Функції культури

Вступ

Культуру не варто сприймати лише як одну з окремих сфер суспільного життя. Вона є способом існування людини, який охоплює всю сукупність практичної та духовної активності, визначає ставлення до світу та місце в ньому. Осягнути сутність культури можливо крізь призму творчої діяльності людини та суспільства: задовольняючи матеріальні потреби, людина, спершу неусвідомлено, а згодом і свідомо, розкривала власний духовний потенціал — здібності, вміння, знання, світогляд, соціальні почуття та національний характер.

Кожна особистість засвоює культурні надбання, створені попередніми поколіннями. Однак не всі цінності є доступними чи цікавими для кожної людини. Наприклад, не кожен має змогу побачити оригінал "Джоконди" Леонардо да Вінчі в Луврі (Париж) або відвідати концерти видатних сучасних виконавців через брак квитків. Так само існують уподобання щодо різних культурних явищ: одні надають перевагу класиці, інші — сучасній естраді чи рок-музиці, хоча висококультурна людина має розуміти суть і значення кожної культурної цінності.

1. Сутність культури, її структура

Різноманітність підходів до розуміння культури не спрощує, а радше ускладнює завдання дати їй єдине визначення. Це характерно і для сучасної культурології. Науковці різних напрямів сходяться на тому, що культура є створеною людиною "другою природою", яка надбудовується над первісною, як окремий світ, створений додатково до об'єктивно існуючої природи. Безсумнівним є об'єкт культури — природа (дана космосом і Богом), та її суб'єкт — людина, яка через осмислену діяльність, "обробляючи" світ, творить ціннісний світ культури. Розбіжності виникають щодо предмета культури, який розглядається по-різному залежно від теоретичних підходів.

Аналіз поглядів на культуру дає змогу зробити певні узагальнення. По-перше, культура — це "друга природа", створена людиною, тому вона не є чимось зовнішнім для людства. Де існує суспільство, що виникло на основі спільної діяльності, там існує й культура. По-друге, культура є системою матеріальних і духовних (ідеальних) цінностей. Цінність — це те, що має сенс для людини, отже, культура — це світ, наповнений сенсом людського буття. По-третє, культура через осмислену діяльність визначає міру людського в людині та суспільстві. Людина — витвір природи і може бути об'єктом культури (виховання, навчання). Проте людські якості є результатом засвоєння соціокультурних цінностей попередніх поколінь, і лише через це засвоєння людина перетворюється з біологічної істоти на соціокультурну (мова, традиції, знання, трудові навички). Таким чином, культура завжди є проявом рівня розвитку людини, а сама людина як суб'єкт і носій культури формується в процесі культурно-творчої діяльності. У цьому полягає діалектичний зв'язок між природою, людиною та культурою як специфічною формою існування людини.

Культура не має кордонів. Найкращі зразки культури одних народів стають надбанням інших. Створюючи культурні цінності, кожен народ прагне їх поширити (у різні часи це робилося по-різному: від насильницького нав'язування до проявів ксенофобії). В умовах глобалізації та інтернаціоналізації культури "закритих" культур майже не залишилося.

Стрімкий розвиток технічних та електронних засобів комунікації, які скорочують час і розширюють простір для поширення культурних здобутків, свідчить, що зрушення в науково-технічній та матеріально-виробничій сферах спрощують процес духовного розвитку людини.

Проблема структуризації культури в науці остаточно не розв'язана. Найбільш сталою є концепція поділу на матеріальну й духовну культуру, хоча деякі вчені виділяють також художньо-естетичну та політичну сфери. Таке структурування є умовним, оскільки культура — цілісна і динамічна система, і чітке виділення її частин практично неможливе. Однак структурний підхід дозволяє розкрити специфіку кожної частини та її роль у розвитку суспільства.

2. Функції та характерні ознаки культури

Багатоплановий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її багатофункціональність. Серед основних функцій можна виділити:

• Пізнавальну
• Світоглядну
• Комунікативну
• Оцінно-нормативну
• Інтегративну

Пізнавальна функція полягає в тому, що культура розкриває досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'єднує природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ і себе, оволодіває різними формами знань. Через науку людина розвиває здатність сприймати уявне як дійсне, розрізняти добро і зло. Філософія закладає логічний і методологічний фундамент осмислення законів буття.

Світоглядна функція проявляється в синтезі в цілісну форму всіх складників духовного світу особи — пізнавальних, емоційних, оцінних, вольових. Культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності.

Комунікативна функція зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадковості та формування на цій основі різноманітних способів спілкування між людьми. Ця функція виконується за допомогою складної знакової системи, яка зберігає досвід у словах, поняттях, наукових формулах, обрядах, засобах виробництва. Одні символічні формули мають загальнолюдський зміст, інші — національний, регіональний, релігійний. Залежно від історичного контексту вплив символічного виразу культури на відносини між людьми проявляється по-різному.

Оцінно-нормативна функція реалізується через систему цінностей і норм, які є регуляторами суспільних відносин. Для епохи Ренесансу цінністю була універсалізація особи, для індустріальної доби — вузька спеціалізація. Існують і вічні цінності (заповіді Мойсея, проповіді Христа).

Інтегративна функція виражається в здатності об'єднувати людей незалежно від світогляду, ідеології, національної приналежності у соціальні угрупування, а народи — в світову цивілізацію.

Вчені розробили критерій для виділення основних сфер суспільного життя, що включає: типи діяльності; суспільні потреби; суспільні відносини; відповідні форми культури. Якщо соціальне явище відповідає всім вимогам критерію, його можна розглядати як специфічну сферу життєдіяльності у визначеній культурній формі.

Деякі вчені до духовної культури включають усі форми суспільної свідомості, систему виховання та освіти, ЗМІ, установи культури; інші додають науку, мистецтво, право, мораль. До матеріальної культури відносять народні промисли, житлобудування, засоби пересування, харчування, одяг, свята, обряди, традиції. Таке відношення свідчить про етнонаціональну специфіку цих форм, ніж про повну приналежність до відповідної царини. У культурних витворах кожної форми відображені знання, досвід, етичні принципи, естетичні смаки, прагнення до вдосконалення духовного світу. Тому всі форми культури, з одного боку, містять духовне начало, а з іншого — дані в опосередкованій предметній формі.

Культура має власні рівні та закони розвитку, зумовлені її соціальним характером. Створюючи нові культурні витвори, люди засвоюють досвід попередніх поколінь і передають його нащадкам. Законом розвитку культури є спадковість, а законом функціонування — засвоєння, збереження та передавання соціокультурного досвіду.

Градація рівнів культури умовна через внутрішні зв'язки між ними. Сучасна культурологія виділяє традиційний і новаторський рівні, підкреслюючи, що завдяки єдності перервного і неперервного можна виділяти етапи й періоди розвитку культури, цілі епохи і цивілізації.

Суспільство виробляє форми і способи передачі культурних цінностей — виховання, навчання, освіта, мова, традиції, звичаї. Це традиційні форми ретрансляції культури. У ході історії відбувається не лише оволодіння досвідом, а й розвиток культури, створення нових цінностей, зміна традиційних форм передачі. Особливо це помітно в перехідні періоди, коли новаторські методи супроводжуються нехтуванням і запереченням культурних надбань минулого.

У науці виділяють рівні культури за спеціалізованими аспектами функціонування: професійний (висока, елітарна культура), утилітарний (масова, низька культура), непрофесійний (народна, побутова культура). Елітарна й побутова культури спрямовані на збереження духовності традиційними засобами, а масова спирається на новаторські можливості сучасної цивілізації.

Можливий поділ культури за організаційними формами існування: держава, церква, школа, сім'я. Їх культуротвірний зміст зводиться до виховання людини, формування всебічно розвиненої особистості та громадянина, поступу суспільства по шляху свободи, демократії, соціального прогресу, хоча в історії відомі приклади, коли ці інститути були знаряддям поневолення.

Залежно від основи визначення специфіки цінностей і норм (особа, група, суспільство) у структурі культури виділяють особистісний, колективний та суспільний рівні. До особистісного належать знання, переконання, світогляд. Колективні цінності охоплюють духовні та практичні пріоритети в політиці, релігії, художній діяльності. Внутрішній світ людини має бути наповнений глибиною сприйняття історичного часу й простору, толерантністю. Втрата цих якостей призводила до катаклізмів. Діалектичний зв'язок рівнів є запорукою формування висококультурної особистості.

Поліфункціональність культури зумовлена її характером як суспільно-історичного явища. Серед багатьох функцій можна виділити найсуттєвіші.

Пізнавальна функція фіксує досягнення людства в кожну епоху. Через культуру, що об'єднує природничі, технічні й гуманітарні знання, людина розуміє цілісну картину світу, усвідомлює своє місце в ньому.

Інформативно-трансляційна функція відіграє важливу роль у передаванні соціокультурного досвіду від покоління до покоління (історична "вертикаль") та в обміні духовними цінностями між народами (історична "горизонталь"). Вона забезпечує культурний обмін між сутнісними силами, неоднаковими як усередині покоління, так і між поколіннями. Культура через пам'ять та її втілення в суспільній практиці забезпечує передавання соціокультурної спадковості.

З попередньою функцією тісно пов'язані комунікативна та інтегративна функції. Комунікативна функція полягає в передаванні історичного досвіду через механізм культурної спадкоємності та формуванні різноманітних способів спілкування. Культура виконує цю функцію за допомогою знакової (символічної) системи, яка зберігає досвід у мові, поняттях, обрядах, традиціях, звичаях, засобах виробництва, наукових формулах. Одні символічні форми мають загальнолюдський зміст, інші — національний, регіональний або конфесійний. Ця функція виконує роль збирача етнічних сил та фундатора народності й нації, забезпечуючи зв'язок поколінь і закладаючи фундамент духовного потенціалу нації.

Інтегративна функція полягає в здатності культури об'єднувати людей незалежно від світоглядної, ідеологічної, національної, вікової, професійної, конфесійної приналежності у соціальні спільності, а народи — в світову цивілізацію. Однак у сучасному світі має місце тенденція не лише до зближення культур, а й зворотний процес — взаємовідштовхування.

Регулятивна (нормативна) функція реалізується через систему цінностей і норм, які є регуляторами суспільних відносин, духовними орієнтирами на кожному етапі історичного розвитку. Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами пристосування цінностей до вимог життя.

Існують цінності, що визначають культурні норми кожної епохи: для Ренесансу — універсалізація особи, для індустріальної епохи — вузька спеціалізація. Цінність може бути універсальною, але наповненою різним змістом у кожну добу. Наприклад, "демократія" в античній Греції виражалася в інших культурних нормах, ніж у ліберальній Англії. Існують вічні цінності: свобода, добро, миротворство, благодійництво, християнські заповіді.

Норми культури в зовнішньому виразі проявляються через символіку, прикладом якої є правила етикету. Однак не можна ототожнювати ці правила з регулятивними можливостями культури. Про ступінь засвоєння норм судять за реальною поведінкою людини в різних ситуаціях — на виробництві, у громадських місцях, у побуті. Говорять також про культуру поведінки у вужчому розумінні — нормативні вимоги до побутового спілкування.

Регуляторами культури поведінки виступають норми моралі, права, а також зразки поведінки. Норма характеризує не лише досягнуте, а й те, що має статус загальної вимоги. Взірець — це досягнуте передовими людьми, найбільш наближене до ідеалу. З розвитком людства певні зразки стають загальною нормою, згодом їм на зміну приходять нові, досконаліші. У цьому виявляється регулятивна роль зразка.

Аксіологічна (оціночна) функція виражає якісний стан культури. Культура як система цінностей формує в людині ціннісні орієнтири й потреби. Людина дає позитивну чи негативну оцінку предметам і явищам, сприймає їх або відкидає. Із ставлення до культурних цінностей можна судити про насиченість або спустошеність духовного світу.

Особливе місце належить виховній функції. Культура не лише пристосовує людину до середовища, сприяє соціалізації, а й виступає фактором саморозвитку людства. Кожного індивіда чи спільність можна розглядати як продукт власної культурної творчості. Засвоївши досвід, людство не припиняє саморозвитку, а репродукує культуру, ставить нові цілі. Кожен новий етап у культурному поступі — це крок у напрямі розширення горизонтів людської свободи.

Світоглядна функція синтезує в цілісну систему пізнавальні, емоційно-чуттєві, оціночні та вольові чинники духовного світу особистості. Світогляд забезпечує єдність елементів свідомості через сприйняття світу в соціокультурному вимірі. Формування світогляду ґрунтується на побутових уявленнях, міфології, згодом — на релігії й науковому пізнанні. Основний напрям культурного впливу на людину — формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

Отже, культура — цілісна динамічна система, внутрішній зміст розвитку людства. Вона проявляється в творчій діяльності людини, яка, створюючи цінності, задовольняє потреби і стверджує себе в природному й соціальному середовищі. Культурі притаманні символічність, а культурним цінностям — ієрархічність. Культура органічна, її характерні ознаки — внутрішній запал і творчий імпульс. Культура — явище соціальне, вона репрезентує духовну сферу соціального організму. Народження культури свідчить про насичення організму духовним змістом, про "пору цвітіння" людства. Втрата духовного свідчить про "період збирання плодів", а значить — про надлам культури та її перехід у цивілізацію.

Висновки

Кожна людина робить внесок у культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. Діяльний підхід до визначення культури як цілісного соціального явища дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності — матеріальну і духовну. Цей підхід дає змогу сформулювати сутність феномену культури в узагальненому визначенні. Отже, культура — це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створена внаслідок цілеспрямованої діяльності людства протягом його історії, а також взаємовідносини, що склалися в процесі споживання, відтворення, розподілу та обміну цих цінностей. Таке академічне визначення не виключає ширшого трактування, коли під культурою розуміємо "культурні риси" людини — розум і почуття, мову і спілкування, естетичні смаки та норми поведінки.

Особливість культури полягає в тому, що деякі її елементи існують як ідеї (ідеальні утворення), які поділяють усі члени етнокультурної спільності. Ідеї чи образи можуть опредметнюватися в словах, сказаннях, епосі, художній літературі. Поняття "існувати" у застосуванні до культури означає не лише матеріально-предметне буття, а й ідеальне, образне функціонування. Культура припускає наявність особливої суб'єктивної реальності, найпростішим прикладом якої є світовідчуття чи менталітет. Розглядаючи питання співвідношення культури з історичною дійсністю, треба пам'ятати, що соціальна реальність людини має два виміри — предметно-речовий та ідеально-образний.

Складна і багаторівнева структура культури визначає різноманітність її функцій у житті суспільства й окремої людини. Головною функцією культури, на думку багатьох вчених, є людинотворча, або гуманістична. Всі інші функції так чи інакше пов'язані з нею і випливають з неї. Однією з найважливіших функцій є передача соціального досвіду, тому її називають інформаційною. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Крім культури, суспільство не має інших способів передачі досвіду. Саме тому культуру вважають соціальною пам'яттю людства, а розрив культурних зв'язків між поколіннями призводить до її втрати (феномен "манкуртизму") з усіма негативними наслідками.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багновская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Володимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.