Інтелектуальна власність: об’єкти та суб’єкти, значення, еволюція

Вступ

Інтелектуальна власність (скорочено — «ІВ», англ. intellectual property) у найзагальнішому сенсі — це закріплені на законодавчому рівні права на результати інтелектуальної праці у науковій, промисловій, художній, виробничій та інших галузях.

Правова база, що регулює права на ІВ, спирається на гарантоване кожній людині право володіти, користуватися та розпоряджатися плодами своєї інтелектуальної, творчої праці. Такі блага, не маючи матеріальної форми, залишаються за своїми творцями, а інші особи можуть їх використовувати лише за згодою авторів, окрім ситуацій, прямо передбачених законом.

Термін «ІВ» сформувався внаслідок тривалої практики юридичного закріплення за конкретними особами прав на результати їхньої діяльності у науці, виробництві, літературі та мистецтві.

Концепція ІВ має міждисциплінарний характер. Її розглядають одночасно в межах економічної теорії, теорії винахідництва та раціоналізаторства, методології наукових досліджень і юриспруденції. Остання вивчає ІВ крізь призму права інтелектуальної власності, яке в країнах континентального права трактується як міжгалузевий інститут цивільного права.

Оскільки Україна належить до континентальної правової системи, основні засади права інтелектуальної власності викладені у Четвертій книзі Цивільного кодексу України.

1. Поняття інтелектуальної власності, її значення

У світовій юридичній практиці поняття інтелектуальної власності утвердилося відносно нещодавно. Наприкінці XIX століття була підписана Паризька конвенція про охорону промислової власності (23 березня 1883 р.). Станом на 9 квітня 1995 року її учасниками виступали 152 держави. У 1891 році було укладено Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків. Дещо раніше, у 1886 році, з'явилася Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів. Проте найактивніше міжнародна співпраця у сфері захисту творчих результатів розгорнулася вже у XX столітті. У 1925 році підписано Гаазьку угоду про міжнародне депонування промислових зразків. Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження та їх міжнародну реєстрацію датується 1958 роком. У 1961 році з'явилася Римська конвенція про захист інтересів виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення. У 1989 році було підписано Договір про міжнародну реєстрацію аудіовізуальних творів. Крім того, було укладено чимало інших міжнародних угод і конвенцій, покликаних забезпечити надійний правовий захист результатів творчої діяльності в державах-учасницях цих договорів.

Відмінною рисою інтелектуальної власності є її творче походження. Об'єкт ІВ завжди є продуктом творчої праці людей. Результат творчості, запозичений без згоди автора, не може вважатися об'єктом інтелектуальної власності іншої особи. Водночас сам результат як об'єкт ІВ може бути предметом різноманітних цивільно-правових угод. Інтелектуальна власність має власну специфіку, як і власність на нерухоме чи рухоме майно. Вона суттєво відрізняється від звичайної власності, хоча й залишається одним із її різновидів.

Чинне законодавство України, попри використання терміна «інтелектуальна власність», не надає йому чіткого визначення. У вітчизняній та зарубіжній спеціальній літературі це поняття зазвичай розкривається через перелік результатів творчої діяльності, які відповідають вимогам закону та можуть бути визнані об'єктами правової охорони [9, c. 14-15].

Інтелектуальна власність — це право власності на будь-які результати творчої діяльності людей, що відповідають вимогам, встановленим чинним законодавством.

Таким чином, для визнання результату об'єктом ІВ він має бути творчим за своєю природою та відповідати законодавчим критеріям. Варто наголосити, що власністю визнається будь-який витвір людини, будь-який результат творчості, навіть якщо він не відповідає вимогам закону. Однак такий результат не отримує правової охорони, і держава не зможе гарантувати його надійний захист. Особливість інтелектуальної власності полягає в тому, що всі результати інтелектуальної діяльності для отримання правової охорони мають бути належним чином оформлені або об'єктивовані. Така формалізація, до речі, притаманна й деяким матеріальним об'єктам. Наприклад, набуття права власності на землю, будівлі, транспортні засоби обов'язково потребує виконання певних формальностей, встановлених законом. Усі об'єкти інтелектуальної власності для визнання на них права також вимагають відповідного оформлення або надання їм належної об'єктивної форми.

Інтелектуальна власність, звісно, відрізняється від загального поняття власності кількома особливостями. По-перше, об'єктами звичайної власності виступають матеріальні предмети — рухоме чи нерухоме майно. Об'єктом інтелектуальної власності є нематеріальні об'єкти, тобто ідеї, образи, символи, технічні рішення, звукові сполучення тощо. Через цю обставину багато дослідників не визнають за вказаними об'єктами права власності лише тому, що відсутній матеріальний предмет володіння (право власності на творіння людини, створене її розумом та інтелектом).

По-друге, звичайна власність, як правило, не обмежена часовими рамками. Матеріальна річ належить суб'єкту довічно, за деякими винятками. Інтелектуальна власність, навпаки, обмежена певними строками, після закінчення яких результат стає суспільним надбанням.

По-третє, відрізняються способи набуття та оформлення права власності на матеріальні предмети й об'єкти інтелектуальної власності.

По-четверте, суттєво різняться способи захисту права загальної власності та права інтелектуальної власності. Існують й інші відмінності, однак сутність обох прав полягає в тому, що власник має право користуватися та розпоряджатися своїм правом на власний розсуд [7, c. 21-23].

2. Еволюція інтелектуальної власності

Однією з ключових властивостей інтелектуальної власності є її здатність приносити матеріальну чи іншу вигоду. Це може бути додатковий прибуток від використання ІВ у матеріальному виробництві. Іноді інтелектуальна власність не приносить прибутку у явному вигляді, але, створюючи перешкоди для конкурентів, полегшує просування власних товарів і послуг на ринок. Нарешті, вона може сприяти духовному розвитку громадян.

Однак для отримання вигоди від права на об'єкт інтелектуальної власності (ОІВ) необхідно спочатку його створити, а для цього потрібні фінансові, людські та інші ресурси. Тому якщо на підприємстві розроблено нову технологію виготовлення виробів із використанням власного ОІВ, а конкурент почав незаконно виробляти ці ж вироби за цією технологією, то його продукція буде дешевшою, а отже, і більш конкурентоспроможною. Таким чином, творець об'єкта інтелектуальної власності опиниться у невигідному становищі.

Ймовірно, вперше на цю проблему звернули увагу в Англії в період бурхливого розвитку мануфактур. Уже на початку XIV століття королівська влада надавала там підтримку виробництвам. Така підтримка виражалася у даруванні особі, яка впровадила нову технологію, виключного права користування цією технологією протягом часу, достатнього для її освоєння. Це виключне право давало розробнику перевагу в конкурентній боротьбі. Королівство, своєю чергою, отримувало нову технологію виробництва, що зміцнювало його економічне становище.

Згодом система патентного права була значно вдосконалена. Але, як бачимо, вже на початку XVII століття були закладені її основи. Патенти як вид інтелектуальної (промислової) власності використовуються й донині як інструмент регулювання створення та передачі нових технологій.

Іншим об'єктом промислової власності з багатовіковою історією є торговельні марки. Такі знаки у вигляді символів ремісники зображували на своїх виробах, а скотарі ставили як «клейма» на тваринах ще в давнину. Незважаючи на поважний вік, вони реалізовували важливий елемент законодавства про товарні знаки, що діє й сьогодні, а саме: фіксували зв'язок між товаром і виробником.

Термін «товарні знаки» (торговельні марки) почали вживати лише в XIX столітті. Саме тоді вони стали виконувати сучасну роль у поширенні товарів, доведенні їх до покупця та розширенні торгівлі. Однак чим ширше застосовувалися торговельні марки, тим більше було випадків їх незаконного копіювання. Тому в середині XIX століття англійські суди виробили засоби захисту проти таких порушень. Так народилася знаменита заборона на ведення справи під іншим ім'ям: ніхто не мав права видавати свої товари за товари іншої особи.

У 30-40-х роках XX століття розвиток законодавства про торговельні марки було в основному завершено (Німеччина, 1936 рік; Британія, 1938 рік; США, 1946 рік). Ці закони в основних рисах не втратили чинності й сьогодні [8, c. 34-36].

Ключовим моментом у розвитку авторського права став винахід друкарського верстата Гутенбергом у XV столітті, що дозволило копіювати літературу механічним способом, а не переписуванням від руки. Однак це потребувало значних додаткових витрат. У цих умовах виникла потреба в захисті від конкуренції з боку виробників і продавців незаконних копій. Королі в Англії та Франції, курфюрсти в Німеччині стали надавати підприємцям привілеї у вигляді виключних прав на відтворення друкованих копій та їх поширення протягом обмеженого терміну. У разі порушення цих прав застосовувалися примусові заходи: штрафи, арешти, конфіскація незаконних копій і вимоги відшкодувати завдані збитки.

Із впровадженням друкарства різко зріс обсяг продажів, а отже, і доходи друкарів та продавців. Тому автори книг порушили питання про захист своїх прав. Унаслідок цього в Англії в 1709 році парламент ухвалив відомий Статут королеви Анни — перший закон про авторське право (копірайт): «Про заохочення утворення шляхом закріплення за авторами чи набувачами копій друкованих книг прав на останні на час, що встановлюється відтепер». Закон надавав автору виключне право друкувати та публікувати книгу протягом 14 років від дати першої публікації, а також передавати це право торговцю. Закон передбачав подвоєння цього терміну ще на 14 років, якщо автор був живий.

Наступний імпульс розвитку авторського права додали німецькі філософи, зокрема Еммануїл Кант. Вони бачили в копірайті не просто форму власності, що забезпечує економічну вигоду для автора, а щось більше — частину його особистості. Зрештою ця ідея привела до вироблення системи неекономічних, або моральних, прав.

Пріоритетне значення інтелектуальної власності серед інших об'єктів власності було втілене в законодавстві деяких штатів США. Наприклад, у законі штату Масачусетс від 17 березня 1789 року зазначено, що «немає власності, яка належить людині більше, ніж та, котра є результатом її розумової праці».

Сучасна форма закону про копірайт закріплена в законі Сполучених Штатів Америки 1976 року, що передбачає захист творів протягом усього життя автора та 50 років після його смерті [4, c. 24-26].

Варто зазначити, що існує концептуальне розходження у ставленні до копірайту в країнах загального права та країнах із кодифікованим цивільним законодавством. У перших до копірайту ставляться як до форми власності, що може бути створена індивідуальним чи колективним автором і, будучи створеною, підлягає комерційній експлуатації так само, як будь-яка інша власність. При цьому складові права копірайту спрямовані винятково на отримання економічної вигоди. У країнах із кодифікованим цивільним законодавством авторське право також має характеристики власності, і закон спрямований на захист економічного змісту цієї власності. Однак у цьому випадку авторське право втілює також ідею про те, що твір автора є вираженням його особистості, яке потребує такого ж захисту, як і економічний потенціал твору.

Після проголошення незалежності та державотворення України 24 серпня 1991 року розпочалося формування спеціального законодавства, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності.

Початком становлення законодавства України про інтелектуальну власність вважається день прийняття Закону України «Про власність», тобто 7 лютого 1991 року. Цим Законом результати інтелектуальної діяльності вперше були визнані об'єктами права власності. Деякі норми, що стосуються інтелектуальної власності, знайшли своє відображення в інших законах України [2, c. 18].

3. Об'єкти та суб'єкти інтелектуальної власності

На рис. 1 наведена класифікація об'єктів інтелектуальної власності, визначених такими у Цивільному кодексі України.

Для зручності всі об'єкти поділені на три групи:

• об'єкти промислової власності;
• нетрадиційні об'єкти інтелектуальної власності;
• об'єкти авторського права і суміжних прав.

Об'єкти промислової власності

Винахід (корисна модель) — це результат інтелектуальної діяльності людини в будь-якій сфері технології. Винахід (корисна модель) може бути секретним, якщо містить інформацію, віднесену до державної таємниці. Якщо винахід (корисна модель) створений працівником у зв'язку з виконанням службових обов'язків чи за дорученням роботодавця за умови, що трудовим договором не передбачено інше, або з використанням досвіду, виробничих знань, секретів виробництва й обладнання роботодавця, то він вважається службовим винаходом (корисною моделлю).

Промисловий зразок — це результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання.

Під торговельною маркою розуміють позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від товарів і послуг інших осіб.

Географічне зазначення — це назва географічного місця, яка вживається для позначення товару, що походить із цього місця та має певні якості, репутацію або інші характеристики, зумовлені головним чином характерними для даного географічного місця природними умовами чи людським фактором або поєднанням цих умов і фактора. Сутність фірмового найменування випливає з самої назви цього об'єкта. Але, на відміну від попередніх об'єктів, поки що не існує закону, який би охороняв права на нього [3, c. 217-218].

Нетрадиційні об'єкти інтелектуальної власності

Сорт рослин — це окрема група рослин (клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція) у рамках нижчого із відомих ботанічних таксонів. Під породою тварин зазвичай розуміють селекційні досягнення у тваринництві.

Зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розміщення сукупності елементів інтегральної мікросхеми та з'єднань між ними визначене законом як топографія інтегральної мікросхеми.

Комерційна таємниця — це технічна, комерційна, організаційна та інша інформація, що здатна підвищити ефективність виробництва або іншої соціально доцільної діяльності чи забезпечити інший позитивний ефект.

Відкриттям визнається встановлення невідомих раніше закономірностей, властивостей і явищ матеріального світу.

Раціоналізаторською пропозицією є визнана юридичною особою пропозиція, яка містить технологічне (технічне) або організаційне рішення у будь-якій сфері її діяльності.

Об'єкти авторського права і суміжних прав

Ці об'єкти права інтелектуальної власності, своєю чергою, поділяються на дві групи — власне об'єкти авторського права: твори літератури і мистецтва, комп'ютерні програми, компіляції даних (бази даних), а також об'єкти, суміжні з авторськими правами, до яких належать виконання творів, фонограми і відеограми, програми (передачі) організацій мовлення.

Перелік об'єктів права інтелектуальної власності, наведений на рис. 2, не є вичерпним. З розвитком людської цивілізації з'являтимуться все нові об'єкти права інтелектуальної власності, насамперед у галузі інформаційних технологій, генної інженерії тощо [6, c. 21].

Суб'єкти права інтелектуальної власності

Суб'єктами права інтелектуальної власності є: творець (творці) об'єкта права інтелектуальної власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать за заповітом або за договором особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.

Суб'єктами права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки є автори або фізичні чи юридичні особи, до яких право авторів перейшло за договором чи заповітом.

Суб'єктами права на торговельні марки, зазначення походження товарів можуть бути юридичні особи, а також фізичні особи, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність.

Суб'єктом правовідносин, що виникають у процесі створення і використання сортів рослин, може бути будь-яка юридична чи фізична особа.

Суб'єктом права на раціоналізаторську пропозицію є раціоналізатор, тобто автор раціоналізаторської пропозиції, який створив її своєю творчою працею.

Оскільки комерційною таємницею відповідно до чинного законодавства визнаються переважно відомості, що стосуються підприємницької діяльності, суб'єктами права на комерційну таємницю (ноу-хау) є особи, які займаються підприємницькою діяльністю, — як фізичні, так і юридичні.

До суб'єктів авторського права належать:

• автори творів;
• спадкоємці й інші правонаступники;
• організації, що керують майновими правами авторів на колективній основі.

Авторами визнаються особи, творчою працею яких створений твір. Авторами визнаються не тільки творці оригінальних творів, але й творці похідних (залежних) творів, таких як: переклади, переробки, копії творів мистецтва тощо.

Поряд із фізичними особами, власниками авторських прав можуть бути юридичні особи, що придбали окремі авторські повноваження за договором з автором чи одержали їх за заповітом або в інших випадках.

Суб'єктами авторського права після смерті автора стають його спадкоємці. Спадкування авторських прав здійснюється або за законом, або за заповітом. При спадкуванні за законом спадкоємцями можуть стати тільки громадяни, що є законними спадкоємцями. При спадкуванні за заповітом авторські права можуть бути передані будь-якому громадянину.

Суб'єктами авторського права можуть бути також видавництва, театри, кіностудії та інші організації, що займаються використанням творів.

Організації, що керують майновими правами автора на колективній основі, не є власниками авторських прав. У відносинах із третіми особами вони виступають як представники авторів і діють від їхнього імені в їхніх інтересах. Це порівняно нове явище для України, і до кінця законодавчо воно не врегульоване.

Відповідно до Закону України «Про власність» суб'єктами права інтелектуальної власності визначаються громадяни, юридичні особи і держава. Держава може стати суб'єктом зазначених прав у чітко визначених законом випадках. Однак у Цивільному кодексі України держава як суб'єкт права не згадується. Найближчим часом це протиріччя має бути усунуте [1, c. 57-59].

Висновки

Інтелектуальна власність у широкому розумінні означає закріплені законом права на результати інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній областях.

Інтелектуальна діяльність — це творча діяльність, а творчість — це цілеспрямована розумова робота людини, результатом якої є щось якісно нове, що відрізняється неповторністю, оригінальністю, унікальністю. Чим вищий інтелектуальний потенціал індивідуума, тим цінніші результати його творчої діяльності — інтелектуальна власність.

Для людини характерні два види творчості — художня і технічна. Результатом художньої творчості є літературні та художні твори. Результатом технічної творчості — винаходи, торговельні марки, комерційні таємниці тощо. Результати художньої творчості використовуються в гуманітарній сфері для збагачення внутрішнього світу людини, формування її світогляду. Результати ж технічної творчості застосовуються переважно у сфері виробництва товарів і надання послуг. Вони сприяють підвищенню технічного рівня суспільного виробництва, його ефективності, забезпечують конкурентоспроможність вироблених товарів і послуг.

За сформованою історичною традицією результати технічної творчості називають об'єктами права промислової власності, або «промисловою власністю». Поняття «промислова власність» іноді помилково ототожнюється з матеріальними об'єктами промисловості — будинками, спорудами, устаткуванням. Однак це не так. Промислова власність — це вид інтелектуальної власності.

Підкреслимо, що під інтелектуальною власністю розуміють не результат інтелектуальної діяльності людини як такий, а право на цей результат. На відміну від матеріальних об'єктів, тобто таких, що можна відчути на дотик, наприклад, книги, автомобіль, право не можна відчути на дотик. Отже, інтелектуальна власність є нематеріальним об'єктом.

З цього випливає низка важливих наслідків. Наприклад, на відміну від матеріальних об'єктів, інтелектуальною власністю у багатьох випадках заволодіти набагато легше. Так, якщо у процесі бесіди ви розкриєте комерційну таємницю, то ця інформація перекочує до мозку вашого співрозмовника, і повернути її назад, на відміну від матеріального об'єкта, неможливо. Відтепер обидві сторони володіють одним і тим самим об'єктом. Відмінності спостерігаються також під час обміну. Так, якщо ви обмінялися з партнером комп'ютерами, то після такого обміну кожна зі сторін матиме по одному комп'ютеру. Але якщо ви обмінялися ідеями як результатами творчої діяльності, то кожна зі сторін матиме по дві ідеї.

Список використаної літератури

1. Інтелектуальна власність в Україні : Проблеми теорії і практики / Ред.: Ю.С. Шемшученко. — К., 2002. — 422 с.

2. Інтелектуальна власність в Україні : Нормативна база / Укл. О. М. Роїна. — К.: КНТ, 2003. — 438 с.

3. Інтелектуальна власність: Словник-довідник : У 2 т. / Ред. О.Д. Святоцький; Державне патентне відомство України. — К. : Ін Юре. — 2000.

4. Дахно І. Право інтелектуальної власності : Навчальний посібник. — К.: Либідь, 2002. — 199 с.

5. Захист прав на об'єкти промислової власності / Держ. патентне відомство України; За ред. В.Л. Петрова. — К.: Б.в., 1999. — 28 с.

6. Интеллектуальная собственность : Словарь-справочник / Под общ. ред. А. Д. Корчагина и др. — М.: ИНФРА-М, 1995. — 112 с.

7. Мікульонок І. Основи інтелектуальної власності : Навчальний посібник. — К.: ІВЦ «Видавництво «Політехніка» НТУУ «КПІ»: Ліра-К, 2005. — 230 с.

8. Охорона промислової власності в Україні / Акад. правових наук України. Ін-т інтелектуальної власності і права; За ред. О.Д. Святоцького, В.Л. Петрова; Передм. В.Я. Тацій. — К.: Вид. Дім «Ін Юре», 1999. — 397 с.

9. Підопригора О. Законодавство України про інтелектуальну власність. — Харків: Консум, 1997. — 190 с.

10. Підопригора О. Право інтелектуальної власності України : Навчальний посібник для студ. юридичних вузів і фак. ун-тів. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 333 с.