Іслам

Вступ.

1. Іслам як культурний феномен, його народження та еволюція.

2. Головні течії в ісламі.

3. Культурна і соціально-політична роль ісламу та його поширення в сучасному світі.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Насамперед варто зазначити, що сьогодні іслам є однією з найбільш поширених релігій у світі: його сповідують приблизно 900 мільйонів осіб. Іслам виступає державною релігією ключових країн Близького Сходу, чия вага у світовій політиці є надзвичайно значною, хоча в різні історичні епохи вона сприймається неоднозначно. Для нашої держави ісламський світ є географічно близьким, оскільки його прихильниками є майже все населення Туреччини та значна частина мешканців Балкан. В Україні мусульмани становлять порівняно невелику частку громадян, проте мусульманські релігійно-культурні організації відіграють помітну роль у суспільно-політичному та культурному житті країни.

Загалом ісламська цивілізація зробила вагомий внесок у світову культуру та продовжує залишатися одним із найвпливовіших чинників глобального культурного розвитку. Тому опрацювання теми «Іслам» у межах курсу «Релігієзнавство» тісно переплітається з курсом «Світова та вітчизняна культура».

Розглядаючи питання культури ісламу, необхідно зробити кілька попередніх зауважень. Як відомо, поняття «культура» охоплює весь комплекс явищ, властивих людській спільноті. Місце та роль цих складників (мистецтва, релігії, моралі, політики тощо) суттєво відрізняються в різних культурах. Для ісламської культури, з огляду на саму назву, визначальною є роль релігії. Саме вчення, викладене в Корані (це слово означає «Читання» того, що Аллах сповіщав своєму посланцю Мухаммаду протягом двадцяти років), зумовило характерні особливості мистецтва всього ісламського світу. Однак слід пам'ятати, що, на відміну від, скажімо, християнства, мистецтво ісламу від самого початку було принципово некультовим.

1. Іслам як культурний феномен, його народження та еволюція

Іслам — наймолодша світова релігія. За інформацією всесвітньої ісламської ліги, у 1990 році в різних країнах налічувалося понад 900 млн. послідовників ісламу. Мусульмани проживають більш ніж у 120 країнах світу. У 35 країнах вони складають 95-99 % населення, у 13 державах — впливову меншість, а в 28 країнах іслам має статус державної релігії (Іран, Пакистан, Мавританія).

Іслам (з арабської це перекладається як «покора»), або магометанство (назва походить від імені пророка Магомета; щоправда, його ім'я в різних ісламських країнах вимовляють по-різному: Мухаммад, Мухаммед, Магомед), або мусульманство — наймолодша серед світових релігій. Іслам зародився у VII ст. н. е. в західній частині Аравійського півострова, де проповідував пророк Мухаммад (близько 570-632 рр.; очевидно, історична постать), проте витоки ісламу сягають глибокої давнини. Ця релігія в процесі свого становлення ввібрала елементи міфології аравійських кочових племен, а також релігійні та міфологічні уявлення інших народів Близького Сходу. Остаточно ж іслам як релігія з розвиненою міфологією, канонічними текстами, ритуалами та іншими атрибутами сформувався вже за межами Аравії: в Ірані, Сирії, Єгипті — тобто в країнах, які до часів Середньовіччя мали багатющу культурну спадщину. Певний вплив на іслам справили вже усталені на той час релігійні уявлення іудаїзму та християнства. Мусульмани взагалі визнають існування інших релігій; власне Аллаха вони вважають тим самим богом, якому моляться іудеї та християни (яких мусульмани називають «людьми писання»), але переконані, що ті хибно трактують як сам образ бога, так і його настанови.

Серед ханіфів було чимало визначних особистостей, які володіли засобами психологічного впливу на людей; дехто поєднував їх з опануванням політичною та військовою владою.

Поява пророків в Аравії збігається з періодом гострої соціальної нестабільності й, безперечно, зумовлена саме цією нестабільністю. Багатіла племінна верхівка, лихварі й жерці; поряд із ними з'являються люди, позбавлені будь-якої власності; в господарстві все частіше використовуються вивезені з Африки раби-полонені. Військові сутички між кочовими й осілими, скотарськими й землеробськими племенами, вторгнення чужинців з Іраку, Візантії та інших земель — на такому ґрунті виростає пророчий рух в Аравії. Пророки уособлювали нову ідейну течію, яка за умов свого часу мала набути саме форми релігійного монотеїстичного вчення. Головним спільним мотивом пророцтв стає засудження військових сутичок та розбрату.

Отже, як і інші релігії світу, іслам виникає на конкретному соціальному тлі й пов'язаний із певною психологічною атмосферою; він виявився відповідним тим сподіванням, що вже давно жевріли в суспільстві [3, c. 69-71].

Історія ісламу тісно пов'язана з постаттю пророка Мухаммада (у тексті використовуємо арабський варіант вимови).

Зародження ісламу тісно пов'язане з двома містами: Меккою та Ятрибом. Перше з цих міст було торговельним і релігійним центром аравійських племен, а друге мало значення міжнародного або міжрелігійного зв'язку, оскільки тут, окрім двох арабських племен, проживали цілі племена та навіть клани євреїв. Звідси до гори Сінай і до Єрусалиму було зовсім недалеко.

Таким чином, місце зародження нової релігії прилягає до священних місць іудаїзму та християнства. Крім цього географічного зв'язку аравійської релігії з єврейсько-християнським одкровенням, між ними існує спорідненість племен, мови та переказів. Аравія здавна населена двома семітськими племенами, яких Біблія називає синами Йоктана (Буття Х, 25-30) і синами Ізмаїла (Буття, ХХV, 12-16). Північні аравійці задовго до Мухаммеда засвоїли біблійну розповідь про Авраама, Агар та Ізмаїла і збагатили її місцевими деталями більшого чи меншого стародавнього походження. Джерело Земзем у Мецці було тим самим, з якого за молитвою Агар ангел Господній (за мусульманською версією — архангел Джебраїл (Гавриїл)) напоїв помираючого від спраги Ізмаїла; невеликий чотирикутний храм або вівтар (Кааба), що знаходився біля цього джерела, був, за переданням, побудований самим Авраамом, який прийшов відвідати свого сина-вигнанця; чорний камінь-метеорит, вбудований в одну зі стін Кааби, був тоді ж принесений з неба архангелом Джебраїлом; тут поруч був обломок скелі, на яку ставав Авраам з Ізмаїлом для молитви — місце Авраама (Макам-Ібрагім).

Варто звернути увагу на такі особливості віровчення ісламу:

• віра в єдиного бога Аллаха та його посланців — Мухаммеда й Алі. Аллах — один, невіддільний і єдиний. «Доповнюють» Аллаха пророки, ангели, демони, які також шануються як боги;
• шанування «священного писання» (Корану), в якому розповідається про створення світу, Страшний суд, містяться ворожбитські заклинання, стародавньоарабський фольклор, сказання про пророків, вказівки, що регулюють суспільні та сімейні стосунки. Коран створювався майже 100 років, роботу над ним було завершено у VIII столітті;
• шанування «священного писання» (Сунни) — зведення оповідей про діяння, вчинки Мухаммеда, його висловлювання з різних приводів, його автобіографія. Сунна є основою фікха — мусульманського правознавства — і шаріату — зведення мусульманських законів;
• щоденна п'ятиразова молитва (намаз): на світанку, в обід, о третій годині дня, при заході сонця і перед настанням ночі. У сучасному ісламі є дво- та одноразова молитви. Перед намазом — ритуальне обмивання (піском або водою);
• сплата податку (закят) у стародавньому ісламі — на користь бідних (чим іслам завоював прихильність пригноблених), а нині — на користь мусульманського духовенства. Закят доповнюється садакою — добровільним пожертвуванням;
• дотримання посту (урази). Протягом дев'ятого місяця (рамадан) за місячним календарем мусульман від світанку до настання темряви не можна їсти й пити, а з настанням ночі можна їсти та пити. Зараз цю вимогу спрощено. Духовенство не вимагає строгого дотримання посту від людей, які працюють на виробництві, у сільськогосподарських місцевостях, а також від вагітних жінок;
• ходіння на молитви до Мекки (хадж) — покаяння у гріхах і прилучення до святинь;
• священна війна з невірними (джихад, або газават). З давніх часів цей елемент ісламської віри насаджував ненависть і ворожнечу серед віруючих різних релігій.

В ісламі велику роль відіграє складна обрядність. Мусульманин повинен п'ять разів на день здійснити молитву, дотримуватися релігійних свят, постів, обрядів, звичаїв.

Іслам має особливу форму сповіщення віруючих про час намазу. Кличе до молитви служитель мечеті — муедзин. Виходячи на балкон мінарету, він співучим голосом кілька разів зачитує вірші: «Аллах великий: Свідчу, що немає Бога, крім Аллаха. Підіймайтеся на молитву, йдіть до спасіння. Молитва корисніша від сну». Останнє речення вимовляється перед ранковим намазом.

Під час посту потрібно також утримуватися від усього, що може приносити задоволення. Заборонені й процедури, пов'язані з введенням в організм лікувальних препаратів, уколів, клізм. Шаріат стверджує, що піст буде порушено, якщо злизнути хоч одну крапельку, що випадково впала на губу, або, зануривши голову у воду, рятуючись від перегрівання. Статеве збудження та дотик до жінки теж роблять піст недійсним. Вимоги щодо посту слід виконувати лише вдень. З настанням вечора до світанку піст тимчасово припиняється. Невипадково й сама назва в багатьох країнах походить від перського слова «руз» (день): «рурс» — в іранських мовах; «роза» — в урду; «ураза» — у мовах Середньої Азії. Інколи піст називається за ім'ям місяця — рамаданом або ромазоном.

Шаріат перелічує поважні причини, які дозволяють відійти від дотримання посту. Обов'язок постити не поширюється на тих, хто подорожує, та учасників бойових дій. Усі, хто не постив, окрім дітей, людей похилого віку та невиліковно хворих, зобов'язані компенсувати його, коли відпадуть поважні причини: відпостити в будь-який інший місяць чи сплатити певну суму грошей або роздати милостиню жебракам. Відшкодування належить і тим, хто порушив піст, — це спокутується неофіційним постом (наддара), тобто аналогічним постом протягом 60 діб. Спокутувальний піст можна замінити добрими вчинками — годувати цілий день жебраків або 60 діб одного жебрака [1, c. 42-43].

2. Головні течії в ісламі

Щодо особливостей ісламу як релігійної системи слід наголосити, що він є релігією монотеїстичною. Символ віри ісламу свідчить про це недвозначно: «Нема бога, окрім Аллаха...». Але мусульмани визнають існування персонажів інших релігій: Муси (іудейського пророка Мойсея), Іси (Ісуса Христа). Однак усі прихильники немусульманських релігій для ісламу є «невірними», тож боротися з ними треба в усякий спосіб.

Окрім Аллаха, мусульманин вірить також у диявола (шайтана, Ібліса), проклятого Аллахом; шайтан підбурює людей на злі вчинки та непокору Аллахові. Близькими до диявола є демони, або джини (багатьом із нас вони відомі як персонажі східних казок). Джини, так би мовити, функціонально протистоять ангелам. Найвідоміший із ангелів — Джебраїл. Саме Джебраїл (Джебрил) відкрив Мухаммадові, що його вустами промовляє Аллах. Слова Аллаха записано в Корані. Сам же Коран, однак, не створено ніким і ніколи, він є передвічним, а викладене в ньому боже слово передають людям пророки.

Таким чином, оскільки Коран не є створеним, початку світу не існує. Однак віра в кінець світу, у Страшний суд для мусульманина є безсумнівною. Про кінець світу сповістить людям прихід месії — мехді. Та, на відміну від християнства, ісламський Страшний суд не є загальнолюдським. Частина правовірних його уникне, потрапивши одразу до раю. Це насамперед ті, хто боровся, брав участь у джихаді (священній війні за ісламську віру). Участь у джихаді загалом є найпершим обов'язком правовірного.

У зв'язку з дуже важливим для ісламу поняттям джихаду можна наголосити на войовничості мусульманської релігії. Саме цей аспект спричиняв і спричинює цілу низку політичних проблем, починаючи з перших років існування ісламу й аж до нашого часу (політична нестабільність на Близькому Сході, тероризм ісламських фундаменталістів та ін.). Але закид щодо войовничості ісламу є дещо однобічним і в усякому разі не виваженим із наукової точки зору. Адже джихад не є суто релігійною войовничістю. Насамперед звернімося до значення слова. У перекладі з арабської воно означає «старання, зусилля, напруження». В ісламі існують такі поняття, як «джихад серця» — боротьба з власними недоліками, «джихад руки» — дотримання міри в покаранні, «джихад мови» та ін., що мають у першу чергу етичний та правничий зміст (самовиховання, справедливість та ін.). Збройна ж боротьба за утвердження ісламу в світі називається «джихад меча», тобто є лише одним із аспектів джихаду. Але на Заході переважає розуміння джихаду виключно як «війни за віру». Таке розуміння одного з найважливіших понять ісламу притаманне передусім політикам — тому, що саме цей аспект завдає найбільшого неспокою світові. Як відомо, світова історія знає аж надто багато прикладів релігійного фанатизму, серед яких посідають місце й хрестові походи, тож іслам, на жаль, не складає винятку. Однак у свідомості багатьох людей нестабільність на Близькому Сході міцно пов'язана з ісламським (мусульманським) фундаменталізмом, а іноді вони навіть ототожнюються. Але терміном «ісламський фундаменталізм» позначається в науці сукупність течій ісламської суспільної думки, націлених на впровадження мусульманських настанов як обов'язкових норм усього сучасного життя. Ісламський фундаменталізм тісно пов'язаний із політикою ісламізації, тобто поверненням до мусульманських традицій у всіх сферах сучасного життя, зокрема в економіці, суспільних відносинах та ін. Одним зі центральних напрямів сучасного суспільного життя є так звана ісламська демократія, тобто демократичні принципи, що їх закладено в Корані. Поняття «ісламський шлях розвитку» фіксує поширене на Близькому Сході уявлення про особливий, відмінний від західного шлях економічного й політичного розвитку [1, c. 44-47].

3. Культурна і соціально-політична роль ісламу та його поширення в сучасному світі

Стосовно питання про сучасний стан ісламу наголосимо передусім, що іслам не складає неподільної цілісності. У ньому існують різні напрями й секти. Основні з напрямків — сунізм (сунні), шиїзм (шиї) та хариджити; кожен із них, у свою чергу, поділяється на безліч сект.

Назва сунізм походить від слова «сунна», тобто «шлях» або «приклад» (так звуться оповіді про різні епізоди з життя пророка). Суніти мають їх за єдиний взірець поведінки у всіх випадках приватного й суспільного життя.

Шиїти («прихильники»), на противагу сунітам, відкидають частину текстів, власне сунни. Проте, як зауважують із цього приводу історики ісламу, приводом для розколу на шиїтів та сунітів свого часу стали не релігійні суперечки, а розходження в поглядах на наслідування влади.

Назва «хариджити» в перекладі означає «повстанці» й пов'язана з подіями кінця VII ст., коли під час зіткнень різних ісламських угрупувань виникла секта, яка не підтримувала ані шиїтів, ані сунітів. З часом вона почала збройну боротьбу проти обох.

Серед сект, що тяжіють до кожного з цих напрямів, окрім ортодоксальних, існують вельми різноманітні. Найвідомішими серед них є суфізм, ваххабізм, бахаїзм. Ваххабізм (зараз це офіційна форма ісламу в Саудівській Аравії) виник у XVIII ст. як релігійно-патріотичне об'єднання в умовах боротьби арабів проти турецького поневолення. Суфізм набагато старший, він виник на початку існування ісламу, назва походить від слова «суф» — «вовна», бо прихильники цієї секти, мандрівні аскети-дервіші (у перекладі з перської мови це означає «бідняк», «жебрак») носили лише грубі вовняні плащі. Суфії відмовляються від будь-яких розкошів, задовольняючись лише найнеобхіднішим для людського існування, існують жебрацтвом, мандруючи по всьому світу [3, c. 75-76].

Серед інших сект відзначимо бехаїзм. Популярність цієї гілки ісламу останнім часом настільки зросла, особливо за кордонами арабського світу, що дехто вважає його новою релігією.

Бехаїсти — послідовники вчення Хусейна Алі Нурі, що в 1863 р. оголосив себе Бехаулою — пророком. Бехаїзм виник як реформаційна течія в ісламі. Пропагуючи релігійні ідеї, бахаїсти намагаються встановити загальне братство людей і народів, створити єдину мову та єдину релігію всього людства. Вчення бехаїзму не обмежується суто мусульманськими настановами. У ньому наявні елементи християнської моралі (любов до ближнього та ін.). Бехаїсти закликають до миру, єдності всіх людей, їхньої рівності й взаємоповаги.

Зазначимо, що у відносинах бехаїзму з ісламом немає взаєморозуміння: ані мусульманські теоретики, ані самі бехаїсти не визнають його частиною ісламу, незважаючи на історію виникнення. Більшість прихильників бехаїзму живуть сьогодні в Європі й Америці, штаб-квартира цього релігійного руху міститься в Ізраїлі. Серед бехаїстів багато молоді, головним чином з інтелектуальних кіл Заходу [5, c. 164-165].

Висновки

Отже, іслам, як і решта світових релігій, не становить чогось абсолютно оригінального, позбавленого впливів та зв'язків з іншими релігійно-культурними системами. Адже, власне кажучи, й сам пророк Мухаммад вбачав свою місію в тому, щоб відродити стародавню істинну віру, яку колись приніс людям пророк Ібрахім (Авраам). На думку фахівців, ці погляди генетично пов'язані зі вченням так званих ханіфів, тобто древніх прихильників монотеїзму (на відміну від політеїзму, розповсюдженого серед місцевих кочівників).

Ханіфи не вважали себе прихильниками жодної з тодішніх монотеїстичних релігій, але значною мірою сприйняли їхні елементи. Отже, Мухаммад є не єдиним пророком, а лише останнім у ланцюгу носіїв істинної віри, в чиї вуста вкладено звернені до світу слова бога. Є підстави вбачати тут аналогію з християнством, де поява Ісуса Христа завершує собою низку біблійних пророків, що провіщували появу того, чиїми вустами промовлятиме єдиний бог.

Ймення Аллах походить від арабського «ілах» — «божество» та артикля «аль». Так звався ще язичницький бог могутнього місцевого племені курейшитів.

Список використаної літератури

1. Большаков О. Рождение ислама // Преподавание истории в школе. - 2001. - № 4. - C. 42-51
2. Володина Н. Ислам: проблемы идеологии, права и политики // Социально-гуманитарные знания. - 2002. - № 6. - C. 115-125
3. Геллнер Э. Ислам // Знание - сила. - 1997. - № 2. - C. 69-76
4. Еремеев Д. Ислам: образ жизни и стиль мышления / Дмитрий Еремеев. - М.: Политиздат, 1990. - 286 с.
5. Жданов Н. Ислам на пороге XXI века / Н. В. Жданов, А. А. Игнатенко. - М.: Политиздат, 1990. - 349 с.
6. Мусульманские страны. Религия и политика: Сб. ст. / [Отв. ред. А. В. Малашенко, Й. Музикарж]; АН СССР, Ин-т востоковедения. - М.: Наука, 1991. - 181 с.
7. Релігієзнавство: Курс лекцій / А. Г. Баканурський, Г. Л. Баканурський, Н. І. Ковальова та ін.; Під наук. ред. Г. Є. Краснокутського, В. Г. Спринсяна; М-во освіти і науки України, Одеський нац. політех. ін-т. - 2-ге вид. - К.: ВД "Професіонал", 2006. - 301 с.