Історія вчень про державу і право

1. Державно-правова концепція даосизму

Даосизм (кит. Дао цзя або дао цзяо) — це китайське віровчення, що належить до провідних релігійно-філософських течій Сходу. Його зародження припадає на середину І тисячоліття до н. е., а джерелами стали давні шаманські культи. Світогляд даосів вирізняється натуралізмом, первинними діалектичними ідеями та релігійною містикою. Головними постатями цього вчення вважаються Лао-цзи та Чжуан-цзи. Уже на початку нашої ери даосизм набув рис сформованої релігії, а до XII століття було укладено «Дао цзан» — повне зібрання даоської літератури. Послідовники вчення прагнуть злитися з першоосновою буття та через алхімічні практики й психофізичні тренування осягнути безсмертя.

Далекосхідна правова сім’я об’єднує системи, що формуються не стільки на юридичних приписах, скільки на моральних нормах, звичаях і традиціях, де особлива роль відводиться ритуалу. До цієї групи відносять правопорядки Китаю, Гонконгу, Японії, Бірми, Кореї, Монголії, країн Індокитаю та Малайзії. Китайська та японська моделі вирізняються морально-ідеологічним ставленням до права, що позначилося на правових системах інших східних держав.

На відміну від континентального, загального чи змішаного типів, далекосхідне право надає перевагу соціальним регуляторам — моралі, звичаю, традиції, які визначають і закон, і судову практику. Втім, для сучасного стану цих систем законодавство та судові рішення також мають вагу, хоча їхня роль часто є вторинною щодо традиційних норм.

Історично Далекий Схід не зазнав помітного впливу європейського чи американського права. Однак сьогодні держави регіону, особливо Японія, активно запозичують іноземні правові інститути, прагнучи вдосконалити власне законодавство.

Споконвічно у цих країнах домінувало філософсько-моральне бачення суспільного життя як частини природного світопорядку, де взірцем слугувала гармонія природи. Право з його формалізмом і примусом оцінювалося низько, адже вважалося, що воно здатне забезпечити лише початковий рівень порядку, притаманний варварським народам.

Мета неписаних, освячених традицією правил — підтримувати соціальну злагоду, а під час конфлікту дати змогу переможеному «зберегти обличчя». У західних правових системах результат застосування права — чітке рішення, що визначає винну сторону. Натомість далекосхідне право рідко виносить рішення на користь однієї сторони, ставлячи в основу компроміс, досягнутий без звернення до закону.

Китайське право — це комплекс підтримуваних державою моральних, етичних, релігійних і правових норм, що виникли на ґрунті філософсько-моральних доктрин даосизму, конфуціанства та легізму.

Від даосизму (засновник Лао-цзи, VI ст. до н. е.) запозичено ідею «дао» — природного закономірного шляху, яким рухається Всесвіт і якому має слідувати людина. Дао виступає законом неба, природи й суспільства, здатним відновлювати справедливість. Усе штучне — управлінські чи законодавчі нововведення — вважається відхиленням від дао. Людина, дотримуючись дао, не повинна виявляти власної активності чи намагатися вдосконалювати суспільство, державу або закони, а має покластися на дао й повернутися до природності.

Для даосів усі люди рівні перед дао. Доброчесне управління обґрунтовується так: «Якщо керувати народом через закони і підтримувати порядок покараннями, народ уникатиме покарань і не відчуватиме сорому. Якщо ж керувати через чесноту і підтримувати порядок ритуалом, народ знатиме сором і виправиться».

Тривалий час даосизм існував лише як філософія. Ідея дао відображала загальний зв’язок явищ і предметів, наближаючись до розуміння причинності та закономірностей світу. Проте дао тлумачили й як духовну першооснову, тому даоську філософію не можна однозначно віднести ні до матеріалізму, ні до ідеалізму.

Нечіткою є й ідея надприродного. Для сучасників Лао-цзи даосизм не був релігією, а став нею лише через п’ять століть після смерті мислителя. Релігійний даосизм — явище інше, ніж філософське вчення. Він створив власну анімістичну систему, міфологію, розвинув фетишизм і магію на основі культової практики, яку використовувало конфуціанство.

Безсмертя — центральна тема даоської міфології, що розповідає про святих, чиє земне життя сповнювалося дивами. Вони володіли магічними засобами безсмертя, таємними формулами та заклинаннями, що перетворило їх на вічних духів.

Особливості культу. Даосизм тісно взаємодіяв із народними віруваннями, їхньою магічною практикою, обрядами ворожінь і заклинань, надаючи культу практичного спрямування, що сприяло його трансформації з філософії в релігію.

Із проникненням буддизму до Китаю даосизм запозичив чимало культових елементів: урочисті богослужіння, храми, духовенство та чернецтво. Він набув організаційної структури й став церквою. Пантеон даосів налічує тисячі безсмертних духів, героїв місцевих культів тощо.

Якщо конфуціанський культ був переважно родинним, то даоський потребував кваліфікованих служителів і спеціальних місць для ритуалів. Духовенство через тривале навчання здобувало ґрунтовну освіту, медичні знання та засоби психологічного впливу. Нижче духовенство, далеке від богослов’я, виконувало культові дії на рівні ремесла, а централізованої церковної організації в даосизмі немає.

Оскільки панівною релігією Китаю було конфуціанство, ставлення до даосизму змінювалося: він отримував і державну підтримку, і зазнавав гонінь, був офіційною ідеологією деяких династій, а також платформою таємних сил, що виступали проти існуючих порядків. Його вплив на філософську думку та духовне життя Китаю беззаперечний.

2. Політична і правова думка в Україні періоду входження до складу Литви і Польщі. І. Вишенський, П. Могила

Інкорпорація українських земель литовськими та польськими феодалами не зруйнувала основ феодального ладу. Збереження феодальної власності на землю означало продовження класового поділу на експлуататорів та експлуатованих, хоча загарбання позначилося на економічному й правовому становищі населення.

Феодали. Соціальний статус і правове становище різних верств панівного класу визначалися розмірами земельної власності. Із кінця XIV і майже протягом усього XV століття на українських землях неухильно зростало велике феодальне землеволодіння.

Джерелами збагачення польських, литовських та українських феодалів були захоплення общинних земель, купівля-продаж маєтків, освоєння пусток і земельні пожалування. Загарбані землі поступово переходили у приватну власність, яку можна було передавати у спадщину чи продавати. Крім того, представники панівних верств отримували від польського короля та великого князя Литовського землі за службу. Такі пожалування мали дві форми: тимчасову (умовну) — на час виконання служби («на поживенье», «до волі та ласки господарської»), та постійну — з правом успадкування.

Із 80-х років XV століття роздавання земель в умовне володіння стає звичним явищем. Це робили не лише великий князь чи король, а й місцева адміністрація — воєводи та старости.

Отримавши величезні володіння, феодали прагнули закріпити права на них. Якщо в XVI столітті землі надавалися «до живота» (до смерті власника), то з 30—50-х років — «до двох животов» (до смерті васала та його сина) і навіть «до трьох животов».

Унаслідок цього наприкінці XV — у першій половині XVI століття основні земельні багатства України зосередилися в руках невеликої групи великих феодалів. Центром великого землеволодіння була Волинь, де розташовувалися маєтки князів Острозьких, Заславських, Чарторийських, Вишневецьких. Серед впливових землевласників Київського воєводства — боярські роди Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів, на Чернігівщині та Переяславщині — князі Глинські.

Найбагатшими були князі Острозькі, які володіли маєтками на Волині, Київщині, Галичині та в Литві. Їхній політичний вплив підсилювався родинними зв’язками майже з усіма знатними родами Великого князівства Литовського.

Про могутність великих землевласників свідчить той факт, що в першій половині XVI століття кілька десятків княжих і панських родів виставляли три чверті ополчення з усієї України, тоді як решта феодалів — лише одну чверть.

Маючи значний економічний потенціал, великі землевласники оформилися у вищий феодальний стан — магнатів, здобувши широкі політичні права та привілеї, що вирізняло їх серед середніх і дрібних феодалів. Магнати підлягали юрисдикції лише великого князя Литовського або короля Польського. Вони обіймали найвищі державні посади (воєвод, старост), які могли передавати у спадщину, мали власне військо й виступали в похід під своїми корогвами, за що отримували почесне звання «князів і панів хоругових».

Політичне значення магнатів підтверджувалося великокнязівськими привілеями 1492 і 1506 років, згідно з якими Рада великого князя («Пани-Рада»), що складалася переважно з литовських магнатів, ставала самостійним вищим державним органом, незалежним від великокнязівської влади. Відтоді великий князь видавав закони, підтримував міжнародні зв’язки та виносив вироки лише за згодою «Панів-Ради». Магнати також отримали особисті права: імунітет від суду місцевої адміністрації, виклик на суд великого князя лише за чотири тижні, а скарги на них можна було подавати тільки великому князю або «Панам-Раді».

III Литовський статут 1588 року особливо вирізняв князів і панів радних, надаючи їм право судити не лише простих людей, а й залежних від них дрібних і середніх феодалів.

У другій половині XVI століття велике землеволодіння продовжувало зростати. Згідно з «Описом землі Волинської» 1528 року, у воєводстві налічувалося понад 400 магнатських і панських родів, яким належали майже всі земельні багатства. 37 магнатських родів володіли 79 584 «димами», тобто 75% селянських господарств. Найвпливовішими залишалися князі Острозькі, яким у другій половині XVI століття належало близько третини земельних угідь Волині (32,6%). Наприкінці XVI століття вони володіли понад 80 містами і містечками, 2760 селами, 2 млн моргів землі (морг — приблизно 0,7 га) та понад 15 тис. чиншовиків.

Особливо бурхливо велике землеволодіння зростало після Люблінської унії 1569 року. Загарбання активізувалося після постанови сейму Речі Посполитої 1590 року «Про роздачу пустищ, які лежали за Білою Церквою», коли сейм визнав себе вільним у роздаванні «цих пустищ на вічність особам шляхетського звання, які вислужилися перед нами і Річчю Посполитою». Причому «пустищами» цинічно називалися території, давно заселені українським селянством і козацтвом.

Після Люблінської унії розширювалися права магнатів, зокрема українського походження. Вони отримали право входити до сейму Речі Посполитої з правом «вето», брати участь у виборах короля, обіймати вищі державні посади. З числа магнатів призначалися воєводи і старости, яким підпорядковувалася місцева адміністрація. Магнати мали право будувати міста й замки, утримувати військо та виступати в похід під власними знаменами. Спори між магнатами розглядалися лише в королівському або сеймовому суді.

Магнати-землевласники — найвищий прошарок панівного класу — становили в Речі Посполитій сенаторський стан. До нього належали найвищі духовні та світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни, які засідали в сенаті. Із XVII століття сенат регулярно призначав на два роки 16 сенаторів-резидентів, з якими король мусив узгоджувати свої дії. Магнати були вирішальною політичною силою, зосередивши в своїх руках усі важелі управління.

Другою найчисленнішою групою панівного класу була шляхта — середні й дрібні землевласники, основою яких була військова служба. Її становище було неоднаковим і постійно змінювалося.

Приєднання Галичини до Польщі наприкінці XVI століття сприяло широким пожалуванням українських земель польським шляхтичам. Водночас королі підтверджували права українських феодалів на землю та наділяли їх новими маєтками. Однак галицька шляхта мала менші привілеї: мусила безкоштовно брати участь у військових походах, сплачувати значні податки, ремонтувати королівські замки. У Галичині ще не було шляхетського самоврядування, яким користувалася польська шляхта.

Галицька шляхта боролася за зрівняння в правах. Привілеями 1425, 1430, 1433 років на територію Галичини були поширені деякі інститути польського права. А привілеєм короля Владислава 1434 року галицька шляхта була звільнена від сплати податків, що означало остаточне юридичне зрівняння з польською.

Протягом XV століття зростало шляхетське землеволодіння. Поряд із традиційними джерелами (купівля-продаж, захоплення общинних земель, освоєння пусток, династичні шлюби) значного поширення набули великокнязівські дарування. Однак економічне зростання шляхти не дістало адекватного політичного оформлення, оскільки вона ще не стала остаточно самостійним станом.

У першій половині XVI століття уряд Великого князівства Литовського запровадив заходи для підвищення ролі шляхти. Першим кроком було відокремлення шляхти від нижчих соціальних прошарків. У 1522 році сейм видав постанову про «вивід» шляхти, згідно з якою до шляхетського стану зараховувалися лише нащадки бояр періоду великих князів Вітовта, Сигізмунда і Казимира IV. У 1528 році проведено перепис шляхти — «попис земський», списки якого були затверджені сенатом і стали незаперечним доказом шляхетства. На українських землях велике значення мали ревізії (люстрації) замків і староств у 1545 і 1552 роках.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа 1557 року — «волочна поміра», під час якої перевірялися права на землю і шляхетство. Самовільно привласнені землі відбиралися, а особи, які не довели свого шляхетського походження, поверталися у стан звичайних людей.

Унаслідок відокремлення шляхти відбувалися зміни в її правовому становищі. Шляхта остаточно перетворилася на лицарський стан. Шляхетство передавалося у спадщину, дарувати його міг лише сейм, а втрата відбувалася за постановою суду або у випадку переїзду до міста й заняття ремеслом чи торгівлею.

Важливу роль відіграв розвиток шляхетських фільварків, що виробляли товари для ринку. «Фольварки бажаємо мати, — заявляла шляхта в Уставі на волоки 1557 року, — щоб вони повсюдно були заведені, причому якомога більшого розміру, при усіх замках і дворах наших, крім тих, де б грунт поганий чи недорідний був».

Права шляхти безперервно поширювалися. Нешавські статути 1454 року звільнили шляхту від суду королівських чиновників; у 1496 році — від сплати мита за іноземні товари та надали право вільної навігації по Віслі і Балтійському морю. Литовський статут 1529 року встановив підвищені санкції за злочини проти шляхтича. Шляхта дістала право присягати на суді, що вважалося незаперечним доказом.

У 50—60-х роках XVI століття під тиском шляхти сейм видав постанови, які зрівняли її в правах з магнатами. На сеймі 1563 року шляхта домоглася скасування статей Городельського привілею про обмеження прав православних феодалів. У 1564 році — постанови про створення спільних виборних земських судів для розгляду цивільних справ.

Віденський привілей 1565 року передбачав шляхетські повітові сеймики, які стали представницькими органами шляхти. Сеймики обирали повітові органи управління, земські суди та послів на вальний сейм. У 1566 році розширено права шляхти на зайняття посад і введено однаковий порядок військової служби. Держава стояла на сторожі шляхетських прав, проголошуючи у Статуті 1588 року: «Також встановлюємо і на вічні часи то бажаємо мати ми, государь, і нащадки наші, що усіх лицарів, шляхту Великого князівства при вольностях і звичаях, котрі від нас, государя, і від предків наших їм були жалувані, будемо зобов’язані зберігати і дотримуватися».

Після Люблінської унії 1569 року розширилися права української шляхти. Король видав спеціальні привілеї для шляхти Волині, Київщини та Поділля. У 1569 році київська шляхта дістала право на внесення змін до Литовських статутів. На українську шляхту та православне духовенство поширювалися всі станові права польської шляхти.

Отже, реформи 60-х років XVI століття зумовили зростання політичної ролі шляхти та сприяли встановленню режиму «шляхетської демократії». Водночас шляхетські права отримала лише верхівка українських феодалів. Дрібні феодали, які не довели свого походження, становили найвищий прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам. Вони були «замковими слугами» та «служилими боярами», що володіли невеликими маєтками й виконували військові, адміністративні та поліцейські функції. Найбільше їх було на південному Поділлі, Київському Поліссі, Чернігівщині. Дехто згодом отримав шляхетські права, але більшість була поневолена старостами.

Окрему суспільну верству становило духівництво. До нього належали священики, їхні родини та церковний причт, усі вони підлягали суду єпископа. Духівництво було численним: навіть малі села мали церкви, а у великих селах було по дві парафії. Церкви засновувала шляхта, міщанство, інколи селяни. Священик мав лан землі та отримував продукти як оброк від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію отримував син, а якщо родина вимирала — близькі родичі.

Під польською владою православна церква втратила привілейоване становище й опинилася перед небезпекою знищення. Вищі церковні посади контролювала державна влада. Однак роль церкви як національної організації була значною. Митрополит і єпископи вважалися представниками народу, позбавленого іншої політичної репрезентації, а церковні собори ставали всенародними з’їздами. Перебуваючи у тяжкому становищі, церква шукала захисту в суспільстві та зближалася з народом.

Селянство. Основну масу населення становило селянство, неоднорідне за майновим і правовим становищем. За правовим статусом воно поділялося на тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів, шляхти чи церкви.

За ступенем залежності селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни з правом безумовного виходу після виконання зобов’язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які мали право виходу за певних умов (у визначений час, після виплати викупу або надання «замісника»); 3) покріпачені селяни, які втратили право виходу.

Існувало також селянство проміжного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом від простих форм економічної залежності до складніших і, зрештою, до повного правового закріпачення.

На селянстві лежав тягар натуральних і грошових податків на користь держави, феодалів та церковної десятини. Одним із головних податків був щорічний. На Київщині й у Галичині він називався «поднимщиною» (одиниця обкладання — «дім»). На Чернігівщині збирали «поголовщину». На Волині — «воловщину» (одиниця — ділянка, яку можна зорати воловою упряжкою). Із XV століття існував загальний термін — «серебщина» (сплата срібною монетою).

Крім «серебщини», селяни виконували численні повинності: будували й ремонтували замки, споруджували мости, прокладали шляхи, давали «стацію» (грошове забезпечення князю під час переїздів).

На відміну від державних податків, обов’язки перед феодалами були різноманітними. Найчисленнішу категорію залежних селян, які ще не втратили права виходу, становили селяни-данники, що сплачували натуральні й грошові податки. На Київщині, Чернігівщині, північно-західній Волині натуральні податки сплачували медом, воском, хутром, зерном і сіном — так зване дякло. Крім того, сплачували податки худобою, вівцями, курами. Наприкінці XV століття, з розвитком товарно-грошових відносин, натуральні податки замінюються грошовими.

Групу закріпачених селян становили «тяглові» та «роботні» селяни, які відбували повинності у формі панщини. Доки продукти землеробства не виходили за межі власних потреб, феодали не вважали доцільним зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням фільваркового землеробства у XV столітті панщина та чисельність тяглових селян зростають.

За правовим становищем до тяглових наближалися селяни, які обслуговували феодальну садибу: ковалі, псарі, конюхи, рибалки. Вони мали земельні наділи, виконували спеціальні обов’язки та сплачували податки.

Ці групи селян іноді істотно різнилися майново. Найспроможніші залучалися князем до військової служби, яку відбували на власні кошти, звільняючись від податків. Такі селяни називалися «слугами» й розподілялися за родами служби — панцирні, замкові, орденські. Найбільше їх було на Київщині та Поділлі. Спочатку слуги вважалися особисто вільними, деякі навіть мали залежних селян. У XVI столітті, в період остаточного закріпачення, більша частина слуг була перетворена у тяглових селян, а менша — отримала шляхетські права.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста (королівське, приватновласницьке, самоврядне), майнового стану та роду занять. У найтяжчому становищі були мешканці приватновласницьких міст. Міщани, що займалися землеробством, платили чинш, розмір якого зростав. Так, з міщан Калуша у 1549 році стягувалося 20 грошей з «диму», а у 1616 році — 50. У місті Підгородному грошова рента зросла майже втричі (від 24 до 68 грошей). Крім того, міщани виконували численні повинності: косити сіно, збирати хліб, возити дрова, сплачувати податки — в’їзні, весільну куницю. Вони не мали права без згоди адміністрації залишати місто чи переходити в інший стан.

Мешканці великокнязівських і королівських міст виконували загальнодержавні повинності та ті, що встановлювалися старостами: будували й ремонтували замки, формували «посполите рушіння», забезпечували варту. Особливо тяжкою була повинність давати у військо «вибранців» зі спорядженням. У першій половині XVII століття місто Степань виставляло 40 вибранців, Дубно і Чуднів — 20, Острог, Коростень, Базалія — по 10. Міщани Вінниці, Канева, Житомира, Черкас мали супроводжувати «конно» і «збройно» старост під час військових експедицій.

Міщани самоврядних міст, хоч і були юридично незалежними, виконували загальнодержавні повинності та ті, що встановлювалися міськими властями: утримання адміністрації та варти, сплата грошових податків.

Магдебурзьке право полегшувало залежність міщан від феодальної держави й окремих феодалів (іноді грамоти на Магдебурзьке право видавалися і приватновласницьким містам), що об’єктивно сприяло прогресивному розвитку феодальних міст. Однак на українських землях воно не повністю звільняло міщан від феодальної залежності, іноді перепліталося зі звичаєвим правом. Крім того, у більшості міст польська влада дозволяла користуватися Магдебурзьким правом лише католикам, а православне населення обмежувалося у правах на торгівлю, ремесло та участь у самоврядуванні.

Митрополит Київський і Галицький Петро (Могила) був відданим борцем за православ’я в складних історичних обставинах в Україні та Білорусії в XVII столітті. Він походив зі старовинного молдавського роду Могил.

Становище православ’я в Україні в першій половині XVII століття було надзвичайно складним. Утиски й гоніння стали звичним явищем: православних усували з посад, забороняли богослужіння, церковні треби та таїнства. Храми закривалися або руйнувалися. Після сорокарічного гніту православні здобули право сповідати віру, відправляти службу, обирати пасторів. Обставини вимагали, щоб церкву очолив ієрарх енергійний, розсудливий, обдарований. Кандидатура Петра Могили була найдостойнішою. У квітні 1633 року він розіслав грамоти, запрошуючи представників громад до Львова на висвяту в чин митрополита. Місто обрано не випадково — тут його знали й поважали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва.

Стан православної церкви за митрополитства Петра значно поліпшився. Софіївський кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький, Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастирі та інші перейшли у відомство православного митрополита. Відновлення Софіївського собору розпочалося у 1634 році й тривало десять років.

Список використаної літератури

1. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу : Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів / Григорій Демиденко. — Х. : Консум, 2004. — 431 с.

2. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право : Навчальний посібник / Марія Мірошниченко, Василь Мірошниченко ; НАВСУ. — К. : Атіка, 2001. — 222 с.

3. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право : Навчальний посібник / Григорій Трофанчук ; Мін-во освіти і науки України, Ун-т економіки та права «Крок». — К. : Магістр-ХХI сторіччя, 2005. — 254 с.

4. Шульженко Ф. Історія вчень про державу і право : Курс лекцій / Ф. П. Шульженко, М. Ю. Наум ; За заг. ред. В. В. Копєйчикова ; НПУ ім. М. П. Драгоманова. — К. : Юрінком Інтер, 1997. — 191 с.