Грошово-кредитні системи зарубіжних країн

1. Грошово-кредитне регулювання в зарубіжних країнах: цілі та інструменти

Економічний кругообіг товарів і послуг завжди супроводжується рухом грошових коштів. Грошовий оборот — це процес переміщення грошей, що забезпечує товарний обмін, а також нетоварні платежі та розрахунки. По суті, це вся сукупність грошових платежів і розрахунків, які здійснюються в межах економіки.

Грошовий оборот складається з двох тісно пов'язаних сегментів: безготівкового та готівкового обігу. Він перебуває у складній взаємодії з товарним обігом, де первинним є саме товарний обіг. Історично та логічно гроші виникли саме для забезпечення товарообмінних процесів.

У переважній більшості країн функцію грошово-кредитного та валютного регулювання виконує центральний емісійний банк (в Україні — Національний банк України) разом із Казначейством. У Сполучених Штатах цю роль відіграє Федеральна резервна система (ФРС).

Національна валютна система є складовою частиною грошової системи держави, хоча й має відносну самостійність. Вона являє собою форму організації економічних зв'язків, через яку здійснюються міжнародні розрахунки, а також формуються й використовуються валютні ресурси країни. Її розвиток залежить від зовнішньоекономічної діяльності держави та закріплюється національним законодавством. До ключових елементів національної валютної системи належать:

• національна валюта — грошова одиниця держави, що існує у готівковій (банкноти, монети) та безготівковій (залишки на рахунках) формах. Її емітують комерційні та центральний банки. У післявоєнний період головними формами світових грошей стали резервні валюти та міжнародні розрахункові одиниці — СПЗ та ЕКЮ;
• валютний паритет, що є основою валютного курсу;
• режим курсу національної валюти. Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн, що ґрунтується на їхньому об'єктивному співвідношенні, яке формується у процесі виробництва та обміну. Згідно з класифікацією МВФ, у світі застосовуються п'ять основних типів валютних режимів:

— курс, фіксований до однієї валюти;
— курс, фіксований до кошика валют;
— курс із керованою гнучкістю;
— незалежно плаваючий курс, який використовують валюти 45 країн світу. Навіть за плаваючого курсу центральний банк не відмовляється повністю від регулювання в межах певного інтервалу через валютні інтервенції. Для держав із перехідною економікою, зокрема України, на сучасному етапі найбільш прийнятним є режим керованої гнучкості. Однак у цьому випадку критично важливо не виходити за межі довгострокового тренду курсу, оскільки помилки центробанку та спроби виправити динаміку за допомогою масштабних інтервенцій можуть спровокувати масові валютні спекуляції.

— організація валютного ринку;
— національні органи, що обслуговують і регулюють валютні відносини;
— умови обміну національної валюти на золото (до Ямайської реформи 1976–1978 рр.) та інші валюти, тобто конвертованість. Чим більше валютних обмежень у країні, тим нижчим є рівень конвертованості її валюти. Повна відсутність таких обмежень означає вільну конвертованість.

Національна валютна система є невід'ємною частиною грошових відносин держави, а її функціонування регулюється внутрішнім законодавством. Саме на його основі встановлюються механізми взаємодії національних і світових грошей, способи їх конвертації, регулювання курсу, формування міжнародної ліквідності, золотовалютних резервів і кредитних ресурсів. Інфраструктуру національних валютних систем формують банківські та небанківські установи, біржі, органи валютного контролю, а також інші державні й приватні інститути [4, c. 26-28].

2. Провідні французькі комерційні банки та процеси диверсифікації в їх діяльності

Фундамент банківської системи Франції складають універсальні комерційні банки. Після Другої світової війни було націоналізовано чотири найбільші депозитні банки. Після злиття двох із них у 1966 році лідерами за сумою балансу стали "Банк Насіональ де Пари", "Сосьєте Женераль" та "Креди Лионне". Завдяки державним гарантіям ці установи акумулювали понад половину поточних рахунків підприємств та операцій із цінними паперами, а також 67% депозитів і кредитів. Вони мають близько 6 тисяч філій і контролюють понад 40% сукупного балансу всіх зареєстрованих банків.

Характерною рисою кредитної системи Франції стало стрімке зростання державного сектора в банківській сфері після Другої світової війни. Це відбувалося через націоналізацію приватних банків, створення державних і напівдержавних установ та посилення державного регулювання. Однак із 1985 року, після приходу до влади правих сил, розпочався зворотний процес.

Сьогодні кредитна система Франції налічує близько 2,2 тисячі кредитних установ (без урахування Банку Франції), серед яких:

• універсальні банки (400);
• кооперативні банки або банки взаємного кредиту (200);
• ощадні та пенсійні каси (300);
• установи муніципального кредиту (понад 20).

Окрім цього, французьке законодавство виокремлює фінансові спілки (понад 1000) та спеціалізовані фінансові інституції (30).

Очолює банківську систему країни Банк Франції ("Банк де Франс").

У Франції функціонує розгалужена система банківського контролю, що базується на таких принципах:

— подвійний нагляд за банками з боку Міністерства економіки та фінансів і Банку Франції;
— розробка конкретних правил і напрямків контролю чотирма організаціями: Національною кредитною радою, Комітетом банківського регулювання, Комітетом кредитних установ та Банківською комісією;
— обов'язкова участь банків у професійних об'єднаннях, таких як Французька асоціація банків, Французька асоціація фінансових товариств тощо, центральні органи яких виступають посередниками між наглядовими органами та кредитними установами.

Основними напрямками зовнішнього контролю за діяльністю французьких банків є:

— видача дозволу на банківську діяльність;
— постійний нагляд з боку Банківської комісії;
— обов'язкова наявність у кожного банку щонайменше одного ревізора з обліку;
— дотримання встановлених нормативів;
— інформування податкових органів про сплату податків та рух рахунків клієнтів, а митних органів — про валютні операції.

Кожна з чотирьох згаданих організацій виконує функції, визначені Законом про банки.

Національна кредитна рада складається з 51 члена: чотири представляють державу, вісім обираються, десять — галузі економіки, десять — профспілки, троє — кредитні установи, а шестеро є висококваліфікованими експертами. Рада виконує консультативну роль при формуванні грошової та валютної політики, визначенні умов функціонування фінансової системи та бере участь у розробці законопроектів у кредитно-фінансовій сфері.

Комітет банківського регулювання очолює міністр економіки і фінансів, а його заступником є керуючий Банку Франції. До складу входять представники Французької асоціації банків і профспілок, а також два персонально запрошені фахівці. Комітет встановлює правила діяльності банків щодо:

— розміру та структури статутного капіталу;
— правил відкриття відділень і представництв;
— умов придбання часток у капіталі інших банків і підприємств;
— правил обліку та звітності;
— інструментів і правил кредитування.

Комітет кредитних установ, очолюваний керуючим Банку Франції, налічує шість членів, включаючи директора казначейства та чотирьох представників банківської сфери. Він надає дозволи на створення банків, зміну їх статусу, здійснення операцій та вирішує питання застосування банківського законодавства [4, c. 124-125].

Сучасна структура Банку Франції характеризується централізацією влади в руках керуючого. Він та два його заступники призначаються радою міністрів строком на 6 років без права відкликання, але не більше ніж на два терміни. Такий порядок гарантує незалежність центробанку. Керуючий, вік якого не має перевищувати 65 років, складає присягу Президенту. Він має широкі повноваження, визначає напрямки діяльності всіх підрозділів і може призначати службовців на всі посади, окрім директора філіалу — цю кандидатуру затверджує міністр економіки і фінансів.

Банківська комісія, яку також очолює керуючий Банку Франції, включає директора казначейства, члена Державної ради, члена Касаційного суду та двох запрошених експертів. Це головний орган повсякденного нагляду, що виконує своєрідні "прокурорські функції". Комісія контролює дотримання правових норм, аналізує умови діяльності банків та якість їхніх послуг. На основі регулярних звітів вона проводить інспекції та зустрічі з керівництвом банків. Якщо фінансовий стан банку визнається незадовільним, комісія може призначити "ліквідатора" ще до початку судової процедури банкрутства [6, c. 237-239].

3. Японські комерційні банки та їх роль у розвитку кредитної системи країни

У післявоєнний період японська банківська система характеризувалася розмежуванням функцій різних банків за американським зразком, що було наслідком впливу американської окупаційної адміністрації. Реформа 1998 року передбачила лібералізацію банківської діяльності: міські банки отримали можливість відкривати трастові та інвестиційні філії, банки довгострокового кредиту можуть перетворюватися на комерційні або зливатися з ними, траст-банки — відкривати філії для операцій із цінними паперами, а брокерсько-дилерські фірми — ставати філіями комерційних банків.

Міністерство фінансів займає центральне місце в адміністративній структурі банківської системи Японії, регулюючи діяльність усіх банківських установ як безпосередньо, так і опосередковано.

Сучасна кредитна система Японії очолюється Центральним банком (Ниппон Гинка), який є верхнім рівнем системи. Банк Японії здійснює емісію грошей, проводить грошово-кредитну політику, регулює економіку та обслуговує касу Казни. Нижчий рівень системи представлений різноманітними установами (додаток 1).

Насамперед це приватні кредитно-фінансові установи (КФУ), які поділяються на звичайні (комерційні) банки, спеціалізовані КФУ, інші КФУ та урядові КФУ.

Звичайні (комерційні) банки включають міські (10), регіональні (64), банки-члени Другої Асоціації регіональних банків (65) та іноземні банки (93).

Спеціалізовані КФУ поділяються на установи довгострокового кредитування (3) та траст-банки (30); КФУ для малого і середнього бізнесу, що включають Банк Дзенсінрен (1), Банки Сінкін (кредитні асоціації — 416), кредитні кооперативи (369), Банк Чюкін (центральний кооперативний банк торгівлі і промисловості), трудові банки (48); а також КФУ для сільського, лісового та рибного господарства.

До останніх належать Банк Норін Чюкін (центральний кооперативний банк сільського та лісового господарства), кредитні федерації сільськогосподарських кооперативів (35), регіональні кооперативи (1335). Інші КФУ — це страхові компанії (29 компаній страхування життя та 58 інших).

Урядові КФУ представлені банками та фінансовими корпораціями (10), серед яких Японський експортно-імпортний банк, Японський банк розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, фінансова корпорація малого бізнесу, фінансова корпорація санітарної екології, фінансова корпорація сільського, лісового та рибного господарства, корпорація житлових позик, фінансова корпорація державних підприємств, корпорація розвитку Хокайдо і Тохоку та фінансова корпорація розвитку острова Окінава. Також до урядових КФУ входять Корпорація страхування кредитів малого бізнесу (1), поштові ощадні каси (1) та інші [2, c. 339-341].

У кредитній системі Японії домінують приватні інститути. Їхня частка в депозитах у 1986 році становила 51,6%, в обліково-позичкових операціях — 49,5%, а в портфелі цінних паперів — 55,9%. Близько 15% сукупного балансу приватних кредитних інститутів припадало на 29 компаній зі страхування життя та 58 зі страхування майна. Компанії з операцій із цінними паперами (211) займають незначне місце. Державні банки та фінансові корпорації працюють у тих сферах, які не цікавлять приватні банки, але є важливими для відтворення економіки та з соціально-політичних міркувань.

Останнім часом концентрація капіталу в кредитній сфері відбувалася не через злиття банків, а через використання монополістичним капіталом державних кредитних ресурсів, а також страхової, ощадної системи та кредитної кооперації. Водночас вживалися заходи для залучення іноземних інвестицій в Японію з метою перебудови економіки відповідно до вимог НТР. Іноземні інвестиції спрямовуються переважно в облігації, причому 97% придбаних іноземцями цінних паперів не дають права участі в управлінні японськими фірмами.

Згідно з новою редакцією закону, головним завданням Банку Японії є сприяння збалансованому розвитку економіки через підтримання цінової стабільності. Це досягається шляхом розробки та проведення грошово-кредитної політики та емісії готівки. Нове законодавство скасовує максимальну квоту випуску банкнот та вимоги щодо їх резервування.

До важливих завдань Банку Японії також належить забезпечення ефективного функціонування системи розрахунків між кредитними організаціями. Бюджет банку затверджує міністр фінансів. Кожні шість місяців банк звітує перед парламентом через міністра фінансів про грошово-кредитну політику, але розробляє та проводить її як незалежна інституція, що передбачено законодавством.

Основні напрями діяльності Банку Японії визначені в новій редакції закону:

• облік комерційних та інших векселів і боргових зобов'язань;
• надання позик під забезпечення векселів, боргових зобов'язань, державних облігацій та цінних паперів;
• купівля-продаж комерційних та інших векселів, боргових зобов'язань, державних облігацій та цінних паперів;
• виписка векселів на отримання;
• приймання вкладів і проведення операцій у національній валюті;
• зберігання цінностей, купівля-продаж золота та срібла у злитках.

Державні банківські установи відіграють важливу роль у банківській системі, оскільки фінансують ті сфери, де комерційні банки не працюють. Їхні кредити традиційно є більш пільговими, оскільки вони отримують кошти від бюро довірчих фондів, де концентруються депозити населення в державних поштово-ощадних касах та пенсійних фондах під офіційно встановлений низький відсоток, і самі діють як органи політичного фінансування [6, c. 138-139].

4. Особливості регулювання банківської системи в США. Закон Гласса – Стігала, його роль у формуванні специфіки американської моделі банківської системи

Станом на 01.01.95 р. у США налічувалося 10741 комерційний банк, причому спостерігається тенденція до скорочення їх кількості. Майже 40% із них є членами ФРС. У США відсутнє єдине банківське законодавство. Банки, які підпорядковуються федеральним законам та отримали чартер від національних органів влади, називаються національними, а ті, що діють за законами окремих штатів, — штатними. Кількість комерційних банків постійно зменшується: у 1921 році їх було майже 30 тисяч, а за прогнозами фахівців, до 2000 року їх кількість мала становити близько 7 тисяч. Найпотужніші з них — Сітікорп, Бенк оф Амеріка, Чейз Манхеттен бенк та інші.

Донедавна банківське законодавство обмежувало можливості прямої концентрації банків через розширення мережі філій. Тому в післявоєнний період у США набули поширення приховані форми концентрації: кореспондентські зв'язки, "банківські ланцюги", холдинг-компанії. Законодавство довгий час забороняло відкриття відділень за межами штату, де знаходилася головна контора, а в деяких штатах банкам взагалі заборонялося мати відділення. Лише останнім часом спостерігається зростання кількості філій та зменшення числа юридично незалежних банків (колишні дочірні банки перетворюються на філії).

Однак і раніше великі монополії обходили ці заборони через створення холдинг-компаній, які скуповували акції юридично незалежних банків і ставили їх під свій контроль. У 70–80-х роках більшість банків стали членами холдингових компаній (однобанківських або багатобанківських).

У США до останнього часу існували обмеження на виконання комерційними банками певних операцій, насамперед пов'язаних з інвестиціями та гарантуванням розміщення корпоративних цінних паперів, страхуванням, брокерськими операціями з нерухомістю тощо. Проте останнім часом з'явилися послаблення в цих питаннях [6, c. 69-70].

До кінця 1999 року в США існувало законодавче розмежування функцій фінансового посередництва. Комерційні банки не мали права займатися інвестиційними операціями з корпоративними цінними паперами.

Цю сферу регулював закон Гласса—Стігала, прийнятий у 1934 році. Напередодні його прийняття країну, охоплену Великою депресією, сколихнула хвиля банківських банкрутств — близько двох тисяч комерційних банків щороку. Ситуація ускладнювалася тим, що значна частина активів банків була заморожена в акціях та облігаціях компаній, ринкова вартість яких різко впала. Це призвело до втрати ліквідності багатьма банками. Прихильники закону виходили з того, що операції з цінними паперами є ризикованішими, ніж традиційне кредитування, оскільки кредитний ризик подвоюється через нестабільну ринкову кон'юнктуру. Це загрожує інтересам вкладників і всій банківській системі. Закон Гласса—Стігала забороняє національним банкам гарантувати розміщення цінних паперів (крім державних) та купувати акції за свій рахунок. Дозволені лише окремі види висококласних боргових паперів, включаючи корпоративні, але заборонено гарантувати їх розміщення. Ці обмеження поширюються й на штатні банки, що входять до ФРС. Закон також обмежує відносини банків з організаціями, що займаються розміщенням цінних паперів: фірмам-емітентам заборонено приймати депозити та займатися банківською діяльністю.

Із 1956 року в США діє закон про банківські холдингові компанії, яким дозволено обмежене коло операцій із цінними паперами: інвестиції не повинні перевищувати 5% усіх акцій компаній.

Нішу з надання емісійних та інвестиційних послуг заповнили інвестиційні банки, які за свій рахунок або за рахунок третіх сторін можуть оперувати як державними, так і корпоративними цінними паперами. Їхня спеціалізація майже точно відповідає спеціалізації британських торгових банків, але ролі класичних комерційних банків вони не виконують.

У капіталі деяких американських інвестиційних банків беруть участь японські фінансові установи: банки цінних паперів, комерційні банки чи страхові компанії. Це пояснюється наявністю великих вільних капіталів у Японії та інтернаціоналізацією японських фірм.

Із часу прийняття закону Гласса—Стігала фахівці оцінюють його неоднозначно. Існують суперечності між двома сферами, окресленими цим документом. З одного боку, комерційні банки прагнуть розширити свої операції на ринку цінних паперів, а з іншого — інвестиційні банки та фірми незадоволені втручанням небезпечних конкурентів.

Таке обмеження є значною перешкодою для американських банків, особливо порівняно з іноземними конкурентами. Саме воно призвело до зникнення американських комерційних банків із десятки найбільших у світі. Сенат і ФРС наполягають на перегляді закону, але опозиція блокує цей крок.

У ході боротьби великі комерційні банки поступово перемагали: деякі з них ще з 80-х років отримали право на обмежене розміщення цінних паперів.

Спеціалісти зазначають, що нинішній американський банківський закон — не найкращий зразок законодавства. Це невпорядкована сукупність поступово прийнятих норм, правил та постанов різних органів.

Дехто з прихильників скасування закону Гласса—Стігала вважає, що його прийняли через неправильне розуміння причин банківських банкрутств. Існує також думка, що інші закони та судова практика настільки добре захищають банки від ризику, що законодавче розмежування втрачає сенс [1, c. 204-206].

5. Проблеми розвитку фінансових ринків нових індустріальних країн

Індустріальний розвиток аграрно-сировинних країн у 50–60-х роках XX століття призвів до появи кількох груп, що відрізнялися за рівнем розвитку окремих галузей. Чотири країни — Бразилія, Мексика, Аргентина, Індія — у середині 60-х років забезпечували 43,4% вартості продукції обробної промисловості всіх країн з аграрно-індустріальною структурою. Окрему групу утворили країни-експортери нафти, які в 1960 році об'єдналися в ОПЕК.

Окремою моделлю індустріалізації стали Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг. Їхніми головними ознаками були експортна орієнтація обробної промисловості (37–38% на рік), швидкі темпи зростання та залучення іноземного капіталу. У світовій літературі вони отримали назву "нові індустріальні країни". В аграрно-індустріальному напрямі розвивалися Венесуела, Філіппіни, Колумбія, Таїланд. Через значне зростання промислового експорту (до 20%) їх почали називати "новими експортними країнами". Це суттєво змінило систему міжнародного поділу праці та ускладнило світові економічні зв'язки.

Процес індустріалізації в нових індустріальних країнах проходив по-різному. Наприклад, Бразилія, Мексика та Аргентина є найбільшими виробниками сировинних ресурсів і мають місткі внутрішні ринки, чого не можна сказати про Гонконг і Сінгапур. Бразилія володіє майже всіма матеріальними ресурсами: на її території (8,5 млн км²) зосереджено 30% світових лісових масивів. Для Мексики постійним джерелом капіталів є нафта — за її запасами вона займає четверте місце після Саудівської Аравії, Кувейту та Ірану. Значні запаси уранових руд у Латинській Америці стали основою розвитку атомної промисловості. Характерною рисою мінерально-сировинної бази цих країн є наявність руд рідкісних металів — ніобію, марганцю, молібдену, нікелю, вольфраму, алюмінію. Бразилія задовольняє 70% світових потреб у ніобії — металі стратегічного значення. Володіючи такими ресурсами, Аргентина, Бразилія та Мексика отримували кошти для динамічного розвитку національних господарств.

Швидкому розвитку нових індустріальних країн сприяли іноземні інвестиції та значні державні капіталовкладення. Країни Латинської Америки скоротили імпорт непродовольчих товарів, нарощуючи власне виробництво. Спочатку необхідно було створити базові галузі: гірничорудну, металургійну, машинобудівну, хімічну, нафтопереробну. Якщо в 70-х роках легка і харчова промисловість становила 40% ВНП, а базова — 45%, то в 1992 році остання досягла 72%. Розвиваючи обробну промисловість, ці країни наблизилися до рівня розвинених держав: частка обробної промисловості в США становила 79%, у Мексиці — 75%. Важлива роль належала важкій індустрії: у Бразилії та Аргентині вона досягла 70% усього промислового потенціалу, що дозволило їм увійти в число 20 провідних розвинених країн. Бразилія зайняла місце в десятці наймогутніших держав. Витрати на виробництво однієї тонни сталевого прокату становлять у США 475 дол., Японії — 500, ФРН — 528, а в Південній Кореї та Бразилії — 424 дол. Отже, нові індустріальні країни стали конкурентоспроможними на світових ринках. Із 23,4 млн т чавуну, виплавленого в Бразилії в 1980–1988 роках, 2/5 пішло на експорт. Лише в 50–80-х роках індустріальний сектор нових індустріальних країн зріс у 4 рази, досягнувши 184,8 млрд дол. [1, c. 251-253]

Завдяки структурним змінам нові індустріальні країни Латинської Америки ввійшли в систему міжнародної виробничої спеціалізації. Якісні тенденції їхнього розвитку отримали назву "експортно-промислової орієнтації". За виробництвом окремих видів продукції вони не поступаються розвиненим країнам. Бразилія займає п'яте місце у світі з випуску тракторів та сільськогосподарських машин. Велику увагу нові індустріальні країни приділили наукоємним галузям. Бразилія розгорнула біотехнологічне виробництво, було розроблено нові покоління ядерних реакторів, на основі яких у Латинській Америці діють АЕС.

Серед нових індустріальних країн Азії виділяються Південна Корея та Сінгапур. Спираючись на власні ресурси, вони розвивали сучасні експортно-орієнтовані галузі. Протекціоністська політика відіграла позитивну роль. Південна Корея створила нові галузі: гірничорудну, кольорову металургію, машинобудування, суднобудування, автомобільну та електронну промисловість. Це дозволило збільшити обсяг промислової продукції з 50-х до 80-х років у 3 рази. Вражаючих успіхів нові індустріальні країни Азії досягли в електротехнічній та електронній промисловості: їхня частка в Південній Кореї зросла з 1,8% у 1970 році до 11,5% у 80-х роках і до 30% у 1989 році.

Необхідність пріоритетного розвитку наукоємних галузей зумовлювалася внутрішніми та зовнішніми факторами. Південна Корея лише в 1962–1989 роках отримала з-за кордону понад 6 тисяч ліцензій, з яких 50% — японські.

В економіці Малайзії успішно розвиваються приватний і державний сектори. У 1974 році було створено національну нафтову компанію "Петронанс", яка отримала монопольне право на розвідування, видобуток, переробку та продаж нафти. Плантаційне господарство поступово націоналізували. Держава субсидує вирощування каучуконосів та олійних пальм. На Малайзію припадає 60% світового виробництва пальмової олії.

Малайзія раціонально використовує іноземні інвестиції для видобутку нафти і газу. Донедавна уряд дозволяв іноземцям володіти не більше ніж 49% нерухомості. Тепер вони можуть володіти підприємством повністю, але за умови експорту 50% виробленої продукції. Такі виробництва забезпечують роботою 350 тисяч малайзійців. У країні налічується 700 іноземних компаній. Сумарні інвестиції в 1987 році сягнули 12 млрд дол., з яких частка американських ТНК становила 3,2 млрд дол. Значні вклади внесли Німеччина, Італія, Канада, Австралія. Зростає приплив капіталу з Тайваню та Сінгапуру. Крім приватних капіталів, надходять позики через урядові канали: у 1987 році їх сума досягла 10,5 млрд дол.

Малайзія досягла значних успіхів у розвитку мікроелектроніки, робототехніки, персональних ЕОМ, електронних систем для верстатів. За участю японського капіталу автоскладальні цехи перетворилися на самостійні автозаводи.

У 1986–1990 роках у країні було приватизовано підприємства державного сектора. Уряд Малайзії бачить у приватизації шлях підвищення темпів економічного зростання. Триває пошук покупців, зокрема за кордоном, для передачі в приватну власність державних залізниць.

У 1947 році Індія стала незалежною державою, зіткнувшись із неймовірними труднощами державотворення.

Головна з них — занедбане національне господарство. За 200 років британського панування економіка Індії залишалася аграрною та відставала в промисловому розвитку. Країна з 700 млн населення в 1948 році давала 0,8% світової індустріальної продукції. Англійці утримували більшість підприємств і плантацій. Понад 70% населення було зайнято в аграрному секторі. Земля належала поміщикам, орендна плата була високою, а лихварі визначали життя селянства. У країні не вистачало продовольства. Економічні труднощі поглиблювалися релігійними, соціальними (кастовими) та етнічними конфліктами.

Врятувати країну могли лише радикальні реформи. Індійське керівництво вважало, що єдиний шлях — формування поряд із приватним державного сектора економіки. Спочатку було націоналізовано природні багатства, шляхи сполучення, залізниці, іригаційні системи, страхові компанії, аерофлот. У власність держави перейшов найбільший банк, а в кінці 60-х років — усі інші. У 70-х роках націоналізували найбільшу нафтову компанію "Есо". Уже в середині 70-х років 30% промислового виробництва належало державному сектору. Уряд інвестував значні капітали в провідні галузі групи А, зокрема в металургію. За фінансової допомоги ФРН, СРСР, США та інших країн Індія перетворилася на один із найбільших центрів важкої промисловості Азії. У 70–80-х роках вона повністю забезпечила себе металом і навіть експортує його частину.

Спираючись на власні ресурси та іноземні інвестиції, Індія розвивала хімічну, машинобудівну, нафтопереробну та енергетичну промисловість.

Випуск сучасної промислової продукції порівняно з 50-ми роками збільшився в десятки разів. Індія як індустріальна держава в 70–80-х роках увійшла в десятку найбільш промислово розвинених країн.

Життєво важливе значення для Індії має сільське господарство. Населення зростає і сьогодні наближається до 1 млрд чоловік. Для забезпечення продовольством було здійснено аграрну реформу: держава ліквідувала за викуп поміщицькі землі, передаючи їх хліборобам. Хоча реформа ще не завершена, уряду вдалося підняти сільське господарство на значно вищий рівень. Індія, піднявши втричі урожайність зернових, в основному покінчила з голодом і відмовилася від масового ввезення продовольства. Починаючи з 60-х років уряд проводить програму "зелена революція" — комплекс заходів для піднесення аграрного сектора: будівництво іригаційних споруд, використання хімічних добрив, впровадження високоврожайних сортів зернових, виведення породистих тварин.

Сучасна Індія — це індустріально-аграрна країна, яка запускає власні супутники, має атомні електростанції, електронну, автомобільну та інші найсучасніші галузі. Разом із тим вона надзвичайно суперечлива: голод сусідує з розкошами, новітня наука — з неписьменністю, мир — з кривавими етнічними та релігійними конфліктами.

Драматичним і суперечливим в економічному відношенні був шлях, який довелося пройти людству в 1939–1990 роках. Під час Другої світової війни (1939–1945) господарство більшості країн було зруйновано або зазнало величезних збитків. Лише окремим країнам, наприклад США, вдалося не тільки зберегти, а й зміцнити промисловість, сільське господарство та фінанси.

У повоєнний період загострилися стосунки між Сходом і Заходом. Перший обрав соціалістичну, сталінську модель розвитку, другий — традиційну цивілізовану, індустріальну. Відбудова промисловості в умовах тоталітарних режимів проходила повільно, як і зростання життєвого рівня населення. Країнам Європи та Японії завдяки плану Маршалла та фінансовій допомозі США вдалося швидко подолати наслідки воєнної розрухи, досягнувши довоєнного рівня в економіці та добробуті.

Промисловість, сільське господарство та інші галузі західних держав у 50–60-х роках розвивалися в умовах прискореного науково-технічного прогресу. Зростали витрати на НДДКР, виникали нові технології (лазерні, плазмові, комп'ютерні), транснаціональні корпорації охопили всі країни Заходу. США, як і раніше, залишалися лідером у виробничій і фінансовій сферах. Діяльність урядів економічно розвинених країн спрямовувалася на всебічне забезпечення населення матеріальними та духовними цінностями. Яскравим прикладом є небувале господарське піднесення Японії та ФРН, відоме як "економічне диво".

Протягом 50–60-х років XX століття у світовому господарстві відбулися зміни у співвідношенні позицій трьох підсистем за рівнем розвитку та економічним потенціалом.

За темпами економічного зростання найшвидше розвивалися так звані соціалістичні країни. Зменшилася частка економічно розвинених країн та країн, що розвиваються, у світовому валовому продукті та промисловому виробництві. У світовому експорті частка економічно розвинених країн зросла, що свідчить про збереження їхнього впливу на світове господарство [6, c. 242-245].

Список використаної літератури

1. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навчальний посібник / Микола Карлін; М-во освіти і науки України, Волинський держ. ун-т ім. Л. Українки. — К.: Кондор, 2004. — 382 с.

2. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко. — 6-те вид., стереотипне. — К.: Знання, 2006. — 405 с.

3. Маляревський Ю. Облік у зарубіжних країнах: Навчальний посібник / Юрій Маляревський, Ольга Фартушняк, Інна Пасічник; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 163 с.

4. Миргородська Л. Фінансові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник / Лариса Миргородська; М-во освіти і науки України, Таврійський національний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 240 с.

5. Полякова Л. Основи обліку в зарубіжних країнах: Навчальний посібник / Лариса Полякова, Володимир Мохняк; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". — Львів: Вид-во Національного ун-ту "Львівська політехніка", 2006. — 240 с.

6. Шамова Н. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. — К., 2002.