Історія економіки

1. Лихварство в Україні

2. Господарство Німеччини 1929-1930 рр. План Юнга.

3. НТР та Зелена революція.

Список використаної літератури.

1. Лихварство в Україні

У XVI—XVIII століттях на українських теренах, паралельно з розвитком торгівлі та грошового обігу, набули поширення кредитні операції та лихварство. Потреба в кредиті виникала через брак вільних коштів у купців. Так, у 1621 році група львівських купців мала боргові зобов'язання та розписки молдавських торговців на суму 10 тисяч золотих. А в 1649 році львівський купець М. Хадзаєвич, скориставшись кредитом, закупив у Молдавії товарів на 25 тисяч золотих, які згодом були затримані кредиторами через несплату боргу. Використання кредитів робило торгові операції ефективнішими та спрощувало розрахунки. Найбільш поширеними були короткостроковий споживчий кредит та комерційний кредит на значні суми. У XVIII столітті позики до 100 золотих становили переважну більшість кредитних операцій у Тернополі (71%), Рогатині (62%) та Теребовлі (59%). У Руському воєводстві зафіксовано численні випадки заборгованості магістратів Теребовлі, Рогатина та Снятина, які за борги розраховувалися громадськими землями, сіножатями та поступалися своїми вільностями. Комерційний кредит використовувався для придбання великих партій товару.

Лихварство було поширене серед різних верств населення, зокрема купців, орендарів, корчмарів, старост та війтів. Найактивніше цим займалися вірменські та єврейські купці, які часто спеціалізувалися саме на цій діяльності. У Галичині функції своєрідних банківських установ виконували єврейські міські громади (кагали). Відсоток за позиками був високим — від 8 до 20% річних, а на короткострокові позики сягав 50—100%, часто виступаючи в натуральній формі (наприклад, передача права користування землею). Нерідко кредитними установами виступали католицькі костьоли, монастирі та православні братства. Великі позики надавалися магнатам, шляхті, купцям, козакам і навіть королям. В Українській козацькій державі існував обопільний кредит у зовнішньоторгових операціях: українські купці отримували його в Польщі та Німеччині, а західноукраїнські купці брали українські товари в кредит. Через відсутність інших умов для розвитку ринкових відносин лихварство негативно впливало на економіку краю, виснажуючи її. [4, c. 254-256]

У Російській державі, на відміну від західних країн, важливу роль відігравав державний кредит. Функції банку виконувала Мануфактур-колегія, яка надавала грошові позики промисловцям і купцям, а також безплатно передавала казенні підприємства приватним особам із наданням грошової позики з державної скарбниці. У 1754 році були створені Дворянський і Купецький банки. Дворянський банк, який мав контори в Москві та Петербурзі, видавав кредити під 8% річних під заставу нерухомого майна та дорогоцінностей у сумі від 500 до 10 тисяч карбованців на одну особу. Він проіснував до 1786 року, після чого його капітал було передано Державному позиковому банку. Петербурзький купецький банк, через невеликі капітали, видачу кредитів під товар строком до одного року та обмеження сфери діяльності лише купцями Петербурзького порту, був закритий у 1782 році, а його вклади передані Дворянському банку.

Державний позиковий банк надавав кредити під заставу поміщицьких маєтків (40 карбованців за кріпака чоловічої статі), заводів та кам'яних будинків у розмірі 3/4 їхньої вартості. Дворянству кредити видавалися строком до 20 років під 5% річних, містам — на 22 роки під 4% річних. Вклади приймалися з виплатою 4,5% річних.

З 1772 року комерційні операції здійснювали облікові та страхові контори в провінціях при Державному асигнаційному банку. Паралельно розвивався комерційний кредит у формі векселів. У 1729 році було створено вексельний статут, а в 1740 році — банкрутський статут. Лихварський кредит, переважно в розмірі 12—20% річних, зберігав своє значення. У Російській імперії правом користуватися позиками володіли лише великоросійське дворянство та іноземці, які постійно перебували в підданстві Росії та мали тут нерухоме майно. Українське дворянство було зрівняне з ними в правах на отримання позик лише в 1783 році.

Попри наявність кількох міських приватних і громадських банків комерційного кредиту, у Російській імперії в XIX столітті лихварство все ще було поширеним явищем. В Одесі на початку XIX століття, до заснування банку, відсоток у лихварів становив 36%, а з появою банку він знизився до 12%. [8, c. 165-167]

Царський уряд, передбачаючи неминучість селянської реформи, змушений був вживати заходів для зміни всієї системи державних кредитних установ. Позиковий банк було скасовано, а Державний комерційний банк ліквідовано з переданням усіх справ Державному банку (1860 р.). На цей банк покладалося завдання зміцнення грошової та фінансової системи. Він мав право обліковувати векселі та інші термінові папери, видавати позики (крім іпотечних), купувати та продавати золото, срібло й цінні папери, приймати вклади на зберігання та поточні рахунки. Однак банк не мав права самостійної емісії, а випускав кредитні білети лише на вимогу уряду. З середини 90-х років більшу частину вкладів становили казенні суми, тому ресурси Державного банку формувалися переважно з казначейських вкладів і кредитних білетів. Депозити приватних осіб і промисловості зосереджувалися в акціонерних банках. Активні операції принесли банку значні успіхи: сума обліку векселів і спеціальні поточні рахунки під векселі зросли з 32 млн карбованців у 1861 році до 261 млн у 1900 році; позики та спеціальні поточні рахунки під процентні папери — з 11 млн до 73 млн карбованців; кількість золота — з 82 млн до 843 млн карбованців, тобто більш ніж у 10 разів. Хоча комерційні операції Державного банку були дуже великими, загальна сума обліково-позикових операцій усіх комерційних акціонерних банків наприкінці 80-х років зрівнялася з сумою цих операцій у Державному банку, а згодом перевищила її в кілька разів.

Відповідно до нового статуту, затвердженого в 90-х роках, Державний банк отримав право враховувати векселі з двома та більше підписами; надавати позики під заставу державних паперів, акцій та облігацій приватних спілок, під залізничні накладні та інші документи; купувати та продавати процентні папери; надавати позики під заставу нерухомості та товарів; купувати та продавати золото, срібло, російські та іноземні векселі, чеки та білети іноземних банків; приймати грошові вклади. Банк став центральним емісійним закладом Російської імперії та найбільшим комерційним банком короткострокового кредиту.

Іпотечний довгостроковий кредит забезпечували десять акціонерних земельних банків і два великі державні банки — Селянський поземельний банк (1883 р.) та Дворянський земельний банк (1885 р.), а також міські кредитні товариства.

Селянський поземельний банк, надаючи позики переважно заможній частині селян, допомагав дворянству на вигідних умовах продавати свою землю. За 1883—1900 роки було надано 170 тисяч позик і продано селянам 12,6 тисячі десятин землі.

Державний Дворянський земельний банк видавав довгострокові кредити спадковим дворянам-землевласникам під заставу їхньої земельної власності. Позичальники банку зобов'язані були сплачувати певний відсоток зростання та на відшкодування позик, проте менше, ніж платили позичальники Селянського банку. Банк діяв на території Європейської Росії (крім Польщі, Прибалтики та Фінляндії) та Закавказзя.

Царський уряд всіляко підтримував Дворянський банк: за рахунок держави сплачував його збитки, знизив у 1897 році розмір процента за позиками, дозволив приєднувати до капітального боргу недоплати дворян за одержаними позиками.

На початку XIX століття виникли органи кредитування торгівлі. У 1806 році в Одесі та Феодосії було відкрито філії Дисконтної контори, заснованої в Петербурзі у 1798 році. Після її реорганізації в Державний комерційний банк останній мав контори в Одесі (з 1819 р.), Києві (з 1839 р.), Харкові (з 1843 р.) та Полтаві (з 1852 р.). Значним кредитним центром у 30—50-х роках XIX століття був Бердичів, де зосереджувалося 8 банківських домів. Там також діяло (до 1839 року) агентство Польського банку (Варшава). Великі кредитні операції здійснювалися через Київський контрактовий ярмарок, які здебільшого зводилися до надання позик великим землевласникам під майбутній урожай.

В останній третині XIX століття в Україні було засновано 12 комерційних банків: Київський приватний комерційний банк (1868 р.), Харківський торговельний (1870 р.), Київський промисловий (1871 р.), Миколаївський комерційний (1872 р.), Одеський дисконтний (1879 р.) та інші. Проте більшість із них існувала недовго. Наприкінці XIX — на початку XX століття залишилося лише два українські комерційні банки — Київський приватний та Одеський дисконтний, до якого було приєднано заснований у 1912 році Одеський купецький банк. Ці українські банки посідали незначне місце в кредитній системі імперії Романових. Їхній основний капітал у 1913 році становив менше ніж 1,5% основного капіталу комерційних банків Росії, обіг — 0,5%, дисконт векселів — 0,6%. Така роль українських банків, як і всіх так званих провінційних банків, пояснюється особливостями соціально-економічного розвитку Росії, тісним зв'язком приватних банків із Державним банком і міністерством фінансів, а також колоніальною політикою російського царизму в Україні.

Основу кредитної мережі України становили філії столичних банків, до правлінь яких входили й українські підприємці. Так, Петербурзький міжнародний банк мав в Україні 35 філій, Об'єднаний банк — 31, Азовсько-Донський — 23. [5, c. 294-296]

2. Господарство Німеччини 1929-1930 рр. План Юнга

На початку 20-х років Німеччина переживала політичну та економічну дестабілізацію. Країна втратила зовнішні ринки, промислове та сільськогосподарське виробництво занепало, а кредитно-фінансова система зазнала краху. Однак реалізація плану Дауеса вже незабаром дала відчутні результати.

Економічна криза 1929-1933 рр. мала для Німеччини катастрофічні наслідки. Попри величезні економічні здобутки, зумовлені «даусизацією», країна опинилася в глибокій кризі. Промислове виробництво різко скоротилося, з'явилася велика кількість банкрутств (близько 30 тисяч виробників). Деякі галузі, зокрема сталеплавильна, припинили свою роботу. Катастрофічно зменшився експорт: якщо у 1929 році він оцінювався в 13483 млн марок, то у 1934 році впав до 4167 млн. Кількість безробітних у Німеччині досягла 8 млн осіб. Країна не мала змоги виплачувати репарації. [7, c. 84-85]

Стурбовані катастрофічним становищем Німеччини, уряди США, Англії, Франції та деяких інших країн вирішили надати їй допомогу. Було розроблено новий репараційний план, названий на честь його творця — американського банкіра О. Юнга. Затвердили його на Гаазькій конференції у січні 1930 року. План Юнга — це другий репараційний план для Німеччини, який замінив план Дауеса. Він був розроблений комітетом фінансових експертів ряду країн на чолі з американським банкіром О. Юнгом та прийнятий на Гаазькій конференції з репарацій 1929-1930 рр. Поява «плану Юнга» значною мірою диктувалася інтересами приватних, насамперед американських, кредиторів Німеччини, платоспроможність якої підривали величезні репарації. Новий план передбачав деяке зниження розміру річних платежів (у середньому до 2 млрд марок), скасування репараційного податку на промисловість, скорочення обкладання транспорту та ліквідацію іноземних контрольних органів. Одним із найважливіших наслідків прийняття «плану Юнга» був достроковий вивід окупаційних військ із Рейнської області. На практиці «план Юнга» виконувався лише до липня 1931 року (офіційно скасований у 1932 році).

План Юнга передбачав зменшення розмірів щорічних репарацій та платежів (на 20%), ліквідацію всіх форм і видів контролю над економікою та фінансами Німеччини. У 1930 році достроково було припинено окупацію Рейнської області. Проте вже у 1931 році Німеччина, у зв'язку з поглибленням кризи, відмовилася взагалі від сплати репараційних платежів. У тому ж році план Юнга припинив своє існування, що підтвердила Лозанська конференція у 1932 році.

Економічна криза в Німеччині тривала до початку 1934 року, коли намітилися ознаки стабілізації. Внаслідок кризи в Німеччині до влади прийшов один із найжорстокіших в історії людства політичних режимів — нацистський. [6, c. 173-174]

3. НТР та Зелена революція

Науково-технічна революція (НТР) — це перерва поступовості, розрив формально-логічної послідовності розвитку, стрибок в історичному русі знань. Наукова революція ламає існуючі наукові уявлення, здійснює перегляд фундаментальних понять і приводить до народження нових відкриттів та нової системи знань, що є рушійною силою в розвитку техніки.

Перша науково-технічна революція (XV-XVII ст.) відкинула систему Аристотеля та геоцентричне вчення Птоломея, подолала середньовічну схоластику і зусиллями Коперника, Кеплера, Галілея, Декарта, Ньютона та інших учених створила наукові основи математики, астрономії, механіки, медицини, тобто саме природознавство. Цей період характеризується масштабним розвитком промислового виробництва. На зміну феодальній суспільно-економічній формації прийшла капіталістична, що характеризується розвитком продуктивних сил та ускладненням виробничих відносин.

Друга науково-технічна революція (XIX ст.) зруйнувала метафізичні ідеї незмінності природи та утвердила діалектичні ідеї загального розвитку і зв'язку в природі на основі атомістичної теорії та періодичного закону в хімії, вчення про збереження і перетворення енергії у фізиці, а також клітинної та еволюційної теорії в біології. Вплив науки ще більше виявляється в розвитку продуктивних сил, з'являються нові галузі виробництва, загострюються суперечності з виробничими відносинами в суспільстві.

Третя науково-технічна революція (з кінця XIX ст.) почалася з руйнування концепції неподільного атома та створення квантово-механічної системи світосприймання, яка характеризується кількісними фізичними властивостями мікросистем. У ході цієї революції наука проявляє революціонізуючий вплив на розвиток виробництва та виробничих відносин.

Науково-технічна революція (НТР) розпочалася у фізиці, поширилася потім на хімію, теоретичну та технічну кібернетику, космознавство та інші науки. До середини 50-х років вона охопила біологію та набула, таким чином, загального характеру.

Четверта науково-технічна революція (з кінця XX ст.) охопила інтелектуальну діяльність, починаючи з інформаційних образів в економіці, штучного інтелекту в нових технологіях, і продовжується в біології, інформатизації суспільства, розвивається світова глобалізація в науці та техніці.

«Хто володіє інформацією, той володіє світом» — так характеризується інформаційна революція, яка поширюється в усіх галузях науки, техніки, виробництва, соціології та суспільства. Розвиток науки і техніки пов'язаний з ускладненням методів і форм наукових досліджень, використанням складної апаратури (атомних реакторів, машинних комплексів та ін.). Таким чином, науково-технічна революція зумовила індустріалізацію науки. [3, c. 163-164]

Основні риси сучасної науково-технічної революції такі:

1. Небувало швидкий розвиток науки, її взаємодія як із матеріальним виробництвом, так і з іншими видами діяльності, перетворення науки в безпосередню продуктивну силу. Наука не тільки перетворилася в одну з провідних сфер людської діяльності, а й стала одним з інтеграційних чинників виникнення міжгалузевих систем господарства, як національних, так і світових. Подібний прорив став можливим завдяки сучасним системам освіти та великим затратам на наукові дослідження. Особливо великі досягнення в сфері освіти та наукових досліджень мають США, Японія, ФРН, Франція, Великобританія та малі промислово розвинуті країни Європи. Стало цілком очевидним, що для передових країн наявність наукового потенціалу та високоосвічених кадрів є значно ціннішим економічним ресурсом, ніж будь-який вид мінеральної сировини, а капіталовкладення в науку — це капіталовкладення в майбутнє.

2. Всеосяжність НТР, яка охоплює не тільки матеріальне виробництво, а й обслуговування, побут, культуру, впливає на психологію та ментальність жителів передових країн. Масштаби цього процесу вражаючі. Так, якщо спеціалісти можуть пишатися масовим застосуванням роботів, які використовуються для виготовлення кузовів автомобілів або панелей телевізорів найвідоміших марок, то звичайна людина може оцінити здобутки НТР, маючи можливість негайно зателефонувати з найближчого телефону-автомата в будь-який кінець світу, за хвилину розрахуватися в магазині за цілий кошик товарів за допомогою електронної кредитної картки або без зволікань переглянути новини з будь-якої точки планети.

3. Корінним чином змінюється технічна та технологічна база господарства світу. НТР розвивається і вглиб — освоюються мікросвіт атома, генна інженерія, нові фізико-хімічні процеси; і вшир — у нових технічних конструкціях поєднуються традиційні механічні та електричні системи з мікропроцесорною технікою, системи управління — з мережами ЕОМ, електронного зв'язку та кібернетичними пристроями.

Аналізуючи нинішній стан сільського господарства світу, часто вживають поняття «зелена революція». Зелена, тому що зелений колір — це колір сільського господарства. Революція, тому що в сільському господарстві відбуваються широкомасштабні перетворення на основі сучасної агротехніки.

У США, Канаді, Великобританії та інших економічно розвинених країнах «зелена революція» відбулася ще перед Другою світовою війною та протягом перших післявоєнних десятиліть. Механізація сільськогосподарського виробництва, запровадження передової агротехніки, укрупнення фермерських господарств викликали небачений до того рівень продуктивності сільськогосподарської праці. «Зелена революція» згодом почала розгортатися і в країнах, що розвиваються. Їхнє примітивне сільське господарство рухалося шляхом, який уже пройшли країни Заходу. А в розвинених країнах у цей час почався наступний етап «зеленої революції», під назвою «біотехнологічна революція», що передбачає широке застосування біотехнології, комп'ютерів, нових засобів захисту рослин, способів обробітку ґрунтів тощо. Інакше кажучи, поки країни, що розвиваються, механізують сільське господарство, розвинені країни світу здійснюють його біотехнологізацію.

До «зеленої революції» від голоду періодично страждали жителі тієї або іншої країни, що розвивається, або навіть груп цих країн. Не все населення цих країн і далеко не завжди було ситим. У результаті «зеленої революції» багато країн, що розвиваються, зуміли повністю задовольнити свої потреби в продуктах харчування, розвиваючи власне виробництво сільськогосподарської продукції. До речі, вважають, що «демографічний вибух» у групі країн, що розвиваються, не в останню чергу викликаний «зеленою революцією». Населення вже не помирає від голоду (бо його немає), а відсутність страху перед майбутнім з огляду на малоймовірність голоду стимулює дітородіння.

Спираючись на досягнення «зеленої революції», деякі з країн цієї групи спромоглися навіть перетворитися на експортерів сільськогосподарської продукції.

Першим великим досягненням біотехнології в галузі сільського господарства є зелена революція — це дослідження селекції високоврожайних сортів зернових. Завдяки цьому Індія, Бангладеш та деякі інші країни, що розвиваються, змогли забезпечити себе продовольством. За останні 30 років урожай кукурудзи збільшився з 12 до 62 ц/га, а урожай пшениці в середньому зростав за рік на 1 ц.

Метою селекції, крім підвищення врожаю, є виведення сортів, стійких до паразитів, бактеріальних і вірусних хвороб. Метод селекційного відбору дозволяє схрещувати окремі види рослин у тих випадках, коли природне відтворення неможливе. [2, c. 214-217]

Список використаної літератури

1. Боєв Ю. Економічна історія: Західна Європа, Японія, США : Навч. посібник для екон. спец. вузів / Юрій Боєв, Світлана Боєва ; Ред. І. В. Туз. - К.: Вища шк., 2004. - 173 с.

2. Економічна історія України : Навчальний посібник / М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін. ; За ред. М. О. Уперенка ; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. - Харків: Одіссей, 2004. - 494 с.

3. Економічна історія України : Навчальний посібник / М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін. ; За ред. М. О. Уперенка ; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. - 2-е вид. - Харків: Одіссей, 2005. - 494 с.

4. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів / Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко ; За ред. Б. Д. Лановика. - 6-те вид., перероб. і доп. - К.: Вікар, 2004. - 486 с.

5. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник / Петро Леоненко, Петро Юхименко. - К.: Знання-Прес, 2004. - 499 с.

6. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів / Олександр Царенко, Андрій Захарчук. - Суми: Університетська книга, 2001. - 308 с.

7. Черкашина, Ніна Костянтинівна. Економічна історія : Навчальний посібник / Ніна Черкашина. - К.: ЦУЛ, 2003. - 192 с.

8. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник / Петро Юхименко. - К.: Вікар, 2004. - 341 с.