Формування і державне регулювання цін в умовах ринкових трансформацій

Вступ.

1. Ціна як інструмент ринкової економіки.

2. Зміст ринкового ціноутворення, його методи і необхідність державного регулювання.

3. Нормативно-правове забезпечення формування і державного регулювання цін.

Висновки.

Література.

1. Ціна як інструмент ринкової економіки

Ціна є невід’ємною категорією товарного виробництва, що забезпечує обмінні процеси в різних суспільно-економічних формаціях та слугує важелем впливу на суспільне відтворення. Вона охоплює всі стадії відтворювального циклу — від виробництва до споживання, бере участь у вирішенні широкого кола соціально-економічних завдань і є важливим чинником економічного розвитку. Як економічна категорія ціна застосовується для реалізації фінансових відносин, активізації науково-технічного прогресу, формування структури споживання та товарообігу.

За висловом М.М. Артуса, «ціна є економічним барометром господарського життя, а механізм цін являє собою серцевину ринкового регулювання» [1; 13]. Тому вивчення природи ціни та її теоретичних засад є обов’язковою передумовою вдосконалення господарського механізму в ринкових умовах. Зміст економічної категорії «ціна» визначається підходами до процесу ціноутворення. У світовій економічній думці склалися три основні підходи до формування ціни (теорії ціноутворення).

Перша теорія — теорія трудової вартості, заснована В. Петті, А. Смітом, К. Марксом. Її сутність полягає в тому, що в основі ціни лежить вартість товару. Згідно з класичним визначенням К. Маркса, ціна — це грошовий вираз вартості товару, що зумовлює необхідність дослідження сутності вартості, яка є основою цін на товари та послуги. У ході історичного розвитку суспільства та товарного обміну виділився товар, у якому всі інші товари виражають свою вартість, — гроші (золото). Саме гроші стають мірою вартості. Оскільки вартість є мінливою, її вимірювання в грошовому виразі дає лише приблизне відображення вартості товару.

Вартість — це внутрішня основа цін, що відображає суспільні відносини, втілені в товарі. Вона характеризує економічні зв’язки між суб’єктами господарювання, технічний та організаційний рівень виробництва, рідкісність товару (послуги). Це відносини щодо створення продукції для споживача. Величина вартості виражається в пропорціях обмінюваних товарів (мінова вартість). У процесі історичного розвитку мінова вартість пройшла кілька форм, аж до грошової. Кількість грошей, сплачених за товар, визначає його ціну. Якісна сторона вартості характеризується суспільними відносинами, що виникають у процесі виробництва та обміну, а кількісна — величиною втіленої абстрактної суспільно-необхідної праці. Таким чином, ціна як грошова форма вартості відображає витрати суспільно-необхідної праці на виготовлення товару.

Вартість не може виражатися в абстрактних величинах, наприклад, безпосередньо в робочому часі. Вона є витратами абстрактної суспільно-необхідної праці на виробництво продукту, призначеного для обміну, тобто товару. Тому вартість проявляється лише в обміні, у міновому відношенні даного товару до іншого, що є його міновою вартістю.

З теорії трудової вартості випливає важливий теоретичний висновок: формування вартості та ціни відбувається у сфері виробництва, а проявляється через обмін. Прихильники цієї теорії вбачають в основі ціни суспільно-необхідні витрати праці.

Концепція ціноутворення, побудована на засадах трудової вартості, дозволяє виявити глибинні аспекти економічного змісту категорії «ціна», з’ясувати її об’єктивну основу та характер модифікацій. Однак через високий рівень абстракції ця теорія не здатна вирішувати конкретні проблеми ціноутворення. Підтвердженням цього є абсурдна та ірраціональна система цін у СРСР та інших соціалістичних країнах, яку десятиліттями намагалися будувати за К. Марксом [2; 105].

Наприкінці ХІХ ст. на противагу теорії трудової вартості виникла маржиналістична (гранична) теорія ціноутворення, представлена П. Самуельсоном, Е. Бем-Баверком, К. Менгером, Ф. Візером. Основна відмінність цієї теорії полягає в тому, що при визначенні ціни враховується не витрати праці, а оцінка граничної корисності товару. Покупця цікавить не сам товар, а ступінь задоволення його потреб. Вартість товару ототожнюється з його цінністю та визначається корисністю для споживача. Таким чином, основою формування ціни є ступінь корисного ефекту, який товар приносить споживачу.

Згідно з теорією граничної корисності, ціна є самостійною «позавартісною» величиною, для визначення якої суб’єктивна оцінка покупця є вагомішою, ніж об’єктивні витрати на виробництво.

Теорія граничної корисності, вирішуючи вузькі місця теорії трудової вартості, на практиці виявилася проблематичною. Адже практично неможливо визначити корисність товару через суб’єктивне оцінювання споживачем, оскільки одна річ може більше задовольнити потреби одного споживача, ніж іншого, і відповідно мати вищу ціну [3; 8].

Як зазначає Ю.В. Бороздін, «на сучасному етапі розвитку суспільства не можна безпосередньо виміряти, визначити і співставити ні абстрактну величину корисності товару, ні витрати суспільно-необхідної праці для визначення вартості товару» [4; 13]. Отже, теорія трудової вартості та теорія граничної корисності не пристосовані до практики ціноутворення, існуючи лише як теоретична основа ціни. Вони є різновекторними характеристиками одного явища — ринку. Теорія трудової вартості відображає відносини між суб’єктами господарювання на основі витрат виробництва, а теорія граничної корисності — споживчий попит та його інтенсивність.

Родоначальниками нового напряму в теорії цінності та ціни вважаються англійський економіст А. Маршалл та український вчений М. Туган-Барановський.

Основна ідея цієї теорії полягає в перенесенні акценту з проблеми визначення вартості на аналіз закономірностей взаємодії попиту та пропозиції. Автори неокласичної теорії ціноутворення (теорії попиту та пропозиції) вважали неправомірним надавати вирішального значення при визначенні ціни як теорії трудової вартості, так і теорії граничної корисності. Вони запропонували враховувати дію ринкових факторів: попиту та пропозиції.

Попит і пропозиція є реальним відображенням стану ринкової економіки, де протистоять інтереси покупців та продавців. Способом розв’язання цієї суперечності є формування ринкових цін, що призводить до встановлення рівноваги між попитом і пропозицією. Зміну попиту представники неокласичної теорії пов’язують з теорією граничної корисності, а пропозиції — з вирішальним впливом витрат виробництва.

Еволюція основних теорій ціноутворення відображає погляди представників різних підходів до визначення ціни. К. Маркс визначає ціну як грошовий вираз вартості товару, де основним фактором є суспільно-необхідні витрати праці. Представники теорії граничної корисності (Менгер К., Візер Ф.) визначають ціну як суб’єктивну оцінку споживчих властивостей товару, де основним фактором є корисність, оцінена споживачем. У теорії цінностей і ціни А. Маршалла та М. Туган-Барановського визначення ціни зводиться до встановлення ринкової рівноваги при взаємодії попиту та пропозиції. Попит визначається граничною корисністю товару, а пропозиція базується на витратах виробництва. Таким чином, теорія цінності і ціни А. Маршалла поєднує два цінотворчі фактори: корисність товару та витрати виробництва.

Серед сучасних вчених-економістів панує єдина позиція щодо визначення ціни. М.М. Артус зазначає, що «ціна являє собою грошовий показник виміру суспільного визнання витрат уречевленої праці на одиницю товару та задоволення потреб споживача за посередництвом обміну» [1; 57], А.І. Цацулін [5; 28] та І.П. Трацевський [6; 5] відмічають, що ціна в умовах ринкової економіки формується під впливом різних ціноутворюючих чинників шляхом зміни попиту та пропозиції. Ю.Г. Тормоса зазначає, що ціна — це результат вільних торгів між продавцем і покупцем [7].

Усі вищезгадані визначення суті «ціна» надають пріоритетного значення таким ринковим факторам, як попит на товари (послуги), що визначається споживачами, та пропозиція, яку висувають продавці. Лише при узгодженні інтересів покупця та продавця досягається ціна ринкової рівноваги. Тобто, при формуванні ціни в ринкових умовах вирішальний вплив здійснюють в однаковій мірі як попит, так і пропозиція, що поєднує інтереси обох сторін.

Розглядаючи основні теорії ціноутворення та погляди вчених-економістів, можна дійти висновку, що ціна — це економічна категорія, яка обслуговує всі етапи суспільного відтворення та формується під впливом ринкових факторів: попиту та пропозиції. Ціна виступає важелем господарського механізму, оскільки відображає всебічний вплив на соціально-економічні процеси. Саме ціна є економічним інструментом, завдяки якому вартість товару одержує грошовий вираз та стає об’єктом розподілу. Вона є основою, на якій здійснюється весь розподільчий процес, адже в ній знаходять вираження різні елементи вартості суспільного продукту.

Значення та місце ціни в регулюванні економічних процесів на макро- та мікрорівні проявляється через функції, які вона виконує.

Найтиповішим для ринкових цін економісти вважають виконання ними вимірювальної (облікової), стимулюючої, розподільчої та регулюючої (балансування попиту та пропозиції) функцій.

Економічний зміст вимірювальної (облікової) функції полягає в тому, що за допомогою цін фіксується вартість (цінність), або суспільна оцінка ресурсів, товарів та послуг. За допомогою цін у грошовому виразі вимірюється обсяг виробництва та його динаміка, взаємозв’язок різних галузей економіки та суб’єктів господарювання, платоспроможний попит населення. В умовах ринкової економіки вирішальна функція ціни не може обмежитися визначенням витрат та цін, за якими виробник бажає продати свої товари. Ринкова ціна може істотно відхилятися не тільки від величини витрат виробництва, але й від рівня пропонованих виробником цін під впливом таких чинників, як попит і пропозиція, конкуренція, рівень державного регулювання. Тільки ціна, встановлена на ринку, відображає інтереси споживача та продавця.

Водночас ціна є особливим інформаційним носієм, який використовується для аналізу, прогнозування та управління діяльністю суб’єктів господарювання, окремих галузей економіки та регіонів. Ціна виступає засобом вимірювання результатів економічної діяльності суспільства та одним із найважливіших показників прийняття господарських рішень.

Вимірювальна функція ціни тісно пов’язана зі стимулюючою функцією. Економічний зміст стимулюючої функції полягає в стимулюванні (дестимулюванні) процесу виробництва і споживання різних груп товарів, послуг. Ціна здійснює стимулюючий (дестимулюючий) вплив на виробництво і реалізацію товарів та послуг через величину прибутку, що залишається у розпорядженні господарюючого суб’єкта та є основною метою його діяльності. Сутність стимулюючої функції полягає в тому, що вона узгоджує протиріччя між вимогами ринку та фактичними витратами на виробництво та реалізацію продукції. Саме ціна виступає економічним важелем, що забезпечує стимулювання виробництва продукції з найбільшою величиною прибутку за мінімальних витрат.

Розподільча функція ціни проявляється також у процесі мобілізації частини вартості ВВП у формі податків та обов’язкових платежів до бюджету для задоволення загальнодержавних потреб. Розподільча функція ціни здійснює вплив на формування споживчого попиту та ресурсозабезпеченої пропозиції на ринку збуту.

Регулююча функція ціни, або функція балансування попиту і пропозиції, виражається в тому, що за допомогою цін здійснюється зв’язок між виробництвом і споживанням, споживчим попитом населення та пропозицією виробників. Ціна інформує про стан відповідності обсягу виробництва продукції суспільним потребам, служить гнучким важелем узгодження між попитом та пропозицією на ринку. Економічний зміст даної функції полягає у досягненні рівноваги між фактичним обсягом виробництва певних товарів та суспільними потребами в них. Регулююча функція ціни випливає з ринкових умов і зумовлює коливання ціни навколо її вартості (цінності).

Аналізуючи функції цін, слід відмітити їх взаємодію та водночас суперечливий характер. Так, регулююча функція ціни може трансформуватися у стимулюючу, заохочуючи збільшення обсягів виробництва товарів, що користуються підвищеним попитом. Поряд з тим, при використанні стимулюючої та розподільчої функцій ціни, що пов’язані з процесом відхилення ціни від вартості, обмежується виконання цінами вимірювальної (облікової) функції і навпаки.

Тому процес ринкового ціноутворення вимагає належного знання механізму дієвості кожної з функцій ціни, передбачення наслідків різних варіантів їх впливу і надходження цієї форми, міри кожної функції, їх узгодження, яке дозволить забезпечити успішне вирішення господарських завдань.

2. Зміст ринкового ціноутворення, його методи та необхідність державного регулювання

Перехід від адміністративно-планової до ринкової економіки України вимагає якісної зміни підходів до процесу формування ціни. Директивна економіка залежала від дій єдиного центру, який визначав суспільні потреби, кількість необхідних ресурсів та на основі розрахунків складав план розвитку всього народного господарства. Державне регулювання економічних процесів було всеохоплюючим, політика цін передбачала повний контроль за ціноутворенням усіх галузей. Сувора регламентація та розрахунок середньогалузевих цін призводили до збитковості діяльності окремих підприємств, які функціонували за рахунок дотацій з державного бюджету. Головне завдання Комітету цін полягало у задоволенні державних інтересів. Встановлення цін здійснювалося за єдиною методологією, за чітко визначеними нормами витрачання ресурсів, тобто мало місце прейскурантне господарство. Витратне ціноутворення гальмувало раціональність та доцільність економічного механізму країни.

Ринкова економіка — це економіка, в якій процес виробництва здійснюється суб’єктами різних форм власності і яка зорієнтована на задоволення потреб споживача. Внаслідок цього принципово змінюються підходи до процесу ціноутворення.

При ринковому ціноутворенні реальний процес формування цін відбувається не на виробництві, а у сфері реалізації продукції, тобто на ринку під дією попиту і пропозиції, товарно-грошових відносин. Ціна товару та його користь проходять перевірку на ринку і остаточно формуються на ньому.

Отже, окрім традиційних чинників зміни цін, що діяли в адміністративній економіці (собівартість, прибуток, якість), в ринкових умовах з’являється цілий ряд додаткових факторів, зокрема: попит та пропозиція, наявність конкурентного середовища, фактор державного регулювання.

У загальному вигляді чинники, які впливають на рівень ринкової ціни, можна представити у вигляді схеми (рис. 1).

При ринковому ціноутворенні безпосередній вплив на формування ціни справляють:

1) Попит, який представляє інтереси споживачів у задоволенні їх потреб. Чинниками, що істотно впливають на попит населення, є:

• а) кількість споживачів;
• б) споживацькі очікування;
• в) платоспроможність споживачів;
• г) ціна на аналогічні товари інших продавців на ринку;

2) Пропозиція товарів, послуг на ринку, що представляє інтереси продавців. Чинниками впливу на пропозицію є:

• а) кількість продавців;
• б) вартість ресурсів;
• в) організація виробничого процесу;
• г) прогноз розвитку економіки.

3) Важливим фактором впливу на формування ціни в ринкових умовах господарювання виступає державне регулювання процесом ціноутворення.

До основних регуляторів, які в процесі ринкового ціноутворення представляють інтереси держави, належать:

• а) антимонопольні органи;
• б) фіскальні органи;
• в) контролюючі органи.

Усі вищезазначені фактори впливу на формування ринкової ціни представляють інтереси суб’єктів економічних відносин, кожен з яких прагне максимального їх задоволення. Споживачі зацікавлені у мінімізації споживчих витрат при задоволенні своїх потреб; продавці — у максимізації прибутку; держава — у зростанні податкових надходжень, включених в ціну, з метою забезпечення добробуту населення та суспільства в цілому.

Таким чином, процес формування ціни в умовах ринкової економіки передбачає узгодження інтересів як споживача, виходячи із корисності товару чи послуги, так і виробника, враховуючи витрати виробництва та реалізацію продукції.

Із вищезазначеного випливає висновок, що процес ринкового ціноутворення здійснюється в два етапи:

І. Формування ціни виробником. При цьому виробником враховуються не лише витрати, пов’язані з виробництвом та реалізацією товару чи послуги, а й відповідна цінова стратегія, а саме: проникнення товару на ринок, «зняття вершків», орієнтація на ціни конкурентів та інше.

ІІ. Оцінка товару покупцем і визначення узгодженої ринкової ціни. В процесі узгодження ціни покупець оцінює товар з позиції його корисності при певному рівні доходів, а продавець — через призму можливого відшкодування витрат і отримання прибутку.

Процес ринкового ціноутворення здійснюється шляхом використання різних методів. Методи ціноутворення — це способи визначення ціни на конкретний вид товару.

За роки незалежної України поряд зі зміною підходів до процесу ціноутворення змінювалися методи формування цін. Після лібералізації ціноутворення на початку 1992 року та виникнення високої інфляції українські підприємства відмовилися від моделі планового ціноутворення, яка панувала до того часу і не була повністю затратною. Ця модель передбачала врахування як затрат, так і якості товару або економічного ефекту від його використання споживачем. Спочатку на зміну їй у 1992 році прийшла модель чисто затратного ціноутворення, яка стала у 1993-1995 роках основою цінової політики вітчизняних підприємств. В основу інфляційної моделі ціноутворення закладено інфляційні очікування, тобто припущення менеджерів, наскільки потрібно підвищити діючі на даний момент ціни, щоб компенсувати інфляційне зростання витрат та зберегти прибутковість.

Зниження інфляції в 1996 році призвело до істотної зміни ситуації. Виявилося, що за роки спаду та інфляції українські підприємства розгубили більшу частину своїх конкурентних переваг, які були пов’язані із зниженням рівня витрат проти іноземних виробників. Стало очевидним, що за умов масового вторгнення на ринок іноземних конкурентів колишня (інфляційна) модель ціноутворення не підходить. І знову треба було вчитися рахувати витрати, щоб обґрунтувати ціну та будувати прийнятну комерційну стратегію. А потім визначати ціни на підставі реальних витрат, досягти зниження цих витрат і переходити до комерційного ціноутворення на основі обміну економічної цінності товару та її порівняння з можливими витратами на виробництво та збут.

Це означає, що для української економіки кінця 90-х років оволодіння грамотним витратним методом ціноутворення із сучасними методами управління витратами треба розглядати як логічний і, більше того, — неминучий етап на шляху оволодіння досконалішими методами ціноутворення.

Сучасні методи ринкового ціноутворення, що обираються підприємством, базуються на двох альтернативних підходах до встановлення ціни — витратному та ціннісному. Витратні і ціннісні підходи до ціноутворення притаманні будь-якій економіці ринкового типу. Якщо витратні методи використовуються при формуванні цін і тарифів на товари та послуги, що підпадають під державне регулювання (фіксовані і регульовані), то ціннісні методи більш притаманні вільному ціноутворенню.

Витратний підхід до ціноутворення зорієнтований на економічні інтереси продавця (виробника). Формуючи відпускну ціну, виробник ставить за мету відшкодувати витрати, отримати прибуток і забезпечити сплату до бюджету непрямих податків (акцизний збір і податок на додану вартість). Витратне ціноутворення на сьогоднішній день в Україні є переважаючим.

Ціннісний підхід передбачає, що ціну визначає покупець, виходячи з цінності товару, тобто здатності задовольнити його потреби і смаки. Останнім фактором ціноутворення виступають не витрати виробника, а сприйняття товару покупцем.

Положення про порядок формування і застосування вільних (ринкових) цін і тарифів на продукцію, товари та послуги, введених постановою Кабінету Міністрів України «Про систему цін в народному господарстві і на споживчому ринку України» від 27 грудня 1991 року, передбачено, що виробникам продукції, незалежно від форми власності, у відпускній ціні повинні бути враховані такі елементи:

• повна собівартість;
• прибуток;
• акцизний збір;
• податок на додану вартість.

З урахуванням вищевказаного визначено моделі витратного і ціннісного підходів до ціноутворення, які представлені на Рис. 3. Процес ціноутворення при витратному і ціннісному підходах може здійснюватися різними методами, які представлені на Рис. 4.

Агрегатний метод використовують у випадках визначення ціни конструктивно складного вибору, що складається з самостійних виробів, які мають свою ціну. Ціна такого товару включає ціни окремих елементів, вузлів чи деталей (пульти управління).

Параметричний метод передбачає співставлення показників якості аналогічних чи взаємозамінних товарів, оцінку різниці в цих показниках і її вплив на рівень ціни. Найбільш поширеним методом ціноутворення із ряду параметричних виступає баловий метод, який застосовують у випадках, коли неможливо кількісно оцінити параметри виробів легкої і харчової промисловості (запах парфумів, смакові якості продуктів харчування). У цьому випадку фахівці, опираючись на експертні оцінки, визначають цінність товару для споживача і надають йому певну кількість балів. На підставі співвідношення між цінами та баловими оцінками аналогічних товарів встановлюється вартісна оцінка одного бала. Множенням на суму балів визначають орієнтовану ціну нової продукції.

Тендерний метод застосовують в умовах конкретного середовища, коли виробники ведуть між собою боротьбу за право отримання контракту на виготовлення певного виду продукції чи виконання певних робіт. Найчастіше метод тендерного ціноутворення використовують у випадках, коли тендер оголошується урядом. Суб’єкт господарювання, що бажає брати участь у торгах, подає до тендерного комітету заявку, в якій визначена пропозиція щодо ціни. Щоб виграти тендер, ціну треба встановити нижчу, ніж у конкурентів. Проте ця ціна не може бути меншою за суму власних витрат, крім випадків, коли використовують цінову стратегію проникнення на ринок.

Кожне розвинуте суспільство з ринковою економікою базується на регулюванні економіки засобами змішаного типу, розумного поєднання ринкових відносин і державного управління. Тому в умовах ринкової економіки України найбільш прийнятною вважається необхідність доповнення ринкового саморегулювання цілеспрямованим регулюючим впливом держави на процес ринкового ціноутворення.

В умовах ринкових відносин ціни справляють регулюючий вплив на економіку головним чином через механізм їх вільного формування на ринку. Але держава певною мірою може втручатися в процес ціноутворення з метою обмеження руйнівних властивостей ринкових цін або для розв’язання окремих економічно-соціальних проблем. Ступінь такого втручання залежить від рівня стабільності грошової одиниці, розвитку конкуренції та монополізації виробництва, характеру зовнішньоекономічної та соціальної політики держави.

Державне регулювання цін — це діяльність держави, спрямована на встановлення і підтримку певного рівня цін. Запроваджуючи державне регулювання цін, держава робить спробу за допомогою законодавчих, адміністративних і фінансово-кредитних заходів впливати на ціни таким чином, щоб сприяти стабільному розвиткові економічної системи держави. Регулювання цін представляє собою не одноразовий акт по впливу на рівень цін, їх динаміку і співвідношення, а комплекс заходів по активізації всіх ціноутворюючих факторів з метою нейтралізації циклічних коливань процесу відтворення.

Основна мета державного регулювання цін полягає у:

• а) досягненні оптимального співвідношення між попитом і пропозицією на товарному ринку економічних факторів;
• б) згладженні циклічних коливань у процесі суспільного відтворення;
• в) здійсненні антикризового і антиінфляційного регулюючого впливу держави на розвиток економіки;
• г) створенні сприятливих умов для здорової конкуренції і розвитку підприємництва.

Державний вплив на ціни здійснюється не лише через систему ціноутворення, а й шляхом регулювання ставок оподаткування, відсоткових ставок на кредити, розмірів орендної плати, зменшення окремих витрат підприємства.

Особливе значення в державному регулюванні ціноутворення має антимонопольне регулювання, яке передбачає вживання різних заходів у разі порушення підприємством державної дисципліни цін, а саме:

• дискримінація щодо інших підприємців;
• відмова надавати знижки окремим клієнтам;
• встановлення будь-яких примусових умов при укладанні договорів на постачання товарів, сировини, що неприйнятні для споживачів.

За таких умов лише антимонопольні комітети можуть ухвалювати відповідні рішення та припиняти діючу практику [8; 32].

Державне регулювання цін здійснюється у сучасних умовах господарювання України переважно на економічні фактори та на найважливіші товари і послуги. Це реалізується шляхом встановлення регульованих цін на продукцію природних монополій, якими є водопостачання і каналізація, міський пасажирський транспорт, електропостачання тощо. Ринкове саморегулювання здебільшого сконцентроване на товари та послуги.

Заходи державного регулюючого впливу на ринкове ціноутворення можуть бути прямими, які здійснюють державні органи шляхом застосування правових норм і законів, що регулюють процес формування цін, та опосередкованими, які за допомогою економічних важелів дозволяють державним органам здійснювати цілеспрямований вплив на формування ринкових цін.

Державне регулювання економіки в цілому, зокрема ціноутворення, являє собою суб’єктивну форму регулювання. Тому ефективність його обумовлена тим, якою мірою держава враховує об’єктивні економічні закони, передусім закони ринку, згідно з якими функціонує ринковий механізм ціноутворення в процесі виконання своїх регулюючих функцій.

3. Нормативно-правове забезпечення формування і державного регулювання цін

Нормативно-правове забезпечення формування та державного регулювання цін відображене в законодавчо-нормативних актах з питань ціноутворення в Україні. Зокрема, Закон України «Про ціни і ціноутворення» від 03.12.1990 р. (зі змінами і доповненнями) [9] зазначає, що Україна, згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом «Про економічну самостійність України», самостійно здійснює політику цін. Даним Законом визначено основні принципи встановлення і застосування цін і тарифів та організацію контролю за їх дотриманням на території країни.

Законом України «Про ціни і ціноутворення» визначено політику ціноутворення, яка є складовою частиною загальної економічної і соціальної політики України і спрямована на забезпечення:

1. рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності та економічної самостійності підприємств, організацій і адміністративно-територіальних регіонів країни;
2. збалансованого ринку засобів виробництва, товарів та послуг;
3. протидії монопольним тенденціям виробників продукції, товарів і послуг;
4. об’єктивних співвідношень у цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;
5. розширення сфери застосування вільних цін;
6. підвищення якості продукції;
7. соціальних гарантій для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв’язку із зростанням цін і тарифів;
8. створення необхідних економічних гарантій для виробників;
9. орієнтація цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку.

Даним Законом визначено повноваження Кабінету Міністрів України як органу виконавчої влади в галузі ціноутворення. Зокрема, Кабінет Міністрів України:

1. забезпечує здійснення в країні державної політики цін;
2. визначає перелік продукції, товарів і послуг, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи, які затверджуються відповідними органами державного управління;
3. визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами).

Другий розділ Закону України «Про ціни і ціноутворення» регламентує встановлення та застосування цін і тарифів. Зокрема, визначено види цін і тарифів в Україні. Так, в народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи. Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів.

Державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення:

• державних фіксованих цін (тарифів);
• граничних відхилень цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів.

Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари та послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що займають монопольне становище на ринку.

При здійсненні експортних та імпортних операцій безпосередньо або через зовнішньоторговельного посередника і розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку. Координація роботи щодо здійснення політики цін, проведення економічного аналізу рівня цін, вжиття заходів щодо коригування цін і тарифів здійснюється відповідними державними органами управління України та їх структурними підрозділами, зокрема, Державною комісією з контролю за цінами, Державною податковою адміністрацією, відділами цін при облдержадміністраціях та інші. Ці органи здійснюють контроль за цінами у взаємодії із профспілками, спілками споживачів та іншими громадськими організаціями.

Втручання держави у процеси ціноутворення передбачає, насамперед, спостереження за рівнем цін. Цим займаються контрольні стратегічні управління, а також соціальні партнери (науково-дослідні організації). Органи статистики забезпечують нагляд за динамікою цін і тарифів в Україні, розробляють індекси їх зміни, обчислюють вплив зміни цін і тарифів на рівень життя населення. Господарські суб’єкти зобов’язані у встановленому порядку подавати необхідну інформацію для здійснення контролю за правильністю встановлення і застосування цін.

Органи державної влади уповноважені здійснювати контроль за додержанням державної дисципліни цін. Державний контроль за цінами здійснюється при встановленні і застосуванні державних цін і тарифів. При цьому в сфері дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування та додержання вимог антимонопольного законодавства [10; 13].

Ще одним законодавчим актом, що регламентує питання ціноутворення, є Закон України «Про природні монополії» від 20.04.2000 р. [11]. Даний Закон визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій в Україні. Природна монополія — це стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на даному ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв’язку з істотними зменшеннями витрат виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб’єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги).

Метою цього Закону є забезпечення ефективності функціонування ринків, що перебувають у стані природної монополії, на основі збалансування інтересів суспільства, суб’єктів природних монополій та споживачів товарів.

Законодавство України «Про природні монополії» складається з цього Закону, а також Повітряного Кодексу України, Кодексу торгівельного мореплавства України, Законів України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності», «Про антимонопольні комітети України», «Про транспорт», «Про трубопровідний транспорт», «Про зв’язок», «Про залізничний транспорт», «Про електроенергетику», інших Законів України, що встановлюють особливості здійснення підприємницької діяльності в сфері природних монополій.

До сфер діяльності суб’єктів природних монополій відносять:

• транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами;
• транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл;
• транспортування інших речовин трубопровідним транспортом;
• передачі та розподілу електричної енергії;
• користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об’єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування;
• управління повітряним рухом;
• зв’язку загального користування;
• централізованого постачання теплової енергії;
• спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів.

Предметом регулювання діяльності суб’єктів природних монополій є:

1. ціни (тарифи) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій;
2. доступ споживачів до товарів, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій;
3. інші умови здійснення підприємницької діяльності у випадках, передбачених законодавством.

До нормативно-правових актів з формування та державного регулювання цін відносяться Положення про порядок формування і застосування вільних (ринкових) цін і тарифів на продукцію, товари та послуги від 27.12.1991 р. та Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товарів народного споживання, роботи та послуги монопольних утворень від 22.02.1995 р. Дані Положення передбачають порядок формування і застосування вільних (ринкових) цін і тарифів на товари і послуги та визначають порядок державного регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного споживання, роботи і послуги природних монополій та господарюючих суб’єктів-монополістів.

Положенням про порядок формування і застосування вільних (ринкових) цін і тарифів зазначено, що вільні ціни визначаються виходячи з кон’юнктури ринку (попиту і пропозиції, що склалися), якості і споживчих властивостей продукції (послуг) і товарів на умовах франко-станція (порт, пристань) відправлення, а при поставках в межах одного міста — франко-склад підприємства-постачальника.

У вільних цінах враховується собівартість виробництва і прибуток без обмеження рівня рентабельності.

По товарах народного споживання, на які введені акцизи, у вільні відпускні ціни включаються також суми акцизів за встановленими ставками. Структурно-логічну схему формування відпускної (ринкової) ціни див. Рис. 9.

Реалізація продукції, товарів та послуг здійснюється виробниками за сформованими цінами, збільшеними на суму ПДВ по встановленій ставці.

Елементи формування відпускної та роздрібної ціни, як при вільному (ринковому) ціноутворенні, так і при державному регулюванні цін, є однаковими. Однак параметри державного регулювання цін змінюються в залежності від стану економіки: розширюються в кризових ситуаціях і звужуються по мірі виходу з кризи. До видів державного регулювання цін відносять:

• Адміністративне регулювання;
• Економічне регулювання.

Адміністративне регулювання цін включає:

• адміністративне встановлення ціни на певному рівні, в основі якого лежить власність держави або монопольного утворення на товари, що продаються;
• «заморожування» цін, тобто їх фіксація на певному рівні;
• встановлення граничних рівнів цін або діапазону цін;
• встановлення граничних рівнів рентабельності;
• регламентація рівнів торговельних надбавок (знижок);
• декларування зміни цін.

Економічне регулювання цін передбачає вплив держави на процес формування ціни шляхом використання таких важелів, як податки, оплата праці, кредитування, амортизаційна політика, дозування виробництва окремих товарів.

Державне регулювання ціноутворення передбачає, в першу чергу, рішення питання про те, які конкретно органи виконавчої влади будуть наділені повноваженнями встановлювати чи регулювати ціни і тарифи по певному переліку товарів і послуг. Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1996 р. № 1548 «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» з послідуючими змінами визначено перелік товарів і послуг і конкретних органів центральної і місцевої влади, які наділені правами щодо встановлення чи регулювання цін. Так, тарифи на електроенергію і природний газ, що відпускається населенню, затверджуються Національною комісією з питань регулювання електроенергетики України; тарифи на перевезення пасажирів, багажу і вантажів залізничним транспортом встановлюються Міністерством транспорту України за погодженням з Міністерством економіки. Встановлення тарифів на послуги теплопостачання, водопостачання та водовідведення — це компетенція Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій.

Державне регулювання цін і тарифів на продукцію і послуги монопольних утворень, вибір методів та встановлення термінів регулювання на загальнодержавному ринку здійснює Міністерство економіки, на регіональних — виконавчі органи Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Регулювання цін на продукцію монопольних утворень здійснюється шляхом встановлення:

• фіксованих цін;
• граничних рівнів цін;
• граничних нормативів рентабельності;
• граничних рівнів торговельних надбавок;
• запровадження обов’язкового декларування цін.

Перелік товарів, робіт, послуг, ціни (тарифи) на які підпадають під державне регулювання в Україні, наведено в додатку А.

Положення «Про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності» від 18.11.1994 р. встановлює порядок запровадження індикативних цін, визначення рівнів та умови застосування. Положенням визначено, що індикативні ціни — це ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту чи імпорту на момент здійснення експортно-імпортної операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків.

Індикативні ціни можуть запроваджуватись на товари:

• щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами;
• щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процедури відповідно до ст. 19 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;
• щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцензування;
• щодо експорту яких встановлено спеціальні режими;
• експорт яких здійснюється у порядку, передбаченому ст. 20 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;
• в інших випадках на виконання міжнародних зобов’язань України.

Відповідальність господарюючих суб’єктів за порушення державної дисципліни цін здійснюється на підставі Інструкції про порядок застосування економічних та фінансових санкцій органами державного контролю за цінами від 07.07.1998 р. та застосовується у випадках, коли порушується встановлений порядок формування цін або антимонопольне законодавство, які спричиняють отримання необґрунтованої виручки або обмеження конкуренції.

На сучасному етапі розвитку української економіки ринкове господарство не може повністю ефективно здійснювати процес ціноутворення. Об’єктивною необхідністю виступає втручання державної політики ціноутворення, яка покликана підвищити ефективність механізму вільного ціноутворення і з допомогою якої можливе спрямування економічного розвитку у потрібному напрямку. Отже, паралельно виникає необхідність у контролі за виконанням державної політики ціноутворення в Україні.

ЛІТЕРАТУРА

1. Артус М.М. Формування механізму ціноутворення в умовах ринкової економіки. — Тернопіль: «Економічна думка». — 2002. — С. 13.

2. Загальна економічна теорія (політична економія). Підручник у 2-х частинах. — Тернопіль: Лідер. — 2005. — С. 8.

3. Парижак Н.В. Ціни: фінансовий аспект. — Тернопіль: Лідер. — 2005. — С. 8.

4. Бороздин Ю.В. Ценообразование и потребительная стоимость продукции. — М.: «Экономика». — 1975. — С. 13.

5. Цацулин А.И. Цены и ценообразование в системе маркетинга: Учебное пособие. — М.: Филинъ. — 1998.

6. Працевский И.П. Ценообразование: Учебное пособие. — Минск: ООО «Новое знание». — 2000. — С. 5.

7. Тормос Ю.Г. Ціни та цінова політика. Навчальний посібник. — Київ. — 2001.

8. Литвиненко Я.В. Сучасна політика ціноутворення. — Київ. — 2001. — С. 32.

9. Закон України «Про ціни і ціноутворення» від 03.12.1990 р. (із змінами і доповненнями) // Закони України. Т. 1. — К. — 1996.

10. Закон України «Про ціни та ціноутворення». Розділ ІІІ. «Контроль за цінами». — К. — 1996. — С. 13.

11. Закон України «Про природні монополії» від 20.04.2000 р.