Форми кредиту

ФОРМИ КРЕДИТУ

Форма кредиту є синтезом його змісту та організаційної побудови кредитних відносин. Її визначають за функціональними ознаками: сутність кредитних відносин, коло учасників (суб'єктів) кредитної операції, об'єкт та сфера кредитування тощо. До функціональних форм кредиту відносять: комерційний, банківський, споживчий, державний і міжнародний кредит.

1. КОМЕРЦІЙНИЙ КРЕДИТ

Комерційний кредит — це форма кредиту в товарному вигляді, яку продавці надають покупцям через відстрочку платежу за реалізовані товари чи надані послуги.*

Об'єктом такого кредиту виступає товарний капітал, а суб'єктами — сторони товарної угоди (контракту): продавець виступає кредитором, а покупець — позичальником. Комерційний кредит може застосовуватися не лише у відносинах між продавцем і покупцем, а й, наприклад, у взаємодії підприємств-суміжників.

Мета комерційного кредиту — пришвидшити реалізацію товарів і послуг та отримати додатковий прибуток у формі позичкового процента, закладеного в ціну товару. Саме це робить такий кредит привабливим для фірми-продавця. Для фірми-покупця комерційний кредит дає змогу тимчасово заощадити кошти та зменшити потребу в банківських позиках.

В основі комерційного кредиту лежать договірні зобов'язання та господарські зв'язки між контрагентами, що визначають умови кредитування. Наприклад, якщо покупець тимчасово не може оплатити покупку власними коштами, а продавець прагне будь-що збути товар, то зобов'язання за договором можуть бути виконані шляхом продажу товару під боргові зобов'язання, тобто з відстроченням платежу. Кредитні відносини між контрагентами оформлюються документально у вигляді комерційних векселів — зобов'язань боржника сплатити кредитору вказану суму у визначений термін. Комерційний вексель зазвичай є гарантією оплати товарів і підтвердженням надання комерційного кредиту. Таким чином, вексель — це документ, що формалізує фінансово-господарські відносини між кредитором і боржником щодо конкретної товарної операції.

Кредитні відносини насамперед базуються на особистій довірі між кредитором і позичальником та на їхній ринковій репутації. Ключовим фактором для проведення кредитної операції є фінансовий стан контрагентів: розмір комерційного кредиту залежить, з одного боку, від фінансових можливостей кредитора та здатності рефінансувати тимчасово вилучені з обороту кошти, а з іншого — від кредитоспроможності позичальника, тобто його спроможності погасити заборгованість за векселем. Саме тому комерційний кредит є особливо ризикованим для кредитора.

Комерційний кредит обслуговує лише завершальну стадію обороту товарів, тому сфера його застосування обмежена. Водночас він стимулює та прискорює збут товарів і скорочує час перебування капіталу в товарній формі.

Комерційний кредит має короткостроковий характер (до одного року), оскільки є атрибутом товарообміну. Конкретні строки та розмір кредиту визначаються видом і вартістю товару, фінансовим станом контрагентів та ринковою кон'юнктурою.

Погашення комерційного кредиту може відбуватися:

• сплатою позичальником боргу за векселем, тобто інкасацією векселів;
• передачею векселя іншій особі через індосамент;
• переоформленням комерційного кредиту на банківський (дисконтування векселів), що означає перехід товарної форми кредиту в грошову.

Якщо платіж за векселем не здійснено вчасно або від нього відмовляються, кредитор (власник векселя) протестує вексель.

Відродження та легалізація комерційного кредиту в Україні пов'язані з активним розвитком ринкових відносин і демонополізацією банківської справи, оскільки комерційний кредит найкраще відповідає ринковій кон'юнктурі. Він дозволяє учасникам ринку самостійно розпоряджатися тимчасово вільними матеріально-фінансовими ресурсами та оперативно обирати необхідний вид платіжних засобів.

Запровадження комерційного кредиту на основі вексельного обігу розширює платіжні можливості покупця: відстрочка платежу одним або кількома продавцями дозволяє платнику маневрувати фінансовими активами, а обіг векселів вводить у господарський оборот додаткові платіжні засоби. Комерційний кредит сприяє прискоренню розрахунків і зменшенню обсягів неплатежів між підприємцями.

Серед переваг комерційного кредиту — його оперативність і технічна простота оформлення. Він активізує механізм мобілізації фінансових активів, зменшує обсяги прямого банківського кредитування та, відповідно, масу безготівкових грошей. Посилюються взаємоконтроль і взаємозалежність між суб'єктами комерційного кредиту. Доцільність його використання підтверджується також тим, що кредиторська та дебіторська заборгованості суб'єктів потрапляють у рамки договірних відносин і оформлюються офіційним юридичним документом — векселем.

Розширення сфери комерційного кредитування сприяє стабілізації грошового обігу через відновлення товарного забезпечення грошової маси. Цей висновок базується на класичному законі товарного та грошового обігу.

2. СПОЖИВЧИЙ КРЕДИТ

Споживчий кредит — це кредит, що надається виключно в національній валюті фізичним особам-резидентам на придбання споживчих товарів і послуг із поступовим погашенням.

Споживчий кредит відображає відносини між кредитором і позичальником щодо фінансування кінцевого споживання. Його призначення — задоволення споживчих потреб населення. Видача таких кредитів, з одного боку, підвищує поточний платоспроможний попит і життєвий рівень населення, а з іншого — прискорює реалізацію товарних запасів і надання послуг.

У країнах із ринковою економікою споживчий кредит як зручна та вигідна форма обслуговування населення використовується для купівлі предметів особистого користування, переважно дорогих: будинків, автомобілів, меблів, дачних ділянок тощо. В умовах економічної кризи обсяги споживчого кредитування різко скорочуються, а якщо кредити й надаються, то під високі проценти, що робить їх недоступними для широких верств населення.

Суб'єктами кредитних відносин тут виступають фізичні особи-позичальники, комерційні банки, парабанки (ломбарди, кредитні спілки, кооперативи), підприємства та організації-кредитори. Між кредитором і позичальником можуть діяти посередники, наприклад торгові організації.

Комерційні банки можуть надавати споживчі кредити безпосередньо позичальникам, які звертаються до банку за позичкою (прямі кредити), або через посередників (торгову фірму, прокат, ломбард), які продають товар споживачу, надають послуги чи обслуговують їх під зобов'язання позичальника (непрямі кредити). Серед непрямих кредитів найпоширеніші позички на купівлю товарів тривалого користування. У такому разі обслуговування позичальника здійснюється спільно банком і торговельною фірмою, для чого вони укладають угоду про надання кредиту для купівлі товару на виплат. Клієнт (покупець) спочатку оплачує 30–40 % вартості товару, а на неоплачену частину банк надає позичку та перераховує кошти торговій фірмі, залишаючи собі суму початкового внеску клієнта як забезпечення кредиту. Після погашення позички початковий внесок перераховується на рахунок торговельної фірми.

Можливий інший варіант: на неоплачену частину виписуються векселі зі строком, що відповідає періоду відстрочки платежу. Банк обліковує векселі та перераховує гроші торговельній фірмі. Коли настає строк погашення, позичальник сплачує векселі, повертаючи таким чином позичку.

В Україні банки надають кредити фізичним особам на комерційній основі на такі цілі (об'єкти):

— інвестиційні кредити — на будівництво, купівлю та ремонт житлових будинків, дач та інших будівель;

— споживчі кредити — на придбання споживчих товарів і послуг;

— кредити на розвиток особистого господарства — придбання сільськогосподарської техніки, транспортних засобів, ВРХ, кормів, мінеральних добрив тощо;

— кредити на нагальні потреби;

— цільові кредити для окремих соціальних верств (молодих сімей, студентів, ветеранів, пенсіонерів та інших). Як правило, такі кредити зміцнюють матеріальну базу, підвищують добробут, сприяють закріпленню кадрів за місцем роботи та мають яскраве соціальне спрямування. Вони видаються здебільшого на пільгових умовах під гарантії відповідних підприємств і організацій.

Кредитні відносини між банком і позичальником, зокрема питання порядку видачі та погашення кредиту, регулюються кредитними договорами. Банк надає кредити фізичним особам у розмірах, що визначаються на основі вартості товарів і послуг, які є об'єктом кредитування. Розмір інвестиційних кредитів обмежується вартістю майна (майнових прав), що може бути передане банку в забезпечення, та сумою поточних доходів позичальника (за вирахуванням обов'язкових платежів) протягом 10 років. Строк кредиту встановлюється залежно від об'єкта кредитування, розміру позички та платоспроможності позичальника, але не може перевищувати 10 років із дня надання.

Позичка може видаватися під заставу цінних паперів: облігацій, акцій, сертифікатів чи депозитів. Заставодавцем можуть бути й треті особи. Банк приймає заставлені цінні папери на зберігання та повертає їх позичальнику лише після повного погашення боргу. Якщо борг не погашено своєчасно, банк має право реалізувати заставлені цінні папери. Тому важливо, щоб банк правильно оцінив їхню ліквідність, тобто швидкість і ціну можливої реалізації. Нині банки віддають перевагу облігаціям внутрішньої державної позики та векселям, авальованим першокласними банками. Актуальним є також іпотечне кредитування під заставу нерухомості. У цьому разі критично важливо зробити реальну ринкову оцінку предмета застави, тому банки, що видають кредити під заставу, створюють спеціальні підрозділи — відділи заставних операцій.

Фізичні особи погашають кредити переказом коштів через банк з особистого вкладу чи депозитного рахунка, поштовими переказами або готівкою.

Комерційні банки постійно прагнуть пропонувати нові послуги для розширення спектра кредитних операцій і залучення нових клієнтів. До нових видів споживчого кредиту належать чековий кредит і кредитні картки.

Чековий кредит — це одна з форм споживчого кредиту, що надається комерційними банками клієнтам за їхніми запитами, переважно з відстроченням платежу. Процес кредитування пов'язаний із наявністю поточного рахунка клієнта з використанням овердрафту (від'ємне сальдо на поточному рахунку) або з відкриттям спеціального чекового рахунка. У першому варіанті оплата чеків здійснюється з поточного рахунка клієнта. За браку коштів банк покриває від'ємне (дебетове) сальдо кредитом у межах визначеного ліміту. Погашення кредиту відбувається за рахунок поточних надходжень або спеціальних внесків.

В іншому варіанті банки використовують спеціальні чекові рахунки, для яких емітують клієнтам чеки відповідної вартості. Такі чеки можуть мати особливу форму та код, що забезпечує їх ідентифікацію під час опрацювання банком-емітентом. Використання клієнтом чеків поступово вичерпує ліміт кредитування, а надходження платежів (внесків) на чековий рахунок відновлює ліміт.

Кредитна картка — одна з форм споживчого кредиту. Власника кредитної картки обслуговують банк, що її видав, і торговельна організація. Для останньої кредитна картка є гарантією відкриття покупцю кредиту в банку.

Кредитна картка видається клієнту за умови, що стан його депозитних і позичкових операцій із банком задовольняє останній. На кожну картку встановлюється ліміт кредитування у вигляді ліміту покупок, який може періодично змінюватися залежно від кредитоспроможності клієнта. Обслуговування клієнта за допомогою кредитної картки відбувається за такою схемою. Торговельні організації передають у банк рахунки за товари, продані власникам карток. Банк оплачує їх, переказуючи гроші на поточний рахунок торговельної організації. Паралельно торговельна організація щомісяця надсилає власнику картки рахунок за куплені протягом місяця товари. У межах певного строку на цю суму відсотки не нараховуються, а пізніше рахунок конвертується в позику. Так виникають зобов'язання власника кредитної картки перед банком. Кредит періодично погашається клієнтом, що відновлює ліміт кредитування. Якщо погашення боргу відбувається неакуратно та виникає прострочення, банк може вилучити кредитну картку або зменшити ліміт кредитування.

Запровадження кредитних карток вважається найбільшою «революцією» у банківській справі. Вони забезпечують надання споживчого кредиту, стають засобом обігу та скорочують потребу в готівці. Крім того, вони можуть працювати як дебетові картки, забезпечуючи постійний доступ клієнтів до власних рахунків. Наприклад, їх можна використовувати для отримання готівки цілодобово через касові автомати, депонування чеків, переказу грошей з поточних рахунків на строкові вклади та погашення позичок.

Ломбарди — це кредитні установи, що надають грошові позики під заставу рухомого майна, забезпечуючи при цьому дбайливе збереження предметів особистого користування та домашнього вжитку, охорону від грабунку, пожежі тощо. Страхування прийнятого майна здійснюється за рахунок заставодавця. Розмір і строки позички визначаються договором залежно від виду та суми оцінки закладених речей. Вартість застави, як правило, має перевищувати суму кредиту. Оцінка предметів, що передаються на зберігання чи під заставу для отримання позички, встановлюється за домовленістю сторін. Якщо кредит не повернуто своєчасно, право власності на заставлене майно переходить до кредитора, який (після закінчення встановленого пільгового строку) має право реалізувати майно та відшкодувати з виторгу суму боргу разом із нарахованими процентами.

3. ДЕРЖАВНИЙ КРЕДИТ

Специфічним різновидом кредитних відносин є державний кредит, коли позичальником виступає держава, а кредиторами — юридичні та фізичні особи. У сфері міжнародного кредиту держава може бути як позичальником, так і кредитором.

Основне призначення державного кредиту — мобілізація грошових коштів (позичкових капіталів) для фінансування державних витрат, особливо за дефіцитного державного бюджету. Для кредиторів державний кредит є формою заощадження або інвестування коштів у цінні папери, що приносить додатковий гарантований дохід.

Державний кредит реалізується через державні позики, які розміщуються (переважно) фінансово-кредитними установами серед юридичних та фізичних осіб.

Державні позики поділяються:

1) залежно від того, хто є позичальником (центральні чи місцеві органи влади):

• на централізовані (позичальник — уряд або вповноважене ним міністерство фінансів);
• децентралізовані (позичальники — місцеві органи влади);

2) залежно від місця одержання кредиту:

• на внутрішні (розміщуються всередині країни);
• зовнішні (надаються МВФ, МБРР та іншими міжнародними й державними кредитними установами США, Німеччини, Канади та інших країн);

3) залежно від строку погашення:

• на короткострокові (до одного року);
• середньострокові (понад 5 років);

4) залежно від порядку оформлення кредитних відносин:

• на облігаційні (передбачають розміщення державних облігацій);
• безоблігаційні (розміщуються під скарбницькі зобов'язання або передбачають пряме кредитування центральним банком державного бюджету).

Державні позики реалізуються через розміщення державних цінних паперів: облігацій, скарбницьких зобов'язань, ощадних сертифікатів. Державні цінні папери можуть випускати як центральний уряд, так і місцеві органи влади на підставі спеціального рішення, у якому визначаються емітент, умови випуску, порядок розміщення цінних паперів і порядок погашення боргових зобов'язань (державного боргу).

В окремих випадках, коли державний борг хронічно зростає, держава може вдатися до конверсії позик — зміни раніше встановлених умов державних позик (процента, строку погашення, валюти позики) на нові. Конверсія державних позик може бути: добровільною, коли власник облігації має право не погодитися з новими умовами та забрати суму позики назад; примусовою, коли старі позики обмінюються на нові без урахування бажань кредитора; факультативною, коли кредитор може частково погодитися зі зміною умов позики.

В Україні державний кредит зазвичай спрямовується на покриття бюджетного дефіциту, який хронічно зростає через розлад економіки та постійний спад виробництва. До 1996 р. дефіцит державного бюджету в Україні перевищував допустимі межі (5–8 % від обсягу ВВП) і покривався переважно прямими кредитами Національного банку, тобто емісією грошей, що призводило до зростання темпів інфляції. 1995 р. уряд України змінив політику щодо джерел покриття дефіциту бюджету, розпочавши емісію облігацій внутрішньої державної позики. Надалі передбачено покривати дефіцит державного бюджету виключно за рахунок внутрішніх і зовнішніх державних позик, тобто користуватися лише ринковими методами формування та регулювання державного боргу.

4. МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТ

Міжнародний кредит — це надання позичкових капіталів одних країн іншим у тимчасове користування на засадах оплати та повернення в домовлені строки. Кошти для міжнародного кредиту мобілізуються на міжнародному та національних ринках позичкових капіталів. Суб'єктами міжнародного кредиту є банки, фірми, держави, міжнародні валютно-кредитні організації. Об'єктами кредитування виступають передані кредитором у тимчасове розпорядження позичальника товарні й валютні ресурси.

Міжнародний кредит функціонує в різноманітних формах. Залежно від того, хто є кредитором, розрізняють кредит фірмовий, банківський, урядовий. Стосовно об'єктів кредитування міжнародний кредит буває фінансовим і комерційним.

Фірмовий (комерційний) кредит означає відстрочення платежу за продані в кредит товари. Кредитором виступає фірма-експортер, а позичальником — імпортер. З погляду позичальника фірмовий кредит є найменш зручним, оскільки сфера його функціонування обмежена, а позичальник потрапляє в пряму комерційну залежність від кредитора.

Гнучкішим є міжнародний банківський кредит, коли одним із суб'єктів кредитних відносин стає банк. За формою міжнародний банківський кредит є фінансовим кредитом.

Фінансовий кредит — це надання кредитів у грошовій (валютній) формі. Фінансові кредити можуть надаватися у валютах країни-кредитора, країни-боржника, а також в іншій валюті або в кількох валютах, як це буває на європейському ринку, коли позику розміщують одночасно в кількох країнах. Однією з форм фінансових кредитів є облігаційні позики, що розміщуються іноземними позичальниками на міжнародному та національному ринках позичкового капіталу за допомогою банків. Крім того, міжнародні банки виконують гарантійні функції.

Урядовий кредит (міжурядові позики) — різновид міжнародного кредиту, який одна країна надає іншій у товарній або грошовій формі за міжурядовою угодою. У широкому розумінні до міжурядових позик належать кредити міжнародних валютно-кредитних організацій, що надаються через МВФ, групу МБРР, Європейський інвестиційний банк та інші фінансово-кредитні інститути.

Для урядового кредиту характерно, що суб'єктами кредитних відносин стають окремі держави, а об'єктом перерозподілу — їхній національний дохід. Як правило, урядовий кредит надається на пільговіших умовах, ніж приватний. Він може бути безпроцентним, пільговим, може надаватися у вигляді субсидій. Найчастіше урядовий кредит є цільовим для забезпечення конкретних проектів, програм економічного та соціального розвитку. Міжурядові позики можуть набирати форми інвестиційного кредиту, який використовується для фінансування капітальних вкладень або балансування платежів між країнами.

У міжнародному обороті кредит виконує функцію нагромадження та перерозподілу позичкових капіталів між країнами для забезпечення потреб розширеного відтворення з метою отримання максимальних прибутків. Міжнародний кредит відіграє важливу роль, а саме:

• сприяє інтернаціоналізації виробництва та обміну;
• сприяє зміцненню міжнародних економічних зв'язків;
• підвищує економічну ефективність зовнішньої торгівлі, стимулює та прискорює зростання світового товарообороту;
• забезпечує безперервність міжнародних розрахунків та прискорює міжнародний оборот коштів;
• є методом регулювання платіжних балансів;
• посилює конкуренцію між країнами, оскільки використовується як знаряддя конкурентної боротьби за ринки збуту.

В Україну залучаються іноземні кредити для розв'язання проблем, пов'язаних зі структурною перебудовою економіки, технічним переоснащенням і модернізацією виробничих процесів, проведенням конверсії та розвитком експортного потенціалу.

Міжнародні кредити залучаються на підставі міжнародних угод, що укладаються між суб'єктами кредитних відносин. Для координації діяльності економічних агентів України щодо залучення та цільового використання іноземних кредитів створено Валютно-кредитну раду при Кабінеті Міністрів.

Протягом останніх років Україна уклала низку міжнародних угод щодо відкриття кредитних ліній під конкретні проекти й програми. Набрала сталого характеру співпраця Національного банку України (головного агента Уряду) з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком і Європейським банком реконструкції та розвитку. 1995 р. було підписано угоду про кредит «стенд-бай» Україні з боку МВФ, опрацьовано кілька проектів реструктуризації та підтримки фінансового сектора, що реалізуються спільно зі Світовим банком починаючи з 1996 р. Набула чинності (1996) керована НБУ кредитна лінія з ЄБРР на підтримку малого та середнього підприємництва шляхом переуступлення кредитів через ряд комерційних банків.

Розширилися також двосторонні зв'язки з центральними банками багатьох зарубіжних країн. Підписано угоди про співробітництво з центральними банками Німеччини, Франції, Нідерландів, Китаю, Ірану. Триває співпраця з фінансовими установами США через Агентство міжнародного розвитку США.

Однак нині відбувається процес швидкого зростання зовнішнього боргу держави та погіршення показників, що характеризують його обслуговування. Це можна пояснити такими обставинами:

по-перше, високими темпами зростає обсяг іноземних кредитів, що призводить до надмірного накопичення боргових зобов'язань перед іноземними кредиторами. Ці зобов'язання не завжди підкріплені потенційними фінансовими можливостями (внутрішніми джерелами) погашення зовнішнього боргу;

по-друге, ускладнюються умови використання кредитних ресурсів внаслідок внутрішньої економічної та соціальної нестабільності в країні, виникає недовіра окремих іноземних банків-кредиторів до кредитоспроможності позичальників. Низький економічний потенціал України призвів до значного зниження кредитного рейтингу країни. Сьогодні Україна належить до групи країн із високим кредитним ризиком;

по-третє, іноземні кредити часто використовуються в Україні вкрай неефективно. До того ж так званий економічний романтизм наших економічних агентів призвів до невиправдано оптимістичних прогнозів розвитку економіки. Тому її потенційні можливості були надто переоцінені, а кредитів залучено більше, ніж держава реально може обслужити. Нині наша держава змушена обслуговувати свій зовнішній борг частково за рахунок кредитів МВФ. Але погашати кредити за рахунок нових кредитів — це неприпустимо, оскільки загрожує остаточним банкрутством держави.

Відтак головне завдання органів системи управління зовнішнім боргом — здійснення системного аналізу та контролю за ефективним використанням іноземних кредитів відповідно до реальних можливостей країни обслужити свій зовнішній борг. Такий аналіз будь-яка держава розпочинає з вивчення сукупного розміру заборгованості, рівня заборгованості на душу населення, обсягу нетто-заборгованості. При цьому розглядається динаміка, структура за строками, валютою та джерелами утворення зовнішньої заборгованості.

Потім аналізуються відносні показники, тобто абсолютні розміри заборгованості пов'язуються з показниками економічного розвитку країни. Наприклад, порівнюється сума зовнішнього боргу з обсягом ВВП або з обсягом експортних доходів тощо. Аналіз показує, яку частку експортних надходжень спрямовано на погашення боргу, тобто скільки років (орієнтовно) потрібно для погашення зовнішньої заборгованості.

Серед усіх цих різноманітних показників головним є норма обслуговування боргу. Вона обраховується як відношення суми платежів за обслуговування зовнішньої заборгованості (сплата процентів та погашення капітальної суми боргу) до загального обсягу експорту. Цей показник свідчить, яка частка валютного прибутку вилучається на певний період з економічного обороту країни і не може бути використана ні для нагромадження, ні для споживання.

Під час аналізу міжнародної валютної ліквідності враховуються також стан і тенденції платіжного балансу, співвідношення валютних резервів та обсягу імпорту і багато інших показників.

5. БАНКІВСЬКИЙ КРЕДИТ

Банківський кредит — це позичковий капітал банку в грошовій формі, що передається в тимчасове користування на умовах належного забезпечення, повернення у визначений строк, оплати та цільового характеру використання. Він відображає економічні відносини між суб'єктами кредитування: кредитором — банком, який надає кредити, і позичальником — суб'єктом кредитних відносин, який отримує в тимчасове користування кредитні кошти. Позичальниками можуть бути економічні агенти (фізичні та юридичні особи, держава), які відчувають потребу в кредиті. Кредитні відносини між банком і позичальником будуються на підставі кредитних договорів.

Об'єктом банківського кредиту є грошовий капітал. Банки можуть надавати кредити як у національній, так і в іноземній валюті. Прямий банківський кредит надається безпосередньо тим позичальникам, які мають у цьому потребу, на підставі індивідуальних кредитних угод. Непрямий банківський кредит надається через посередника. Він може набирати форми фінансових зобов'язань банку. Прикладом непрямого банківського кредиту може бути облік векселів, факторингові, фондові, гарантійні операції тощо.

Банківська система через надання кредитів організовує й обслуговує рух капіталу, забезпечує його залучення та перерозподіл у ті сфери виробництва й обігу, де виникає дефіцит капіталу. Банківський кредит також тісно пов'язаний з емісією грошей в обіг.

Банк надає кредити на здійснення заходів, передбачених статутом позичальника, на підставі індивідуальної кредитної угоди з урахуванням власного кредитного ризику. Діяльність банків у галузі кредитування має бути спрямована на проведення єдиної грошово-кредитної політики в країні, на зміцнення та стабілізацію національної валюти.

Кредити надаються позичальникам для здійснення заходів, пов'язаних із:

• розвитком виробництва та товарообороту;

• інвестиційною діяльністю;

• приватизацією державного майна;

• задоволенням споживчих потреб;

• іншими напрямами функціонування господарської діяльності. Забороняється використання позичальниками кредитів:

• на покриття збитків;

• формування та збільшення статутного фонду комерційних банків;

• придбання цінних паперів будь-яких підприємств.

Кредити, отримані комерційними банками за рахунок централізованих ресурсів Національного банку України, не можуть бути спрямовані:

• на конвертування національної валюти у валюту інших держав;

• викуп державного майна;

• використання в цілях, які не обумовлені кредитною угодою.

У разі отримання централізованих ресурсів Національного банку України комерційні банки не мають права здійснювати операції з продажу власних кредитних ресурсів іншим банкам.