Грошово-кредитна політика

Вступ.

1. Загальна характеристика грошово-кредитної політики.

2. Цільові орієнтири монетарної політики.

3. Інструментарій монетарної політики.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Грошово-кредитна політика являє собою комплекс взаємопов'язаних та скоординованих заходів, спрямованих на регулювання грошового обігу задля досягнення визначених суспільних цілей. Реалізацію цих заходів держава здійснює через свій центральний банк. Стратегічними орієнтирами такої політики виступають загальноекономічні пріоритети держави, зокрема економічне зростання, підтримка високого рівня зайнятості, цінова стабільність та врівноваження платіжного балансу.

Національний банк України використовує низку ключових інструментів, серед яких операції на відкритому ринку, зміна норми обов'язкового резервування, процентна політика, рефінансування комерційних банків та регулювання валютного курсу. Вибір конкретного інструментарію залежить від поточної ситуації, що склалася на грошовому ринку.

На сучасному етапі багато країн, включаючи Україну, розробляють власні моделі державного регулювання. Для України цей процес має додаткову складність, оскільки потребує подолання спадщини адміністративної системи колишнього СРСР.

Вибір інструментів державного регулювання є надзвичайно важливим, адже він суттєво впливає на демократичний розвиток суспільства. Монетарна політика розглядається багатьма сучасними економістами як найбільш прийнятний для демократії інструмент регулювання національної економіки, оскільки вона не передбачає надмірного адміністративного тиску з боку уряду та зберігає господарську самостійність окремих суб'єктів.

1. Загальна характеристика грошово-кредитної політики

Ефективність функціонування грошової системи визначається розробленням та впровадженням дієвої грошово-кредитної політики. Саме позитивний вплив цієї політики на економічний розвиток є критерієм її результативності.

У науковій літературі існують різні підходи до трактування сутності монетарної політики. Одні дослідники звужують її розуміння до урядових заходів, що впливають лише на кількість грошей в обігу. Інші, навпаки, розширюють це поняття, розглядаючи його як один із секторів загальної економічної політики вищих органів влади. Перший підхід обмежує механізм монетарної політики, збіднюючи її потенційні можливості, тоді як другий не виокремлює специфічних рис цієї політики та її особливого впливу на економічні процеси.

Найбільш повним є визначення монетарної політики як комплексу взаємопов'язаних заходів, що координуються для досягнення суспільних цілей та регулюють грошовий оборот через центральний банк. Таке трактування підкреслює комплексність, багатоваріантність регулятивних заходів, їх спрямованість на конкретні цілі та реалізацію через механізм грошового ринку. Монетарна політика при цьому набуває чітких обрисів, маючи єдину інституційну основу — грошовий ринок та банківську систему, і постає як організаційно оформлений регулятивний механізм з власними цілями, інструментами та роллю.

Основними об'єктами регулятивного впливу монетарної політики виступають змінні грошового ринку:

• обсяг пропозиції (маса) грошей;
• рівень процентної ставки;
• валютний курс;
• швидкість обігу грошей тощо.

Залежно від економічної ситуації об'єктом регулювання може бути один або кілька з цих показників одночасно.

Суб'єкти монетарної політики. В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики виступає Національний банк. Окрім нього, у процесі формування політики беруть участь інші державні органи: Міністерство фінансів, Міністерство економіки, уряд та Верховна Рада. Виконавча та законодавча гілки влади визначають ключові макроекономічні показники, що слугують орієнтирами для цілей монетарної політики (обсяг ВВП, дефіцит бюджету, платіжний та торговельний баланси, рівень зайнятості). Верховна Рада також регулярно заслуховує звіти Голови НБУ та отримує інформацію про стан грошово-кредитного ринку.

Вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, який несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Згідно зі ст. 100 Конституції України, Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та контролює її проведення.

2. Цільові орієнтири монетарної політики

Для розуміння ролі монетарної політики в ринковій економіці важливо усвідомити завдання, які ставлять перед собою монетарні владні структури. Ці завдання, відомі як цілі монетарної політики, поділяються на три категорії:

• стратегічні,
• проміжні
• тактичні.

Стратегічні цілі зазвичай збігаються з ключовими завданнями загальноекономічної політики держави, такими як зростання виробництва, підвищення зайнятості, стабілізація цін та збалансування платіжного балансу. Кожна з цих цілей є надзвичайно важливою, тому влада може прагнути досягти їх одночасно. Однак інструментарій монетарної політики обмежений, що робить одночасне досягнення всіх стратегічних цілей неможливим. Наприклад, заходи для стабілізації цін можуть призвести до спаду виробництва, а стимулювання зростання — до підвищення цін.

Тому центральний банк обирає одну стратегічну ціль залежно від економічної ситуації. Найчастіше це стабілізація цін, оскільки вона відповідає головному призначенню центробанку — підтримці стабільності національної валюти. Досягаючи цієї цілі, банк опосередковано сприяє реалізації інших стратегічних завдань. При цьому виникає проблема узгодження цілей монетарної та загальноекономічної політики. Досвід України 1991–1993 рр. демонструє, що пріоритет стримування падіння виробництва призвів до гіперінфляції у 1993 р. У 1994–1996 рр. НБУ обрав стратегічну ціль подолання інфляції, однак вона не була належно узгоджена з іншими цілями економічної політики. Уряд та Верховна Рада не застосували інструментів структурної та конкурентної політики, що призвело до хронічного падіння виробництва та погіршення фінансового стану економіки, попри зниження темпів інфляції.

Проміжні цілі монетарної політики полягають у зміні певних економічних процесів, що сприятимуть досягненню стратегічних цілей. Оскільки макроекономічні показники визначаються станом ринкової кон'юнктури, проміжні цілі спрямовані на її зміну в потрібному напрямі. Наприклад, для економічного зростання необхідне пожвавлення кон'юнктури, а для стабілізації цін — її стримування.

Деякі економісти розширюють поняття проміжних цілей, включаючи до них вибір економічних змінних, регулювання яких впливає на стратегічні цілі. Цей підхід ґрунтується на тому, що монетарні заходи можуть впливати як на попит, так і на пропозицію. Однак друге визначення частково охоплює тактичні цілі, тому доцільніше використовувати узагальнене трактування.

Характерною рисою проміжних цілей є їх встановлення на тривалі часові інтервали. Наприклад, пожвавлення кон'юнктури через зростання грошової маси може спочатку спричинити зростання цін, і лише згодом, за умови активізації інвестицій, збільшиться пропозиція, що стабілізує ціни.

Тактичні цілі — це оперативні завдання банківської системи щодо регулювання ключових економічних змінних, таких як грошова маса, процентна ставка та валютний курс. Для кожної змінної може ставитися завдання зростання, стабілізації або зниження. Напрям зміни визначається проміжною ціллю. Наприклад, для пожвавлення кон'юнктури необхідно, щоб грошова маса зростала, а процентні ставки знижувалися. Показником грошової маси зазвичай є базові гроші, оскільки вони повністю контролюються центральним банком. Тактичні цілі характеризуються короткостроковістю, реалізацією виключно центральним банком, багатоаспектністю та певною суперечливістю. Зміна грошової маси впливає на сукупний попит, тоді як зміна процентної ставки чи валютного курсу може зачіпати інтереси окремих груп суб'єктів. Тому важливим є правильне поєднання тактичних цілей, наприклад, локалізація інфляційного ефекту від зростання грошової маси через зміну процентної ставки. Вибір методів та інструментів монетарної політики є прерогативою центрального банку, що відрізняє тактичні цілі від стратегічних та проміжних.

3. Інструментарій монетарної політики

Світова практика напрацювала значний досвід застосування інструментів грошово-кредитного регулювання. Усі вони поділяються на дві групи:

• інструменти опосередкованого (непрямого) впливу на грошовий ринок;
• інструменти прямого впливу.

До першої групи належать: операції на відкритому ринку, регулювання норми обов'язкових резервів, процентна політика, рефінансування комерційних банків та регулювання курсу національної валюти.

Друга група включає: прямі обмеження на емісійно-касові операції; обмеження на кредитування центральним банком комерційних банків; заборону чи обмеження прямого кредитування бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів між пріоритетними галузями та регіонами.

Інструменти першої групи створюють умови, за яких економічні суб'єкти самі змінюють свою поведінку, наприклад, збільшуючи чи зменшуючи запаси грошей. Таке регулювання належить до економічних методів управління і має переваги над директивними інструментами прямої дії. З розвитком ринкових відносин застосування непрямих інструментів розширюється, а прямих — скорочується. В Україні в перехідний період прямі інструменти використовувалися досить часто через критичні ситуації на грошовому ринку.

Розглянемо детальніше механізм використання інструментів опосередкованої дії, які є більш ефективними та перспективними для України.

Операції на відкритому ринку — це найпоширеніший інструмент монетарної політики в розвинутих країнах. У країнах з перехідною економікою його застосування обмежується нерозвиненістю ринку цінних паперів та низькою ліквідністю державних облігацій. Ці обмеження відчутні й в Україні, однак цей інструмент має перспективи стати ключовим у політиці НБУ.

Сутність операцій на відкритому ринку полягає в тому, що купівля цінних паперів центральним банком збільшує банківські резерви та загальну масу грошей. Продаж цінних паперів, навпаки, вилучає резерви та зменшує грошову масу. Це впливає на пропозицію грошей та кон'юнктуру товарних ринків.

Операції на відкритому ринку поділяються на динамічні та захисні. Динамічні операції спрямовані на зміну загальної пропозиції грошей, тоді як захисні — на підтримання її на незмінному рівні в умовах впливу інших чинників. Якщо ці чинники зменшують пропозицію, центральний банк купує цінні папери, і навпаки.

Регулятивний ефект можна досягти операціями з будь-якими цінними паперами, але центральні банки зазвичай обмежуються державними. Це пояснюється:

• ризиком зіткнення корпоративних інтересів, оскільки неможливо купувати чи продавати папери всіх корпорацій;
• статусом центрального банку як фінансового уповноваженого уряду, що сприяє підвищенню рейтингу державних паперів та доходів бюджету;
• уряд є найбільшим емітентом, а ринок державних паперів — найбільшим сектором ринку, що дозволяє проводити операції в будь-яких обсягах.

Вплив на пропозицію грошей можна забезпечити купівлею-продажем паперів як у банків, так і в інших власників. Якщо папери продаються банкам, їх резерви скорочуються негайно. Якщо іншим особам — ефект настає дещо пізніше, оскільки кошти списуються з коррахунків банків у центральному банку.

Операції на відкритому ринку можуть проводитися як у формі прямої купівлі-продажу, так і на умовах зворотного викупу (операції "РЕПО"). Останні зазвичай використовуються для захисних операцій.

В умовах розвинутого ринку цінних паперів цей інструмент має суттєві переваги.

1. Висока оперативність та чіткість дії. Центральний банк може швидко змінити пропозицію грошей, незалежно від обсягу операції.

2. Незалежність від інших суб'єктів ринку, що робить регулювання точним та ефективним.

3. Властивість "гальмування" — можливість швидко виправити помилку, провівши протилежну операцію.

Регулювання норми обов'язкових резервів — це потужний інструмент впливу на пропозицію грошей, що має негайну дію. Центральний банк встановлює для банків норму обов'язкового зберігання залучених коштів на коррахунках без права використання та без виплати процентів. Збільшення норми скорочує надлишкові резерви банків, зменшує їх кредитну спроможність та рівень мультиплікації депозитів, що зменшує пропозицію грошей. Зниження норми діє у протилежному напрямі.

Перевагою цього інструменту є однаковий вплив на всі банки. Однак він має значні недоліки.

По-перше, підвищення норми може призвести банки з невеликими резервами до неліквідного стану, що потребуватиме компенсуючих заходів.

По-друге, підвищення норми обмежує доходи банків, що рівноцінно підвищенню оподаткування.

По-третє, цей інструмент не годиться для незначних змін пропозиції грошей, оскільки зміна норми на 1% може дати надмірний ефект. Часті зміни можуть паралізувати діяльність банків.

Через ці недоліки в розвинутих країнах норма резервування встановлюється на низькому рівні та змінюється рідко, а деякі країни взагалі відмовилися від цього інструменту. У перехідних економіках, де коливання грошової маси значні, цей інструмент застосовується ширше. НБУ активно використовував його в перехідний період, що дозволяло оперативно впливати на інфляційні та девальваційні процеси. Однак недоліки інструменту відчули на собі комерційні банки, розплачуючись ліквідністю. Альтернативи не було через слабкий розвиток ринку цінних паперів.

Процентна політика — це м'який інструмент, подібний за впливом до операцій на відкритому ринку. Центральний банк встановлює ставки за позичками, які надає комерційним банкам. В Україні типовою є облікова ставка НБУ. Підвищення облікової ставки:

• стримує попит банків на позички, гальмує зростання резервів та кредитування, стримує мультиплікацію депозитів;
• сигналізує про намір "здорожчити" гроші, що спонукає суб'єктів до обережності та знижує кон'юнктуру.

Зниження ставки має протилежні наслідки.

Процентна політика має недоліки. Вплив на пропозицію грошей не завжди чіткий, оскільки важливе співвідношення облікової ставки з ринковими ставками. Якщо ринкові ставки зросли більше, банкам вигідно збільшувати запозичення в центробанку. Крім того, банки можуть не реагувати через інфляційні очікування чи стан ліквідності.

Рефінансування комерційних банків застосовується разом із процентною політикою. Центральний банк може регулювати попит на позички, змінюючи умови їх надання: асортимент, цільове призначення, ліміти. Це дозволяє більш цілеспрямовано впливати на пропозицію грошей. Однак для широкого застосування потрібні достатні запаси векселів чи цінних паперів у банків, чого бракує українським банкам у перехідний період.

Тому застосування цього інструменту було обмеженим. НБУ часто надавав кредити безпосередньо суб'єктам господарювання чи Міністерству фінансів, що деформувало регулятивний вплив.

Регулювання курсу національної валюти — це інструмент чіткої та потужної дії. За впливом на масу грошей він нагадує операції на відкритому ринку. Продаж іноземної валюти зменшує банківські резерви та пропозицію грошей, купівля — збільшує. Ці операції називаються валютною інтервенцією. Хоча безпосередньою ціллю є регулювання курсу, вони впливають і на масу національних грошей.

Застосування цього інструменту пов'язане з труднощами.

По-перше, центральний банк повинен мати достатній золотовалютний запас, що вимагає тривалого економічного зростання та активного сальдо платіжного балансу.

По-друге, кон'юнктура на валютному та товарних ринках може змінюватися по-різному. Тому інтервенції можуть бути небажаними для товарних ринків. У таких випадках необхідні компенсуючі (стерилізаційні) заходи, найзручніше — через операції на відкритому ринку. При комплексному підході регулювання валютного курсу може успішно слугувати інструментом регулювання пропозиції грошей.

Певний вплив на пропозицію грошей досягається також через встановлення економічних нормативів діяльності банків, зокрема нормативів ліквідності, а також через публічне роз'яснення цілей монетарної політики, "дружнє переконання" та рекомендації діяти відповідно до спільно визначених цілей.

Висновки

Економіка України як об'єкт державного управління є сукупністю виробничих відносин, врегульованих законодавством. Дія цих відносин зумовлена економічним механізмом, який можна визначити як сукупність методів та засобів господарської й управлінської діяльності. До нього належать відносини власності, засоби державного регулювання (податкова, антимонопольна політика, контроль за цінами) та методи господарювання. Економічний механізм є рухливим і відповідає формі конституційного устрою. Суб'єктами дії механізму є органи державного управління, а об'єктами — структурні одиниці, виділені за сферою виробництва, компонентною чи територіальною ознакою.

Сучасна економіка України характеризується структурними диспропорціями та не забезпечує належних умов життєдіяльності. Питома вага виробництва предметів споживання у промисловості у 2006 році становила лише 21,3% за діючими цінами, тоді як у розвинутих країнах цей показник сягає 50–60%.

Для регулювання економіки НБУ використовує такі інструменти: облікову ставку, норми обов'язкових резервів, операції на відкритому ринку та регламентацію економічних нормативів для кредитних установ.

Список використаної літератури

1. Гроші та кредит /За ред. М.І.Савлука. – К., 2001
2. Козюк В.В. Сучасні центральні банки: середовище функціонування та монетарні рішення: Монографія - Тернопіль: Астон, 2001
3. Юрчишин В. В. Монетарні та валютні ризики країн з перехідною економікою: Навчальний посібник. - Укр. Академія держ. управління при Президентові України. - К.: Вид-во УАДУ, 2000
4. Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика: Навчальний посібник - К.: Основи, 1997
5. Петрук О. М.Банківська справа: Навчальний посібник / За ред. Ф. Ф. Бутинця; М-во освіти і науки України. - К.: Кондор, 2004
6. Артус М. М. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Мирослав Артус,; Європейський ун-т. - К.: Вид-во Європейськогоун-ту, 2004
7. Гроші та кредит: Підручник/ За ред. Богдана Івасіва. - М-во освіти і науки України, НБУ, Терноп. акад. нар. госп.. -Тернопіль: Карт-бланш, 2000
8. Юхименко П. Монетарна політика і структурні реформи в економіці України // Банківська справа. -2004. -№ 1. - С. 58-68
9. Юхименко П. Механізм і джерела монетарної економіки // Банківська справа. -2003. -№ 4. - С. 52-61
10. Гриценко А. Стабільність грошової одиниці як ціль монетарної політики // Вісник Національного банку України. -2002. -№ 11. - С. 20-22