Інноваційна політика держави

ЗМІСТ

1. ВИКЛАД ПРОЕКТУ КОНЦЕПЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

3. ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

 

1. ВИКЛАД ПРОЕКТУ КОНЦЕПЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

Досвід розвитку світової цивілізації у XX столітті засвідчує: визначальним чинником стабільного економічного зростання будь-якої країни виступають науково-технічні інновації, тобто комерційне освоєння нових, ефективніших технологій, що суттєво впливають на обсяги та якість виробництва і споживання. Саме інноваційна політика, що передбачає підтримку підприємців-новаторів, які визначають спроможність національної економіки до інноваційного поступу та ефективного застосування новітніх технологій, є ключовим елементом економічної стратегії всіх розвинутих держав.

Для перехідних економік інноваційний процес набуває особливої ваги. Саме такою є економіка України. Ринкові перетворення, що відбуваються, оголюють спадок адміністративно-командної системи — затратне та неефективне господарювання, яке в умовах жорсткої міжнародної конкуренції та переходу до врівноважених цін ставить більшість підприємств перед загрозою банкрутства. Вийти з цього стану можна лише шляхом масштабного інноваційного перерозподілу суспільних ресурсів на користь конкурентоспроможних наукоємних виробництв.

Якщо структурна перебудова інноваційного типу не відбувається, це породжує застійні та інфляційні явища. Виробництво ніби "виштовхує" капітал, що призначався для відтворення неефективних підприємств, продукція яких втратила попит. Подолати таку структурну кризу можливо лише за умови спрямування цього капіталу в науково-технічні інновації та нові виробництва, які визначають сутність і напрями трансформаційних процесів.

Країна з перехідною економікою, що програє в "інноваційних змаганнях¹", приречена залишитися на узбіччі світового розвитку. Тому Україна зможе посісти належне їй за потенціалом місце в Європі та світі лише тоді, коли опанує інноваційний шлях розвитку. Для цього необхідно створити соціально-економічні умови та стимули, які б забезпечили органічне поєднання в українському суспільстві пріоритету цінностей науково-технічного розвитку з ідеологією ринкових реформ.

Кризові явища в економіці України, що переплітаються з проблемами у сфері науки, освіти, техніки та технологій, призвели до значного гальмування інноваційних процесів. Бюджетне фінансування науково-технічної сфери постійно скорочується, рівень впровадження результатів досліджень і розробок у виробництво залишається низьким, а наука дедалі більше втрачає статус суспільно визнаного державного пріоритету. Це веде до незворотної втрати інтелектуального потенціалу країни.

Падіння основних показників інноваційної діяльності в Україні зумовлене багатьма чинниками. Насамперед, це надзвичайно низька частка бюджетних видатків на наукові дослідження та мала питома вага інноваційної продукції в загальному обсязі виробництва. Критично небезпечним стало скорочення частки продукції галузей, від яких найбільше залежить інноваційний процес: електронної промисловості, приладобудування, виробництва контрольно-вимірювальної апаратури тощо. Додамо сюди низьку платоспроможність підприємств, які не можуть фінансувати власні прикладні дослідження та розробки. Незадовільною є й інноваційна спрямованість прямих іноземних інвестицій, які здебільшого вкладаються у традиційні виробництва та технології. Спостерігається також різке зниження творчої активності винахідників і раціоналізаторів, постійне скорочення чисельності висококваліфікованих кадрів та ускладнення їх працевлаштування за фахом. Гальмує науково-технічний прогрес і те, що заробітна плата в науці нижча за середню по країні. Перешкоджають масштабним змінам також нерозвиненість інформаційної та сервісної інфраструктури, яка має забезпечувати розвиток інноваційного підприємництва, та обмежене використання комп'ютерної техніки у проектуванні й управлінні виробничими процесами. Помітним організаційним прорахунком є відсутність програми приватизації об'єктів наукової сфери.

В Україні досі не сформовано дієвого механізму інвестування масштабних технологічних змін. Державні науково-технічні програми часто не дають кінцевих результатів. Міністерства та відомства, обтяжені соціальною необхідністю підтримки традиційних виробництв, не мають достатніх коштів для інноваційної трансформації своїх галузей. Недержавні комерційні структури поки що неспроможні реалізовувати довгострокові проекти, що забезпечували б базові технологічні зміни. Іноземні інвестиції здебільшого спрямовуються на підтримку виробництв із короткостроковою експортною перспективою.

Головним недоліком чинної інноваційної політики залишається її орієнтація на управління "процесом", а не "кінцевими результатами". Необхідно створити матеріально-технічну базу для системи стимулів та організаційно-технологічних умов ефективної роботи хоча б найкращої частини науково-технічного та виробничого потенціалу. Тому для вдосконалення інноваційної політики вкрай важливо формувати стимулююче економіко-правове середовище саме для тих суб'єктів циклу "наука — техніка — виробництво", які забезпечують відчутні позитивні кінцеві результати.

Державна інноваційна політика має стати ключовим важелем діяльності, спрямованої на виведення економіки України з кризи та забезпечення її динамічного зростання. Головна мета такої політики — стратегічна орієнтація розвитку виробництва на створення і широке застосування принципово нових машин, матеріалів, комплексних технологічних систем, ефективне освоєння науково-технічних розробок, а також забезпечення соціально-економічних, організаційних і правових умов для постійного відтворення та ефективного використання науково-технічного потенціалу.

Ще однією важливою метою державної політики сприяння інноваціям є досягнення стандартів розвитку, притаманних розвиненим країнам світу, зокрема Європейського співтовариства. Лише так Україна зможе приєднатися до Інноваційної програми Європейського Союзу та брати в ній активну участь. Ці стандарти стосуються насамперед раціоналізації споживання енергії та використання природних ресурсів, технологічних нормативів, правового захисту інтелектуальної власності, міжнародних норм якості, сертифікації виробів та послуг.

2. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Стимулююча інноваційна політика — це складне комплексне явище, що поєднує, з одного боку, елементи національної макроекономічної політики, спрямованої на створення сприятливого інвестиційного клімату, а з другого — запровадження на державному рівні спеціальних стимулів інноваційних технологічних змін. Ці дві групи елементів реалізуються через цілісну систему заходів.

Забезпечення сприятливого для інвестування макроекономічного середовища потребує проведення політики низького та передбачуваного стабільного річного рівня інфляції: протягом структурної інноваційної перебудови національної економіки слід поступово перейти від 25—30% до 1—2% річної інфляції, неухильно дотримуючись бюджетної дисципліни. Для держави має стати обов'язковим принцип низького оподаткування нової виробничої діяльності: важливо створити умови, які б відчутно стимулювали розвиток конкуренції на внутрішньому ринку. Необхідно надати більшої свободи та захищеності процесам утворення нових і припинення діяльності неконкурентоспроможних підприємств. Пріоритети державної підтримки слід спрямовувати не на окремі підприємства, а на кінцеві результати — утримання значної частки ринку конкурентоспроможної продукції.

Потрібна інституційна легалізація структурного безробіття: для цього варто запровадити програму значного підвищення обов'язкового мінімуму заробітної плати на неемісійній основі з паралельною реалізацією широкомасштабної державної програми соціальної допомоги безробітним та створення нових робочих місць. Низька заробітна плата є серйозним гальмом інноваційного процесу в Україні: руйнуються матеріальні стимули виробничої діяльності, стримуються структурні зміни в економіці, виникає ситуація "інфляційних очікувань", високих процентних ставок та значного бюджетного дефіциту, що унеможливлює реалізацію інноваційних стратегій.

Надзвичайно важливою є політика низької позитивної реальної процентної ставки банківської системи: необхідно утримувати реальну облікову ставку Національного банку на привабливому для інвестування інноваційних проектів рівні при запровадженні жорсткої дисципліни у платіжних відносинах усіх суб'єктів кредитно-фінансової системи. Для цього слід законодавчо чітко визначити права та відповідальність власників усіх активів і пасивів незалежно від форм власності. Законні права власників мають бути надійно захищені державою.

Треба обмежити державне позичання як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, утримувати паритетне співвідношення зовнішнього боргу та експорту. Також слід контролювати рівень дохідності державних облігацій, щоб штучно не зменшувалася привабливість внутрішнього ринку інвестиційних кредитних ресурсів.

Необхідно вчасно проводити систематичну індексацію вартості основних фондів та спрямовувати амортизацію на цілі реновації: амортизаційні відрахування мають відповідати відтворювальній вартості зношених фондів (споживанню основного капіталу) і бути постійним надійним джерелом інвестицій у технологічні зміни для всіх суб'єктів підприємницької діяльності.

Нарешті, дуже важливо зберігати стабільний реальний обмінний курс гривні. Номінальний валютний курс національної грошової одиниці має девальвувати поступово, не випереджаючи темпів передбачуваної (оголошеної) інфляції.

Для здійснення інноваційних технологічних змін потрібно запровадити низку спеціальних стимулів. Насамперед, це безпосереднє державне фінансування інноваційних інвестицій, призначених для реалізації програм структурної перебудови економіки, підтримання нових конкурентоспроможних наукоємних галузей та виробництв, які стануть основою матеріально-технічної бази довгострокового економічного зростання країни. Передусім це стосується таких галузей, як біотехнологія, аерокосмічний комплекс, інформаційні технології, виробництво нових матеріалів тощо. Прямого державного фінансування потребує також сучасна інфраструктура. Важливо, щоб активно підтримувалися процеси розвитку транспортних та комунікаційних мереж, особливо інформаційних (з он-лайновим користуванням світовими мережами INTERNET, WWW тощо), які створюють умови для приєднання до європейської та світової інфраструктури бізнесу. Істотне значення для підвищення мобільності та стимулювання інноваційної перекваліфікації робочої сили має також динамічне запровадження масштабної державної програми будівництва дешевого житла.

Ефективним стимулом економічного розвитку є застосування системи пільг щодо податку на прибуток за умови його використання на інноваційні інвестиції. При цьому слід запроваджувати галузеву диференціацію податкових пільг. Вони мають бути гнучкими і залежати від цілей та завдань національної політики технологічних змін. Необхідно забезпечити чітку спрямованість інвестиційних податкових пільг на кінцевий результат виробництва конкурентоспроможної продукції, а їх нормування має здійснюватися переважно законодавчим шляхом, аби уникнути суб'єктивізму при встановленні пільг.

Обов'язок державних органів — ретельний статистичний облік обсягів та результатів використання інвестиційно-інноваційних додаткових пільг. Велике значення мають управлінський моніторинг та гласність у цій справі.

Ще один стимул — введення системи податкового кредитування приросту обсягів витрат підприємств на дослідження та розробки. Інвестування технологічних інновацій неможливе без зростання обсягів науково-дослідних робіт, пов'язаних з адаптуванням новітньої технології до конкретних умов виробництва, де впроваджуються ці інновації. Відомо, що в перші роки випуску нової продукції її виробництво потребує підвищених витрат. Тому важливо, щоб нормативна система забезпечувала рівномірний розподіл обсягів витрат на весь період життєвого циклу інновацій.

Система стимулювання кооперації науки і виробництва в інноваційному процесі теж має неабияке значення. Тут необхідно встановити пільговий режим оподаткування та норми утворення і припинення діяльності організаційних форм, які здійснюють кооперативні (спільні) науково-дослідні та впроваджувальні роботи силами науково-дослідних установ та підприємств, що інвестують наукоємні технологічні зміни.

Успішна інноваційна політика немислима без удосконалення економічних відносин у сфері охорони прав промислової власності. Потрібні конструктивні механізми реалізації правового режиму взаємовідносин, що складаються в ринкових умовах між авторами, власниками, споживачами патенту і посередниками в процесі набуття та реалізації авторських прав та патентів на об'єкти промислової власності.

Від держави очікується введення в дію положення про дозвіл прискореної амортизації основних фондів підприємств: цей захід передусім спрямований на стимулювання саме інноваційного інвестування, коли створюється нова продукція — тимчасовий монополіст на ринку — і важливо, щоб була можливість профінансувати підвищені витрати підприємства-інноватора за рахунок споживача такої продукції.

Невід'ємна частина державної інноваційної політики — забезпечення належних умов для формування конкурентоспроможного національного товаровиробника інноваційних продуктів, тобто проведення відповідної торговельної політики з елементами протекціонізму, заохочення проектів спільних досліджень та розробок, які відкривають доступ до високих сучасних технологій, заохочення іноземного інвестора утворювати спільні підприємства, що виробляють наукоємну продукцію, зокрема з найбільш перспективних інноваційних напрямів.

Держава повинна відстоювати права та інтереси вітчизняних інноваторів на зовнішніх ринках, підтримувати активну участь вітчизняного виробника товарів та послуг у міжнародному розподілі праці, не допускати випадків недозволеної та несумлінної конкуренції. Необхідно створити всі умови для того, щоб Україна брала активну участь в усіх провідних міжнародних організаціях, які регулюють світовий трансфер технологій.

Важливими складовими інноваційного процесу є умови входження в стадію комерційного впровадження науково-технічних розробок у виробництво. До них належать умови створення пропозиції і трансферу (поширення) науково-технічних знань у країні. Головні з них: підвищення рівня та розширення сфери науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР), у тому числі шляхом систематичного підвищення частки витрат на науку в державному бюджеті; розвиток фундаментальних досліджень, які мають особливе значення для переведення економіки на інноваційні рейки; оптимізація за формами власності структури установ та господарських суб'єктів, що діють у науково-технічній сфері; формування в суспільстві орієнтації на сприяння інноваціям шляхом впровадження нових освітніх програм, а також шляхом розвитку системи неперервної освіти (підвищення кваліфікації кадрів) у науці, виробництві, сфері послуг; створення сприятливих умов для розвитку інфраструктури науково-технічної діяльності, підтримки фірм і посередницьких організацій, які виявляють інноваційну активність, допомагають встановлювати зв'язки між науково-дослідною сферою і виробництвом, особливо тих, що сприяють комерціалізації результатів наукових досліджень; створення технопарків, інноваційних центрів, інших трансферних та інфраструктурних фірм, які займаються впровадженням нових технологій у виробництво; вдосконалення організаційно-економічного механізму міжнародного трансферу технологій, покликаного створювати політичні, правові та економічні умови для зростання припливу іноземного капіталу, а також активізувати експорт.

3. ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

У світі напрацьовано чимало важелів проведення державної інноваційної політики, серед яких найвідомішими є: пряме фінансування створення нової продукції та технології у рамках державних науково-технічних програм; надання позик, у тому числі безпроцентних; державні дотації; зниження ставок податків на прибуток; податковий кредит на приріст обсягів досліджень та розробок; виключення з прибутку, що оподатковується, поточних видатків на НДДКР; пільговий режим оподаткування видатків на НДДКР за міжфірменної кооперації; звільнення (зменшення ставки) прибуткового податку; звільнення від певних відрахувань до бюджету; звільнення від сплати податку на прибуток та капітал власників акцій ризикових інноваційних фірм; пільгове кредитування; створення фондів для впровадження інновацій з урахуванням ризику; зниження державного мита для індивідуальних винахідників; відстрочка сплати мита чи повне звільнення від нього; прискорена амортизація та інші амортизаційні пільги; державне замовлення та закупівля продукції інноваційних фірм; пільги для джерел ризикового фінансування інновацій; доплата кваліфікованим науковим кадрам з державних коштів; створення спеціальних законів для ефективної роботи малого інноваційного бізнесу; створення необхідної інноваційної інфраструктури. В Україні необхідно застосувати більшість із перелічених інструментів державної інноваційної політики.

Першочергової ваги набувають програмно-цільові методи державного управління інноваційними процесами та підтримка реальних інноваційних лідерів, які створюють сучасні конкурентоспроможні виробництва, здатні стати ядрами-каталізаторами економічного зростання. Державні науково-технічні програми є засобом реалізації державної інноваційної політики, її пріоритетних напрямів та національних програм з найважливіших соціально-економічних проблем розвитку країни. Вони мають бути адресним документом, що містить у собі комплекс взаємопов'язаних науково-технічних, організаційно-економічних, соціальних, екологічних та інших завдань (проектів), спрямованих на досягнення єдиної мети — розв'язання важливої науково-технічної або гуманітарної проблеми, яка випливає з концепції відповідного пріоритетного напряму науково-технічного прогресу.

Головною метою державних науково-технічних програм повинні бути науково-технічні та технологічні прориви відповідно до концепцій пріоритетних напрямів НТП, розробка та впровадження принципово нових видів техніки й технологій та інших нововведень, що сприятимуть здійсненню структурних змін в матеріальному виробництві і соціальній сфері. Важливою умовою успішної реалізації всіх програм є своєчасне забезпечення їх відповідними джерелами фінансування. Потрібен систематичний аналіз структури витрат на державні науково-технічні програми з економічною оцінкою наслідків їх виконання. Це дасть змогу уникнути розпорошення коштів по багатьох проектах, особливо тих, де не визначені споживачі науково-технічної продукції.

Для посилення стимулюючого впливу податкової політики на інноваційні процеси в Україні доцільно ввести пільгове оподаткування для підприємств і організацій, що займаються інноваційною діяльністю. Пільги полягають у зменшенні квоти їх оподаткування та звільненні від оподаткування коштів, одержаних закладами і установами освіти і науки, що повністю або частково фінансуються з бюджету, на здійснення діяльності, передбаченої їх статутними документами. Треба дозволити включення у валові витрати господарських суб'єктів (підприємств) тих витрат, що пов'язані з науково-технічним забезпеченням виробничої діяльності: винахідництвом і раціоналізацією на підприємстві, проведенням наукових, дослідно-експериментальних та конструкторських робіт, виготовленням та випробуванням моделей і зразків, незалежно від прибутків, одержаних від цих заходів. Слід передбачити диференційовані розміри податкових пільг для підприємств та установ залежно від рівня активності їх участі в інноваційному процесі. Бажано також встановити тимчасові податкові "канікули" щодо окремих податків для новостворених малих інноваційних підприємств, аби тим самим певною мірою компенсувати їм підвищені видатки початкової стадії впровадження інновацій. Держава має право гнучко коригувати мито на поставки устаткування та комплектуючих для суб'єктів господарювання, які налагоджують виробництво конкурентоспроможної інноваційної продукції, здатної замінити імпортну, а сплачений у цьому випадку ПДВ повертати підприємствам на етапі введення відповідної інноваційної технології в експлуатацію.

Для активізації інноваційної діяльності необхідно якнайповніше використати можливості банківсько-фінансової сфери, яка може стати реальним інвестором для виробників і споживачів високотехнологічної продукції. Треба створити певне пріоритетне середовище для кредитних організацій, які проводять активну інвестиційну політику щодо інноваційних виробництв. Передусім — стимулювати створення в комерційних банках спеціальних фондів довгострокового кредитування за рахунок частини їх валового доходу до його обкладання податком на прибуток, а у перспективі створити спеціалізовані інноваційні банки, яким будуть надані відповідні пільги щодо оподаткування їх доходу від інвестування інноваційних технологічних змін. Доцільно також диференціювати ставки податку на прибуток комерційних банків залежно від напрямів використання ресурсів: знижувати при довгостроковому кредитуванні високотехнологічних проектів і підвищувати при вкладенні ресурсів у високоприбуткові операції на різних сегментах фінансового ринку. Слід створити систему пільгового рефінансування для комерційних банків, які надають пільгові кредити для реалізації інвестиційних проектів, пов'язаних з розробкою і впровадженням високотехнологічного устаткування та іншої інноваційної продукції; запровадити державне страхування кредитів, виданих малим і середнім фірмам венчурного типу, які розробляють та впроваджують інноваційну технологічну продукцію. Важливо заохочувати комерційні банки купувати акції підприємств, що виробляють високотехнологічну продукцію, звільняючи від оподаткування ту частину прибутків банків, яка інвестується в акції вказаних підприємств; встановлювати для комерційних банків, які здійснюють пільгове довгострокове кредитування інноваційних проектів, знижені норми обов'язкового резервування коштів.

Для стимулювання інноваційної діяльності треба ширше практикувати видачу пільгових кредитів під заставу майна та інших цінностей суб'єктів господарювання, розробивши для цього дієвий механізм використання застави і передбачивши порядок та умови її продажу та надходження коштів на рахунок кредитора; лібералізувати порядок акумуляції приватного капіталу для реалізації масштабних інноваційних проектів, для чого запровадити гнучку форму поєднання капіталів комерційних банків та підприємств через створення пайових інвестиційних фондів; розширити спектр та види фінансової підтримки високотехнологічних виробництв шляхом впровадження нових форм кредитування інноваційних підприємств — лізингових, факторингових, вексельних операцій.

Дуже важливо передбачити спеціальний порядок організації нового інноваційного кооперативного підприємства шляхом створення асоціації, яка сама є інвестиційно-виробничим об'єднанням юридичних та фізичних осіб різних форм власності, що беруть участь у здійсненні інноваційного проекту і випуску нової конкурентоспроможної продукції: науково-дослідних організацій, виробничих підприємств, фінансових організацій (банків, інвестиційних фондів, спеціальних державних і недержавних фондів), фізичних осіб. Юридичні особи, які стали засновниками такого кооперативного інвестиційно-виробничого об'єднання, скорочують свою величину прибутку, що підлягає оподаткуванню, на суму їх внеску до статутного фонду даного інноваційного кооперативного підприємства.

Для надійнішої гарантії успіхів інноваційної діяльності слушним буде запровадити державну систему страхування ризиків у цій сфері і спеціально створити страхову компанію з 51-% участю у статутному капіталі коштів Державного інноваційного фонду.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1.  Основи економічної теорії. Підручник. – К.: Кондор, 2002

2.  Крупка М. І. Основи економічної теорії. Підручник. - К., 2001

3.  Основи економічної теорії: Навчальний посібник. /Авт. С.В. Мочерний, С.А.Єрохін. – К., 1998

4.  Інноваційна політика України //Вісник Національної Академії України. – 1997. - № 9-10. – с. 3-15

5.  Махмудов А. Инновационная политика в Украине //Економіст. – 2003. - № 9. – с. 59-63

6.  Гусєв Л.С. Державна інноваційна політика // Вісник Національної Академії України. – 2003. - № 2. – с. 102-108