Форми співучасті у злочинах

Форми співучасті у злочинах

Загальне поняття та класифікація форм співучасті за кримінальним правом України. Різновиди співучасників

Відповідно до чинного законодавства, співучасть у злочині — це умисна спільна діяльність кількох суб'єктів злочину, спрямована на вчинення умисного злочину.

З наведеного визначення випливає існування двох основних груп ознак, які характеризують цей інститут кримінального права:

• об'єктивні ознаки;
• суб'єктивні ознаки.

Об'єктивні ознаки співучасті. У статті 26 КК України закріплено, що співучасть має місце лише тоді, коли у вчиненні злочину брали участь декілька осіб. У теорії права цей показник прийнято називати об'єктивним (або кількісним) критерієм співучасті. Законодавець не встановлює жодних обмежень щодо мінімальної чи максимальної кількості учасників. Зі змісту норми випливає, що нижньою межею є дві особи, тоді як верхня межа практично відсутня. Як свідчать дослідження, окремі злочинні об'єднання можуть налічувати сотні й навіть тисячі членів.

Проте не будь-яка спільна протиправна діяльність двох і більше осіб може вважатися співучастю. Для цього необхідно, щоб щонайменше двоє учасників досягли віку кримінальної відповідальності та були осудними на момент вчинення злочину. Тому використання малолітніх або неосудних як безпосередніх виконавців не утворює співучасті. У таких випадках особи, які залучили цю категорію громадян до злочину, відповідають за безпосереднє вчинення злочину, де малолітній чи неосудний виступає знаряддям (так зване посереднє спричинення).

Відсутність двох суб'єктів злочину унеможливлює співучасть. Схиляння малолітніх та неосудних до вчинення суспільно небезпечних діянь кваліфікується як посередня винність (різновид посереднього спричинення).

Наявність кількох осіб передбачає ще одну об'єктивну ознаку — сумісність дій учасників злочину. У кримінально-правовій доктрині ця ознака розглядається комплексно та включає кілька самостійних елементів (спільний наслідок, причинний зв'язок між діянням кожного співучасника та загальним злочинним результатом). Водночас окремі науковці розглядають сумісність дій у відриві від психологічного змісту. Спільна участь має місце, коли діяльність одного співучасника доповнює діяльність іншого, що дозволяє досягти спільного суспільно небезпечного наслідку. Однак якщо така діяльність має лише зовнішній характер і позбавлена внутрішнього усвідомленого зв'язку, співучасть у єдиному злочині відсутня. У таких випадках винні несуть самостійну відповідальність, навіть якщо їхні дії об'єктивно призвели до спільного злочинного результату.

Сумісність дій співучасників виявляється у спільному наслідку, причинному зв'язку між діями кожного учасника та наслідком, а також у створенні умов для діяльності інших співучасників.

Причинний зв'язок при співучасті полягає в тому, що завдана шкода є об'єктивним результатом діяльності всіх співучасників. Злочинний наслідок — це сукупний підсумок дій не лише виконавця, а й організатора, підбурювача та пособника.

Хоча об'єктивна сторона злочину реалізується виключно через поведінку виконавця, дії інших співучасників, створюючи умови для злочинної діяльності, причинно зумовлюють виконання ним об'єктивної сторони.

З огляду на це не всяка суспільно небезпечна діяльність, пов'язана зі злочином, визнається співучастю. Наприклад, причетність до злочину (заздалегідь не обіцяне приховування, недонесення, потурання) не вважається співучастю, оскільки такі дії не зумовлюють настання шкідливих наслідків.

Суб'єктивні ознаки. З суб'єктивної сторони співучасть характеризується не лише суб'єктивним зв'язком між учасниками, а й їхнім ставленням до спільно вчинюваного діяння та його наслідків. У статті 26 КК зазначено про умисний характер дій усіх співучасників, що унеможливлює співучасть у необережних злочинах. Умисел — це форма вини, що передбачає психічне ставлення особи до діяння та його наслідків (ст. 24 КК). Умисел співучасників має охоплювати усвідомлення суспільної небезпеки як власних діянь, так і діянь виконавця. Співучасники бажають, щоб виконавець здійснив ці суспільно небезпечні діяння. Свідомістю співучасників охоплюється причинний зв'язок між їхніми діяннями та діяннями виконавця, а також суспільно небезпечні наслідки та розвиток причинного зв'язку (хоча б у загальних рисах). Взаємна обізнаність співучасників не є обов'язковою — зазвичай виконавець знає про діяльність інших співучасників, які сприяють йому. Взаємна обізнаність із характером злочину та його наслідками властива найбільш небезпечним формам співучасті. Однак злочини, вчинювані організованою групою чи злочинною організацією, можуть бути результатом роз'єднаної, конспіративної діяльності, що обмежує обізнаність виконавців і пособників. Такий зв'язок також може бути ознакою співучасті.

Інтелектуальний момент умислу співучасників передбачає усвідомлення не лише обставин об'єктивної сторони діяння виконавця, а й обставин, що стосуються об'єкта злочину та суб'єкта — виконавця.

Сумісність діяльності двох і більше осіб зумовлює посягання всіх на спільний об'єкт злочину, характеристики якого мають охоплюватися свідомістю кожного співучасника.

Співучасники повинні усвідомлювати обов'язкові ознаки суб'єкта злочину (виконавця), описані в нормі Особливої частини КК (наприклад, службову особу, військовослужбовця, вік, стать). Якщо співучасник помиляється щодо віку виконавця (вважаючи, що той досяг віку кримінальної відповідальності, коли насправді це не так), співучасть виключається, оскільки у вчиненні злочину бере участь лише одна особа. Невдала співучасть кваліфікується як замах на співучасть за статтями 17 і 26 КК та відповідною статтею Особливої частини КК.

Вольовий момент у співучасті характеризується бажанням або свідомим допущенням настання спільного злочинного наслідку.

Мотиви та цілі співучасників можуть збігатися, але це не є обов'язковим.

За чинним КК (ст. 26) співучастю визнається умисна спільна участь двох або більше осіб у здійсненні злочину. Законодавець наголошує як на умисній спільній участі, так і на умисному характері злочинів, що вчиняються у співучасті.

Необережне підбурювання або пособництво в умисно вчиненому злочині не утворюють співучасті. Наприклад, двоє осіб, жартуючи, штовхають третього у воду, і той, не вміючи плавати, тоне. У діях винних відсутній умисел на вбивство, тому вони несуть відповідальність індивідуально за необережне вбивство.

Вирішення питання про сумісність залежить від встановлення як об'єктивних, так і суб'єктивних моментів. За наявності змови між співучасниками встановлення сумісності не викликає труднощів. За відсутності змови необхідний аналіз діяльності кожного співучасника, що зумовила настання шкідливих наслідків, у поєднанні з аналізом діяльності інших учасників. Зміст психічного зв'язку (суб'єктивний момент сумісності) характеризується усвідомленням кожним співучасником діяльності інших осіб і прагненням досягнення злочинного наслідку спільними зусиллями.

Розкриття змісту суб'єктивного зв'язку залежить від вирішення питання про допустимість одностороннього чи виключно двостороннього зв'язку. Двосторонній зв'язок передбачає, з одного боку, усвідомлення організатором, підбурювачем і пособником злочинної діяльності виконавця та бажання діяти спільно, а з іншого — усвідомлення виконавцем діяльності інших співучасників і прагнення діяти спільно з ними. Односторонній суб'єктивний зв'язок характеризується тим, що виконавець може не знати про діяльність підбурювача та пособника, які приєдналися до його діяльності. Підбурювач при цьому знає, що схиляє виконавця до злочину, а пособник — що допомагає виконавцеві. Одностороння обізнаність свідчить про сумісність дій, отже, такий зв'язок може бути ознакою співучасті. Дії організатора, підбурювача та пособника при односторонньому зв'язку є суспільно небезпечними, оскільки вони причинно та винно пов'язані зі злочином через виконавця.

Форми співучасті у злочині. Питання про форми співучасті — це питання про організаційно-структурне оформлення співучасті. Для ефективної боротьби зі злочинністю це питання має важливе значення. Саме тут сконцентрований найбільший комплекс проблем, пов'язаних із розвитком інституту співучасті.

Форма співучасті у злочині — це спосіб об'єднання співучасників із відповідним розподілом ролей та стійкістю суб'єктивних зв'язків між ними.

За об'єктивним критерієм форми співучасті поділяються на:

• просту співучасть;
• складну співучасть.

Проста співучасть (співвиконання, співвинність) передбачає таке організаційно-структурне утворення, при якому всі співучасники виконують роль виконавців. Дії кожного утворюють об'єктивну сторону складу злочину, визначену диспозицією відповідної норми Особливої частини КК. При цьому поведінка співвиконавців не обов'язково має бути ідентичною. Вона може полягати як у вчиненні однакових діянь (наприклад, після проникнення у житло кожен збирає речі, виносить їх і доставляє в обумовлене місце), так і у вчиненні різних дій, які в сукупності утворюють об'єктивну сторону злочину (наприклад, один тримає потерпілого під прицілом, а другий вилучає гаманець). В обох випадках кожен співучасник є виконавцем злочину, утворюючи своїми діями його об'єктивну сторону. Ця форма закріплена в ч. 1 ст. 28 КК: «злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою».

Складна співучасть (співучасть у тісному значенні слова) характеризується розподілом ролей між співучасниками, коли поряд із виконавцем виділяються організатор, підбурювач, пособник. Не обов'язково, щоб усі ці види співучасників були присутні одночасно. Для фіксації цієї форми достатньо наявності поряд із виконавцем хоча б однієї із зазначених фігур.

За суб'єктивною ознакою співучасть поділяється на:

• співучасть без попередньої домовленості (змови);
• співучасть із попередньою домовленістю (змовою);
• елементарну групу;
• організовану групу;
• злочинну організацію.

Співучасть без попередньої домовленості виникає, коли злочинна діяльність одного співучасника долучається до діяльності іншого безпосередньо в процесі виконання злочину. Наприклад, під час бійки до особи, яка напала на потерпілого, приєднується спільник, який також завдає ударів. Приєднання має відбутися після початку, але до закінчення злочину.

Ця форма може існувати як у простих, так і у складних формах співучасті. Наприклад, двоє співвиконавців можуть заздалегідь домовитися про спільну крадіжку, а може виникнути ситуація, коли до виконавця приєднується інший, який починає попереджати про небезпеку.

Співучасть із попередньою домовленістю. Відповідно до ч. 2 ст. 28 «злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення».

Ця форма співучасті може проявлятися у трьох підформах:

• елементарної групи;
• організованої групи;
• злочинної організації.

Перша підформа не має особливих параметрів, чого не можна сказати про інші.

Елементарна група — це група з двох осіб, які попередньо домовилися про вчинення злочину (злочинів). Вона може існувати в різних формах за об'єктивною ознакою: як група співвиконавців або група з розподілом ролей.

Щодо організованої групи, то аналіз ч. 3 ст. 28 КК дозволяє виділити параметри, що відрізняють її від попередньої форми.

Згідно з цією нормою, «злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи».

За об'єктивним критерієм ознакою організованої групи є вчинення злочину групою, яка складається щонайменше з трьох осіб.

За суб'єктивним критерієм цю підформу характеризують:

• участь у вчиненні злочину щонайменше трьох осіб;
• попередня домовленість із розподілом функцій серед співучасників;
• стійкість злочинного об'єднання, що виражається у скоєнні низки злочинів, систематичності їх вчинення;
• планування (підготовка) злочинної діяльності;
• ознайомлення всіх співучасників з обставинами підготовки та скоєння злочину.

До цієї форми співучасті належать такі злочинні об'єднання, як банда (ст. 257 КК), злочинна група в місцях позбавлення волі (ст. 392 КК), організована група вимагачів (ч. 4 ст. 189 КК) та інші об'єднання, передбачені нормами Особливої частини КК.

Аналіз типів організованих груп і зіставлення їх із ч. 3 ст. 28 дає підстави зауважити, що норма права обмежує можливості визнання відповідних злочинних об'єднань організованими групами. Наприклад, не може бути визнана бандою група з двох осіб. Цей висновок випливає із зіставлення ознак банди (участь щонайменше двох осіб, озброєність, організованість, стійкість) та ознак організованої групи, яка вимагає щонайменше трьох учасників.

Злочинна організація. Ця форма співучасті є найбільш небезпечною. Тривалий час в Україні заперечували існування організованої злочинності типу «мафія». Пізніше це явище визначали викривлено, акцентуючи увагу здебільшого на «бандитській» стороні.

Сучасна кримінально-правова теорія та кримінологічна наука дозволяють визначити це вкрай небезпечне явище.

Вперше визначення організованої злочинності отримало нормативне закріплення в чинному КК України. Частина 4 ст. 28 КК закріплює, що «злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп».

Це визначення не є досконалим, оскільки не враховує багатьох ознак цієї форми співучасті, які закріплені не лише в теорії кримінального права, а й у постановах Пленуму Верховного Суду України.

Суттєві розходження у визначенні ознак злочинної організації існують між нормою КК і позицією Пленуму Верховного Суду України, висловленою в постанові від 25 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності». Зокрема, вказана постанова до ознак злочинної організації відносить стійкість об'єднання, спеціальну мету, плановий характер злочинної діяльності, розподіл ролей, наявність організатора (керівника), прикриття діяльності за допомогою спеціальних сил, вербування нових членів угруповання, наявність загальних правил поведінки (п. 26), які не враховані у правовій нормі.

Перед тим як виділити ознаки злочинної організації, слід розглянути питання про зміст самого явища «організована злочинність» та його характеристики.

Наведене визначення, при всій позитивності, не враховує принаймні трьох ознак організованої злочинності, які визначають її як самостійне явище.

По-перше, організована злочинність — це не лише сукупність «співтовариств злочинців», а й сукупність злочинів, що здійснюються цими співтовариствами, що випливає з поняття «злочинність», розробленого кримінологічною наукою.

По-друге, організована злочинність характеризується не лише сукупністю співтовариств, а й лідерів злочинного середовища, які не входять до жодних співтовариств, не є їх членами, але відіграють ключові ролі. Можливо, ця ознака притаманна лише організованій злочинності пострадянського простору у зв'язку з наявністю такого феномену, як «злодії в законі» — фігури, невідомі іншим країнам світу, які відіграють особливу роль у злочинності пострадянської зони.

По-третє, організована злочинність завжди має однією з цілей своєї діяльності досягнення влади. Це може бути влада в певній сфері діяльності, але в кінцевому рахунку — і досягнення політичної влади.

З урахуванням висловлених міркувань організована злочинність може бути визначена як відносно масове соціально-кримінальне, системно-структурне явище, що є сукупністю стійких, керованих злочинних формувань (груп, співтовариств) і лідерів злочинного середовища, які займаються вчиненням злочинів як промислом і створюють систему власної безпеки, засновану на використанні комплексу протиправних засобів та методів (корупції, насильства, погроз тощо) і мають на меті досягнення влади в суспільстві, в тому числі політичної.

Зміст організованої злочинності полягає в тому, що вона є, по суті, системою життя порівняно великих прошарків суспільства. Внаслідок проникнення організованої злочинності в легальний бізнес до сфери її діяльності включається все більше число громадян. Цей процес починає істотно впливати на більшість сторін життєдіяльності держави. За деяких умов цей вплив може стати визначальним.

Види співучасників

Види співучасників давно відомі як теорії, так і кримінальному законодавству.

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. та Кримінальний кодекс України 1958 р. визначили види співучасників достатньо глибоко. Практично з відповідними змінами, спрямованими на більш всебічну їх характеристику, це залишилося і в чинному КК України (ст. 27).

«Стаття 27. Види співучасників.

1. Співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник...».

Як свідчать результати кримінологічних досліджень, серед співучасників: виконавців — приблизно 84%, організаторів — 14%, підбурювачів — 1%, пособників — 2%.

В основу нормативного визначення та класифікації видів співучасників покладено характер дій, що виконуються ними, та об'єктивну роль, яку відіграють конкретні суб'єкти у вчиненні злочину.

Вид співучасника визначається не лише обумовленою роллю, а й характером і ступенем участі кожного в спільному злочині. Саме на цю обставину вказує законодавець, встановлюючи, що суд при призначенні покарання зобов'язаний врахувати міру і ступінь участі кожного із співучасників у здійсненні злочину (ч. 2 ст. 68 КК). Суд зобов'язаний встановити не лише роль співучасника, а й ступінь його участі. Під ступенем участі слід розуміти активність діяльності, її потенціал, обсяг тощо. Однак, якою б інтенсивною не була діяльність співучасника, вона не може змінити його функціональну роль. Наприклад, пособник залишиться пособником і не стане підбурювачем або організатором, доки не зміниться характер вчинюваних ним дій.

Виконавець злочину. Згідно з ч. 2 ст. 27 КК «виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений цим Кодексом».

Основною ознакою виконавця є вчинення ним діяння, яке визначене як об'єктивна сторона складу злочину нормою Особливої частини КК. Законодавець не виключає здійснення злочину й іншими співучасниками. Якщо виходити із загального поняття злочину, передбаченого ст. 11 КК, то скоєне кожним співучасником підпадає під ознаки злочину.

Виконавцем злочину може бути особа, здатна нести кримінальну відповідальність, тобто така, якій притаманні загальні ознаки суб'єкта (досягнення віку кримінальної відповідальності та осудність), а також додаткові ознаки, обов'язкові для того чи іншого злочину. Якщо відповідно до диспозиції норми Особливої частини КК винний повинен володіти ознаками спеціального суб'єкта (наприклад, бути громадянином України для визнання суб'єктом злочину, передбаченого ст. 111 КК «Державна зрада»), однак ними не володіє, то, незважаючи на виконання ним об'єктивної сторони цього злочину, він не може бути визнаний його виконавцем.

Виконавцями злочину визнаються особи, які використовують для досягнення злочинної мети тих, хто не володіє ознаками суб'єкта злочину (не досяг віку кримінальної відповідальності або є неосудним). Таким же чином вирішується питання про виконавця злочину, коли ним використовувалися особи, що помилялися в правовій оцінці своїх дій або вчиняли їх необережно.

Об'єктивна сторона злочину може виконуватися кількома особами. У цих випадках має місце співвиконання (співвинність). Співвиконавцем визнається і той, хто сам не здійснював діянь, описаних у диспозиції норми Особливої частини КК, але надавав допомогу іншим співвиконавцям, дії яких безпосередньо утворювали об'єктивну сторону (наприклад, тримав потерпілого при вбивстві, не даючи йому можливості чинити опір, хоча своїми діями і не спричинив смерті).

Скоєний виконавцем (співвиконавцем) злочин кваліфікується лише за статтею Особливої частини КК без посилання на статті 26 і 27 КК.

Межі відповідальності співучасників, кваліфікація вчинених ними дій обумовлюються діями виконавця.

Залежно від завершеності злочину виконавцем вирішується питання про кваліфікацію скоєного іншими співучасниками. Якщо дії виконавця зупинені на попередніх стадіях злочинної діяльності (готуванні або замаху на злочин), то й інші співучасники відповідають за співучасть у замаху на злочин із посиланням на відповідні статті Загальної частини КК (статті 14 та 15 КК).

Суб'єктивна сторона злочину, вчиненого виконавцем, характеризується умислом (як прямим, так і непрямим). Виконавець усвідомлює суспільно небезпечний характер власної поведінки, вчинення її у співучасті, передбачає можливість настання загального, єдиного для всіх наслідку і бажає або свідомо допускає його настання.

При вчиненні злочину кількома виконавцями (співвиконання) необхідно, щоб із суб'єктивної сторони злочин повністю охоплювався свідомістю кожного із виконавців.

Організатор злочину — це «...особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації» (ч. 3 ст. 27 КК).

Організатор злочину — найбільш небезпечна фігура серед співучасників. Саме його зла воля, яка підкорює собі волю інших співучасників, визначає сам факт вчинення злочину. Саме організатор є тим мотором, тією рушійною силою, яка запускає механізм злочину.

Чинний кримінальний закон суттєво розширив рамки нормативного визначення цієї фігури. Це зроблено шляхом включення в поняття організаційної діяльності таких видів поведінки, як створення організованої групи чи злочинної організації, керівництво ними, фінансування їх діяльності. Дані кримінологічних досліджень свідчать, що більшість організаторів злочинів мають «досвід» злочинної діяльності, старші за віком від інших співучасників.

Організація вчинення злочину полягає у згуртуванні співучасників, розробці плану його вчинення, керівництві діяльністю співучасників. Організатор, будучи ініціатором, створює організовану групу або злочинну організацію (схиляє учасників, об'єднує їх впливом власного авторитету, забезпечує дисципліну тощо). Організатор планує здійснення конкретних злочинів.

Організація злочину може бути виражена і у формі здійснення керівництва всією злочинною діяльністю співучасників, забезпечення досягнення злочинних цілей. Наприклад, організатор може фінансувати діяльність організованої групи або злочинної організації чи приховувати її.

Організатор несе відповідальність за всі злочини, вчинені членами організованої групи або злочинної організації, якщо ці злочини охоплювалися його умислом (ч. 1 ст. 30 КК).

Суб'єктивна сторона діянь, що вчиняються організатором, характеризується тільки прямим умислом. Він усвідомлює характер дій, які повинні бути виконані співучасниками, передбачає їх злочинні наслідки і бажає їх настання. Іноді, враховуючи особливу небезпеку цього виду діяльності, законодавець визнає її як закінчений злочин (конструює злочин як усічений). Передусім це стосується діянь, передбачених ст. 255 КК «Створення злочинної організації», ст. 257 КК «Бандитизм», ст. 317 КК та ін. У цих випадках дії організатора кваліфікуються лише за статтею Особливої частини КК, без посилання на статті 26 і 27 КК. Виключається посилання на вказані статті і тоді, коли організатор нарівні з організаційною діяльністю виконує функції виконавця злочину. Якщо організатор організував злочин або керував його здійсненням, однак особисто його дії не утворювали об'єктивної сторони злочину, кваліфікація здійснюється за статтями 26 та 27 КК і за відповідною статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за злочин, вчинений виконавцем.

Підбурювач — це особа, «яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину» (ч. 4 ст. 27 КК).

У кожному випадку підбурювання має індивідуальні риси. Спосіб підбурювання обирається особою залежно від рис та характеристик того, хто підбурюється, від характеру передбачуваного злочину, обставин, за яких здійснюється підбурювання і за яких повинен здійснитися злочин. При цьому методи підбурювання не впливають на кваліфікацію.

З об'єктивної сторони підбурювання характеризується як активна дія, спрямована на збудження у виконавця рішучості здійснити конкретний злочин. Підбурювання повинно мати на меті формування в особи наміру вчинити не абстрактний злочин, а конкретне злочинне діяння.

Для з'ясування, чи мало місце підбурювання і яка роль особи у здійсненні злочину, необхідно встановити в кожному разі засіб, яким скористався підбурювач. Встановлення механізму підбурювання дозволяє зрозуміти мотиви і цілі, які ставив перед собою підбурювач, що сприяє правильній кваліфікації скоєного та індивідуалізації відповідальності.

Методи, які використовуються підбурювачем, незважаючи на свій різновид, виражаються в обмежених формах: найчастіше у вербальній (загроза, переконання, порада, прохання тощо), рідше у письмовій. Надзвичайно рідко зустрічаються такі форми, як жести і міміка.

Підштовхуючи іншу особу до здійснення злочину, підбурювач може, використовуючи той чи інший засіб впливу, реалізувати свій або чужий задум, що не має значення для віднесення скоєного до підбурювання.

У чинному законодавстві немає вказівок на відповідальність за провокаційну діяльність, яка спонукає іншу особу до здійснення злочину. Однак судова практика такі випадки розглядає як підбурювання до відповідного злочину.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво» говориться: «Свідоме створення службовою особою обставин і умов, що зумовлюють пропонування чи одержання хабара, з метою викрити того, хто його дав або одержав (провокація хабара), є закінченим злочином з моменту вчинення зазначених дій незалежно від того, чи було дано або одержано хабар. Якщо з цією метою службова особа організувала давання чи одержання хабара, підбурювала до цього того, хто його дав чи одержав, або сприяла їм у цьому, її дії слід розцінювати ще й як співучасть у хабарництві та додатково кваліфікувати за відповідними частинами статей 27 і 369 чи статей 27 і 368 КК...» (п. 23).

Суб'єктивна сторона підбурювання характеризується наявністю прямого умислу. Винний усвідомлює, що своїми діями збуджує рішучість в іншої особи вчинити злочин, активно спрямовує волю до досягнення цієї мети, бажаючи його вчинення.

Мотиви і цілі підбурювача і виконавця можуть не збігатися за своїм змістом, однак це не впливає на кваліфікацію скоєного цими особами. Наприклад, якщо підбурювач на ґрунті ревнощів схиляє іншу особу до скоєння вбивства за грошову винагороду, то мотивом злочину у виконавця буде користь, і його дії кваліфікуються як умисне вбивство, вчинене з корисливих мотивів (п. 6 ч. 2 ст. 115 КК). Тому і дії підбурювача будуть кваліфікуватися за статтями 26, 27 та п. 6 ч. 2 ст. 115 КК.

Пособник — це «особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину» (ч. 5 ст. 27 КК).

Вивчення судової практики свідчить, що цей вид найчастіше зустрічається у співучасті з розподілом ролей (співучасть у тісному значенні слова). Його діяльність, як правило, менш небезпечна порівняно з діяльністю інших співучасників. Пособник менш активний, він не керує злочинною діяльністю, не виконує об'єктивної сторони злочину, не схиляє інших до здійснення злочину. Пособництво може вчинятися у різних формах, що повинно відображатися в кваліфікації вчиненого, а також при вирішенні питання про індивідуалізацію відповідальності.

У законодавчому визначенні пособництва (ч. 5 ст. 27 КК) передбачені форми і способи здійснення цієї діяльності, які можуть бути фізичними (матеріальними) й інтелектуальними (психічними). Враховуючи цю специфіку, теорія кримінального права поділяє пособництво на фізичне та інтелектуальне.

До фізичного пособництва відносять дії, що надають виконавцеві можливість здійснити об'єктивну сторону злочину. Це може виявитися в наданні виконавцеві необхідних засобів для скоєння злочину (наприклад, машини для здійснення крадіжки); в усуненні перешкод (наприклад, залишення відкритим складу матеріальних цінностей з метою подальшого розкрадання майна) тощо.

Інтелектуальне пособництво виражається в психічному впливі пособника на свідомість і волю виконавця. Цей вплив спрямований на зміцнення рішучості виконавця здійснити злочин, полегшення його скоєння тощо. До засобів інтелектуального пособництва відносять поради, вказівки, а також заздалегідь дану обіцянку приховати злочинця, знаряддя і засоби здійснення злочину, сліди злочину і предмети, здобуті злочинним шляхом, а також обіцянку придбати або збути такі предмети.

Сприяння виконавцеві порадами і вказівками полягає в роз'ясненні, поясненні більш відповідних способів здійснення злочину та інших обставин, які сприяють досягненню злочинних намірів. Ці поради і вказівки повинні підтримувати рішучість у виконавця здійснити злочин. Від підбурювача пособник відрізняється тим, що він не збуджує рішучість здійснити злочин, а лише підтримує цю рішучість. Пособник своїми порадами, вказівками полегшує, прискорює виконання злочинного наміру.

До інтелектуального пособництва належить і заздалегідь обіцяне приховування. Обіцянка приховати злочин, не повідомляти про нього правоохоронним органам (недонесення про достовірно відомий вчинений або підготовлюваний злочин) або не перешкоджати його здійсненню (заздалегідь обіцяне потурання) зміцнює рішучість виконавця до дії. У цьому виявляється суспільна небезпека інтелектуального пособництва. Якщо з будь-яких причин виконавець не зміг реалізувати своїх намірів, це ніяк не впливає на питання про притягнення до відповідальності за інтелектуальне пособництво.

Приховування, недонесення і потурання, які не були заздалегідь обіцяні, а отже, і не могли сприяти зміцненню рішучості виконавця до дії, розглядаються не як співучасть у злочині, а як причетність до злочину.

Відповідно до частин 6 і 7 ст. 27 КК «не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями 198 та 396 цього Кодексу.

Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину».

Як і при підбурюванні, мотиви і цілі пособника і виконавця можуть бути різними. Пособник, як і інші співучасники злочину, притягується до кримінальної відповідальності за тією самою статтею Особливої частини КК, що і виконавець, але з обов'язковим посиланням на ст. 27 КК.

Порівняльна характеристика інституту співучасті за КК України 1960 року та КК України 2001 року

У теоретичній спадщині в галузі кримінального права, напевно, немає більшої кількості праць, ніж ті, які присвячені вивченню інституту співучасті у злочині. Однак і зараз можна з впевненістю сказати, що в ньому існує безліч «білих плям», які відкривають простір для дослідників. Тому залишаються актуальними думки М. С. Таганцева, який зазначав, що цей інститут є одним із найбільш заплутаних у теорії кримінального права.

Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік від 25 грудня 1958 р., Кримінальні кодекси союзних республік 60-х років у своїх нормах не лише визначили поняття співучасті у злочині, а й досить розгорнуто характеризували види співучасників злочину. Це вперше знайшло своє закріплення в нормативному порядку.

Наприклад, ст. 19 КК України 1960 р. визначала:

«Співучастю визнається умисна спільна участь двох або більше осіб у здійсненні злочину.

Співучасниками злочину, поряд з виконавцями, визнаються організатори, підмовники і пособники.

Виконавцем визнається особа, яка безпосередньо вчинила злочин.

Організатором визнається особа, яка організувала здійснення злочину або керувала його здійсненням.

Підмовником визнається особа, яка схилила до здійснення злочину.

Пособником визнається особа, яка сприяла здійсненню злочину порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод, а також особа, яка заздалегідь обіцяла сховати злочинця, знаряддя і засоби вчинення злочину, сліди злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом.

Ступінь і характер участі кожного з співучасників у здійсненні злочину повинні бути враховані судом при призначенні покарання».

Як бачимо, рівень узагальнень, здійснений законодавством, був на декілька порядків вищим за попередній. У ньому знайшли нормативне відображення саме поняття співучасті та його ознаки, визначені види співучасників та дана характеристика діянь, що утворюють кожний із цих видів.

Одночасно закон робив акцент на суспільній небезпечності діяння, хоча і наголошував на необхідності врахування при призначенні покарання ступеня і характеру участі в злочині кожного із співучасників.

Звичайно, це був великий крок вперед на шляху як теоретичного розуміння змісту цього кримінально-правового інституту, так і його втілення в практику боротьби зі злочинністю.

Новим кроком у цьому напрямі стало законодавство 2001 р., яке присвятило інституту співучасті розділ VI. Воно визначає поняття співучасті у злочині в ст. 26, яка встановлює: «Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину».

Практичне завдання:

Гр. Линьок В.Т., запросивши 4.09.2001 своїх знайомих Веремєєнко А.Л. та Пащенко П.Н. до себе додому, запропонував їм здійснити крадіжку у продовольчому магазині «Оксамит», на що останні дали згоду.

Наступного дня, реалізуючи спільний умисел, Линьок зайшов до магазину, удаючи покупця, і з'ясував розміщення товару та грошового сейфу у магазині, про що повідомив співучасникам. В ніч з 5 на 6 вересня 2001 року Веремєєнко А.Л. шляхом розпилу дужки замку проникнув до магазину і викрав з нього 4 кольорових телевізори і 430 гривень з незачиненого сейфу. Вказані телевізори були ним завантажені у його власний легковий автомобіль. Під час виносу телевізорів до Веремєєнко підійшов гр. Хлопов А.А. і запитав, що Веремєєнко робить у приміщенні магазину. Веремєєнко, маючи на меті уникнути виклику Хлоповим співробітників міліції і затримання, завдав Хлопову удару по голові монтировкою, чим заподіяв потерпілому тяжкі тілесні ушкодження.

Після завершення розкрадання Веремєєнко привіз викрадені цінності до Пащенка для наступного розподілу між співучасниками грошей та реалізації Пащенком, відповідно до попередньої домовленості, кольорових телевізорів.

Яка форма співучасті має місце у даному випадку? Співучасниками якого виду є Линьок, Веремєєнко та Пащенко?

У даному випадку ми можемо говорити про складну співучасть у злочині, яка характеризується розподілом ролей між співучасниками злочину.

Серед них виділяються поряд із виконавцем й інші фігури — організатор, підбурювач, пособник. За суб'єктивними ознаками — це співучасть із попередньою домовленістю (змовою). Гр. Линьок В.Т. виконує роль організатора злочину, тому що саме він запропонував двом іншим громадянам здійснити злочин, розробив план. Веремєєнко А.Л. — безпосередній виконавець злочину, здійснив крадіжку та наніс тяжкі тілесні ушкодження гр. Хлопову А.А. Пащенко П.Н. — пособник вчиненого злочину, оскільки сам безпосередньо не приймав участі у злочині, але на його квартирі зберігалися викрадені речі і він мав займатися їх реалізацією.

Використана література:

1. Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина. Підручник. — Київ: Атака, 2004
2. Кримінальний Кодекс України (Прийнятий сьомою сесією Верховної Ради України 5 квітня 2001 р.) Офіційний текст. К.: Юрінком Інтер, 2002
3. Кримінальний Кодекс України (затверджений Законом від 28 грудня 1960 року. Офіційний текст із змінами і доповненнями за станом на 1 лютого 1996 року). — К., 1996