Інноваційна політика фірми

Вступ.

1. Державна інноваційна інвестиційна політика в Україні.

2. Формування науково-технічної політики на підприємстві.

3. Напрями вибору інноваційної політики підприємства.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Досвід розвитку світової цивілізації у минулому столітті засвідчує: визначальним чинником стабільного економічного поступу будь-якої держави виступають науково-технічні інновації, тобто комерційне впровадження нових, ефективніших технологій, що суттєво впливають на обсяги та якість виробництва і споживання. Саме інноваційна політика, а також підтримка підприємців-новаторів, які визначають спроможність національної економіки до інноваційного розвитку та ефективного застосування передових технологій, є ключовим елементом економічної стратегії усіх розвинених країн.

Для перехідних економік, до яких належить і економіка України, інноваційний процес набуває особливої ваги. Впровадження ринкових відносин оголило спадщину адміністративно-командної системи — надмірно витратне та неефективне господарювання, що в умовах жорсткої міжнародної конкуренції та формування врівноважених цін ставить більшість підприємств перед реальною загрозою банкрутства.

Подолати такий стан можливо лише шляхом потужного інноваційного перерозподілу суспільних ресурсів на користь конкурентоспроможних наукоємних виробництв.

1. Державна інноваційна інвестиційна політика в Україні

Стратегічною метою державної інноваційної політики є формування соціально-економічних, організаційних та правових передумов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, а також забезпечення впровадження сучасних екологічно безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій і виробництва нових видів конкурентоспроможної продукції.

Попри помітне зростання доходів і заощаджень громадян у 2004–2006 роках, населення досі не має достатніх коштів, щоб його заощадження стали вагомим джерелом фінансування інновацій.

Брак власних фінансових ресурсів суб’єктів господарювання посилюється нерозвиненістю інституційних інвесторів — банків, страхових компаній, інвестиційних фондів, а також фондового ринку. Висока собівартість банківських послуг залишається додатковим чинником завищення кредитних ставок і заниження депозитних відсотків. У результаті банки акумулюють лише незначну частку фінансових ресурсів країни. Позитивні зрушення майже не торкнулися розвитку інституційних інвесторів, здатних здійснювати інноваційне інвестування, а також інноваційної інфраструктури. Зокрема, в Україні досі не створено жодного інвестиційного банку довгострокового кредитування чи Державного банку реконструкції і розвитку.

Окремим напрямом фінансування інновацій може стати залучення іноземного капіталу. У країнах, що розвиваються, та з перехідною економікою іноземні інвестиції справедливо вважаються джерелом організаційних і технічних інновацій. Багато вітчизняних експертів також переконані, що лише іноземні інвестори здатні переорієнтувати економіку на інноваційний шлях розвитку. Однак на практиці обсяги інвестицій в Україну залишаються незначними, а їх структура не дає підстав говорити про інноваційний характер. Нині переважають вкладення у виробничу сферу, які майже не зачіпають перспективних високотехнологічних галузей. Натомість зростають інвестиції у торгівлю, що стимулює імпорт, передусім споживчих товарів.

Інвестиції є ключовим фактором і важливою детермінантою економічного зростання, а інвестиційна діяльність — це сукупність практичних дій економічних суб’єктів, спрямованих на реалізацію інвестицій. Забезпечення високого рівня інвестування є цільовим орієнтиром та головним завданням державної стратегії соціально-економічного розвитку. Тому державне регулювання інвестиційної діяльності має надзвичайно важливе значення. Запропоновано авторське визначення економічної сутності державної інвестиційної політики, яка трактується як діяльність держави з визначення мети, основних завдань, пріоритетних напрямів інвестування в країні та комплексу заходів для їх реалізації.

На сьогодні значна частина нормативно-правових актів України застаріла й не відповідає сучасним умовам і завданням інвестиційної діяльності, а численні нормативні положення ускладнюють орієнтацію іноземних інвесторів на інвестиційному ринку. Аналіз функціонування інвестиційного механізму дозволив визначити об’єкти державного регулювання, якими мають бути не лише умови інвестування, а й результати цього процесу. Це зумовлює посилення регулюючого впливу держави на інвестиційні процеси в національній економіці. Ключовим питанням заохочення іноземних інвестицій є створення нормативно-правових умов, що поєднують стабільність законодавства та взаємозв’язок між його складовими — податковим, амортизаційним, валютним, митним, торговельним, приватизаційним тощо.

Зростання обсягів інвестицій і кредитів за останні три роки, хоч і свідчить про активізацію інвестиційного процесу та є вагомою макроструктурною передумовою інвестиційної моделі зростання, ще не гарантує стійкості інвестування національної економіки. Рівень інвестування не перевищує 14% ВВП і не компенсує вибуття та зношення основних фондів, що призводить до їх скорочення. Тому важливо закріпити стабілізаційні тенденції, що намітилися в економіці, шляхом посилення державного регулювання інвестиційної діяльності. Основними напрямами вдосконалення інвестиційної політики є: орієнтація стратегії на інноваційну модель розвитку; стимулювання підприємств через податковий механізм; посилення ролі кредитного механізму у фінансуванні інвестицій; покращення умов інвестування у спеціальних економічних зонах і територіях пріоритетного розвитку; підвищення ролі фондового ринку в залученні інвестиційних ресурсів.

Амортизаційна політика держави також суттєво впливає на інвестиційну діяльність підприємств. Головним недоліком чинної системи податкової амортизації є надмірна регламентація амортизаційного механізму та нав’язування всім підприємствам єдиного методу прискореної амортизації незалежно від їх технічного й фінансового стану. Обґрунтовується позиція, що підвищити ефективність амортизаційної системи можна лише через лібералізацію амортизаційного механізму під державним контролем. Держава має встановлювати не регламент прийняття рішень, а загальні обмеження амортизаційної діяльності, що забезпечують дотримання загальнодержавних інтересів. До таких обмежень належать перелік можливих методів амортизації, класифікація основних фондів, інвестиційна спрямованість амортизаційних коштів, вплив амортизаційних відрахувань на оподаткований прибуток тощо.

Стійкість кредитного забезпечення інвестиційної діяльності має ґрунтуватися на суттєвому збільшенні пасивів банківської системи через: посилення мотивації населення до заощаджень шляхом наближення української системи гарантування депозитів фізичних осіб до стандартів ЄС; внесення доповнень до Закону України «Про Національний банк України», що нададуть НБУ право рефінансувати комерційні банки для цільового кредитування високоефективних інвестиційних проектів під гарантії уряду; вдосконалення процентної політики НБУ на основі підвищення стабільності облікової ставки протягом року та забезпечення її тісного зв’язку з інфляцією.

2. Формування науково-технічної політики на підприємстві

Вирішальний вплив науково-технічного прогресу на економічний і соціальний розвиток пояснюється тим, що: по-перше, застосування нової техніки, технологій та інформаційних систем стає провідним фактором зростання продуктивності економічних ресурсів; по-друге, НТП сприяє вдосконаленню структури економіки, зменшуючи частку живої праці у витратах виробництва та збільшуючи частку засобів і предметів праці; по-третє, використання новітньої техніки й технологій забезпечує підвищення якості продукції та послуг.

Узагальнення історичного досвіду різних країн переконливо демонструє, що НТП є внутрішнім фактором економічного розвитку, який характеризується органічним впливом науки і техніки на виробництво. Отже, науково-технічний прогрес є ендогенним фактором економічного зростання. Розвиток НТП розширює межу виробничих можливостей і позитивно впливає на рівноважне економічне зростання.

Закон України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» (1991 р.) визначає державну науково-технічну політику як складову соціально-економічної політики держави, що встановлює основні цілі, напрями, принципи, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері.

В Україні функціонує розгалужена система державних органів, що реалізують науково-технічну політику. У структурах законодавчої та виконавчої влади створено відповідні органи, до функцій яких належить формування засад науково-технічної політики. Безпосередню діяльність з розроблення, обґрунтування та ресурсного забезпечення державних науково-технічних програм здійснюють Міністерство економіки, Міністерство промислової політики, Міністерство освіти і науки, Міністерство фінансів, Національна академія наук України та галузеві академії наук.

Досягнення цілей і завдань науково-технічної політики держава реалізує через застосування конкретних методів. За формою впливу весь арсенал методів поділяється на дві групи: методи прямого та методи непрямого регулювання.

До методів прямого регулювання належать: визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки; державні науково-технічні програми; державне замовлення в науково-технічній сфері; державна науково-технічна експертиза; бюджетне фінансування досліджень і робіт у межах пріоритетних напрямів; підготовка науково-технічних кадрів; державна політика у сфері патентів і ліцензій.

До методів непрямого регулювання належать: інструменти податкової, фінансово-бюджетної, амортизаційної політики; правовий захист інтелектуальної власності; державна політика у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва тощо.

Початковим етапом формування науково-технічної політики є визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки. На основі пріоритетних напрямів розробляється система заходів, яка реалізується всіма методами державного регулювання.

Державні науково-технічні програми є одним із методів планування науково-технічного розвитку. Вони мають індикативний характер, включають планові завдання державним установам, замовлення приватним науково-дослідним і проектним організаціям, а також прогнози розвитку наукових досліджень і проектних робіт у приватному секторі.

Державне замовлення в науково-технічній сфері створює економічно вигідні умови для участі наукових, дослідних і проектних організацій у розвитку фундаментальних досліджень, розробленні та освоєнні принципово нових технологій і видів продукції.

Державна науково-технічна експертиза є невід’ємним елементом реалізації науково-технічної політики. Вона проводиться для забезпечення наукової обґрунтованості структури та змісту пріоритетних напрямів і програм, визначення соціально-економічних та екологічних наслідків науково-технічної діяльності, аналізу ефективності використання науково-технічного потенціалу, оцінки якісного рівня досліджень та їх результатів. Висновки експертизи також використовуються для обґрунтування доцільності надання податкових і кредитних пільг.

Бюджетне фінансування науково-технічної діяльності, як правило, стосується фундаментальних досліджень і розробок, пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, прикладних розробок загальнодержавного значення, а також досліджень, пов’язаних із міжнародним науково-технічним співробітництвом.

Важливим методом реалізації науково-технічної політики є формування та заохочення науково-технічних кадрів. Держава забезпечує підготовку та перепідготовку кадрів у державних наукових установах і навчальних закладах, виділяє необхідні бюджетні асигнування та матеріальні ресурси, законодавчо створює рівні правові умови для функціонування організаційних структур різних форм власності, що здійснюють навчання і підвищення кваліфікації. Держава встановлює нормативний мінімум науково-технічних знань для кожного рівня освіти. Для підготовки наукових кадрів запроваджується система атестації наукових і викладацьких кадрів, сприяє визнанню еквівалентності дипломів про вищу освіту та наукових ступенів на міждержавному рівні. За найвищі досягнення у галузі науки і техніки держава встановлює премії та почесні звання.

Державна політика у сфері патентів і ліцензій спрямована на регулювання відносин, пов’язаних із набуттям і використанням прав на об’єкти інтелектуальної власності. Автори інтелектуальної власності отримують частину доходів від використання їхнього продукту в бізнесі. Таким чином створюється ефективна система заохочення науково-технічних працівників до інтенсифікації досліджень і розробок, підвищення якості науково-технічного продукту та його практичної спрямованості. Необхідною умовою практичного використання науково-технічних досягнень є державний захист права інтелектуальної власності на науково-технічну продукцію. Результати науково-технічної діяльності є об’єктом власності їхніх творців (розробників), якщо інше не передбачено законом або договором.

Складовою державної політики у сфері НТП є підтримка міжнародного науково-технічного співробітництва. Суб’єктам науково-технічної діяльності надається право брати участь у міжнародних програмах, укладати угоди з іноземними організаціями та фірмами, брати участь у діяльності іноземних і міжнародних наукових товариств, асоціацій та союзів, здійснювати взаємний обмін науково-технічною інформацією, проводити обмін науково-технічними та викладацькими кадрами, студентами й аспірантами, а також спільну підготовку фахівців.

Кінцевим результатом упровадження досягнень НТП є інновації. Вони здійснюються з метою отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного чи іншого ефекту. Інновації породжують позитивні екстерналії: ефект від них отримують не лише ті, хто їх впроваджує, а й інші фізичні та юридичні особи, які їх використовують. Головною функцією інноваційної діяльності є функція технічних, технологічних, економічних, організаційних, соціальних, екологічних та інших змін. Інноваційний процес складається із взаємозумовлених стадій, що охоплюють невиробничу сферу, сферу матеріального виробництва та сферу експлуатації.

Розрізняють три форми інноваційного процесу: простий внутрішньоорганізаційний (натуральна форма), простий міжорганізаційний (товарна форма) та розширений. Процес поширення інновацій проходить дві фази: створення нововведення та його розповсюдження; дифузія нововведення.

3. Напрями вибору інноваційної політики підприємства

Інноваційні процеси відіграють сьогодні ключову роль у діяльності підприємства, а їхнім ефектом є тривала здатність до створення, впровадження та дифузії — дій, що ведуть до зростання вартості. Метою управління інноваційним процесом має бути створення механізмів, які дозволяють трансформувати задуми та ідеї в конкретні, реальні, впроваджені й поширені нові продукти, послуги та технології. Важливим елементом управління інноваційним процесом є формування мотиваційної системи, що пробуджує креативність працівників, адже на підприємстві має бути створений «глибокий і життєздатний канал» для багатьох малих задумів, які в сукупності здатні генерувати неперервну трансформацію.

В управлінні інноваційним процесом дедалі більшого значення набуває чинник часу, оскільки інновація є однією зі сфер діяльності, де швидкість — поряд із ефективністю — є особливо важливою. Це стосується насамперед секторів економіки з дуже коротким життєвим циклом товару, де доступність технологій дозволяє легко копіювати нові продукти, а бар’єри входження для конкурентів знижуються. Швидкозмінне середовище створює додаткові труднощі в конкуренції на відкритих глобальних ринках. Одним зі способів отримання конкурентних переваг є прискорення процесів на підприємстві, зокрема інноваційних. Збільшення швидкості впровадження продуктових інновацій, швидкий пошук ринкових ніш та їх оперативне заповнення відповідною пропозицією — сучасні атрибути успіху. Водночас інноваційність забезпечує підприємству стійкі конкурентні переваги лише на дуже короткий момент. Поширення сучасних інформаційних, комунікаційних технологій та Інтернету дозволяє конкурентам швидко реагувати й нівелювати отриману ринкову перевагу. Сучасне інноваційне підприємство характеризується такими ознаками.

1. Модульний поділ підприємства на центри, які надають взаємопов’язані послуги для груп користувачів — клієнтів, кооперантів або внутрішніх клієнтів. На основі портфеля продуктів і послуг, які підприємство планує реалізувати для зовнішніх і внутрішніх клієнтів, формується ланцюг вартості підприємства.

2. Управління змінами, що сприяють інноваційності, через створення та використання портфеля інноваційних проектів, які істотно впливають на ланцюг вартості підприємства.

3. Застосування концепції адаптаційного циклу, що відображає модель управління, яка враховує потребу самонавчання підприємства для кращого пристосування до швидкозмінного середовища. Ця концепція реалізується через відповідне управління процесами нагромадження й аналізу інформації, а також планування та впровадження прийнятих рішень.

На рис. 1 представлена послідовність прогресуючого прискорення процесів на сучасному підприємстві.

Сучасні підприємства мають зосереджуватися на доставці вартості клієнтам. Для досягнення цієї мети необхідно прагнути до оптимізації витрат діяльності та підвищення інноваційності. Це означає для управління інноваційним процесом полегшення доступу працівників до засобів знань, удосконалення процесів співпраці між працівниками та методів групової роботи. Кожен працівник володіє власним набором неявних знань, якими може — якщо захоче — поділитися з іншими. Тому надзвичайно важливо налагодити процеси співпраці, які заохочують до трансферу знань між працівниками, обміну досвідом, взаємного самонавчання та інспірації новими задумами чи ідеями. Для цього підприємство має оволодіти вмінням створювати формальні або неформальні колективи, що інтегрують різні функціональні сфери. Такі міжфункціональні колективи здатні відкривати нові бізнес-можливості в так званих «білих плямах», що знаходяться між існуючими бізнес-одиницями підприємства. Співпраця між членами колективів є одним із найважливіших чинників, що впливають на інноваційні процеси. Сьогодні створення нових, високотехнологічних продуктів і послуг вимагає об’єднання знань із різних дисциплін, а також знань, якими володіють різні особи. «Інновація — незалежно від того, чи стосується нових продуктів і послуг, нових процесів або нових організаційних форм — рідко є індивідуальним ефектом, тому креативна кооперація є сьогодні найважливішою».

Глибокі зміни інноваційних процесів були б неможливі без сучасних інформаційно-комунікаційних технологій. Наприклад, інтернет-технології уможливили створення корпоративних порталів, розміщення дискусійних листів, звернення по допомогу у вирішенні проблеми на інтернет-форумах, організацію веб-конференцій, а також створення віртуальних колективів, що працюють над інноваційними проектами.

Важливим елементом управління інноваційними процесами є швидка ідентифікація нових продуктів або послуг і доставка їх на ринок. Для реалізації цього завдання необхідно створити постійні механізми (процеси), які оцінюють і перетворюють задуми та концепції нових продуктів і послуг у ринкові продукти та послуги. Щоб процес управління інноваціями завершився успіхом, потрібно включити до нього потенційних покупців розроблюваної інновації. Це значною мірою здійснюється завдяки розвитку інформаційних технологій та виникненню комп’ютерних мереж, які створюють підґрунтя для розвитку сучасних моделей управління інноваціями. Завдяки інформаційно-комунікаційним технологіям сучасні інноваційні процеси є не автономними, а комплексно пов’язаними як із науково-дослідним підґрунтям і внутрішніми процесами підприємства, так і з процесами у зовнішньому середовищі (ринок, конкуренти, кооперанти тощо). Сильна конкуренція змушує сучасні підприємства до більшої креативності та гнучкості у стосунках із клієнтами, щоб швидше доставляти їм саме ті продукти й послуги, яких вони очікують. З цією метою підприємства прагнуть встановлювати партнерські стосунки з клієнтами, щоб легше інформувати їх про свої продукти, а також заохочувати їх до творчої співпраці при створенні та розвитку нових продуктів і послуг.

Успіх сучасного підприємства на ринку значною мірою залежить від його здатності до створення та дифузії інновацій. Створення інновації та впровадження її на ринок є одним із найскладніших процесів, у реалізації якого бере участь багато спеціалістів, часто не штатних працівників. П. Друкер визначає інновацію як організовану, систематичну та раціональну працю. Організація підприємства повинна не лише не обмежувати (гальмувати) інноваційні процеси, а й стимулювати їх. Особливо добре це завдання виконує мережеве (віртуальне) підприємство, яке є організацією партнерських підприємств, об’єднаних спільно реалізованою метою. Такий спосіб організації праці створює широкі можливості для розвитку інноваційних процесів. Підприємства дедалі частіше відкривають НДДКР для продавців, клієнтів і навіть конкурентів, що дозволяє їм будувати конкурентну перевагу, покращуючи швидкість, знижуючи витрати та підвищуючи якість інновацій.

Висновки

Отже, головним завданням держави є створення сприятливих умов для активізації інноваційної діяльності та стимулювання приватних інвестицій при обмеженні власної ролі як інвестора. Відповідно до нової інвестиційної концепції, яка надає вирішального значення зростанню обсягу та ефективності недержавних інвестицій, основним джерелом мають стати власні й залучені кошти. Передбачається посилення ролі вторинного ринку цінних паперів в інвестиційному процесі. Для зміцнення бази самофінансування підприємств велике значення мають нова амортизаційна політика та використання власного прибутку.

Поліпшення інвестиційного клімату та розширення інвестиційних ресурсів є необхідними, але недостатніми умовами для виходу з економічної кризи. Необхідно зробити економіку сприятливою до інвестицій через розвиток інфраструктури, форм і методів залучення капіталів в інвестиційну сферу, а також інституту фінансових посередників. Якщо українська економіка не здатна на основі саморегулювання відновити процес акумуляції інвестиційних ресурсів та їх використання для накопичення капіталу в реальному секторі, держава може застосовувати економічне прогнозування для впливу на економічне зростання та галузеву структуру капіталовкладень.

Політика державного регулювання має включати арсенал заходів для утримання вітчизняного капіталу в національному економічному просторі. Кредитна та процентна політика, методи фінансування бюджетного дефіциту не повинні підтримувати вищої норми прибутку у сфері банківських, валютних і спекулятивних операцій порівняно із середньою нормою прибутку в економіці. Залучення інвестицій було й залишається ключовим питанням розвитку регіональної економіки.

Список використаних джерел

1. Гетьман О. Економіка підприємства: Навчальний посібник / Оксана Гетьман, Валентина Шаповал; Мін-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т економіки і права. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 487 с.

2. Микитюк П. Інноваційний менеджмент / Петро Микитюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 399 с.

3. Стадник В. Інноваційний менеджмент: Навчальний посібник / Валентина Стадник, Микола Йохна. — К.: Академвидав, 2006. — 463 с.

4. Тюльпа І. Інноваційна стратегія: Навчальний посібник для студентів вузів / Ірина Тюльпа, Олександр Сумець. — Харків: Студцентр, 2005. — 208 с.

5. Харів П. Інноваційна діяльність підприємства та економічна оцінка інноваційних процесів: монографія / Петро Харів; Тернопільська акад. народного госп. — Тернопіль: Економічна думка, 2003. — 323 с.