Історія туризму

1. Історичні джерела про розвиток подорожей в Україні до 20 століття

У сучасному світі туризм постає як складне, багатовимірне явище, нерозривно пов'язане з економікою, географією, історією, архітектурою, медициною, культурою, спортом та багатьма іншими науками. Проте жодна з цих дисциплін не може претендувати на вичерпне пояснення його сутності як предмета власного дослідження, так само як і жоден соціально-економічний інститут не здатен самостійно вирішити весь комплекс пов'язаних із ним проблем.

Існують різні підходи до розуміння туризму: як галузі господарства, як міжгалузевого комплексу або ж як ринку, де туристичні підприємства, комбінуючи продукцію різних секторів економіки, створюють кінцевий туристичний продукт.

В умовах становлення незалежної України триває пошук нових орієнтирів і концептуальних засад для економічного та культурного поступу держави. Невід'ємною складовою практичної реалізації національного й культурного відродження є краєзнавчо-екскурсійна справа, головною метою якої виступає ґрунтовне пізнання історії та багатовікових традицій українського народу.

Зародження готельної справи на Русі припадає на XII–XIII століття. У IX–XI століттях Давня Русь, завдяки вигідному географічному розташуванню, перетворилася на осередок, де перетиналися торговельні шляхи, що сполучали Захід зі Сходом та Північ із Півднем. Це сприяло налагодженню стабільних торговельних відносин, а також різноманітних культурних і релігійних контактів. Після прийняття християнства з Візантії на Русь прибували священики, перекладачі, переписувачі книг та ремісники. Аж до XVI століття ключовою постаттю у встановленні та зміцненні міжнародних зв'язків був «гість».

Гостинності та подорожам іноземців надавалося величезне значення. Київський князь Володимир Мономах у своєму «Повчанні» наставляв синів гідно приймати гостей і вшановувати їх, адже ці люди, «мимоходячи», рознесуть по світу добру чи лиху славу.

Попередниками перших готелів на Русі були постоялі двори, відомі як «ями», що розташовувалися на відстані кінного переходу один від одного. У XV столітті такі двори почали створюватися при поштових станціях, які підпорядковувалися Ямському наказу. До цього ж періоду відноситься будівництво у великих містах гостинних дворів, які, на відміну від постоялих, окрім ночівлі та харчування, пропонували умови для ведення комерційних справ. У гостинних дворах поєднувалися мебльовані кімнати, торгові ряди, крамниці та склади, і все це зазвичай обносилося стінами з баштами та в'їзними воротами. Розселення іноземців відбувалося за національною ознакою: у Новгороді XV–XVII століть існували «німецький» та «голландський» гостині двори, а в Москві — «аглицький», «грецький», «вірменський» та інші.

У XVI — першій половині XVII століття Київ виступав одним із торговельних центрів Східної Європи. Через нього пролягали купецькі каравани з Польщі, Кримського ханства, Туреччини, Молдови, Греції, Угорщини та країн Західної Європи, що прямували до Московської держави. Українські купці користувалися правом безмитної торгівлі в прикордонних містах Московії, де для них зводилися спеціальні гостині двори. На чумацьких і торговельних шляхах України подорожні могли зупинитися в корчмах, які здавалися в оренду: вони не лише торгували хмільними напоями, але й слугували пристановищем для мандрівників.

У другій половині XVII століття, коли Запорізька Січ розташовувалася на острові Чортомлик, біля її порту височів «Грецький дім» — будівля, призначена для іноземних посланців та купців. Січ сама вела жваву торгівлю, а також була транзитним пунктом у торговельних відносинах усіх українських земель і Московської держави з країнами Сходу.

Окрім того, Київ стає одним із значних центрів паломництва, що викликало потребу в будівництві готелів для прочан неподалік стін Печерського монастиря.

В Україні до паломників ставилися з особливою повагою. Миряни вважали за честь прийняти богомольців на нічліг чи навіть на кілька днів, нагодувати та дати харчів у дорогу. Прочани перебували під захистом церков і монастирів, де з давніх часів для них відводилися спеціальні помешкання, будувалися готелі та гостині двори. Книги для запису прочан, що там велися, свідчать про масовий характер паломництва.

Митрополит Євген Болховітінов в описі Києво-Печерської лаври згадує: «За південною огорожею стіною, через дорогу, знаходиться лаврський готель для притулку усім дорожнім, особливо бідним богомольцям, що існує на цьому місці ще з часів преподобного Феодосія (XVII ст.). У 1829 та 1830 pp. замість дерев'яного готелю спорудили кам'яний у два яруси під залізним дахом з кухнею поблизу нього...».

Після приєднання України до Російської імперії наприкінці XVIII століття розпочалося будівництво поштового тракту від Москви до Києва через Калугу, Глухів, Путивль та Конотоп. Вздовж нього зводилися поштові двори та станції, які одночасно виконували функції готелів.

Однак помітний розвиток готельного господарства в царській Росії розпочинається лише в другій половині XIX століття [2, c. 14-18].

Основу джерельної бази початку ХХ століття складають праці 1920-х років. Написані переважно фахівцями краєзнавчо-екскурсійної справи, вони висвітлювали питання організації екскурсій та певною мірою розкривали процес розвитку краєзнавчо-екскурсійної роботи. Варто зазначити, що на початку 1920-х років публікації з теорії та практики екскурсійної справи з'являлися переважно в Російській Федерації. Вони поширювалися й в інших республіках, зокрема в Україні, де використовувалися екскурсійними та навчальними закладами. Освітнє значення екскурсійного методу, види екскурсій, методику їх проведення та класифікацію розкрив у своїх роботах педагог і методист Б.Є. Райков.

Екскурсійно-краєзнавча література 20-х років містила описи багатьох визначних регіонів України: Харкова та його околиць, Чернігівщини, Прилуччини, Одеси, Кременчуга, Уманщини та інших.

У літературі 30-х – 50-х та 60-х – 80-х років питання розвитку краєзнавчо-екскурсійної справи в Україні 1920-х років окремо не розглядалося. У 1981 році у видавництві Центрального рекламно-інформаційного бюро «Турист» у Москві вийшов короткий навчальний посібник Р.А. Дьякової «История экскурсионного дела в СССР». Ця праця присвячена розвитку туристсько-екскурсійної справи з XVIII століття до 80-х років ХХ століття. У ній є матеріали про становлення екскурсійної справи в 1920-х роках, але відсутній практичний матеріал по Україні. У такому ж ключі побудовані праці В. Дворніченко «Развитие туризма в СССР (1917-1983)» та Л.М. Логінова і Ю.В. Рухлова «История развития туристско-экскурсионного дела».

Важливе значення мають архівні документи Державного архіву Харківської області, оскільки Харків у той час був столицею України. Ці документи розкривають розвиток туристичної справи не лише в регіоні, а й загалом по Україні. Використано фонди 820, 845, 1013, 858, 525, 1001, 203, 1023 Харківського губернського відділу народної освіти, профспілок Південної залізниці, профспілкових комітетів Харчосмаку та металістів. Це матеріали операційного плану Українського екскурсійного товариства на 1929-1930 рік, звіти відділу народної освіти про краєзнавчо-екскурсійну роботу, матеріали про організацію екскурсій профспілками спільно з центрами краєзнавчо-екскурсійної роботи.

Сучасна наука поділяє розвиток туризму на кілька етапів залежно від зміни таких факторів:

• мотивації подорожей;
• способу подорожей і розвитку транспортних засобів;
• кількості подорожуючих і охоплення туризмом різних верств населення.

За цими критеріями історичний шлях розвитку туризму можна поділити на 4 етапи:

1-й, початковий етап, — до 1841 р.

2-й, етап становлення туризму як галузі, — з 1841 по 1914 pp.

3-й, етап формування індустрії туризму, — з 1914 по 1945 pp.

4-й, етап монополізації туристичної індустрії, — з 1945 р. до наших днів.

Розглянемо детальніше шлях розвитку туризму від найперших проявів до сучасного рівня.

Один з експертів Всесвітньої туристичної організації Джафар Джафарі у своїй праці «Феноменологія туризму» зазначає, що люди подорожували завжди.

Туристична активність була перервана Першою світовою війною, після закінчення якої туризм знову почав активно розвиватися. Так розпочався 3-й етап — етап індустріалізації туризму.

Глибоке опрацювання багатьох аспектів, значна організаційна робота із залучення та обслуговування туристів, планування і підготовка маршрутів, будівництво спеціалізованих комплексів, розвиток інфраструктури окремих регіонів — усе це дозволяє віднести туризм до сучасної індустрії відпочинку, лікування, розваг і бізнесу. Саме в цей період туристична діяльність стає основною для багатьох підприємств та організацій, які професійно надають туристичні послуги.

Туристична індустрія — це сукупність виробництв різних галузей господарства, закладів культури, освіти та науки, що забезпечують створення матеріально-технічної бази туризму, підготовку кадрів та процес виробництва, реалізації і споживання туристичного продукту на основі використання природних багатств, матеріальних і духовних цінностей суспільства.

Після закінчення Другої світової війни туристична індустрія отримує ще потужніший поштовх до розвитку. Міжнародна інтеграція, розширення міжнародного розподілу праці, відкриття кордонів, полегшення доступу в інші країни, розвиток транспорту і зв'язку, підвищення рівня життя широких верств населення — це ті загальні тенденції, що характеризують початок 4-го етапу. Проте визначальною характеристикою цього періоду можна назвати монополізацію галузі туризму, тобто виділення її в самостійну складову сфери послуг. В умовах зростання психологічних навантажень та інтенсифікації життя людей в індустріальних країнах туризм діє як ефективний засіб рекреації. З предмету розкоші він перетворюється на необхідність для населення високорозвинених індустріальних країн. Наприкінці XX століття спостерігається збільшення попиту на туристичні послуги серед людей із середнім та нижчим за середній статком. Це ще більше диференціювало туристичний ринок, призвело до різноманіття туристичного продукту, розрахованого на людей із різним матеріальним становищем, різними інтересами, метою та вимогами до рівня сервісу.

Таким чином, розвитку туризму у світі сприяли політичні, економічні, технічні, культурологічні та соціальні фактори. Інтенсивний розвиток туризму спостерігається в країнах зі сприятливою внутрішньою і зовнішньою політикою, стійким економічним розвитком, високим рівнем культури та соціальною підтримкою громадян [1, c. 51-53].

У середині XX століття уряди багатьох країн світу звернули серйозну увагу на розвиток туризму, і в 1947 році розрізнені міжнародні туристичні організації були об'єднані в Міжнародний союз офіційних туристичних організацій (МСОТО). Його дійсними членами стали як державні, так і недержавні офіційні національні організації 116 країн світу.

Необхідність постійних міжнародних контактів з метою розвитку і координації туристичних обмінів, узгодження політичних, економічних, соціальних і культурних аспектів діяльності стала причиною реорганізації в 1969 році згідно з резолюцією Генеральної асамблеї ООН неурядової організації МСОТО в міжурядову Всесвітню туристичну організацію (ВТО).

ВТО — провідна спеціалізована міжнародна міжурядова організація у сфері подорожей та туризму, що діє під патронатом ООН. Вона об'єднує 139 країн — дійсних членів (станом на початок 2003 р.), представлених відомствами з туризму, а також 88 асоційованих членів і 350 приєднаних членів. Штаб-квартира організації розташована в Мадриді. Статут ВТО було прийнято 27 вересня 1970 року. Починаючи з 1980 року, цей день святкується як Всесвітній день туризму. Головний орган ВТО — Генеральна Асамблея (ГА), що скликається кожні два роки. Керівними органами є Виконавча Рада та Секретаріат ВТО. Важливі документи, прийняті ВТО та за її участі: Резолюція конференції ООН з міжнародного туризму і подорожей (Рим, Італія), Манільська Декларація зі світового туризму (Філіппіни, 1980), Документ Акапулько, прийнятий Всесвітнім форумом з туризму (Мексика, 1982), Хартія туризму і Кодекс туриста, ухвалені VI сесією ГА ВТО (Болгарія, 1985), Гаазька Декларація з питань туризму, прийнята Міжпарламентською конференцією з питань туризму (1989), Глобальний етичний кодекс туриста, прийнятий XIII сесією ГА ВТО (Чилі).

Україна є дійсним членом ВТО з 1997 року та членом Виконавчої Ради ВТО з 1999 року. З 1998 року Київський інститут туризму, економіки і права, готельний комплекс «Дніпро» та Київська міська державна адміністрація є членами Ділової ради ВТО. У структурі ВТО діють шість регіональних комісій: Європейська, Африканська, Американська, Південноазіатська, Близькосхідна і Тихоокеанська. Функціонує вищий навчальний центр з туризму (СІЄСТ) у Мексиці. Термін повноважень 26 членів Виконавчої ради, що обираються Генеральною Асамблеєю за принципом один на кожних п'ять дійсних членів, становить 4 роки. Кожні два роки переобирається половина членів ради. Функціонує ряд допоміжних органів: комітети з програми роботи організації, бюджетно-фінансовий, з проблем довкілля, статистики, з підтримки якості, а також мережа навчальних центрів. Офіційні мови: англійська, французька, іспанська, російська [4, c. 124-126].

2. Вплив науково-технічного прогресу на розвиток туризму в 20 ст.

Планування розвитку туризму здійснюється на місцевому, національному та міжнародному рівнях.

На місцевому рівні план розвитку є більш деталізованим і спеціалізованим, ніж на національному, і суттєво відрізняється від регіону до регіону.

Плани на національному рівні, представляючи розвиток туризму країни загалом, повинні також враховувати специфіку окремих регіонів.

На міжнародному рівні плануванням розвитку туризму займаються різні міжнародні організації, чиї розробки мають рекомендаційний характер для країн-учасниць.

Наприклад, Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) об'єднує основні індустріальні країни світу, які є головними туристськими країнами як за надходженнями від туризму, так і за витратами їхніх громадян. ОЕСР не є суто туристською організацією і не ставить за мету створення спільної економічної політики для країн-членів, але досліджує проблеми, готує прогнози та рекомендує методи, що мають використовуватися для складання програм найкращого розвитку туризму в країнах-учасницях.

Міжнародний і внутрішній туризм у кожній країні базується на соціальній політиці, яка пов'язує плани туристського розвитку з планами соціально-економічного розвитку. Тому важливо визначити цілі та ресурси політики розвитку туризму, оцінити вплив цієї політики на виробництво, споживання, навколишнє та соціальне середовище. Однак слід зазначити, що політика в деяких секторах економіки, включаючи туризм, часто не розробляється індивідуально, а інтегрується в політику інших секторів, наприклад, у виробничу політику, політику платіжного балансу, планування землі тощо.

Процес прискореного розвитку туризму є результатом науково-технічного прогресу, зростання пізнавальних та оздоровчих потреб людей, а також необхідності в міжнародних ділових контактах. Наявність багатого історико-культурного та природно-рекреаційного потенціалу дозволила багатьом країнам, деякі з яких навіть не належать до високорозвинених, завоювати серйозні позиції на світовому туристичному ринку.

Матеріальною основою туристичного ринку в Україні та вагомою структурною складовою її економіки стає рекреаційно-туристичний комплекс, для розвитку якого існують необхідні природні умови, історико-культурні, матеріальні та трудові ресурси.

Територія України має унікальні передумови для формування на ринкових засадах рекреаційно-туристичного комплексу. Це, насамперед, комплекс фізико-географічних, гідрологічних, структурно-геологічних та інших параметрів, що зумовило формування значної кількості різноманітних видів природних ресурсів. Наявність кількох природно-кліматичних зон та розташування в межах водозаборів трьох морів — Чорного, Азовського та Балтійського — сприяло формуванню різноманіття ґрунтово-рослинного покриву та гідрографічної мережі.

Найбільш цінними серед природних ресурсів, за оцінками Ради з вивчення продуктивних сил України, є земельні та мінерально-сировинні. Але це не знижує значення водних, лісових, рекреаційних ресурсів, тваринного і рослинного світу у формуванні рекреаційно-туристичного комплексу держави.

В Україні налічується 63119 річок, у тому числі великих (площа водозабору понад 50 тис. км²) — 9, середніх (від 2 до 50 тис. км²) — 81, а решта — малі (менше 2 тис. км²). Їх загальна довжина становить 206,4 тис. км. Водний фонд України включає близько 8073 озер і лиманів із загальною площею дзеркала 4021,5 км², у тому числі лиманів — 1073 км², кількість водосховищ — 1160. Крім того, налічується понад 28 тис. ставків та 7 великих каналів загальною довжиною 1021 км.

У формуванні рекреаційно-туристичного комплексу України значне місце посідають лісові ресурси. Площа лісів на її території становить 10,8 млн. га, у тому числі землі, вкриті лісовою рослинністю, — 9,4 млн. га. Лісистість України становить 15,6%, що майже втричі менше від лісистості Західної Європи (43,2%). За сучасними оцінками, для досягнення оптимальних показників лісистості необхідно збільшити площу лісів щонайменше на 2–2,5 млн. га. Передбачається, що до 2015 р. площа лісів зросте на 0,5 млн. га, а лісистість — з 15,6% до 16,1%.

На сьогодні в Україні розвідані мінеральні води із затвердженням запасів на 152 ділянках родовищ. Їхні загальні експлуатаційні запаси складають 64865,7 м³ на добу. Родовища мінеральних вод є в усіх областях, крім Івано-Франківської та Сумської. В Україні детально розвідані два родовища термальних вод (підземні води з температурою понад 20°С) — Берегівське у Закарпатській області та Новоселівське в АР Крим [4, c. 147-149].

Однак наявні природно-рекреаційні ресурси ще не гарантують безумовного успіху формування ринку туристичної діяльності. Зрештою, визначальним фактором є рівень соціально-економічного розвитку і, зокрема, туристичної інфраструктури та належно сформованого економіко-правового механізму в країні.

Рекреаційно-туристичний комплекс України може розглядатися у двох аспектах: з одного боку, як міжгалузевий комплекс у складі сфери послуг, де виникають і розвиваються економічні відносини з виробництва, обміну та споживання рекреаційно-туристичного продукту; з іншого — як складова частина соціальної інфраструктури територій різного рівня, що являє собою комплексну систему (мережу) підприємств і закладів з виробництва, просування і реалізації рекреаційно-туристичних послуг.

Рекреаційно-туристичний комплекс виділяється ознаками самостійного об'єкта: спеціалізованою матеріально-технічною базою; специфічними природно-антропогенними ресурсами; унікальністю продукування послуг і власною технологією обслуговування; формуванням принципово нової схеми міжгалузевого і територіального управління; суспільною значимістю, у тому числі економічною, соціальною, екологічною та політичною. Практично туризм є відправною точкою формування міжгалузевого рекреаційно-туристичного комплексу, складовими якого є підприємства, заклади та організації різних сфер економіки.

Розвиток рекреаційно-туристичного комплексу України є пріоритетним напрямком національної економіки і культури, важливим фактором підвищення міжнародного престижу країни, джерелом соціально-економічного розвитку регіонів та важливою умовою збереження історико-культурної спадщини.

Україна для формування ринку туристичної діяльності має всі об'єктивні передумови: особливості географічного положення та рельєфу, сприятливий клімат, багатство природного, історико-культурного та туристично-рекреаційного потенціалів. Загальна площа придатних для туризму і відпочинку природних ландшафтів становить 9,4 млн. га. На території нашої держави налічується понад 125 тис. пам'яток археології, архітектури, містобудування, працюють сотні музеїв. Крім того, Україна розташована на перехресті шляхів між Європою та Азією: важливі залізничні та автомобільні магістралі, порти Чорного та Азовського морів, багатосторонні зв'язки з багатьма країнами тощо.

З метою перетворення України на туристичну державу світового рівня необхідно забезпечити чітку організацію самого туризму, створити і зміцнити матеріально-технічну базу, залучити до неї досвідчені та кваліфіковані кадри. Держава має сприяти розвитку туризму, раціональному використанню та збереженню туристичних ресурсів. Про ефективність заходів державного стимулювання туризму свідчить той факт, що в останні чотири роки збільшувалася кількість наших співвітчизників, які відпочивали та оздоровлювалися за туристичними путівками.

За даними 2003 р., у рекреаційно-туристичному комплексі України нараховувалося всього 8,3 тис. підприємств, у тому числі: 3,9 тис. суб'єктів туристичної діяльності; 1,2 тис. готелів та інших місць короткотермінового проживання; 3,2 тис. санаторно-курортних закладів. В Україні сформувався один із найпотужніших у Європі рекреаційно-туристичний потенціал, який нараховує близько 7850 об'єктів із можливістю оздоровлення 8–10 млн. чол. на рік [3, c. 61-63].

Нині рекреаційно-туристичний комплекс реалізує свої можливості лише на третину. Це зумовлено низкою причин, серед яких: невирішеність питань із приватизації землі та захисту приватного капіталу; недостатня державна підтримка суб'єктів державного підприємництва; відсутність системи регулювання зовнішньоекономічної діяльності у сфері послуг; недостатнє кадрове забезпечення сфери туризму тощо.

Одна з вагомих причин — недостатній рівень розвитку та недосконалість туристичної інфраструктури. За даними 2003 р., з 1254 готельних комплексів у країні лише незначна частина відповідає сучасним нормам, 80% готельних підприємств потребують ремонту, номери — реконструкції та переоснащення, технологія обслуговування — автоматизації та комп'ютеризації. Назріла необхідність розвивати мережу комфортабельних готелів і кемпінгів, насамперед уздовж міжнародних транспортних коридорів, що проходять через територію України.

Настала черга створити мережу готелів і туристичних баз цільового призначення. Насамперед до них можна віднести готелі для індивідуальних туристів, мисливські та риболовні бази, літні й зимові спортивні бази, готелі для туристів, що приїжджають з метою лікування, курортні готелі, ферми для любителів сільськогосподарської праці, транзитні мотелі, дорожні ресторани тощо. Це може значно поліпшити компонентно-пропорційне співвідношення на ринку туристичних послуг в Україні.

Поки що в українському туризмі переважають суто комерційні започаткування, що не відповідають економічним можливостям держави: виїзний туризм супроводжується вивозом з України мільйонів доларів щорічно, що не компенсується в'їзним туризмом.

В останні роки внаслідок поступального розвитку міжнародного співробітництва у сфері туризму кількість в'їзних (іноземних) туристів, які відвідують Україну, щороку зростає. У 2003 р. Україну відвідали 12,5 млн. в'їзних (іноземних) туристів, що на 19%, або на 2,0 млн., більше, ніж у попередньому році. При цьому виїзний туризм становив 14,8 млн. осіб, а внутрішній — 7,6 млн. осіб.

Зростання туристичних потоків зумовлює збільшення попиту й обсягів споживання туристами товарів та послуг різних галузей національної економіки, стимулюючи їх розвиток і приріст виробництва.

За рекомендаційними даними Всесвітньої туристичної організації, для збалансованого туристичного ринку типова наступна пропорція: один в'їзний турист на одного виїзного і на чотирьох внутрішніх туристів.

На міжнародному ринку країнами активного туризму прийнято вважати ті, де кількість іноземних туристів перевищує кількість виїздів власних громадян за кордон. Перевищення доходів від іноземних туристів над видатками власних громадян за кордоном визначається як активний платіжний баланс із позитивним сальдо. Отже, очевидно, що розвиток українського туризму має передбачати доступність туристських послуг широким верствам населення, а також захист національних інтересів України.

Причина несприятливої ситуації на сьогоднішньому внутрішньому ринку туристичних послуг в Україні зумовлена їх дефіцитом і низькою якістю. В умовах сьогодення не більше 8% працюючого населення можуть претендувати на послуги високої якості, у тому числі й у туризмі.

Нині мають місце ознаки пожвавлення формування внутрішнього туристичного ринку та розвитку туристичної діяльності в Україні. Однак сучасний туристичний ринок потребує нового підходу до організації будь-якого виду туристичної діяльності, в тому числі екскурсійної.

Українському туристичному ринку характерне уповільнення темпів розвитку екскурсійної діяльності, у той час як попит на екскурсійні послуги, що забезпечують високу якість обслуговування, екологічність екскурсій і відповідну їм якість туристично-екскурсійного продукту, зростає. Інтерес до престижних туристичних маршрутів змінюється інтересом до пізнання, що забезпечує розвиток нової екскурсійної тематики та збільшує кількість індивідуальних, замовних в'їзних турів до України.

На Всесвітній конференції з туризму в Манілі (1980) було зазначено, що туризм є не лише соціальним, культурним і екологічним, але одночасно й економічним явищем. Цим зумовлена доцільність подальшого розвитку деяких економічних механізмів туристичної діяльності, пов'язаної з використанням рекреаційно-туристичних ресурсів.

Сфера туризму, на відміну від інших галузей економіки, дає можливість реалізувати концепцію саморозвитку, самоуправління та самофінансування за рахунок своїх власних ресурсів і власних фінансових джерел. Таким джерелом служить туристична рента як диференціація цінності туристичних ресурсів за ступенем їх привабливості для туристів.

При виважених законодавчих основах і сприятливій соціально-економічній політиці держави туристична рента може створити всі необхідні умови для самофінансування, саморозвитку та самоуправління туристичною діяльністю в будь-якому регіоні України. І навпаки, відмова від туристичної ренти може спрямувати розвиток туризму в Україні по двох однаково згубних напрямках: за рахунок державного бюджету або ж за рахунок невтримної комерціалізації. Іншими словами, питання про туристичну ренту є рівною мірою економічним, політичним і соціальним. Важливим аспектом є розгляд питання про форми туристичної ренти. Поки що запропоновано три їх різновиди: монопольну, диференційовану та абсолютну.

Монопольна рента утворюється на основі господарського використання туристичних ресурсів унікальної, виключної якості.

Диференціальна рента повністю ґрунтується на відмінностях у якості (рівні корисності) туристичних ресурсів, що знаходить відображення в утворенні диференціальних доходів рентного типу.

Абсолютна рента передбачає, що всякий туристичний ресурс як синтез природних, історичних, соціальних і культурних факторів за своїми споживчими якостями та рівнем корисності перевищує будь-який інший природний фактор, тобто туристичний ресурс має додаткові корисні властивості (історичні, соціально-культурні), які об'єктивно знаходять відображення на вартості даного ресурсу та відповідно додатковому прибутку.

Без сумніву, рекреаційно-туристичні ресурси України досить значні — різноманітні та унікальні природні ландшафти, велика культурна і духовна спадщина, традиційна гостинність. Однак рекреаційно-туристичні ресурси країни не на належному рівні облаштовані та не повною мірою затребувані. Тому доцільно звернути увагу на розробку і використання механізму туристичної ренти. Важливо знайти необхідні важелі впливу на туристичний ринок як із боку держави, так і з боку підприємців. Можна до певної міри стверджувати, що для стратегічного формування ринку туристичних послуг в Україні є необхідні соціальні, економічні та історичні передумови. До головних стратегічних напрямків розвитку рекреаційно-туристичного комплексу і формування ринку туристичних послуг в Україні можна віднести:

• забезпечення загальнодержавної та регіональної підтримки туризму, залучення до його розвитку як державних підприємств, так і підприємств інших форм власності, а також окремих громадян;
• створення розвиненої туристичної інфраструктури з метою надання якісних і різноманітних послуг туристам;
• забезпечення пріоритетності вітчизняного внутрішнього та іноземного (в'їзного) туризму на основі використання туристичних ресурсів, національної історико-культурної спадщини українського народу;
• розвиток інформаційно-рекламної та маркетингової діяльності;
• підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів для потреб рекреаційно-туристичної діяльності.

Ці та інші напрямки визначають орієнтири і пріоритети розвитку рекреаційно-туристичної діяльності в Україні. В її основу мають бути покладені регіональні цільові програми та бізнес-плани.

Туризм у сучасному уявленні — велика економічна система з різноманітними зв'язками між окремими елементами як у межах народного господарства окремої країни, так і в межах зв'язків національної економіки зі світовим господарством у цілому.

Загалом можна констатувати, що бажання до переміщень у наш час стає рисою, притаманною дедалі більшій кількості людей. Туризм із привілеїв «класу, що відпочиває» перетворюється на норму життя більшості громадян. Швидкому розвитку туристичної діяльності сприяли успіхи науково-технічного прогресу, які збільшили частку вільного часу людей, зайнятих у виробництві, допомогли створити індустрію розваг і масового відпочинку. Водночас інтенсифікація праці, її одноманітність та урбанізація спонукають людину до пошуків змін у власному житті, до отримання нових знань про розмаїття довкілля.

Провідними факторами розвитку масового туризму є природно-географічні, демографічні, соціально-економічні та матеріально-технічні.

Природно-географічні фактори — це гарна та багата природа, сприятливий клімат, рельєф місцевості, підземні печери, мінеральні джерела тощо.

Демографічні фактори пов'язані зі збільшенням чисельності населення у світі, що викликає майже прямо пропорційне збільшення кількості потенційних туристів.

Соціально-економічні фактори, зокрема зростання національного прибутку, збільшення вільного часу (тобто скорочення робочого часу та збільшення тривалості щорічних відпусток), зростання культурно-освітнього рівня населення із середньою та вищою освітою (що викликає й відповідний потяг до зростання естетичного рівня), спонукають до активного відпочинку, пов'язаного з переміщеннями, знайомствами з об'єктами історико-культурної спадщини людства в різних країнах і регіонах світу, цікавими природними утворами.

Матеріально-технічні фактори пов'язані з розвитком засобів транспорту, підприємств громадського харчування, роздрібної торгівлі, мережі готелів тощо.

Звичайно, усі зазначені вище фактори можуть діяти та сприяти розвиткові масового туризму лише за стабільної політичної ситуації у світі та в районах, куди безпосередньо спрямовані потоки туристів. Через це політична й соціальна стабільність суспільства була і є головною передумовою розвитку туристичної діяльності.

Отже, серед чинників, що стимулюють розвиток ринку послуг, домінуючими є прискорений розвиток науково-технічного прогресу та пов'язане з інтенсифікацією виробництва зростання прибутків населення. Прискорення науково-технічного прогресу і впровадження нових технологій впливає на збільшення обсягів виробництва складної техніки, насичення нею повсякденного побуту, збільшується частка сервісного обслуговування у вартості товару і відповідно збільшується обсяг послуг. З іншого боку, посилюється «соціалізація» послуг, коли впровадження нової техніки і технологій дозволяє перевести ряд послуг із категорії «домашніх», що вироблялися в домашніх умовах, у предмет ринкової торгівлі [1, c. 93-97].

Список використаної літератури

1. Рутинський М. Географія туризму України: навчально-методичний посібник / Михайло Рутинський; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І. Франка. — 2-е вид., перероб. і доп. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 159 с.
2. Туристично-краєзнавчі дослідження: збірник наук. статей / Редкол.: О. О. Бейдик, В. О. Горбик, В. К. Євдокименко та ін.; Федерація профспілок України, Ін-т туризму. — К., 2005. — Вип. 6. — 2005. — 473 с.
3. Федорченко В. Історія екскурсійної діяльності в Україні: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / Київський ун-т туризму, економіки і права. — К.: Кондор, 2004. — 166 с.
4. Федорченко В. Історія туризму в Україні [Текст]: навчальний посібник / В.К. Федорченко, Т.А. Дьорова; Авт. передм. В.А. Смолій. — К.: Вища шк., 2002. — 194 с.