Історія виникнення музею, як соціально - культурного інститута

Вступ.

1. Становлення музейної справи в Україні.

2. Сучасний стан музейної галузі.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Ключовою передумовою заснування музею є наявність аудиторії. Уся історія появи та еволюції музейних інституцій підтверджує цю тезу. Поширені твердження про те, що в минулому музеї були закритими «фортецями» для обраних, які лише мріяли потрапити до цих «храмів муз», не знаходять підтвердження в історичних джерелах. Натомість факти свідчать, що процес відкриття музейних зібрань для широкого загалу (а також перетворення приватних колекцій на публічні музеї) відбувався одночасно з формуванням самої цієї публіки. Приклади можна знайти не лише в добу Французької революції, а й у часи Давнього Риму. Чи існує сьогодні та аудиторія, яка має стати другим необхідним складником для створення українського музею сучасного мистецтва?

Наразі головним завданням українських музеїв є їхня інтеграція у світовий та європейський музейний простір, налагодження нових форм співпраці та обмін інформацією. Очевидно, що самостійно музеї не в змозі це зробити, передусім через брак сучасного технічного оснащення та кваліфікованих кадрів.

Безперечно, українські музеї, зокрема й Львівський історичний музей, мають у своїх фондах величезну кількість експонатів та історичних матеріалів. Їхні зібрання є безцінним скарбом українського народу, де зберігаються раритети світової та європейської культури, що, безумовно, викликає значний інтерес до ознайомлення з ними, зокрема через мережу Інтернет.

1. Становлення музейної справи в Україні

За останнє десятиліття загальна картина музейного світу суттєво змінилася. Одні зміни були зумовлені зовнішніми обставинами, інші — внутрішньою логікою розвитку музейної справи. Як зазначають дослідники-музеєзнавці, переважна більшість музеїв у світі була створена менш ніж пів століття тому. Загальносвітовою тенденцією є зростання кількості музейних установ приблизно на десять відсотків кожні п'ять років. Попри всі труднощі, які переживають музеї України, ця тенденція характерна і для нашої держави.

Нові історичні реалії, у яких українські музеї працюють із початку 90-х років, відкрили перед ними багато можливостей та окреслили досить привабливі перспективи. Водночас музеї та суспільство загалом зіткнулися із серйозними викликами. Ситуація інколи ставала настільки критичною, що питання збереження культурної спадщини країни перетворювалися на одну з найважливіших суспільних проблем. Соціальні зміни відбувалися на тлі значного падіння відвідуваності музейних закладів, гострого дефіциту ресурсів та зміни культурних й ідеологічних орієнтирів. Однак музеї змогли зберегти свій високий соціальний статус і певною мірою адаптуватися до нових умов. Принаймні, збереження культурного надбання залишається одним із пріоритетів державної культурної політики [1,2].

У складних умовах розбудови незалежної Української держави надзвичайно важливу роль відіграють питання піднесення національної самосвідомості та історичної пам'яті, використання власної спадщини, відродження багатовікових традицій народу, що свідчить про прогресивний процес формування здатності до наукового осмислення історичного розвитку суспільства. Важливим чинником у реалізації цих завдань виступають музеї України, у яких представлена вся матеріалізована історія українського народу. У Законі України «Про музеї та музейну справу», прийнятому 29 червня 1995 року, зазначалося, що «музеї, як культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені не тільки для вивчення, збереження і використання пам'яток природи, матеріальної і духовної культури, але і для залучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини». У музейних збірках нагромаджені унікальні твори матеріальної та духовної культури народів, свідчення їхнього економічного, суспільно-політичного, науково-технічного і культурного розвитку. Вони є невід'ємною частиною загальнолюдських цінностей, відображають ідеали поколінь, розповідають про різні періоди історії, видатних діячів держави, науки і культури [1,3].

За своїм профілем музеї поділяються на такі види: історичні, археологічні, краєзнавчі, природничі, літературні, мистецькі, етнографічні, технічні, галузеві тощо. Як приклад можна назвати Національний музей історії України та Дніпропетровський історичний музей ім. Д. Яворницького, Музей археології середнього Подніпров'я, Музей археології та печерних міст, Музей Трипільської культури, Закарпатський краєзнавчий, Одеський історико-краєзнавчий музеї та Печенізький краєзнавчий музей, Національний музей Тараса Шевченка, Літературно-меморіальний музей Івана Франка, Ялтинський історико-літературний музей, Національний художній музей України, Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької, Чугуївський художньо-меморіальний музей ім. І. Рєпіна, Музей народного мистецтва і побуту Гуцульщини, Музей народної архітектури та побуту у Львові, Музей історії виноробства «Новий світ», Рівненський музей нумізматики тощо [3].

Поряд із традиційними, здебільшого монопрофільними музеями, з'явилися музейні установи, види яких раніше були невідомі в Україні, наприклад, екомузеї. У Карпатському біосферному заповіднику діє Музей екології гір та історії природокористування в Українських Карпатах. Він функціонує як інформаційний еколого-освітній та історико-культурний осередок. Це єдиний в Україні музейний комплекс такого плану. Експозиція складається з двох відділів — «Природа Карпат» та «Природокористування в Українських Карпатах». Якщо в першому можна ознайомитися з історією Карпатських гір, їхньою геологією, геоморфологією, основними типами ландшафтів, рослинним і тваринним світом, то в другій частині розкривається тема природокористування в Українських Карпатах від початку колонізації, що розпочалася в пізньому палеоліті, близько 20 тис. років тому, і до наших днів. Загалом увесь музейний комплекс поєднує природу і культуру, сиву давнину і погляд у завтра, а його експозиція наповнює новим змістом наше розуміння величі первозданної природи і самої людини як її частини [6].

З одного боку, більшість великих музеїв, таких як краєзнавчі або художні, бажаючи зберегти набуті й часом складні колекції, дедалі частіше втрачають свою монопрофільність, розширюють тематику та зміст своїх експозицій. З іншого боку, все більше виникає спеціалізованих музеїв, які зосереджують увагу на єдиній проблемі, темі, об'єкті чи явищі. Можливість найбільш повного комплектування та поглибленого вивчення теми впливає і на популярність музейної установи серед відвідувачів.

В Україні є також досвід роботи ще нечисленних сільських музеїв. Він свідчить, що на селі суспільна роль музеїв може бути ще більш значущою, ніж зараз. Сучасний музей не обмежується лише функціями просвітництва, натомість актуалізується його виховна функція, що потребує теоретичного осмислення основних засад соціокультурної діяльності музеїв, розробки адекватних форм, методів, технологій впливу на аудиторію. Прикладом може слугувати Меморіальний музей родини Симиренків, що працює у с. Мліїв Городищинського району Черкаської області. Музейну експозицію присвячено історії роду Симиренків, який бере свій початок з козаків та чумаків. Тут представлено документальні свідчення про підприємницьку діяльність братів Яхненків і Ф. Симиренка. Йдеться тут і про відомого підприємця-цукрозаводчика П. Симиренка. Експозиція розповідає про дружні стосунки зятя Симиренка з Т.Г. Шевченком. Окрема експозиція присвячена цукрозаводчику В. Симиренку, Л. Симиренку, який описав відомий сорт яблук Ранет Платона Симиренка. Розповідається тут і про помолога і селекціонера, теоретика і практика садівництва В. Симиренка [11, 12].

Нещодавно у селі Тимошівка Кам'янського району Кіровоградської області створено єдиний в Україні музей відомого діяча польської культури К. Шимановського. Саме у цьому селі народився і жив майбутній композитор, автор балету «Гарнай», опер «Хагіт», «Король Рогер», кількох симфоній. Садиба Шимановських була зруйнована ще у роки громадянської війни, але селянам удалося зберегти деякі сімейні реліквії, які і лягли в основу експозиції.

Подібні музеї, що розташовані в невеликих населених пунктах, відвідують здебільшого місцеві мешканці. Більшість місцевих музейних закладів правильно розуміють свою особливу місію, що пов'язана з природним бажанням кожного нового покоління і кожної конкретної людини пізнати себе через минуле і усвідомити своє місце у світовому культурному просторі. Адже історія рідного краю, що сягає глибин століть, розповідь про покоління співвітчизників, які жили до нас, гордість за видатних земляків — все це може надихнути впевненістю, збуджувати патріотичні почуття. За приклад можемо взяти Сосницький краєзнавчий музей ім. Ю. С. Виноградського. Сосниця — древньоруське місто-фортеця, яке виникло на початку 12 ст., вперше згадується в Іпатієвському літописі від 1234 р., як місто Чернігівського князівства. У липні 1920 року рішенням повітового комітету в місті зробили музей. У 1993 році рішенням районної ради народних депутатів музеєві присвоєне ім'я Ю. Виноградського. Заклад має три відділи: природи, історії і сучасності. Відділ природи побудовано на матеріалах, що характеризують особливості геологічної будови краю, рельєфу, клімату, ґрунту, рослинного та тваринного світу Сосниччини. Відділ історії розташовано в двох залах: археології, де представлено експонати з часів палеоліту, та зал етнографії, експозиція якого побудована на колекційних експонатах різних верств населення Сосниччини. У третьому розділі розмістилися експонати, що розповідають про новітню історію краю, починаючи від Лютневої революції 1917 року і до сучасності. Крім того, у музеї діє стаціонарна виставка про видатних людей Сосниччини: О. Довженка, О. Тесняка, О. Коренева. Робота таких музейних установ ґрунтується перш за все на принципах формування національної самосвідомості, розуміння зв'язку власної долі з культурою всієї нації, що склалася історично.

Характерною рисою сьогодення є відродження приватних музеїв, що проходять складний шлях інтеграції до музейної мережі України. Закон України «Про музеї та музейну справу» передбачає створення недержавних музеїв і підтримку їх діяльності органами державної та місцевої влади.

Найпоширенішою формою приватного музею є такий, що виник на основі приватної колекції і має на меті зробити її загальнодоступним фактом культури.

Окрему групу складають приватні музеї, присвячені тій чи іншій тематиці або проблемі. Серед них хотілося б назвати перший в Україні музей-пивоварню «Львівська броварня», який відкрито 14 жовтня, до 290-річчя з дня заснування найстарішого пивоварного заводу України. За кордоном такі заклади — одні з найпопулярніших місць для туристів. Приміром, у Німеччині понад 80 пивних музеїв, в Австрії — 10, у Бельгії й Чехії — по 15. На Львівській пивній експозиції представлено книгу рецептів пивоваріння початку XX століття, відому гальбу «Зоська» та 30-тисячну колекцію пивних етикеток.

Як і раніше, значну групу складають відомчі музеї, що сьогодні можуть бути як державними, так і недержавними. Частина таких музеїв у зв'язку із приватизацією підприємств втратила свою державну приналежність. Безумовно, головним відвідувачем відомчих музеїв є спеціаліст, і провідна роль у діяльності цих установ належить документозбереженню. Традиційно це є найбільш закрита і «самодостатня» група музеїв. Проте деякі з них розширюють відомчі межі, відкриваючись суспільству, і проблеми музейної комунікації, різноманітних форм взаємодії з аудиторією, образності експозиції починають відігравати у їх діяльності важливу роль. Тут, як приклад, можна назвати Медичний музей, Музей історії каналізації м. Києва, Музей історії заводу «Більшовик», Музей народного сухопутного транспорту в Переяславі-Хмельницькому тощо. Треба зазначити, що дослідження історії науково-технічного прогресу неможливе без збереження, вивчення і популяризації пам'яток науки і техніки. Тож у цьому неоціненною є роль відомчих музейних установ [8].

Сучасний стан соціально-економічного, громадсько-політичного та культурного розвитку суспільства зумовлює необхідність істотних змін у діяльності всіх традиційних закладів культури, уточнення їх місця і ролі в житті людини. У контексті трансформаційних процесів, що відбуваються у вітчизняній культурі, характерні зрушення сталися і в роботі музеїв, що все виразніше перетворюються, переважно, якщо не виключно, з культосвітніх закладів на своєрідні центри соціально-культурної, в тому числі освітньо-виховної, діяльності [11].

Завданням музеїв є мінімізація наслідків глобальних процесів, що загрожують культурному розмаїттю, необхідність фіксації та збереження знань про культурні форми, що поступово зникають. Історичний шлях, що пройшли музеї, свідчить, що музейними засобами можливо вирішити багато культурних і суспільних проблем. Це справедливо і для музейних установ України. Нові суспільні відносини, тенденції, що відстежуються в культурному житті світової спільноти, породжують велике розмаїття форм музейної роботи.

Нові напрямки діяльності музеїв, помітно збільшивши сферу їх впливу на суспільство, разом з тим вимагають і суттєвих змін у роботі самих музеїв. Йдеться, перш за все, про модернізацію та розвиток нових форм культурно-просвітницької та виставково-експозиційної діяльності.

Характерною рисою сучасного стану музейної мережі є максимальне розширення об'єктів культурної спадщини, що стають предметом дослідження і подальшої діяльності музейних установ. Збільшення кількості музеїв викликане не тільки виникненням нових музейних установ, але й у результаті включення нових елементів культурної спадщини до сфери інтересів колекційних і ансамблевих музеїв [1, 19].

Більшість музеїв виголошують нині основним принципом своїх експозицій деідеологізацію та об'єктивність, що інколи призводить до втрати у змісті експозицій. Особливо це стосується деяких художніх музеїв і галерей. Якщо порівняно нещодавно значна частина з них обходилася без експозицій мистецтва модерну та авангарду (за «критичним реалізмом» одразу наступав «соцреалізм»), то відтепер, активно експонуючи скарби срібного віку, музеї з легкістю відмовляються від десятиліть радянського мистецтва, і такий популярний авангард з легкістю переходить у виставки сучасного мистецтва [19].

Тривалий час, обмежуючись функціями просвітництва, вітчизняні музеї сконцентровували свої зусилля переважно на інформаційно-пізнавальній діяльності. Розширення функцій цих закладів спонукає до пошуку нових напрямів та вдосконалення форм і методів роботи з аудиторією, що значно підвищує соціально-культурну роль музею у суспільстві, перетворює його на своєрідний осередок організації культурного дозвілля, творчості і спілкування. Розширення напрямів роботи музею з аудиторією збагачує педагогічні можливості музею, поглиблює його виховний вплив на особистість [11].

Один із шляхів підвищення ефективності роботи музеїв полягає у включенні їх в інтеграційні процеси на зразок тих, що мають місце у практиці зарубіжжя: створення комплексів «музей-бібліотека», «музей-клуб», «музей-парк-кафе», «музей-театр» тощо, які мають єдине керівництво та спільну програму діяльності і покликані виконувати окрім суто культурних функцій, ще й певні соціальні. Подібна тенденція виявлена і в Україні: трансформація існуючих моделей закладів культури призводить до створення культурно-дозвіллєвих комплексів, іноді із включенням у їх структуру музеїв [1].

Опинившись у ринкових умовах і зазнавши на початку 90-х років досить серйозних збурень, пов'язаних із скороченням державного фінансування, музеї почали активно працювати над проблемами залучення відвідувачів і створенням нових форм роботи. Їм було запропоновано заробляти самостійно, залучати до своєї діяльності позабюджетні кошти.

Як результат, не лише в столичних музеях, але й у регіональних музейних закладах з'явилися вдалі музейні проекти: фестивалі, виставкові цикли, розважальні і просвітні програми.

2. Сучасний стан музейної галузі

Сьогодення вимагає від музеїв формування нового підходу до своєї роботи: інтерактивні експозиції, активна співпраця з різними мас-медіа, громадськими організаціями, різними фундаціями, сучасна рекламна діяльність, активне впровадження в систему «Інтернет» інформації про діяльність музеїв України, їх збірки, окремі музейні пам'ятки, що мають національне, європейське, світове значення тощо.

Музеї активізують свою діяльність із надання методичної допомоги з питань музейної справи громадянам (оформлення документів на вивіз музейних предметів для виставок за кордоном; з питань фондової роботи; розробки статуту та ін.), збільшилась кількість виставок в Україні і за її межами. З великим успіхом експонувалися пам'ятки із зібрань музеїв України у Російській Федерації та Японії.

У музеях і заповідниках України зберігається понад 11 млн. пам'яток. Протягом минулого року організовано 5.377 виставок у музеях та 3.084 за їх межами в різних регіонах України, здійснено 21 міжнародний проект з експонування пам'яток із музейних зібрань України за кордоном. Музеї та заповідники у 2004 р. відвідало близько 18 млн. чол.

В останні роки покращився стан фінансування музейної галузі. Здійснено капітальний ремонт Національного музею літератури України, закінчено ремонт Київського літературно-меморіального музею-квартири М. Бажана, Музею історичних коштовностей України, Національного музею Тараса Шевченка. Здійснено комплексні заходи щодо капітального ремонту Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років».

З метою удосконалення обліку музейних пам'яток та стану їх збереження Міністерством культури і мистецтв у 2003 р. розпочато проведення повного звірення наявності музейних предметів з фондово-обліковою документацією державної частини Музейного фонду України.

Водночас розвиток музейної справи стикається з численними проблемами:

Недостатнє фінансування державних музеїв та матеріального забезпечення реставраційної справи.

Обсяги видатків із Держбюджету та місцевих бюджетів на утримання музеїв вистачає лише на оплату праці, енергоносіїв, охорону та комунальні послуги. Не вистачає коштів на поповнення музейних фондів, проведення ремонтно-реставраційних робіт, встановлення сигналізації, оновлення музейного обладнання. Відсутність фінансування не дозволяє розпочати реконструкцію Національного художнього музею України, завершити роботу по створенню Державного реєстру національного культурного надбання.

На початок 2004 року реставраційного втручання потребували майже 700 тис. пам'яток, а відреставровано лише 12 тис., що складає 2 % від потреб.

Досі не має власного приміщення Національний науково-дослідний реставраційний центр України.

Нині можна прослідкувати основні пріоритетні напрями, необхідні для стабільного розвитку музейної справи, а саме:

• Законодавче врегулювання нормативно-правової бази, пов'язаної з діяльністю музеїв, музеїв-заповідників.
• Правове врегулювання питань діяльності музеїв та інших установ, які зберігають пам'ятки недержавної частини Музейного фонду України.
• Зміцнення матеріально-технічної бази музеїв.
• Вирішення питань фінансування галузі.
• Удосконалення науково-аналітичного та інформаційно-методичного забезпечення музейної справи.
• Комп'ютеризація основної музейної діяльності.
• Створення Державного реєстру національного культурного надбання.
• Розбудова музейної галузі у відповідності з сучасними вимогами.
• Налагодження зв'язків з непрофільними організаціями.
• Прискорення внесення змін до Закону України «Про музеї та музейну справу».
• Проведення комплексного обстеження фондових приміщень музеїв і стану збереження пам'яток.
• Збільшення фінансування реставраційно-консерваційних робіт, наблизивши його до потреб галузі.

Висновки

Музей є унікальним культурним інститутом, що існує у своїй класичній формі трохи більше трьох сторіч. Лише це доводить, що умови його виникнення залежали від багатьох факторів, загальних для розвитку культури. Отже, існували часи, коли культура не потребувала музею, коли були інші носії інформації, що в достатньому обсязі виконували функцію культурної комунікації. Так було в традиційних, ритуальних, культових суспільствах, де відбувалося накопичення цінностей, що склали потім матеріал музею, але не існувало потреби у вивченні й передачі інформації, що була в них закладена, тобто власне у музеї. Інформація передавалася по каналах міфу, традиції, культу. Так було і в системах, де існували усталені, позачасові цінності, де інформація набувала статичного вигляду й також не потребувала додаткової фіксації (наприклад, середньовічна християнська традиція). Музеї з'являються у нові часи внаслідок розкладу усталених систем, норм і традицій, багато з них своїм виникненням безпосередньо зобов'язані протестантизму, а музейний бум ХХ сторіччя яскраво свідчить про залежність кількості музеїв від кількості інформації. Отже, наступне запитання: чи є в українському мистецтві той надлишок інформації, який заповнить споруду музею? Чи не передається достатня кількість інформації по каналах, що добре відомі всім втаємниченим?

Усе це — запитання без певних відповідей, за винятком, мабуть, останнього, оскільки, маючи переконливу заперечну відповідь, навряд чи варто було б створювати цей часопис і взагалі вести мову про перспективи культурної комунікації в українському сучасному мистецтві.

Список використаної літератури

1. Маньковська Р. Музейництво в Україні. - К., 2000. - 136 с.

2. Титаренко Л. З легкої руки Тичини і Бажана. // Голос України. - 2005. - 9 серп.

3. Україна. Закон. Про музеї та музейну справу: Затв. 29 черв. 1995 р. № 249/95-ВР // Відомості Верховної Ради. - 1995. - № 25. - С. 191.

4. Кабінет Міністрів України. Постанова від 30 березня 2002 р. № 442 Про затвердження Програми розвитку музейної справи на період до 2005 року. // Офіц. вісник України. - 2002. - № 14.

5. Тригуб В., Іванченко Н. Музеї Київщини, Чернігівщини, Черкащини, Житомирщини. // Музеї України. - 2005. - № 3

6. Музей екології гір та історії природокористування в Українських Карпатах. / Інф. // Музеї України. - 2005. - № 2. - С. 21.

7. Скрипник В. Посидіти за гончарним кругом // Голос України. - 2005.-10 серп. - С. 18

8. Вареник Н. Тарковські. // Дзеркало тижня. - 2005. - 3 верес.

9. Косенко Н. Вкусная экспозиция. // Киев. ведомости. - 2005.- 19 нояб.

10. Заворотний І. Музей на колесах. // Сільські вісті, - 2005. - 11 серп,

11. Бєлофастова Т. Педагогічні засади діяльності музею як соціально-культурного центру: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук. - К., 2003. - 27 с.

12. Мліївський меморіальний музей Родини Симиренків / Інф. // Музеї України. -2005. - № 3. - С. 56

13. Кирей В. Музей відомого діяча польської культури, // Уряд. кур'єр. - 2005. - 4 серп.-С. 16.