Функції грошей та поняття валюти

1. Роль грошей: вимірювання вартості, обіг, платежі, накопичення.

2. Чинники попиту на грошовому ринку.

3. Надійність та стабільність роботи комерційних банків.

4. Валюта: сутність, різновиди та галузі застосування.

Перелік джерел.

1. Функції грошей: міра вартості, засіб обігу та платежу, гроші

Дослідження природи грошей та історії їхньої еволюції формує підґрунтя монетарної науки. Економічна сутність грошей розкривається через їхні функції (див. малюнок 1).

Комплексний розгляд усіх функцій формує цілісне розуміння грошей та їхнього значення у відтворювальних процесах. Ключовою умовою для глибокого теоретичного осмислення функцій грошей є застосування діалектичного методу. У ході еволюції товарно-грошових відносин функції грошей не лише ускладнюються, а й зазнають трансформацій: виникають нові форми, а застарілі ознаки зникають. Це і є проявом діалектики грошей як динамічного явища, що постійно розвивається та вдосконалюється.

Міра вартості — це функція, завдяки якій гроші слугують для вираження та оцінки вартості товарів, перетворюючи її на ціну.

Виходячи з функціонального призначення, гроші у товарному обігу виступають інструментом реалізації вартості. Це закономірно, оскільки саме ця функція забезпечує товарну масу необхідним матеріалом для відображення їхньої вартості.

Суть цієї функції полягає в тому, що гроші є самостійною формою мінової вартості, призначеною для вимірювання вартості товарів. Завдяки цій функції вартість набуває грошового вираження у ціні; поза нею вартість існує лише абстрактно. Таким чином, функція міри вартості тісно пов'язана з категорією «ціна», яка є грошовим виразом вартості товару.

Функція міри вартості відображає відношення товару до грошей як до загального еквівалента. Гроші виконують цю функцію ідеально, тобто через уявне прирівнювання товару до певної кількості грошей. Проте для встановлення ціни цього недостатньо. Необхідний масштаб цін — стандарт вартості для порівняння товарів, одиниця виміру матеріальної субстанції загального еквівалента. На практиці кількісна оцінка вартості товарів у грошах можлива лише за допомогою масштабу цін, який забезпечує якісну єдність об'єкта виміру (товару) та засобу виміру (грошей). Це визначає ще одну важливу особливість: функція міри вартості реалізується лише в поєднанні з масштабом цін.

Гроші як міра вартості є однорідними і використовуються як еталон для вимірювання відносних вартостей товарів. Так само, як ми вимірюємо відстань у милях чи кілометрах, ми вимірюємо вартість товарів у грошовому вираженні, надаючи їм форму ціни. Виражаючи ціни у грошових одиницях (доларах, марках, гривнях), можна визначати та порівнювати вартості різних товарів.

Отже, гроші функціонують як масштаб вартості та рахункова одиниця, що дозволяє вести економічний облік і проводити аналіз [8, c. 56-58].

Засіб обігу — це функція, в якій гроші виступають посередником в обміні товарів, забезпечуючи їхній обіг.

Функція засобу обігу завжди діє у тісному зв'язку з функцією міри вартості. Лише в єдності вони надають категорії грошей абстрактної визначеності. Це пояснюється тим, що мінова вартість товару отримує загальне визнання (ціни реалізуються) лише в результаті обміну товару на гроші. Передумовою обміну є ціна. Однак, якщо цінова оцінка вартості відбувається на основі функції міри вартості ще до обміну, то сама ціна реалізується безпосередньо у сфері обігу.

Суть грошей у функції засобу обігу полягає в тому, що вони виступають посередником при обміні товарів.

Процес товарного обміну виражається формулою:

Т – Г - Т.

Товаровиробник обмінює свій товар спочатку на гроші, а потім гроші — на інший необхідний йому товар. Отже, у кругообігу (Т-Г-Т) функціонування грошей як засобу обігу є ланцюгом безперервних актів: Т-Г і Г-Т, тобто продаж здійснюється заради купівлі. Тут відбувається одночасне переміщення грошей і товарів у протилежних напрямках: гроші передаються продавцю, товари — покупцю. Товарний і грошовий обіг виступають похідними від товарного обміну. Участь грошей в обміні надає йому нової якості порівняно з бартером. Завдяки цій функції товарообмін став значно зручнішим та ефективнішим.

Гроші є ідеальним засобом товарного обміну. Це означає, що за гроші можна будь-коли придбати будь-який товар із усього набору, що надходить на ринок. Наприклад, якщо ви працюєте, ви обмінюєте результати вашої праці на гроші. Якщо ви купуєте товари, ви обмінюєте ваші гроші на товари. Безпосереднє споживання грошей не має сенсу. Особливість споживної вартості грошей — це їхня здатність обмінюватись на будь-який товар. Якщо ми бажаємо мати гроші, то тільки для того, щоб задовольнити свої потреби, тобто придбати певні товари або послуги.

Щоб бути засобом обігу, гроші повинні користуватися загальним визнанням з боку суб'єктів ринку. Йдеться про суспільне визнання здатності грошей виконувати функцію посередника обміну. Слід враховувати, що суспільне визнання можливе лише за умови, коли гроші здатні представляти вартість, а точніше — виступати у функції збереження вартості. Гроші успішно виконують цю функцію доти, доки їхня вартість (купівельна спроможність) залишається відносно стабільною. Суб'єкти ринку приймають гроші в обмін на товари чи послуги, оскільки переконані, що в будь-який момент зможуть обміняти їх на еквівалентні матеріальні блага. Навпаки, знецінення грошей викликає недовіру до їхньої купівельної спроможності та бажання швидше обміняти їх на товари, що стимулює ажіотажний попит. Водночас учасники бізнесу вважають за доцільне переходити до бартерного обміну, ніж продавати свої товари за гроші, які мають тенденцію до різкого знецінення.

У функції засобу обігу гроші виступають реально як втілення мінової вартості: продавець віддає свій товар покупцеві і взамін одержує гроші. У цій функції гроші в кінцевому підсумку реалізують ціну товарів; їхня внутрішня субстанція вже не має реального значення, важлива лише їхня кількість. При цьому зовсім не має значення, в якій формі вони виступають (металеві чи паперові). Важливо лише те, що гроші як засіб обігу забезпечують переміщення товарів від виробника до споживача, після чого товари покидають сферу обігу і переходять у сферу споживання. Проте самі гроші залишаються в обігу, переходячи від одного суб'єкта до іншого. Ця особливість визначає характер зв'язку обігу грошей і товарів. Так, в обігу завжди знаходиться відповідна маса грошей, яка протистоїть товарній масі, що підлягає реалізації. У цій функції гроші протистоять товарній масі як реальний образ їхньої вартості. Вони завжди знаходяться у безпосередньому зв'язку з товарами, а тому не втрачають своєї якості [3, c. 74-78].

Засіб платежу — це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов'язань між суб'єктами економічних відносин.

Функція грошей як засобу платежу за змістом є продовженням функції засобу обігу і виникла пізніше, на вищій стадії розвитку товарного виробництва та кредитних відносин. Ця функція формально не є обов'язковою. Якщо гроші неможливо уявити без двох попередніх функцій, то логічно вони можуть існувати без функції засобу платежу. Остання виникає там, де має місце регулярна купівля-продаж товарів у кредит, тобто з відстрочкою платежу. Це означає, що товари безпосередньо продаються не за гроші, а під боргові зобов'язання покупця. Товар поступає у розпорядження покупця раніше, ніж гроші до продавця. Продавець стає кредитором, а покупець — боржником.

Гроші у функції засобу платежу мають свою специфічну форму руху за системою: Т-З ... З-Г. Боржник, отримуючи товар, дає взамін кредитору письмове боргове зобов'язання (вексель) про наступну сплату грошей у визначений строк (Т-З). При погашенні боргових зобов'язань гроші виконують функцію засобу платежу (З-Г). Як бачимо, гроші тільки завершують акт купівлі-продажу, внаслідок чого відбувається відносно самостійний рух грошей по відношенню до товарів.

Основний зміст функції засобу платежу полягає в тому, що гроші погашають вартість товарів, які були продані в кредит. Гроші тут функціонують:

по-перше, як міра вартості при визначенні контрактної ціни реалізованих товарів, тобто гроші визначають суму боргу, яку покупець зобов'язаний погасити у визначений строк. Гроші виступають тут як «образ» товарних вартостей;

по-друге, гроші функціонують як ідеальний засіб платежу. Внаслідок цього звужується сфера використання грошей як засобу обігу і виникає потреба в грошах для погашення боргів, тобто функціонування грошей як засобу платежу, сфера використання яких в умовах ринку невпинно розширюється. Як платіжний засіб гроші стали здійснювати самостійний рух без прямого зв'язку з обігом товарів, обслуговувати однобічний рух вартості в процесі розширеного відтворення;

по-третє, на основі обігу боргових зобов'язань виникла принципово нова форма грошей — кредитні. У товарному обігу з'явилися боргові зобов'язання (вексель, чек) як втілення мінової вартості реалізованих товарів у кредит, що надало їм властивостей здійснювати функції грошей, зокрема купівельну і платіжну.

Таким чином, незважаючи на особливість функції засобу платежу, вона нероздільно пов'язана з іншими функціями. Як платіжний засіб гроші можуть бути використані за умови їхнього функціонування як міри вартості і засобу обігу. Розвиток функції засобу платежу викликає необхідність у резервному фонді, тобто у функціонуванні грошей як засобу нагромадження вартостей.

Функція грошей як засобу платежу забезпечує широкі можливості для підприємницької діяльності, оскільки кредитні відносини дають можливість здійснити платежі з відстрочкою або шляхом заліку зустрічних зобов'язань, при цьому гроші не виступають посередником в обігу; це сприяє економії грошових коштів та прискоренню обігу товарних фондів. Разом із тим, у цій функції потенційно міститься загроза неплатежу, яка при широких масштабах може призвести до грошово-кредитної кризи і банкрутства багатьох підприємців. Причиною такого явища може бути фінансова нестабільність та недисциплінованість суб'єктів ринку [5, c. 88-91].

Засіб нагромадження — це функція, що пов'язана зі здатністю грошей бути засобом збереження вартості, представником абстрактної форми багатства.

Можливість і необхідність цієї функції випливає із функції грошей як засобу обігу, завдяки розподілу товарного обміну (Т-Г-Т) на два самостійно відокремлених акти: (Т-Г і Г-Т) продаж і купівлю. У даному випадку продаж (Т-Г) здійснюється не заради купівлі, а заради самих грошей. У цій функції гроші не є посередником в обміні, а стають метою продажу. У даній якості гроші виходять з обігу, отримують самостійне існування (буття). Це і визначає особливості функціональної ролі грошей порівняно з функцією засобу обігу, де гроші виконують миттєву роль, що обумовлює можливість заміни повноцінних грошей паперовими. Інша справа у функції грошей як засобу нагромадження. Тут гроші виступають як представник абстрактної форми багатства, як засіб нагромадження і збереження вартості. Тому функцію нагромадження у формі скарбу ідеально виконують повноцінні гроші (золото і срібло), які мають власну вартість.

Нагромадження грошей має таке призначення: збереження вартості; створення резерву платіжних засобів; розширення виробництва і одержання додаткового прибутку. Спочатку нагромадження грошей має лише одну визначену ціль — збереження вартості. Для цього достатньо було уречевити вартість у звичайних кусках чи зливках дорогоцінного металу і добре зберігати їх на випадок різних соціально-економічних потрясінь. У такій формі нагромаджувалося абстрактне, загальне багатство, що називалося скарбом.

Світові гроші — це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.

Функція світових грошей зумовлена інтернаціоналізацією економічних зв'язків, поглибленням міжнародного поділу праці, зовнішньої торгівлі та появою світового ринку.

Світові гроші є синтезом попередніх функцій і мають трояке призначення: міжнародного платіжного засобу; міжнародного купівельного засобу і форми матеріалізації суспільного багатства. Це означає, що світові гроші — комплексна функція, що повторює по суті всі функції, властиві грошам на внутрішньому ринку.

Якщо світові гроші використовуються для погашення боргів, пов'язаних із зовнішньою торгівлею, банківськими та фінансовими позичками тощо, то вони виконують функцію засобу платежу. Коли вони витрачаються для негайної купівлі товарів чи послуг і замість певної суми грошей, що вивозиться (переказується), в країну ввозиться еквівалентна товарна вартість, вони виконують функцію купівельного засобу. Вона спостерігається у випадках надзвичайних подій, коли порушується звичайна рівновага обміну між країнами (неврожай, стихійне лихо, соціальні потрясіння) чи виникає недовіра до платоспроможності іноземного контрагента. Якщо світові гроші переміщуються з однієї країни в іншу без зустрічного переміщення товарного еквівалента чи погашення боргу, то вони забезпечують переміщення багатства. Це може мати місце при оплаті контрибуції, репарацій, грошових позичок чи допомоги, вивезенні грошей емігрантами тощо [9, c. 75-78].

2. Попит на грошовому ринку

Грошовий ринок — це сегмент ринку позикових капіталів, на якому здійснюються переважно короткострокові (від одного дня до одного року) депозитно-позикові операції, що обслуговують головним чином рух оборотного капіталу фірм, короткострокових ресурсів банків, установ, держави і приватних осіб.

З розвитком міжнародних кредитних і валютних відносин сформувався міжнародний грошовий ринок (найбільшими в світі ринками грошей є Нью-Йоркський, а також ринки Лондона, Токіо, Парижа).

Грошовому ринку властиві елементи звичайного ринку — попит, пропозиція, ціна. Особливості грошового ринку визначають особливості кожного з елементів: попит має форму попиту на позики, пропозиція — форму пропозиції позик, а ціна — форму відсотка на позичені кошти.

Розмір відсотка визначається не величиною вартості, яку несуть у собі позичені гроші, а їхньою споживчою вартістю — здатністю надавати позичальнику потрібні блага. Тому розмір відсоткового платежу залежить не лише від розміру позики, а й від терміну її дії.

Грошовий ринок відображає попит на гроші та їхню пропозицію.

Під пропозицією грошей (МS) мається на увазі загальна кількість грошей, що перебувають в обігу; вона складається із агрегатів М1, М2, М3.

Попит на гроші — це платоспроможна потреба або сума грошей, яку покупці можуть і мають намір заплатити за необхідні для них товари та послуги.

Попит на гроші (МD) формується з таких складових:

- попит на гроші як засоби обігу (діловий, операційний або попит на гроші для здійснення угод);

- попит на гроші як засоби збереження вартості (попит на гроші як активи, попит на запасну вартість, або спекулятивний попит).

Чим вищий рівень прибутку в суспільстві, тим більше укладається угод; чим вищий рівень цін, тим більше необхідно грошей для укладання угод у межах національної економіки. Модель грошового ринку подано на рис. 1

По горизонтальній осі відкладається розмір грошової маси, а по вертикальній — відсоток (ціна грошей). Попит на грошову масу зменшується із збільшенням відсотка. Чим більший відсоток, тим менш розумно зберігати свої кошти у вигляді готівки. Краще мати їх у вигляді засобів, що дають прибуток. Зі зниженням відсоткової ставки попит на грошову масу зростає [6, c. 243-245].

3. Стійкість комерційних банків

Стан і перспективи функціонування фінансових інститутів ринків капіталу мають важливе значення для національної економіки. Ось чому кредитно-банківська сфера служить об'єктом прискіпливого нагляду і регулювання з боку керівних органів. У кожній країні діє система правових актів, які регламентують різні аспекти банківської діяльності, роботу небанківських кредитно-фінансових установ, фондових бірж тощо. Особливості історичного розвитку і дія різних політико-економічних факторів обумовили специфіку національного банківського і фінансового законодавства, форми і методи контролю за роботою банків. Стійкість комерційного банку залежить від багатьох аспектів його діяльності і має складну структуру. Головними її елементами є такі:

Капітальна стійкість банку. В її основі — обсяг власного капіталу, що забезпечує достатню суму грошових коштів, яку при необхідності можна використати для повернення депозитів, сформувати резерв для погашення непередбачених збитків чи боргів. Власний капітал банку є також джерелом фінансування розвитку банку, подолання негативних ситуацій, зумовлених форс-мажорними обставинами, запорукою необхідного реагування на кон'юнктуру кредитного ринку.

Комерційна стійкість банку. Цей вид стану фінансової установи виражає:

- рівень зв'язків банку з іншими суб'єктами ринкової інфраструктури;

- розвинутість і міцність взаємовідносин із державою;

- інтегрованість у систему міжбанківських відносин із державою;

- якість співробітництва з кредиторами, дебіторами, клієнтами і вкладниками;

- залежність банківської сфери від стану економіки в цілому;

- міцність зв'язку між обсягом грошового капіталу банку і його реальним капіталом;

- концентрацію частки активів і приватних вкладів у розпорядженні одного фінансово-кредитного закладу;

- контроль значного обсягу фінансових потоків у країні.

Організаційна стійкість банку. Організаційна структура банку і механізм її управління повинні відповідати як реалізації основної функції фінансово-кредитного закладу, так і конкретному асортименту банківських послуг і продуктів, що лежать в основі тактики і стратегії банку. Організаційна структурна стійкість комерційного банку визначається функціонально-технічною документацією, що регламентує всі аспекти його діяльності, які стосуються як організаційної структури, так і специфічних банківських операцій.

Функціональна стійкість банку. Вона, по-перше, залежить від рівня спеціалізації банку в обмеженому колі послуг та продуктів, що дає змогу спеціалізованому банку раціональніше й ефективніше управляти власним і залученим капіталом. По-друге, універсалізація банку (або розширення його операцій) також веде до підвищення функціональної стійкості, оскільки це сприяє тому, що багато хто з клієнтів має можливість задовольнити весь асортимент своїх потреб у банківських продуктах і послугах в одному банку. І перший, і другий із зазначених критеріїв визначення функціональної стійкості банку та керування нею мають як позитивні, так і негативні аспекти. Так, високий рівень спеціалізації комерційного банку посилює його залежність від змін кон'юнктури на товарному й кредитному ринках і зумовлює перешкоди для можливості розширення банківських операцій у складних для банку ситуаціях.

У свою чергу, універсалізація комерційного банку створює умови диверсифікації структури залучення грошових ресурсів від вкладників та інших клієнтів. Це послаблює залежність фінансово-кредитної установи від одного (навіть значного) клієнта. Разом із тим, розширення обсягу та асортименту послуг та продуктів, що надаються банком, може зумовити надмірне ускладнення організації й управління банком і, як наслідок, зниження його доходності, конкурентоспроможності, чутливості до потреб ринкового середовища [7, c. 95-97].

Фінансова стійкість банку. Ця характеристика діяльності банку вміщує зазначені вище основні показники, що розкривають і синтезують результативність інших складових стійкості фінансово-кредитного закладу, насамперед обсяг і структуру власних засобів, рівень доходності і прибутковості, норму прибутку на власний капітал, дотримання встановлених показників ліквідності, мультиплікативну ефективність власного капіталу, обсяг створеної додаткової вартості.

Підтримання банком фінансової стійкості дає змогу зберегти конкурентоспроможність на кредитному ринку. Проте це дуже складне завдання. Фінансовій стійкості комерційних банків України на сучасному етапі найчастіше загрожують такі негативні фактори:

- триваючий цілеспрямований підрив їхньої ділової репутації;

- недосконала система набору кадрів для комерційних банків;

- надання клієнтам недостовірної інформації;

- використання фальшивих векселів, цінних паперів і гарантійних листів;

- неповернення виданих кредитів, правова неврегульованість цієї проблеми у сфері банківської діяльності;

- недосконала оцінка кредитних ризиків;

- відсутність систематизованих даних про несумлінних позичальників;

- маніпулювання кредитними картками, банкоматами;

- шахрайське вторгнення до банківських комп'ютерних мереж;

- витік конфіденційної інформації;

- недосконалість структур, що забезпечують внутрішню та зовнішню безпеку банківських установ.

У підтримці фінансової стійкості комерційного банку зацікавлений не лише він сам, а й банківська система країни в цілому. Регулювання цього процесу перебуває у центрі управлінської діяльності центральних банків фактично всіх розвинутих країн.

Розробка методики аналізу банківської діяльності дозволяє визначити стан ліквідності, доходності і ступеня ризику окремих банківських операцій, виявити джерела власних і залучених засобів, структуру їх розміщення на конкретну дату чи за деякий період, а також встановлює спеціалізацію і значимість окремих банків у банківській системі України.

Оскільки в нашій країні робота з оцінки фінансової стійкості банку перебуває на стадії становлення і розвитку, доцільно використовувати передовий зарубіжний досвід у цій галузі. Для напрацювання загальноприйнятої методики аналізу роботи банку необхідно визначити суму показників банківської діяльності, вивчити їх оптимальні значення і на цій основі виробити критерії показників для рейтингової оцінки банку [4, c. 214-216].

4. Поняття валюти, її види, сфера використання

Міжнародна валютно-фінансова система є закріпленою в міжнародних угодах формою організації валютно-фінансових відносин, що функціонують самостійно чи обслуговують міжнародний рух товарів або факторів виробництва.

Основою національної валютної системи є національна валюта — законний платіжний засіб на території країн, що її випустили.

Гроші, що використовуються в міжнародних економічних відносинах, стають валютою.

Валюта в широкому розумінні — це будь-який товар, здатний виконувати грошову функцію засобу обміну на міжнародній арені; у вузькому — наявна частина грошової маси, що циркулює з рук у руки у формі грошових банкнот та монет.

Валюта поділяється на такі категорії:

1) національна;

2) іноземна — платіжний засіб інших держав, що використовується на території даної країни. Є об'єктом купівлі-продажу на валютному ринку, використовується в міжнародних розрахунках, зберігається на рахунках у банках, але не є законним платіжним засобом на території даної держави.

3) резервна — валюта(и), у якій(их) країни тримають свої ліквідні міжнародні резервні активи, що використовуються для проведення валютних інтервенцій з метою регулювання обмінного курсу валюти країни, покриття від'ємного сальдо платіжного балансу. Основними резервними валютами на сьогодні є долар США, євро, японська ієна, фунт стерлінгів;

Передумови набуття статусу резервної валюти: панівні позиції країни у світовому виробництві, експорті товарів і капіталів, у золотовалютних резервах; розвинута мережа кредитно-банківських установ; ємний ринок позичкових капіталів, лібералізація валютних операцій, вільна конвертованість валюти.

Переваги резервної валюти для країни-емітента: можливість покривати дефіцит платіжного балансу національною валютою; сприяння укріпленню позицій національних експортерів на світовому ринку.

Зобов'язання для країни, валюта якої є резервною для інших країн: підтримка відносної стабільності цін валюти, неможливість проведення девальвації, введення валютних і торгових обмежень.

4) тверда — валюта, що характеризується стабільним обмінним курсом, зміни якого відповідають основним макроекономічним закономірностям.

Валютні ринки — це офіційні центри, де відбувається купівля-продаж іноземних валют на основі попиту та пропонування. Вони обслуговують міжнародний платіжний обіг, пов'язаний з оплатою грошових зобов'язань юридичних або фізичних осіб різних країн [1, c. 132-134].

Класифікація видів валют залежно від:

1) емітента валютних коштів валюта поділяється на:

* Національна валюта

- Грошова одиниця певної країни та той чи інший її тип (грошова, срібна, паперова).

* Іноземна валюта

- Грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, які виражені в іноземних грошових одиницях і використовуються в міжнародних розрахунках.

* Міжнародна (регіональна) валюта

- Міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, засіб платежу: СДР, ЕКЮ (з 1 січня 1999 року замінена на євро).

СДР (SDR - Special Drawing Right) (спеціальні права запозичення (СПЗ) — міжнародні платіжні засоби, які використовуються МВФ для безготівкових міжнародних розрахунків через записи на спеціальних рахунках та як розрахункова одиниця МВФ. ЕКЮ — регіональна міжнародна розрахункова одиниця, що була введена в 1979 р. у межах Європейської валютної системи і пізніше стала розрахунковою одиницею Валютного союзу країн ЄС (сьогодні це ЄВРО).

2) ступеня конвертування валют

- Вільно конвертовані валюти (обмін без обмежень на будь-які іноземні валюти — це долар, ієна, французький франк, англійський фунт стерлінгів, німецька марка — використовуються для здійснення платежів за міжнародними угодами, активно купуються і продаються на головних валютних ринках).

- Частково конвертовані валюти (у країнах, де зберігаються валютні обмеження — це валюти, які обмінюються тільки на деякі інші валюти і мають валютні обмеження не за всіма валютними операціями або тільки для нерезидентів). Вона поділяється на зовнішньо конвертовану і внутрішньо конвертовану.

- Неконвертовані валюти (замкнуті валюти, у країнах, де для резидентів та нерезидентів уведена заборона обміну валют).

3) матеріально-речової форми

- Готівкова (банкноти)

- Безготівкова (форекс)

4) відношення до курсів інших валют

- Сильна (тверда) — стабільний валютний курс, рух якого відбувається відповідно до фундаментальних макроекономічних закономірностей

- Слабка (м'яка)

5) принципу побудови

- кошикового типу (СДР) складається з декількох валют

- звичайна

6) відношення до валютних запасів країни

- резервна валюта

- інші валюти

7) видів валютних операцій

- Валюта ціни контракту

- Валюта платежу

- Валюта кредиту

- Валюта клірингу

- Валюта векселя [2, c. 379-382].

Список використаної літератури

1. Артус М. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Мирослав Артус; Європейський ун-т. - К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2004. - 161 с.

2. Гроші та кредит: Підручник/ За заг. ред. М.І. Савлука; М-во освіти України. Київський нац. економ. ун-т. - К.: КНЕУ, 2001. - 602 с.

3. Гроші та кредит: Підручник для вузів за спец. "Фінанси та кредит"/ Михайло Савлук, К.Г. Зуллас, А. М. Коряк. - К.: Либідь, 1992. – 330 с.

4. Гроші та кредит: Підручник/ За ред. Богдана Івасіва; М-во освіти і науки України, НБУ, Терноп. акад. нар. госп. - Тернопіль: Карт-бланш, 2000. - 510 с.

5. Демківський А. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ Анатолій Демківський. - К.: Дакор, 2003, 2005: ВИРА-Р. - 527 с.

6. Денисенко М. Гроші та кредит у банківській справі: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Микола Денисенко; Авт. передм. К. Г. Федоренко. - К.: Алерта, 2004. - 477 с.

7. Колодізєв О. Гроші та кредит: Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Олег Колодізєв, Оксана Яременко; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2004. - 153 с.

8. Михайловська І. М. Гроші та кредит: Навчальний посібник/ І. М. Михайловська, К. Л. Ларіонова. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 431 с.

9. Щетинін А. І. Гроші та кредит: Підручник/ А. І. Щетинін; М-во освіти і науки України. - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 429 с.