Історія уній та її наслідки

Історія уній та її наслідки

1. Люблінська унія. Приєднання Київщини, Волині та Брацлавщини до Польщі.

2. Руїна. Розмежування України на правобережну та лівобережну частини.

3. Революція 1848 року та її вплив на соціально-економічне становище регіону.

Список використаної літератури.

1. Люблінська унія. Включення Київщини, Волині, Брацлавщини до складу Польщі

Формування та зміцнення панівної феодальної верстви відбувалося під впливом розвитку феодального землеволодіння та посилення процесу закріпачення селян. Ці процеси мали національні особливості. У Польщі ще наприкінці XIV — на початку XV ст. всередині привілейованого стану було усунуто відмінності між різними ступенями шляхетства. Натомість в українських землях, що перебували у складі Литовської держави, спостерігалася поляризація еліти. З одного боку, існувала нечисленна група магнатів — великих землевласників, які мали широкі економічні (величезні території та значні ресурси робочої сили), політичні (право обіймати найвищі державні посади, як-от канцлер, гетьман, підскарбій) та юридичні (підсудність безпосередньо великому князю, а не місцевій владі) привілеї. З іншого боку — численна група середньої та дрібної шляхти, яка володіла меншими економічними ресурсами, підлягала юрисдикції воєвод і старост та постійно потерпала від магнатських «наїздів». Саме тому українська шляхта в Литві вбачала у польській еліті ідеал «шляхетської рівності». Різниця була відчутною: українська, литовська та білоруська шляхта сплачувала податки на військо (серебщину) та брала участь у загальношляхетському ополченні, тоді як у Польщі військо утримувалося коштом короля з чверті доходів від його маєтностей. Польська верхівка також мала більше прав, внутрішню однорідність та політичну незалежність.

Неоднорідність української еліти в Литовській державі мала значний вплив на перебіг історичних подій. У січні 1569 року Литва, виснажена Лівонською війною (1558—1583) проти Московської держави, змушена була взяти участь у спільному польсько-литовському сеймі, що мав ухвалити рішення про включення Литви до складу Польщі. Польський проєкт унії передбачав інкорпорацію Литовського князівства до Польської держави зі спільним володарем і сеймом, залишаючи Литві власні адміністрацію та судочинство. Литовські, українські та білоруські магнати, розуміючи, що така унія обмежить їхнє всевладдя та привілеї, намагалися саботувати рішення. Після місяця переговорів вони таємно залишили Люблін, щоб остаточно зірвати сейм [7, c. 156-158].

Однак Польща, відчуваючи свою силу, перейшла в наступ. Спираючись на українську шляхту, яка прагнула припинення прикордонних конфліктів, обмеження магнатського всевладдя та отримання прав, аналогічних польським, король терміново видав універсали про відокремлення від Литви та приєднання до Польщі Підляшшя, Волині, Київщини та Брацлавщини. Розглядалося навіть питання про початок воєнних дій проти Литви із залученням татарських загонів.

Коли литовська делегація повернулася на сейм, усі українські землі вже опинилися поза межами Литви. 1 липня 1569 року було укладено польсько-литовську унію, яка юридично оформила створення нової держави — Речі Посполитої. Унія передбачала обрання спільного короля, єдині сейм, сенат та грошову одиницю. Польська та литовська шляхта отримали право володіти землями на всій території держави. Попри польський тиск, Литовське князівство зберегло деякі ознаки державності: печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Руська мова залишалася урядовою, а Литовський статут — правовою основою.

Найдовше проти унії виступали чотири українські магнати: О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький та К. Вишневецький. Головними перешкодами були привілеї та православна віра. Під тиском обставин вони погодилися на унію, але у своїй заяві наголосили: «...ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях», а також просили не понижувати їх через різні релігії та не примушувати до іншої віри.

Отже, українська шляхта, на відміну від магнатів, не лише не противилася, а й сприяла переходу Волині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Ціною цього стали урівняння в правах з польською шляхтою, гарантії свободи віросповідання та збереження руської мови в офіційному діловодстві. Основну роль відігравали вузькостанові інтереси, адже вибір для української еліти був обмежений: слабіюча Литва, жорстко централізована Московська держава та відносно стабільна Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі гарантовані політичні свободи, станові привілеї, обмеженість королівської влади та релігійна толерантність. На тлі релігійних воєн в Англії, Німеччині, Франції та опричнини в Росії внутрішнє становище в Польщі було стабільнішим. Тоді ще не проявилися тенденції, що згодом призвели до кризи польської державності.

Люблінська унія започаткувала новий етап в історії українських земель, позначений економічними утисками, згортанням політичного життя та втратою національних традицій і культури [2, c. 124-127].

2. Руїна. Поділ України на правобережну та лівобережну

Смерть Хмельницького стала переломним моментом в історії Української національної революції. Гетьман прагнув створити таку форму державності, яка б забезпечила єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави. Він вважав, що оптимальною є спадкова монархія. Однак трагічна загибель його сина Тимоша під час молдавського походу перешкодила цим планам. Рішення старшинської ради у квітні 1657 року про передачу влади молодшому сину Юрію не врятувало ситуацію.

60—80-ті роки XVII століття ввійшли в історію як «доба Руїни». Спадкоємці Б. Хмельницького не змогли завершити його справи. Початком Руїни стало усунення Ю. Хмельницького від влади восени 1657 року, що фактично було державним переворотом, здійсненим І. Виговським та його прибічниками. Формальним приводом були молодість, хворобливість та слабохарактерність Юрія. Реальними причинами — погіршення геополітичного становища, загострення соціальних протистоянь, боротьба елітних груп за владу та слабка підтримка ідеї спадкової монархії. Подальші амбіції та помилки лідерів, втрата підтримки народу та агресивні втручання сусідніх держав призвели до поразки революції.

Після обрання гетьманом у жовтні 1657 року в Корсуні, І. Виговський розпочав активну діяльність. Він проголосив курс на визнання Запорозького Війська вільним і нікому не підданим народом, уклав союз зі Швецією, поновив відносини з Кримом та порозумівся з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагався балансувати між Варшавою та Москвою, щоб зберегти автономію України та втриматися при владі.

Внутрішня політика зазнала значних змін. Відкинувши ідею спадкового гетьманату, І. Виговський обрав принципи олігархічної республіки. Він запевняв старшину, що не робитиме жодних справ без військової ради. Ставка на шляхетство та козацьку старшину, які прагнули відмежуватися від решти козацтва та консолідуватися в привілейований клас, призвела до спроб відновлення кріпацтва. Така політика послаблювала центральну владу, порушувала соціальну рівновагу та викликала масове невдоволення [1, c. 102-104].

Наприкінці 1657 року проти політики Виговського виступили народні маси під гаслами повернення козацьких вольностей: права вільно варити горілку, займатися ловами та рибальством, вільно переходити на Запорожжя та обирати гетьмана «Чорною радою». Повстання охопило Полтавський полк і Запорожжя. З'явилися нові претенденти на булаву — полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою. Боротьба переросла в громадянську війну. І. Виговський, зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців і татар, переміг повстанців під Полтавою у травні 1658 року. Це була дорога перемога: у братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тисяч українців.

Розуміючи неминучість війни з Росією, І. Виговський пішов на зближення з Польщею. 16 вересня 1658 року він уклав Гадяцький договір, за яким Україна під назвою Велике Князівство Руське ставала третім членом федерації Речі Посполитої на рівних правах з Польщею та Литвою. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Гетьман обирався довічно та затверджувався королем. Українська армія мала нараховувати 30 тисяч козаків та 10 тисяч найманого війська. Православні зрівнювалися в правах з католиками. Однак договір передбачав відновлення адміністративного устрою, що існував до 1648 року, повернення маєтків польській шляхті та відновлення повинностей селян. Україна позбавлялася права на міжнародні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило події. Російський цар Олексій Михайлович назвав Виговського зрадником та закликав народ до непокори. У листопаді 1658 року російське військо під командуванням Г. Ромодановського перейшло кордон України. Навесні до нього приєдналися князі О. Трубецькой та С. Пожарський, і чисельність армії сягнула 100 тисяч осіб. Після поразок козацьких загонів під Ромнами та Лохвицею вирішальна битва відбулася в червні 1659 року під Конотопом. Триденна битва закінчилася цілковитою перемогою І. Виговського, що викликало паніку в Москві.

Проте скористатися перемогою гетьман не зміг. Гадяцький договір викликав невдоволення та посилення промосковських настроїв. Ситуацію ускладнювала московська залога в Києві та напад запорозького кошового Сірка на Крим, що змусило татар-союзників повернутися додому. У жовтні 1659 року І. Виговський зрікся булави та виїхав до Польщі [10, c. 143-145].

Старшина, прагнучи уникнути громадянської війни та запобігти розколу, знову проголосила гетьманом Ю. Хмельницького. Розрахунок був на «чарівне ім'я Хмельницького» (вислів І. Крип'якевича), яке б забезпечило єдність. Юрій був ширмою для елітної групи старшини. Його радниками стали І. Ковалевський, П. Дорошенко та І. Сірко. Уряд обрав тактику обережної гри на суперечностях між Москвою та Варшавою, намагаючись не бути ні під королем, ні під царем.

Однак Юрій припустився фатальної помилки, прибувши на переговори до Переяслава, де стояв з військом О. Трубецькой. Пізніше гетьман згадував, що два тижні був в'язнем. Новий Переяславський договір від 27 жовтня 1659 року фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання гетьмана потребувало царського дозволу; гетьман втрачав право призначати полковників, карати старшин без суду та виступати в похід без дозволу; заборонялися зовнішні зносини; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані розташовувалися російські залоги; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархату.

У 1660 році розпочався новий етап російсько-польського протистояння. На Волинь рушило 20-тисячне російське військо В. Шереметьєва, за яким ішло 30 тисяч козаків Ю. Хмельницького. Під Чудновом росіяни потрапили в оточення та зазнали поразки. Юрій під тиском пропольської старшини схилився до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 року було укладено Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Ця угода була більш обмежувальною, ніж Гадяцька: усунуто статтю про Велике князівство Руське; гетьман позбавлявся права зовнішніх зносин та зобов'язувався надавати військову допомогу Польщі; польській шляхті поверталися маєтності. Найтрагічнішим наслідком став початок територіального розколу України [8, c. 187-189].

У січні 1663 року Ю. Хмельницький, усвідомивши, що став ініціатором розмежування, зрікся булави та пішов у монастир. Після обрання П. Тетері на Правобережжі та І. Брюховецького на Лівобережжі територіальний розкол доповнився політичним. Як зазначає О. Субтельний, «доба Руїни сягнула свого апогею».

Слободищенський трактат відкрив новий етап боротьби за владу, предметом якої стали дві булави. Лівобережжя під патронатом Москви дедалі більше відокремлювалося від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польських порядків викликало народний опір та старшинську опозицію. На Лівобережжі боротьба точилася між Я. Сомком, І. Брюховецьким та В. Золотаренком. На «Чорній раді» у Ніжині в червні 1663 року гетьманом обрано І. Брюховецького.

На Правобережжі після зречення Ю. Хмельницького козацька рада в Чигирині проголосила гетьманом П. Тетерю. Він прагнув відновити єдність шляхом компромісу з лівобережною старшиною та не одразу виявив пропольську орієнтацію. Однак Правобережжя було територіально прив'язане до Польщі, тому гетьман мусив демонструвати лояльність. П. Тетеря взяв участь у поході Яна II Казимира на Лівобережжя, але похід закінчився невдачею. Повстання 1664—1665 років проти польської шляхти змусило його зректися гетьманства та втекти до Польщі [5, c. 164-167].

Фатальний розкол поглиблювався. Патріотичні сили прагнули зупинити руйнацію та об'єднати українські землі. Лідером став новий правобережний гетьман П. Дорошенко, обраний у серпні 1665 року. Йому довелося діяти в складних умовах: Правобережжя було спустошене (втрати населення сягали 65—70%), на булаву претендували В. Дрозденко та С. Опара, поглиблювався розкол суспільства.

Спочатку П. Дорошенко зміцнив внутрішні позиції та переміг суперників. Відносини з Польщею були своєрідними: декларуючи прихильність, він відмовляв у розміщенні польських залог, вимагав скасування унії та зменшення податків. Андрусівське перемир'я від 20 січня 1667 року між Польщею та Росією, укладене на 13,5 років, ставило під загрозу об'єднавчі плани. Територія козацької України поділялася на три частини: Лівобережжя закріплювалося за Росією, Правобережжя — за Польщею, а Запорожжя — під спільне управління. П. Дорошенко здійснив реформи: систематично скликав військову раду, створив постійне наймане військо (сердюцькі полки), провів нову митну лінію, розпочав випуск власної монети та заселяв спустошені території.

Зовнішньополітична діяльність була активною. Спираючись на татар, він намагався витіснити поляків з Правобережжя та вів переговори з Росією про повернення прав Війську Запорозькому та возз'єднання всіх етнічних українських земель. Переговори закінчилися безрезультатно [4, c. 159-162].

Відкрите протистояння з Польщею та непоступливість Росії змусили П. Дорошенка шукати підтримки в Оттоманської Порти та порозуміння з І. Брюховецьким. Восени 1667 року під тиском турецько-козацьких військ польський король визнав суверенітет гетьманату на Правобережжі. У серпні 1668 року П. Дорошенко направив делегацію до Стамбула, прагнучи гарантій єдності українських земель.

Зміцнивши позиції, П. Дорошенко перейшов на лівий берег Дніпра, і після вбивства І. Брюховецького у 1668 році його проголошено гетьманом усієї України. Однак цей успіх не вдалося закріпити. Будова влади була слабкою. Польська активність змусила гетьмана повернутися на правий берег. Татари підтримали претензії П. Суховія. Наступ російських військ змусив частину лівобережної старшини на чолі з Д. Многогрішним визнати верховенство царя. Як зазначає дослідник, «між собою українці воюють з більшим завзяттям, як із чужинцями». П. Дорошенко посилив протурецьку орієнтацію. Корсунська рада у березні 1669 року погодилася на турецький протекторат, хоча й відмовилася від присяги султану. Влітку 1672 року Порта розпочала війну проти Польщі, і Правобережжя знову стало театром бойових дій. За Бучацьким мирним договором Порта отримала Подільське воєводство. Туреччина дедалі наполегливіше прагнула перетворити Україну на васала, вимагаючи руйнації фортець, сплати данини та роззброєння населення.

Авторитет гетьмана слабшав, він втрачав підтримку мас, оскільки виступав союзником турків і татар, які плюндрували Україну. У середині 1675 року ситуація стала критичною: спроби порозумітися з Росією були безрезультатними, гетьмана покидали соратники, помер його друг митрополит Й. Тукальський. У вересні 1676 року П. Дорошенко склав повноваження та здався Росії.

Отже, на третьому етапі Української національної революції (червень 1663 — вересень 1676 року) територіальний розкол призвів до глибокої кризи та деморалізації суспільства. За гетьманства П. Тетері та І. Брюховецького ці процеси виявилися у відмові еліти від створення незалежної соборної України, намаганні втримати владу за будь-яку ціну, неспроможності консолідувати сили, домінуванні регіональних інтересів над державними та залученні іноземних держав до внутрішніх проблем [6, c. 146-149].

Останньою спробою переломити хід подій було гетьманство П. Дорошенка. Через постійну боротьбу за булаву, невдалі кроки, зраду союзників та втручання Польщі, Росії та Туреччини він втратив підтримку народу та не зміг об'єднати українські землі. Падіння гетьманства на Правобережжі стало завершальним актом Української національної революції [2, c. 195].

3. Революція 1848 року та її вплив на соціально-економічний розвиток краю

Революційна хвиля 1848—1849 років, що охопила Європу, спричинила значні зміни не лише в аграрній сфері Австрійської імперії. Під її впливом змінилася вся суспільна організація держави. Імператор Фердінанд змушений був проголосити буржуазно-демократичні свободи та конституцію. Це пожвавило суспільний рух у західноукраїнських землях. Першими активізувалися польські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 року проголосили у Львові створення Центральної ради народової. Її метою було відновлення Польщі в кордонах 1772 року та надання їй статусу автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення Правобережжя та Західної України на самостійний національний розвиток.

Пожвавлення революційного руху та непоступливість поляків у національному питанні прискорили консолідацію українських патріотичних сил. У травні 1848 року у Львові виникла перша русько-українська організація — Головна Руська рада, очолювана спочатку Г. Яхимовичем, а згодом М. Куземським.

Яхимович Григорій (1792—1863) — церковний і громадсько-політичний діяч, учений-богослов. Народився в селі Підбірці поблизу Львова. Богословську освіту здобув у Відні. З 1816 року — священик, з 1819 року — професор богослов'я у Львівському університеті (деякий час ректор). У 1841—1848 роках — єпископ-помічник митрополита М. Левицького. Перший голова Головної Руської Ради, посол до віденського парламенту, де відстоював українські права та мову. З 1848 року — перемишльський єпископ, з 1860 року — львівський митрополит. Автор проповідей та богословських праць.

Головна Руська рада видала маніфест із політичною платформою:

• українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом;
• пращури українців мали власну державність, культуру, право, мову та «рівнялися славі найзаможнішим народам Європи»;
• доцільність поділу Галичини на дві провінції — польську та українську з окремими адміністраціями;
• необхідність розширення вжитку української мови, зрівняння уніатського духовенства в правах з католицьким, дозвіл українцям обіймати державні посади.

Маніфест завершувався гаслом: «Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом». Рішучі вимоги зустріли протидію поляків, які створили полонофільський комітет — Руський собор. Офіційна влада відкинула політичні вимоги, але пішла на поступки в культурній сфері. Українська громада активізувала діяльність: заснувала першу у Львові українську газету «Зоря Галицька» (1848—1852), скликала «Собор руських учених» (1848), заснувала культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська матиця» (1848), відкрила Народний дім з бібліотекою, музеєм і клубом (1848) та створила кафедру української мови у Львівському університеті (1849) [9, c. 96-98].

У середині XIX століття українці здобули перший досвід парламентаризму. В австрійському парламенті, скликаному в липні 1848 року, інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них селяни). Вони виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян та розглядали національні питання, зокрема подали петицію за поділ Галичини, підписану 15 тисячами осіб.

Наприкінці першої половини XIX століття революційна хвиля пішла на спад. Розпочався наступ реакції. У березні 1849 року розпущено австрійський парламент, невдовзі скасовано конституцію. За умов відновленого абсолютизму Головна Руська Рада виходила за межі централізованої системи імперії та 1851 року була розпущена.

Отже, розвиток західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX століття характеризувався чергуванням реформ та реакції. Суспільне життя функціонувало в режимі «вперед — стоп — назад». Реформи Марії-Терези та Йосифа II були спробою модернізувати імперію в дусі освіченого абсолютизму. Смерть цісаря-реформатора, Велика французька революція та егоїзм феодалів підштовхнули консервативні кола до дій. Тривалий період реакції характеризувався відновленням феодалами позицій в аграрному секторі, посиленням експлуатації селян, гальмуванням промислового розвитку та перетворенням краю на колоніальну провінцію. Реакцією народу було посилення соціального та національного руху. Яскравим явищем була діяльність «Руської трійці», члени якої визначили ядро ідей національного відродження та сприяли переходу від фольклорно-етнографічного до культурницького етапу руху.

Революційна хвиля 1848—1849 років започаткувала новий етап модернізації імперії: скасовано кріпосне право, проголошено конституцію, створено парламент. Ці зрушення позитивно вплинули на життя західноукраїнських земель та активізували суспільну діяльність, особливо в культурній сфері. Однак невдовзі реакція перекреслила більшість революційних завоювань [3, c. 207-209].

Список використаної літератури

1. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 228c.

2. Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 4.вид. — Л. : Світ, 2003. — 520с.

3. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

4. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

5. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.