Грошова система як атрибут економічного буття та господарювання

Тема: Грошова система як атрибут економічного буття та господарювання

    Рух товарів і послуг в економіці завжди супроводжується відповідним рухом грошей. Грошовий обіг — це вся сукупність платежів і розрахунків, які забезпечують відносини еквівалентного обміну.

   Грошовий обіг складається з двох взаємопов'язаних частин: безготівкової та готівкової сфер. Він тісно пов'язаний із товарним обігом, який є для нього первинним і базовим. Саме потреба в обміні товарами історично привела до виникнення грошей.

   Грошовий обіг виник разом із появою грошей, тобто ще за часів розпаду первіснообщинного ладу. У рабовласницьку та феодальну епохи його розвиток стримувало панування натурального господарства та слабкі товарні зв'язки. Справжнього розквіту грошовий обіг досяг за капіталізму, коли у XVI-XVII століттях сформувалися національні та світові ринки, хоча окремі їхні елементи існували й раніше.

   Саме тоді грошовий обіг почав набувати системного характеру. Це сталося тому, що в період становлення капіталізму виникла потреба об'єднати різні елементи грошового обігу в єдину, стабільну та гнучку систему. Національна буржуазія прагнула мати єдину грошову одиницю зі стабільним масштабом для успішної торгівлі. З розвитком капіталізму та кредитної системи з'явилися банкноти, а для обслуговування дрібного товарообігу та розміну монет і банкнот знадобилися розмінні монети. Усе це вимагало впорядкування грошового обігу та його законодавчого регулювання, що могла забезпечити лише буржуазна держава.

    Через історичні особливості формування товарно-грошових відносин і національні традиції грошові системи в різних країнах мають свої відмінності.

   Грошова система — це історично сформована та законодавчо закріплена форма організації грошового обігу в країні. Вона не є довільним рішенням держави, а визначається реальними економічними відносинами.

    Грошова система включає кілька елементів, які встановлюються законодавством кожної країни. Для всіх грошових систем без винятку характерні такі складові:

• назва грошової одиниці та її частин;
• масштаб цін;
• види грошових знаків, що є законним платіжним засобом;
• порядок готівкового та безготівкового обігу;
• установа, відповідальна за грошово-кредитне та валютне регулювання;
• елементи національної валютної системи.

    Грошова одиниця визначається законодавством кожної країни з урахуванням її історичного розвитку та традицій. Наприклад, назва американської валюти — долар — походить від "талера", старовинної срібної монети, яку карбували в Середньовіччі в Чехії. До кінця XVIII століття в обігу США використовувалися іспанські срібні долари та англійські фунти стерлінгів. Назва англійської валюти спочатку відповідала ваговому вмісту: фунт стерлінгів дорівнював фунту срібла. В Україні грошова одиниця називається гривня — так само, як і в часи Київської Русі, високорозвинутої європейської держави.

    Грошова одиниця виконує роль лічильної одиниці, тобто масштабу цін для всіх товарів. Масштаб цін — це технічна функція грошей, що дозволяє виражати вартість товарів у грошових одиницях. Він встановлюється та змінюється законодавчо. За металевого обігу масштаб цін визначався ваговою кількістю металу, прийнятою за грошову одиницю. Після Ямайської валютної реформи 1976-1978 років золотий вміст грошових одиниць було офіційно скасовано. Сьогодні масштаб цін формується стихійно та слугує для порівняння вартості товарів через їхні ціни.

    Державі невигідно мати дрібний масштаб, коли ціни виражаються великими сумами з багатьма нулями. Тому іноді проводять грошові реформи для укрупнення масштабу цін — деномінацію. Наприклад, в Україні деномінація відбулася в 1996 році, у Франції — у 1960 році.

   Види грошових знаків, що використовуються в національній грошовій системі, визначаються юридичними актами та мають статус законного платіжного засобу на території країни. До них належать: банківські білети (банкноти), казначейські білети та розмінна монета (білонна), яка використовується для зручності обслуговування роздрібної торгівлі. Кожна країна самостійно вирішує питання про види грошових знаків та структуру грошового обігу (якщо вона не входить до валютного угруповання).

     У сучасних умовах основну частину грошової маси становлять не готівкові, а безготівкові гроші — залишки на банківських рахунках. Тому дуже важливою є регламентація безготівкового обігу, яка включає визначення сфер готівкових та безготівкових розрахунків, форм розрахунків, порядку платежів тощо. У країнах з перехідною економікою, де частка готівки в обігу значна, обов'язковою є регламентація готівкового обігу.

    У більшості країн грошово-кредитне та валютне регулювання здійснює центральний емісійний банк (в Україні — Національний банк України, у США — Федеральна резервна система (ФРС)).

     Складовою національної грошової системи є національна валютна система, хоча вона має відносну самостійність. Національна валютна система — це форма організації економічних зв'язків країни, через яку здійснюються міжнародні розрахунки, формуються та використовуються валютні ресурси. Вона включає такі елементи:

• національна валюта — грошова одиниця держави, що існує в готівковій (банкноти, монети) та безготівковій (залишки на рахунках) формах. Її емітують комерційні та центральні банки. У післявоєнний період головними формами світових грошей стали резервні валюти та міжнародні грошові одиниці — СПЗ та ЕКЮ.
• валютний паритет як основа валютного курсу;
• режим курсу національної валюти.

    Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Він ґрунтується на об'єктивному співвідношенні валют, що формується у процесі виробництва та обміну. За класифікацією МВФ, у світі існують п'ять основних типів валютних режимів:

• курс, фіксований щодо однієї валюти;
• курс, фіксований щодо кошика валют;
• курс із обмеженою гнучкістю;
• курс із керованою гнучкістю;
• незалежно плаваючий курс.

    Останній режим використовують валюти 45 країн світу. За плаваючого курсу центральний банк не відмовляється повністю від регулювання валютного курсу в певному інтервалі через валютні інтервенції. Для держав з перехідною економікою, зокрема для України, найдоцільнішим є режим із керованою гнучкістю. Однак важливо утриматися в межах довгострокового тренду курсу, оскільки помилки центрального банку щодо рівноважного тренду та спроби виправити їх значними валютними інтервенціями можуть спровокувати масову спекуляцію валютою;

- організація валютного ринку;

- національні органи, що обслуговують і регулюють валютні відносини країни;

- умови обміну національної валюти на золото (до Ямайської валютної реформи 1976-1978 років) та інші валюти;

- конвертованість валюти.

   Чим більше валютних обмежень у країні, тим менш конвертованою є її валюта. Відсутність таких обмежень означає вільну конвертованість.

      Національна валютна система є органічною частиною грошових відносин держав, а її функціонування регулюється національним законодавством. На його основі встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, регулювання валютного курсу, формування та використання міжнародної ліквідності, золото-валютних запасів, кредитних ресурсів. Інфраструктуру національних валютних систем складають банківські та небанківські кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватні інституції.

2. Інфляція у США в період і після ІІ Світової війни

    У XVIII столітті грошовий обіг на американському континенті обслуговували англійські фунти стерлінгів та іспанські срібні долари. У 1785 році Конгрес США визначив національною грошовою одиницею долар, який містив 24,34 г срібла, а в 1792 році було прийнято закон про офіційне введення біметалевої системи подвійної валюти. Співвідношення золота до срібла встановлювалося на рівні 1:15, а в 1834 році змінилося на 1:16. У першому випадку вартість срібла була завищена, у другому — занижена. Тому до 1834 року в обігу переважало срібло, а після — золото. Водночас у США приватні банки здійснювали децентралізований випуск власних банкнот.

    Під час громадянської війни 1861-1865 років банки штатів припинили розмін банкнот на золото та срібло, і металеві монети поступилися паперовій грошовій системі. З цього часу до початку 1879 року в обігу переважали паперові банкноти та "грінбекі" — білети казначейства США, випущені для покриття військових витрат.

     У 1873 році було прийнято закон про заборону вільного карбування срібних монет, що означало перехід від біметалізму до золотого монометалізму. Однак фактично біметалізм зберігався до 1900 року, коли закон про золотий стандарт остаточно затвердив долар із вмістом 1,50463 г золота.

     Закон 1875 року передбачав відновлення металевої грошової системи через обмін золота на "грінбекі", але надмірна емісія останніх призвела до їх знецінення, і фактичний обмін відновився лише в 1879 році.

   До початку 60-х років XIX століття тривали спроби централізувати та впорядкувати грошову емісію, яка на той час була абсолютно хаотичною. Уряд двічі (у 1791 та 1816 роках) створював емісійні установи, але безрезультатно. Емісію банкнот здійснювали переважно штатні банки, яких на 1861 рік налічувалося 1601, а в обігу перебувало понад 7000 різних банкнот, з яких лише 1500 — від справді функціонуючих банків.

     У 1863 році було прийнято федеральний закон про створення національної банківської системи. Право емісії банкнот отримали лише національні комерційні банки, але в межах суми облігацій державної позики, куплених кожним банком і зданих на зберігання в казначейство. До 1873 року загальна сума емісії не мала перевищувати 300 млн доларів. Щоб позбавити банки штатів можливості емісії та змусити їх стати національними, у 1865 році було введено 10-відсотковий податок на банкнотну емісію банків штатів. Створення національних банків дозволило уряду не лише врегулювати банкнотний обіг, а й використовувати їхні ресурси як джерело державних позик. Таким чином, розмір емісії залежав не від потреб товарообігу, а від суми придбаних банками облігацій.

   Головним недоліком грошової емісії США на початку XX століття була її нееластичність. Під час криз, коли виникала гостра нестача грошей, в обігу з'являлися різні замінники — сертифікати розрахункових палат і поштові марки. Тому однією з головних цілей Федерального резервного акта 1913 року було створення системи еластичної грошової емісії, контрольованої державою. Акт був прийнятий Конгресом 23 грудня 1913 року.

    Відповідно до Федерального резервного акта територія країни була поділена на 12 округів, у кожному з яких створювався федеральний резервний банк із правом емісії банкнот. Забезпечення банкнот змінилося: відтепер вони мали бути забезпечені щонайменше на 40% золотом, а решта 60% — короткостроковими комерційними векселями.

   Під час Першої світової війни США, на відміну від європейських країн, не скасовували розмін банкнот на золото. Це пояснювалося незначними військовими витратами. Більше того, платіжний баланс країни значно поліпшився, і США перетворилися з боржника на кредитора. Золоті запаси зросли, оскільки значна частина золотих грошей була тезаврована приватними власниками та банками, які вносили золото до федеральних резервних банків як резерви за депозитами. Це дозволило зберегти вільний обмін доларових банкнот на золото в монетній формі. Саме тоді долар почав утверджуватися як міжнародна розрахункова та резервна валюта. У 1922 році на конференції в Генуї міждержавними угодами була створена Друга світова валютна система, що функціонувала на основі золото-девізного стандарту та валют провідних країн — англійського фунта стерлінгів і американського долара.

    Світова економічна криза 1929-1933 років спричинила масові банкрутства банків і повністю підірвала довіру населення до банківської системи. Почалося масове вилучення вкладів та обмін їх на золото. Це змусило США в березні 1933 року припинити розмін банкнот на золото.

     Погіршення економічної ситуації у світі та в США змусило уряд девальвувати валюту. Законом від 31 січня 1934 року долар був девальвований на 40,9%, вміст золота знизився з 1,50463 до 0,888671 г чистого золота, а купівельна ціна золота зросла з 20,67 до 35 доларів за тройську унцію. Громадянам і юридичним особам у США було заборонено володіти золотом у монетарній формі, а розмін грошей на золото скасовувався. Девальвація дозволила федеральним резервним банкам збільшити банкнотну емісію на 69% при тих самих золотих запасах, а долар став дешевшим для іноземців, що розширювало експортні можливості.

    Закон 1934 року про срібло вимагав від казначейства купувати срібло в країні та за кордоном, доки запас срібла не досягне 25% загального металевого запасу. На суму закупленого срібла випускалися срібні сертифікати, які стали елементом грошової маси. Формально закон мав на меті розширити металеву базу грошового обігу, але насправді казначейство допомогло підняти ціну на срібло, яка в 1932 році впала до 25 центів за унцію. Казначейство скуповувало все срібло, що добувалося в США, за ціною 64-90 центів за унцію.

    Офіційна ціна золота (35 доларів за тройську унцію) тривалий час підтримувалася державним регулюванням для збереження незмінного золотого вмісту американської валюти. Однак до Другої світової війни долар як резервна валюта використовувався переважно країнами американського континенту, а як міжнародна розрахункова та резервна валюта поступався англійському фунту стерлінгів.

    У роки Другої світової війни економічне та валютне становище США значно посилилося завдяки зростанню промислового та сільськогосподарського виробництва, хоча грошово-кредитна система широко використовувалася для фінансування військових витрат. За роки війни грошова маса зросла до 103 млрд доларів у 1945 році проти 32,4 млрд у 1939 році, готівка збільшилася в 4,6 раза (з 5,7 млрд до 26,3 млрд доларів), депозити банківської системи — приблизно в 3 рази (з 26,7 млрд до 76,8 млрд доларів), а купівельна спроможність долара знизилася на 25%.

     Проте інфляція в США була значно меншою, ніж в інших країнах. Це дозволило США в 1944 році домогтися офіційного визнання долара основною світовою валютою. Бреттон-Вудською угодою 1944 року була оформлена Третя світова валютна система, яка існувала до 1976 року. Згідно з угодою, золото-девізний стандарт зберігався лише в міждержавних відносинах, а статут Міжнародного валютного фонду зобов'язував членів здійснювати урядові операції з золотом тільки за офіційною ціною (35 доларів = 1 тройська унція) для підтримання незмінного вмісту американської валюти. Світова грошова система базувалася на нерозмінних кредитних грошах, а долар і фунт стерлінгів проголошувалися резервними валютами — особливою категорією конвертованих національних валют, що використовувалися як міжнародні платіжні та резервні засоби.

      У перші повоєнні роки на США припадало 56% промислового виробництва, 40% обсягів зовнішньої торгівлі та 70% централізованих запасів золота. Наприкінці 50-х — на початку 60-х років валютні позиції США та сальдо платіжного балансу значно погіршилися.

   Починаючи з 1958 року пасивне сальдо платіжного балансу США щорічно перевищувало 3 млрд доларів. Воно покривалося як короткостроковою доларовою заборгованістю інших країн, що створювали власні резерви доларів, так і золотим запасом США. У результаті золотий запас країни зменшився з 24,6 млрд доларів у 1949 році до 11,0 млрд у 1971 році. Коли золотий запас наблизився до 25% забезпечення емісії, обов'язкове золоте покриття долара було скасовано. У США встановлювався мінімальний рівень золотого запасу як військово-стратегічного резерву (близько 10 млрд доларів). Негативний стан платіжного балансу та посилення інфляції викликали "втечу" від долара. Оскільки обміняти всі долари на золото було неможливо, уряд США припинив розмін у серпні 1971 року.

     Для поліпшення стану платіжного балансу, передусім торговельного, у грудні 1971 року та в лютому 1973 року було проведено девальвацію долара на 7,9% та 10% відповідно. Офіційна ціна золота в лютому 1973 року зросла до 42,22 долара за тройську унцію.

   Щоб витіснити золото з обігу та відновити довіру до долара, у 1975 році уряд США дозволив громадянам купувати золоті зливки та монети. У 70-х роках проводилися золоті аукціони для зниження ринкової ціни золота та прискорення його демонетизації. Ямайська угода (1976-1978 роки) мала на меті виключити золото зі світової валютної системи, запровадивши для країн — членів МВФ стандарт СДР і заборонивши використання золота як основи валютних паритетів. Однак вільне коливання курсу долара після цього призвело до різкого зростання ціни на золото. Золото досі використовується як резервний актив і засіб забезпечення міжнародних кредитів.

   Тривале зниження курсу долара негативно вплинуло на його роль головної світової резервної валюти. Його частка в інвалютних резервах інших країн зменшилася з 84,7% у 1973 році до 65% у 1985 році. Однак на початку 80-х років керівництво ФРС активно проводило антиінфляційну політику, і курс долара відносно валютного кошика країн ЄЕС почав зростати. Курс досяг максимуму в 1985 році, що мало негативні наслідки для торговельного балансу США — зменшення експорту та стимулювання імпорту дешевших зарубіжних товарів. Із вересня 1985 року уряд США розпочав постійні контакти з урядами інших розвинутих країн для координації валютної політики та спільних дій на валютних ринках. У вересні 1989 року була підписана угода країн "великої сімки" про узгоджений інтервенційний продаж доларів, у квітні 1990 року — про узгоджену політику щодо падіння єни. У вересні 1992 року велика криза європейських валют змусила активізувати політику оптимізації курсу долара.

   У США емісію грошей здійснюють казначейство, ФРС та комерційні банки. Казначейство випускає дрібні купюри (1, 5, 10 доларів), срібні долари та розмінну монету (1, 5, 10, 25 та 50 центів). 1 долар США = 100 центам.

Банкноти ФРС номіналом 20, 50, 100 доларів — головний засіб готівкового обігу США. Комерційні банки залучають депозити на трансакційні вклади та створюють гроші для безготівкового обігу. При цьому 90% усіх платежів у США здійснюється через безготівкові розрахунки.

   Важливою основою безготівкових розрахунків у США є трансакційні вклади, які легко можуть бути використані як гроші. Кошти на цих рахунках належать переважно великим корпораціям і заможним особам. 53% загальної суми таких депозитів належить нефінансовим корпораціям, 8,4% — кредитно-фінансовим інституціям, 32,6% — фізичним особам та близько 6% — іноземним власникам.

    Головним інструментом безготівкового обігу США є чек. Чековий обіг тут найбільш розвинутий порівняно з іншими країнами. Іншою формою безготівкових розрахунків є пластикові картки, які дозволяють здійснювати розрахунки за товари та послуги без готівки й чеків та одночасно є інструментом короткострокового споживчого кредиту.

Останнім часом у США активно використовується система попередньо повідомлених платежів (preauthorized payments). За цією системою банк автоматично зараховує на поточний рахунок клієнта або списує з нього кошти згідно з укладеними угодами. Це стосується комунальних платежів, страхових внесків та інших виплат. Серед надходжень — заробітна плата, пенсії, рентні платежі тощо.

Використана література

1. Карлін М. І. Фінанси зарубіжних країн: Навчальний посібник. -К.: Кондор, 2004. -382 с.
2. Щетинін А. І. Гроші та кредит: Підручник -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -429 с.
3. Артус М.М. Гроші та кредит: Навчальний посібник. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2004. -161 с.
4. Демківський А.В. Гроші та кредит: Навчальний посібник. -К.: Дакор: ВИРА-Р, 2003. -527 с.
5. Гроші та кредит: Підручник для вузів за спец. "Фінанси та кредит". -К.: Либідь, 1992. -330 с.