Історія християнської церкви в Україні

Вступ

1. Початок християнства на Україні

2. Хрещення Русі та його значення

3. Християнство та його місце в культурному житті України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Християнство є найпоширенішою релігією у світі, яка виникла в І столітті. Поряд із католицизмом і протестантизмом, православ'я становить один із трьох головних напрямів християнства.

Український народ упродовж віків черпав духовну силу з канонічних джерел Православної церкви, яка відіграла вирішальну роль у збереженні та зміцненні життєздатності нації. Народ, який не пам'ятає свого минулого, не має майбутнього. Історія українців тісно переплетена з історією Православної церкви та християнства загалом.

Християнство — найвагоміша світова релігія сучасності, у якій виокремлюють три основні гілки: православ'я, католицизм і протестантизм, а також безліч дрібніших течій. Центральною постаттю для християн є Ісус Христос, якого більшість течій вважає одночасно Богом і людиною, хоча деякі групи сприймають його лише як Бога або як божественного посланця. Усі християни поділяють віру (або принаймні роздуми) про те, що праведників після смерті очікує вічне блаженство в раю, а грішників — кара (уявлення про яку різняться).

У 988 році князь Володимир Великий запровадив християнство у його східному (візантійсько-слов'янському) обряді як державну релігію Київської Русі. Це сталося до великого церковного розколу 1054 року, який розділив християнський Схід і Захід. Київська Церква перейняла традиції візантійського Сходу та входила до складу Константинопольського патріархату. Водночас вона зберігала повну сопричасну єдність із латинським Заходом та його патріархом — Папою Римським.

1. Початок християнства на Україні

Християнська віра поширювалася на українських землях значно раніше, ніж почалося княжіння Володимира Великого. Близько 860 року, ймовірно, охрестилися Аскольд і Дір, які здійснили великий похід на Царгород. Українське населення не чинило опору новій вірі. Уже за часів Ігоря, у 944 році, у Києві існувала церква святого Іллі, а частина княжої дружини сповідувала християнство. Княгиня Ольга, дружина Ігоря, також прийняла християнство, проте не змогла навернути свого сина Святослава, який побоювався глузувань власної дружини. Володимир Великий не лише сам охрестився, а й прагнув зробити християнство вірою всієї держави. За наказом князя хрещення пройшли всі без винятку.

У перший день після хрещення Володимир наказав знищувати ідолів — їх рубали та спалювали. Статую Перуна прив'язали до кінського хвоста й тягнули до Дніпра, при цьому дванадцять чоловік били її залізом. Фігуру кинули в річку, і князь розпорядився: «Де пристане до берега, відштовхуйте її, аж поки не пройде пороги — тоді залиште». Перун проплив Дніпром і зупинився далеко за порогами, у місцевості, яку згодом назвали Перунова рінь. На місцях колишніх капищ зводили християнські храми або божниці. Велич і краса нових святинь поступово витісняли пам'ять про давню просту віру. Спочатку проповідниками християнства були переважно чужинці — греки чи болгари. Деякі з них, як-от митрополит Іван Скопець, який прибув із Царгорода 1089 року, були крайніми аскетами, що своїм виглядом викликали подив. Згодом духовенство почали обирати з-поміж місцевих мешканців, які навчалися у школах, заснованих Володимиром Великим та Ярославом Мудрим. Першим митрополитом із місцевих був Іларіон — відомий проповідник і придворний священик Ярослава Мудрого, висвячений 1051 року. Удруге, 1147 року, без узгодження з Царгородом, на митрополита було обрано Клима Смолятича — вченого книжника та філософа. Собор єпископів посвятив його з використанням мощей святого Климентія, які в Києві особливо шанували. Ці кроки були спробами звільнити українську церкву від прямого візантійського впливу. Однак згодом царгородський патріархат відновив своє право призначати митрополитів до Києва.

У ті часи при церкві перебував не лише священик, а й численний церковний причет — люди, які виконували різні обов'язки при храмі, щоб отримати церковний захист. Їх називали церковними людьми, і вони не підлягали світському суду — їх судив єпископ. У церковному уставі Володимира Великого вони перелічені: ігумен, піп, диякон, попадя, той, хто в криласі, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічець, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець, хромець тощо.

Духовні чини часто передавалися у спадок і закріплювалися в тих самих родинах: сини священиків також ставали священиками. Попович, який не навчався і не висвячувався, залишався ізгоєм — людиною без станової належності. Для письменного духовенства зазвичай вимагалося небагато: уміння читати й писати та знання церковних обрядів.

2. Хрещення Русі та його значення

Запровадження християнства стало епохальним поворотом в історії Давньоруської держави, який не лише вплинув на всі сфери суспільного життя того часу, а й надовго визначив особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спершу спробував провести релігійну реформу, спрямовану на модернізацію язичництва та запровадження культу єдиного бога — громовержця Перуна. Ієрархія нового пантеону відображала розстановку політичних сил у державі, адже верховним божеством став не полянський Даждь-бог, а новгородський Перун. Очевидно, Володимир мусив враховувати інтереси новгородської еліти, завдяки фінансам якої він здобув владу, а також норманських найманців, на чиї мечі спирався (громовержець Одін — брат-близнюк слов'янського Перуна — був покровителем скандинавської дружини). Проте навіть оновлена стара релігія не відповідала вимогам часу: вона стримувала державотворчі процеси, не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що зміцнювалася, та ускладнювала зв'язки з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало нагальною потребою. Вибір упав на християнство візантійського зразка, і це не було випадковістю. По-перше, ще з часів античних міст-держав для Подніпров'я визначився південний вектор цивілізаційної орієнтації, який посилився з появою торгового шляху «із варяг у греки». По-друге, державна еліта вже мала досвід хрещення (Аскольд, Ольга), пов'язаний із Константинополем. По-третє, у візантійській моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, що повністю влаштовувало великого князя: він отримував ідеологічну підтримку своїх планів, а контроль із боку церкви не встановлювався. По-четверте, візантійське православ'я знайомило Русь із християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало поширення нової релігії. Єдине, що непокоїло Володимира, — це можливість потрапити в ідеологічну чи навіть політичну залежність від Візантії через прийняття християнства.

Розв'язанню проблеми сприяв збіг обставин. У 986 році візантійський імператор Василь II, проти якого виступили земельні магнати, звернувся по військову допомогу до Володимира для придушення заколоту. Київський князь погодився, але висунув умову — шлюб із сестрою імператора Анною. Це була надзвичайно висока ціна, оскільки за тогочасними канонами візантійські принцеси могли виходити заміж лише за рівних собі або принаймні за представників родин німецьких імператорів. Проте обставини виявилися сильнішими за традиції: реальна загроза Константинополю змусила Василя II поступитися, але він висунув зустрічну вимогу — щоб Володимир охрестився та запровадив християнство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди, Володимир хрестився у Києві.

Шеститисячне руське військо допомогло візантійському імператору розбити сили феодальної опозиції влітку 988 року в битві під Хрисополем. Однак, опанувавши ситуацію, імператор відмовився виконувати обіцянки й не захотів віддавати сестру за князя. Прагнучи досягти мети, Володимир здійснив блискавичний похід у Крим і захопив Херсонес (Корсунь) — важливий пункт візантійського панування на півострові та головну житницю імперії. Імператору не залишилося нічого іншого, як виконати умови угоди. Саме в Корсуні восени 989 року Володимир узяв шлюб із Анною. Ця подія стала відправною точкою процесу насадження християнства на Русі. Драматичні події, пов'язані із запровадженням нової релігії, що відбувалися протягом трьох років (988, 989, 990), літописець стиснув в один — 988 рік. Насправді християнізація Русі тривала кілька століть.

Прийняття християнства суттєво вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розпаду родового ладу та формуванню й зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему.

Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом, закладаючи принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, зокрема антифеодальних.

2. Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могутньої централізованої самодержавної країни. До кінця 80-х років X століття Русь була слабоконсолідованою поліцентричною державою, яка зберігала єдність завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало ідеологічним підґрунтям особистої влади верховного правителя).

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Хрещення Русі та одруження на сестрі візантійського імператора ввели Володимира в коло християнської сім'ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях до визнання європейською християнською спільнотою. Відтоді великий князь ставав повноцінним суб'єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися недоторканними (принаймні номінально); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в рабство. Запровадження нової віри не стало основою ідеологічної чи політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню та розширенню плідних зв'язків на принципах рівноправності з багатьма європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею, Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов'язана із Заходом, ніж із Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема, протягом X—XIII століть вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських родин, а з членами візантійських династій — лише 12.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало людську душу та виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши людину цього страху. Поступово акцент у релігійній вірі зміщується із зовнішнього на внутрішній світ людини, унаслідок чого людина отримує свободу вибору поведінки. Справедлива розплата чекає в потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом'якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.

5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвитку писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнства. Саме вона дала змогу руським самодержцям підім'яти під себе духовну владу. По-перше, відповідно до візантійських канонів церква мала підпорядковуватися світській владі, тоді як за католицизму навпаки — світська влада підкорялася духовній. По-друге, відсутність целібату (обов'язкової безшлюбності католицького духовенства) не давала змоги православному духовенству, переобтяженому сім'ями та законсервованому практикою передачі професії у спадок, ні поповнювати свої кадри за рахунок здібних людей із низів, ні стати справжнім духовним опонентом світській владі. По-третє, православна церква не отримувала такої могутньої підтримки ззовні, яку мала католицька церква завдяки діям Папи Римського, тому православ'я не могло стати перешкодою на шляху створення російськими правителями системи загального підкорення державі всіх сфер суспільного життя.

2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу країнам Західної Європи, а також слов'янським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилася слов'янською мовою. Безумовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії серед населення, але водночас помітно звужувало русло культурного потоку, адже прилучення до світової культури відбувалося головним чином через слов'янську літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що перекладалися на Русі. Усунення на тривалий час із поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво перешкоджало процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим зумовлюючи наростання певної культурної замкненості країни.

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. Від часу прийняття Руссю християнства до падіння Візантії в XV столітті під натиском турків ця імперія не виходила зі стану перманентної кризи. Політична криза завжди зумовлює кризу духовну. Поширені в XIII—XV століттях настрої бродіння, посилення впливу містицизму, проповідь аскетизму, відчуженості від життя були ознаками кризи візантійської духовної еліти. Вона не зуміла піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні суспільні процеси і тому залишилася відірваною від загальної течії світової суспільної думки. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм і консерватизм. Наслідком цього стали занепад шкільної та гальмування університетської освіти, обмеження духовної свободи, що зумовило стійку тенденцію відставання від Заходу в багатьох сферах суспільного життя.

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було прогресивним явищем. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не лише позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів і тенденцій.

3. Християнство та його місце в культурному житті України

Загалом релігійно толерантна державна політика та українське законодавство, що відповідає світовим демократичним нормам, усе ж не можуть повністю врегулювати подекуди гострі суперечки між вірними християнських церков в Україні. За останні 10 років до традиційного протистояння римо-католицької, православної й протестантської церков додалося особливо гостре протистояння в середовищі самого православ'я. Справжня війна за церкви, єпархії й парафіян розгорнулася на ґрунті одвічного православного архетипу «один народ, одна держава — одна церква». Найгостріші суперечки в західних областях України відбуваються між представниками Української католицької церкви візантійського обряду й Української православної церкви, а у східних областях — між православними Київського й Московського патріархатів. До цієї боротьби долучаються претензії на загальноукраїнську державну церкву Української автокефальної церкви.

Українська православна церква (УПЦ) — православне церковне утворення, узаконене в структурі Російської православної церкви її Архієрейським собором у січні 1990 року шляхом надання широкої адміністративної автономії при одночасному збереженні канонічного підпорядкування Московському Патріархату існуючого в Україні екзархату. Метою цієї половинчастої акції Російської Церкви була протидія прагненням православ'я України мати свою автокефалію. Це свідчило про те, що у вирішенні проблем церковного життя керівництво РПЦ діє в руслі загальної політики Росії за утримання України в орбіті своїх стратегічних інтересів. На Харківському єпископському зібранні, проведеному Московською Церквою в 1992 році з порушенням нею ж встановлених принципів організації самостійності УПЦ, усунено з посади предстоятеля Церкви митрополита Філарета (Денисенка), котрий активно обстоював ідею повної незалежності Православної Церкви в Україні, і встановлено на неї свого Управляючого Справами митрополита Володимира (Сабодана). На єпископських посадах у Церкві залишилися переважно ті, хто отримав свої кафедри з благословення старих органів влади. УПЦ у 1995 році мала понад 6,5 тис. громад, 64 монастирі, 10 духовних навчальних закладів, 18 періодичних видань. Керівництво УПЦ здійснює Синод. В Уставі про управління чітко визначено, що УПЦ «складає... частину Московського Патріархату» (р.1, ст.4) і має своїм обов'язком «нагляд за проведенням рішень Помісних соборів Російської православної церкви...» (р.2, ст.4). Зважаючи на тісне співробітництво РПЦ із Російською державною владою, не можна не помічати значної політизації релігійно-духовного життя УПЦ, яку використовують у політичних акціях (як протест проти приїзду в Україну Папи Римського 2001 року, прийняття низки програм, входження в Раду Європи тощо). Протидія Московського Патріархату Православній Автокефалії в Україні зумовлена тим, що постання в Україні своєї Церкви ставить питання про визнання автентичності духовно-культурних надбань і державницьких традицій України й Київської Русі, про право Київської митрополії вважатися Церквою-Матір'ю щодо Церкви Росії, а відтак незаконність перебрання Московським престолом на себе ідеї Апостольського благословення, яке отримало Українське православ'я від апостола Андрія Першозванного. [2, c. 36-39]

Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) — одна з православних церков України, утворена в червні 1992 року на об'єднавчому соборі, в роботі якого брали участь ієрархи, ієреї й миряни, що представляли очолювану Патріархом Мстиславом (Скрипником) Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), і представники тієї частини очолюваної митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенком) Української православної церкви, яка визнала необхідність автокефальної церкви в незалежній державі. Главою об'єднаної церкви було визнано главу УАПЦ Мстислава. Після його смерті патріархом Київським і всієї України-Русі став Володимир (Романюк). В утворенні УПЦ КП втілилася давня мрія українців про духовну самість у православному світі й реалізувалося визнане православ'ям проголошене Новим Заповітом право кожного народу на свою Церкву, свого першоієрарха. Але через дипломатичну й активну церковно-політичну діяльність Московського Патріархату канонічність УПЦ КП ще не визнається помісними православними церквами. У ній організовуються суперечки, розколи. Проте Церква поступово набирає сили, виходить на світовий рівень через політичні контакти з православними, католицькими та протестантськими організаціями, релігійно-політичну толерантність тощо. Має свої єпархії не лише в Україні, а й за кордоном, налічує близько 1500 парафій. Має духовну академію й 4 семінарії, 15 монастирів, свою видавничу базу. УПЦ КП проводить курс на відновлення основних принципів і традицій українського православ'я, сформованих ще в перші сім століть існування в Україні Київської митрополії, активно підтримує процес державотворення й національного відродження України (таким чином домагаючись державної підтримки, як РПЦ в Росії). Після смерті Патріарха Володимира Помісний собор УПЦ КП у жовтні 1995 року своїм предстоятелем обрав митрополита Філарета (Денисенка).

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) — діюча в Україні православна церква. Є також у США, Канаді, Австралії та інших країнах, де переживають українці. Прихильники ідеї автокефалії православ'я в Україні прагнуть повної незалежності їхньої Церкви й насамперед від Московської Патріархії. Після кількох історичних спроб автокефалія була проголошена в жовтні 1921 року на Всеукраїнському Православному Церковному соборі, який затвердив канони УАПЦ, її внутрішній устрій, обрав ієрархію Церкви тощо. Проте в січні 1930 року на III Всеукраїнському Православному соборі було прийняте рішення про саморозпуск УАПЦ, значна частина її діячів була арештована за звинуваченням в участі в Союзі визволення України. Нове відродження УАПЦ почалося в роки Великої Вітчизняної війни в західних областях України. Після війни утворюється кілька церковних формувань у США, Канаді, Англії, Австралії, Південній Америці тощо. Після отримання Україною незалежності УАПЦ частиною своїх ієрархів і мирян увійшла до УПЦ КП. Інша частина, не підтримавши об'єднання, у вересні 1994 року обрала свого Патріарха — Володимира Ярему, який узяв ім'я Дмитрія. У червні 1995 року відбулася реєстрація УАПЦ. Громади УАПЦ, яких нині нараховується близько 1200, діють в основному в Галичині (100). [10. c. 16-20]

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) — українська католицька церква (візантійської обрядової традиції), яка постала внаслідок укладення Берестейської унії (1596) Київської митрополії з Апостольським престолом у Римі. Одна з традиційних історичних церков українського народу. Її поява привела до поділу українського народу за конфесійною ознакою на православних (дезуніатів) та католиків (уніатів), що перешкоджало консолідації народу в боротьбі за єдину державу. Це не єдина в світі уніатська церква, що виникла як спроба подолання розколу християнства. Уніатство — церковний рух, спрямований на приєднання до католицької церкви через унію однієї зі східних православних церков або її частини за умови визнання останніми католицької догматики й збереження притаманних їм традицій, обрядів, елементів церковного устрою. У сучасному світі є 17 східних католицьких церков, що постали внаслідок укладення унії з Римом і мають свої відповідники у православ'ї, а також 2 (маронітська та італоалбанська) цілісні церкви. Всі вони базуються на одній із обрядових традицій Сходу — антіохійській, вірменській, олександрійській, халдейській або візантійській. Українське уніатство постало на ґрунті візантійської традиції. Впродовж XVIII—XIX століть УГКЦ еволюціонувала в традиційне віросповідання корінного населення Галичини і Закарпаття. За часів Австро-Угорської імперії розпорядженням Марії Терезії (1774) уніатська церква дістає назву Греко-католицької церкви, чим підкреслюється, з одного боку, визнання нею примату Папи Римського, верховенство над собою Апостольської Столиці, а з другого — збереження східного (грецького) обряду. УГКЦ у Галичині сприяла збереженню національної ідентифікації українців — мови, культури, традицій, а також вихованню інтелігенції, розвиткові національної економіки тощо. УГКЦ була ліквідована на Львівському соборі (1946). Від того часу й до 1989 року існувала нелегально в межах Радянського Союзу, а на Заході — у структурах Української католицької церкви. Тим часом майно, культові споруди, пам'ятки, святині тощо УГКЦ було націоналізовано або передано Руській православній церкві. Від 1991 року керівництво УГКЦ знову перебуває в Україні. Очолює її Патріарх УГКЦ, який одночасно має сан кардинала. Проте йому не підпорядковуються греко-католицькі парафії Закарпаття (ними опікується Апостольський нунцій — папський посланник — в Україні) й Польщі (вони безпосередньо підпорядковані Апостольській Столиці). Церква й миряни ведуть активну боротьбу за офіційну реабілітацію державою УГКЦ (за, нібито, співробітництво з німецькими загарбниками й ОУН — офіційний привід для заборони в межах СРСР), за визнання її Патріархату Апостольською Столицею, канонізацію митрополита Андрія Шептицького, поширення юрисдикції глави УГКЦ на парафії Закарпаття й Польщі, за реституцію церковного майна. Церква має велику кількість мирських організацій. За переписом 1995 року в Україні діяло 3079 греко-католицьких парафій; 76 монастирів із майже 1300 ченцями, 9 духовних навчальних закладів (зокрема 3 теологічних факультети в університетах України), у яких навчалося близько 1500 слухачів.

Українська католицька церква (УКЦ). У сучасному світі ця назва обіймає всю спільноту українців-католиків в Україні та за її межами. Постала на ґрунті поєднання Римо-католицької церкви на теренах України (передусім у містах) і УГКЦ після її розгрому в 1946 році. Таку офіційну назву мають також парафії українців-католиків у діаспорі від 1959 року. Від 1963 до 1984 років УКЦ очолював кардинал Й. Сліпий, потому — М.І. Любочівський. Активна й плідна національно-творча діяльність УКЦ у повоєнні часи, зорієнтована зокрема на збереження духовних надбань українського народу, розвиток церковно-історичної науки, широка підтримка її своїми послідовниками та інше сприяли легалізації Церкви в Україні вже в 1989 році. А її авторитет і значення в католицькому світі спричинили візит в Україну влітку 2001 року Папи Римського Іоанна Павла II.

Окрім УКЦ, на теренах України відкриті приходи національних католицьких приходів, підпорядковані Папському нунцію в Україні. Їхніми прихожанами є не лише громадяни іноземних держав, що перебувають в Україні, але й українці, котрі ще з радянських часів ходили до таких приходів і стали вірними Католицької церкви. [10. c. 20-24]

Висновки

Кількісна та якісна характеристика релігійно-церковного життя в Україні визначається наявністю багатьох конфесій, належністю до них частини населення, складними процесами в релігійному середовищі. Понад три чверті релігійних громад в Україні — це парафії двох основних духовно-релігійних традицій у християнстві: східної (православ'я) й західної (греко-католицизм). Найвпливовішою складовою релігійного життя є Українське православ'я. Динамічно розвиваються Українська православна церква Московського Патріархату (УПЦ МП), Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП) та Українська автокефальна православна церква. Йде активний процес відродження Української греко-католицької церкви (правильно: Українська католицька церква східного обряду), авторитетною є Римо-католицька церква. Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напряму: Євангельські християни-баптисти, Християни віри євангельської (П'ятидесятники), Свідки Єгови, Адвентисти сьомого дня, Реформістські церкви, лютеранство.

У цілому релігійність в Україні орієнтована на утвердження української державності, виховання громадян у дусі релігійної толерантності й гуманістичної моралі. Загальну картину релігійної ситуації в Україні можна скласти на основі історичного аналізу — з одного боку, і соціологічних досліджень — з другого (тобто за допомогою синхронічно-діахронічного методу).

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. - К.: Дакор, 2006. - 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко. - К.: Наукова думка, 1995. - 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер. - 3-є вид., перероб. і доп. - К.: Кондор, 2004. - 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська. - К.: Академвидав, 2002, 2003. - 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Скалецький та ін.; Мін-во освіти і науки України, Слов'янський держ. педагог. ун-т. - 3-тє вид., стереотипне. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар. - Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. - 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов'янський державний педагогічний університет. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х.: Право, 2004. - 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній. - К.: Академвидав, 2003. - 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорненький; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В'ячеслава Чорновола. - К.: ВД "Професіонал", 2005. - 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький; КУТЕП. - К.: Кондор, 2004. - 305 с.