Імпресіонізм як художній стиль в мистецтві

Вступ

Рубіж XIX–XX століть став своєрідним вододілом між усталеним реалістичним мистецтвом і модернізмом, що лише зароджувався. Однією зі спроб осмислити цей перехід стала стаття Є. Замятіна «Про літературу, мистецтво і ентропію». У ній автор зазначає: «Усі реалістичні форми — нерухомі. У природі такого обмеженого непорушного світу немає, він умовність, абстракція, нереальність. Звичне банальне мистецтво приємне і комфортне. Але повернутись до нього вже неможливо. Кожна революція — це рана і біль, але ранити треба. Тому що люди, а особливо художники, часто хворіють сонною хворобою (ентропією). І вже немає сил поранити себе, розлюбити улюблене, залишити затишні покої, що пахнуть лавровим листям і славою, піти в чисте поле і там почати все спочатку».

Розпочати все з нуля, відмовитися від усталених канонів — це непросте завдання не лише для митця, а й для глядача чи читача. Саме тому виставка анонімних художників у Парижі викликала стільки глузувань, сарказму та відвертого неприйняття. Ось як відреагувала паризька преса 1874 року:

«Вчора на вулиці Лепелетьє заарештували якогось бідолаху, який, відвідавши виставку, почав кусати перехожих. Цей портрет — огидна карикатура, написана олією. Месьє Моне створює грубі образи спеціально для того, щоб привернути до себе увагу».

Такою була реакція критиків на першу виставку імпресіоністів. Не дивно, що самі митці називали себе «салоном тих, кого зреклися».

15 квітня 1874 року на бульварі Капуцинок у Парижі відкрилася експозиція групи художників, чиї роботи не прийняв офіційний Салон. А вже 25 квітня в гумористичному виданні «Шаріварі» з'явилася стаття «Виставка імпресіоністів» невідомого репортера Луї Леруа, який навіть не підозрював, що його глузливе прізвисько увічнить його ім'я в історії. Поштовхом для цього стала картина під номером 98 у каталозі — «Impression» («Враження. Схід сонця»).

Її автор, французький художник Клод Моне, якось спостерігав схід сонця на узбережжі Бретані. Він побачив не яскраве сліпуче коло, облямоване променями, а рухливу масу води, що блискотіла й на горизонті зливалася з небом. Повільно пропливали рибальські човни. Вода й небо постійно рухалися, текли, змінювали обриси, граючи найніжнішими барвами в сонячному світлі. Моне спробував передати саме враження цієї мінливості, наскільки це було можливо.

Дорого коштували йому і це враження, і цей схід сонця.

Лише через десять років прізвисько «імпресіоністи» втратило образливий відтінок. Слово припало до вподоби публіці та критикам, його прийняли й самі художники. Клод Моне заявив: «Я був і хочу залишатись імпресіоністом».

1. Імпресіонізм як художній стиль в мистецтві

Наше завдання — розглянути особливості імпресіонізму як стилю в живопису та літературі, а також познайомитися з його найяскравішими представниками.

Імпресіонізм — це напрям у культурі, зокрема в малярстві та музиці, що виник у 1860-х роках і остаточно сформувався у другій половині XIX століття у Франції. Його головним завданням було витончене, ушляхетнене відтворення особистих вражень і спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань.

Імпресіонізм панував у мистецтві Європи та Північної Америки до кінця XIX століття. На відміну від академізму, імпресіоністи прагнули відображати реальне життя (у малярстві цей підхід відомий як пленер — від фр. plain air), працювати на природі, вловлювати мінливі ефекти світла. Термін уперше вжили в негативному значенні під час критичної оцінки роботи Моне «Impression, схід сонця» 1872 року (нині картина вкрадена з музею Мармотта, Париж). До імпресіоністів належали також Ренуар і Сіслей, пізніше до них приєдналися Сезан, Мане, Дега та інші.

Імпресіонізм зародився у французькому малярстві, а згодом поширився на музику (Дебюссі, Равель, Стравинський) та скульптуру (Роден). Художники-імпресіоністи відкидали академічні традиції та шукали нових засобів зображення. Вони збагатили живопис сміливими рішеннями у передаванні світла й колориту.

Перші серйозні спроби осмислення імпресіонізму були пов'язані з досвідом французьких художників.

Причому в період цілковитого неприйняття й осміяння нової школи теоретичне обґрунтування намагалися дати і самі митці — О. Ренуар, П. Сезанн, — та їхні нечисленні соратники, зокрема Е. Золя. Хоча відмова від теоретизування, від проголошення декларацій та концепцій була однією із програмних засад імпресіонізму. На початку XX століття з'являються перші узагальнюючі праці: книга німецького дослідника Р. Гаманна «Імпресіонізм в житті і мистецтві» (1907 р.), двотомник В. Вайсбаха «Імпресіонізм. Проблема живопису в античний і новий період» (1910–1911).

Клод Моне був одним із засновників імпресіонізму, вічним експериментатором. Він мріяв перенести на полотно найтонші відтінки кольорів, які постійно змінюються впродовж доби й кожної пори року, відчути миттєвість і, головне, атмосферу, світло, розлите в ній, мінливість моря, гру сонячних променів у квітучому саду. Так Моне створював відомі серії «Копиці сіна», «Тополі», «Лондонський туман», «Руанський собор».

«Собори» стали його прокляттям: він утратив лік переробленим наново полотнам. Зрештою виставив 20 варіантів «Руанського собору». Більшість парижан побачили в них просте повторення однієї теми, до того ж усі картини були написані з одного ракурсу й відображали західний фасад храму. Назви їх теж не відзначалися різноманітністю: «Руанський собор зранку», «Руанський собор опівдні», «Руанський собор увечері». Це були дуже тонкі спостереження за тим, як денне світло від ранку до заходу сонця безперервно змінювало сіру масу будівлі, забарвлювало її в рожевий, золотий, пурпуровий і блакитний кольори. Моне захопився цим калейдоскопом світлових ефектів. Він працював від світання до ночі й молив Бога, щоб не зіпсувалася погода.

І під кожним зі своїх «Соборів» міг би підписати слово «Враження», як 20 років тому поставив його під картиною «Схід сонця».

Художники відразу ж виявили дивовижну схильність до зближення й об'єднання. Вони знайшли один одного задовго до організації виставки 1874 року не просто внаслідок взаємної симпатії — їх згуртували загальні інтереси й загальні ідеали.

Їх усіх не визнавав офіційний Салон — щорічна експозиція, яка приносила художникам ім'я й давала можливість існувати, продаючи свої картини; усіх засуджувала буржуазна преса та буржуазна публіка.

Тягнучись один до одного, вони спершу групувалися навколо Еміля Золя, котрий із властивим йому зухвальством почав боротьбу за новий живопис, за Мане, та свого близького друга юнацтва Сезана. Останній у той час не менш зблизився і з Піссарро, і з Базилем, який познайомив його зі своїм другом Ренуаром. У відомій тоді майстерні Глейра Ренуар і Базиль увійшли в коло художників, що групувалися навколо Моне, серед котрих був і Сіслей. Таким чином вони всі…

Моне надавав перевагу пейзажам, а для Ренуара улюблена тема — людина.

Найбільше він малював молодих жінок і дітей. І робив це з надзвичайною ніжністю й теплотою. У Ренуара ціла колекція дитячих портретів, від них віє такою радістю й чистотою, що можна втішитись, дивлячись на них у скорботну хвилину. Недарма його називають художником щастя, бо Ренуар відкидає труднощі й негаразди людського життя, всі його картини випромінюють піднесення й натхнення. На його полотнах бачимо милих, чарівних парижанок, молоді обличчя, стрункі фігури. Він не лестив своїм моделям, а просто знаходив прекрасне в реальному житті.

Ренуар відмовився від чорного й білого кольорів. Адже де в природі зустрінеш чистий чорний і білий, не змінені під впливом блакиті неба, зелені лісу, золота сонячних променів? Навіть чорні сукні, парасольки і капелюшки на його картинах написані не чорною фарбою.

Едгар Деґа був учасником більшості виставок імпресіоністів, хоч не в усьому дотримував їхнього стилю. Не працював на пленері, майже не приділяв уваги пейзажу. Як ніхто з сучасних йому художників, Деґа вмів відобразити рух і час, показував модель у складних ракурсах і поворотах у моменти, коли вона й не підозрювала, що за нею спостерігає хтось сторонній.

Він малював картини, сповнені динаміки, — театр, цирк, перегони, сцени балету або просто паризький натовп.

Популярність Деґа приніс насамперед цикл «Танцівниці». Художник блискуче передавав красу балету, намагався увічнити мить класичного танцю. На картині «Блакитні танцівниці» він зобразив не моментальний, а загадковий рух, а подовжений, як у мультиплікації, розвиток витончених артистичних па, коли одна балерина підхоплює і продовжує рух іншої. Поезію танцю підкреслює справжня симфонія блакитних тонів і їхніх відтінків, а також особлива композиція, «принцип кадру», за яким частина фігури може бути відрізана рамкою картини.

Для Піссарро не існувало природи без людини та її діяльності. Вершиною його творчості стали міські паризькі пейзажі: «Оперний проїзд», «Бульвар Монмартр у Парижі» та ін. Він не перший почав малювати сучасне йому місто, але лише цей митець зміг відобразити його динамічне, бурхливе життя, стрімкі зміни, напружений ритм, його поезію. Париж Піссарро — це привітне, гамірливе місто XX століття, у якому людина почувається затишно й комфортно.

Манера художника світла й радісна. Він писав свої полотна маленькими, окремо покладеними мазками майже чистих фарб. На відстані мазки зливаються, і внаслідок оптичного ефекту створюється враження мінливості.

Висновки

Імпресіонізм (франц. impressionnisme, від impression — враження) — напрям в образотворчому, театральному мистецтві, музиці, художній фотографії, кіно та літературі останньої третини XIX — початку XX століття, який вважав завданням витончене, яскраве відтворення реального світу в його рухливості й мінливості без особливого заглиблення в суть і соціальну зумовленість явищ дійсності. Найяскравіше виявився у французькому живописі 70–80-х років XIX століття у творчості Е. Мане, К. Моне, Е. Дега, К. Піссарро, О. Ренуара, А. Сіслея, Б. Морізо та ін. Як художній напрям імпресіонізм почав складатися у Франції в 60-х роках, досяг розквіту в 70–80-х роках і незабаром (з 1886 року) розпався як цілісна система. Появі імпресіонізму передувала кризова ситуація в європейській художній культурі, насамперед у літературі, що виникла у 60-х роках XIX століття внаслідок панування натуралізму.

Особливості імпресіоністичного стилю у малярстві:

1. Намагання схопити і зафіксувати миттєве враження від пейзажу або людини.
2. Розмитий малюнок, мерехтіння, не чіткі лінії, а тонкі нюанси барв, використання півтонів, відтінків кольорів.
3. Відмова від ґрунтування полотна, від чорних і білих кольорів.
4. Застосування окремих мазків чистих фарб, що зливаються на відстані, створюючи враження мінливості.
5. Робота на пленері.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник / Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова ; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. — К. : Кондор, 2005. — 347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие / Нела Багновская ; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова. — М. : Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2005. — 297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз. / Володимир Бокань ; Межрегион. акад. управл. персоналом. — К. : МАУП, 2000. — 134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник / Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська ; Наук. ред. Василь Шейко. — К. : Кондор, 2004. — 763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття) : Навчальний посібник / Людмила Кормич, Володимир Багацький ; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія. — 2-е вид. — Харків : Одіссей, 2003. — 303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник / І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик ; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — 367 с.

7. Культурология: История мировой культуры / Под ред. А. Н. Марковой. — 2-е изд., переработ. и доп. — М. : Культура и спорт : ЮНИТИ, 2000. — 575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник / Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова ; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. — Вид. 2-е, перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник / Євген Поліщук. — К. : Укр. Центр духовної культури, 2000. — 181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник / Олена Шевнюк. — К. : Знання-Прес, 2004. — 353 с.