Індустріальна історія України

Вступ

Перші п’ятирічки. Демонтаж НЕПу

2. Індустріалізація: завдання, труднощі та характерні риси

3. Особливості процесу індустріалізації в Україні

Висновки

Використана література

 

Вступ

У кінці 20-х років внутрішня політика СРСР зазнала кардинальної зміни. Зміцніла правляча верхівка більше не потребувала компромісів задля утримання влади. Після розгрому опонентів у внутрішньопартійній боротьбі Сталін обрав шлях прямого примусу для реалізації проєкту «соціалізму». Політичний курс щодо України також суттєво змінився.

1. Перші п’ятирічки. Демонтаж НЕПу

Зміна внутрішнього курсу виявилася передусім у пришвидшенні індустріалізації. Ленін свого часу наголошував, що підґрунтям соціалізму здатна стати лише велика машинна індустрія. Однак наприкінці 20-х років СРСР, зокрема й Україна, лишався аграрною, селянською країною. Партія більшовиків оголосила індустріалізацію, що мала перетворити СРСР із держави-імпортера машин та устаткування на державу-виробника, з аграрної — на промислову. Через постійне очікування війни з капіталістичним оточенням цю масштабну трансформацію планувалося здійснити максимально швидко, щоб встигнути створити оборонну промисловість.

Постало питання про джерела фінансування. На Заході первісне нагромадження капіталу відбувалося через розорення селянства та експлуатацію колоній. Партійні теоретики на словах заперечували такий шлях, але на практиці його застосували в найжорстокішій формі. «Внутрішньою колонією» для радянської промисловості стало селянство, передусім українське.

Перший п’ятирічний план (1928—1933) передбачав напружені, але реальні темпи зростання промисловості. Проте невдовзі Сталін почав вимагати різкого підвищення планових показників, що спричинило диспропорції та зриви. Наприклад, видобуток вугілля в Донбасі планували збільшити з 27 до 53 млн т, потім завдання підвищили до 80 млн т, а фактичний видобуток у 1933 р. становив лише 45 млн т. Виплавка чавуну в Україні мала зрости з 2,4 до 6,6 млн т, натомість реально виплавили 4,3 млн т. Попри заяви Сталіна про виконання плану за чотири роки і три місяці, за більшістю показників він не був виконаний навіть за п’ять років.

Утім, перша п’ятирічка мала для України важливі наслідки. Республіка отримала понад 20 % загальних капіталовкладень; з 1,5 тис. нових підприємств близько 400 будувалися в Україні. У 1932 р. запрацювала перша черга Дніпровської гідроелектростанції — найбільшої тоді в Європі. Споруджувалися підприємства-гіганти: Харківський тракторний завод, «Запоріжсталь» та інші.

У другій і третій п’ятирічках частка інвестицій для України зменшилася. З 4500 підприємств, що будувалися в другій п’ятирічці (1933—1937), в Україні розмістили близько тисячі; у незавершеній третій (1938—1941) — 600 з 3 тис. Це пояснювалося планами створення нової промислової бази на Уралі, де заводи були б безпечнішими на випадок війни.

Напружені плани потребували інтенсифікації праці. Цього досягали двома способами.

Перший — розпалювання масового ентузіазму. Використовували «соціалістичне змагання», зустрічні плани, рух новаторів, нагородження орденами, присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці. У 1935 р. широко розрекламували рекорд вибійника шахти «Центральна-Ірміно» в Донбасі Олексія Стаханова, який із двома помічниками вирубав за зміну 102 т вугілля, перевищивши норму в 14,5 раза (хоча справедливіше було б поділити цей результат на трьох). Це досягнення негайно використали для організації стахановського руху. Сотні тисяч робітників щиро вірили в близьке «світле майбутнє» й були готові на жертви заради нього.

Другий спосіб — прямий примус і страх. Тих, хто не виявляв ентузіазму, змушували працювати під загрозою адміністративних стягнень. Брак у роботі чи пошкодження станків кваліфікували як підривну діяльність, що могло завершитися арештом. Обидва шляхи призвели до такого рівня експлуатації робочої сили, який можна порівняти хіба що з «диким» капіталізмом доби первісного нагромадження.

Успіхи перших п’ятирічок безсумнівні й вражають. Точне зростання обсягу промислової продукції підрахувати складно, адже статистика вже не відображала реальності, але дореволюційний рівень був значно перевершений. Запрацювали металургійні гіганти «Запоріжсталь», «Криворіжсталь» і «Азовсталь», тракторний і турбінний заводи в Харкові, машинобудівні підприємства в Києві, Одесі, Миколаєві; виникли нові галузі, зокрема хімічна. Однак усе це було досягнуто надто дорогою ціною.

Наслідки індустріалізації для України неоднозначні. Республіка перетворилася з аграрної на індустріальну. Розгорнулася урбанізація: до індустріалізації в містах жив лише кожен п’ятий житель, напередодні Другої світової війни — уже кожен третій. Урбанізація певною мірою сприяла українізації міст. Сформувалися національний український робітничий клас (раніше він був переважно російським) і технічна інтелігенція. Проте ціна цих зрушень була надто високою: село пограбували й поневолили заради коштів на індустріалізацію; демонтували неп і запровадили командно-адміністративну систему; ліквідували рештки економічної самостійності України; створили атмосферу пошуку шкідників, що спричинило масові репресії.

2. Індустріалізація: завдання, труднощі та характерні риси

Завдяки непу промисловість СРСР у середині 20-х років досягла довоєнного (1913) рівня, однак країна суттєво відставала від розвинених капіталістичних держав: менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля й нафти. Господарство загалом перебувало на доіндустріальній стадії. Тому XIV з’їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію. Як продовження плану ГОЕЛРО, цей курс офіційно мав забезпечити економічну самостійність і незалежність СРСР; зміцнити обороноздатність; створити матеріально-технічну базу для модернізації промисловості й сільського господарства; стимулювати зростання продуктивності праці та на цій основі підвищити добробут і культурний рівень трудящих (цей пункт у документах зазвичай стояв останнім).

Україні відводилося важливе місце в реалізації курсу. На IX з’їзді КП(б)У (грудень 1925 р.) наголошувалося на ключовій ролі важкої промисловості республіки для модернізації та реконструкції країни.

Курс на індустріалізацію майже одразу зіткнувся з об’єктивними труднощами. Масштабні перетворення мали відбуватися на величезній території, що гостро ставило питання про інфраструктуру (дороги, мости тощо), стан якої не відповідав потребам. Модернізацію потрібно було проводити швидко, щоб:

• по-перше, не відстати остаточно від капіталістичного світу;
• по-друге, зміцнити обороноздатність, адже в середині 20-х років зовнішня загроза, на думку сталінського керівництва, лишалася реальною.

На підприємствах хронічно бракувало кваліфікованих кадрів. Серйозною проблемою був і дефіцит обладнання: на більшості заводів воно було застарілим, а значну частину потрібних машин власна промисловість узагалі не виробляла. Однак головною перешкодою була нестача коштів. Питання фінансування стало одним із центральних у державному та внутріпартійному житті. Г. Зінов’єв, Л. Каменєв і Л. Троцький обстоювали інтенсивніше перекачування коштів із села в місто через підвищення податків і цін на промтовари. Цю ідею «надіндустріалізації» гостро критикували голова ВУЦВК Г. Петровський і голова РНК УСРР В. Чубар та інші; на XV з’їзді ВКП(б) (грудень 1927 р.) її засудили. Той самий з’їзд затвердив директиви першого п’ятирічного плану (1928/1929 — 1932/1933 господарські роки).

План готували ґрунтовно: лише комісія Ковалевського розробила 50 варіантів економічного розвитку. Зрештою пропонувалося обрати один із двох альтернативних варіантів — відправний або оптимальний, що майже на 20 % перевищував показники відправного.

Робота над п’ятирічним планом в Україні відзначалася певною політичною наївністю. У передмові до «Контрольних цифр народного господарства УСРР за 1926—1927 рр.» голова Держплану республіки Г. Гринько писав: «Контрольні цифри мають бути вищим досягненням, вищим узагальненням наукової економічної думки в країні, вищим проявом економічного прогнозу на найближчий рік... Контрольні цифри, однак, не є тільки економічним прогнозом, — вони є також системою економічних директив, формулюють практичні завдання економічної політики на найближчий рік». У середині 20-х років концепцію синтезу прогнозу й директиви застосували і до перспективного планування. Держплан УСРР щодо п’ятирічного плану стояв на позиціях, що план має бути:

а) науковим прогнозом об’єктивних можливостей;

б) формулюванням завдань, що визначають умови оптимального їх використання;

в) системою заходів, спрямованих на практичне здійснення політичних прагнень державної влади.

На практиці «здійснення політичних прагнень державної влади» фактично витіснило науковість та об’єктивність.

У квітні 1929 р. XVI партконференція схвалила оптимальний варіант, але він так і залишився на папері: вже в листопаді того ж року в «Правді» з’явилася стаття Сталіна «Рік великого перелому», де проголошувався курс на стрімке форсування індустріалізації. У 1931 р. радянські закупівлі становили 30 % світового експорту машин і обладнання, а 1932 р. — майже 50 %.

Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки

Якщо в роки першої п’ятирічки з 1500 промислових підприємств, що споруджувалися в СРСР, 400 будувалося в УСРР, то в другій п’ятирічці в Україні зводили лише 1000 заводів з 4500, а в третій — 600 з 3000. Це пояснюється тим, що на початку індустріалізації потрібно було зміцнити базу для розгортання модернізації. Робилося це зазвичай там, де були найсприятливіші умови, а згодом зростаючі масштаби реконструкції та реальна загроза війни змусили союзне керівництво подумати про індустріальний розвиток Уралу. Виступаючи на XVI з’їзді ВКП(б) (червень 1930 р.), Сталін наголошував: «Зараз... наша промисловість, як і наше народне господарство, спирається в основному на вугільно-металургійну базу на Україні. Зрозуміло, що без такої бази немислима індустріалізація країни. Нове в розвитку нашого народного господарства полягає... в тому, щоб, всебічно розвиваючи цю базу і надалі, почати... створювати другу вугільно-металургійну базу... на Уралі».

Поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей

У харчовій промисловості України виникли нові галузі: маргаринова, молочна, маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська. Коли 1932 р. став до ладу завод «Дніпроспецсталь», у республіці з’явилася електрометалургія як галузь металургійної промисловості. Після введення в дію 1930 р. Костянтинівського цинкового та 1933 р. Дніпропетровського алюмінієвого заводів в УСРР виникла також кольорова металургія.

Попри те, що жодна з перших довоєнних п’ятирічок не була виконана повністю, індустріалізація вивела Україну на якісно новий рівень промислового розвитку, докорінно змінивши структуру господарства:

• зросла частка промисловості порівняно з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки;
• у валовій продукції самої промисловості дедалі більше домінувало виробництво засобів виробництва;
• дрібна промисловість (кустарно-ремісничі підприємства, окремі товаровиробники) витіснялася великою індустрією.

Модернізація промислового потенціалу дала змогу Україні випередити за рівнем розвитку індустрії кілька західноєвропейських країн. Вона посіла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє місце за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце у світі за видобутком вугілля.

Модернізація промисловості сприяла посиленню урбанізації. Якщо до індустріалізації в містах України проживав лише кожен п’ятий житель, то перед Другою світовою війною — уже кожен третій. Наслідком швидкої урбанізації стала певна українізація міст. Саме в цей час активно формувалися національний український робітничий клас та інтелігенція.

Водночас форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції в господарстві України. Привілейоване, домінуюче становище групи «А» (виробництво засобів виробництва) порівняно з групою «Б» (виробництво предметів споживання) в умовах фактичної ліквідації ринкових зв’язків вело до відриву підприємств групи «А» від кінцевого споживача, що зумовлювало втрату стимулів розвитку та потребу в державних «тепличних» умовах.

У перші п’ятирічки ставку зробили на побудову й реконструкцію підприємств-монополістів. Модернізація запорізького заводу «Комунар» перетворила його на найбільше у світі підприємство з виробництва зернозбиральних комбайнів. Реконструйований паровозобудівний завод у Луганську за проектною потужністю дорівнював найбільшому в світі заводу компанії «Америкен локомотив». Підприємства-монополісти спочатку поглинали левову частку капіталовкладень у промисловість, а згодом фактично підім’яли під себе всю економіку країни.

Форсований розвиток індустрії вів до збільшення кількості об’єктів, що мали будуватися чи реконструюватися, але планові цифри не завжди були обґрунтованими. В Україні в цукровій промисловості п’ятирічним планом передбачалося побудувати 11 нових підприємств. Однак згодом виявилося, що сільське господарство не зможе забезпечити сировиною таку кількість потужностей, тож побудували лише 3 цукрові заводи. Будівництво сотень об’єктів розпочали, але не завершили через нестачу сировини, палива, обладнання, робочої сили. До кінця 1930 р. 40 % капіталовкладень у промисловість СРСР було заморожено в незавершених проєктах.

Промисловий потенціал України формувався диспропорційно: посилювалися традиційно індустріальні райони — Донбас і Придніпров’я, а промисловість густо заселеного Правобережжя помітно відставала в темпах розвитку.

Протягом перших п’ятирічок остаточно зламали механізм саморегуляції економіки. Наростаюча централізація економічного життя призвела до формування командно-адміністративної системи. Особливо чітко виявилася тенденція фактичної монополізації центром управління промисловістю республіки. Уже 1927—1928 рр. важка промисловість України (група «А») на 89 % була в загальносоюзному підпорядкуванні, а група «Б» — на 50 %. Командні методи управління економікою зумовлювали відчуженість робітничого класу від засобів виробництва та зниження життєвого рівня народу.

Висновки

Отже, індустріалізація в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мала свої особливості: інвестування в промисловість республіки значної частини коштів, особливо в початковий період; побудова в Україні в роки перших п’ятирічок більшості запланованих промислових об’єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу; поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей; витіснення приватного сектора.

Наслідки індустріалізації були неоднозначними. З одного боку, позитивні зрушення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвитку, прогресивні зміни в структурі господарювання на користь промисловості, досягнення промисловістю республіки за низкою головних індустріальних показників європейського та світового рівня, урбанізація, швидке формування національного робітничого класу. З іншого — форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробництва засобів виробництва, побудова і реконструкція підприємств-монополістів, заморожування значних коштів у незавершених об’єктах, диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки, наростаюча централізація економічного життя, повернення до командних методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.

Використана література

1. Історія України: Навчальний посібник. – К., 1997
2. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1993
3. Крип’якевич І. Історія України. – Львів, 1992
4. Історія України: Курс лекцій у двох книгах. – К., 1992
5. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996
6. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до 21 століття. – Харків: „Одіссей”, 2001
7. Історія України. – Львів: Світ, 1998
8. Бойко О.Д. Історія України. – К.: „Академія”. – 2002