Функції мистецтва

Вступ

Мистецтво, як ключовий елемент культури, втілюється у багатьох конкретних формах художньої творчості, кількість та складність яких постійно збільшується відповідно до запитів сучасності.

Під видом мистецтва розуміють конкретні форми художньо-творчої діяльності, які відрізняються насамперед методом втілення художнього змісту та особливостями створення художнього образу.

Важливим аспектом мистецтва є його функціонування в суспільному середовищі.

Питання функцій (від лат. — виконання, здійснення) є одним із ключових теоретичних питань естетики. Його основу визначає історичний розвиток, оскільки функції мистецтва формуються протягом усієї історії цивілізації разом із появою нових людських потреб та моделей поведінки.

Естетична наука досліджує питання функціональності ще з античних часів. Зокрема, Аристотель у своїх теоретичних працях приділив цій проблемі значну увагу, чітко виокремивши три основні функції мистецтва.

У ході подальшого розвитку естетичної думки ідеї Аристотеля щодо пізнавальної та виховної функцій були повністю підтримані. Функція емоційного впливу, яку інтерпретував античний мислитель, також зазнала певних змін. Аристотель пояснював її через поняття «гедонізм» (від грец. — задоволення), тобто чуттєву насолоду, тоді як естетика XIX–XX ст. перевела емоційно-чуттєвий аспект у площину естетичного.

1. Основні види та функції мистецтва

Завдяки своїй поліфункціональності мистецтво займає особливе місце в духовному житті суспільства. Майже кожна функція мистецтва є своєрідним «дублером» певної форми практичної діяльності: існує наука для вивчення світу, але й мистецтво є формою пізнання; є педагогіка, але й мистецтво слугує засобом виховання; існують мова та засоби комунікації, а мистецтво є особливою мовою та каналом інформації.

Різноманітні види людської діяльності не замінюються мистецтвом, і воно, своєю чергою, не підміняє жодну з них. Натомість мистецтво специфічно відтворює та моделює кожну з цих форм. Саме в цьому полягає основна особливість мистецької діяльності в її універсальній формі.

До основних функцій мистецтва належать:

1. суспільно-перетворююча;
2. пізнавально-евристична;
3. художньо-концептуальна;
4. передбачення;
5. інформаційна та комунікативна;
6. виховна;
7. навіювання;
8. естетична;
9. гедоністична.

1. Суспільно-перетворююча функція (мистецтво як діяльність). Ця функція проявляється в тому, що художній твір здійснює ідейно-естетичний вплив на людей, залучає їх до цілеспрямованої діяльності та бере участь у зміні суспільства. Крім того, сам творчий процес є перетворенням вражень і фактів реального життя за допомогою уяви. Будь-який матеріал, з яким працює художник, також піддається переробці, в результаті чого виникає нова якість. Деякі наукові школи заперечують або применшують роль мистецтва у перетворенні світу, зводячи його значення до компенсаторної функції — відновлення втраченої гармонії у сфері Духу. Така дія справді притаманна мистецтву, проте ідеї талановитого митця рано чи пізно «пробуджують» свідомість аудиторії, змушуючи її по-новому поглянути на звичні явища.

2. Пізнавально-евристична функція (мистецтво як знання та просвіта). Попри те, що видатні філософи, як-от Платон та Гегель, вважали мистецтво нижчою формою пізнання істини, яка не може конкурувати з філософією чи релігією, пізнавальні можливості мистецтва є величезними. Воно здатне досліджувати ті сторони життя, які недоступні науці. Наприклад, формула води Н₂О фіксує закон існування явища, але картина талановитого художника-мариніста може передати могутність стихії. Мистецтво освоює багатство предметно-чуттєвого світу, відкриваючи нове у відомих речах і незвичайне у звичайному.

3. Художньо-концептуальна функція (мистецтво як аналіз стану світу). Мистецтво прагне до глобального мислення, осмислення загальносвітових проблем і стану світу. Художника цікавить не лише доля його героїв, а й усього людства; він мислить у масштабах Всесвіту та історії, узгоджуючи з ними свою творчість. Історія мистецтва дає безліч таких прикладів, хоча ця функція не завжди є очевидною. У сучасній науці існує антиінтелектуальна течія, що походить від інтуїтивізму Анрі Бергсона, у психології — від Зігмунда Фрейда, а в мистецтві — від сюрреалізму з його «автоматичним письмом» та «відключенням розуму». Однак навіть у такому разі ми отримуємо своєрідну картину світу, побудовану на спалахах інтуїції.

4. Функція передбачення («кассандрівське начало»). Тут ідеться про використання інтуїції. Якщо вчений робить висновки індуктивним шляхом, то художник здатний образно уявити майбутнє. Спираючись на інтуїцію, митець може достовірно передбачити майбутнє через екстраполяцію — вірогідне продовження лінії розвитку вже існуючих явищ. І тут мається на увазі не лише фантастика, хоча вона є найбільш наочним прикладом.

5. Інформаційна та комунікативна функція (мистецтво як повідомлення і спілкування). Аналіз саме цієї функції лежить в основі сучасних естетичних теорій, що розробляються семіотикою, компаративістикою та іншими науками. Мистецтво розглядається як своєрідний канал зв'язку, знакова система, що несе інформацію. При цьому інформаційні можливості художньої мови є значно ширшими: вона більш зрозуміла, метафорична та емоційно сильніша, ніж розмовна мова.

6. Виховна функція (формування цілісної особистості). Виховне значення філософії полягає у впливі на формування світогляду, політики — на політичні погляди, а мистецтво впливає комплексно і на розум, і на душу людини, формуючи цілісну особистість. Вплив мистецтва не є дидактичним чи моралізаторським. Воно впливає на особистість через естетичний ідеал, який виявляється як у позитивних, так і в негативних образах. Мистецтво дозволяє людині пережити інші життя як свої, збагатитися чужим досвідом, який виступає як художньо організований, узагальнений та осмислений митцем. Крім того, особливості сучасного життя роблять важливою ще одну здатність мистецтва — контакт із твором дає можливість розрядити внутрішню напругу та хвилювання, породжені реальним життям, хоча б частково компенсувати монотонність буденності.

7. Функція навіювання (сугестивна). Мистецтво здатне навіювати спосіб мислення та почуття, майже гіпнотично впливаючи на людську психіку. Особливо ця здатність проявляється у складні періоди історії. Безсумнівно, художник повинен усвідомлювати значення цієї функції та відповідально ставитися до своєї діяльності.

8. Естетична функція (формування ціннісних орієнтацій). Під впливом мистецтва формуються естетичні смаки, пробуджується творче начало особистості, її бажання творити за законами краси. Це не означає, що кожна людина повинна брати участь у художній самодіяльності. Але все, що робить людина, має узгоджуватися з уявленнями про красу та міру, а уявлення про суть мистецтва та критерії оцінки творів мають бути сформовані.

9. Гедоністична функція (функція насолоди). Ця функція пов'язана з ігровим аспектом художньої діяльності. Гра як вияв свободи приносить естетичну насолоду, радість та духовне натхнення.

Це найважливіші функції мистецтва, хоча їх перелік не вичерпується названими. Попри відсутність прямої прагматичної доцільності, існування людей без мистецтва неможливе. Мистецтво формує особистість всебічно, розвиває моральні принципи, естетичні смаки, розширює кругозір, знання, уяву та фантазію. Всезагальна потреба в мистецтві, за словами Г. Гегеля, випливає з розумного прагнення людини духовно освоїти внутрішній і зовнішній світи, уявивши їх як предмет, у якому вона впізнає власне «Я» [5, c. 54-59].

2. Особливості соціальної функції мистецтва

Оскільки культура впливає на людину через навколишнє середовище, для її культурного розвитку необхідно «оточувати» її світом духовних цінностей, переживання та розуміння яких сприятиме культурному становленню та формуванню власної точки зору на зміст культури. Таку ситуацію створює мистецтво, що надає особливої соціальної ролі художній культурі — сукупності процесів і явищ духовної практичної діяльності людини, яка створює й опановує твори мистецтва, а також матеріальні предмети, що мають естетичну цінність. Усі ці завдання культури відображаються в мистецтві як одному з духовних феноменів культури та в його функціях.

Рекреативна функція. Найпростіший і найменш вимогливий підхід до мистецтва полягає в тому, що воно служить для відпочинку й розваги. У ньому шукають засіб психічної розрядки, місце, де людина може усамітнитися від напруг і турбот буденного життя. Щоб виконувати цю функцію, мистецтво має бути легкодоступним, не вимагати особливих зусиль для сприйняття та декодування його знакових смислів. Воно має бути «приємним», захоплювати та певною мірою забавляти людину. Прикладом такого розуміння завдань була творчість видатного французького художника А. Маріса. Своїм мистецтвом він бажав «надати» людині спокій, а картину порівнював із покійливим кріслом. Не забуваючи про те, що картина повинна «нести» думку, він постійно повторював, що, розглядаючи картину, людина має отримати те відчуття гармонії, якого їй бракує в житті. Багато людей нічого іншого від мистецтва не чекають. Їхнє спілкування з мистецтвом обмежується вечірнім переглядом телевізора, прослуховуванням легкої інструментальної музики чи естрадних пісень, танцями на дискотеці тощо. Більше того, якщо для сприйняття та розуміння художнього твору потрібно поміркувати, це викликає в них незадоволення.

На рекреативну функцію орієнтується масова культура. До неї належать, наприклад, багато телесеріалів («мильні опери»), кінобойовики, детективна література, численні вокально-інструментальні ансамблі.

Світоглядна функція. Художнім творам властива висока «чутливість» до всього, що відбувається навколо, до тих історичних зрушень, які тільки-но народжуються. Вони завжди узагальнюють та інтерпретують найсуттєвіші й найвизначніші проблеми людського життя, викликають до них суспільний інтерес, а також зумовлюють можливість їх особистісного усвідомлення. Глибина мистецьких творів полягає в здатності акумулювати людський досвід, піднімаючи його до такого рівня, на якому він одночасно проявляється і як універсальна загальність, і як неповторна індивідуальність, завдяки чому стає доступним для засвоєння. Сприймаючи твори, людина пізнає духовні цінності суспільства, які, своєю чергою, стають надбанням її власного досвіду. Таким чином, мистецтво залучає суб'єкта сприйняття до світу художньої реальності, формуючи його світогляд [4, c. 31-33].

У формуванні світогляду, який ґрунтується на розумінні самоцінності людської особистості, почуття власної гідності, національної самосвідомості та поваги до інших народів, значну роль відіграють емоційні форми ставлення людини до навколишнього світу. Світогляд — це не лише система «чистих», абстрактно-логічних знань. Це система поглядів на життя, природу і суспільство, яка є емоційно забарвленою, виражає життєву позицію соціального суб'єкта, концентрує в собі та органічно поєднує думки, почуття, прагнення та внутрішню готовність діяти.

Це підтверджує і структура світогляду, що складається з елементів світорозуміння, світовідчуття, світоставлення та світосприймання.

Неважко помітити, що останні три складові наведеної структури відтворюють емоційно-почуттєвий прошарок світогляду, який закріплює у свідомості людини знання, перетворюючи їх на особистісні переживання та стереотипи поведінки, а також відображає загальнокультурний зміст світоглядної свідомості, наданої окремим індивідом.

У мистецьких творах відображено різні типи світоспоглядання, психологічні й моральні особливості людини тієї чи іншої епохи, того чи іншого народу, «серцевину» його способу життя та мислення. Відображаючи буття з певних позицій, мистецтво виробляє ідеальні прообрази пізнавальної та предметно-практичної діяльності особистості.

Пізнавально-евристична функція (мистецтво як знання й просвіта). Платон вважав за необхідне вигнати з ідеальної держави всіх істинних художників (навіть Гомера, щоправда, попередньо увінчавши його лавровим вінком). Для Платона мистецтво є нижчою формою осягнення ідеї. Матеріальні речі — тіні ідей, а мистецтво — тінь матеріальних речей, тобто тінь тіні. Так, щойно народившись, філософське мислення ідеалізму висловило недовіру до пізнавальних можливостей мистецтва. Для Гегеля мистецтво також було нижчою формою пізнання істини, поступаючись місцем філософії та релігії.

Проте насправді пізнавальні можливості мистецтва досить великі, і його не можна замінити іншими сферами людського духовного життя. Ф. Енгельс відзначав, що з романів Бальзака можна дізнатися про життя французького суспільства більше, ніж із праць усіх істориків, економістів і статистиків тієї епохи разом узятих [10, c. 67-69].

Мистецтво здатне відображати та освоювати ті сторони життя, які недоступні науці. У наукових формулах поступово втрачається емоційно-піднесена забарвленість краси сприймання дійсності, яка завжди вражала людину своєю неповторною безпосередністю: шепіт листочків на дереві, пісня коника, дзюрчання весняного струмочка, переливи срібних дзвіночків жайворонка в бездонному небі, шелест сніжинок і завивання завірюхи за вікном, ласкавий плескіт хвиль і урочиста тиша літньої ночі, неповторність барв і запахів квітів, шепіт трав та духмяний запах свіжого сіна. Сотні цих властивостей, усі їхні конкретно-чуттєві ознаки та багатство залишаються за межами наукового узагальнення. Мистецтво відображає багатство предметно-чуттєвого світу, розкриває його естетичну багатогранність, відкриває нове в уже знайомих речах, а в буденному — незвичне (наприклад, Л.М. Толстой відкрив «діалектику душі»). Зображення явища в мистецтві певною мірою є його відкриттям. Кожен справжній твір мистецтва — це нова реальність, адже «ars» — мистецтво з латинської мови — це те, що доповнюється до правди. Великі художники, як і великі дослідники, беруть у свої руки світ і повертають нам його зміненим, спочатку незрозумілим і незвичним, але завжди безмежно розкритим. Мистецтво загострює наші відчуття, стаючи ніби призмою цивілізації між оком людини і природою.

Мистецтво — засіб просвітництва (передача досвіду, фактів) та освіти (передача навичок мислення, узагальнення системи поглядів). Воно виступає «книгою життя», яку читають навіть ті, хто не любить інших підручників. Пізнавальна інформація, що міститься в мистецтві, дуже велика. Воно істотно поповнює наші знання про світ. Відомий англійський теоретик мистецтва Дж. Рескін вважав, що великі нації записують свою автобіографію в трьох книгах — у книзі слів, у книзі справ і в книзі мистецтва. Але, вказував він, лише остання заслуговує повної довіри. У цьому судженні, характерному не тільки для націй, але й для епох, важливо те, що мистецтво найбільш наочно, правдиво та безпосередньо відображає ідеали, сумніви, злети, поривання та загальне світовідчуття, будучи засобом пізнання світу й самопізнання особистості.

Художньо-концептуальна функція (мистецтво як аналіз стану світу). Гегель вважав, що мистецтво підпорядковане філософії та релігії як нижча форма осягнення абсолютної ідеї, як менш досконала форма пізнання істини. Він писав: «...релігія, як всезагальна свідомість істини, складає істотну передумову мистецтва...» Проте твір мистецтва не є ілюстрацією до філософських або політичних ідей. Художник відображає у свідомості власні спостереження й роздуми над життям, створюючи цілісну художню концепцію.

Італійський філософ Б. Кроче визначає мистецтво як інтуїцію та заперечує його спроможність до концептуального знання, яке може бути сформоване лише в логічних поняттях. Кроче вважає мистецтво «більш простою та елементарною формою пізнання». Проте мистецтво прагне до концептуальності, воно намагається також «мислити глобально», брати участь у вирішенні загальносвітових проблем та усвідомленні стану світу.

Загадки буття вирішували Софокл і Евріпід. Данте в «Божественній комедії» створив модель всесвіту. Вольтер розвивав жанр філософської повісті. Гете дав у «Фаусті» глибоку концепцію людини й людства. А наскільки філософічно відображають суть своєї епохи музика Бетховена, Вагнера, Шостаковича, скульптури Мікеланджело, живопис Рембрандта і Рафаеля, кінематограф Ейзенштейна, Тарковського і Фелліні. Прикладом художньо-концептуальної функції мистецтва може бути архітектура християнського храму, яка ввібрала в себе особливості середньовічного світосприймання. Ступінчастість, пірамідальність об'єму храму втілювала вертикальну орієнтацію гармонійно впорядкованого простору, образом якого в Середньовіччі була «ліствиця святого Іакова». Домінантою архітектурного образу були купол як символ небесної сфери або башта як знак духовного поривання до «горнього світу».

Храм синтезував в єдиному цілому літургії вплив живопису, музики, театрального дійства. Так музика з її канонічним підкоренням богослужбовому тексту позбавляла людину від відчуття буденної реальності: звуки линули «з неба» завдяки вертикальній організації мелодики, двошаровість якої в поєднанні хоральної та контрапунктної мелодій відображала присутність часу земного життя й часу вічності (Перотін Великий).

У духовному житті сучасного суспільства сильна й антиінтелектуальна хвиля, що відображена у філософії інтуїтивізму А. Бергсона, у психології — від З. Фрейда, у мистецтві — від сюрреалізму з його «епідемією сновидінь» і «відключенням розуму». Проте в культурно-духовній ситуації сучасності переважають тенденції до філософічності. Мистецтво не зникає під натиском думки, як це уявлялося Гегелю, воно інтелектуалізується [6, c. 45-48].

Випереджувально-провісницька функція («кассандрівське начало», або мистецтво як передбачення). Кассандра пророкувала загибель Трої в дні розквіту й могутності міста. У мистецтві завжди жило «кассандрівське начало» — здатність провіщати майбутнє. Інтелект людини спроможний зробити стрибок через розрив інформації, розкривати дійсність сучасних і навіть майбутніх явищ за відсутності або недостатньої повноти вихідних даних. З часів Юма утвердилася думка, що мислення людини індуктивне, спроможне до логічних висновків на основі узагальнення повторюваних фактів. Проте сучасна нейрофізіологія та психологія вказують на стрибкоподібний характер мислення, яке здатне робити висновки не тільки індуктивним шляхом, але й на основі неодноразового спостереження чи екстраполяції — вірогіднісного продовження (перенесення) тенденцій сучасного в майбутнє. У реальному процесі всі шляхи прогнозування переплітаються та взаємодоповнюють один одного. При цьому вчений може робити умовиводи про майбутнє, а художник — образно його уявити.

У літературі живе дух Кассандри. Вона часто пророчила майбутнє. Задовго до першої підводної лодки «Наутілус» пройшов 80 тисяч льє під водою в романі Жюля Верна. Політ у космос чи дія лазерного проміння раніше, аніж реалізуватися в житті, здійснювалися на сторінках «Аеліти» та «Гіперболоїда інженера Гаріна». У 1920-х роках І. Еренбург у романі «Хуліо Хуреніто» створює героя, який за допомогою радію віднаходить засіб, що чудово полегшує та прискорює справу зникнення людства: за одну годину можна вбити 50 тисяч людей. Подібний засіб — атомна бомба — був винайдений людиною у 1945 році. Фантастична література прогнозує технічне майбутнє людства, намагається проникнути в його майбутню соціальну структуру та передбачити долю особистості.

Існує фантастика попередження, яка пробуджує в людях насторогу й активність щодо тієї чи іншої тенденції суспільного розвитку. Досить часто художні передбачення наповнені спустошуючою душу безнадійністю. Для роману Ф. Кафки «Процес» характерне різке зміщення логіки, перехід від описаних виразних подій до ірреального. Кафку займає проблема відчужених від особистості, ворожих їй та керуючих нею сил. На думку письменника, світ приречений, тому що він антигуманний, а особистість не спроможна протистояти метафізичному злу буття. Безнадійність, відчай, відчуття руйнації особистості та абсурдності світу — такий загальний зміст передбачень Кафки, який, подібно до Дельфійського оракула, пророчив наскрізь туманні, багатозначно-невизначені видіння й сновидіння.

Всупереч песимізму Ф. Кафки, Т. Манн передбачає майбутнє, спираючись на систему просвітлених думкою образів. У своєму романі «Доктор Фаустус» він не тільки аналізує стан сучасного світу та його культури, але й прогнозує майбутнє. Т. Манн стверджує, що особистість і народ залишаються, які б тяжкі випробування не випали на їхню долю; свобода і щастя людства безповоротні, як доля, і це може бути основою відродження гуманістичних напрямків у культурі та мистецтві [9, c. 94-96].

Виховна функція (мистецтво як катарсис; формування цілісної особистості). Мистецтво формує комплекс відчуттів і думок людей. Якщо виховне значення інших форм суспільної свідомості має частковий характер (мораль формує моральні норми, політика — політичні погляди, філософія — світогляд, наука готує з людини спеціаліста), то мистецтво впливає комплексно на розум і серце, і немає такого куточка людського духу, якого б воно не торкнулося своїм впливом. Мистецтво формує цілісну особистість і виступає засобом морального, духовного та соціального вдосконалення людини.

Катарсично-компенсаторна функція. Піфагорійці говорили, що мистецтво очищує людину. Аристотель розробив і ввів в естетику категорію катарсису — очищення під впливом «подібних ефектів». Катарсично-компенсаторна функція мистецтва має три основні аспекти: 1) гедоністично-ігровий, розважальний; 2) компенсаторний; 3) катарсичний. Мистецтво своєю гармонією впливає на внутрішню гармонію особистості, сприяючи збереженню та відновленню психічної рівноваги. При цьому характер психічного ефекту, що виникає в результаті сприйняття творів, залежить і від семіотично-знакової структури твору, і від життєвого досвіду, культурного рівня та духовного стану особистості. Катарсично-компенсаторна функція є найважливішим аспектом виховного впливу мистецтва на особистість.

Досвід відношення до світу, відображений мистецтвом, примножує й розширює реальний життєвий досвід особистості. Це примноження реального досвіду має свої якісні особливості. Мистецтво розширює історично обмежені рамки досвіду особистості та передає їй історично багатоманітний досвід усього людства; передає художньо організований, узагальнений і усвідомлений художником досвід, що дає можливість окремо взятій людині виробити власні установки й ціннісні орієнтації щодо типологічних життєвих обставин.

Перефразовуючи О.С. Пушкіна, можна сказати, що мистецтво «сокращает нам опыты быстротекущей жизни»: воно допомагає пережити багато чужих життів як своє, збагатитися досвідом інших людей та запозичити його як приклад для свого життя.

Сугестивна функція (мистецтво як сугестія, вплив на підсвідомість). Мистецтво — це навіювання відповідного устрою думок і почуттів, майже гіпнотичний вплив на людську психіку. Твір мистецтва досить часто ніби заворожує людину. Сугестія (навіювання, вплив) була характерна вже для первісного мистецтва. Австралійські племена в ніч перед битвою викликали в собі приплив мужності піснями й танцями. Давньогрецька легенда розповідає: спартанці, знесилені довгою війною, звернулися за допомогою до афінян. Ті в насміх послали замість воїнів кульгавого й похилого музиканта Тиртея. Проте виявилося, що це і була найдієвіша допомога: Тиртей своїми піснями підняв бойовий дух спартанців, і вони перемогли ворогів.

Розмірковуючи про особливості художньої культури Індії, індійський дослідник К.К. Панді стверджував, що твір мистецтва буде лише тоді справжнім, коли в ньому домінуватиме вплив на підсвідомість, навіювання. Європейська храмова архітектура навіювала глядачеві священний трепет перед божими силами. Навіювальна гіпнотична сила мистецтва виразно виявляється в маршах, покликаних вселяти бадьорість у крокуючі колони бійців.

Сугестивна функція мистецтва набуває особливо важливої ролі в напружені, важкі години випробування долі та життя народу. Так було в період Великої Вітчизняної війни. Один із перших зарубіжних виконавців Сьомої симфонії Д.Д. Шостаковича — С. Кусевицький відзначав: «З часів Бетховена ще не було композитора, який міг би з такою силою впливу розмовляти з масами». У поезії цього часу в дієвості слова, його знакових смислах відроджуються такі давні форми, як заклинання, прокляття, заповіт тощо.

Впливова сила мистецтва подібна до виховної, але не збігається з нею. Сугестивна функція в напружені періоди історії відіграє велику, навіть провідну роль у загальній системі функцій мистецтва [8, c. 161-163].

Естетична функція (мистецтво як формування творчого духу і ціннісних орієнтацій). Естетична функція є нічим не замінною специфічною властивістю мистецтва: 1) формувати естетичні смаки, здібності та потреби людини; 2) формувати ціннісні орієнтації людини у світі; 3) пробуджувати творче начало особистості, бажання та вміння творити за законами краси.

Мистецтво пробуджує в людині художника. Мова йде про діяльність людини, співвіднесену з внутрішньою мірою кожного предмета, тобто про освоєння світу за законами краси. Виготовляючи навіть лише утилітарні речі (стіл, люстру, посуд), людина піклується не лише про корисність, а й про красу будь-якої речі. Недаремно існує думка, що першими художниками на землі були гончарі. У мистецтва відсутня монополія на красу. За її законами створюється все, що виготовляє людина. А для цього їй необхідне відчуття прекрасного, яке формується під впливом різних видів мистецтва.

Естетична функція мистецтва забезпечує соціалізацію особистості, формує її соціально-творчу активність. Ця сутнісна функція пронизує та дублює вплив усіх форм суспільної свідомості на всі інші функції самого мистецтва [3, c. 56-57].

Висновки

Отже, основними функціями мистецтва є:

1. Суспільно-перетворююча функція (мистецтво як діяльність), що виявляється в ідейно-естетичному впливі на людей та участі в переоформленні суспільства.
2. Пізнавально-евристична (мистецтво як знання та просвіта).
3. Художньо-концептуальна (мистецтво як аналіз стану світу).
4. Функція передбачення («кассандрівське начало»), що ґрунтується на використанні інтуїції.
5. Інформаційна та комунікативна (мистецтво як повідомлення і спілкування).
6. Функція навіювання (сугестивна), що здатна майже гіпнотично впливати на людську психіку.
7. Виховна (формування цілісної особистості).
8. Естетична (формування ціннісних орієнтацій), під впливом якої формуються естетичні смаки та пробуджується творче начало особистості.
9. Гедоністична (функція насолоди), пов'язана з ігровим аспектом художньої діяльності, що приносить естетичну насолоду та радість.

Розглядаючи соціальну функцію мистецтва загалом і теорію «соціального замовлення» зокрема, ми зупинилися на необхідності її принаймні двоаспектної інтерпретації. З одного боку, соціальна функція мистецтва безпосередньо пов'язана із суспільно-політичними процесами в державі, з іншого — вона потребує більш загальнотеоретичного осмислення та врахування специфіки природи мистецтва.

Слід пам'ятати, що в різні часи свого існування мистецтво виконувало соціальну функцію, реалізуючи через систему художніх образів поставлене перед ним «соціальне замовлення». Так, Леонардо да Вінчі фактично жодної картини не написав за власним бажанням, як і не створив жодної скульптури Мікеланджело. Своєрідною відповіддю на замовлення Людовіка XIV була драматургія Мольєра. На «замовлення» працювала значна частина митців доби Просвітництва.

Отже, аналіз соціальної функції мистецтва дає змогу звернутися до загальнотеоретичної проблеми, яку схематично можна подати так:

Складність осмислення цієї проблеми полягає в необхідності чітко усвідомити та зрозуміти, хто виконує функції замовника і на кого покладається завдання виконання цього замовлення.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник / Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова ; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. — К. : Кондор, 2005. — 347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие / Нела Багновская ; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова. — М. : Издательско-торговая корпорация «Дашков и К», 2005. — 297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз. / Володимир Бокань ; Межрегион. акад. управл. персоналом. — К. : МАУП, 2000. — 134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник / Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська ; Наук. ред. Василь Шейко. — К. : Кондор, 2004. — 763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття) : Навчальний посібник / Людмила Кормич, Володимир Багацький ; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія. — 2-е вид. — Харків : Одіссей, 2003. — 303 с.

6. Культурологія : Навчальний посібник / І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик ; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. — К. : Центр навчальної літератури, 2004. — 367 с.

7. Культурология: История мировой культуры / Под ред. А. Н. Марковой. — 2-е изд., переработ. и доп. — М. : Культура и спорт : ЮНИТИ, 2000. — 575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник / Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова ; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. — Вид. 2-е, перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник / Євген Поліщук. — К. : Укр. Центр духовної культури, 2000. — 181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник / Олена Шевнюк. — К. : Знання-Прес, 2004. — 353 с.