Вступ.

1. Інвестиційний ринок. Взаємозв’язок інвестиційного та фінансового ринку.

2. Ресурсне забезпечення та освоєння інвестицій.

3. Залучення іноземного капіталу.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Сьогодні міжнародна інвестиційна діяльність, що має диверсифікований характер, виступає одним із ключових драйверів економічного поступу як на світовому, так і на регіональному рівнях. У межах національних економік міжнародні прямі інвестиції найчастіше набувають форми експорту чи імпорту капіталу. Мотивація та політика щодо закордонного інвестування та залучення іноземних коштів формуються залежно від рівня зрілості економіки країни та ступеня її інтеграції у світогосподарські зв'язки.

Майбутні вектори розвитку світової економіки значною мірою визначаються поточними масштабами та динамікою міжнародної інвестиційної активності.

Країни з перехідною економікою, які перебувають у фокусі уваги світової спільноти, не можуть самостійно подолати економічну кризу, що вразила всі сектори господарства та соціальну сферу. Україна, як одна з таких держав, потребує значних капіталовкладень у пріоритетні галузі для забезпечення розширеного відтворення. Водночас не можна розглядати Україну виключно як сировинний придаток розвинених країн або покладатися лише на залучення інвестицій. З розвитком ринкових відносин та загостренням міжнародної конкуренції необхідно приділяти більше уваги збалансованій участі держави у міжнародному поділі праці. Саме прямі іноземні інвестиції є одним із найважливіших інструментів такого балансування, що зумовлює високу актуальність проблеми прямого іноземного інвестування для розвитку молодої незалежної держави.

1. Інвестиційний ринок. Взаємозв’язок інвестиційного та фінансового ринку

Інвестиційний ринок як економічна категорія відображає рівновагу між попитом та пропозицією на інвестиції. Його ключовим суб'єктом виступає інвестор — господарюючий суб'єкт, у якого формується попит на інвестиції та інвестиційні товари.

У розвинених ринкових економіках рівновага між інвестиційним попитом і пропозицією досягається через механізм ціноутворення на основі зрівноважених цін на інвестиції та інвестиційні товари. Ця система цін формується під впливом мікроекономічних пропорцій виробництва та збуту, серед яких головною є співвідношення «інвестиції — приріст інвестиційних товарів (капітального майна)». При цьому ринок характеризується випереджальним зростанням інвестиційної пропозиції та відносно стабільним попитом.

Для стимулювання інвестиційного попиту товаровиробників та підтримки конкуренції держава застосовує заходи антимонопольного регулювання.

Механізм дії зрівноваженої ціни полягає в наступному. Інвестор, вкладаючи кошти, прагне отримати максимальний прибуток за мінімальних витрат, тому обирає найприбутковіші активи з найвищою нормою прибутку на вкладений капітал. Це призводить до притоку капіталу в ефективну галузь, внаслідок чого попит на інвестиційні товари перевищує пропозицію, а їх ціна зростає. Висока ринкова ціна таких товарів слугує індикатором їх привабливості для інвесторів з точки зору дохідності.

Перелив інвестицій у цю галузь зрештою призведе до збільшення пропозиції інвестиційного товару та зниження його ціни. Інвестиції ж будуть спрямовуватися на нові високоприбуткові виробництва, що в майбутньому неминуче стимулюватиме розширення попиту на інвестиційні товари, появу їх нових видів, активізацію діяльності інвесторів щодо використання прибутку та нагромадження капіталу, а також створить умови для розвитку будівельних фірм — основних продавців інвестиційного товару на ринку. У спрощеному розумінні фінансовий ринок капіталу — це місце зустрічі підприємців та фірм, які потребують запозичень, з тими, хто має вільні кошти [4, c. 56-59].

Інвестиційна діяльність завжди розпочинається з ринку, оскільки потенційному інвестору, як правило, бракує власних заощаджень та поточних доходів. Крім того, інвестор часто прагне залучити акціонерний капітал для зменшення ризиків та розподілу відповідальності.

Сегментація інвестиційного ринку охоплює ринок споживчих товарів, ринок споживчого кредиту, ринок інвестиційних товарів та ринок фінансових ресурсів.

Ринок реальних активів (також відомий як ринок матеріальних чи фізичних активів) пропонує такі інвестиційні товари та послуги: нерухомість, земельні ділянки під забудову (іпотечний ринок); обладнання, будівельні матеріали, дослідницькі, конструкторські, будівельні, монтажні, пусконалагоджувальні роботи та послуги (підрядний ринок); нові технології, ліцензії, патенти на винаходи, досвід, знання, ноу-хау, інжинірингові послуги (ринок інтелектуальних цінностей). На цьому ринку як інвестиційний товар також реалізується робоча сила — здатність до праці за наймом.

Ринок фінансових ресурсів поділяється на: грошовий ринок (ринок боргових цінних паперів з терміном погашення до одного року); ринок капіталів (довгострокових цінних паперів та корпоративних акцій); кредитний ринок (боргових зобов'язань за довгостроковими кредитами). Цей ринок також називають ринком позичкового капіталу.

Ринок капіталів, своєю чергою, поділяється на первинний (розміщення нових цінних паперів) та вторинний (торгівля раніше випущеними цінними паперами, що перебувають в обігу). Фондові біржі є вторинними ринками капіталів, оскільки на них котируються цінні папери, які вже перебувають в обігу. Корпорація, чиї акції торгуються на біржі, не бере участі в операціях на вторинному ринку і не отримує прибутку від їх продажу. Існують також вторинні ринки для інших фінансових активів.

Найважливішою складовою ринку інвестицій є ринок інвестиційних товарів. Виробництво та рух цих товарів забезпечуються елементами інвестиційної інфраструктури. У країнах з розвиненою ринковою економікою мережа таких елементів є надзвичайно широкою. Головне завдання інвестиційної інфраструктури — обслуговування інвестиційної сфери та задоволення інвестиційного попиту. Основним інвестиційним товаром є продукція проектно-дослідницьких, будівельних, монтажних підприємств, фірм та постачальників матеріально-технічних ресурсів, яка забезпечує інвестиційний процес.

На інвестиційному ринку діє значна кількість посередників, які формують його інфраструктуру. Стан інвестиційного ринку характеризується саме взаємодією цих посередників.

Інвестиційний ринок — це система, що включає:

1) суб'єктів (інвесторів, підрядників, замовників, проектні та науково-дослідні організації тощо);

2) об'єкти (матеріальні та нематеріальні, права, ліцензії, патенти, ноу-хау тощо);

3) інфраструктуру ринку (банки, біржі, пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди, інженерно-консультаційні фірми, суд, арбітраж тощо);

4) ринковий механізм;

5) державний контроль за дією ринкового механізму [2, c. 205-207].

2. Ресурсне забезпечення та освоєння інвестицій

У ринкових умовах особливого значення набуває вибір оптимальної структури джерел фінансового забезпечення інвестиційної діяльності. Фінансування інвестиційної діяльності здійснюється за рахунок власних та залучених коштів (рис. 1).

Структура джерел фінансування інвестиційної діяльності підприємства залежить від багатьох факторів, зокрема:

• оподаткування доходів підприємства;
• темпів зростання реалізації товарної продукції та їх стабільності;
• структури активів підприємства;
• стану ринку капіталу;
• відсоткової політики комерційних банків;
• рівня управління фінансовими ресурсами підприємства;
• суті стратегічних цільових фінансових рішень підприємства тощо.

Найприйнятнішим для підприємства є комплексний підхід до вибору джерел фінансування інвестиційної діяльності. Основною передумовою визначення оптимальної структури таких джерел може бути детальний аналіз:

• по-перше, можливого обсягу внутрішніх джерел фінансування інвестиційної діяльності;
• по-друге, можливого обсягу залучення додаткових коштів, пов'язаного із подорожчанням капітальних витрат [2, c. 237].

Слід пам'ятати, що порушення оптимального співвідношення між власними та залученими джерелами фінансування інвестиційної діяльності може призвести до погіршення фінансового стану підприємства.
Фінансовий менеджер повинен визначити граничний розмір інвестицій, виходячи з розміру та питомої ваги кожного джерела фінансування, які можна залучити для здійснення інвестиційної діяльності [7, c. 84-86].

Відповідно до чинного законодавства джерелами фінансування інвестиційної діяльності можуть бути:

1. власні фінансові ресурси;
2. позичені фінансові ресурси;
3. кошти, отримані від продажу цінних паперів, внески членів трудових колективів;
4. кошти державного бюджету та місцевих бюджетів;
5. кошти іноземних інвесторів [2, c. 338].

Власні фінансові ресурси включають внески засновників підприємства, амортизаційні відрахування; прибуток, який використовується у вигляді засобів, резервів у процесі господарської діяльності.
Грошова частина внесків власників підприємства передовсім спрямовується на придбання основних засобів.

Сума амортизаційних відрахувань, що спрямовується на капітальні вкладення, залежить від балансової вартості основних засобів, норм амортизаційних відрахувань, структури основних виробничих засобів.

Сума прибутку, що використовується на інвестиційну діяльність, залежить від розміру прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства.

Коли капітальне будівництво здійснюється господарським способом, у підприємства утворюються специфічні джерела фінансування, які мобілізуються в процесі будівництва. До них належать:

• мобілізація внутрішніх ресурсів у будівництві;
• планові нагромадження від виконання будівельно-монтажних робіт господарським способом та економія від зниження їх собівартості.

Мобілізація внутрішніх ресурсів у будівництві є джерелом фінансування капітальних вкладень тоді, коли в процесі будівництва скорочується потреба в оборотних коштах на плановий період. Оборотні кошти необхідні будовам для створення запасів устаткування, придбання матеріалів, для витрат майбутніх періодів та формування незавершеного виробництва. Крім того, необхідно враховувати, що протягом планового періоду може статися приріст (зниження) стійкої кредиторської заборгованості.

До її складу включають: заборгованість підрядним організаціям та постачальникам, строк сплати якої не настав; нормальну перехідну заборгованість робітникам та службовцям із заробітної плати; резерв для наступних платежів. Приріст такої заборгованості означає зменшення потреби в коштах для фінансування капітальних вкладень, а скорочення кредиторської заборгованості призводить до збільшення такої потреби.

Сума мобілізації (іммобілізації) внутрішніх ресурсів (М) визначається за формулою:

М = (О - П) - (К1 - К2),

де О - очікувана наявність оборотних активів у капітальному будівництві на початок планового періоду;

П - планова потреба будови в оборотних коштах на кінець планового періоду;

К1 - наявність кредиторської заборгованості на початок планового періоду;

К2 - перехідна кредиторська заборгованість на кінець планового періоду.

Якщо результат буде зі знаком «+», це свідчить про мобілізацію внутрішніх ресурсів. Знак «-» означає іммобілізацію оборотних коштів. У такому разі необхідне залучення додаткових оборотних коштів. Причиною цього може бути збільшення обсягу будівельно-монтажних робіт або накопичення запасів.

Планові нагромадження включають у кошториси будівництва за визначеними нормами (відповідно до собівартості будівельно-монтажних робіт) і враховують у джерелах фінансування капітальних вкладень, які виконуються господарським способом. Планові нагромадження у вигляді прибутку включаються в кошторис будівництва в розмірі 30% собівартості будівельно-монтажних робіт або 28,3% кошторисної вартості. Економія від зниження вартості будівельно-монтажних робіт досягається в результаті здійснення заходів для зниження планової собівартості будівництва.

Позичені та залучені кошти використовуються підприємством за браком власних фінансових ресурсів на інвестиційну діяльність.

До позичених та залучених коштів належать:

• довгострокові банківські кредити;
• позики інших підприємств;
• кошти від випуску векселів та інших боргових зобов'язань;
• кошти від емісії та реалізації цінних паперів, які належать підприємству;
• фінансування з благодійних засобів;
• іноземні інвестиції.

За рахунок державного бюджету фінансуються централізовані капітальні вкладення. Бюджетні кошти надаються підприємствам лише в тому разі, коли об'єкти включено до цільової комплексної програми, затвердженої Кабінетом Міністрів України [1, c. 173-174].

3. Залучення іноземного капіталу

Прямі іноземні інвестиції є однією з форм інвестування. На відміну від портфельних, ці інвестиції мають ряд специфічних ознак, основними з яких є: безпосередній і довгостроковий вплив на капіталовкладення в економіку країни; спрямованість на одержання доходу на капітал, а також значної частки повного підприємницького прибутку; вища рентабельність порівняно з портфельними; вплив на зайнятість та стан внутрішнього ринку; сприяння зміні місця країни-реципієнта щодо національної власності на користь іноземного інвестора; істотний вплив на рівень конкуренції в країні. Основними формами прямих іноземних інвестицій є: підприємства зі 100% іноземного капіталу; часткове володіння компанією; придбання рухомого і нерухомого майна; концесії.

Прямі іноземні інвестиції є досить чутливими до мотивуючих та демотивуючих факторів країни-реципієнта. Основними видами мотивації прямих іноземних інвестицій є: виробничо-економічна мотивація (придбання сировини, можливість запобігання циклічності тощо); маркетингова (зростання ефективності маркетингу, проникнення на конкретний географічний ринок тощо); інші (екологічні, персональні, престижні).

Основними проблемами (демотиваторами), з якими стикаються іноземні інвестори, є: мінливість податкового законодавства; свавілля органів державної влади та корупція, організована злочинність, проблеми митно-тарифного регулювання; недисциплінованість постачальників і замовників; нерозвиненість ринкової інфраструктури (банки, біржі тощо) [6, c. 107-109].

Заходами макроекономічного стимулювання іноземних інвестицій до країни-реципієнта є: податкове стимулювання, фінансово-кредитне стимулювання, стимулювання інфраструктурного забезпечення, конкретних інвестиційних проектів, протекціоністські заходи.

Серед характеристик глобальної конкурентної стратегії можна відзначити: високу уніфікацію маркетингових програм; міжнародну стандартизованість більшості продуктів; функціонування виробничих потужностей як складової частини глобальних або регіональних мереж; значний рівень абсолютних витрат на дизайн і НДДКР при відносно низьких питомих витратах на одиницю продукції; невелику схильність до участі в стратегічних альянсах з іншими фірмами; використання передових досягнень науки і техніки при необов'язковій орієнтації на радикально нові технології.

Методика здійснення прямих зарубіжних інвестицій являє собою складний процес, на кожному етапі якого від інвестора вимагається високий рівень інформованості про галузі, сфери та країни прикладання капіталу. Це допомагає не лише своєчасно вжити необхідних заходів для збереження капіталу, але й успішно розвиватися на міжнародних ринках.

Процеси глобалізації економіки призвели до того, що на сучасному етапі переважна частина політичної карти світу пронизана жорсткою конкуренцією банків Японії, Західної Європи і Північної Америки. Банківські системи цих країн розповсюдилися на розгалужені мережі за кордоном, значна частина яких зосереджена в міжнародних валютно-фінансових центрах. Через ці банки відбувається інвестування в країни та регіони у різних формах.

В даний час тенденція акумуляції іноземних інвестицій в економіку розвинутих країн зберігається. Так, 10 найбільших країн забезпечили приплив 2/3 обсягу міжнародного капіталу. Така ж ситуація характерна і для вивозу капіталу з країн даної групи. Так, США, Німеччина, Об'єднане Королівство, Японія і Франція забезпечують 2/3 усього вивозу інвестицій у світі.

Досвід притягнення іноземних інвестицій у постсоціалістичних державах показує, що будь-яка участь іноземного інвестора не завжди може служити благом стосовно національних інтересів. Мета деяких іноземних інвесторів практично зводилася до того, щоб не допустити самостійного виходу на світовий ринок або ж переорієнтувати підприємство на випуск застарілої або неконкурентоспроможної на світовому ринку продукції [3, c. 127-129].

Інвестиційний клімат в Україні сьогодні не можна назвати достатньо сприятливим для прямого іноземного інвестування, хоча деякі кроки в напрямку поліпшення інвестиційного клімату все ж таки здійснено.

Прямі іноземні інвестиції в Україну обмежені підприємницьким ризиком, який досягає 80%. В рейтингу інвестиційної привабливості країн світу Україна посідає 135 місце. 62,9% прийнятих Україною інвестицій направлено на фінансування рухомого і нерухомого майна, 32% надійшло у вигляді грошових внесків – це менше 20% від необхідного рівня інвестування.

Найбільші обсяги інвестицій внесені (у млн. дол. і в % до загального обсягу) нерезидентами з: США (589,5 млн., 18,1%), Нідерландів (301,0 млн., 9,3%), Росії (287,7 млн., 8,9%), Великобританії (243,4 млн. 7,5%), Німеччини (229,5 млн., 7,1%), Кіпру (196,3 млн., 6,0%) [2, с. 104-105].

Західні експерти умови перебування в Україні оцінюють в основному доброзичливо, однак по деяких позиціях досить критично: 81% експертів позитивно оцінили відношення до них місцевого населення, 70% - рівень культури в публічних місцях. Більше половини опитаних (53%) задоволені рівнем цін в Україні, а 40% - якістю товарів. У той же час негативно характеризується поводження чиновників (80% опитаних), рівень українського сервісу (75%), якість засобів масової інформації (71%), зовнішній вигляд вулиць, стан комунального господарства (64%), система транспортного забезпечення і зв'язку (63%).

Пріоритетними галузями для участі іноземних інвесторів, у тому числі шляхом створення спільних підприємств в Україні, є енергетика, транспорт, металургія, радіоелектроніка, машинобудування, легка промисловість, будівництво.

З огляду на проведений аналіз світового досвіду залучення прямих іноземних інвестицій та інвестиційного клімату в Україні, можемо подати наступні основні заходи щодо його поліпшення:

- страхування ризиків внутрішніх іноземних інвестицій;

- збільшення обсягів капіталовкладень за рахунок прибутку;

- збільшення ресурсів, що формуються на фондовому ринку;

- створення відповідальних інститутів з питань інтеграції промислового і банківського капіталу;

- створення потужної економічної та політичної підтримки спільним підприємствам;

- розробка механізму створення СП на основі високих технологій;

- розширення мережі інноваційних фондів та страхових компаній;

- сприяння розвитку сегменту фондового ринку, пов'язаного з довгостроковими цінними паперами;

- створення банків довгострокового кредитування;

- створення цільових інноваційних структур різного типу (технополісів, технопарків, спеціальних економічних зон);

- надання економічних і правових пільг підприємствам у сфері інноваційного бізнесу та інші.

Вибудовуючи міжнародний «поверх» своєї господарської системи, Україна повинна створювати певні економічні умови та законодавчу базу для залучення у різноманітних формах іноземних інвестицій та участі українських підприємців у міжнародному бізнесі [5, c. 131-132].

Висновки

Забезпечення сприятливого інвестиційного клімату в Україні залишається питанням стратегічної важливості, від реалізації якого залежать соціально-економічна динаміка, ефективність залучення в світовий поділ праці, можливості модернізації на цій основі національної економіки.

Проблемі покращення інвестиційного клімату на державному рівні увага приділяється ще з 1991 року. На сьогодні в Україні вже створено правове поле для здійснення інвестиційної діяльності. Зокрема, ця сфера діяльності регулюється низкою Законів України («Про інвестиційну діяльність», «Про режим іноземного інвестування» тощо), понад 10 Указами Президента, а також Постановами та Розпорядженнями КМУ.

Згідно цих нормативно-правових актів, в Україні передбачено рівні права і гарантії захисту інвестицій для всіх суб'єктів інвестиційної діяльності. Водночас на захист іноземних інвестицій та формування рамкових умов для міжнародної інвестиційної діяльності додатково спрямовано ратифікацію Вашингтонської Конвенції про порядок вирішення інвестиційних суперечок між державами та іноземними особами та угоди про сприяння та взаємний захист інвестицій, які підписані з 70 країнами світу.

Між тим, попри суттєві зусилля у формуванні відповідних організаційно-економічних та правових засад зміцнення інвестиційного клімату, міжнародними експертами відзначається зниження інвестиційної привабливості України. Так, за версією Economist Intelligence Unit (EIU), Україна за показниками якості бізнес-середовища посідає 75 місце серед 82 країн. Попри прогнози цієї організації щодо певного зростання рейтингу протягом 2007-2011 рр. (на 5 позицій), Україна й надалі суттєво відставатиме від ключових конкурентів за іноземні інвестиції на світовому ринку.

Список використаної літератури

1. Інвестування української економіки: Монографія/ Аркадій Сухоруков, Сергій Пирожков, Георгій Шестопалов та ін.; Рада нац. безп. і оборони України, Нац. ін-т пробл. міжнарод. безпеки. - К.: Віпол, 2005. - 440 с.

2. Борщ Л. Інвестування: теорія і практика: Навчальний посібник/ Людмила Борщ,. - К.: Знання, 2005. - 470 с.

3. Гончаров А. Інвестування: Навч. посіб. для самостійного вивчення дисципліни/ Андрій Гончаров,; М-во освіти України, Харківський держ. екон. ун-т. - Харків: ВД «ІНЖЕК», 2003. - 329 с.

4. Грідасов В. М. Інвестування: Навчальний посібник/ В. М. Грідасов; В. М. Градісов, С. В. Кривченко, О. Є. Ісаєва; М-во освіти і науки України, Донбаська держ. машинобудівна акад.. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 163 с.

5. Данілов О. Інвестування: Навчальний посібник/ Олександр Данілов, Ганна Івашина, Ольга Чумаченко,; Державна податкова адміністрація України, Академія державної податкової служби України. - К.: Видавничий дім «Комп'ютерпрес», 2001. - 362 с.

6. Мойсеєнко І. Інвестування: Навчальний посібник/ Ірина Мойсеєнко,. - К.: Знання, 2006. - 490 с.

7. Сазонець І. Л. Інвестування: міжнародний аспект/ І. Л. Сазонець, В. А. Федорова; М-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 270 с.