Інфляційні процеси та їх наслідки

Вступ

Історично так склалося, що однією з нових і, певною мірою, найважливіших функцій уряду є стабілізація економіки, тобто сприяння повній зайнятості ресурсів та підтриманню стабільного рівня цін. Перед економістами-науковцями постає завдання детального та глибокого вивчення явищ і тенденцій у світовій економіці. Одне з провідних місць у цьому контексті займає аналіз інфляції та чинників, що її зумовлюють.

У процесі еволюції сучасної змішаної економіки особливого значення набувають ступінь державного втручання та, в його межах, вибір адекватної макроекономічної політики, здатної запобігти зростанню інфляції та безробіття.

Макроекономічна теорія пропонує досить чіткі рекомендації щодо умов та наслідків таких рішень.

Жодна з відомих на сьогодні ринкових економічних систем не функціонує стихійно. Усі вони є об'єктами державного регулювання. При цьому напрямки та форми втручання держави змінюються залежно від ситуації, що складається в економічній системі.

Маніпулювання податками та обсягами бюджетних видатків, а також контроль за цінами є одними з головних інструментів, за допомогою яких уряд може сприяти подоланню безробіття та інфляції.

У цій роботі розглядаються окремі питання, пов'язані зі стримуванням інфляційних процесів в економіці, зокрема: питання державного регулювання та контролю за цінами, а також антиінфляційного підходу до оподаткування. За своїм змістом робота поділена на такі частини: у першому та другому пунктах аналіз зосереджено на механізмі інфляції та її наслідках як у соціальній, так і в економічній сферах; третій пункт присвячено розгляду методів державного регулювання цін та стримування інфляції за допомогою податкової системи країни; в останньому, четвертому пункті, надано характеристику реалізації антиінфляційної політики в Україні.

1. Суть інфляції та її причини

Інфляція притаманна більшості економічно розвинутих країн світу і є основною проблемою для країн, що розвиваються. Надамо чітке визначення цьому економічному процесу.

Під інфляцією, як правило, розуміють будь-яке знецінення грошової одиниці, тобто систематичне зростання цін, незалежно від причин, що викликають цей процес. Це, звісно, не означає, що підвищуються обов'язково всі ціни. Навіть у періоди досить швидкого зростання інфляції деякі ціни можуть залишатися відносно стабільними, а інші навіть знижуватися.

Вужче поняття інфляції — систематичне зростання цін, викликане лише грошовим фактором (надлишком грошей в обігу), є недостатнім, оскільки в реальному житті грошові та негрошові фактори зростання цін тісно пов'язані та впливають один на одного.

Інфляція виникає, коли суспільство намагається витрачати більше, ніж дозволяють виробничі потужності економіки. Коли сукупні витрати перевищують обсяг продукту при повній зайнятості, відбувається підвищення рівня цін. Отже, надмірний обсяг сукупних витрат має інфляційний характер. У цьому разі уряд зобов'язаний ліквідувати надлишкові витрати. Він може досягти цього головним чином через скорочення власних видатків, а також підвищення податків з метою скорочення доходів приватного сектору.

Зростання індексу цін визначає рівень інфляції, а його зменшення — рівень дефляції.

Протилежним до інфляції поняттям є дефляція, яка має місце тоді, коли загальний рівень цін падає. Дефляція траплялася вкрай рідко в кінці ХХ ст. Підтримувана дефляція, коли ціни постійно падають протягом декількох років, як правило, асоціюється з періодами глибокої депресії.

В економічній науці розрізняють інфляцію попиту та інфляцію витрат. У першому випадку інфляцію викликає надлишок грошей, доходів та попиту, у другому — зростання витрат на виробництво товарів та послуг.

Інфляція попиту спостерігається, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціал економіки, підносячи ціни, щоб зрівноважити пропозицію та попит. Покупці конкурують за обмежену пропозицію товарів, що призводить до зростання цін.

На першому відрізку сукупні витрати недостатні, обсяг валового національного продукту (сукупної пропозиції) значно відстає від свого потенційного рівня за умови повної зайнятості. У разі збільшення сукупного попиту рівень цін не зміниться, оскільки відповідно зростатиме й обсяг виробництва, тобто інфляція поки що буде відсутня. Це пояснюється тим, що існує велика кількість незалучених у виробництво трудових і матеріальних ресурсів, які ще можна залучити за існуючих на них цін.

Поступово зростання попиту підштовхує розвиток сукупної пропозиції до другого відрізка, зображеного на мал.1. Для цього стану економіки притаманне повніше використання ресурсів, а тому їх запаси поступово скорочуються і вони стають дорожчими. Починається зростання цін, тобто інфляція. Інфляцію, що виникає на другому відрізку кривої сукупної пропозиції, називають передчасною, тому що вона починається до появи повної зайнятості та повного використання виробничих потужностей у країні.

Подальше зростання сукупного попиту підштовхує сукупну пропозицію до потенційно можливого обсягу виробництва, зображеного на мал.1 третім відрізком. На цьому відрізку реальний валовий національний продукт досягає свого максимуму, і тому подальше збільшення сукупного попиту зумовлює інфляцію, яку називають вже "чистою" на відміну від передчасної.

Слід зазначити, що покриття дефіциту державного бюджету за рахунок кредитно-грошової емісії є одним з найважливіших чинників інфляції попиту, оскільки зростання пропозиції грошей збільшує сукупний попит на товари та послуги, який, у свою чергу, підвищує рівень цін.

Інфляція витрат, або інфляція пропозиції, спостерігається в тому випадку, коли збільшуються витрати на одиницю продукції, тобто середні витрати за даного обсягу виробництва. Збільшення витрат на одиницю продукції в економіці скорочує прибутки та обсяг продукції, який може бути запропонований за існуючого рівня цін. Внаслідок цього зменшується сукупна пропозиція товарів та послуг, що, в свою чергу, підвищує рівень цін.

Таким чином, витрати, а не попит, збільшують ціни. Зростання собівартості, що призводить до інфляції витрат, може бути викликано різними причинами, наприклад, недостачею або подорожчанням сировини, матеріалів, палива, праці.

Одним із джерел інфляції витрат є різкі порушення ("шоки") пропозиції. Під різким порушенням ("шоком") пропозиції розуміється подія, зовнішня по відношенню до функціонування вітчизняної економічної системи (скажімо, підвищення цін на імпорт або несприятливі погодні умови), що збільшує очікуваний фірмами середній рівень цін на фактори виробництва.

Інфляція має різні ступені тяжкості. Згідно з цим економічна наука виділяє такі три її види: помірна інфляція, галопуюча інфляція та гіперінфляція.

Помірна інфляція характеризується повільним зростанням цін. При цьому щорічний темп інфляції вимірюється, як правило, однозначним числом. Помірна інфляція є типовою сьогодні для більшості економічно розвинутих країн.

Галопуюча інфляція — це інфляція, що вимірюється двозначними чи тризначними числами — 20, 100 чи 200% за рік.

Гіперінфляція. Цей різновид інфляції має місце, коли ціни зростають на тисячу, мільйон чи мільярд процентів за рік. Аналіз виявляє декілька характерних рис гіперінфляції. По-перше, реальний попит на гроші, вимірюваний як відношення запасу грошей до рівня цін, падає дуже різко. По-друге, відносні ціни стають дуже нестабільними. За нормальних умов зарплата робітника майже не змінюється (менш ніж на 1% в місяць). В умовах гіперінфляції реальна заробітна плата може знижуватись в середньому на третину протягом одного місяця. Дуже відчутним є вплив гіперінфляції на розподіл багатства. Знецінення грошей руйнує заощадження населення, підриваючи економічну свободу суспільства. Ці інтенсивні коливання у відносних цінах і реальній зарплаті, збіднення населення ілюструють головну втрату від інфляції. На щастя, гіперінфляція трапляється досить рідко. Вона має місце переважно під час війн чи в періоди, що йдуть за війнами і революціями. Гіперінфляція сучасного періоду характерна для країн, що здійснювали революційний перехід від соціалізму до ринкової економіки; в Польщі ціни зростали більш як на 1000% щороку в 1989-1990 рр.

Експансіоністська фіскальна політика держави досить часто стає генератором інфляції. Припустимо, що економічна система знаходиться у стані рівноваги й експерти розраховують на таку стабільність у майбутньому.

Але, виходячи із політичних міркувань, наприклад, у зв'язку з наближенням президентських виборів, уряд, щоб догодити виборцям, вирішує збільшити виплати з державного бюджету, знизити податки й негайно розпочати реалізацію проектів для створення нових робочих місць. Зрозуміло, що зростання реального обсягу виробництва й скорочення безробіття, досягнуте адміністрацією президента, зробить неабиякий вплив на результати виборів. Отже, складається проект нереально розширеного державного бюджету на рік виборів. Як тільки ці плани почнуть реалізовуватись, економічна система вийде із стану рівноваги. Дійсно, спочатку реальний обсяг виробництва зросте, безробіття скоротиться, а підвищення рівня цін при цьому буде незначне.

Але вже у наступному році зарплата, ціни на ресурси й фактори виробництва почнуть інтенсивно зростати. По мірі того, як фірми будуть пристосовувати свої очікування до нових умов, зростуть не тільки ціни на товари та послуги, але й відбудеться скорочення обсягів виробництва, супроводжуване зростанням безробіття.

Один з можливих варіантів реакції уряду на інтенсивне підвищення цін полягає у припиненні стимулювання економічного зростання. Тоді інфляція буде припинена, але обсяг виробництва знову зменшиться до природного рівня, а норма безробіття зросте до свого природного значення. Інша альтернатива полягає у продовженні експансіоністської податково-бюджетної політики. В такому разі протягом деякого часу буде можливо підтримувати реальний обсяг виробництва вищим, а норму безробіття — меншою за їх природні рівні. Однак вибір цього варіанту буде означати продовження розвитку інфляційних процесів. Можливо, що деякий сталий з року в рік темп інфляції виявиться недостатнім для того, щоб втримати безробіття на рівні нижчому за природний. Для тривалого утримання безробіття на такому рівні з кожним роком прийдеться навіть прискорювати темпи інфляції.

Чим би не була спровокована інфляція, вона знецінює доходи бюджету й супроводжується його дефіцитом.

Крім бюджетного дефіциту, інфляція обов'язково супроводжується нерівномірним зростанням цін і, звідси, порушенням господарчих зв'язків, гонкою цін між окремими галузями економіки й хвилеподібним поширенням зростання цін по районах держави й галузям.

У стані інфляційної нестабільності орієнтація лише на регулювання з боку співвідношення "попит-пропозиція" може призвести до затяжних криз з повільним періодом стабілізації та оздоровлення економіки. Про це свідчить досвід розвитку капіталістичних країн часів вільної конкуренції.

Як бачимо, інфляція є дуже небезпечною для економіки, порушуючи макроекономічну стабільність. Тому антиінфляційна державна політика займає одне з головних місць серед засобів державного регулювання економіки. Проте ключовий момент сучасної інфляції полягає в тому, що вона розвивається як інерційна, і зупинити її надзвичайно важко. Тобто інфляція має властивість залишатися стабільною, поки економічна ситуація не змусить її підвищитись або впасти.

Припустимо, що, розраховуючи на зростання рівня цін в майбутньому на 14% щороку, підприємства орієнтуються на відповідне збільшення середніх витрат і передбачливо підіймають ціни на власну продукцію. Це зміщує криву сукупної пропозиції від AD до AD' на 14% щороку. Якщо уряд продовжуватиме збільшувати грошову масу, то крива сукупного попиту буде рухатись вгору таким самим темпом до AS'. Макроекономічна рівновага переміщуватиметься з точки Е в Е'. Ціни будуть зростати, а реальний обсяг виробництва залишиться на тому ж рівні. Отже, перетин кривих AD і AS кожного року буде на 14% вище за попередній. Ціни зростатимуть на 14% з року в рік: інерційна інфляція становитиме 14% на рік.

Інерція в очікуванні інфляційних процесів є головною причиною інфляції, що супроводжується спадом виробництва. Вона продовжує "тягнути" вгору криву сукупної пропозиції навіть після обмежуючих заходів з боку уряду. В умовах, якщо замовлені виробниками більш високі ціни на продукцію не супроводжуються відповідними заходами уряду по збільшенню грошової маси, загострюється процес стагфляції*. Крім того, зростання цін зменшує наявну реальну грошову масу, що веде до скорочення сукупного попиту. Проте підприємства, як і раніше, очікуючи підвищення цін, піднімуть сукупну пропозицію від AS до AS'. Паралельно з зростанням цін буде йти спад виробництва.

2. Соціально-економічні наслідки інфляції

Головними соціально-економічними наслідками інфляції є: перерозподіл доходів, прихована державна конфіскація грошей у населення через податки, прискорена матеріалізація грошей, падіння реальної процентної ставки на капітал.

Основний розподільчий вплив інфляції виникає через відмінності в активах і пасивах, якими володіють люди. Для індивіда, що отримав позику і має вносити по ній щорічний (або щомісячний) платіж згідно зі ставкою проценту, інфляція фактично є моментом позитивним. Наприклад, позичено 100000 долл. для купівлі будинку і щорічні платежі по закладній становлять 10000 долл. У разі підвищення цін у 2 рази, тобто наявності інфляції, платежі по закладній ніяк не зміняться і будуть становити ті ж самі 10000 долл. за рік, хоча кількість благ, що можна придбати на цю суму, зменшиться вдвічі.* Боржник при цьому тільки виграє, оскільки реальний процент за використання капіталу зменшився наполовину.

В цілому непередбачена інфляція перерозподіляє багатство від кредиторів до боржників, а непередбачене зниження темпів інфляції дає протилежний ефект.

Інфляція є головним чинником, що впливає на відсоткові ставки, оскільки під її дією змінюється купівельна спроможність грошових одиниць і зменшується реальна прибутковість інвестицій.

Окрім перерозподілу доходів, інфляція впливає на економіку через загальний обсяг виробництва. Такий вплив справляється на рівень обсягу виробництва в цілому. Тут слід зауважити, що безпосереднього зв'язку між цінами і обсягом виробництва немає. Збільшення сукупного попиту збільшує і ціни, і обсяг виробництва. Проте потрясіння в пропозиції, переміщуючи вгору криву сукупної пропозиції, підвищать ціни і зменшать обсяг виробництва.

* Якщо інфляція триває досить довго, то у ринкових процентних ставках поступово передбачається поправка на інфляцію. Скажімо, початково в економіці була 3%-на ставка та стабільні ціни, і передбачається зростання цін на 9% за рік. Тоді за закладні платитимуть 12%, а не 3%. Номінальна ставка 12% відбиває реальну процентну ставку 3% плюс інфляційну надбавку 9%. Перерозподілу доходу та багатства немає, коли процентні ставки відрегульовані.

Інфляція також породжує багато інших спотворень в економіці. Часто уряди не змінюють реальної вартості своїх програм, що фактично скорочується, коли ціни зростають. Це відбувається частково тому, що більшість трансфертних програм не індексовані в залежності від зростання рівня цін. Деякі види державних закупок можуть "проходити" по статтях бюджету у номінальному розмірі. Такий стан речей призводить до того, що номінальні витрати будуть менші за необхідні при зростанні рівня цін, так що реальні витрати будуть зменшуватись.

Інші наслідки: зростають ціни на товари та послуги, що купує держава у рамках соціальних програм. Тоді, наприклад, урядові витрати на медицину можуть зменшуватись у реальному вираженні, якщо уряд є неспроможним збільшувати бюджет відповідно до зростання витрат на медичне обслуговування.

У регульованих державою галузях інколи виявляється, що прохання фірм про збільшення цін повністю не задовольняються або відкидаються в інфляційні роки.

Серйозні загрози для національної економіки, що створює інфляція, мають як внутрішній, так і зовнішній прояв. У разі інфляції витрат, країни, економіка яких залежить від зовнішньої торгівлі, перш за все промисловими, легкозамінюваними товарами, можуть втратити експортні ринки, якщо ціни та витрати в цих країнах зростають швидше, ніж в інших країнах. Таким чином, проблема стабілізації цін тісно пов'язана з питаннями збереження конкурентноспроможності держави на зовнішніх ринках.

Звичайно, негативний вплив інфляції на економічну систему цим не обмежується, інші, не менш важливі, наслідки інфляції буде розглянуто у наступних питаннях.

3. Антиінфляційна політика держави

Світовий досвід виробив дві головні концепції антиінфляційних заходів, що спираються на кредитно-грошову і фіскальну політику. Це — заходи або безкомпромісної боротьби з інфляцією, або адаптації, пристосування до життя в умовах інфляційної нестабільності. Перший метод реалізується шляхом змін у системі оподаткування (як правило, підвищення податків) та введенням жорсткого державного контролю цін та зарплати. Другий — це індексація доходів, застосування механізму коригування процентних ставок відповідно до темпів інфляції та ін. До того ж необхідною є повна адаптація усіх економічних інституцій до функціонування в умовах інфляції. Адаптаційна політика має свої недоліки: кошти на компенсаційні надбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врешті-решт через податки, або робити грошову емісію, що знову призведе до зростання інфляції.

Як правило, в умовах боротьби з інфляцією ці методи використовуються комплексно, що дає більш виражений ефект і дозволяє пом'якшити труднощі, що припадають на долю економіки країни.

а) Методи антиінфляційного оподаткування

В процесі стримування інфляції податки відіграють двоїсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачів, високі податки носять антиінфляційний характер. Однак податки можуть також збільшувати витрати виробництва, підвищуючи через це рівень цін на товари.

Розглянемо ті спотворення в оподаткуванні, які викличе неочікувана інфляція, тобто випадок, коли цей елемент економічної системи країни до дій в умовах інфляції не пристосований.

У разі, якщо податкова система країни має труднощі з адаптацією до інфляційних процесів, виникають такі складні проблеми:

По-перше, із зростанням рівня цін частка податкових виплат у загальному обсязі реальних доходів збільшується, породжуючи, таким чином, ефект прогресивного зростання податків. Якщо б податки знаходилися у постійній пропорції до номінальних доходів незалежно від розміру останніх, у цьому не було б ніякої проблеми, оскільки в такому разі люди сплачували б однаковий, не залежний від рівня цін відсоток своїх доходів у вигляді податків. Але, оскільки норма оподаткування при використанні його прогресивної форми має тенденцію зростати разом з рівнем номінальних доходів, то інфляція, призводячи до збільшення номінальних доходів, тим самим збільшує й частку податків у складі реальних доходів.

Друга проблема пов'язана з оподаткуванням капіталу. Ця проблема дуже складна, оскільки зростання капіталу, пов'язане з приростом ринкової вартості активів, реагує на інфляцію більш оперативно, ніж реальні прибутки на цей капітал. Жодній країні не вдалося досягти суттєвого успіху у нейтралізації наслідків впливу інфляції на оподаткування капіталу. Деякі фахівці у сфері податків навіть вважають, що найбільша шкода від інфляції полягає саме у тому, що вона збільшує фактичне оподаткування капіталу.

Подібна проблема оподаткування виникає й по відношенню до доходів у вигляді відсотків на капітал. Візьмемо простий приклад. Припустимо, що інфляція збільшується з 5 до 10% й відсоткові ставки зростають разом з інфляцією в пропорції один до одного, як це й припускається залежністю Фішера. Із збільшенням номінальної відсоткової ставки на 5 пунктів реальна відсоткова ставка до сплати податків не змінюється. Але, якщо номінальний доход на відсотки оподатковується в розмірі, скажімо, 28%, то уряд забирає у вигляді податку 1,4 відсоткового пункту (0,28 × 5%) з сукупних п'яти пунктів інфляційної надбавки, скорочуючи, таким чином, реальну суму доходів по процентах після сплати податків, що отримують кредитори. У цьому разі кредитор фактично несе збитки внаслідок дії інфляції, тоді як уряд має зиск. Такі умови дестимулюють кредиторів, що й є одним з негативних ефектів інфляції.

Слід відмітити, що теоретично можливим є більш швидке зростання відсоткової ставки до сплати податків, ніж збільшення інфляції, що зберігає реальну відсоткову ставку постійною.

Як бачимо, навіть очікувана інфляція викликає втрати в економіці, якщо інститути влади адаптовані до неї не повністю. Подібні втрати стають особливо істотними в умовах контролю ставки банківського проценту, неадекватного оподаткування доходів й прогресивного зростання податкових ставок, що збільшують податкові платежі. Під адекватним оподаткуванням в умовах інфляції мається на увазі такий метод зтягування податків, за якого не оподатковується інфляційний компонент приросту активів. Розглянутий вище негативний вплив інфляції на податкову систему змусив багато країн "індексувати" податкові закони, щоб запобігти збільшенню податків, яке спричиняється інфляцією. Так було проіндексовано у 80-х роках частину податкового кодексу США.

Використання "стримуючої" податково-бюджетної політики є одним із шляхів усунення загрози інфляції. Державний бюджет на наступний рік може бути складений таким чином, щоб скорочення обсягу державних закупок й замовлень поєднувалося із збільшенням чистих податків, компенсуючи очікуване пожвавлення сукупного попиту у приватному секторі економіки. Правильне поєднання скорочення обсягу державних замовлень, трансфертних виплат та підвищення податків втримає криву сукупного попиту у бажаному положенні AD, а економічну систему — в стані стабільності.

Політика податкового регулювання доходів (TIP) орієнтована на використання податків і створення у фірм та робітників стимулів не піднімати ціни й зарплату.

TIP — це система, при якій за допомогою податкової системи фірми й зайняті на них робітники заохочуються або караються в залежності від зростання рівня цін й зарплати.

Розглянемо ціновий різновид TIP. Фірмам повідомляється, що рівень сплачуваних ними податків залежить від зростання цін на їх продукцію. Наприклад, підвищення цін до 5% не викликає ніяких штрафних санкцій, за кожний наступний відсотковий пункт уряд збільшує ставку оподаткування. Податкова ставка може збільшуватись, скажімо, на 2 пункти (з 25 до 27%) за кожний відсоток приросту цін на продукцію фірми.

За умов реалізації такої політики підвищення цін коштуватиме фірмам надто дорого. Отже, в них з'являється стимул не допускати значного збільшення цін. Зростання цін по всіх фірмах, таким чином, буде меншим, й темпи інфляції скоротяться. Подібний механізм може бути реалізований й у відношенні зарплати.

Згідно з вищесказаним, фахівцями пропонується ввести до схеми розрахунку основного податку антиінфляційний коефіцієнт. Його призначення — забезпечити зацікавленість товаровиробника у відповідності темпів зростання товарної і грошової маси, зниженні існуючих темпів інфляції на внутрішньому ринку.

У загальному випадку для конкретного підприємництва, що спеціалізується на виробництві та реалізації одного виду товарів, антиінфляційний коефіцієнт для t-го періоду матиме вигляд:

Для більш дійового і предметного управління процесом товарного насичення ринку доцільно оцінювати не тільки загальну інфляцію, а й інфляцію по окремих товарних групах. У разі ж помітної відмінності по регіонах є доцільною і регіональна диференціація цього показника. Індекс зростання інфляції розраховується в цілому по народному господарству для окремої товарної групи за формулою:

де , — індекси загального обсягу продажів відповідно у вартісному і натуральному вираженні по даній товарній групі в народному господарстві у (t-1)-му періоді; — індекс зростання якості продукції в даній групі товарів для тих самих умов (враховується при помітній зміні якості в структурі товарної групи).

У загальному випадку для підприємств, які реалізують кілька видів продукції, антиінфляційний коефіцієнт матиме вигляд:

де m — кількість видів продукції, що реалізуються підприємством у t-му періоді без урахування нової продукції, не виготовлюваної у (t-1)-му періоді.

Суму податку у t-му періоді пропонується визначати безпосередньо залежно від коефіцієнта за формулою:

де Р — показник, на який нараховується податок (розрахунковий прибуток); n — встановлена величина податку (у частках одиниці).

Розглянемо приклад визначення антиінфляційного коефіцієнту конкретного підприємництва, що реалізує два види продукції при різних варіантах його виробничо-підприємницької діяльності порівняно з попереднім (t-1)-им періодом (див. табл.1). Загальний індекс інфляції у (t-1)-му періоді становив 1,18.

Антиінфляційний коефіцієнт, знайдений за формулою, дорівнюватиме:

тобто у даному разі податок, стягуваний з підприємства, збільшується порівняно з встановленим процентом на %. Це своєрідна плата підприємства за перевищення темпів підвищення цін на її продукцію над темпами зростання інфляції. Припустимо тепер, що підприємство добилося зростання обсягу продажів у натуральному вираженні й підвищило ціни лише в межах зростання інфляції. Тоді антиінфляційний коефіцієнт у t-му періоді, розрахований за тією самою формулою, становитиме:

Таким чином, у даних умовах податок відповідає встановленому проценту.

Отже, антиінфляційний коефіцієнт виконує функції стабілізації економіки. Причому на відміну від такого стихійного регулятора, як співвідношення "попит-пропозиція", який реагує і на вплив випадкових чи уявних факторів, антиінфляційний коефіцієнт забезпечує більш тривалий і сталий характер регулювання діяльності товаровиробників. Це зумовлено наявністю у структурі цього коефіцієнта такого показника, як індекс інфляції, що характеризує стан економічної системи в цілому.

Отже, можна зробити висновок, що на практиці існує дуже тісний взаємозв'язок між оподаткуванням та контролем цін, і цим користуються уряди, коли ставлять собі за мету поставити у невигідне становище тих господарюючих суб'єктів, які надто інтенсивно піднімають ціни на товари та послуги. Таке коригування цін державою за допомогою податкової системи відноситься до непрямих методів контролю за цінами. Прямі методи регулювання цін, тобто встановлення максимумів цін, буде розглянуто у 3-му питанні.

Скорочення податків у світлі "концепції пропозиції".

Як відомо, будь-яке втручання в функціонування економіки, що затримує пересування кривої сукупного попиту вгору або змушує її зсуватися вниз відносно кривої сукупної пропозиції, буде стримувати темпи інфляції. Аналогічного ефекту можна було б досягти, якщо б було можливо вплинути на сукупну пропозицію. Такий підхід до економічної практики став відомим як "концепція пропозиції".

Малюнок 4 ілюструє, яким чином економічна політика "концепції пропозиції" мала б сприяти усуненню інфляції. Економічна система спочатку знаходиться у стані рівноваги на довгостроковому інтервалі в точці E. Якщо не відбувається ніяких змін з боку сил, формуючих пропозицію в економічній системі, то пересування кривої сукупного попиту з AD до AD' перевело б економічну систему в точку Е' — в новий стан рівноваги на короткостроковому інтервалі. В економічній системі виникла б інфляція.

Однак припустимо, що в той момент, коли пересувається крива сукупного попиту, економічна політика у рамках "концепції пропозиції" досягає мети підвищення природного рівня реального обсягу виробництва до Q'. Це відповідало б переміщенню кривої сукупної пропозиції на довгостроковому інтервалі із положення n у положення n'. Якщо не відбувається ніяких змін в очікуваному рівні цін на фактори виробництва, то разом з нею зсунеться праворуч до AS' й крива сукупної пропозиції на короткостроковому інтервалі. При умові вказаних пересувань кривої пропозиції, економічна система досягне нової рівноваги в точці Е'', запобігши при цьому будь-якому підвищенню цін.

Основне питання полягає в тому, яким чином здійснити бажане збільшення природного рівня реального обсягу виробництва. Прибічники "концепції пропозиції" як один із способів досягнення цього результату розглядають змінення у податковій політиці. Вони звернули увагу на те, що протязі 70-х років відбулося припинення зростання природного рівня реального обсягу виробництва у США. Головною причиною такого стану речей, на думку прихильників "концепції пропозиції", стала діюча в США податкова система. Вона ніяким чином не сприяла розвитку процесів накопичення та інвестування, а також зацікавленості у високопродуктивній праці. Інфляція ще більш посилила проблему. Не тільки корпорації і дуже заможні люди страждали від високих податків. Поєднана дія інфляції, прогресивного податку на доход вводила звичайних робітників, що отримують зарплату, в групи, що оподатковуються за більш високою ставкою. Основою економічної програми прибічників "концепції пропозиції" стала детально обміркована послідовність дій по зменшенню ставок оподаткування. По-перше, мав бути знижений податок на доход громадян, що посилило б трудову мотивацію робітників. По-друге, планувалося реформувати систему податків на доходи від приросту капіталу та ввести різноманітні податкові стимули (пільги для підприємств, що збільшують обсяги виробництва) — це стимулювало б накопичення та інвестиції. По-третє, практика індексації мала розповсюдитись на всю податкову систему для того, щоб ставки податків не підштовхувались інфляцією.

б) Регулювання цін в умовах інфляційної нестабільності

Надзвичайно важливу роль грає державний контроль над цінами, особливо в умовах кризису економіки і виходу з нього.

Під контролем над цінами розуміють будь-яку послідовність цілого ряду заходів — від помірних обмежень до примусового встановлення верхніх границь зростання цін, що проводяться у рамках економічної політики.

Одним з підходів є перевірений у світовій практиці метод тимчасового заморожування цін й надалі їх часткового перегляду. Він полягає у забороненні підвищувати ціни вище визначеного рівня без спеціального на те дозволу. За граничний рівень цін може бути прийнятий той, що існував протязі базового періоду перед "заморожуванням". При цьому підвищення цін вважається допустимим, якщо, наприклад, воно було пов'язано з ростом цін на імпортні вироби (тобто коли збільшення витрат неможливо контролювати); недопустимим — якщо його причиною стало невиправдане підвищення зарплати, що стимулювало підприємців самим обмежувати зростання заробітної плати.

Заморожування цін дозволяє долати інфляційні очікування населення, господарюючих суб'єктів, кредитної системи, внести деяке заспокоєння в економіку.

В ролі альтернативи прямому державному регулюванню цін іноді розглядаються картельні згоди про ціни, які можуть зіграти позитивну роль, якщо однією з сторін, що беруть в них участь, буде Уряд, що забезпечує загальну узгодженість цін.

МАКСИМАЛЬНИЙ РІВЕНЬ ЦІНИ являє собою законодавчо встановлену максимальну ціну, яку продавцю дозволяється запрошувати за свій товар або послугу.

В широких масштабах максимальні рівні цін, або загальний контроль за цінами, застосовуються для обмеження інфляційних процесів в економіці.

Наприклад, економічне процвітання обумовлює пересування кривої попиту на даний вид товару праворуч, так що, як показано на рис.1, рівноважна, або ринкова ціна дорівнює Р. З одного боку, швидке зростання цін на товари сприяє розвитку інфляції, з іншого — виключає з числа покупців товару тих споживачів, чиї грошові доходи не встигають за швидким зростанням цін.

Тому, щоб протистояти інфляції й дозволити малозабезпеченим громадянам купувати необхідні їм товари, уряд може встановити максимальний рівень цін.

Причому, встановлення обмеження ціни має сенс тільки при умові, що нова ціна буде нижчою за рівноважну.

Які ж будуть наслідки введення цього обмеження? Спроможність вільного ринку нормувати споживання буде паралізована. Існування обмеження цін створює стійкий дефіцит даних товарів. Так, при ціні Р' обсяг попиту на товар буде дорівнювати Q(d), а обсяг пропозиції тільки Q(s). Отже, виникає стійкий дефіцит, що дорівнює різниці між Q(d) і Q(s).

Оскільки введення цінового обмеження призводить до виникнення стійкого дефіциту даної продукції, розмір якого визначається відрізком Q(s)Q(d), уряду приходиться приймати на себе піклування про нормування її для споживачів в інтересах досягнення більш справедливого розподілу.

Це здійснюється, наприклад, шляхом введення карткової системи. Однак використання карткової системи не вирішує іншої проблеми. Дійсно, крива попиту на рис.1 свідчить про наявність великої кількості покупців, що прагнуть купити товар по ціні, що перевищує встановлений максимум.

І, звичайно, для продавців вигідніше реалізувати його по більш високій ціні. Тому, не дивлячись на значне посилення бюрократичного апарату, що супроводжує, як правило, введення контролю за цінами, нелегальні "чорні ринки" — ринки, на яких товари купуються й продаються по цінах, вищих за встановлені межі — отримують широке поширення.

Проблеми у реалізації політики контролю за цінами можна також пояснити значними адміністративними складнощами її проведення. До органів контролю постійно пред'являються вимоги зробити виключення для тих чи інших видів товарів або якої-небудь галузі. Поступово, по мірі подальшого відхилення цін від стану рівноваги й посилення дефіциту, тиск на контролюючі органи з вимогами надати пільги зростає, й, в кінці-кінців, це надзвичайно ускладнює контроль.

Інша проблема полягає у тому, що уряд може спробувати зберегти ціновий контроль в силі вже після завершення проміжного періоду й початку нового підйому. В цей період контроль такого роду може виявитись некорисним й лише погіршити ситуацію.

Хоча політика державного регулювання цін несе значний позитивний ефект і має особливе значення в кризові періоди, її реалізація може призвести до дуже небажаних наслідків.

У короткостроковому плані пряме регулювання цін сприятиме стабілізації національної економіки. Так, у державі можуть значно знизитись темпи зростання оптових й роздрібних цін, і це призведе до гальмування інфляційних процесів. Але вже у найближчі роки виявляться негативні наслідки централізованої моделі регулювання. "Заморожування" цін і заробітної плати обмежить міжгалузевий перелив капіталів, буде гальмувати інвестиційну політику, знизить рівень ділової активності, стримуватиме зростання доходів.

Як приклад можна навести спроби уряду США ввести пряме регулювання внутрішньоамериканських цін на енергоносії, які, відбиваючи зростання імпортних цін на нафту, нафтопродукти та природний газ, зростали у 1974-1981 роках дуже високими темпами, стимулюючи розкручування інфляційної спіралі в країні.

"Заморожування" внутрішніх оптових цін на нафту, нафтопродукти й природний газ, стримуючи на перший погляд розвиток інфляційних тенденцій, призвело до ряду негативних наслідків в американській економіці. Нестача інвестицій в енергетичне господарство, відсутність зацікавленості у видобувних корпорацій щодо розробки нових родовищ нафти й природного газу через контроль над рівнем внутрішніх цін призвели до того, що чистий імпорт нафти до США, незважаючи на зростання світових цін, продовжував аж до 1981 року збільшуватися високими темпами.

Р.Рейган, якого підтримував великий бізнес, ставши президентом, відразу ж відмінив контроль над внутрішніми цінами на нафту й нафтопродукти (у січні 1981 р.). "Контроль над цінами стримував виробництво, стимулював споживання, пригнічував технологічні досягнення й робив США більш залежними від енергетичного імпорту", — так коментував Р.Рейган своє рішення. За оцінками спеціалістів, тільки в результаті відміни контролю над цінами чистий імпорт нафти у США в 1983 р. скоротився на 54% порівняно з 1980 р.

4. Антиінфляційна політика України у 1992-1996 рр.

Найбільш істотним негативним явищем в економіці України на етапі її ринкового реформування виявилася інфляція.

Період 1992-1994 рр. характеризується надзвичайно високим рівнем інфляції, навальним зростанням цін, послабленням контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємств.

За даними Світового банку, рівень інфляції в Україні в другій половині 1993 р. був найвищим у світі. Якщо в 1992 р. її рівень зріс у 21 раз, то за 1993 р. — у 103 рази. І хоча в 1994 р. рівень інфляції дещо знизився, однак сталося це не в результаті проведення комплексних реформ і якісних змін у системі державних фінансів та запровадження цінової лібералізації, а через відстрочення бюджетних виплат і небувале зростання заборгованості бюджету.

До числа інфляційних факторів, що мали місце протягом останніх років, належать:

а) надвисоке підняття цін на енергоносії та основні види сировини й матеріалів;

б) збільшення наявної грошової маси за рахунок додаткової емісії грошей;

г) зростання безготівкового обігу як наслідок кредитування низькорентабельних та збиткових підприємств;

д) монопольне ціноутворення в умовах монополізації більшості видів промислового виробництва, що веде до диктатного підвищення цін виробниками, оскільки споживачі позбавлені вибору і відсутній стримуючий контроль за цінами.

Спочатку нашій економіці була властива інфляція витрат, оскільки випереджаючими темпами зростали ціни енергоносіїв й первинної сировини, й кожна наступна хвиля підвищення цін починалася з палива та сировини. Періодичне випереджаюче підвищення цін на енергоносії було імпульсом для загального зростання цін й інфляції.

Підвищення підприємствами цін на власну продукцію з метою покриття зростаючих витрат дало поштовх до подальшого розвитку інфляційних процесів. При цьому типі інфляції зростання грошової маси є наслідком підвищення цін. Незважаючи на дедалі зростаючу грошову емісію, виникла нестача оборотних засобів підприємств для розрахунків з своїми постачальниками (криза неплатежів) і для видачі зарплати. В результаті склалася типова інфляційна спіраль: зростання цін веде до збільшення витрат (і в тому числі — зарплати), яке вимагає збільшення грошової маси, а останнє, в свою чергу, веде до нового витка зростання цін. Таким чином, інфляція в Україні являє собою поєднання інфляції попиту та інфляції витрат, що значно ускладнює здійснення антиінфляційної політики.

До листопада 1995 року рівень цін порівняно з груднем 1990 року зріс в Україні у 37 тисяч разів. Водночас з зростанням цін відбувалося падіння валютного (доларового) курсу українського карбованця.

Дані графіка свідчать про те, як місяць у місяць розвивався інфляційний процес, і, відповідно, зростали середні оптові та роздрібні ціни. Це явище перетворилося на могутній каталізатор спаду виробництва, загального зростання виробничих витрат і собівартості товарної продукції, що, в свою чергу, підштовхувало виробників до чергового підвищення цін. Оптові ціни особливо швидко зростали у паливній і хімічній промисловості, електроенергетиці, чорній металургії та машинобудуванні, а з роздрібних цим характеризувалися ціни на продукти харчування, які протягом багатьох десятиріч були штучно занижені й дотувалися з держбюджету. Взагалі раніше роздрібні ціни в Україні ніколи не зростали такими темпами, і це викликало справжній шок у основної маси населення.

Випереджаюче зростання оптових цін руйнує безпосередньо виробничу сферу, гальмуючи або навіть припиняючи інвестиційні процеси. Водночас, хоча й повільніші, але теж досить бурхливі темпи зростання роздрібних цін руйнують соціальну сферу, пригнічують економічні інтереси людей до активної підприємницької та трудової діяльності, тобто діють у тому ж самому негативному напрямі.

Все це викликало таке явище, як неплатоспроможність більшості юридичних та фізичних осіб, незважаючи на безперервне накачування грошового обігу дедалі більшою масою паперових грошей. За оцінкою СБРР, за 1992 р. неплатежі України становили 40% усього її ВВП. У 1993 р. обсяги неплатежів продовжували зростати, викликаючи різке скорочення і навіть припинення товарного виробництва на багатьох підприємствах.

В цих умовах монетарна політика НБУ перетворилася на потужний інфляційний фактор. Держава почала негайно покривати зростаючий грошовий дефіцит найпростішим шляхом — емісією відповідної маси грошей. Вони були направлені на покриття готівкового попиту, бюджетні дотації, кредитування виробників і споживачів (включаючи і явних банкрутів). Тільки у першому кварталі 1993 р. для підтримки АПК було надано майже 1 трлн. крб. пільгових кредитів й біля 3 трлн. крб. фінансової допомоги. Величезної кредитної допомоги потребували й інші галузі народного господарства — в березні того ж року їм було надано кредит у 606 млрд. крб. для проведення заліку взаємних боргів. Загальна сума емісії готівки за січень-квітень 1993 р. досягла 598,3 млрд. крб., що у 10 разів перевищувало емісію за такий же період 1992 р. Протязі 1993 року монетарна маса збільшилася з 26 до 47,2 триліона карбованців, тобто у 1,8 раза, ніж вона становила у попередньому році. Грошова емісія, як і ціни, швидко вийшла з-під належного державного контролю.

Грошові знаки (купоно-карбованці), випущені в Україні на початку 1992 р. замість російського рубля, почали катастрофічно знецінюватися. Бурхливе знецінення грошей підірвало виконання ними властивих їм ринкових функцій, і перш за все — стимулюючої. З'їдаючи фонди нагромадження і споживання, гіперінфляція загальмувала підприємницьку і трудову активність в країні.

Втративши контроль за емісією грошей, за рухом видатків та цін, грошового обігу і кредитних ресурсів, український уряд тоді так і не знайшов надійних регулюючих механізмів для активного впливу на інфляційні процеси та погашення їх негативного впливу на економічне і соціальне становище в країні.

Цінова та інфляційна спіраль, яка стала розкручуватися з початку 1993 р., у другому півріччі знову пішла вгору. До кінця 1993 р., коли інфляційна спіраль розкрутилася до найвищої фази, банки змушені були додатково випустити в обіг величезну масу грошей. Це автоматично викликало черговий стрибок цін. Девальвація карбованця набула катастрофічного характеру. В листопаді уряд адміністративно запровадив його фіксований курс, що підхльоснуло активність тіньового валютного ринку.

Отже, у 1992-1994 рр. в Україні проводилася помилкова економічна політика, що фактично мала не антиінфляційний, а проінфляційний вплив на економічну систему країни.

При цьому уряд застосовував в основному два антиінфляційних заходи — обмеження фондів споживання підприємств і регулювання цін. Адміністративний контроль цін було введено Указом президента "Про заходи щодо стримування темпів зростання цін". Згідно з ним підприємства всіх форм власності могли підвищувати оптові ціни на продукцію тільки у разі зростання витрат на виробництво, яке не залежить від їхньої господарської діяльності. Цим же Указом вводилося обмеження розміру надбавки для торговельних і постачальницько-збутових підприємств у розмірі не більше 55% від ціни виробника. Але, як свідчать наслідки, ці заходи спрацювали недостатньо ефективно. Насамперед, ціни тоді вже досить надійно вийшли з-під державного контролю, і знову підпорядкувати їх системі жорсткого державного контролю було дуже важко. Щодо обмеження фондів споживання, то це мало б сенс тоді, коли було б що обмежувати.

Серед найбільш негативних наслідків того періоду слід відмітити:

— серйозне порушення виробничої та фінансової систем функціонування економіки;

— підривання схильності до заощадження практично у всіх економічних агентів;

— руйнування на цій основі системи забезпечення відтворюючих процесів в економіці;

— надмірну диференціацію населення, окремих галузей й регіонів за рівнем доходів.

Під впливом інфляції обсяги номінальних грошових доходів населення зростали, а його реальні доходи, у зв'язку з випереджаючим підвищенням роздрібних цін на товари та послуги, навпаки, зменшувалися. Методи індексації доходів не забезпечували компенсації втрат від гіперінфляції. Тільки у 1993 р. при зростанні цін на рік більш ніж у 100 разів реальна зарплата зменшилася на 52%. Ефект від запровадження урядом пільг на оподаткування доходів громадян стосовно малозабезпечених, багатодітних, чорнобильців, ветеранів та ін. теж був мінімальним, оскільки самі оподатковувані доходи населення були мізерні й не встигали за зростанням цін.

Дилема, що постала перед українським урядом, полягала в тому, яким чином, скорочуючи темпи інфляції, не посилити стагнацію виробництва. Але вона не була вирішена належним чином. Відновити економіку за умов надмірних податків, які пригнічують виробництво, звужують базу оподаткування і примушують платників приховувати свої доходи, неможливо. Слід відмітити хоча б такий факт: до введення податку на прибуток підприємств з 1993 року стягався податок на доход підприємств. При цьому підприємства, за існування спеціального податку на фонд зарплати, були змушені фактично двічі сплачувати його, оскільки фонд зарплати є складовою частиною доходу.

Політика посилення державного контролю й регулювання (стримування цін, завищений обмінний курс, дуже високі податки) призвела до формування потужного тіньового сектору економіки в Україні. За відсутності ефективного контролю за формуванням доходів, більшість зусиль держави були сконцентровані на скорочуваному державному секторі. В результаті на фоні втрати державою значної частини доходів, які можна було б отримати шляхом проведення податкової розумної політики, основний тягар недофінансування ліг на сектор, який поки-що був основою існування самої держави.

Через недосконалість нашої податкової системи спад валового продукту в Україні за 1996 рік склав біля 10%, а у галузях машинобудування й легкої промисловості досягає 20%.

Отже, завдання подальшого реформування економіки, що стоять перед Україною, можуть бути вирішені тільки за умов реалізації послідовної політики фінансової стабілізації та відновлення накопичень населення. Без цього забезпечити стійке економічне зростання на базі відродження інвестиційної активності й поступовий підйом життєвого рівня є неможливим. Сучасний період є найважливішою фазою реформ. Останнім часом у цьому напрямі зроблено ряд кроків, і найважливішим з них є введення у вересні цього року національної валюти — гривні. Це дало змогу в значній мірі стабілізувати грошовий обіг в країні.

Як міра, що має запобігти необумовленому зростанню заробітної плати на підприємствах, Кабінетом Міністрів у 1995 році було прийнято постанову про порядок визначення сум, що вносяться до бюджету у зв'язку з перевищенням фонду споживання. Тобто зростання зарплати може відбуватися тільки у межах індексу місячної інфляції. Також планується істотно зменшити розмір податків та взагалі скасувати відрахування до деяких цільових фондів у складі бюджету на 1996 р.

Час покаже, які наслідки для економіки України принесуть нові антиінфляційні заходи.

Висновки

Інфляція властива більшості економічно розвинутих країн світу і є основною проблемою в тих країнах, що розвиваються.

Чим би не була спровокована інфляція, вона знецінює доходи бюджету й супроводжується його дефіцитом.

Крім бюджетного дефіциту, інфляція обов'язково супроводжується нерівномірним зростанням цін і, звідси, порушенням господарчих зв'язків, гонкою цін між окремими галузями економіки й хвилеподібним поширенням зростання цін по районах держави й галузям.

У стані інфляційної нестабільності орієнтація лише на регулювання з боку співвідношення "попит-пропозиція" може призвести до затяжних криз з повільним періодом стабілізації та оздоровлення економіки. Незважаючи на дію ринкових законів, держава не відмовляється від впливу на ціни, суттєво посилюючи його в кризові для національної економіки періоди.

Вихід з кризового стану для економіки будь-якої країни містить два основних елементи. По-перше, приборкання інфляції та, по-друге, припинення падіння виробництва. Однак ключовим моментом є саме вирішення питання інфляції, оскільки це — найважливіша умова для поновлення інвестиційної активності, що, в свою чергу, має забезпечити відродження виробництва.

Між оподаткуванням та встановленням державного контролю за цінами існує функціональний взаємозв'язок, і цим користуються уряди, коли ставлять собі за мету припинити зростання внутрішніх цін та поставити у невигідне становище тих господарюючих суб'єктів, які планують підняти ціну на продукцію. Адже державний контроль над цінами грає надзвичайно важливу роль, особливо в умовах кризису економіки і виходу з нього.

Наприкінці слід додати, що інфляція — це не лише свідотство слабкості економіки, а й свідотство слабкості державної влади або слабкості політичної мудрості.