Історія давньосхідної культури

Вступ

Питання взаємозв'язку культури та релігії традиційно перебуває в центрі уваги дослідників різних наукових напрямів і світоглядних позицій. Цю тему розробляли П. Флоренський, М. Бердяєв, Б. Рибаков, Е. Тайлор, Д. Фрезер та інші.

Наукова спільнота не дійшла єдиного висновку щодо того, як співвідносяться ці два явища. Зокрема, богословська (або релігійна) культурологічна концепція, представники якої наполягають на тому, що саме релігія є фундаментом будь-якої культури.

Релігія та мистецтво мають спільне коріння та джерела походження. Витоки мистецтва слід шукати у трудовій діяльності людини, особливо в тих її аспектах, де найяскравіше проявляється людська ініціатива. Завдяки свободі творчості людина створює знаряддя праці, налагоджує комунікацію з собі подібними та естетично пізнає навколишній світ.

Витоки релігії, своєю чергою, криються в практичній діяльності, що відображає залежність людини від зовнішнього світу. Саме тоді виникає потреба звертатися по допомогу до сил, могутніших за саму людину. Однією з найраніших форм релігії був фетишизм (від фр. — ідол, талісман), що виявлявся у вшануванні матеріальних предметів, які, за уявленнями давніх людей, мали таємничі властивості. Іншими ранніми формами були анімізм (від лат. — душа), тобто віра в існування душі, та тотемізм (від слова "ототем", що означає "його рід") — віра в надприродний зв'язок між людськими родами та тваринами. Ці форми були характерні для первіснообщинного ладу та були частиною культури, що відповідала цьому етапу розвитку.

Отже, з ускладненням суспільного устрою, його матеріальної та духовної культури, релігійні системи набувають дедалі більшої ваги, формуючи своєрідну підсистему цінностей.

1. Основні етапи в формуванні культури Стародавнього Єгипту

Культура Стародавнього Єгипту є однією з найдавніших та найбільш унікальних. Попри те, що деякі єгиптологи вважають її застійною, у ній були надзвичайно сильні традиції. Однак, як зазначав американський дослідник О. Нейгебауер, вродженого консерватизму в ній було не більше, ніж у будь-якій іншій тогочасній культурі. Внесок єгиптян у світову скарбницю культури важко переоцінити. Вони створили одну з найдавніших систем письма, що лягла в основу семітських та африканських алфавітів, розробили господарсько-лічильну систему, яку згодом запозичили перси та народи елліністичного світу. Видатні досягнення єгипетської архітектури та мистецтва вплинули на розвиток сирійців, хеттів, ассирійців та егейських народів, ставши підґрунтям для високого грецького мистецтва. Під впливом єгипетської літератури формувалася антична, а згодом і вся європейська літературна традиція. Значною була спадщина і в науці, особливо в медицині та математиці. Єгипетський сонячний календар став основою європейської системи літочислення. Релігійно-міфологічні системи Єгипту суттєво вплинули на духовне життя Середземномор'я та християнство. Лише у філософії спадщина Єгипту виявилася мінімальною: «стародавнім євреям і грекам довелося відкривати для себе заново ті елементи, які вже втратили притягальну силу для Єгипту».

Ще в давнину народи з повагою ставилися до єгипетської культури. Греки, наприклад, визнавали її високий рівень, хоча в науковій думці пішли значно далі. Показово, що греки ніколи не називали єгиптян «варварами», віддаючи належне їхньому творчому генію. Сучасні єгиптологи наголошують, що єгипетська культура через античну спадщину стала основою нашої культури.

Хронологічні межі давньоєгипетської культури охоплюють приблизно III тис. до н.е. — IV ст. н. е. У її розвитку виділяють п'ять періодів: 1) Стародавнє царство (III тис. до н.е. — XXIII ст. до н.е.); 2) Середнє царство (XXI-XVIII ст. до н.е.); 3) Нове царство (XVI-XI ст. до н.е.); 4) Пізнє царство (І тис. до н. е. — IV ст. до н. е.); 5) Еллінський і Римський періоди (IV ст. до н.е. — V ст. н.е.).

Мистецтво Стародавнього Єгипту розвивалося понад 6 тисяч років. Дивовижні пам'ятки архітектури, скульптури, живопису та декоративно-прикладного мистецтва донесли до нас історію цивілізації в долині Нілу. Вони й сьогодні вражають досконалістю форм, реалістичністю та високою художньою майстерністю.

Єгипетський народ створив багату літературу, яка згодом вплинула на античну та арабську літератури. Авторитет єгипетської науки — математики, астрономії, медицини, географії, історії — у стародавньому світі був дуже високим.

Художня культура Єгипту відображала розвиток класових відносин рабовласницького суспільства. У ній яскраво простежуються контрасти між становищем фараона — намісника Бога на землі, землевласницької верхівки та жерців, з одного боку, і простих трудівників — землеробів, мисливців, будівельників, гончарів — з іншого.

Мистецтво Єгипту було тісно пов'язане з релігією, що значною мірою стримувало його розвиток. Культові догми вимагали канонізації художніх образів і суворого дотримання усталених зразків. Проте, попри це, єгипетська художня культура розвивалася, відображаючи нові вимоги часу та боротьбу різних соціальних верств.

Провідним видом мистецтва була архітектура, від якої значною мірою залежали всі інші види.

Монументальність форм — це перше, що впадає в око при знайомстві з єгипетською культурою. Грандіозність царських поховань визначала стиль скульптури та стінопису, які утворюють єдиний ансамбль з архітектурним комплексом [7, c. 217-218].

2. Космоцентризм основних вимірів культури Стародавнього Китаю

Стародавні китайці — творці однієї з найдавніших і найсамобутніших культур, що виникла внаслідок синтезу місцевих неолітичних культур та культурних запозичень. Процес її формування завершився в середині І тис. до н. е.

Внесок стародавніх китайців у світову культуру важко переоцінити. Старокитайська культура стала основою для розквіту середньовічної культури Китаю та інших цивілізацій Далекого Сходу, для яких вона була тим самим, чим антична культура для Європи. Японці, в'єтнамці, корейці, монголи запозичили в китайців ієрогліфічну писемність, історіографію, літературу та ідеологію. У середні віки китайська мова була для них основним засобом дипломатичного, наукового та релігійного спілкування. Ці народи сприйняли конфуціанство, яке стало для них елітною релігією, вивчали твори китайських мислителів та запозичили в китаїзованій формі буддизм. Звісно, значна схожість китайської, японської, в'єтнамської, корейської та монгольської культур значною мірою пояснюється аналогічними умовами життя та господарської діяльності цих народів, майже ідентичним природним середовищем. Однак це не применшує грандіозного культурного впливу найстарішої в регіоні старокитайської культури. Не випадково знання китайської мови та культури, а також паломництво в Китай вважалися в середні віки найпершою ознакою освіченості та вченості.

Ще з епохи Чжоу китайці вважали землеробство основним заняттям і приділяли йому найбільше уваги. Вирощували переважно зернові культури. У «Шіцзіні» згадується 15 видів злаків, зокрема пшениця і рис. За Ханьської доби до «шести хлібів» — найважливіших господарських культур — зараховували також коноплі. З письмових джерел та археологічних розкопок відомо, що в епоху Цінь та Хань населення вирощувало чумизу, просо, пшеницю, ячмінь, рис, сою, квасолю, коноплі з їстівними зернами. Причому в басейні Хуанхе перевага надавалася чумизі, а в басейні Янцзи — рису.

На півночі Китаю (басейн Хуанхе) землеробство було плужним. Використовувалося кілька типів знарядь для спушування ґрунту, залежно від його твердості. Найчастіше селяни користувалися ралом із залізним наральником. Але рало годилося лише для рівнинних ділянок, а не для горбистої місцевості. У басейні Янцзи землю спушували довгим дерев'яним заступом із залізним наконечником, а плужне землеробство з'явилося там пізніше, вже в середні віки.

Китайці займалися також городництвом і, в скромних масштабах, садівництвом. З городніх культур вирощували в'яз з їстівними бруньками, часник, цибулю, черемшу, бамбук, таро, гарбузи, лотос, фіалку, ріпу, латук тощо. З садових — груші, сливи, суничне дерево, абрикоси, апельсини, каштани, хурму, персики, ююбу. Особлива увага приділялася вирощуванню шовковиці, плоди якої споживали, а листям відгодовували тутового шовкопряда.

Населення Китаю розводило велику рогату худобу, яку використовувало як тяглову силу. На м'ясо відгодовували собак (собачатина вважалася делікатесом), свиней, баранів. Кінь у Китаї використовувався виключно для верхової їзди, особливо у війську. Конярство було поширене переважно в північно-західних районах країни, де вистачало пасовиськ. Китайці розводили низькорослих коней монгольської породи, однак у Ханьську епоху обзавелися також і ферганськими рисаками, яких Чжан Цзян захоплено називав «небесними». Від північних сусідів-кочівників китайці навчилися використовувати також мулів та верблюдів.

З ремесел китайці особливу увагу приділяли ткацтву. У стародавні часи Китай був єдиною країною, де розвивалося шовківництво. Вдосконалюючи ткацький верстат і барвники, китайці виробляли багато видів і сортів шовкової тканини, яка користувалася попитом у всьому цивілізованому світі. Шовківництвом займалися в основному жінки, його не цуралися навіть імператриці.

Розвивалася у Стародавньому Китаї також металургія. На початку нашої ери для виробництва заліза китайці вже почали використовувати міхи, що приводились у дію водяним двигуном. Майстри виготовляли глиняні форми для лиття металу. Майстерно виготовляли китайці також лакові вироби з дерева та шовку, які вважалися предметами розкоші. Цей промисел особливо поширився в південних районах країни. Процвітав у країні й рудний промисел, практикувалося виварювання солі в спеціальних котлах та добування її з морської води. В доханьську епоху соляні промисли були власністю приватних осіб, ханьський імператор Ді запровадив на них державну монополію.

Тепер про традиційне житло в Китаї. Найдавнішим його типом була напівземлянка. Ще за неоліту її заступив наземний будинок, а в епоху Шан (Інь) — будинок на стилобаті (глиняна платформа, яка рятувала житло від затоплення під час весняної повені). Поступово змінювалася не лише форма житла, а й технологія його будівництва. Так, якщо в неоліті китайці мазали стіни глиняним розчином, то в епоху Шан (Інь) вони й стилобат, і стіни робили з допомогою дерев'яної рами глинобитними. Ще в неоліті з'явився тип жител, основу конструкції якого становили не стіни, а стовпи каркаса, що тримали на собі покрівлю. У І тис. до н. е. каркасно-стовповий тип будівель набув загального поширення в Китаї. В епоху Хань китайці почали будувати свої житла з цегли-сирцю, а царські палаци та будинки знаті — з випаленої цегли, тобто дорогого будівельного матеріалу.

В доханьську епоху покрівлі в Китаї робили плоскими з глини, потім на них клали очерет, солому чи інший підручний матеріал. В епоху Чжоу так були вкриті навіть храми предків. Однак у ханьському Китаї вже з'явилися покрівлі з черепиці. В середині І тис. н. е. китайці, ймовірно, під іноземним впливом, почали будувати чотирисхилі покрівлі. Стелі в старокитайському житлі, як і в нинішньому, не було.

Своє житло навіть заможні китайці умебльовували якнайпростіше. Особливості інтер'єру визначалися традиційною китайською манерою сидіти, коли чоловік спершу стає на коліна, а потім присідає на п'яти. Людина в такій позі легко дістає руками до підлоги, тому високі меблі їй не потрібні. Долівку вкривала циновка, на якій сиділи й господарі, й гості. Сидіти спустивши ноги чи, тим більше, схрестивши їх вважалося непристойним. Почесного гостя господар, як правило, садив на окрему циновку. Всі меблі складалися з низенького столика, на якому подавалася страва, і ліжка, на якому спали та сиділи. В IV ст. до н. е. дуже модними меблями став переносний підлокітник пінцзі, на який можна було зручно спертися, сидячи з підігнутими ногами. Спали китайці, підклавши під голову подушку у формі валика. Взимку помешкання опалювалось з допомогою переносної грубки. Старокитайське житло здебільшого являло собою разом із господарськими будівлями оточену стіною замкнену садибу. В чужий двір без дозволу господаря заборонялося заходити навіть чиновникам. У перші століття нашої ери заможні китайці будували садиби, схожі на невелику фортецю. На подвір'ї, як правило, викопували криницю, над якою часто влаштовували альтанку.

Великі міста з'явилися в Китаї в середині І тис. до н. е. Найбільшими й найкраще забудованими були столичні міста, уявлення про які можна скласти на прикладі Чан'ані (виникло у 200 р. до н. е. на місці царського заміського палацу). Чан'ань оточували могутні мури завдовжки понад 30 км, у місто вело 12 воріт. Найвищими будівлями в цій столиці були палаци імператора, з'єднані між собою критими переходами та підвісними галереями. Двері царських палаців були червоного кольору (він символізував Ханьську династію), галереї — фіолетового. Розташовані неподалік урядові установи можна було розпізнати за жовтим забарвленням. У Чан'ані налічувалося 160 житлових кварталів, з'єднаних прямими й рівними вулицями, причому кожен квартал мав свою захисну стіну з брамою, яка на ніч зачинялася. В самій столиці та в приміській окрузі існувало дев'ять ринків і кілька в'язниць (постійно переповнених, адже криміногенна обстановка в місті була просто жахливою). Одна з в'язниць — «Лігво тигра» — являла собою велику й глибоку яму, внутрішня стіна якої була викладена цеглою.

Центром міського життя служив ринок, торгували на ньому під наглядом спеціальних чиновників. На ринковій площі також страчували злочинців (звідси походить назва страти в китайських імперіях — «бути залишеним на ринку»), там же займалися своєю справою ворожки, цирульники. На ринку, що відкривався опівдні й закривався вже в сутінки, можна було придбати все, включаючи домовину (нею китайці обзаводилися заздалегідь). Там же можна було поїсти гарячі страви. На ринок охоче навідувалися студенти, щоб придбати книги, музичні інструменти.

Китайські міста були перенаселені, в кожному з них мешкало кілька сотень тисяч городян. Соціальний склад городян був дуже неоднорідний. Сучасник повідомляв, що в Лояні в II ст. н. е. «людей, які займаються другорядними промислами, у десять разів більше, ніж ремісників і торговців».

Міста, особливо столичні, були законодавцями мод. Особливо наслідували китайці звички імператора та його оточення. Поважав, скажімо, імператор тих, хто вправно володіє мечем, і в народі почали виставляти напоказ свої шрами. Подобались якомусь імператору жінки з тонкою талією — і його гаремна публіка ледь не переморила себе добровільним голодом.

3. Вплив релігійних вірувань давніх індусів на соціально-політичний устрій в Стародавній Індії

Культурно-релігійний феномен Стародавньої Індії сформувався до середини І тис. до н. е. шляхом синтезу чужинного «арійського» та місцевих протодравідійського й протомундівського культурно-релігійних субстратів. Пізніше духовний світ населення «країни тисячі чудес» зазнав відчутних зовнішніх впливів (елліністичного, мусульманського), проте ніколи не втрачав своєї етнічної основи, не переставав бути індійським. Це перша його важлива особливість. Друга полягає в тому, що світогляд індійців формувався в умовах безпрецедентного етнокультурного розмаїття в самій країні. Увібравши в себе безліч місцевих культурно-релігійних традицій, духовна культура Стародавньої Індії постала не як їхня проста арифметична сума, а як цілісний духовний феномен, у котрому кожна окрема етнокультура становила органічну частину єдиної загальноіндійської культури.

Внесок духовної культури стародавніх індійців у скарбницю світової культури неможливо переоцінити. Під її безпосереднім впливом відбувався духовний розвиток народів Ірану, Середньої Азії, Тибету, Цейлону, Камбоджі, Сіаму, Індонезії. Чимало її досягнень запозичили також європейці, на яких особливе враження завжди справляла релігійно-філософська думка Стародавньої Індії.

На художню культуру давньоіндійського суспільства глибокий вплив справили індуїзм, буддизм та іслам, засновані на таких своєрідних філософських системах пояснення світу, як джайнізм, брахманізм, локаята та ін. Художньо-образне сприйняття через призму названих релігійних та філософських систем відзначається витонченістю зображення людини і навколишнього світу, досконалістю архітектурних форм. З цього погляду вражають фрески печер Аджанти та скельні храми Еллори. Одним із чудес світу є храм Кайласа. Це справді унікальна пам'ятка архітектури: протягом 150 років стародавні майстри вирубували цей храм у скелі, оздобивши його численними скульптурними фігурами та барельєфними композиціями від цоколя до пірамідальних веж. У старому Делі серед відомих пам'яток давнини збереглося місто-фортеця Лал-Кот (кінець XII ст.) із унікальною цільно-залізною колоною, вік якої понад 150 тис. років. Поверхня цього металевого велета й досі блискуча і не ушкоджена іржею. Віднайти призначення колони — завдання для вчених майбутнього.

Найдавнішою формою соціальної стратифікації індійського населення є система варн, яка, можливо, почала формуватись ще в Доведійський період, але остаточно утвердилась із приходом у Північну Індію «аріїв». Поступово знатні роди, які постачали суспільству жерців-брахманів, царів-раджів та військову знать, перетворились на замкнені соціальні стани — варну брахманів та варну кшатріїв. Рядові общинники, переважно селяни та купці, стали варною вайшів. Пізніше з'явилась також варна шудрів, до якої входили здебільшого ремісники, наймити та раби.

В історичній літературі систему варн часом називають кастовою. Проте варна і каста — це далеко не одне й те саме. Касти в Індії остаточно оформилися вже в середньовічну добу, вони існують і нині (їх налічується понад 10 тисяч). У касту входять представники однієї професії, що стала спадковою. Варни ж — це інститути соціальні. Вони відрізнялися між собою передусім своїм суспільно-правовим статусом, місцем у певній релігійній системі, кодексом моралі й поведінки (дхармою), родинними зв'язками, професією.

Варни не були індійським феноменом, адже соціальна замкнутість окремих груп населення мала місце також в інших стародавніх суспільствах. Проте лише в Індії система варн набула, так би мовити, класичних форм, стала основою основ суспільного життя.

Вершину соціальної піраміди становили брахмани, яких релігійні тексти називали «володарями всесвіту», а населення вважало земними богами. Колосальний суспільний престиж випав на їхню долю завдяки тому, що вони монополізували релігійний ритуал. С. Ф. Ольденбург зазначав, що в Індії «без брахмана не можна й кроку ступити, від дня свого народження до самої смерті й похорону людина залежить від брахманів, бо залежить від богів, і шлях до богів через брахманів; і жертва й молитви — шлях до богів — в їхніх руках».

Кшатрії були військовою елітою (колісничниками, кіннотниками, вожаками бойових слонів тощо). Суспільний статус цієї варни був менш престижний, ніж брахманської, проте саме в руках кшатріїв зосереджувалися матеріальні ресурси держави й сама державна влада (раджами ставали здебільшого кшатрії).

Вайші займались торгівлею, землеробством, престижними видами ремесел, служили в піхоті, посідали дрібні адміністративні посади, проте на державну політику майже ніякого впливу не мали. Вони становили основну оподатковувану масу населення країни, бо брахмани й кшатрії (як і каліки, жінки та студенти) податку не платили.

Цим трьом вищим варнам, генетично пов'язаним, на думку деяких індологів, з «аріями», протистояла як нерівноправна варна шудрів. Шудри, священним обов'язком яких вважалося прислуговування представникам вищих варн, передусім брахманам, були цілком відлучені від релігії (їм навіть заборонялося слухати Веди), що являло собою жорстоку форму дискримінації в суспільстві, де ритуально-міфологічне життя цінувалося надзвичайно високо. Вони не справляли упанаяну — ведійський обряд ініціації, який полягав у носінні посвяченим особливого пояса й шнура і за своїм релігійним значенням прирівнювався до другого народження людини (тому брахманів, кшатріїв та вайшів називали «двіджаті» — «двічі народженими», а шудрів — «екаджаті» — «раз народженими»).

Поділ населення на варни вважався священним. Один із давніх міфів називав творцем варн «батька всього живого» Пуруші, який, мовляв, створив варни з різних ділянок свого тіла: брахманів із губ (ритуально найчистішої ділянки тіла), кшатріїв — із рук, вайшів — із стеген, шудрів — із ритуально нечистих ступень.

На самому дні суспільства починаючи з VII—VI ст. до н. е. перебували не шудри, а ачхуті — «недоторкувані», навіть дотик до яких ритуально оскверняв «двічі народженого». «Недоторкувані» не входили в систему варн і були, таким чином, ізгоями в суспільстві. Релігійна етика забороняла їм жити в місті чи селі, змушувала селитися здебільшого на цвинтарі, носити одяг мертвих, їсти лише з побитого посуду тощо. Коли «недоторкуваному» доводилось навідуватись у населений пункт, він давав знати про свій візит спеціальним дзвіночком, щоб «двічі народжені», які стрінуться на його шляху, вчасно відвернулись і не осквернили свій зір. Водночас релігійна етика дозволяла «двічі народженим» користуватися послугами «недоторкуваних», проголосивши руки останніх ритуально чистими. До речі, каста «недоторкуваних» існує в Індії донині й налічує близько 60 млн чоловік (8 % населення країни).

Висновки

Стародавній Єгипет став, вірогідно, батьківщиною світової релігії та естетики. Обожнена сонячна куля постійно вважалась стародавніми єгиптянами вищим благом та вищою силою. Сонце і життєва сила, світло й краса з прадавніх часів ототожнювалися в єгипетській культурі, були життєдайними печатками земного життя.

Основними підвалинами єгипетської культури є віра у вічне життя, особисте безсмертя. Стародавні єгиптяни дуже цінували щастя, а також насолоди й утіхи, вважаючи їх найвищою земною метою. Життя і його цінності настільки поважалися, що переходили в "загробний світ", у якому люди, за власною уявою, мали вести таке ж життя, як і на землі.

Проте єгипетська культура розвивалася дуже повільно, являючи типовий зразок застійної давньосхідної культури.

Індійська культура посідає одне з чільних місць в історії світової культури. Вона характеризується грандіозними досягненнями протягом більш ніж тритисячолітнього періоду розвитку, їй притаманні не тільки довговічність, а й творче сприйняття досягнень чужоземних культур та здатність не втрачати власні основоположні цінності.

Китайська стародавня культура своїми витоками сягає середини II тис. до н.е. її своєрідність, незвичайність полягає у рівні буденної свідомості, яка вже давно отримала назву "китайські церемонії" — етико-ритуальні принципи з відповідними їм нормами поведінки. Етика і ритуал були позбавлені міфологічного й, певною мірою, сакрального (потаємного) та священного змісту. Словом, міфологія і релігія поступалися етико-ритуальним нормам. Цей процес знайшов своє найповніше відображення і завершення у вченні Конфуція (551—479 рр. до н.е.), яке у II ст. до н. е. було канонізовано і покладено в основу офіційної ідеології феодального Китаю.

Список використаної літератури

1. Васильев Л. С. История религий Востока. М., 1988. С. 76.
2. Гордон Ч. Древнейший Восток в свете новых раскопок / Пер. с англ. М., 1996. С. 98.
3. Кинк X. А. Древнеегипетский храм. М., 1979.
4. Коростовцев М. А. Религия Древнего Египта. М., 1976. С. 47.
5. Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: навчальний посібник. Львів, 2003. – с.65-85.
6. Крижанівський О. Історія Стародавнього Сходу: Курс лекцій для студ. істор. фак. вузів/ Олег Крижанівський,; Гол. ред. С. В. Головко. -К.: Либідь, 1996. -479 с
7. Культура Древнего Египта. М., 1976. С. 217.
8. Монтэ П. Египет Рамсесов. Повседневная жизнь египтян во времена великих фараонов / Пер. с фр. М., 1989. С. 300.
9. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія: Навчальний посібник.- Київ: Центр навчальної літератури, 2003, с82-83.
10. Рак И. В. Мифы Древнего Египта. СПб., 1993. С. 31—40.
11. Шалагінова О. Історія стародавнього світу/ Олександра Шалагінова, Борис Шалагінов. -К.: Зодіак-ЕКО, 1994. -207 с.
12. Шевнюк О.Л. Культурологія. Навчальний посібник. К., 2004.C. 61-64