Формування української партії 19-20 століття

Вступ.

1. Національний рух та виникнення українських партій у ХІХ – на початку XX ст.

2. Українські партії на початку ХХ ст.: програми, стратегія, тактика.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

На зламі XIX–XX століть український рух швидко полишив вузькі рамки українофільства. Молодші діячі різко критикували культурництво та декларували повний розрив із ним. Унаслідок цього в українському русі дедалі більше утверджувалися політичні ідеї, а сам рух почав перебудовуватися на партійних засадах. В Україні постало кілька центристських і лівоцентристських партій, які особливо опікувалися соціальними питаннями. Провідну роль тут відіграла Революційна українська партія, а згодом — її наступниця, Українська соціал-демократична робітнича партія. Натомість Українська народна партія та Українська радикально-демократична партія мали переважно національне спрямування. Серед тогочасних національних гасел домінувала вимога національно-територіальної автономії України.

У цей період до українського руху долучилося нове покоління, яке формувалося в умовах прискореної модернізації Росії, її трансформації в капіталістичну державу, що відбувалася на тлі збереження імперської системи влади. Ця система дедалі більше гальмувала суспільний поступ, що спричиняло піднесення революційних настроїв і політизацію громадського життя, зокрема й українського руху. Українофільство втратило здатність мобілізувати націю: уже в 1890-х роках воно сприймалося як анахронізм, що викликав у молоді лише гостру критику, адже життя стрімко змінювалося.

Українські партії згуртовували переважно молоду інтелігенцію й за кількістю членів поступалися російським політичним силам, які виникали в той самий час. Національне питання стало тим водорозділом, що унеможливив спільну практичну діяльність цих партій, а з боку російських консервативних кіл воно викликало відверту ворожість.

1. Національний рух та створення українських партій у ХІХ – на початку XX ст.

Наприкінці XIX — на початку XX століття національний рух в Україні помітно пожвавішав. Зросла активність політичних сил, посилилася тенденція до їхнього об’єднання, а новостворені політичні осередки дедалі чіткіше визначали власну позицію.

У 1897 році на нелегальному з’їзді представників громад у Києві постала Всеукраїнська загальна організація. Почесними членами її стали діячі «старої громади» — В. Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, а дійсними членами — В. Беренштам, М. Кононенко, О. Лотоцький, Є. Чикаленко та інші. До складу організації входило близько 20 українських громад і чимало студентських груп. Виникнення та діяльність Всеукраїнської загальної організації стали своєрідним підсумком громадівського руху, спробою організаційно згуртувати патріотичні сили. Однак її орієнтація на культурницьку роботу вже не відповідала ані вимогам часу, ані настроям значної частини учасників національного руху, особливо молоді. Тому вже 1900 року група студентських українофільських гуртків у Харкові заснувала першу на східноукраїнських землях політичну організацію — Революційну українську партію (РУП), до якої увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. РУП об’єднала «вільні громади», що діяли в Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ніжині та інших містах.

Першим програмним документом організації стала брошура «Самостійна Україна», автор якої — харківський адвокат М. Міхновський.

Міхновський Микола Іванович (1873—1924) — діяч національно-визвольного руху. Народився в с. Турівка на Київщині. Навчався на правничому факультеті Київського університету. У студентські роки був одним з ініціаторів створення таємного «Братства тарасівців» (1891). Працюючи адвокатом, виступав на політичних процесах, брав активну участь в українському русі. Його брошура «Самостійна Україна» (1900) стала програмою Революційної української партії в перший період її діяльності. Був одним з організаторів та лідерів створеної в 1901—1902 pp. Української народної партії, для якої написав «Десять заповідей» та «Програму», що обстоювала ідею самостійності української держави. Після Лютневої революції 1917 р. — ініціатор створення українського національного війська. Під час Гетьманщини зблизився з Українською демократично-хліборобською партією, але після проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму. Після встановлення більшовицької влади зазнав жорстоких переслідувань, а в квітні 1924 р. був знайдений повішеним у власному саду[8, c. 294-295].

Цей твір, опублікований 1900 року у Львові, ґрунтувався на засадах патріотизму, радикалізму та безкомпромісності. «Самостійна Україна» не є повноцінною партійною програмою, оскільки не окреслює основні напрями діяльності, соціальну базу тощо. Однак цей емоційний маніфест містить принципово важливі орієнтири:

1) визначає мету партії — створення політично незалежної української держави. «Державна самостійність єсть головна умова існування націй, — зазначає М. Міхновський, — а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин»;

2) вказує на нового лідера національного руху — інтелігенцію третьої хвилі, яка, на відміну від першої (Чарторийські, Вишневецькі, Тишкевичі та ін.) та другої (Безбородьки, Прокоповичі та ін.), служить своєму народові;

3) розкриває спосіб досягнення поставленої мети — «боротьба кривава і безпощадна». «Війна проводитиметься усіма засобами, — акцентує "Самостійна Україна", — ...ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою»;

4) конкретизує основні принципи боротьби — «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас». «Україна для українців». «Поборемо або вмремо»;

5) закликає до розмежування з представниками поміркованого крила національного руху: «...українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв’язків».

Брошура М. Міхновського недовго була головним програмним документом РУП. Згодом вона стала своєрідним індикатором для політичного самовизначення та розмежування в організації. Більшості рупівців не імпонували нетолерантність, категоричність, радикалізм і ставка на силові методи розв’язання національного питання, якими просякнута «Самостійна Україна». Проте М. Міхновський та його прибічники твердо трималися платформи цього документа. Це спричинило перший розкол у РУП та створення 1902 року міхновцями Української народної партії (УНП). Невдовзі стався другий розкол — 1903 року від РУП відокремилася група на чолі з Б. Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були численними й не мали значного впливу в народних масах, але їхнє виникнення засвідчувало процес політичної диференціації в РУП, виділення з неї крайніх правих і лівих елементів[3, c. 411-412].

На початку XX століття РУП стала втіленням політизації національного руху. Організація діяла досить активно. За перші три роки існування було створено мережу рупівських груп у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Навіть на Кубані, де в Катеринодарі вчителював С. Петлюра, деякий час діяв осередок РУП. Діяльністю керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Основними формами активності були пропаганда та агітація. Пропагандистський арсенал рупівців охоплював нелегальні періодичні видання (газета «Селянин», журнал «Гасло» тощо), численні брошури та прокламації. Головним об’єктом пропаганди було селянство, яке, на думку рупівців, становило основу української нації. Лівобережжя стало базовим регіоном діяльності РУП, хоча її вплив поширювався також на Поділля та Волинь.

Рупівські пропаганда та агітація не минули безслідно. Саме в них поліція вбачала головну причину антипоміщицьких селянських виступів 1902 року на Полтавщині та Харківщині, у яких взяло участь понад 150 тис. осіб. У ході визвольних змагань у РУП дедалі більше поширювалися соціал-демократичні погляди та настрої. Зрештою це призвело до чергового розколу. У 1904 році частина рупівців на чолі з М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним гаслам і утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка невдовзі на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії. Спілчани вважали, що розв’язання національного питання є похідним від вирішення соціально-економічних проблем на марксистській платформі.

У цей критичний для РУП період більшість її членів поступово схилялася до створення української соціал-демократії. Очолювана М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою, ця частина партії стояла на позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом. Це зумовило 1905 року кардинальну реорганізацію та трансформацію РУП, її перетворення на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

Наростання революційної кризи та інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до активності й політичної самоорганізації помірковані кола українського національного руху. У 1904 році із Всеукраїнської загальної організації з ініціативи Є. Чикаленка виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП).

Чикаленко Євген Харламович (1861—1929) — громадський діяч, меценат, за фахом агроном. Народився в с. Перешори Херсонської губернії у багатій селянській сім’ї. Навчався в Харківському університеті, де вступив до української студентської громади, у 1884 р. заарештований за участь у гуртку «драгоманівців» В. Мальованого і висланий до Перешорів. У 1894 р. переїхав до Одеси, в 1900 р. — до Києва. Один із провідних членів «Старої громади» (з 1900), Української демократичної партії (з 1904) та Української демократично-радикальної партії (з 1905), засновник і фактичний голова Товариства українських поступовців. У 1897 р. в Одесі та згодом у Санкт-Петербурзі вийшли його популярні «Розмови про сільське хазяйство». Фінансував видання словника М. Комарова, газети «Селянин» (Львів), діяльність Академічного Дому (Львів), був видавцем єдиної україномовної щоденної газети в Російській імперії — «Громадська думка» (потім «Рада»). Під час Першої світової війни жив у Фінляндії, Петрограді та Москві. Після Лютневої революції 1917 р. повернувся в Україну, але активної участі в політичному житті не брав. У січні 1919 р. виїхав до Галичини, де був інтернований поляками. З 1920 р. мешкав в Австрії. У 1925 р. став головою Термінологічної комісії Української сільськогосподарської академії в Подебрадах (Чехословаччина). Автор «Спогадів» (1925—1926) та «Щоденника» (1931).

Ця організація дотримувалася ліберальних позицій і виступала за встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у складі федеративної Росії. Певні розбіжності в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною демократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП).

Єфремов Сергій Олександрович (1876—1939) — політичний діяч, публіцист, літературний критик та літературознавець. Походив із сім’ї священика. Закінчив Київський університет, із середини 90-х років займався літературною діяльністю. Належав до ліберального крила українського руху, був одним із лідерів ТУП, пізніше — головою УПСФ, заступником Голови Центральної Ради, редактором газети «Нова Рада», генеральним секретарем з міжнаціональних питань. Ідеолог і теоретик національного руху. Співробітничав з Українським Національним Союзом, проте був противником антигетьманського повстання. Під час Директорії працював в Українській Академії наук. У радянські часи — на науковій роботі, був обраний академіком, а згодом віце-президентом ВУАН. 2 липня 1929 року заарештований і в березні 1930 р. засуджений у «справі СВУ» (як нібито один з її керівників) до 10 років тюремного ув’язнення. Помер в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 року.

Згодом розкол вдалося подолати. У 1905 році УДП та УРП об’єдналися в одну організацію — Українську демократично-радикальну партію (УДРП)[4, c. 467-469].

Отже, на рубежі XIX і XX століть помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко відбувається витіснення культурницьких форм роботи політичними, поглиблюється розкол між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згуртування та політичного самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії.

Напередодні революції політична палітра охоплювала широкий спектр національних політичних партій. Найрадикальніші з них висунули гасло державної незалежності України. Характерною ознакою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих національно-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати свої сили на національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися на загальноросійські політичні партії консервативного та ліберального напрямів[7, c. 324].

2. Українські партії на початку ХХ ст., їх програми, стратегія, тактика

На противагу антинародній колонізаторській політиці російського царизму на початку XX століття розгорнулася масова політична боротьба. У національно-визвольному русі зросла роль трудового населення. Продовжувала культурницьку діяльність українська інтелігенція. Вона намагалася легально, з дозволу царських властей, розвивати національну освіту й культуру.

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на початку XX століття створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще 1897 року виникає Українська загальна організація, до якої увійшло близько 20 громад, значна кількість студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 році з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д. Антоновича, П. Андрієвського, М. Русова, Л. Мацієвича, Б. Камінського та інших була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М. Міхновським промова «Самостійна Україна», де було чітко сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерні безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами. З 1903 року фактичним керівником РУП став М. Порш. Рупівці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

У 1902 році від РУП відкололася Українська народна партія (УНП) — організація націоналістичного напрямку, яку очолював Міхновський. Так звані «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907 року діяльність УНП занепала[10, c. 265-266].

У грудні 1904 року з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку (УСДС) група, яку очолював М. Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацію Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об’єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної належності.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 року на своєму з’їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Її лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич та інші. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником «українського пролетаріату». Напередодні революції 1905 року в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 року вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. Восени 1904 року окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). Її лідерами стали Б. Грінченко і С. Єфремов. Обидві партії — УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з документів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу «конституційно-демократичних». З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальніших позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо).

В умовах революції 1905—1907 років пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ. Наприкінці 1905 року в Києві зорганізувалася Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Найвидатнішими її представниками були Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський, В. Науменко, Є. Чикаленко та інші. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 року припинила свою діяльність[5, c. 385-386].

Висновки

Отже, на початку XX століття склалася ситуація, за якої капіталістичні відносини сприяли розвиткові національної проблеми, тоді як державна російська влада блокувала можливості до її розв’язання. Таке поєднання робило національну проблему одним із чинників зростання революційних настроїв суспільства.

Заборона легальної політичної діяльності аж ніяк не зменшувала рівень політизації суспільства. З кінця XIX століття в Росії починають виникати нелегальні політичні партії — загальноросійські і національні. Характерна з цього приводу думка І. Лисяка-Рудницького: “Існує історична закономірність, стверджена досвідом, що згідно з нею, в країнах, які не мають свободи, ми зустрічаємо тенденцію до “ідеологізації” політики і рівночасно до політичної культури й духовного життя. Де громадські прямування не можуть виявлятися в легальній, практичній діяльності, там вони звертаються в царину теоретичних програм й ідеологій. У цих умовах творці та носії культурних вартостей вирощують у собі сильне почуття свого громадянського покликання”.

Ця думка досить чітко пояснює, чому наприкінці XIX століття ми спостерігаємо політизацію українського руху і чому саме в середовищі інтелігенції створюються перші українські політичні організації.

Межею остаточного переходу українського руху до політичного періоду діяльності варто вважати появу двох політичних партій, які виникли майже одночасно на західно- і східноукраїнських землях. 26 грудня 1899 року у Львові було створено Українську національно-демократичну партію (УНДП). Її керівний орган — Тісніший народний комітет — складався з 13 осіб на чолі з Ю. Романчуком, членами комітету були М. Грушевський, К. Левицький, І. Франко та інші. Партія оголосила, що її ідеалом є “незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з’єдналися в одну новочасну культурну державу”. Це була свого роду стратегічна перспектива, ближче завдання полягало в створенні з українських земель Галичини та Буковини “одної національної провінції з окремою адміністрацією і окремим національним сеймом”. Відповідно до цього гасла формулювалися вимоги в галузі економіки, культури, освіти. Партія мала ліберально-демократичний, поступовий характер.

Лівішою за політичним спектром від УНДП виявилася створена у січні 1900 року в Харкові Революційна українська партія (РУП) — перша масова українська політична організація. Існувало шість організацій (вільних громад) партії в Україні, Північний комітет РУП у Петрограді, група в Москві. У грудні 1902 року в Києві відбувся І з’їзд РУП, який обрав до складу ЦК партії Д. Антоновича, Є. Голіцинського та В. Винниченка. Партія нелегально видавала газети “Гасло”, “Праця”, “Селянин”, вела агітаційно-пропагандистську роботу в масах, переважно серед інтелігенції та селян.

Таким чином, на початку XX століття в Україні з’явилося декілька національних партій лівого та центристського ґатунку. О. Субтельний звернув увагу на те, що в українському політичному спектрі не вистачало партії консерваторів.

Список використаної літератури

1. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. — Краматорськ : ДДМА, 2007. — 228c.

2. Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 4.вид. — Л. : Світ, 2003. — 520с.

3. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

4. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. - 3-тє вид., випр., доп.. - К.: Академвидав, 2007. - 687 с.

5. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,. - 2-ге вид., доп. і перероб.. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп.. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3- вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,. - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

11. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.