Грошово-кредитна система зарубіжних країн

1. Інфляційні процеси в країнах з перехідною економікою й основні заходи антиінфляційної політики

Серед чинників інфляції витрат варто назвати й підвищення податкових ставок, адже це фактично збільшує виробничі витрати та веде до зростання цін. До того ж, надмірно високі податки пригнічують стимули до розвитку виробництва, що скорочує товарну пропозицію та відносно збільшує грошову масу.

Загалом інфляція витрат завжди несе в собі загрозу зменшення товарного забезпечення, що зрештою призводить до спаду виробництва та втрати робочих місць.

Сьогодні інфляція є невід'ємною частиною економічного життя, і повністю її усунути практично неможливо. По-перше, чим нижчий рівень інфляції, тим складніше його подальше зниження. По-друге, як показує досвід розвинених держав, помірна, стабільна та прогнозована інфляція не створює серйозних проблем для економіки. Вона навіть здатна стимулювати деяке пожвавлення виробництва та зростання зайнятості. Проте її неконтрольоване зростання запускає руйнівні процеси, що негативно впливають на виробництво, розподіл і споживання.

Боротьба з некерованою інфляцією є одним із ключових завдань державного регулювання, оскільки саме на цьому ґрунтується вся соціально-економічна, фінансова та банківська політика. Для стримування інфляції та мінімізації її наслідків уряд впроваджує антиінфляційну політику, яка являє собою комплекс заходів державного регулювання, спрямованих на протидію інфляційним процесам.

У світовій практиці виокремлюють два класичні підходи до антиінфляційної політики:

• дефляційна політика (вплив на попит);
• політика доходів (вплив на витрати).

Дефляційна політика передбачає вплив на окремі складові платоспроможного попиту з метою його обмеження та встановлення нової рівноваги між попитом і пропозицією як на товари, так і на гроші. На практиці для регулювання попиту застосовуються інструменти грошово-кредитної, бюджетної та структурно-інвестиційної політики.

Заходи грошово-кредитної політики насамперед спрямовані на обмеження та стабілізацію грошового обігу. Для цього використовуються три основні важелі впливу на грошову масу:

• процентна ставка;
• норма обов'язкових резервів;
• операції на відкритому ринку.

Основним важелем впливу на обсяг грошової маси є кредитування Центральним банком комерційних банків. Встановлюючи офіційну облікову ставку, Центральний банк визначає вартість залучення ресурсів для банків і, відповідно, значною мірою формує вартість грошей. Наприклад, підвищення облікової ставки робить кредити комерційних банків дорожчими, що зменшує попит на них, а отже, і на грошову масу в обігу [4, c. 106-108].

Для країн з перехідною економікою особливо актуальним є питання фінансування діючих підприємств та підтримки збиткових. Держава має надавати пряму бюджетну допомогу лише тим підприємствам, які відповідають пріоритетам структурної політики та можуть за такої підтримки стати ефективними. Важливо спрямовувати кошти безпосередньо у виробництво, а не на погашення старих боргів.

Скорочення бюджетних видатків є складним процесом, і різке його припинення може завдати економіці значної шкоди. З точки зору ринкової економіки, підтримувати збиткові підприємства за рахунок бюджету недоцільно. Однак одночасне припинення їх дотування може спричинити масові банкрутства та зростання безробіття, що, своєю чергою, потребуватиме додаткових державних витрат на соціальне забезпечення, перекваліфікацію та працевлаштування. Спроба швидко приборкати інфляцію без урахування довгострокових наслідків може дати зворотний ефект: збільшення дефіциту бюджету та прискорення інфляції. Тому такі заходи потребують особливої обережності, попередньої оцінки можливих негативних наслідків та їх своєчасної нейтралізації.

Іншим класичним напрямком є політика доходів, яка полягає у прямому обмеженні зростання цін і доходів, насамперед заробітної плати. На думку експертів Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), створеної для координації програм економічної допомоги, політика доходів є найефективнішою, коли головним чинником інфляції є зростання витрат.

Політика доходів має подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи зростання цін і заробітної плати, вона стримує збільшення виробничих витрат, що гальмує саморозвиток інфляції. Водночас, стримування зростання зарплат обмежує платоспроможний попит, що негативно позначається на економіці. Тому політику доходів часто застосовують разом із заходами дефляційної політики [6, c. 63-69].

У розвинених країнах використовуються різні варіанти політики доходів, крайнім з яких є прямий контроль за цінами та зарплатами через їх «заморожування». Досвід деяких європейських країн показує низьку ефективність такого методу. Фіксація цін призводить до дефіциту товарів та прихованої інфляції, а скасування обмежень — до різкого стрибка цін. Тому сьогодні перевага надається більш гнучким формам контролю: обмеженню зростання цін у певних межах, укладанню угод з галузями щодо цінової політики, узгодженню темпів зростання зарплат у колективних договорах, обмеженню зарплат через податкову систему. Останнє передбачає застосування диференційованих ставок податку на прибуток залежно від темпів зростання цін і заробітної плати.

Особливістю політики доходів є можливість її застосування не лише в масштабах усієї економіки, а й в окремих її секторах, зокрема в державному. Регулювання цін і зарплат у державному секторі має подвійний ефект: стримує загальне зростання цін і стабілізує державний бюджет.

Для реалізації політики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи або використовувати наявні структури, наприклад, Міністерство фінансів. Найбільш результативною вона стає за участі представників трьох сторін: держави, підприємств і профспілок.

Серед антиінфляційних заходів важливе місце посідають ті, що спрямовані не на боротьбу з інфляцією, а на адаптацію до неї. Це насамперед адаптаційна політика, яка реалізується через індексацію доходів. Зростання цін неминуче знижує доходи населення, особливо тих верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. Тому виникає потреба у повній або частковій індексації доходів: підвищенні зарплат бюджетникам, пенсій, виплат і заощаджень відповідно до зростання цін. Така індексація може бути одноразовою (при різкому підвищенні цін) або періодичною (при постійному їх зростанні). Періодичність залежить від інфляційного порогу, який уряд визначає спільно з профспілками.

Індексація не усуває інфляцію, а лише пом'якшує її наслідки. Більше того, вона сама може стати потужним інфляційним чинником, якщо проводиться в умовах бюджетного дефіциту, що фінансується за рахунок грошової емісії.

Адаптаційна політика також спрямована на подолання інфляційних очікувань, тобто побоювань суб'єктів економіки щодо постійного зростання цін та знецінення заощаджень. Прагнучи зберегти рівень життя, населення перестає заощаджувати і збільшує поточний попит. Це спричиняє нове зростання цін, яке ще більше посилює інфляційні очікування. Так виникає небезпечний самочинний механізм інфляції, який важко зупинити.

У таких умовах населення очікує від держави не стільки компенсації втрачених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід показує, що подолати адаптаційні очікування легше за умов стабільного розвитку та зміцнення ринкової системи.

Отже, ефективність антиінфляційної політики залежить від багатьох економічних процесів та їхньої інтенсивності. Найкращих результатів можна досягти лише за комплексного використання всіх можливих методів боротьби з інфляцією та довіри населення до уряду [1, c. 267-268].

2. Характерні особливості функціонування провідних французьких ділових банків та їх роль у кредитуванні економіки

Ключова риса кредитної системи Франції — активний розвиток державного сектора в банківській сфері після Другої світової війни. Це відбувалося через націоналізацію приватних банків, створення державних і напівдержавних установ та посилення державного регулювання. З 1985 року, коли до влади прийшли праві сили, розпочався зворотний процес.

Сьогодні кредитна система Франції налічує близько 2,2 тис. кредитних установ (без урахування Банку Франції), серед яких:

• універсальні банки (400);
• кооперативні банки, або банки взаємного кредиту (200);
• ощадні та пенсійні каси (300);
• установи муніципального кредиту (понад 20).

Крім того, французьке законодавство виокремлює фінансові спілки (понад 1000) та спеціалізовані фінансові інституції (30).

Очолює банківську систему Франції Банк Франції («Банк де Франс»).

У Франції існує розгалужена система банківського контролю, основними принципами якої є:

- подвійний нагляд за банками — з боку Міністерства економіки та фінансів і Банку Франції;

- розробка конкретних напрямків, правил і функцій контролю чотирма організаціями: Національною кредитною радою, Комітетом банківського регулювання, Комітетом кредитних установ та Банківською комісією;

- обов'язкова участь банків та інших кредитних установ у професійних об'єднаннях — Французькій асоціації банків, Французькій асоціації фінансових товариств тощо, центральні органи яких виступають посередниками між наглядовими органами та кредитними установами.

Головними напрямками зовнішнього контролю за діяльністю французьких банків є:

- видача дозволу на здійснення банківської діяльності;

- постійний нагляд за діяльністю банку з боку Банківської комісії;

- обов'язок кожного банку мати щонайменше одного ревізора з обліку;

- дотримання встановлених нормативів;

- інформування податкових органів про сплату податків, відкриття та закриття рахунків клієнтів, а митних органів — про валютні операції.

Кожна з чотирьох згаданих організацій виконує функції, визначені Законом про банки.

Національна кредитна рада налічує 51 члена: чотири представляють державу, вісім — обираються, десять — представляють галузі економіки, десять — профспілки, троє — кредитні установи, а шість є висококваліфікованими фахівцями. Рада виконує консультативні функції при розробці грошової та валютної політики, визначенні умов функціонування національної фінансової системи, бере участь у розробці законопроектів, що стосуються кредитно-фінансової сфери.

Комітет банківського регулювання очолює міністр економіки і фінансів, а його заступником є керуючий Банку Франції. До складу Комітету входять по одному представнику Французької асоціації банків і профспілок та два персонально запрошені фахівці. Комітет встановлює правила та норми діяльності банків у таких питаннях:

- величина і структура статутного капіталу банку;

- правила створення банківських відділень і представництв;

- умови придбання участі в капіталі інших банків і підприємств;

- правила обліку та звітності;

- інструменти і правила надання кредитів тощо.

Комітет кредитних установ складається з шести членів і очолюється керуючим Банку Франції. До його складу входять директор французького казначейства та чотири представники банківського світу. Комітет надає дозвіл на створення банку або зміну його статусу, на здійснення банківських операцій, а також приймає рішення з окремих питань застосування банківського законодавства.

Банківська комісія, яку очолює керуючий Банку Франції, включає директора казначейства, члена Державної ради, члена Касаційного суду та двох персонально запрошених фахівців. Ця комісія є головним органом повсякденного контролю за діяльністю банків, виконуючи своєрідні «прокурорські функції». Вона стежить за дотриманням правових норм, вивчає умови діяльності банківських установ та якість їхніх послуг. Комісія регулярно отримує від банків звіти про їхню діяльність, на підставі яких призначає інспекції безпосередньо в банках, а також зустрічі з керівництвом. За результатами перевірок Банківська комісія оцінює фінансовий стан банку та дає рекомендації з підвищення якості менеджменту. Якщо комісія визнає фінансовий стан банку незадовільним, вона може призначити «ліквідатора», не чекаючи початку судової процедури про банкрутство [6, c. 237-239].

3. Доми цінних паперів в Японії та принципи їх функціонування на фінансових ринках країни та світу

У післявоєнний період Банк Японії проводив політику перекредитування. На пільгових умовах він кредитував монополістичні банки, які, своєю чергою, надавали кредити іншим комерційним корпораціям у розмірах, що перевищували суму їхніх депозитів. Ця політика обмежувала можливості маневрування за допомогою грошово-кредитної емісії. У тому ж напрямку проводилася політика розміщення державних цінних паперів у Банку Японії до здійснення фінансово-адміністративної реформи.

Розглянуті обмеження компенсувалися в різні періоди по-різному. Коли економіка розвивалася високими темпами, компенсація здійснювалася здебільшого через адміністративні форми регулювання, в інший період — через методи регулювання вартості. З кінця 70-х років скоротилися випуски державних цінних паперів для фінансування бюджетного дефіциту.

Проте грошово-кредитна політика Банку Японії не могла стримати інфляційних процесів. У 1945-1951 роках інфляція в Японії була особливо високою: маса грошей в обігу зросла в 15 разів, а оптові ціни — у 343 рази. У цей період спостерігався товарний голод, попит на товари перевищував пропозицію, що стимулювало зростання цін. Купівельна спроможність єни скоротилася на 99%.

У 1952 році відновлення економіки Японії було завершено. Саме з цього періоду інфляція уповільнюється. У 50-ті роки середньорічний темп зростання цін становив 0,65%, у першій половині 60-х років — 1,8%, у другій — 2,1%, проте довоєнна купівельна спроможність єни так і не була відновлена.

У 70-ті роки інфляція посилюється. Це пов'язано з тим, що з 1965 року знову почали використовувати державні позики для фінансування видатків центрального бюджету. Державні позики розміщувалися переважно в Банку Японії. У 1981 році для цього було використано 98% банкнотної емісії проти 22% у 1973 році. Крім того, внутрішні ціни на товари підвищувалися через політику монополій та зростання цін на імпортне паливо, сировину і продовольство.

У 70-ті роки ціни на імпортне продовольство зросли вдвічі, на мінеральне паливо — у 4,7 раза, зокрема на нафту-сирець — у 10,5 раза. Відбувалося також підвищення непрямих податків та транспортних тарифів, що теж стимулювало зростання цін. Зростанню грошової емісії сприяв і величезний приплив іноземної валюти з активним сальдо платіжного балансу.

Усе це призводило до підвищення темпів інфляції, яка перетворилася на «галопуючу». Про це свідчать такі дані: у 60-ті роки індекс оптових цін зріс на 13,6%, а споживчих — на 76,4%. За 1973-1980 роки ці індекси зросли відповідно на 102% і 139%.

Інфляція негативно вплинула на умови виробництва та становище робітничого класу. Влада спрямувала зусилля на контроль за грошовою масою та стабілізацію грошового обігу, завдяки чому його було нормалізовано: у 1981-1986 роках середньорічний приріст цін становив 0,2%, при цьому оптові ціни знизилися на 2,2%, а роздрібні зросли на 1,6% [2, c. 354-357].

Стабілізації грошового обігу сприяли також структурна перебудова економіки в умовах НТР, зростання продуктивності праці, зниження виробничих витрат та заходи щодо стимулювання зовнішньоекономічної експансії. Сюди ж можна віднести зниження цін на нафту та основні види сировини, що завозяться в країну через відсутність власних ресурсів. У 1981-1986 роках ціни на імпортні товари знизилися на 43%, а на нафту — на 52%.

Значну роль у досягненні стабілізації відіграли такі чинники, як фінансово-адміністративна реформа, що супроводжувалася зменшенням емісії державних позик як засобу бюджетного фінансування, а також скорочення розмірів «перекредитування» (з 30% активів Банку Японії в 1970 році до 19% у 1986 році).

Водночас роздрібні та споживчі ціни зросли через збільшення цін на продовольство та послуги, підвищення непрямих податків і зростання чистих витрат. Обсяг виробництва Японії у 1996 році в поточних цінах оцінювався в 4,6 трлн доларів, що відповідало другому місцю у світі після США (ВВП США оцінювався в 7,6 трлн доларів).

Серед розвинутих країн у 1990-1996 роках найнижчі темпи інфляції спостерігалися саме в Японії (у 1996 році споживчі ціни зросли лише на 0,1%). Це стосувалося і цін на кредит. Загалом, попри коливання за роками та різницю за регіонами, процентні ставки в більшості країн у 90-ті роки були нижчими, ніж у попередньому десятиріччі. При цьому ціна кредиту в країнах зі стабільною економікою та низькими темпами інфляції залишалася на нижчому рівні, ніж у менш розвинутих регіонах і країнах з високою інфляцією.

У 1998-1999 роках японський ринок переживає період спаду. Лібералізація фінансових ринків призвела до підвищення мобільності японського капіталу, який по всьому світу шукає придатні об'єкти інвестування, важко піддаючись контролю державних інструментів.

З реформуванням кредитно-фінансової системи Японії зросла її роль як світового інвестора. Основний шлях приросту економіки — експортні операції з кредитно-інвестиційного фінансування у світовому масштабі. Основою для вирішення цього завдання має стати збільшення обсягів фінансових потоків і спрямування їх на ринки, що розвиваються. З цією метою створено ринки «самурайських» і євроєнових облігацій. У 1995 році чисті інвестиції японських інвесторів у цінні папери іноземних держав досягли 93 млрд доларів США і продовжують зростати.

Важливою перевагою національної валюти, що використовується як міжнародний резервний і платіжний засіб, є виключення можливості валютних ризиків при використанні єни як резервної валюти для японських зовнішньоекономічних угод. Це означає перекладання цих ризиків на іноземних контрагентів, які також для запобігання валютним ризикам зацікавлені проводити розрахунки у своїй національній валюті або традиційній широко використовуваній валюті третьої країни, наприклад, у доларі. Японські ділові кола використовують цю зацікавленість як важливий інструмент у конкурентній боротьбі на світових товарних ринках, беручи на себе валютні ризики. Саме тому Японія так само віддає перевагу розрахункам за міжнародними угодами в національних валютах іноземних покупців і продавців, а також в американських доларах [4, c. 161-163].

4. Загальна характеристика фінансових інститутів позабіржового фондового ринку США та перспективи його розвитку

Торгівля цінними паперами на фондових біржах є досить ефективною завдяки підвищеній надійності вкладення капіталу, що забезпечується жорстким контролем за угодами та глибокою перевіркою фінансового стану емітента.

Найбільш специфічним є фондовий ринок США. Він настільки розгалужений, що в головному фінансовому центрі країни знайшлося місце і для загальновизнаного лідера — Нью-Йоркської фондової біржі, і для Американської фондової. У країні функціонують також провінційні фондові біржі, кількість яких за післявоєнні роки скоротилася, але ті, що залишилися, займають доволі сильні позиції. Тому біржову систему США класифікують як побудовану за змішаним типом. Розглянемо механізм дії Нью-Йоркської фондової біржі, заснованої в 1792 році. Вона є однією з найбільших і найстаріших фондових бірж світу, її діяльність регламентується статутом, внутрішніми правилами та інструкціями. Управління біржею здійснює Рада директорів, яка складається з членів біржі та незалежних представників.

Операції на біржі здійснюють лише її члени, загальна чисельність яких сягає 1400. Членами біржі, як правило, є фізичні особи. Якщо член біржі є співвласником фірми, фірма також вважається членом біржі. Серед фірм — членів біржі домінують кілька десятків інвестиційних банків, які займають ключові позиції на американському фондовому ринку. Ціна брокерського місця на біржі становить близько 500 тис. доларів США.

Поряд із біржовим ринком існує позабіржовий. Суть позабіржового фондового ринку виражено в його назві — це частина фондового ринку, що перебуває поза сферою діяльності фондових бірж. Незважаючи на конкуренцію між біржовим і позабіржовим ринками, їх слід розглядати не як взаємовиключні, а як взаємодоповнюючі. Питома вага позабіржового фондового ринку різна в різних країнах: в Японії вона становить лише 1%, у США — 25%, у Чехії — 60%, у Словакії — 80%, у Росії — 90%, в Україні — 98% (!!!).

Роль позабіржового ринку полягає в тому, що він:

• збільшує обсяг інвестицій, оскільки завдяки своїй розгалуженості, масовості та оперативності наближає фондовий ринок до дрібного інвестора;
• оперативно знаходить для інвесторів найвигідніші об'єкти вкладання капіталу;
• сприяє розвитку фондового ринку на рівні регіонів (областей, районів, міст), виявляючись корисним економічним інструментом для місцевих органів влади;
• створює передумови для прискорення розвитку інфраструктури фондового ринку в країні, зокрема для створення електронних інформаційних каналів і мереж, що забезпечують відкритість процесу випуску й обігу цінних паперів та обґрунтованість рішень щодо їх продажу й купівлі;
• є сприятливим середовищем для розвитку послуг учасникам фондового ринку: інвестиційного консультування, управління портфелями цінних паперів, інших видів діяльності фондових бірж;
• змушує фондові біржі постійно вдосконалювати якість своєї роботи, щоб вистояти в конкурентній боротьбі з позабіржовим ринком.

Позабіржовий ринок є неоднорідним через різний ступінь його організованості. Тому його можна поділити на дві частини:

• організаційно оформлений (торговельні системи);
• неорганізований («вуличний», дилерський ринок) [4, c. 103-107].

Позабіржовий і біржовий ринки певною мірою протистоять один одному, але водночас і взаємодоповнюють. Таке протиріччя виникає тому, що, виконуючи спільну функцію з торгівлі та обігу цінних паперів, вони керуються специфічними методами їх відбору і реалізації.

Організований позабіржовий ринок пропускає через себе нові випуски облігацій, які потім, при послідуючій перекупці, потрапляють на біржу. Але значна частина облігацій залишається на руках (в активах) кредитно-фінансових інститутів і на біржовий ринок не потрапляє.

У кількісному співвідношенні позабіржовий ринок більший, ніж біржовий, оскільки на перший щорічно поступає більша кількість випусків. Водночас у вартісному вираженні можливості біржового ринку більші, ніж позабіржового, оскільки на біржі накопичена значна кількість дорогих фондових цінностей. Окрім того, часті спекуляції, буми та інфляція підштовхують зростання вартості акцій (що переважають на біржовому ринку).

У всьому світі спостерігаються тенденції до зростання обсягів позабіржового обороту. Але не слід вважати, що сучасна роль фондової біржі в торгівлі цінними паперами зменшується. Біржа продовжує виконувати важливу роль з акумуляції та мобілізації грошового капіталу.

Отже, у США існують дві основні форми вторинного ринку цінних паперів — біржовий та позабіржовий, який виник як альтернатива біржі. Об'єктивною причиною існування позабіржового ринку є той факт, що багато фірм-емітентів не можуть із різних причин потрапити на біржу, оскільки показники їхньої діяльності не відповідають вимогам реєстрації на біржі. У сучасних умовах у позабіржовому обігу перебуває переважна частина всіх цінних паперів. Це акції невеликих фірм традиційних галузей, акції великих нових компаній, що працюють у новітніх галузях економіки та мають великі потенційні можливості перетворитися в майбутньому на величезні корпорації, цінні папери кредитних інститутів, облігації корпорацій, державні та муніципальні боргові цінні папери, нові випуски акцій тощо. Позабіржовий ринок можна поділити на дві частини: організаційно оформлений (торговельні системи) та неорганізований («вуличний», дилерський). Значення дилерського ринку не однакове для різних країн. Дилери, як правило, спеціалізуються на різних інструментах: одні торгують акціями, інші — облігаціями корпорацій, ще інші — державними цінними паперами, купуючи певну кількість відповідних цінних паперів як запас, який потім розпродують, виходячи з ринкової кон'юнктури. Ціни на вуличному ринку встановлюються в ході переговорів між продавцем і покупцем, а посередником виступає дилер [1, c. 235-238].

5. Система небанківських фінансових установ у країнах, що розвиваються

Небанківські фінансово-кредитні установи також є фінансовими посередниками грошового ринку, які здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи: цінні папери та кредити (переважно довгострокові). У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

• функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, — у секторі опосередкованого фінансування;
• формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов'язання, які менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;
• розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні та більш ризиковані, ніж активи банків;
• їхня діяльність щодо створення зобов'язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що й банків: їхні зобов'язання менші за розмірами, більш ліквідні та коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їхні платежі за зобов'язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності. Перетворюючи одні зобов'язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку — трансформацію строкову, обсягову і просторову, а також трансформацію ризиків шляхом диверсифікації.

Разом з тим посередницька діяльність небанківських фінансово-кредитних установ істотно відрізняється від банківської:

• вона не пов'язана з тими операціями, які визнані як базові банківські. Якщо законодавство окремих країн і дозволяє виконувати подібні операції окремим з таких установ, то рано чи пізно останні підпадають під вимоги банківського законодавства і набувають статусу банків. Підтвердженням цього є доля американських позичково-ощадних інституцій, які до 80-х років хоч і виконували традиційно банківські депозитні операції, з правового погляду вважалися небанківськими фінансовими посередниками. Розпочате у 1980 році дерегулювання банківської діяльності в США привело до розширення операцій цих інституцій і підпорядкування їх ФРС у всьому, що стосується створення чекових депозитів. Сьогодні в американській літературі їх стали відносити до категорії банківських посередників;
• вона не зачіпає процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей, а отже, немає потреби контролювати їхню діяльність так само ретельно, як банківську, насамперед поширюючи на них вимоги обов'язкового резервування. Тому законодавство всіх країн дає їм інший статус, ніж банкам;
• вона є вузько спеціалізованою. Спеціалізація небанківських посередників здійснюється за двома критеріями:

1) за характером залучення вільних грошових коштів кредиторів;

2) за тими додатковими послугами, які надають фінансові посередники своїм кредиторам [1, c. 112-115].

Формування грошових ресурсів небанківських фінансово-кредитних установ має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так вільно скористатися, як банківськими чековими вкладами. Як правило, ці кошти вкладаються на тривалий, заздалегідь визначений строк. Чим довший цей строк, тим з більшими ризиками пов'язане таке розміщення і тим вищі доходи воно повинно приносити. Недепозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами: на договірних засадах та шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій). Звідси всі ці посередники поділяються на договірних фінансових посередників, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором), та на інвестиційних фінансових посередників, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Усередині кожної з цих груп фінансові посередники класифікуються за видами послуг, які вони надають своїм кредиторам понад доходи на залучені кошти. Усередині групи договірних посередників за цим критерієм можна виокремити:

• страхові компанії;
• пенсійні фонди;
• ломбарди, лізингові та факторингові компанії. Усередині групи інвестиційних посередників за цим критерієм можна виокремити:
• інвестиційні фонди;
• фінансові компанії;
• кредитні товариства, спілки тощо [4, c. 129-132].

Розглянемо в загальних рисах механізм посередницького функціонування основних видів небанківських фінансово-кредитних установ.

Договірні фінансові посередники. Страхові компанії — це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг. Їхня діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами (через продаж страхових полісів) спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).

Попит на страхові послуги зумовлюється тим, що в економічних суб'єктів (юридичних та фізичних осіб) постійно існує загроза настання якихось несприятливих, а то й катастрофічних подій, що призводять до значних фінансових втрат (смерть, хвороба чи звільнення з роботи члена сім'ї, праця якого була основним джерелом доходу; загибель майна від пожежі; аварія автомобіля тощо). Покрити ці втрати з поточних доходів практично неможливо, накопичувати для цього кошти через депозитні рахунки теж дуже складно. Страхування є найбільш вигідним відшкодуванням таких втрат, оскільки сума його може бути більшою за страхові внески.

З розвитком і ускладненням техніки, технології, погіршенням екологічної ситуації ймовірність настання таких подій зростає. Тому страховий бізнес у країнах з розвинутими ринковими економіками успішно розвивається, створюючи банкам потужну конкуренцію в боротьбі за заощадження населення.

Страхові компанії умовно поділяються на компанії страхування життя і компанії страхування майна та від нещасних випадків. Методи роботи в них однакові: продаючи страхові поліси, вони мобілізують певні суми коштів, які розміщують у дохідні активи. З доходів від цих активів вони покривають свої операційні витрати та одержують прибутки. З мобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для виплати відшкодувань при настанні страхових випадків. Відмінність між ними полягає в способах розміщення мобілізованих коштів у дохідні активи.

Компанії зі страхування життя мають можливість досить точно визначити коефіцієнт смертності населення і спрогнозувати на цій підставі розподіл своїх виплат за страховими полісами в часі. Це дає їм можливість переважну частину своїх резервів розміщувати в довгострокові, найбільш дохідні активи — облігації та акції корпорацій, заставні, довгострокові депозити тощо. Компанії зі страхування майна та від нещасних випадків страхують від випадків, настання яких значно менш прогнозоване, ніж смертність населення. Тому вони не можуть розміщувати свої резерви в такі ж активи, як компанії зі страхування життя, а змушені обмежуватися переважно короткостроковими цінними паперами (державними, муніципальними) і тільки частково інвестувати в довгострокові облігації чи акції [6, c. 168-171].

Список використаної літератури

1. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навчальний посібник / Микола Карлін; М-во освіти і науки України, Волинський держ. ун-т ім. Л. Українки. — К.: Кондор, 2004. — 382 с.

2. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко. — 6-те вид., стереотипне. — К.: Знання, 2006. — 405 с.

3. Маляревський Ю. Облік у зарубіжних країнах: Навчальний посібник / Юрій Маляревський, Ольга Фартушняк, Інна Пасічник; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2003. — 163 с.

4. Миргородська Л. Фінансові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник / Лариса Миргородська; М-во освіти і науки України, Таврійський національний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 240 с.

5. Полякова Л. Основи обліку в зарубіжних країнах: Навчальний посібник / Лариса Полякова, Володимир Мохняк; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т «Львівська політехніка». — Львів: Вид-во Національного ун-ту «Львівська політехніка», 2006. — 240 с.

6. Шамова Н. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. — К., 2002.