Голодомор в Україні мовою документів

Вступ.

1. Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів

2. Дослідження голодомору 1932-1933 рр. у документах.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Голодомор 1932-1933 років є безпрецедентним злочином сталінської тоталітарної системи проти українського народу, що призвів до національної катастрофи. Комуністичний режим використав конфіскацію продовольства як зброю масового знищення населення. За підрахунками дослідників, втрати від голоду сягали від 7 до 10 мільйонів осіб, з яких понад третина — діти.

Про цю трагедію України на Заході знали та писали ще з 1933 року. У 1988 році Конгрес США офіційно визнав голодомор геноцидом українського народу. До такого ж висновку дійшла й Міжнародна комісія юристів. Проте в радянський період про голод офіційно не згадували, а часом навіть намагалися заперечувати цю чорну сторінку вітчизняної історії.

Лише в незалежній Україні, у 1992-1993 роках, проблема голодомору вперше отримала об'єктивне висвітлення.

Голодомор 1932-1933 років — це глибока рана в душі українського народу, що принесла незліченні страждання, біль і жах. Сучасний духовно-моральний стан українського суспільства засвідчує, що голодомор був інструментом для знищення та упокорення українського селянства, насадження йому бездуховності та рабської покори. Вороги нашого народу спочатку руйнували душу людей, їхні внутрішні храми, а згодом — і духовні святині, християнські цінності.

Людям нав'язувалася мораль, у якій людина розглядалася як гвинтик світової еволюції, що характерно для тоталітарних режимів; марксистсько-ленінська етика класової боротьби, яка заперечувала людську особистість, її свободу та права, проголошуючи колектив найвищою цінністю; а також комуністична етика, що відривала мораль від Бога, шукаючи її джерело у способі виробництва та визнаючи класовий характер моралі.

1. Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів

Голодомор 1932-1933 рр. є однією з ключових тем новітньої історії України, а також однією з найбільш суперечливих і, на жаль, досі надто політизованих.

Перехід до форсованої індустріалізації, проголошений сталінським керівництвом наприкінці 20-х років, поставив питання про пошук ресурсів для її здійснення. Планувалося отримати їх через скуповування хліба в селян за заниженими цінами та продаж його за кордон. Однак селяни не бажали продавати зерно за безцінь. Після хлібозаготівельної кризи 1927-28 рр. радянська влада розпочала масований наступ на економічну самостійність селянства, проголосивши курс на суцільну колективізацію. Україна, як «житниця Союзу», підлягала колективізації в першу чергу. Водночас опір колективізації в Україні був надзвичайно сильним. Відсоток українських селян, які виходили з колгоспів після відомої статті Сталіна «Запаморочення від успіхів» (березень 1930 р.), також був найбільшим.

Оскільки індустріалізація без українського хліба була неможливою, українському селянству було оголошено справжню війну. За допомогою терору, репресій, а також обіцянок і реальних пільг, особливо для бідноти, селян вдалося загнати в колгоспи. До кінця 1932 року 70% селянських господарств, які володіли 80% посівних площ, були колективізовані.

Ці глобальні зміни призвели до катастрофічних наслідків. Сільське господарство було фактично дезорганізоване. Селяни, змушені вступати до колгоспів, масово забивали худобу. Самі господарства створювалися нашвидкуруч, без чіткої форми суспільного господарювання, тому часто конфісковувалося абсолютно все. Обіцяної техніки надано не було. Найпродуктивніша частина селянських господарств була розорена, а їхні власники знищені або виселені до Сибіру. Продуктивність праці в колгоспах була надзвичайно низькою, а селянство фактично саботувало роботу.

Плани хлібозаготівель встановлювалися державою, виходячи з рівня продуктивності доколгоспних років, тому колгоспи просто не могли їх виконати. Центральне керівництво вимагало виконання планів, і вже в 1931 році для вилучення зерна застосовувалися надзвичайні заходи, аж до використання військових частин.

В Україну як особистий посланець Сталіна було надіслано П. Постишева, а більшість місцевих керівників замінено. Особливу роль відіграла спеціальна хлібозаготівельна комісія на чолі з В. Молотовим і Л. Кагановичем, надіслана з Москви наприкінці 1932 року. За її ініціативою вилучалися не лише всі залишки зерна (включно з посівним), а й будь-яка сільгосппродукція, що значно посилило голод. Українські дослідники наголошують, що такі заходи застосовувалися лише в Україні, хоча голод за подібною схемою був організований і в інших хлібовиробляючих регіонах СРСР (Дон, Північний Кавказ, Поволжя). Села, які здали найменше хліба, заносилися на так звані «чорні дошки», що прирікало їх на повну блокаду та вимирання. Для блокади залучалися військові частини. Одночасно ЦК ВКП(б) і РНК СРСР видали директиву «В связи с массовым выездом крестьян за пределы Украины», якою фактично вводилася блокада українських областей. Ситуацію додатково загострювало запровадження в 1932 році паспортної системи, що унеможливлювала вільне пересування селян, а також сумнозвісний «закон про 5 колосків».

Голод сягнув піку навесні — на початку літа 1933 року, і лише тоді було дано наказ надавати допомогу колгоспам посівним зерном і продуктами. Дослідники зазначають, що допомога надавалася лише колгоспам, що остаточно зламало найбільш стійких одноосібників. Таким чином, Сталін використав голод для остаточного зламу селянського опору колективізації в Україні [4, c. 265-267].

Факт Голодомору довгий час замовчувався і ретельно приховувався. В Україні голод 1932-1933 рр. почали визнавати лише в 1988 році. Тоді ж письменник Олекса Мусієнко вжив слово «Голодомор», яке швидко стало загальноприйнятим в українській публіцистиці, а згодом перейшло й у наукову літературу.

Справжнє вивчення Голодомору розпочалося після 1991 року, коли стали доступними архіви та з'явилася можливість збирати свідчення очевидців. Хоча ще з кінця 40-х — початку 50-х років ХХ століття в діаспорі почали з'являтися наукові дослідження (зокрема, роботи Дмитра Соловея). Особливу роль у приверненні уваги до цієї трагедії відіграла праця Р. Конквеста «Жнива скорботи», а також діяльність Спеціальної комісії Конгресу США під керівництвом Дж. Мейса, звіти якої почали виходити з 1987 року. У 1989 році з'явилася брошура С. Кульчицького «1933: трагедія голоду», а в 1991 році — його монографія «Ціна великого перелому». У 1990 році вийшла збірка документів «Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів». Лише у 1991 році з'явилася перша збірка свідчень тих, хто пережив Голодомор: «1933 Голод: Народна книга-меморіал» (упорядники В. Маняк, Л. Коваленко).

Сьогодні тема Голодомору широко представлена в науковій літературі. Неможливо уявити дослідження цієї теми без опрацювання праць таких істориків, як:

• С. Кульчицький (Україна)
• Ю. Шаповал (Україна)
• Р. Конквест (США)
• Дж. Мейс (США-Україна)
• А. Граціозі (Італія)
• А. Безансон (Франція)
• В. Данилов (Росія)

В Україні діє Асоціація дослідників Голодоморів в Україні. Видано низку збірок свідчень очевидців. Найбільш ґрунтовні з них:

• «Портрет темряви. Свідчення, документи і матеріали у двох книгах. – Видавництво М.П.Коць.: Київ – Нью-Йорк, 1999»
• «Український Голокост 1932–1933. Свідчення тих, хто вижив. Том І - 4». – К.: Вид. Києво-Могилянська академія, 2003-2007

Багато цікавих та якісних матеріалів з тематики Голодомору можна знайти в підшивках таких вітчизняних газет, як «Дзеркало тижня» і «День» [6, c. 317-318].

2. Дослідження голодомору 1932-1933 рр. у документах

Вивчення документів про голодомор 1932—1933 рр. в Україні розпочалося в Інституті історії партії при ЦК Компартії України — філіалі Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС (нині — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України) та Інституті історії АН УРСР (тепер — Інститут історії України НАН України). Паралельно тривала робота зі збору спогадів-свідчень людей про голодомор та підготовки збірників документів і матеріалів у селах і містах України.

Результатом праці науковців та архівістів стало видання 1990 року збірника «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів», підготовленого на основі документів Партійного архіву Інституту історії партії при ЦК Компартії України (нині — Центральний державний архів громадських об'єднань України — ЦДАГО України). Першу документальну книгу відкриває постанова ЦК Компартії України від 26 січня 1990 року «Про голод 1932—1933 років на Україні та публікацію пов'язаних з ним архівних матеріалів», у якій зазначається: «...Понад півстоліття ця тема замовчувалась у вітчизняній історіографії, що заважало науковому осмисленню та об'єктивній морально-політичній оцінці цієї народної трагедії».

«...Архівні матеріали свідчать, що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики... Документально простежується, що керівництво республіки не змогло протистояти диктату, фактично проводило політику, яка коштувала українському народові численних жертв. ЦК КП(б)У та Раднарком УРСР приймають постанови, в яких головна ставка у хлібозаготівлях робиться на адміністративно-репресивні методи. Терміново створюються роз'їзні судові сесії, спеціальні комісії — так звані "четвірки". До справи хлібозаготівель залучаються органи юстиції, прокуратури, державної безпеки».

«...Незважаючи на репресивні заходи, навіть зменшені планові завдання республікою не виконуються. В цих умовах керівництво вдається до вилучення насіннєвих, фуражних та продовольчих фондів у залік хлібозаготівель, що стає фатальним для населення республіки. Архівні матеріали подають трагічну картину масової смертності від голоду та епідемій, особливо починаючи з березня 1933 року... Документальні матеріали про голод 1932—1933 років на Україні мають велику політичну і наукову значимість, їх публікація допоможе правдиво висвітлити одну з найболючіших проблем нашого минулого».

ЦК Компартії України постановляє:

• Визнати, що голод 1932—1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства.
• Засудити безпринципну політику тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар) у проведенні хлібозаготівель.
• Рішуче відмежуватись від насильницьких, репресивних методів вирішення проблем суспільного розвитку...
• ...Рекомендувати редакціям газет, журналів, телебачення і радіо забезпечити правдиве, об'єктивне, на основі документальних матеріалів, висвітлення подій, пов'язаних з голодом 1932—1933 років».

Документи збірника підкреслюють визнання голоду. Заперечення факту голодомору нинішнім керівництвом КПУ є алогічним і безпідставним.

Органічною частиною збірника є аналітичні статті фахівців, які висвітлюють соціально-економічні та моральні питання впровадження в республіці сталінської політики колективізації та хлібозаготівель.

Архівно-документальну частину книги становлять уперше опубліковані в Україні матеріали, що розкривають справжні причини, перебіг та наслідки жахливої трагедії. Вони складають кілька тематичних груп. Багато документів відображають проведення в Україні хлібозаготівельної політики, показують включення репресивного механізму викачування зерна з уже голодного українського села, що й стало головною причиною трагедії. Чітко простежується особиста причетність Й. Сталіна, В. Молотова, Л. Кагановича до визначення непомірного для України плану хлібозаготівель на 1932 р., їх методичний і жорсткий тиск з метою його безумовного виконання, діяльність надзвичайної комісії Молотова у жовтні—листопаді 1932 р., що спонукала масові репресії. Друга група документів — про наростання широкомасштабного голоду, трупоїдства, канібалізму, масової смертності. Третю — становлять документи про політичні настрої селянства, масовий вихід з колгоспів, численні листи, звернення до Й. Сталіна, В. Молотова, С. Косіора, Г. Петровського від голодуючих, прохання хліба. Четверта група документів — про надання потерпілим областям республіки допомоги.

При підготовці книги використано фонди Центрального партійного архіву Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, Партійного архіву Інституту історії партії при ЦК Компартії України, а також партархівів Вінницького, Дніпропетровського, Донецького, Житомирського, Запорізького, Київського, Луганського, Миколаївського, Полтавського, Харківського, Херсонського і Чернігівського обкомів Компартії України. Базовими стали фонди Партійного архіву Інституту історії партії при ЦК Компартії України, зокрема документи ЦК — політбюро, оргбюро, секретаріату, відділів. Загалом до збірника включено 248 найбільш типових, раніше не опублікованих документів. В основному в ньому вміщено постанови, директивні листи, телеграми ЦК ВКП(б), РНК СРСР, ЦК КП(б)У, РНК УСРР, місцевих партійних комітетів та виконкомів рад, офіційні й особисті звернення секретарів обкомів КП(б)У до вищих партійних інстанцій, доповіді, інформації органів державної безпеки, прокуратури, юстиції, листи селян. Хронологічно він охоплює документи 1932—1933 рр., хоч передумови голоду складалися значно раніше, а його наслідки давалися взнаки ще багато років потому.

Водночас з високою оцінкою книги, яка започаткувала документальне дослідження теми голодомору, слід вказати й на ряд виявлених у ній неузгоджень. Оригінальні назви документів у збірнику не даються, а в найменуваннях, визначених упорядниками, які «йшли» за документами, фігурують, як і радянського часу, «продовольчі утруднення», «напружене продовольче становище», «куркульський саботаж», «саботаж хлібозаготівель», «приховування хліба» тощо [5, c. 369-372].

Майже третина документів містить такі назви, як «продовольча допомога населенню» чи «необхідність продовольчої допомоги». Є й такий, наприклад, документ: «Постанова Політбюро ЦК ВКП(б) про продовольчу допомогу Україні» від 23 червня 1932 р. Його назва чи не найпарадоксальніша у збірнику. Наводимо зміст: «Обмежитися вже прийнятими рішеннями ЦК й додаткового завезення хліба в Україну не робити». Як бачимо, назва документа багатообіцяюча, та зміст його протилежний. Поруч із ледве третиною подібних документів про так звану «допомогу», коли харчували, якщо можна так сказати про видачу лише працюючим у полі «бурди», «шліхти» й подібних «страв», тут же постанова Укрколгоспцентру від 22 серпня 1932 р. про заборону видавати хліб у закладах громадського харчування. І це не дивно, адже дана документальна книга (і це підкреслюємо) була створена за рішенням ЦК КПУ в кінці 80-х років й опублікована «Політвидавом України», що не могло не вплинути на її зміст.

Наявність у збірнику деяких документів про допомогу голодуючим цілком виправдана. Однак, якби допомога в 1932-му була реальною й достатньою, як це представлено в книзі, то чим тоді пояснюється повальний голодовий мор в українському селі 1933 р. Адже і в 1932-му (й раніше) до вищих партійно-державних інстанцій надходила маса листів селян з проханням про допомогу. Про це свідчить, наприклад, вміщена у збірнику «Довідка відділу агітації і масових кампаній ЦК КП(б)У та зведення з листів, надісланих до ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У з питань хлібозаготівель та голоду на Україні» від 28 квітня 1932 р.

Не можна погодитися з редколегією збірника і в тому, що «вся сукупність матеріалів не дає підстав для висновку про те, що ця трагедія була заздалегідь спланованою антиукраїнською акцією, голодом-етноцидом». Адже документи свідчать про супротивне. Однак, слід підкреслити, що ця книга до сьогодні має величезне наукове значення. Вона була в Україні першою. І в цьому — її переваги та похибки.

Якщо вищеозначена книга була підготовлена й видана за рішенням ЦК КПУ, то видання «33-й: ГОЛОД: Народна Книга-Меморіал» створене за ініціативи відомого українського письменника Володимира Маняка і його дружини — журналістки Лідії Коваленко-Маняк — й опубліковане за рішенням Спілки письменників України. На відміну від попереднього збірника у підготовленій ними книзі, рукопис якої 2,5 року поневірявся по видавництвах, національну трагедію названо голодомором-геноцидом українського народу: «То був відвертий геноцид щодо українського селянства — акція, за жорстокістю і розмахом співмірна хіба що з гітлерівськими злочинами проти людства, про які світ з жахом дізнається через кілька років. Одержимий манією "доганяти й переганяти", сталінський деспотизм і тут ішов на випередження ... На шістнадцятому році революції, при владі, яка сміла називати себе народною, на родючій землі, без війни чи стихійного лиха помирали хлібороби», — писала Л. Коваленко. «Геноцид чи не геноцид? ... Коли йдеться про трагедію такого масштабу, слова втрачають сенс. Наперед виступають дія, акція, що призвели до небувалої трагедії народу. І наслідки трагедії, які ми ще не виміряли остаточно... Голод 1932—1933 років — грандіозна операція умиротворення», — підкреслював В. Маняк.

Подвижники зазначали, що не запізнилися остаточно, застали ще живих учасників колективізації, залучили до збірника їх безцінні свідчення. Народну пам'ять автори-упорядники вважали найдостовірнішим історичним джерелом, як і розкуту самосвідомість народу — найсправедливішим істориком пережитого лихоліття сталінщини.

Книга містить 1000 свідчень про голод-геноцид, документів, достовірність яких дійсно скріплена спільним горем українського народу. Свідчення у книзі доповнені архівними документами, виявленими, дослідженими та підготовленими до друку науковцями Інституту історії України НАН України Євгенією Шаталіною і Василем Марочком, науковим коментарем, написаним істориками Володимиром Калініченком, Володимиром Ткаченком, Миколою Трояном та Іллею Шульгою. Книгу пронизує глибокий гострий науково-публіцистичний коментар В. Маняка та Л. Коваленко-Маняк [3, c. 289-293].

«Національна катастрофа України» — так названо розділ збірника документів, архівних матеріалів, листів, доповідей, статей, досліджень, есе «Чорна книга України». В ній подано документи про дійсний стан речей у 30-ті роки в Україні, що є комплексом підготовки, перебігу й наслідків голодового лихоліття. Представлено також ряд свідчень людей, які пережили жах голодомору. Вражає те, що у спогадах-свідченнях, згадуючи про колективізацію, розкуркулення, страждання від голоду, люди і нині наголошують саме на тому, що вони були «середняками» чи «бідняками», а не «куркулями», — настільки міцно селянам вбивалася у свідомість комуністична ідеологія.

Голодомор став формою терору голодом, методом геноциду українського народу, засобом морального тиску на суспільство, жорстокою платою за сталінські модернізацію та «великий перелом» [2, c. 386].

Висновки

Терор голодом був методом політичного упокорення українців. Не випадково голодомор збігся у часі з припиненням українізації населених українцями регіонів за межами УСРР, а також з масовим винищенням національної інтелігенції безпосередньо в УСРР. Органами державної безпеки в Україні було заарештовано за 1932—1933 рр.

В історії бурхливого XX-го століття Голодомор 1932-33 років в Україні посідає особливе місце.

Перший масовий голод, що розпочався відразу ж після закінчення громадянської війни та придушення української революції, охопив значну частину України: Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську губернії. Причини його частково мали об'єктивний характер — посуха 1921 року, економічні наслідки першої світової та громадянської воєн. Але найголовнішими чинниками стали: крах сільськогосподарської практики тодішнього режиму, скорочення посівних площ у колишніх хлібородних районах внаслідок політики воєнного комунізму, директивні методи компартійного керівництва, яке розподіляло наявні продресурси на користь промислових центрів, передусім тих, що знаходилися поза межами України.

Голод 1932-33 років охопив ті ж самі регіони України, але цього разу його спричинили, насамперед, політичні чинники. Голодомор 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський. - 3-е вид., виправлене і доп. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко. - 3-тє вид., випр., доп. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович. - 3-е вид., виправлене і доп. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук. - 3-тє вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий; Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.