Гетьманщина

1. Економічний розвиток Гетьманщини (18 століття)

Основою економіки того часу виступало сільське господарство, чиї тенденції значною мірою визначали характер усіх суспільних процесів. У цей період земля для панівних верств стає економічним фундаментом їхнього домінування, запорукою незалежності та підставою для отримання привілеїв. Тому, втрачаючи політичну автономію, лівобережна старшина та шляхта прагнули зберегти хоча б економічну самостійність, зосереджуючи у своїх руках великі земельні масиви. Старшинське землеволодіння тоді існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Спадкове («вічне», «спокійне») володіння вирізнялося своєю незалежністю від службового становища. Воно зазвичай виникало через купівлю-продаж, обмін, дарування, заставу чи торгові операції, що оформлювалися відповідними юридичними документами.

Тимчасово-умовне («рангове») володіння мало іншу природу та спосіб формування. Землі надавалися за службу на визначений термін або «до смерті». Формально ці землі вважалися власністю Війська Запорозького й перебували у віданні Генеральної військової канцелярії. Приватне старшинське землеволодіння розширювалося різними шляхами: займанщина вільних земель; захоплення громадських угідь; загарбання козацьких та селянських земель через боргове закабалення власників; гетьманські надання та царські пожалування «за службу великому государю» з фонду вільних військових маєтностей; переведення рангових володінь у спадкові.

Гетьманський уряд підтримував процес зміцнення старшинської земельної власності, вбачаючи в ньому опору та гарантію української автономії. Царський уряд також схвально ставився до економічного посилення старшини, сподіваючись таким чином компенсувати обмеження політичних прав. Проте Росію як централізовану державу не влаштовувала стихійна «займанщина». Тому для посилення контролю за зростанням старшинського землеволодіння було запроваджено порядок, згідно з яким придбані землі затверджувалися винятково царськими указами.

У 30-ті роки XVIII ст. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини вже перебували у приватній власності старшини. За гетьманування Д. Апостола основний земельний фонд було роздано, а межа між спадковими та ранговими володіннями практично зникла.

Водночас в Україні зростала земельна власність російських поміщиків. Найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Рум'янцев-Задунайський, Г. Потьомкін (42,2 тис. десятин) та інші вельможі, яким національні землевласники значно поступалися.

Зростання великого феодального землеволодіння супроводжувалося наступом на землі та права козацтва і селянства. Особливо ці верстви постраждали у другій половині XVIII ст., коли влада перестала визнавати «займанщину» юридичною підставою для володіння землею. Після поразки Української революції старшина взяла курс на обмеження прав рядового козацтва: заборонялося вільно розпоряджатися землею, використовувалася безплатна козацька праця в маєтках, заборонялася торгівля горілкою, практикувалося насильне переведення у посполиті. Крім військової служби, козаки брали участь у всіх війнах Російської імперії, охороняли південні кордони, будували канали та фортеці. Це вело до деградації козацьких господарств. Не маючи змоги відбувати службу за власний кошт, багато козаків виписувалися зі стану та займалися промислами, торгівлею, заробітчанством [4, c. 204-206].

Становище селянства було ще гіршим. Наприкінці XVII ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, особливо відробіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. сягає п'яти і більше днів на тиждень. Зберігалися також натуральна і грошова ренти. Логічним завершенням цього процесу став царський указ 1783 р., який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.

Аграрні відносини на Правобережжі мали свої особливості. Оволодівши на початку XVIII ст. цими землями, Польща почала відновлювати свої порядки. Колишнім власникам поверталися земельні угіддя — нащадки власників правобережних маєтків, знайшовши в архівах старі документи, вступали у володіння землями. Особливо швидко зростало магнатське землеволодіння. Величезні латифундії Потоцьких, Любомирських, Яблоновських, Чорторийських, Сангушків, Тишкевичів та інших нагадували часи до 1648 р. Користуючись слабкістю королівської влади, магнати не лише пред'являли права на батьківські землі, а й захоплювали королівські та колишні шляхетські. Внаслідок цього на середину XVIII ст. майже 40 магнатських родів контролювали 80% території Правобережжя.

Великі володіння потребували значної кількості робочих рук, яких хронічно не вистачало. Тому магнати створювали на своїх землях слободи, де селяни звільнялися від повинностей на 15—30 років залежно від договору. Такі пільгові умови викликали масовий переселенський рух селян з Галичини, Волині, Полісся, де вже панувало кріпацтво. Ця народна колонізація сприяла господарському відродженню краю. У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка в середині XVIII ст. поширилася на всю територію Правобережжя. Характерною ознакою аграрних відносин тут було повторне закріпачення селян, які після закінчення пільгових років змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти.

Наприкінці XVII—XVIII ст. розвиток аграрного сектору визначали рутинний стан техніки та екстенсивний метод господарювання. Водночас виникали прогресивні тенденції:

• підвищення родючості ґрунтів через підживлення та різні форми сівозміни;
• зростання ролі зернового господарства;
• збільшення асортименту культур (почали садити картоплю, культивувати кукурудзу, розширювати площі під тютюн);
• розширення площ садів, поява нових сортів, застосування щеплення дерев;
• розвиток племінної та селекційної діяльності у тваринництві;
• поглиблення спеціалізації регіонів (Лівобережжя та Слобожанщина — жито; Волинь — пшениця; Полісся — льон і коноплі; землі між Дністром і Прутом — тютюн);
• зростання товаризації сільського господарства [6, c. 114-117].

Суттєві зрушення відбулися не лише в аграрному секторі, а й у промисловості, торгівлі, фінансах. Базою для розвитку промисловості були ремесло та промисли. Ремісниче виробництво характеризувалося розширенням спектра спеціальностей (з 270 у першій половині XVII ст. до 300 наприкінці XVIII ст.); поглибленням спеціалізації (34 спеціальності з деревообробки, 25 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу); залученням ремесла до товарно-грошових відносин. Поглиблення суспільного поділу праці та відокремлення ремесла від сільського господарства підштовхували урбанізацію.

Містечко, будучи центром ремесла та торгівлі, давало панові прибуток у 5—10 разів більший, ніж село. Це стимулювало форсовану урбанізацію: якщо у XVII ст. в Лівобережній Україні налічувалося понад 100 міст та містечок, то в середині XVIII ст. — вже 200.

Провідними промислами були млинарство, винокуріння, селітроваріння, чумацтво. На базі дрібних селянських промислів та міського ремесла під впливом кількісних (зростання виробництва, концентрація працюючих) та якісних (поглиблення поділу праці, застосування найманої сили) змін поступово формуються мануфактури. Каталізатором стало запровадження примітивної механізації, що використовувала силу води та вітру. Особливу роль відіграло широке впровадження водяного колеса, що зумовило перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого.

Реформи Петра І прискорили становлення мануфактурного виробництва на Лівобережжі та Слобожанщині. У 20-ті роки XVIII ст. тут розпочалося будівництво великих централізованих мануфактур, кількість яких у другій половині XVIII ст. сягнула 40 (крім того, понад 200 підприємств становили початкові форми мануфактури). У Західній та Правобережній Україні розвинуті мануфактури виникли в 70-ті роки XVIII ст.

Початкові форми мануфактур — це дрібні підприємства з ручною ремісницькою технікою, але вже з поділом праці та поступовою механізацією. До них належали підприємства з виробництва заліза (рудні), скла (гути), поташу (буди), паперу (паперові), селітри (майдани). Розвинуті централізовані мануфактури виникали у текстильній, насамперед суконній, промисловості. Найбільшими були Путивльська (Глушківська), Ряшківська (Прилуцький повіт) та Салтівська (Слобожанщина).

Більшість цих підприємств були казенними, посесійними, вотчинними та купецькими. До запровадження кріпацтва 1783 р. приватні мануфактури Лівобережжя та Слобожанщини використовували вільнонайману робочу силу. Надалі активно експлуатувалася примусова праця кріпаків, державних приписних або посесійних селян. Однак навіть на купецьких, капіталістичних мануфактурах основна ставка робилася на вільнонайману працю [8, c. 124-126].

Характерною ознакою розвитку сільського господарства та промисловості наприкінці XVII—XVIII ст. було втягування цих галузей у товарно-грошові відносини. Цьому сприяли поглиблення поділу праці, диференціація земель на землеробські та промислові зони, урбанізація. Основними місцями товарно-грошових операцій були ярмарки, базари та торги.

Наприкінці XVII ст. на Лівобережжі збиралося 390 ярмарків, на Слобожанщині — 271. У Правобережній Україні в першій третині XVII ст. виникло 16 ярмарків, у 40—50-ті роки — 42. Ярмарки збиралися кілька разів на рік і приурочувалися до релігійних свят. Найбільшими були ярмарки в Києві, Ромнах, Ніжині, Кролевці, Стародубі, Харкові, Сумах, Львові. Товарооборот ніжинських та роменських ярмарків сягав 4 млн. крб.

Наступною ланкою внутрішньої торгівлі були торги, що спеціалізувалися на продажу певного товару (Глухів — хліба, Ромни — тютюну, Львів — худоби). На них скуповували товар для оптового продажу на ярмарках.

Невпинно зростала кількість базарів. На Лівобережжі їх діяло понад 8 тис., на Слобожанщині — майже 2 тис. На базарах, які збиралися раз або двічі на тиждень, місцеве населення продавало лишки продукції та торгувало вроздріб.

Кожен елемент системи внутрішньої торгівлі сприяв господарському піднесенню: базари забезпечували зв'язок між містом і селом, торги стимулювали спеціалізацію районів, ярмарки об'єднували економічні регіони України, створюючи передумови для формування національного ринку.

Розвитку товарного виробництва сприяла і зовнішня торгівля з Туреччиною, Сілезією, Пруссією, Італією, Молдавією, Персією, Індією та іншими державами.

Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. соціально-економічний розвиток українських земель характеризувався зростанням великого феодального землеволодіння; обезземеленням та закріпаченням селянства; розбудовою та відокремленням міст від сіл; поступальним розвитком селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникали мануфактури; збільшенням товарності виробництва; зростанням паростків капіталістичного укладу; формуванням національного ринку. Особливість цих процесів полягала в тому, що вони відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого згортання автономії на Лівобережжі. Включення українських земель до складу іноземних держав суттєво гальмувало та деформувало поступальний розвиток [3, c. 114-117].

2. Скасування кріпацтва та його вплив на розвиток підприємництва в Україні

У середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 80% українських земель, переживала глибоку кризу. Її суть полягала в невідповідності феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям, що утверджували нове буржуазне суспільство. Ознаками кризи були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування капіталістичних процесів — стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва; наростання соціального напруження; загроза широкомасштабного селянського бунту; посилення відставання Росії від європейських держав-лідерів.

За цих обставин необхідність модернізації ставала дедалі очевиднішою. Останнім аргументом стала поразка Росії у Кримській війні (1853—1856), у якій величезні ресурси імперії не подолали новітню техніку передових європейських держав — Англії та Франції. Це змусило передову частину правлячих кіл замислитися над реформаційним курсом, спрямованим на модернізацію економіки. Модернізація — це оновлення, удосконалення, надання сучасного вигляду, технічне та технологічне переобладнання економічної сфери.

Визначення типу російської модернізації важливе не лише для розуміння суспільних процесів XIX ст. в українських землях, а й для усвідомлення тенденцій розвитку сучасної України. Російська модель реформування XIX ст., калькуючи петровські реформи, значною мірою запрограмувала суспільні трансформації XX ст.

У світовій економіці відомі три типи модернізації:

1. Піонерська модернізація. Вона притаманна лідерам світового технічного та економічного прогресу. Постійна боротьба за світові ринки збуту підштовхує передові країни до вкладення значних коштів у науково-технічні розробки. Це дає змогу створити найефективніші економічні механізми, найраціональніші технології, найпродуктивнішу техніку.
2. Органічна модернізація. Її практикують країни, що перебувають у другому ешелоні світового економічного прогресу. Вона є наслідком природного розвитку капіталізму і характеризується оволодінням технологіями та економічними механізмами, які виробили модернізатори-піонери. Ці новинки органічно вписуються у структуру національної економіки, яка вже дозріла для їх сприйняття та використання.
3. Наздоганяюча модернізація. Така модернізація теж базується на засвоєнні передових технологій та економічних механізмів. Проте це засвоєння не є природним, оскільки стимулює її не дозрілість національної економіки, а зовнішній виклик сусідніх економічно розвинутіших держав, що загрожує державі-аутсайдеру втратою позицій на міжнародній арені [2, c. 251-253].

Не важко з'ясувати, що російська модернізація була модернізацією третього типу. Як вважають сучасні фахівці, якби у Росії не було скасовано кріпосного права, вона б ще 50—70 років проіснувала і не зазнала голодного краху. Проте навіть реакціонери на кшталт майбутнього міністра П. Валуева змушені були констатувати: «Згори блиск — знизу гниль». Тобто з часом подальший розвиток перетворювався б на агонію. Характерними ознаками наздоганяючої модернізації економіки були:

• поява нових прогресивних явищ не завдяки «еволюції знизу», а силовій модернізації — «революції згори»;
• вибіркове, а не системне запозичення світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;
• пріоритетність окремих галузей, яка веде до деформацій економічної структури держави;
• збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне існування нового укладу і попередніх, що не вичерпали своїх можливостей;
• порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціального напруження.

Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації є різке зростання ролі держави, що виявляється у встановленні державного контролю за всіма сферами економіки, активному втручанні державних структур у хід реформ. Реалізація такого сценарію веде до посилення авторитарності влади, централізму, ролі чиновництва, бюрократизації управління.

Як правило, наздоганяюча модернізація не створює власної гармонійної економічної моделі, а повторює окремі фрагменти вже визнаних зразків, що служать своєрідними еталонами.

Каталізатором реформаційного процесу в Росії стала Кримська війна. Вона засвідчила занепад господарства, кризу організації праці, наростання соціальної напруженості. Спираючись на прагматично настроєну частину імперської бюрократії, Олександр II вирішив перейти до радикальних реформ. Першим кроком стало підписання 19 лютого 1861 року маніфесту про скасування кріпосного права. Принципові ознаки російської моделі селянської реформи нагадують австрійську: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали в селян чимало їхньої землі: від 14% у Херсонській губернії до 37% — у Катеринославській. Після проведення реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. — від однієї до трьох десятин. У цілому в пореформений період майже 94% селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство [5, c. 284-287].

Реформа 1861 р. зберігала селянську общину, яка перетворювалася на найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної сплати платежів та податків і виконання повинностей. Характерною особливістю українських земель була незначна поширеність селянських общин. Якщо в Росії общиною жили понад 95% селян, то на Лівобережній Україні — 30%, а на Правобережній — лише 20%. Таке переважання індивідуальних господарств зумовило більший потяг українських селян до приватної власності, ніж у селян російських.

Селянські реформи в Австрійській імперії (1848) та Російській (1861) мали спільні причини (гальмівна роль феодальних відносин, криза господарства, зростання соціального напруження), мету (зміцнення монархічної влади при збереженні домінування поміщика на селі), форму проведення (реформа ініціювалася верхами та здійснювалася під їх контролем). В обох імперіях у пореформений період залишилося чимало пережитків феодалізму (поміщицьке землеволодіння, безземелля селян, селянська община). Юридично вільне селянство не мало справжньої громадянської рівності: селяни отримували паспорт лише на рік, виконували рекрутську повинність, перебували в залежності від поміщика, доки не викуплять землю, їх карали різками.

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплатити поміщику викуп. Формально викуп призначався за землю, а насправді був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу виплатити всю суму, яка становила 11 річних податків із селянського двору, посередником виступила держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позичку на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку.

У пореформений період сталися значні зміни у сфері землеволодіння та землекористування. Капіталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внаслідок якого у другій половині XIX ст. відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності.

По-перше, сформувався високий рівень концентрації землі. На початку XX ст. власниками 68% усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщиків. Поряд із спадковими великими землевласниками Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими з'явилися великі землевласники нової хвилі — Симиренки, Терещенки, Харитоненки.

По-друге, відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості, активного витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. У 1877—1905 pp. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження майже 6 млн. десятин землі, що становило більше третини загальної площі дворянського землеволодіння. Буржуазні реформи відкрили нові перспективи перед селянством: більша частина поміщицьких земель була викуплена заможними селянами, які за той самий відрізок часу збільшили свою земельну власність на 4,5 млн. десятин, через що власний земельний фонд зріс майже у 4 рази [7, c. 192-194].

У другій половині XIX ст. помітні зміни відбулися в землекористуванні. З 60-х років розпочалося значне зростання орендування землі. Половинчастість реформ, збереження значних залишків феодалізму зумовили в перші пореформені роки домінування відробіткової форми оренди, за якою селянин мусив за користування землею відробляти або віддавати частину врожаю. Проте з часом зміцнення капіталізму в аграрному секторі, зростання товарності господарств сприяли поширенню грошової, підприємницької оренди.

Бурхливо розвиваючись, капіталізм стимулював появу в сільськогосподарському виробництві прогресивних тенденцій — застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ та поліпшення структури посівів. Особливо поширеним було використання удосконалених знарядь праці, сільськогосподарських машин та нових прийомів агротехніки в південноукраїнському регіоні. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло майже 700 парових двигунів. Процес модернізації сільського господарства мав тенденцію до прискорення темпів та зростання масштабів. Протягом 70—80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на Півдні України зросло в 12 разів [1, c. 326].

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.