Історія розвитку економіки

І. Вступ

Аналіз сучасних економічних викликів крізь призму глобального досвіду формування товарного виробництва та ринкових відносин є надзвичайно важливим для теорії та практики ринкових перетворень в Україні.

Відомо, що існують два фундаментальні типи економічної організації суспільства: натуральне та товарне господарство, яким відповідають дві форми господарювання — натуральна і товарна.

Історично першим і тривалим типом економічної організації було натуральне господарство. У таких умовах продукти праці створювалися для задоволення особистих потреб виробників та їхніх родин, тобто використовувалися в межах окремої господарської одиниці — роду, племені, патріархальної сім'ї чи общини. Така форма господарювання була характерна і для великих традиційних маєтків.

Згодом на зміну натуральному прийшло товарне виробництво та товарна форма господарювання, хоча тривалий час вони співіснували. Товарне виробництво — це тип економіки, за якого продукти праці виготовляються для продажу на ринку. Товари створюються задля задоволення потреб споживачів і потрапляють до них через ринкові відносини. При цьому господарюючий суб'єкт орієнтований на отримання вигоди. Така спрямованість виробництва зумовлює постійні економічні зв'язки між виробниками та споживачами, їхню взаємозалежність — від придбання засобів і предметів праці до реалізації продукції чи послуг.

ІІ. Основна частина

1. Виникнення спеціалізованої торгівлі

Розглянемо ситуацію в традиційній економіці, де командний елемент створює певну ієрархічність. Така економіка вже знає землеробство, має організацію виробництва — від примітивної до складнішої, а також окремі ремесла. Проте в ній відсутня торгівля. Є землероби, воїни, чиновники та ремісники, але немає тих, хто спеціалізується на торговельній діяльності.

Важливо наголосити: саме поява спеціалізованої торгівлі, а не попередні етапи несистематичного обміну, знаменує початок нового світу. Випадкова торгівля — окремі акти обміну, що виникають час від часу без обов'язкового продовження, — існувала з давніх часів, але майже не впливала на спосіб життя учасників. Існувала також "майже торгівля", яку можна залишити поза аналізом, попри численні археологічні сліди; вона повністю узгоджується зі звичаями простої традиційної економіки і не свідчить про принципові зміни. Наприклад, на весіллях прийнято дарувати подарунки, і якщо одна сторона зробила подарунок, інша мала відповісти тим же задля збереження достоїнства. Подарунки мали бути приємними, але не обов'язково еквівалентними. Поширення предметів, визнаних подарунками, серед первісних народів не потребує іншого пояснення. До часів, коли подарунок має бути "тільки з магазину", ще далеко — це може бути й уживана річ. Такий обмін подарунками передував торгівлі, але ще не був нею.

Як же з'являється професійний торговець? Щоб торгувати, він має щось продавати. Звідки він бере товар? Зрозуміти, як він може отримати таку річ у межах звичайного функціонування традиційної економіки, непросто. Найімовірніше, він спочатку привласнив її певним "незаконним" способом. Можливо, йому довелося почати з піратства чи розбою, інакше він не зміг би розпочати справу. Це один із можливих шляхів. Тому один із типів торговця — скупник краденого (піратство і морська торгівля колись були тісно переплетені). Проте немає підстав вважати таку відповідь єдино правильною. Можна лише припустити, що вона певною мірою допустима. Немає причин, чому професійний торговець має з'явитися одразу — шлях може бути довшим і чеснішим.

Еволюція спеціалізованої торгівлі супроводжувалася появою систематичного, регулярного обміну. Найпростіший шлях його виникнення, ймовірно, був таким.

Будь-яке багатолюдне зібрання (наприклад, релігійне свято) створює можливість для обміну і робить його звичним. Вирушаючи на свято, люди беруть із собою щось для власного споживання або як дар божеству. Якщо не всі принесли однакове, виникає бажання обмінятися частиною принесеного. Спочатку такий обмін випадковий і залишається таким, доки вигоди від нього невеликі. Але коли переваги стають значнішими й очевиднішими, розвивається новий вид діяльності, причому первісна причина зібрання може відходити на другий план. Релігійне "свято врожаю" перетворюється на сільський ярмарок.

Ті, хто торгує на такому ярмарку, здебільшого ще не професійні торговці. Навіть коли торгівля стає звичною, а ярмарки частішають, торговцями можуть бути селяни, що приходять раз на тиждень. Інших змін у їхньому способі життя не потрібно. Цілком імовірно, що торгівля в таких простих формах тривала століттями. Проте від ярмарку до спеціалізованої торгівлі — один короткий крок.

Припустімо, що деякі селяни багатші за інших або мають більше продуктів для обміну. Тоді до них звертатимуться частіше, розраховуючи на ширший вибір, і їхня торгівля активізується. Речі, запропоновані їм в обмін, можуть бути їм не потрібні (простий бартер передбачає взаємне бажання обмінюватися), але оскільки їхня торгівля активніша, вони візьмуть ці речі в розрахунку на майбутній вигідний обмін із третіми особами. Так вони стають посередниками, завдяки яким можливі багатосторонні акти обміну. Вони можуть продовжувати займатися сільським господарством, поєднуючи його з торгівлею, але перший крок до спеціалізації вже зроблено. Це може відбуватися на ярмарках, що збираються від випадку до випадку, але якщо ярмарки проводяться досить часто, з'являється можливість зробити наступний крок.

Товари, обмінені з розрахунку на перепродаж, не обов'язково мають бути продані того ж дня — якщо вони не швидкопсувні, їх можна притримати. Посередник, який використовує таку можливість, стає власником запасу товарів, і коли ця діяльність набуває для нього більшого значення, його головною турботою стає їх збереження. Возити запас додому — з ярмарку й назад — і накладно, і ризиковано. Простіше тримати його прямо на ярмарку й охороняти, будучи готовим продати будь-коли. Досягнувши цього етапу, посередник перетворюється на спеціалізованого торговця, який відкрив лавку на ярмарку.

Можливо, саме так виникала спеціалізована торгівля. Це не єдиний шлях, але перш ніж звернути з нього, зробимо ще один крок. Не обов'язково, щоб головною турботою власника товару, придбаного для перепродажу, було лише запобігання зміні його фізичного стану. Звісно, потрібно запобігти псуванню та втраті "товарного вигляду", але цілком імовірно, що, піддавши товар певній обробці, власник може збільшити його вартість. Різницю між чистим торговцем, який купує товар для перепродажу в тому ж фізичному стані, та ремісником, або "виробником", який обробляє товар, щоб перепродати його в іншому вигляді, іноді вважають фундаментальною. Але з економічної та навіть соціальної точки зору ця різниця не така велика, як здається. Скоріше, це технологічна, а не економічна відмінність. Лавки чистих торговців і майстерні ремісників, що виробляють для ринку, можуть співіснувати поруч (і в доіндустріальні часи співіснували). Примітивним "мануфактурником" (термін XVIII ст.) був ремісник, але на відміну від ремісника "податної економіки", він працював не на повелителя, а на ринок. Він купував і продавав. Без купівлі-продажу він не міг існувати. Тому його можна вважати одним із типів спеціалізованого торговця.

Отже, я завершив характеристику одного з процесів, що могли призвести до виникнення спеціалізованої торгівлі. Але це пояснення лише часткове; його недостатньо для розуміння перетворення, про яке йдеться. Можливий був перехід від такої "дрібної торгівлі" ("petit commerce", як кажуть французи) до великої ("grand commerce"), що має зовсім інший потенціал. Власник лавки робить ринкову торгівлю безперервною в часі: він готовий вести справу завжди, а не лише в базарний день. Але він може зробити її безперервною і в просторі, якщо вирушить сам або пошле агентів на сусідні ярмарки, розраховуючи дістати там товари, які хоче вигідно продати на своїй ярмарці. Саме так можуть зростати масштаби торгівлі. Вони можуть зростати поступово, але малоймовірно, щоб "велика торгівля" (знову ж таки за французькою термінологією) з'явилася лише таким чином.

Існували й інші можливості. Історія, про яку я розповідав, починалася з традиційної сільської економіки. Але ми могли почати з форми економіки з сильнішим командним елементом. У такій економіці спеціалізація могла зайти набагато далі, і перехід до відносно великомасштабної торгівлі міг бути значно легшим.

Зокрема, у підручнику Пайовика Б. Д., Матисякевича З. М., Матейко Р. М. "Економічна історія України і світу" на сторінці 89 це питання розкривається так.

Розвиток ремесла та міст сприяв зростанню торгівлі. Інтенсивний розвиток сільського господарства, промисловості, зокрема мануфактур, торгівлі, грошового обігу, банківської справи та кредиту свідчить, що в ряді країн Західної Європи з'явилися паростки нового, прогресивнішого виробництва. Виникають спеціалізовані райони з виробництва певних товарів, численні ярмарки, товарно-грошові відносини, формуються національні ринки.

Важливе значення в економічному житті середньовічної Європи мали податки та різні примуси на користь феодалів чи державних установ. У романізованих країнах збереглася римська податкова система, що поширилася й на "варварські" держави. З населення стягували земельний і подушний податки. Крім того, усіх підданих примушували виконувати будівельні роботи, нести сторожову службу, здійснювати гужові перевезення. У скарбницю франкської держави прибутки надходили з податків, митниць і судових штрафів. Візантійська податкова система мала централізований характер. Систематично проводилися загальнодержавні кадастри (зведені відомості) про кількість землі, людей, худоби. У VIII ст. римський подушно-земельний податок було замінено рентою — відробітковою, натуральною, грошовою.

У країнах, де феодальне господарство утворювалося внаслідок розпаду родоплемінних стосунків, державні податки сформувалися на основі системи дарів із власних громадян та данини з підкорених народів, що поступово злилися в одне ціле. Королі та їхні намісники об'їжджали країну для збирання провіанту і фуражу з населення. Поступово побори набули постійного характеру, їхні розміри регулювалися, встановлювалися місце і час сплати. Зі зміцненням феодальних держав податки набули характеру феодальної ренти, що стягувалася державою.

2. Витоки міжнародної торгівлі

Перехід при вищому ступені спеціалізації до відносно великомасштабної торгівлі міг бути значно легшим. Чому?

Цей перехід ініціюється "зверху". Будь-якому "великому правителю" доводиться приймати посольства сусідніх владик. Одні з них — "дрібнота" порівняно з ним, інші рівні або майже рівні йому за могутністю. Вони привозять дари, які він сприймає як належне, але нижче його достоїнства не відповісти і не послати щось взамін. Деякі речі, подаровані йому, король хотів би мати в більшій кількості. Найпростіший спосіб отримати їх — направити з візитом у відповідь своє посольство з дарами та інструкціями, що привезти взамін. (Так король використовує звичаї традиційної економіки для цілей, що лежать поза її рамками, але можна без сумнівів припустити, що він вчинить саме так, бо й в інших сферах діяльності поводиться аналогічно.)

Посланник, якого король використовує для цієї мети, виконує згідно з наказом деякі функції купця. Якщо він добре впорається із завданням, його відправлятимуть з аналогічною місією знову і знову, тож поступово він спеціалізується саме на цьому роді занять. Він ще не незалежний торговець, але вже торговець. Він усе ще слуга короля, але слуга, який спеціалізується на певній функції. Саме торгівля за дорученням і від імені короля стає його функцією.

У конкретних справах такого торговця, хоч він і не незалежний, навряд чи можна відрізнити від незалежного. Він мусить сам вирішувати, чи піти на той чи інший обмін, бо відповідає лише за загальний результат угоди чи місії. А раз так, то майже неминуче, що з часом він певною мірою змінить залежний статус на статус незалежного торговця. Можна припустити, що, виконуючи якесь доручення, він поведеться не зовсім як "вірний слуга" і приховає частину отриманих дарів, щоб трохи "поторгувати на свою користь". Він не вважатиме це нечесним, та й суверен не засудить його, бо так само поводяться інші слуги, які живуть зі зібраних податей, вилучаючи звичну частину на свою користь перед передачею решти в центральну казну. (Зрештою, він мусить якось утримувати себе під час виконання королівського наказу — чому б не зробити це найумілішим чином?) Посланник, який діє так, уже стає ніби незалежним торговцем із "неповною зайнятістю". Як і в попередньому випадку, нова діяльність може витіснити колишню і з часом стати основною.

Цю другу історію я розповів так, що її можна вважати витоком міжнародної (точніше, міжкоролівської) торгівлі, але немає причин вважати, що подібне не могло відбуватися й на нижчому рівні. Нижчі лорди та незалежні "князьки" могли бути залучені до зовнішньої торгівлі майже так само. Чи ведуть вони цю торгівлю в масштабі, достатньому для того, щоб їхні слуги стали незалежними торговцями, залежить від вигод, які лорди отримують від торгівлі наявними товарами, та від привабливості товарів, які можна отримати взамін із доступних джерел. Навіть правитель невеликої території чи власник маленького маєтку може вважати розумним спеціалізувати частину слуг на такій торгівлі, якщо вона видасться йому досить вигідною (і не доводиться сумніватися, що й самі слуги будуть зацікавлені частіше виконувати доручення господаря, пов'язані з торгівлею).

Усе це говорилося про "зовнішню торгівлю", але аналогічно могла розвиватися й внутрішня. Основа королівської, а точніше, феодальної економіки — подать, але подать, установлена в натуральній формі, часто виплачувалася не в тому вигляді й не в тому місці, де влада хотіла б її отримати. Ремісники з числа королівських слуг мали отримувати матеріал для роботи, а частину податі (спочатку у вигляді продовольства) доводилося використовувати для задоволення потреб тих, хто постачав ремісникам необхідні матеріали. Постачальники матеріалів (наприклад, рудокопи та лісники) також могли бути слугами короля, але їх теж треба було чимось забезпечувати. Можливо, замість організації постачання з центру простіше було купувати необхідне з найближчих джерел, а не обкладати додатковими податями околичне населення. Особи, які здійснювали таке постачання, мали такі ж можливості, як і слуги, залучені до зовнішньої торгівлі. Фактично перед тими, хто збирає податі та розпоряджається ними, відкривалося чимало можливостей частину часу присвятити торгівлі. І як у попередніх прикладах, така часткова зайнятість торгівлею могла легко перейти в "повну зайнятість".

Усю таку торгівлю за дорученням правителя (чи нижчих лордів) значно простіше вести, якщо ринки, де люди збираються для обміну продукцією, вже існують. Таким чином, два напрями розвитку торгівлі поєднуються та підсилюють один одного. Міста в їхньому сучасному вигляді можна, по суті, вважати результатом перетворення, до розгляду якого ми зараз перейдемо. Звісно, міста були вже в давніх монархіях. Як економічні одиниці вони могли існувати лише (або переважно) за рахунок податей, на яких будувалася економіка цих суспільств. Мемфіс і Фіви, Ніневія і Німрод, Вавилон, Чан'ань і Лоян мають розглядатися насамперед як великі королівські маєтки, заселені придворними та слугами, слугами цих слуг і так далі зверху донизу. Не доводиться, однак, сумніватися, що в містах були ринки (з огляду на сказане раніше ясно, що міста не могли без них обходитися). Ці великі скупчення людей (а саме такими були навіть давні міста), що мали чималий на той час дохід, навіть якщо він надходив іззовні у вигляді сирих продуктів, володіли безліччю можливостей для вигідного обміну. Торговцями на цих ринках іноді були селяни, що покинули свої села (подібно до торговців на сільських ярмарках), а іноді — заповзятливі слуги знатних осіб (подібно до посланників, що "приторговують" для себе). Для всіх них торгівля на міських ринках була основним або лише побічним заняттям. Уже на цьому етапі різні шляхи до ринку, розглянуті раніше, починають зливатися в загальне русло.

Тепер ми вже маємо торговців, великих чи малих, що діють так чи інакше на периферії традиційної чи командної економік, але перетворення, про яке йдеться, ще не було повним. Тим не менш, ми вже майже впритул підійшли до його характеристики. Щойно з'являється клас торговців, вони починають групуватися в більш-менш тісну спільноту нового типу. І ось тепер до нашої традиційної та командної економіки ми можемо додати третій тип організації. Важко назвати його інакше, ніж "торговий" (mercantile) або "комерційний" (commercial). Нюанси, пов'язані з відмінністю цих термінів, принаймні поки що, ми не братимемо до уваги.

Економічна відособленість товаровиробників — це становище, за якого вони самостійно вирішують питання господарської діяльності: що виробляти, якими засобами, які ресурси використовувати тощо. Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння нею, її відчуження та використання відповідно до власних інтересів. Тому економічна відособленість невіддільна від власності на засоби виробництва та вироблювану продукцію. На певному ступені суспільного поділу праці економічний зв'язок різних власників неминуче виступає в товарній формі.

З економічною відособленістю товаровиробників нерозривно пов'язані еквівалентність і відплатність їхніх відносин. Це одна із загальних корінних ознак товарного виробництва й обміну.

Товарне господарство виникає також через наявність суперечності між виробництвом і споживанням, невідповідність споживної вартості вироблених благ потребам суспільства та його членів. Це вимагає обов'язкового визнання споживачами виробленої продукції апостеріорі, тобто на основі певного досвіду. Відсутність саме такого визнання фактично означає відсутність товарного господарства і товарної форми господарювання. У натуральному господарстві споживачі також користуються продуктами не лише особистої праці, а й праці своїх одноплемінників. Однак вони отримують свою частину без права відкинути її або вільно обрати іншого виробника.

Як конкретно-історичний тип організації суспільного виробництва, товарне господарство характеризується постійним рухом уперед. Товарне виробництво й обіг у своєму розвитку проходять дві стадії: нижчу — бартерне господарство, вищу — грошове господарство. У бартерному будь-який товар можна безпосередньо обміняти на будь-який інший без використання грошей. У грошовому існує особливий товар — гроші, який можна обміняти на будь-який інший товар, а останній — на гроші. У господарстві, заснованому на грошовому обміні, суспільні витрати нижчі, ніж там, де обмін здійснюється за допомогою бартеру.

Основні загальні ознаки товарного виробництва не залежать від специфіки економічної системи. До них належать: суспільний поділ праці; економічна відособленість виробників; еквівалентність відносин; ринковий зв'язок між виробниками і споживачами; визнання суспільного характеру праці через ринок; здійснення економічних процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі-продажу; виробництво для обміну і в розрахунку на вигоду; конкуренція. Серед них також відкритість системи відносин, існування таких категорій, як товар, вартість, мінова вартість тощо, і законів товарного виробництва та обігу. Ці ознаки мають такий самий об'єктивний характер, як і товарне виробництво та обіг.

Специфіка товарного виробництва насамперед пов'язана з існуванням різних його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і підприємницьке (тобто розвинуте, розширене). Просте товарне виробництво ґрунтується на особистій праці власників засобів виробництва і є вихідною формою товарного виробництва. Воно невелике за обсягом, характеризується безпосереднім і добровільним поєднанням виробника із засобами виробництва, відсутністю купівлі-продажу робочої сили як товару. У товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та готова продукція. Так це питання висвітлюється у підручнику "Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко. — 5-те вид. виправлене. — К.: Знання-Прес, 2004. — с. 89".

3. Поняття торгової економіки та її сутність

Торгова економіка — це зовсім не командна економіка, у ній відсутній "плановий" елемент. Порівняно з типами економіки, розглянутими раніше, вона надзвичайно індивідуалістична; але це зовсім не означає, що в ній панує анархія. Навіть у новій якості торговці відчувають потребу в організації, і вони мусять знайти той чи інший шлях задоволення цієї потреби. Економіка, яку вони формують, не може розвиватися, доки не будуть створені відповідні їй елементи (інститути) політичної чи квазіполітичної структури.

Найпростіша потреба — підтримувати якийсь порядок на переповненому людьми ринку — виникає одразу, але не є новим завданням. Будь-яка влада, навіть у "доторгові" часи, мала подбати про запобігання безчинствам і бунтам (або тому, що вважалося такими), що створюють загрозу владі. Зборище на ринковій площі можна вважати своєрідними і потенційно небезпечними зборами. Це перший привід для втручання влади в ситуацію на ринку. Це пояснює, чому влада, як правило, наполегливо домагалася, щоб торгівля на ринку здійснювалася з її дозволу, за якоюсь ліцензією. Але торгові угоди зовсім не обов'язково мають укладатися на багатолюдних (і потенційно неспокійних) зборах. Чим регулярнішими стають угоди, тим менш важливим є цей аспект.

Основні потреби, характерні для торгової економіки та створюють нові проблеми, — це потреба в захисті власності та потреба в захисті контрактів. Я маю на увазі не стільки потребу в захисті власності від насильства, хоча й це важливо: саме вона є однією з причин, що змушують торговців збиратися в містах і на спеціальних торгових площах, де їм простіше об'єднатися для кращого захисту власності, ніж поодинці. І саме в цій справі в торговців із самого початку виникає спільний інтерес. Але є й більш "законодавчий" аспект захисту прав власності, у якому торговці одразу відчувають потребу.

Купець має бути власником речей, якими торгує, і його право власності має бути чітко визначене. Продаючи якусь річ, він має підтвердити, що є її власником, якщо його право продавати буде оскаржене. Тим часом інститути традиційної економіки не в змозі забезпечити таке право. Як може людина, з погляду членів традиційної общини, мати право на речі, які їй самій не потрібні і які вона придбала з єдиною метою позбутися їх прямо чи опосередковано, передавши тому, кому вони справді необхідні? Таке право докорінно відрізняється від права селянина на свою землю, від права його сім'ї на домашнє начиння, потреба в яких абсолютно очевидна. Тим не менш право власності — це право, яке насамперед мають визнавати самі торговці. Вимагаючи його для себе, вони мусять визнати наявність його й у тих, із ким мають справу. Необхідно знайти спосіб, що забезпечує (принаймні за нормальних обставин) це право.

Потреба в захисті контрактів виникла так. Навіть найпростіший обмін уже є своєрідним контрактом. Кожна зі сторін відмовляється від права власності на продавану річ, щоб набути право власності на куповану річ. Може статися, що речі або їх частина на момент обміну фізично відсутні в місці здійснення угоди. Тоді угода розпадається на три легко помітні стадії: її укладення, доставка товару однією стороною та доставка товару іншою стороною. Щойно це відбувається, угода перетворюється просто на обіцянку поставити товар. Власне кажучи, торгівля й є обмін обіцянками, але такий обмін — безглуздість, якщо немає достатньої впевненості, що обіцянки будуть виконані.

Обіцянка може виявитися невиконаною через злий умисел — у разі навмисного обману. Але це може статися й за відсутності злого умислу з різних причин. Наприклад, у сторін із самого початку склалося невірне або нечітке уявлення про обіцяне, тож коли поставку фактично буде здійснено, наміри продавця можуть не збігтися з очікуваннями покупця. Або продавцю завадили виконати обіцянку якісь непередбачені обставини: він міг померти або, наприклад, речі, які він обіцяв поставити, виявилися знищеними чи вкраденими. Такі та безліч інших подібних подій ніколи не можна повністю виключити. І хоча можна спробувати скласти контракт, у якому будуть передбачені, здавалося б, усі можливі перешкоди, практично в ході жвавої торгівлі укладати такі вичерпні контракти нереально. Торгівля буде значно спрощена — і це є невід'ємною передумовою систематичної та активної торгівлі, — якщо є якісь загальні уявлення про те, що має відбутися, коли в тієї чи іншої сторони або в обох сторін разом виникають непереборні перешкоди для виконання спочатку укладеного контракту.

Досягти необхідного взаєморозуміння між торговцями та неторговцями дуже непросто, і це головна причина розбіжностей, що виникають на "кордонах" торгової економіки та супроводжують її еволюцію з перших кроків до наших днів. Набагато легше досягти такого взаєморозуміння при угодах між торговцями, тобто між одним торговцем та іншим. Якщо обидві сторони зайняті однією й тією ж справою, є всі підстави вважати, що умови угоди будуть однаково сприйняті ними у всіх нюансах — адже вони "говорять однією мовою". Але навіть при угодах між торговцями можуть виникати непорозуміння та підступи, не кажучи вже про непередбачені обставини, не передбачені контрактом. У цих випадках неминучі суперечки, і мають бути знайдені шляхи їх розв'язання — інакше контракти не можна буде вважати надійними. Тут необхідні правові (або принаймні квазіправові) інститути.

Можна припустити, що в традиційної, або командно-традиційної, системи, з надр якої проростає торгова економіка, є власні методи розв'язання суперечок, але характерні риси старої правової системи (хоча в багатьох відношеннях їх успадковують пізніші системи) докорінно відрізняються від того, що потрібно ринку, і в усякому разі вони не дозволяють легко розв'язувати суперечки, що виникають. Адже тепер доводиться мати справу зі суперечками, що стосуються порушення прав, закладених у контрактах. Не йдеться, звісно, про такі абсурдні контракти, які Шекспір пародіює у "Венеційському купці", але були не настільки очевидні випадки, коли рішення зовсім не лежало на поверхні. Для нормального функціонування торгової економіки дуже важливо, щоб навіть у найскладніших випадках приймалися чіткі рішення, — тоді навіть якщо якийсь конкретний контракт буде визнано недійсним, інші контракти уникнуть подібної участі. Сторони, що підписують контракт, знатимуть, виконання яких умов можна забезпечити правовим шляхом, а яких — не можна. Але від суддів, життєвий досвід яких зумовлений нормами традиційного права, не доводиться очікувати таких чітких рішень.

Імовірно, щоб сприяти розквіту торгової економіки, необхідно забезпечити (принаймні певною мірою) захист власності та контрактів. Такий захист не в змозі надати традиційне суспільство, але прийнятну для початку гарантію дотримання прав можуть дати самі торговці. Як ми бачили, вони можуть об'єднатися для спільного захисту власності від насильства, можуть домовитися про способи, що дозволяють переконатися в праві власності, і якщо звичайні судді відмовляються виступати арбітрами в суперечках щодо контрактів, купці можуть внести в них умову, що в разі виникнення суперечок арбітром виступить третій купець, якому довіряють обидві сторони. Усе це, однак, навряд чи можливо, якщо купецьке співтовариство не досягло ще певного рівня соціальної згуртованості. Така згуртованість навряд чи може виникнути в результаті епізодичних зустрічей окремих купців, але неважко припустити, що за відомих обставин вона проявляється вже на перших порах. Купці, що належать до якоїсь етнічної чи релігійної общини — навіть не дуже шанованої в тих колах, з яких вона була "вичавлена" або сама вийшла, — можуть висунути власних визнаних лідерів, і цих лідерів, особливо якщо вони теж є купцями, обрати арбітрами. Тут одразу спадає на думку євреїв або, можливо, парсів, та й взагалі будь-якої групи купців одного походження, що діють у чужій країні чи в чужорідному середовищі.

На такій основі можуть відбутися і, як свідчить досвід, справді відбулися значні зміни. Я не думаю, що правова система Східної Азії до того, як вона зазнала західного впливу, легко прийшла у відповідність із потребами купців. І все ж не доводиться сумніватися, що і в Стародавньому Китаї, і в Стародавній Японії спостерігалися масштабні "злети" торгівлі. Китай пережив різке (але дуже коротке за часом) розширення заморської торгівлі в перший період династії Мін (XV ст.), а в Японії в XVII ст. у період сьогунату Токугава спостерігався значний розвиток внутрішньої торгівлі. Ми знаємо, що в XVII ст. купці з Осаки вступали в найвишуканіші торгові угоди, наприклад, використовуючи строкові контракти. Навряд чи вони могли при цьому розраховувати на підтримку політичних інститутів своєї країни. Найімовірніше, вони знайшли власні шляхи, що гарантують достатню надійність подібних контрактів.

Отже, щось подібне можливе. Але торгова економіка, організована на такій основі, неминуче залишається малорозвиненою, позбавленою здатності до швидкого зміцнення, до швидкого поширення на нові сфери діяльності. Іншими словами, вона не володіє тим потенціалом зростання, який стає можливим лише за наявності міцнішого інституційно-правового базису. Для цього недостатньо, щоб правителі (хто б вони не були) просто доброзичливо ставилися до торгових угод. Таке ставлення (хоч і не завжди стабільне) проявляється не так уже й рідко, бо, як ми згодом побачимо, правителі швидко переконуються, що їм вигідно мати купців серед своїх підданих. Необхідно, щоб вони, як і їхні судді та чиновники, перейнялися духом торгівлі та зрозуміли, якого роду допомога й підтримка потрібні купцям. Для них це важке завдання, але принаймні в одному випадку можна сподіватися, що вони успішно з нею впораються: коли правитель сам є купцем або глибоко залучений у торгові операції.

Як же це може статися? Мало мати короля, який час від часу дає якісь доручення торговцям (як це робили фараони та цар Соломон). На тій стадії, якої ми тепер досягли в нашому аналізі, цього явно недостатньо. Ми маємо уявити собі суспільство, де торгівля набула важливого соціального значення. А таке значення найлегше може набути зовнішня торгівля. Але для цього можливості, що відкриваються нею, мають суттєво перевершувати можливості внутрішньої торгівлі. І найчастіше подібна ситуація виникає в суспільстві, порівняно невеликому за чисельністю населення. Отже, для прикладу нам слід узяти невелике співтовариство зі сприятливими умовами для зовнішньої торгівлі. Причому це має бути незалежне співтовариство — достатньо незалежне, щоб сформувати власні інститути, що задовольняють його потреби. Це жорсткі умови, але є принаймні один відомий історичний приклад, коли вони повністю задовольняються. Йдеться про міста-держави. Той факт, що європейська цивілізація пройшла стадію формування та розвитку міст-держав, є, мабуть, головною причиною відмінності європейської історії від історії Азії. Пояснення тут переважно географічне. Європейські міста-держави — дар Середземного моря. За того рівня розвитку техніки, який був характерний для більшої частини писаної історії, Середземне море було ідеальною транспортною артерією, що зв'язувала країни з дуже різними виробничими можливостями. Крім того, у цьому морі є безліч островів і бухт із прилеглими до них долинами, які було простіше захищати. В Азії мало місць, порівнянних із цими умовами. Внутрішнє Японське море відносно невелике порівняно із Середземним (і навіть Егейським). До того ж прилеглі до нього території не відрізняються різноманітністю природних ресурсів. Що стосується Китайського моря, то воно через небезпеки, пов'язані з його подоланням, радше перешкоджало торгівлі, що, мабуть, було головною причиною, яка пояснює, чому японська цивілізація в давні часи не була поглинута китайською. Майже позбавлена бухт берегова лінія Індії також створювала мало можливостей для прибережної торгівлі. Більш сприятливі умови були в південно-східному "куті" Азії (Індонезія та Індокитай), де цілком могла б зародитися система торгівлі, подібна до середземноморської. Але й там можливостей було менше, а труднощів — більше. І все ж тут протягом багатьох століть велася жвава морська торгівля. Але до піднесення Сінгапуру (вже в новітні часи), до формування міст-держав справа не доходила.

Зазвичай насамперед думають про грецькі міста-держави, але місто-держава — значно ширший соціальний феномен. Воно не є виключно грецьким "винаходом". До греків були фінікійці (Тір, Сідон і Карфаген), одночасно з греками міста-держави створили й етруски. У пізніші часи міста-держави виникли в Італії (що є свідченням поширеності даного феномена). Але в ці пізніші часи (середні віки та епоха Відродження) уже з'явилися технічні нововведення (особливо щодо розвитку вітрильного флоту), які позбавили Середземномор'я частини його переваг і колишнього домінування. Завдяки цим нововведенням розвиток міст-держав починає поширюватися й на прибережні території морів, розташованих північніше. Так ми підходимо до ганзейських міст Північного та Балтійського морів і до міст-держав (якими вони фактично були) Німеччини та Нідерландів.

Природно, про економічні структури цих пізніших міст-держав ми знаємо більше, ніж про грецькі. Можна безпомилково говорити про переважання торгових інтересів в Амальфі та Пізі, у Генуї та Венеції. Показово, що з десяти гільдій, які фактично керували Флоренцією в XIII ст., сім були залучені до зовнішньої торгівлі. Значно менше ми знаємо про ситуацію в давньогрецьких містах-державах. Їхня торгова експансія почалася дуже рано (зазвичай її відносять до 750-550 рр. до н.е.). Про ту пору в нас мало літературних свідчень, але археологічні знахідки дозволяють говорити про існування там торгової експансії як про безперечний факт. Якщо вірити давнім історикам, у грецьких містах-державах того часу правили не купці, а землевласники, але є всі підстави вважати, що за такої активної торгівлі (докази якої ми маємо) і вони могли бути досить сильно залучені в торгівлю, щоб надати містам-державам торгову орієнтацію. Значну частину предметів торгівлі становили плоди землеробства, тому фраза поета про грецький корабель, навантажений гронами винограду, глечиками з вином, інжиром і тунцем, зануреним у розсіл, цілком викликає довіру, хоча асортимент торгівлі цим, звісно, не вичерпувався. Хіба можна припустити, що ці продукти завжди або хоча б у більшості випадків були власністю судновласника? Вони мали надходити з маєтків, що належали "батькам міста". Якщо їх довіряли судновласникам керуючі маєтків, то останні, хай і опосередковано, також були залучені в торгівлю. А цього достатньо для гіпотези про торгове походження міст-держав.

Навряд чи ми помилимося, вважаючи "типовий" місто-державу торговим утворенням, тобто такою формою організації, яка мала критично важливе значення для історії західного (а отже, і всього) світу.

Товаровиробники, які неспроможні освоїти нову техніку та технологію, працюють у гірших умовах, у них немає перспективи існування.

Закон вартості позбавляє товаровиробника права вибору: виробляти чи не виробляти якісні товари; знижувати чи не знижувати витрати на їх виробництво; впроваджувати чи ні нову техніку та технологію; поводитися активно чи пасивно у виробництві та реалізації продукції. Якщо він хоче залишитися товаровиробником, то повинен виробляти, знижувати, впроваджувати, активізувати свою діяльність, ризикувати.

Виробництво та реалізація споживної вартості сприяли формуванню стійких господарських зв'язків між товаровиробниками, заснованих на жорсткій матеріальній відповідальності, обов'язковості та взаємній довірі.

У поєднанні із законами попиту та пропозиції, через відхилення цін від вартості закон вартості виконує функцію регулятора суспільного виробництва та розподілу суспільних ресурсів між різними сферами виробництва. З підвищенням попиту на окремі товари зростають ціни на них, а отже, і прибуток товаровиробників. На розширення виробництва цих товарів спрямовуються ресурси товаровиробників інших галузей, де виробляється надмірна кількість товарів, які не поглинаються попитом, і на них знижуються ціни. В епоху вільної конкуренції закон вартості є стихійним регулятором суспільного виробництва.

У сучасних умовах у різних господарських системах регулюванням суспільного виробництва, як правило, займається держава. Зростає значення планомірності, проте при цьому функції закону вартості як регулятора не усуваються. Очевидно, формування структури виробництва, зміна її неможливі без певних втрат. Врахування попиту та пропозиції, рух цін є важливими орієнтирами розподілу капіталів, засобів виробництва та робочої сили між різними галузями виробництва. Інших надійніших економічних орієнтирів поки що не знайдено. (Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко. — К.: Знання-Прес, 2004. — с. 93)

ІІІ. Висновки

Ринок — досягнення всього людства на всіх етапах його розвитку до найвищих форм суспільного прогресу. Ринкове господарство є середовищем, "атмосферою", у рамках і за допомогою яких відтворюються і панують відносини та зв'язки товарного виробництва.

Саме вони і є тим "робочим одягом", у якому діють економічні закони суспільного виробництва, тобто утверджується природний хід господарського життя суспільства.

З політико-економічної точки зору ринкове господарство є обов'язковим, невід'ємним компонентом товарного виробництва. Отже, природа, економічний зміст, функції і структура ринкової господарської системи зумовлюються товарним виробництвом, його принципами та законами.

Ринкове господарство в країнах, в економіці яких панувала адміністративно-командна система, практично не застосовувалося. Це призвело до некоректного заперечення товарного виробництва, а отже, і до відторгнення відпрацьованих віками регуляторів і структур господарського життя.

Аналіз відносин, що характеризуються категорією "ринкове господарство", слід здійснювати щонайменше в трьох аспектах: історико-цивілізаційному, об'єктно-суб'єктному та за фазами суспільного виробництва. Існує розмежування поняття "ринкове господарство" також за політико-адміністративними ознаками, що мають похідний характер.

У сучасній науковій літературі, в політичних і законодавчих документах поняття "ринкове господарство" нерідко ототожнюють із такими поняттями, як "ринок", "ринкова економіка", "ринкова організація виробництва". Ці поняття в цілому можна використовувати як тотожні для економічних систем, господарська діяльність яких ґрунтується на конкуренції.

В економічній системі ринкове господарство, з одного боку, є сферою обміну, сукупністю купівлі-продажу, які відбивають збалансування попиту і пропозиції, рівновагу вигоди для господарських суб'єктів; з другого — воно генерує безперервність процесу відтворення, його цілісність. Виходячи з останнього, ринок є складовою частиною, компонентом ринкового господарства. Ринкова економіка — це сфера прояву і відтворення відносин товарного виробництва. Ринок є механізмом, за допомогою якого товарно-грошові відносини перманентно виявляються у господарському житті, формуючи конкурентне середовище, ринок є ефективним організатором товарного виробництва.

ІV. Список використаної літератури

1. Богиня Д.П. Основи ринкової економіки: Навчальний посібник. – К., 1992.
2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник / Степан Злупко; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп. — К.: Знання, 2005. — 719 с.
3. Лановик Б. Економічна історія України і світу: Підручник для вузів / Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д. Лановика. — 6-те вид., перероб. і доп. — К.: Вікар, 2004.
4. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Відповідальний ред. Г.Н. Климко. — 5-те вид. виправлене. — К.: Знання-Прес, 2004. — 614 с.
5. Основи економічної теорії: Курс лекцій / Чухно А.А., Яровий І.П., Кондрашова В.І. та ін.; Кер. авт. кол. та відп. ред. А.А. Чухно. – К., 1994. – №.1.
6. Основи ринкової економіки: Підручник / За ред. А.А. Чухна. – К., 2001.
7. Перехід до ринкової економіки: досвід, проблеми: Респ. міжвід. наук. зб. / Редкол.: А.А. Чухно (відп. ред.), В.Г. Чепінога, О.Д. Стеблянко та ін. – К., 1992. – Вип. 221.
8. Чухно А.А. Интенсивные факторы развития. – К., 1988.
9. Чухно А.А. Перебудова виробничо-технологічної структури економіки. – К., 1994.