Історія економічних вчень

Завдання 1. Економічні наслідки Другої світової війни

1.1. Структурні зміни в економіці воюючих країн в роки Другої світової війни

Економіка країн-учасниць війни була переорієнтована на військові потреби, а випуск озброєнь, боєприпасів, обмундирування та техніки став головним завданням. Наприклад, у Німеччині, де до 1932 року військова промисловість фактично була відсутня, у воєнний період щороку виготовлялося приблизно 25 тисяч бойових літаків, 20 тисяч танків та 50 тисяч гармат і мінометів. Із початком війни промисловість рейху повністю перейшла на обслуговування армії, випускаючи одні з найкращих у світі зразки техніки. Це стимулювало зростання важкої індустрії, тоді як легка промисловість суттєво відставала. У сільському господарстві уряд Німеччини покладався на великих землевласників та заможних селян, які отримували всебічну підтримку та забезпечували країну продовольством і сировиною.

Успіхи німецької армії на початку війни дозволили використовувати ресурси окупованих територій. Після капітуляції Франції у червні 1940 року Німеччина повернула Ельзас і Лотарінгію, а економіка майже всієї Європи почала працювати на потреби вермахту.

Військове виробництво стало основою економіки. У 1939 році його частка у вартості валової продукції сягала 80%. Кількість зайнятих у військових галузях за період 1939–1943 років подвоїлася, досягнувши 5 мільйонів осіб. Брак робочої сили компенсувався примусовою працею військовополонених та мільйонів депортованих із захоплених країн.

Німецька економіка втратила ринковий характер, перетворившись на мілітаризовану систему, що безперервно продукувала озброєння для масового знищення людей.

Попри тотальну мілітаризацію, економіка Німеччини не могла повністю забезпечити фронт. Із кінця 1943 року почалися серйозні проблеми в усіх секторах господарства: порушилися зв'язки між економічними комплексами, відчувалася гостра нестача сировини, пального, робочої сили та фінансів.

Із другої половини 1944 року промислове та аграрне виробництво різко скоротилося, що призвело до економічного краху.

США, які спочатку не брали участі у війні, займали антинімецьку позицію. Напад Японії на Перл-Харбор 7 грудня 1941 року змусив Америку вступити у війну та перебудувати господарство на військовий лад.

Ще до вступу у війну США постачали союзникам зброю, боєприпаси, сировину та продовольство в позику або оренду. Ця система, відома як ленд-ліз, стала одним із головних джерел збагачення Америки. Вона забезпечила масовий збут американської продукції за кордоном. У результаті США перетворилися на потужний військовий «арсенал», а промислове виробництво з 1939 по 1944 рік зросло більш ніж удвічі. Війна змінила структуру економіки: швидкими темпами розвивалися кольорова металургія та металообробка. Виробництво алюмінію збільшилося в шість разів, а літаків — у 16 разів. У розпал війни США забезпечували 60% світового промислового виробництва.

Роль держави значно посилилася: вона стала найбільшим замовником озброєнь. За державний кошт велося масштабне будівництво нових підприємств, зокрема було введено в дію військові заводи вартістю 25 мільярдів доларів.

Державний сектор економіки різко зріс. Під час війни у США було сконцентровано 2/3 світових запасів золота, що вплинуло на міжнародну валютну систему.

Англія пережила загрозу німецького вторгнення. Лондон, Бірмінгем, Ковентрі та інші міста піддавалися масованим бомбардуванням. Морські комунікації були блоковані, частина колоній окупована, значну частку торгового та військового флоту втрачено. Промислове виробництво скоротилося на 5%. Видобуток вугілля впав на 21%, у бавовняній промисловості спад перевищив 50%, у вовняній — склав 27%.

Воєнні витрати Англії досягли 25 мільярдів фунтів стерлінгів. Для їх покриття було залучено близько третини закордонних інвестицій, особливо з Індії, Канади, Австралії, Південно-Африканського Союзу, а також із Латинської Америки та США. Державний борг за роки війни зріс утричі. У багатьох регіонах британського впливу почав утверджуватися американський капітал.

Японія воювала на боці гітлерівської коаліції та спочатку мала успіхи, захопивши Філіппіни, Бірму, Індонезію, В'єтнам та інші території. Однак витримати тривале протистояння з американською військово-економічною могутністю вона не змогла. Війна прискорила перетворення Японії на індустріально-аграрну державу, збільшила частку важкої промисловості. Концентрація виробництва зростала: капітал компаній Міцубісі та Сумітомо збільшився в 10 разів, а Міцуї — більш ніж у 6 разів.

Проте згодом виявилася слабкість японського військово-промислового комплексу: бракувало сировини, продовольства, транспортних засобів. Війна лягла важким тягарем на населення, а військові витрати покривалися за рахунок національного багатства.

1.2. Економічні наслідки Другої світової війни

Війна призвела до руйнування та демонтажу індустріальних господарств Німеччини, Франції, Японії та багатьох менших європейських країн. Частково постраждала й економіка Англії. Окрім прямих руйнувань, відбувалося зношування обладнання, припинилося оновлення виробничих потужностей, а переможці вивозили фабрично-заводське устаткування з переможених держав.

Єдиною індустріальною країною, яка пережила справжнє економічне піднесення, були США. Більше того, Америка здійснила технологічний прорив, що забезпечив їй лідерство на десятиліття вперед.

Після війни розпочалося відродження ринкових економік європейських країн через їхню американізацію. Цей процес включав: американізацію світової валютної системи; експорт американських товарів; масштабне державне та приватне кредитування; інвестування відбудови; перебудову індустріальних структур, особливо в Німеччині та Японії, під контролем США; розвиток світової торгівлі, де важливу роль у перші повоєнні роки відігравала Англія.

Важливим наслідком війни стали міжнародні валютні угоди, підписані у червні 1944 року представниками 44 країн на конференції у Бреттон-Вудсі. Було вирішено створити Міжнародний валютний фонд (МВФ) та визначено основні правила валютних відносин: долар США разом із золотом мав виконувати функцію резервної валюти, ціна золота залишалася незмінною, а курси валют — твердими та контрольованими. МВФ і створений тоді ж Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) мали забезпечувати виконання цих рішень і виконувати роль міжнародного кредитного центру.

1.3. План Маршалла

Економічне становище Західної Європи, особливо Німеччини, було катастрофічним і негативно впливало на світову економіку. США, нагромадивши значні багатства, не могли розвиватися ізольовано та прагнули до економічної інтеграції з розвинутими європейськими державами. Реконверсія американської економіки до мирних умов зумовила прагнення до перебудови міжнародних економічних відносин.

Для цього був розроблений план Маршалла — програма відбудови та розвитку Європи через надання економічної допомоги з боку США. Ідею висунув державний секретар США Джордж Кетлетт Маршалл (1880–1959) 5 червня 1947 року у виступі в Гарвардському університеті. Її підтримали Великобританія та Франція.

На Паризькій нараді міністрів закордонних справ США, Великобританії, Франції та СРСР (червень–липень 1947 року) було вирішено створити організацію для вивчення ресурсів і потреб європейських країн. СРСР та його союзники відмовилися від участі. До плану приєдналися 16 країн: Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія, Греція та Туреччина. У липні 1947 року вони уклали конвенцію про створення Організації європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), яка розробила спільну програму відбудови.

План Маршалла діяв із квітня 1948 року по грудень 1951 року. Його реалізація розпочалася після прийняття у США закону про чотирирічну програму «допомоги іноземним державам». Закон передбачав надання допомоги на основі двосторонніх угод, підписаних у 1948 році з усіма країнами-учасницями (крім Швейцарії). Згідно з угодами, країни зобов'язувалися сприяти розвитку вільного підприємництва, заохочувати приватні американські інвестиції, знижувати митні тарифи, постачати у США окремі товари, забезпечувати фінансову стабільність і створювати спеціальні фонди в національній валюті. США контролювали витрати цих фондів, а країни-учасниці звітували про використання допомоги.

Загальний контроль здійснювала Адміністрація економічного співробітництва, очолювана відомими американськими фінансистами та політиками. Допомога надавалася з федерального бюджету США у вигляді безоплатних субсидій і позик. За період із квітня 1948 року по грудень 1951 року США виділили за планом Маршалла майже 17 мільярдів доларів. Основну частку (близько 60%) отримали Великобританія, Франція, Італія та ФРН, з якою двосторонню угоду підписали у грудні 1949 року.

30 грудня 1951 року план Маршалла офіційно припинив дію і був замінений законом «про взаємну безпеку», прийнятим Конгресом США 10 жовтня 1951 року, який передбачав одночасне надання економічної та військової допомоги.

План Маршалла позитивно вплинув на відновлення економічного потенціалу та ринкових господарств Західної Європи. Уже на початку 1950-х років було досягнуто довоєнного рівня виробництва.

Завдання 2

1. а) М. Еванс, б) М. Фельдстайн, в) Лаффер А., г) Дж. Бьюкенен

Відповідь — в

2. а) У. Петті, б) Д. Рікардо, в) Ф. Кене, г) У. Рошер

Відповідь — г

3. а) Чаянов А.В., б) Бруцкус Б.Д., в) Слуцький Е.Е., г) Літошенко Л.Н.

Відповідь — б

Завдання 3

1. Сміт А. — «Невидима рука» ринку

А. Сміт без зайвих пояснень доносить до читача ідею «невидимої руки». Можливо, цю концепцію автор «Багатства народів» запозичив із меркантилістських памфлетів XVII століття, де стверджувалося, що економічна поведінка орієнтована на прибуток, а держава має захищати вітчизняних підприємців у своїх інтересах.

2. Неокейнсіанці — Концепція акселератора

3. Кан Р.Ф. — Ідея мультиплікатора

За словами Дж. М. Кейнса, цей термін увів в економічну теорію ще в 1931 році Р.-Ф. Кан. У перекладі з англійської «мультиплікатор» означає «множник», а мультиплікаційний ефект — такий, що збільшує, посилює результат.

4. Ойкен В. — Німецький неолібералізм

Центром неолібералізму є ФРН, де його принципи вперше застосовували представники фрайбурзької школи — В. Ойкен, В. Репке, А. Рюстов.

5. Гелбрейт Дж.К. — Концепція техноструктури

Гелбрейт визначає «техноструктуру» як «союз знань і кваліфікації». Це основний керівний персонал великих корпорацій, що складається з фахівців із керівництва виробництвом, збутом, фінансами та плануванням, тобто тих, хто приймає рішення. Він наголошує, що це керуючий інтелект — мозок підприємства. До цієї групи входять не лише менеджери, а всі, хто володіє спеціальними знаннями, талантом або досвідом групового прийняття рішень. Саме цю групу Гелбрейт пропонує називати «техноструктурою».

6. Кейнс Дж.М. — Інвестиційний мультиплікатор

Нарощування інвестицій і зумовлений цим ріст національного доходу та зайнятості можна розглядати як бажаний економічний ефект. Він отримав назву ефекту мультиплікатора, що означає: «збільшення інвестицій приводить до збільшення національного доходу суспільства, причому на величину більшу, ніж початковий ріст інвестицій».

7. Сей Ж.-Б. — «Закон ринків»

Положення Ж.-Б. Сея про реалізацію суспільного продукту пізніше отримало назву «закону ринків» або просто «закону Сея».

8. Фрідмен М., монетаристи — Концепція природної норми безробіття

9. Кларк Дж.Б. — Теорія зобов'язання

10. Пігу А. — Кембриджська школа

Артур Пігу — англійський економіст, представник кембриджської школи, учень і послідовник А. Маршалла.

Завдання 4. Й. Шумпетер, його «теорія економічного розвитку і економічної динаміки». Інноваційна модель розвитку підприємництва

4.1. Вчення Й. Шумпетера: теорія підприємництва і теорія ефективної конкуренції

Йозеф Алоїз Шумпетер (1883–1950) — австрійський економіст, професор Гарвардського університету. Народився в Моравії в родині дрібного фабриканта. Закінчив Віденський університет, де одним із його вчителів був О. Бем-Баверк. У 1908 році опублікував першу працю «Сутність і зміст теоретичної політичної економії», а в 1912 році — одну з найвідоміших робіт «Теорія економічного розвитку». З 1925 по 1932 рік очолював кафедру державних фінансів Боннського університету. У 1932 році переїхав до США, де до кінця життя залишався професором Гарвардського університету. У ці роки він написав такі відомі праці, як «Економічні цикли» (1939) і «Капіталізм, соціалізм, демократія» (1942).

Вихідним пунктом теорії корисності Шумпетера є поняття додаткової вартості — різниця між цінностями двох товарів, один із яких не був вироблений через витрату ресурсів на виробництво іншого. Чим більше виробляється товарів певного типу, тим сильніший тиск невироблених товарів і тим менший приріст вартості. У стані рівноваги сума додаткової корисності всіх вироблених товарів дорівнює нулю.

Теорія підприємництва за Й. Шумпетером. Підприємці здійснюють нові комбінації факторів виробництва за допомогою вкладання коштів. Шумпетер виділяє кілька видів таких комбінацій:

• створення нового блага;
• використання нової технології виробництва;
• освоєння нового ринку збуту;
• відкриття нових джерел сировини;
• використання нової технології виробництва.

Підприємництво, за Шумпетером, — це властивість людського характеру, що не залежить від класової чи соціальної належності.

Підприємця характеризують такі якості:

• прагнення до нововведення;
• уміння ризикувати;
• віра у власні сили;
• відчуття власної незалежності.

Стимул підприємництва як новаторства полягає у зростанні прибутків або зменшенні витрат унаслідок інновації. Новаторська діяльність, безперервно прогресуючи зсередини, сприяє переходу економіки з однієї рівноваги в іншу. Цей процес Шумпетер назвав економічним розвитком.

Одержання грошей є свідченням завершеного процесу виробництва та збільшеного сукупного продукту.

Кредит Шумпетер вважав важливою умовою отримання новаторами засобів виробництва. Відсоток за кредит — це ціна, сплачена за придбання нових продуктивних сил.

Шумпетер визнавав лише грошову форму капіталу — платіжні кошти, які в руках підприємців змінюють структуру виробництва.

Шумпетеру належить динамічна концепція циклу, де циклічність розглядається як закономірність економічного зростання. Рушійна сила процвітання — масові інвестиції в основний капітал, які втілюють певні новації. Найважливіша роль у теорії циклів відводиться кредиту, який створює можливість залучення додаткових ресурсів та реалізації нововведень.

Ділові цикли проходять дві фази:

• у першій фазі економіка виходить зі стану рівноваги завдяки масовій інноваційній діяльності підприємців;
• у другій фазі економіка рухається до стану рівноваги з урахуванням нових умов функціонування; цей рух зберігається до поновлення інноваційних процесів.

На відміну від традиційного протиставлення монополії та конкуренції, Шумпетер бачить можливість їх позитивної взаємодії. Не будь-яка конкуренція ефективна для економічного зростання. Ефективною він вважає лише конкуренцію, що ґрунтується на зниженні витрат виробництва та підвищенні якості продукції за рахунок технічних, організаційних і управлінських новацій. Найкращі умови для таких новацій мають найбільші компанії та їх монополістичні об'єднання. Саме монополії з величезними ресурсами можуть проводити дослідницькі роботи та впроваджувати нову техніку, що потребує значних капіталовкладень і тривалих термінів окупності. Якщо раніше монопольний прибуток базувався на особливих правах чи виключній власності на дефіцитні ресурси, то тепер він є породженням нововведень, винагородою за технічне й організаційне новаторство. Монополію, що забезпечує надприбуток за рахунок новаторської діяльності, Шумпетер називає ефективною монополією. Цей надприбуток для кожної конкретної монополії — явище тимчасове. Він зникає внаслідок здійснення інших нововведень конкурентами-монополіями. Кожна монополія дбає про приватні інтереси, але кінцевим результатом є виграш усього суспільства.

За Шумпетером, ефективна монополія — джерело позитивного динамізму економіки. У цьому його теорія прямо протилежна марксистській, яка бачить у монополіях причину застою та регресу.

«Підприємницька функція нерозривно зв'язана з нововведеннями» — ця теза повторюється неодноразово. Підприємець має поєднувати, комбінувати фактори виробництва; він шукає нові форми організації та вдосконалення в комерційних комбінаціях. Мотиви його діяльності — саморозвиток особистості, досягнення успіху, подолання труднощів. Підприємництво не є професією; відповідні якості та навички можуть бути втрачені або перейти до інших людей.

Спочатку один або невелика кількість підприємців використовують нові форми та шляхи отримання прибутку. Їхній приклад наслідують інші. Прибуток — це винагорода за нововведення. Нові комбінації дозволяють знижувати виробничі витрати. Прибуток отримує той, хто раніше за інших використовує нововведення.

Прибуток, як і кредит та процентна ставка, належить до категорій, які виникають і зникають. Коли нововведення поширюється, виробничі витрати вирівнюються, і прибуток стає спонукальним мотивом до пошуку та втілення нових комбінацій.

У результаті кожен або більшість застосовують відкриття та новинки, перш ніж нова система відносин і розрахунків може бути збалансована. «Система спочатку віддаляється від рівноваги, а потім знову прямує до рівноваги», щоправда, вже до іншої. Старі продукти та попередні форми організації витісняються. Виникає процес «творчого руйнування». Процвітання змінюється депресією. Реалізуються нові комбінації, фірми пристосовуються до нових умов. «Головний імпульс, який приводить капіталістичний механізм у рух і підтримує його, виходить від нових споживчих благ, нових методів виробництва і транспортування товарів, нових ринків і нових форм економічної організації, які створює капіталістичне підприємництво».

Визначальну роль тут відіграють не конкуренція цін або якості, а конкуренція введення нових продуктів, нової технології, нових джерел забезпечення, нових організаційних форм. Шумпетер детально розглядає «конкуренцію нововведень». «Ця конкуренція загрожує не надлишкам прибутків існуючих фірм, а самим їх фундаментам, і настільки ж ефективна конкуренція першого типу, наскільки бомбардування ефективніше виламує двері». Конкуренція нововведень — могутній засіб збільшення росту прибутку, якщо розглядати тривалі відрізки часу.

«Діяльність перших підприємців виходить за рамки власної галузі, а маса підприємців у цілому збільшується більшою мірою, ніж це було б в інших умовах, народне господарство швидше і повніше втягується у процес реорганізації, яка становить суть періоду підйому».

З інноваціями пов'язаний і циклічний розвиток капіталізму. У працях Шумпетера аналізується взаємозв'язок усіх трьох циклів, які розпізнаються за тривалістю (короткі, середні та довгі); інновації впливають на кожний із циклів. Тим самим була зроблена спроба погодити циклічні коливання з процесами інноваційної діяльності як зв'язучої ланки. Саме нововведення, яке є основою економічного розвитку, має циклічний характер.

Ідеї Шумпетера про внутрішню стимулюючу роль інновацій і технічного прогресу стали відправною точкою для формування різних теорій трансформації капіталістичної системи та її переходу на вищий щабель розвитку (індустріальне та постіндустріальне суспільство).

4.2. Концепції економічної динаміки

Інновація — це нововведення в галузі технології або організації виробництва. Новація — не просто «відкриття» чи «винахід», це нововведення обов'язково прикладного характеру. Вона спрямована на підвищення продуктивності та, як правило, на отримання додаткового доходу в результаті втілення новинок і створення «кращих за своїми якостями ідей, технологій». Інновації охоплюють весь спектр діяльності — від досліджень і розробок до маркетингу.

Поняття «інновація» ввів у практику австро-американський економіст Йозеф Шумпетер (1883–1950). Він автор оригінальних праць із своєрідною барвистою манерою викладення. Одним із його вчителів у Віденському університеті був О. Бем-Баверк. Шумпетер був міністром фінансів у соціалістичному уряді О. Бауера, разом із яким у студентські роки навчався у семінарі Л. Мізеса, відомого критика централізованого господарства та соціалізму. Після Першої світової війни Й. Шумпетер був запрошений до урядової комісії, яку очолював К. Каутський. У Гарвардському університеті, де Шумпетер із 1932 року вів кілька лекційних курсів, у нього навчався П. Семюелсон.

За своїми теоретичними поглядами Шумпетер не належить до жодної з відомих економічних шкіл. Він глибоко займався багатьма проблемами, приділяючи основну увагу розробці цілісного уявлення про механізм функціонування та перспективи розвитку капіталістичної економіки. Одна з його головних праць має назву «Теорія економічного розвитку». Висунуті Шумпетером категорії відрізняються від концептуальних положень неокласиків. Інновації, нововведення, підприємництво в його теорії відіграють не менш важливу роль, ніж ціна або вільна конкуренція в «економіксі» А. Маршалла.

Шумпетер вважає, що його теорія економічного розвитку краще пояснює закони та динаміку товарно-капіталістичного господарства, ніж аналітичний апарат Маршалла. Він проводить чітку різницю між статичною рівновагою системи та її динамічним розвитком, який перетворює структуру та взаємозв'язки між «новим» і «старим» виробництвом. Вихідне положення економічної системи — чиста рівновага. Але потім на якомусь етапі відбувається втілення інновацій. «Звичний» кругообіг порушується діями підприємця-новатора. Для здійснення інновацій беруться кредити у «старих» фірм і компаній. Інвестиції направляються в нові галузі, поступово залучаючи в процес «нову хвилю» учасників.

Нагромадження не є стійким, безперервним процесом. Воно зумовлене технічними новинками та освоєнням нових інвестиційних проектів. Зростання національного продукту відбувається у вигляді стрибків і ривків.

Економічна динаміка, за Шумпетером, ґрунтується на розповсюдженні нововведень у різних формах. Це виробництво нових товарів, застосування нових технологій і техніки, ефективніше використання відомих матеріалів, освоєння нових ринків збуту, перехід до раціональніших форм організації та методів управління, проведення реорганізації або підрив монопольного становища інших підприємств. Джерелом розвитку служать внутрішні процеси, нові комбінації виробничих факторів на основі інновацій.

Здійснення «нових комбінацій», як відмічає Шумпетер, «справа складна і доступна лише людям, які мають певні якості». Підприємець-новатор — це не капіталіст, не обов'язково власник. Право власності не є визначальною ознакою підприємця. Ним може бути директор, адміністратор, засновник, менеджер — словом, той, хто здатний втілити нове в практику.

Виробляти, пише Шумпетер, означає комбінувати речі та сили, створювати інші комбінації із цих речей і сил. Виробництво — не технічна, а економічна галузь діяльності. Економічні та технічні методи й знання часто не збігаються. «Економічна логіка отримує верх над технічною. І тому в реальному житті ми часто бачимо мотузки замість стальних тросів, поганих робочих тварин замість виставкових зразків, найпримітивнішу ручну працю замість досконалих машин, незграбне грошове господарство замість чекового обігу і т.п.»

Список використаної літератури

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій / О. Білоконенко; М-во фінансів України. — К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. — 189 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.-метод. посібник / В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

3. Лісовицький В.М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / В.М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях : Навчальний посібник / Петро Мазурок. — 2-ге вид., стереотип. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи : Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н.Й. Реверчук, І.Г. Скоморович; Авт. передм. Сергій Реверчук; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І. Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

6. Ревчун Б.Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Б.Г. Ревчун. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

7. Юхименко П. Історія економічних учень : Підручник / Петро Юхименко, Петро Леоненко. — К.: Знання, 2005. — 583 с.