Головні суперечності процесів глобалізації та регіоналізації

Вступ.

1. Сутність і ключові характеристики міжнародної економічної інтеграції та глобалізації. Сучасні риси інтеграційних процесів у світі.

2. Аналіз явищ глобалізації та регіоналізації.

3. Основні тенденції та оцінка глобалізаційних і регіональних процесів у світовій економіці.

Висновки.

Перелік використаних джерел.

Вступ

Глобалізація — це явище, що має універсальний характер. Воно охоплює обмін товарами, послугами, капіталом і трудовими ресурсами, який виходить за національні кордони. Починаючи з 60-х років минулого століття, цей процес набув форми постійного та неухильного зростання взаємозв'язку національних економік. Саме в цей час глобалізація виявилася передусім у стабільних темпах зростання світової торгівлі та ВВП у всіх розвинених державах.

Інтенсифікації глобалізаційних процесів сприяє низка чинників. Особливо важливу роль відіграє технічний прогрес, вплив якого можна простежити на прикладі розвитку транспорту та засобів зв'язку, що дозволяє суттєво знижувати трансакційні витрати. Серед економічних чинників варто виокремити поступове зменшення торговельних бар'єрів, чому значною мірою сприяють принципи Світової організації торгівлі, а також лібералізацію ринків капіталу через впровадження та поширення конвертованості національних валют.

У сфері фінансових послуг концепція глобалізації також відображає прагнення до об'єднання традиційно відокремлених сегментів ринку (наприклад, ринків кредитних ресурсів і капіталу внаслідок сек'юритизації, тобто використання заставного права). Регіоналізацію ж зазвичай аналізують на рівні двох основних вимірів — процесів і функцій.

1. Поняття та основні риси міжнародної економічної інтеграції та глобалізації. Сучасні особливості процесів міжнародної економічної інтеграції

Одним із визначальних чинників, що формують головні вектори розвитку світового господарства, є створення міжнародних інтеграційних об'єднань. Вони забезпечують скоординований розвиток і взаємодоповнення держав та регіонів, активізують виробничі процеси в окремих країнах і дозволяють ефективніше використовувати наявні інвестиційні ресурси та всі форми капіталу.

Міжнародна економічна інтеграція є вищим ступенем розвитку міжнародних економічних відносин, за якого господарсько-політичне об'єднання країн відбувається на основі міжнародного поділу праці та реалізації узгодженої міждержавної торговельно-економічної політики.

До ключових чинників, що забезпечують динаміку інтеграційних процесів, належать:

• економічний розвиток країн і регіонів в умовах нерівномірного розподілу природних умов і ресурсів;
• закономірності науково-технічного прогресу;
• тенденції демографічного розвитку;
• потреба у вирішенні глобальних проблем людства (енергетичної, продовольчої, економічної, екологічної, безпекової, освоєння Світового океану тощо);
• розвиток транспортно-комунікаційних мереж.

Останніми роками інтеграційні процеси охопили практично всі континенти та субконтиненти, що призвело до створення численних регіональних і субрегіональних торговельно-економічних блоків. Більшість із них проголошують кінцевою метою досягнення інтеграційної стадії економічного співробітництва. Загалом у світі налічується близько 20 міжнародних економічних об'єднань інтеграційного типу, які охоплюють основні регіони планети.

Інтеграції як вищій і порівняно новій формі міждержавної економічної взаємодії історично та організаційно передують кілька етапів, які послідовно проходять держави, що вступають у процес тісного економічного співробітництва.

До основних теоретично обґрунтованих і практично перевірених форм міжнародної економічної інтеграції належать:

1. Зона вільної торгівлі — найпростіша форма інтеграції. У межах такої зони для країн-учасниць діє особливий пільговий торговельний режим, що передбачає скасування торговельних обмежень, насамперед внутрішнього мита. Держави-учасниці зберігають статус окремих митних територій і не втрачають права самостійно визначати режим економічних відносин із третіми країнами (право скасовувати чи запроваджувати нові тарифи або інші обмеження, укладати торговельно-економічні договори та угоди). Саме тому між країнами-учасницями зони вільної торгівлі зберігаються митні кордони та пости, які контролюють походження товарів, що перетинають державний кордон, і фактично відсікають від пільгового перевезення ту частину товарів, яка ввозиться з третіх країн.

Прикладами таких зон є: НАФТА (NAFTA — North American Free Trade Agreement) — Північноамериканська угода про вільну торгівлю між США та Канадою, а також ЄАВТ — Європейська асоціація вільної торгівлі, створена 1960 року. Після вступу трьох із семи країн-членів ЄАВТ до ЄС з 1 січня 1995 року в її складі залишилися чотири країни: Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія та Швейцарія. Вони надають перевагу практиці укладання двосторонніх економічних договорів та угод із будь-якими державами світу та їхніми об'єднаннями, зокрема з Європейським Союзом (ЄС).

1. Митний союз — це угода двох або кількох держав, яка встановлює режим вільної торгівлі, передбачає усунення внутрішніх тарифів і запровадження спільного зовнішнього тарифу. Митний союз, зберігаючи національні митні органи, передбачає єдність митної території, однаковий торговельний режим щодо третіх країн, включаючи спільні митні тарифи, єдині заходи нетарифного регулювання, уніфіковану систему прямих і непрямих податків та однотипні методи управління народним господарством. Угоди такого типу діяли в Європейському економічному співтоваристві з 1968 року. Сучасними прикладами можуть бути Андська група та КАРИКОМ — Співтовариство і спільний ринок країн Карибського басейну.

1. Зона преференційної торгівлі — це зона з особливим пільговим торговельним режимом, коли дві або кілька країн знижують взаємні тарифи на імпортні товари, зберігаючи рівень тарифів у торгівлі з іншими країнами, здійснюють пільгове кредитування та страхування зовнішньоторговельних операцій, надають фінансову й технічну допомогу. Наприклад, Японія в межах програми Всеохоплюючої системи преференцій надає пільговий режим країнам, що розвиваються.

1. Спільний ринок — складніша форма міждержавної інтеграційної взаємодії, яка охоплює умови вільної торгівлі, митного союзу та забезпечує вільне переміщення товарів, послуг, робочої сили, капіталів, формуючи справді спільний повноцінний ринковий простір (звідси й назва — «спільний ринок»). Прикладом створення спільного ринку є Європейський Союз.

1. Валютний союз — найскладніша форма інтеграції; передбачає проведення країнами єдиної валютно-фінансової політики: запровадження єдиної валюти, створення єдиного емісійного центру — банку. На стадії еволюції до повного економічного, політичного та валютного союзу перебуває Європейська Спільнота.

1. Політичний союз — вищий ступінь регіональної інтеграції, який передбачає перетворення єдиного ринкового простору в цілісне економічне та політичне утворення. Фактично це означає виникнення нового багатонаціонального суб'єкта світогосподарських і міжнародних політичних відносин, який виступає від імені всіх учасників союзу.

Основними напрямами розвитку інтеграційних процесів слід вважати:

• поступове усунення митних та фінансових бар'єрів;
• забезпечення «прозорості» кордонів для країн, що входять до інтеграційного угруповання;
• створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, робочої сили та капіталів.

Варто підкреслити, що інтеграційні процеси відбуваються під контролем і за безпосередньою участю державних органів низки країн.

Отже, економічна інтеграція означає злиття національних господарств кількох країн та утворення великих інтернаціональних економічних комплексів.

2. Характеристика процесів глобалізації та регіоналізації

Вихідним пунктом аналізу глобалізації є припущення, що вона означає прогресуючий поділ праці у світовому масштабі, який уже досяг досить високого рівня. Це виявляється в посиленні конкуренції на товарних ринках у міру стимулювання міжнародного торговельного обміну через політику лібералізації торгівлі. Водночас дедалі більшого значення набуває конкуренція за мобільні фактори виробництва. Зокрема, зростає міжнародна конкуренція за приватний страховий капітал (risikokapital). Крім того, мікроелектронна революція призводить до постійного зниження витрат на інформацію та трансакції, що своєю чергою сприяє підвищенню мобільності капіталу та активнішому трансферту технологій. Зрештою, з'являється значно більше можливостей для членування виробничих процесів і перенесення окремих стадій виробництва в місця з вищими порівняльними витратними перевагами.

Відображення інтенсифікації торгівлі та мобільності капіталу слід вбачати в тому, що порівняно нерухомі фактори виробництва потрапляють під тиск пристосування. Роль глобалізації в цьому процесі визначається теоремою Стольпера-Самуельсона (Stolper-Samuelson). Її зміст формулюється так: збільшення відносної ціни товару дає можливість (у разі виробництва цього товару) підвищувати ціну фактора, який використовувався інтенсивно, та знижувати її на фактор, який використовувався менш інтенсивно [s.63]. Відповідно до цього правила посилення міжнародного поділу праці зумовлює необхідність відносного зменшення витрат порівняно біднішого фактора виробництва. У розвинених країнах це значною мірою стосується малокваліфікованої робочої сили, якщо країни з низькими доходами розширюють частку працемістких продуктів і знижують відносні ціни цих товарів. Якщо міжнародному вирівнюванню цін на фактори виробництва існують перешкоди, погіршуються шанси на працевлаштування малокваліфікованих громадян в індустріальних країнах. Для держав із низькими доходами глобалізація, навпаки, відкриває можливості для більшої зайнятості та вищої реальної заробітної плати.

Можливості подальшого розвитку міжнародного поділу праці можна уявити, розглянувши показники емпіричного обліку. Так, за даними ГАТТ, за останні 30 років світова торгівля розширювалася швидше, ніж світове виробництво. Нині спостерігається величезне зростання іноземних прямих інвестицій (ПІ). Потік ПІ перевищив зростання торгівлі приблизно в три-чотири рази. Іноземні ПІ добре документуються і поряд із торгівлею можуть використовуватися як один із найважливіших механізмів оцінки форсування глобалізації. Однак глобалізація має й інші шляхи свого просування. Поряд з участю в іноземній власності, на що частіше звертається увага, вони набагато різноманітніші. Наприклад: видача ліцензій, переробка продуктів у відповідних економічних зонах, так звана «OFFSHORE PROCESSING», довгострокові договірні зобов'язання між постачальниками та споживачами різної юрисдикції, а також підприємницькі альянси стратегічного характеру (особливо з метою спільної організації наукових досліджень і технічного розвитку).

Вибір шляхів глобалізації залежить від багатьох чинників. Згідно з еклектичною теорією іноземних ПІ, розробленою Даннінгом (Dunning), підкреслюється особливе значення стимулів інтернаціоналізації. У мультиспекторах і відмінних виробничих процесах оптимальними виявляються різні стратегії. Іноземні ПІ можуть бути особливо доцільними тоді, коли йдеться про інноваційні виробництва, а підприємство має специфічні маркетингові переваги, якими не хотіло б поступитися іншим. Стратегічні форми кооперації підприємств поширюються передусім у сфері досліджень та розвитку. Натомість традиційні інструменти, як-от видача ліцензій та операції з переробки давальницької сировини, можуть використовуватися у стандартизованих виробництвах.

В економічній літературі зазначається, що різні варіанти здатні взаємно доповнюватися, і глобалізація прискорюється одночасно різними шляхами. Однак це не означає, що для кожної країни певні варіанти мають однакове значення. Навпаки, країни з різною факторною оснащеністю (відповідно, і з різним профілем спеціалізації) відповідають різним інтересам у глобалізаційних стратегіях мультинаціональних підприємств. Зрозуміло, підприємницькі можливості вибору можуть обмежуватися інтервенціями політико-економічного характеру. Так, тривалий час у країнах, що розвиваються, заборонялося перевищувати участь іноземного капіталу у власності вітчизняних підприємств. Тоді потенційні іноземні інвестори зверталися до використання другорядних стратегій глобалізації. Сувора реалізація таких обмежень призводить до того, що вкладання капіталу мультинаціональним підприємством у відповідній країні повністю втрачає сенс.

Під регіоналізацією розуміють взаємні зовнішньоторговельні привілеї двох або більше країн. Про регіоналізацію не йдеться, якщо певна мала країна приєднується до валютної та зовнішньоторговельної політики великої країни (Ліхтенштейн — Швейцарія, Сан-Марино — Італія, Монако — Франція). Регіоналізація може полягати в преференційному миті, митному союзі, торговельних преференціях типу квот, спеціальному обслуговуванні валютної політики та спільних системах платіжного обліку з іншими країнами. У сучасних умовах регіоналізм дедалі більше виявляється у створенні економічно інтегрованих просторів. Щодо оцінки, то найобережніші фахівці вважають, що перш ніж визначити регіоналізм своєрідним піонером або гальмівним черевиком, слід зачекати.

Найбільшим торговим блоком світу є Європейський Союз (ЄС). Він налічує 15 держав-членів із загальною чисельністю населення близько 870 млн осіб. На теренах ЄС утворився Єдиний ринок, який усунув усі бар'єри на шляху вільного пересування людей, товарів, послуг і капіталу.

Європейський Союз було створено в грудні 1991 року, коли голови держав та урядів 12 країн-учасниць зібралися на Європейську Раду в Маастріхті (Нідерланди). Договір, що заснував Європейське економічне співтовариство, з 1 січня було замінено Договором про Європейський Союз. Він включає громадянство Союзу, економічний і валютний союз та політичний союз.

Згідно з Договором про Європейський Союз усі громадяни держав-членів є громадянами Союзу. Керівництво стратегічними напрямами економічної політики країн-учасниць і Співтовариства здійснює Рада Міністрів, яка також стежить за розвитком економіки кожної держави-члена Співтовариства. Передбачене створення з 1 січня 1999 року Європейського валютного союзу мало включати введення єдиної валюти (євро) та організацію Єдиного центрального банку. Політичний союз забезпечує проведення спільної зовнішньої політики та політики у сфері безпеки.

Основні досягнення в діяльності ЄС, який продовжує діяльність ЄЕС, полягають у наступному. По-перше, він зміг зберегти міцний мир між своїми учасниками після століть збройних конфліктів. По-друге, демократичні підходи до досягнення поставлених цілей дозволяють зберегти національні та регіональні особливості країн-учасниць.

Успіх західноєвропейської інтеграції з цілком зрозумілих причин не може не турбувати їхніх конкурентів. Насамперед це стосується США, які останнім часом дедалі більше роблять ставку на пріоритетну співпрацю з сусідами по континенту поряд із всебічним економічним і політичним співробітництвом із країнами гігантського Тихоокеанського басейну. У порядку здійснення цих ідей було підготовлено та укладено договір про Північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА), що набрав чинності з 1 січня 1994 року. НАФТА об'єднала три країни — США, Мексику та Канаду — з величезною за європейськими масштабами територією, населенням у 370 млн осіб та досить потужним, особливо завдяки США, економічним потенціалом.

Розвиток регіоналізму призвів до створення різноманітних економічних союзів на всіх континентах. Серед них можна назвати Співдружність Незалежних Держав (СНД) на євроазіатському просторі; Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ); організацію Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС); торговельний пакт «Меркосур», укладений Аргентиною, Бразилією, Уругваєм та Парагваєм з метою створення митного союзу та «зони вільної торгівлі»; Асоціацію країн Південно-Східної Азії (АСЕАН); Організацію економічного співробітництва центральноазіатських держав (ОЕС-ЕКЮ).

У сучасних умовах існує єдиний міжнародний економічний простір, до якого доцільно інтегруватися Україні, — Європейський Союз. Про це свідчать такі аргументи:

По-перше, Україна традиційно має міцні зв'язки з країнами цього регіону (особливо з Німеччиною), що зумовлено їхнім географічним положенням.

По-друге, Україна має багато спільного з країнами Європейського Союзу, особливо в культурній сфері. До того ж останніми роками сталися значні зміни в правовій системі та державному управлінні, які суттєво знівелювали відмінності між Україною та ЄС.

По-третє, Європейський Союз є єдиним регіоном, що динамічно розвивається та інтегрується в міжнародну економіку, у якому всі економічні одиниці повинні пройти важливий етап пристосування одна до одної внаслідок змін, що відбулися та відбуватимуться за Маастрихтською угодою, особливо після створення Єдиного ринку та завершення заходів щодо формування Європейської валютної системи. Аналогічні процеси відбуваються в Україні, яка вперше створила та запровадила національну валюту і, як нова держава, стоїть перед дилемою партнерства у світовій економіці та політиці.

По-четверте, західні країни не зацікавлені у формуванні в Європі іншого регіонального об'єднання на зразок Європейського Союзу, яке може виникнути на теренах колишнього Радянського Союзу.

По-п'яте, Україна є державою з поліетнічним складом населення. На її території проживають представники понад ста національностей. Питома вага національних меншин у населенні України становить 27%, що дорівнює 14 млн осіб. Серед них є представники всіх корінних національностей країн Європейського Союзу. Водночас за межами України проживає понад 12 млн українців і велика кількість колишніх громадян України, а в самій Україні поширюються міграційні процеси. Інтеграція України та ЄС вирішила б багато проблем, пов'язаних із задоволенням потреб національних меншин в Україні й української діаспори — в Європі.

По-шосте, Європейський Союз зараз перебуває на піднесенні та має притягальну силу. Це переконує, що народи України нині висловилися б за вступ до Європейського Союзу. Тобто зараз існує історичний шанс для об'єднання України з Європейським Союзом.

3. Тенденції глобалізації та регіоналізації у розвитку світової економіки та їх оцінка

Уперше про глобалізацію заговорили американці. Цей термін було вжито в статті Т. Левітта, опублікованій у «Гарвард бізнес рев'ю» 1983 року. Він позначив цим словом феномен злиття ринків окремих продуктів, що виробляються великими мультинаціональними корпораціями (МНК). Ширшого значення новий термін набув у Гарвардській школі бізнесу, а головним популяризатором терміна став консультант цієї школи японець К. Оме, який опублікував 1990 року книгу «Світ без кордонів». Вважаючи, що світова економіка віднині визначається взаємозалежністю трьох центрів «тріади» (ЄС, США, Японія), він стверджував, що економічний націоналізм окремих держав став безглуздим, а роль сильних акторів на економічній сцені виконують «глобальні форми».

Глобалізація економічної діяльності розгортається на двох рівнях: мікро- та макроекономічному. Як і будь-які інші процеси в ринковій економіці, все найістотніше починає розвиватися насамперед на рівні самостійних господарюючих суб'єктів. Саме вони встановлюють виробничі, торговельні, науково-технічні, фінансові зв'язки зі своїми зарубіжними партнерами, створюють або купують компанії в інших країнах, формують транснаціональні корпорації та банки, міжнародні альянси та синдикати.

Головною особливістю глобалізації на мікроекономічному рівні є насамперед загальна стратегічна орієнтація компаній, що має глобальний характер — чи то орієнтація на ринки збуту в усьому світі, чи то на такі ж джерела постачання, а також на розміщення виробництва в різних країнах. Цей перелік основних економічних рушійних сил глобалізації на мікрорівні відображає переважаючу послідовність у розвитку даного процесу: збут — постачання — виробництво.

На макрорівні відображаються наслідки цього процесу, що викликають відповідні реакції з боку держав. Головний (хоча не єдиний і не односпрямований) зміст таких реакцій полягає в понятті «лібералізація».

Глобалізація економічного життя вимагає його лібералізації, тобто скорочення чи усунення обмежень на шляху міжнародної торгівлі, іноземних інвестицій, міжнародних фінансових операцій. Саме це відбувається протягом останніх десятиліть.

На думку західних учених, основою глобалізації економіки стала інтернаціоналізація не обміну, а виробництва, інституційною формою якої виступають транснаціональні корпорації (ТНК); їхній стрімкий розвиток відбувається саме в останні десятиліття. Злиття, взаємні купівлі реальних активів чи часток капіталу — характерна риса глобальної стратегії.

Глобальні ТНК дедалі виразніше виявляють тенденцію до утворення великих груп, що об'єднують промислові, торговельні та фінансові компанії. Результатом глобальних стратегій стає формування інтегрованої міжнародної торгово-індустріальної системи, порівняно з якою національні території та держави іноді виступають як другорядні величини. Справді, річні обсяги продажів деяких ТНК — величини одного порядку порівняно з обсягами ВНП деяких країн.

Регіоналізація являє собою процес, аналогічний глобалізації, але протилежний їй за напрямком. Його суть полягає в розвитку інтеграційних процесів у межах окремих угруповань країн.

Останні два десятиліття спостерігалося зростання інтеграційних процесів у світі, розвиток тенденцій до спільного вирішення країнами своїх господарських завдань. Ці тенденції привели до появи ще в першій половині XX століття кількох десятків регіональних міжурядових та неурядових організацій. У другій половині століття їхня кількість стала стрімко зростати і склала приблизно 3 тис. Разом із цим виникла й ціла сукупність регіональних торговельних угод. Так у другій половині XX століття виник «новий регіоналізм». Важливим моментом у цьому питанні є вигоди від регіоналізації для країн, що розвиваються. Адже вони переважно мають досить ліберальні торговельні режими.

Тому існують побоювання, що регіоналізація може призвести через використання регіональними блоками практики активного нетарифного регулювання до порушення основ вільної торгівлі, які так важко впроваджуються. Регіоналізація показала, що вона є більш млявою та менш ефективною, ніж система багатосторонньої торгівлі. Це підтверджує той факт, що ЄС уже понад 40 років іде до побудови спільного ринку. Другим недоліком є те, що регіоналізація не спроможна принести вагоміші результати, ніж система багатосторонньої торгівлі. Прикладом може служити угода між Мексикою та США про захист авторських прав. Незважаючи на факт підписання угоди, Мексика не змогла забезпечити адекватний захист права на інтелектуальну власність, оскільки ця країна, що розвивається, значно відстала від технологічного лідера світу.

Таким чином, регіоналізація, з одного боку, стимулює (у своїх межах) процеси економічного зближення країн, але, з іншого боку, уповільнює процеси глобалізації, посилюючи відокремленість економічних угруповань країн, а також суперечності та конкуренцію між ними. Реальність полягає в тому, що глобалізація є об'єктивним та абсолютно невідворотним явищем сучасності, яке можна уповільнити засобами економічної політики (що й відбувається в ряді випадків), але не можна зупинити або «відмінити», оскільки це імперативна вимога сучасного суспільства та науково-технічного прогресу.

Висновки

Отже, у ході написання роботи можна зробити наступні висновки.

Регіоналізація — 1) розвиток, укріплення економічних, політичних та інших зв'язків між областями або державами, що входять до одного регіону; виникнення регіональних об'єднань держав. Формами регіоналізації є утворення митних союзів, торговельних преференцій на зразок квот, здійснення спільної валютної політики та системи платіжного обліку з іншими країнами тощо. На сучасному етапі регіоналізація виявляється у створенні економічно інтегрованих просторів;

2) специфічність, розмаїття напрямків регіональної політики, що проводиться в окремих регіонах, яке пов'язане з їхніми особливостями;

3) те саме, що районування;

4) зовнішньоторговельні привілеї двох країн.

В умовах глобалізації та регіоналізації держава, що претендує на статус регіонального або субрегіонального лідера, мусить мати чітку далекосяжну геостратегію щодо «свого» регіону. Відсутність такої стратегії, її нечіткість можуть негативно вплинути на рівень національної безпеки країни.

Глобалізація — процес розповсюдження інформаційних технологій, продуктів і систем по всьому світі, що несе за собою економічну та культурну інтеграцію. Прибічники цього процесу вбачають у ньому можливість подальшого прогресу за умови розвитку глобального інформаційного суспільства. Опоненти попереджають про небезпеку глобалізації для національних культурних традицій та поглиблення соціальної нерівності.

Список використаної літератури

1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник / Людмила Горбач, Олексій Плотніков. — К. : Кондор, 2005. — 263 с.

2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб. / Іван Дахно, Юлія Бовтрук ; Міжнар. акад. управл. персоналом. — К. : МАУП, 2002. — 214 с.

3. Економічна теорія : Підручник / В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горобець, О. В. Давидов та ін. ; за ред. В. М. Тарасевича ; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України. — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.

4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко. — 4-те вид., стереотипне. — К. : Знання-Прес, 2003. — 405 с.

5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Володимир Липов ; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. — Харків : ВД «ІНЖЕК», 2005. — 406 с.

6. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини : Підручник для студ. екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко та ін. — К. : Либідь, 1992. — 256 с.

7. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнар. екон. відносин : Підручник для екон. вузів і фак. / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін. — К. : Либідь, 1992. — 190 с.

8. Міжнародна економіка : Підручник / Григорій Климко, Віра Рокоча ; ред. Анатолій Румянцев ; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К. : Знання-Прес, 2003. — 447 с.

9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник / Борис Одягайло. — К. : Знання, 2005. — 397 с.

10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник / Олександр Передрій ; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. — К. : Центр навчальної літератури, 2006. — 273 с.

11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби / Євген Савельєв ; за ред. Олександра Устенка. — Тернопіль : Економічна думка, 2002. — 495 с.