Фонеми

Вступ

Як відомо, найнижчим щаблем мовної ієрархії виступає фонологічний рівень, центральною одиницею якого є фонема.

Ідею фонеми вперше сформулював І.О. Бодуен де Куртене. Він звернув увагу на те, що кожен окремий звук швидкоплинний і недовговічний, проте людина здатна утримувати його в пам'яті. Цей уявний образ звука дослідник позначив терміном "фонема". Сам термін виник раніше у французькому мовознавстві, де він означав "звук мови". Його появу пов'язують з А. Дюфріш-Деженеттом (1873 р.), а згодом його використовував Ф. де Соссюр. Саме від нього термін запозичив Бодуен де Куртене, однак вклав у нього власне розуміння. Помітивши розбіжність між фізичними та функціональними характеристиками звука, він чітко розмежував звук як "минуще фізично-акустичне явище" і фонему як стабільне уявлення про нього, своєрідний "психічний еквівалент". Отже, для Бодуена де Куртене фонема була не носієм значення, а радше організаційним центром, навколо якого у свідомості групуються звуки, що виконують у мові однакові функції.

Учень Бодуена де Куртене, Л.В. Щерба, значно розвинув і доповнив учення про фонему. Він поєднав психічний підхід із функціональним, висунувши на перший план її смислорозрізнювальну роль. Він визначав фонему як найкоротше спільне фонетичне уявлення мови, здатне пов'язуватися зі смислом і розрізняти слова. У праці "Фонетика французского языка" (1937) він зазначав, що в живому мовленні існує набагато більше різноманітних звуків, ніж зазвичай вважають, і всі вони в кожній мові об'єднуються у відносно невелику кількість звукових типів, які можуть розрізняти слова та їхні форми, тобто слугувати засобом спілкування. Саме ці звукові типи називають фонемами. Конкретні ж звуки, у яких втілюється загальне (фонема), він назвав відтінками фонем.

1. Фонема. Зміст і обсяг поняття

Слова відрізняються одне від одного своїм звучанням. Щоб виявити цю відмінність, слова необхідно зіставити та протиставити. Таке протиставлення, або опозиція, є ключовим поняттям фонології. Опозиції можуть бути релевантними, тобто такими, що розрізняють значеннєві одиниці, та нерелевантними, які для цього не слугують. Наприклад, протиставлення <а>, <и>, <у> у словах дам — дим — дум є релевантним, оскільки саме завдяки цим звукам розрізняються слова та їхні значення. Водночас опозиція [у] — [г] у російській мові нерелевантна, адже вона не впливає на смисл: [уол] — [гол].

Фонема (від гр. phonema — звук, голос) — це мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для розпізнавання та розрізнення значеннєвих одиниць — морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент, а через них — і для розпізнавання та розрізнення слів.

Протиставлення приголосних на початку слів біг — ліг — ніг — ріг — фіг (у транскрипції [б'іг] — [л'іг] — [н'іг] — [р'іг] — [ф'іг]) свідчить про наявність в українській мові фонем <б'>, <л'>, <н'>, <р'>, <ф'>. Зіставлення голосних у російських словах стол [стол] — стал [стал] — стул [стул] та англійських bet [bet] "битися об заклад" — but [bʌt] "але" — bit [bit] "кусок" — beat [bi:t] "бити" — bought [bo:t] "past від buy" — bat [bæt] "кажан" — boot [bu:t] "черевик" демонструє наявність у російській мові фонем <о>, <а>, <у>, а в англійській — <е>, <ʌ>, <і>, <і:>, <о:>, <æ>, <u:>.

Будучи найменшою лінійно неподільною величиною, фонема бере участь в утворенні, розпізнаванні та розрізненні морфем і слів. У зв'язку з цим виділяють її конститутивну та дистинктивну функції. Конститутивна функція полягає у творенні одиниць вищого рівня, а дистинктивна — у розпізнаванні та ототожненні значеннєвих одиниць. Дистинктивну функцію, своєю чергою, можна поділити на перцептивну (розпізнавальну) та сигніфікативну (смислорозрізнювальну). У межах перцептивної функції звукові одиниці перебувають у відношенні контрасту, а в межах сигніфікативної — у відношенні опозиції.

Деякі дослідники поділяють сигніфікативну функцію на смислорозрізнювальну та форморозрізнювальну. Однак такий поділ не є принциповим, оскільки зміна форми слова завжди пов'язана зі зміною смислу.

Відомі також делімітативна та кульмінативна функції фонем. Делімітативна (розмежувальна) функція полягає в сигналізації меж слів і морфем (пограничні сигнали). Це стає можливим завдяки обмеженням на появу певних елементів у мовленнєвому ланцюжку. Наприклад, у чеській мові наголос завжди вказує на початок слова; в англійській [ц] сигналізує про відсутність перед цією фонемою морфемної (словесної) межі; в японській алофон [д] можливий лише на початку слова, що слугує маркером межі, тоді як в інших позиціях фонема <д> реалізується в алофоні [л].

2. Диференційні та інтегральні ознаки фонем

Попри те, що фонема є найменшою сегментно (лінійно) неподільною одиницею, вона має складну природу і характеризується багатьма ознаками. Ці ознаки поділяються на диференційні (розрізнювальні) та інтегральні (нерозрізнювальні). Розглянемо це на прикладі російських приголосних [д] і [г]. Фонеми російської мови <д> і <г> мають по чотири ознаки. Для першої — це передньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність, для другої — задньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність. У випадку з <д> усі ознаки використовуються для протиставлення іншим фонемам: передньоязиковість протиставляється губності <б> (дар — бар), дзвінка <д> має парну глуху <т> (дом — том), твердість протиставляється м'якості <д'> (дома — Дема [д'бмь]), а проривність — фрикативним та африкатам (дам — зам). У випадку з <г> для протиставлення використовуються лише дві ознаки — задньоязиковість (гор — бор) і дзвінкість (гол — кол). Усі перелічені ознаки фонем <д> і <г> є диференційними, оскільки саме за ними вони протиставляються відповідно фонемам <б>, <т>, <д'>, <з> та <б> і <к>. Ознаки твердості та проривності фонеми <г> не використовуються для розрізнення: у російській мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися твердим і м'яким чи проривним і фрикативним [г] (заміна проривного [г] на фрикативний [у] не змінює смисл). Проте без цих ознак фонема <г> не може існувати як така. Такі ознаки називаються інтегральними (заповнювальними).

Набір диференційних та інтегральних ознак у різних мовах не збігається. Наприклад, проривність <ґ> в українській і німецькій мовах є диференційною ознакою (пор.: укр. грати і ґрати, гніт "гноблення" і ґніт "шнур для горіння"; нім. Hans "власне ім'я" і Gans "гуска"). Вібрантність фонеми <р> і плавність фонеми <л> для української мови є диференційними ознаками (рак — лак, рама — лама, рай — лай, рук — лук, ром — лом), тоді як для японської — інтегральними (заміна <р> на <л> не призводить до зміни значення). Самі інтегральні ознаки подібних фонем у різних мовах також можуть відрізнятися (пор. вимову <р> в українській, німецькій, французькій та англійській мовах).

Як диференційні ознаки фонем використовуються:

1. ознаки за способом творення звуків: проривність, фрикативність, зімкнено-прохідність, африкативність тощо;
2. ознаки за місцем творення звуків: передньоязиковість, задньоязиковість, середньоязиковість, губність (лабіальність), глотковість (фарингальність), горловість (ларингальність) тощо (приклади до (1) і (2) див. вище щодо фонем російської мови <д> і <г>);
3. м'якість і твердість (укр. лин [лин] — линь [лин'], стан [стан] — стань [стан'], син [син] — синь [син'], п'ят [пйат] — п'ять [пйат'], рис [рис] — рись [рис'], біла [б'їла] — біля [б'їл'а]; рос. мел [м'эл] — мель [м'эл'], вон [вон] — вонь [вон'], топ [топ] — топь [топ'], кров [кроф] — кровь [кроф'], быт [быт] — быть [быт'], бит [б'ит] — бить [б'ит'], вяз [в'ас] — вязь [в'ас']);
4. довгота і короткість (англ. cart [ka:t] "віз" — cut [kʌt] "різати", port [po:t] "порт" — pot [pot] "горщик", seat [si:t] "сидіння" — sit [sit] "сідати", meat [mi:t] "м'ясо" — mitt [mit] "рукавичка", leave [li:v] "відходити" — live [liv] "жити"; нім. ihm [i:m] "йому" — im [im] "в", Beet [be:t] "клумба" — Bett [bet] "ліжко"; чеськ. pis "пояс" — pas "паспорт");
5. назальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер) (англ. sing [siŋ] "співати" — sin [sin] "гріх", thing [θiŋ] "річ" — thin [θin] "тонкий");
6. відкритість — закритість (франц. fait [fe] "факт", fee [fe] "фея").

У мовах світу загалом використовується 12 таких ознак. Отже, фонему можна операціонально представити як пучок диференційних та інтегральних ознак.

Тут ми розглянули парадигматичний аспект фонем, де кожна фонема як постійна одиниця (інваріант) протиставляється всім іншим у фонологічній системі та характеризується певним набором диференційних та інтегральних ознак. При парадигматичному розгляді ми абстрагуємося від змін, яких фонеми зазнають у реальному мовленні. У мовленнєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрапляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слабкими. Сильними позиціями називають такі відрізки звучання, де протиставлення і розрізнення слів досягає найбільшої міри. Слабкими вважають позиції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. Наприклад, для голосних у слов'янських мовах сильною є позиція під наголосом, а слабкою — ненаголошена позиція. Пор.: укр. села [села] і села [сеила]; рос. вол і воловой [вьллвоі], вал і валовой [въллвоЧ], ток і токовой [тъклвбЧ], так і таковой [ТЪКЛВОА]. Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними (голос, колос, зной, сниться), слабкою — перед іншими приголосними (укр. просьба [прбз'ба], боротьба [бород'ба], рос. сдать [здат'], легко [л'еихкб]).

Сильні й слабкі позиції в різних мовах не збігаються. Так, позиція кінця слова для приголосних російської, польської і німецької мов є слабкою (рос. луг [лук] — лук [лук], гриб [гр'ип] — грипп [гр'ип], польськ. grad [grat] "град" — grat [grat] "стара річ", pod [pot] "під" — pot [pot] "піт", нім. Rad [rat] "колесо" — Rat [rat] "ратуша", Bund [bunt] "союз" — bunt [bunt] "пістрявий", Tod [tot] "смерть" — tot [tot] "мертвий"). В українській і англійській мовах кінець слова є сильною позицією (укр. Обійдемось без ваз і Обійдемось без вас, У мене гриб і У мене грип, Ваш хліб і Ваш хліб; англ. bag [bæg] "сумка" і back [bæk] "спина", wide [waid] "широкий" і white [wait] "білий", hard [ha:d] "твердий, сильний" — heart [ha:t] "серце").

Таким чином, у мовленні виступають уже не фонеми, а їхні представники — позиційно зумовлені звуки, які називаються варіантами фонем, або алофонами. Так, [еи] у слові село [сеило] є алофоном фонеми <е>, [т] у рос. слові сад [сат] є алофоном фонеми <д>, а [ф] у слові травка [трафкъ] — алофоном фонеми <в>.

Варіанти фонем, або алофони, слід відрізняти від варіацій. Варіації — це індивідуальні, територіальні та позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл і не утруднюють сприймання. Кожному індивіду притаманні певні особливості вимови (тембр, шепелявість, картавлення тощо). Інколи особливі орфоепічні "норми" охоплюють мовців певної території (полтавське пом'якшене [л], дуже заднє й трохи підвищене, наближене до о [а], бойківське обнижене [и], що нагадує ы російської мови, львівське шепеляве м'яке [сш], покутське наголошене [и], що наближене до є тощо). Яскравим прикладом позиційних варіантів може слугувати перехід [и] в [ы] в російській мові після прийменників і префіксів на приголосний (идейный — безыдейный, Я с Ирой [йа сыроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр. няня [н'ан'а], рос. мял [м'ал], мять [м'йт'] тощо). На противагу варіантам, які призводять до утворення омофонів (див. вищенаведені рос. гриб і грипп, луг і лук, нім. Rad і Rat, Bund і bunt та ін.), варіації — це "невинні відтінки", які не впливають на розуміння. Якщо варіанти — це звучання сигніфікативно слабких позицій, то варіації — це звучання перцептивно слабких позицій.

Отже, фонема як абстрактна одиниця, недоступна безпосередньому сприйняттю, протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізується в мовленні. У філософському плані відношення фонеми і звука можна визначити як відношення сутності та явища. Одній фонемі можуть відповідати кілька звуків (алофонів), кожен з яких співвідноситься з певною позицією так, що різні алофони, як правило, не зустрічаються в одній і тій же позиції. Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються позиційно і перебувають між собою у відношенні контрасту (рос. [о — л — ъ] у словах воды [воды], вода [влда], водяной [въд'э^ино^А]), де кожен елемент можливий тільки в певній фонетичній позиції. Через те фонему можна визначати як ряд звуків, які позиційно чергуються. Ряди можуть бути паралельними для одних позицій і перехресними для інших. У другому випадку має місце нейтралізація фонем (збіг різних фонем в одному алофоні: рос. фонеми <а> і <о> збігаються в першому складі перед наголошеним складом в алофоні [л], а в інших ненаголошених складах — в алофоні [ъ]).

Із синтагматичним аспектом фонем пов'язане поняття фонотактики, тобто закономірності сполучування фонем.

3. Система фонем як система опозиції

Фонеми завжди є складовими певної фонологічної системи, тому стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Для опису фонологічної системи потрібно протиставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну фонему можна схематично зобразити як кульку з 37 дротиками, що відходять від неї в різні боки та ілюструють протиставлення фонеми всім іншим.

Зміст кожної фонеми визначається її положенням у системі. Не кожен звук у певній мові є фонемою. Усе залежить від того, чи перебуває цей звук в опозиції до інших, чи є в мові слова, які різняться семантично завдяки цьому звукові. Так, і в українській, і в російській мовах є звуки [г] і [ґ], однак у російській мові ці два звуки представляють одну фонему, бо між собою вони не перебувають в опозиції (немає жодної пари слів, які б різнилися звуками [г] і [ґ]), тоді як в українській мові тут маємо дві окремі фонеми — <г> і <ґ>, бо є низка слів, протиставлених саме цими звуковими одиницями (гніт — ґніт, грати — ґрати). В українській і білоруській мовах є звук [р], але в українській мові є дві фонеми — <р> і <р'> (пор.: рад [рад] і ряд [р'ад]), тоді як у білоруській мові лише одна <р>, бо опозиції <р>—<р'> там не існує, оскільки звук [р] є тільки твердим. Констатувати, що, наприклад, в англійській і українській мовах є фонема <е>, бо, мовляв, у цих мовах є такі звуки, все одно, що сказати, що туфлі і кофта однакові, бо вони 42 розміру. Насправді ці туфлі і кофта не однакові, бо належать до різних систем виміру — системи взуття і системи одягу. Відповідно цінність українського [є] й англійського [є] різна, бо в англійській мові є чотири подібних до українського звука елементи, які перебувають в опозиції одне до одного й розрізняють слова: <е> — <æ> — <э:> — <ʌ> (head [hed] "голова" — had [hæd] "past від have" — heard [he:d] "past від hear"). Отже, звуки стають фонемами лише тоді, коли вони перебувають в опозиції до інших звуків, тобто коли є хоч одна пара слів, яка різниться цими звуками.

Розгляд фонем у системі належить до їх парадигматичного аспекту. Фонологічна парадигматика становить собою систему фонемних опозицій, серед яких виділяються два основні типи: диз'юнкція — протиставлення за декількома диференційними ознаками і кореляція — протиставлення за однією диференційною ознакою. Прикладом диз'юнкції може слугувати протиставлення фонем <в> і <с> (вам — сам), у яких воно здійснюється за двома параметрами: дзвінкість — глухість, губність — передньоязиковість. Як приклад кореляції можна навести опозицію <д> — <т>, де фонеми протиставляються тільки за дзвінкістю — глухістю. Аналіз опозиції здійснюється за допомогою набору бінарних диференційних ознак, фізичним субстратом яких є артикуляційні й акустичні властивості звуків.

Опозиції бувають одномірні й багатомірні. В одномірних опозиціях спільні ознаки фонем у такій сукупності більше ніде в цій системі не повторюються. Так, зімкненість і задньоязиковість, що є спільними для фонем <ґ> і <к>, в інших фонемах української мови не виявляються. У багатомірних опозиціях спільні ознаки двох фонем повторюються в якійсь третій. Наприклад, спільні для фонем <б> і <д> зімкненість, дзвінкість і твердість повторюються й у фонемі <г>.

За характером (змістом) протиставлення опозиції бувають привативні, градуальні й еквіполентні. Привативні — це такі опозиції, в яких один член має якусь ознаку, а інший її не має. Так, фонема <д> на відміну від <т> має дзвінкість. У даному разі дзвінкість (не глухість) втрачається в слабкій позиції кінця слова, тому саме дзвінкість є маркованою ознакою, а не глухість.

Привативні опозиції поділяються на пропорційні й ізольовані. У пропорційній опозиції відмінність між фонемами така ж, як і в іншій опозиції. Іншими словами, це відношення протиставлення фонем, які пропорційно повторюються у відношеннях протиставлення інших фонем. Наприклад, <б> ~ <п> = <д> ~ <т> = <ґ> ~ <к> = <г> ~ <х> = <ж> ~ <ш> = <з> ~ <с> = <дж> ~ <ч> = <дз> ~ <ц>. Тут усі фонеми попарно протиставляються за дзвінкістю — глухістю. Якщо відмінність певної пари фонем більше ніде не повторюється, то така опозиція називається ізольованою. Так, тільки фонеми <р> і <л> протиставлені за ознаками дрижачість (вібрантність) і плавність.

Градуальні опозиції (їх ще називають ступінчастими) характеризуються різним ступенем (градацією) однієї й тієї ж ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> й <і> різняться ступенем розкриття рота.

Еквіполентні (рівнозначні) опозиції — це такі позиції, в яких обидва члени логічно рівноправні, тобто не характеризуються ні різним ступенем якоїсь однієї ознаки, ні наявністю або відсутністю ознаки. Наприклад, фонеми <п> і <т> мають спільні ознаки — глухість, твердість, зімкненість (проривність), однак кожна з них має ще одну тільки їй у даному випадку притаманну ознаку (губність для <п> і передньоязиковість для <т>).

Опозиції, члени яких розрізняються тільки однією ознакою, а за всіма іншими збігаються, називаються корелятивними. Наприклад: <б> ~ <п>, <д> ~ <т>, <в> ~ <ф>, <н> ~ <н'>.

Американські вчені Р. Якобсон, Г. Фант, М. Халле в 50-х роках розробили універсальну систему диференційних ознак, побудовану на бінарному принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до привативних. В основу загальної класифікації фонем вони поклали не артикуляційні ознаки (на їх думку, артикуляційні особливості звуків у мовах світу найрізноманітніші і дуже тонкі, через що незручні для типологічної класифікації), а акустичні, які можуть бути визначені за допомогою спеціальної електроакустичної апаратури. Вони виділили 12 пар диференційних ознак, які утворюють двочленні протиставлення (9 ознак звучності і 3 ознаки тону): 1) вокальність — невокальність; 2) консонантність — неконсонантність; 3) компактність (наявність у спектрі центральної ділянки більшої концентрації енергії) — дифузність (менша концентрація енергії в центральній ділянці спектра і поширення звукової енергії на його периферію); 4) напруженість — ненапруженість; 5) дзвінкість — глухість; 6) назальність (носовий характер) — неназальність (ротовий характер); 7) перервність — неперервність; 8) різкість (висока інтенсифікація шумів) — нерізкість (невисока інтенсифікація шумів); 9) глоталізованість — неглоталізованість; 10) низька тональність — висока тональність; 11) бемольність (ослаблення верхніх частотних складників унаслідок участі при творенні звука губ) — небемольність; 12) дієзність (посилення верхніх частотних показників за рахунок підняття спинки язика до піднебіння; дієзні — це м'які приголосні) — недієзність. За допомогою цих 12 пар диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови. Треба зауважити, що мови використовують не всі ознаки (із наведених 12 пар ознак можна утворити 4096 різних фонем). Для опису фонем української мови достатньо 9 ознак: вокальність, консонантність, дифузність, низькість, бемольність, дієзність, перервність, різкість, дзвінкість (див. табл. 1).

Фонологічна система кожної з мов є своєрідною. Ця своєрідність стосується загальної кількості фонем (кількість фонем у різних мовах коливається від 10 до 80); організації фонемних опозицій; пропорції голосних та приголосних (в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні; в російській — 39 фонем, з них 5 голосних і 34 приголосні; в англійській — 44 фонеми, причому тут аж 20 голосних і 24 приголосні; в німецькій — 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних; у французькій — 35 фонем, 17 голосних і 18 приголосних); характеру самих позицій; варіантів та варіацій фонем.

Висновки

Праці Бодуена де Куртене і Л.В. Щерби заклали основу для створення теорії фонем. Творцем цієї теорії вважають М.С. Трубецького. Він написав ґрунтовну новаторську працю "Основи фонології" (вийшла в 1939 р. в Празі німецькою мовою, російською мовою в Москві в 1960 р.), у якій виклав свою струнку теорію фонем. Трубецькой зі структурно-семантичного і функціонального підходів дав визначення таких важливих фонологічних понять, як фонема, фонологічна опозиція, диференційна ознака, встановив три класи фонологічних ознак (вокалічні, консонантні, просодичні), увів поняття нейтралізації, архіфонеми (абстрактна одиниця, яка об'єднує фонеми, що нейтралізуються, наприклад, <д/т> і <а/о>), розробив детальну класифікацію фонологічних опозицій.

Трубецькому належить уведення терміна фонологія і виокремлення фонології в окрему науку, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. Фонологія відрізняється від фонетики, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті. Фонологію ще називають функціональною фонетикою.

У фонології розрізняють 2 рівні — сегментний і суперсегментний (просодичний). Сегментний рівень складається з одиниць, які виділяються на основі сегментації. Суперсегментний рівень складається з одиниць, які виділяються відносно сегментних одиниць (просодія складу, слова, фрази). Основною одиницею сегментного рівня більшості мов світу є фонема, в деяких мовах Південно-Східної Азії — силабема.

Список використаної літератури

1. Журавлев В.К. Диахроническая фонология. — М., 1986.
2. Касевич В.В. Фонологические проблемы общего и восточного языкознания. — М., 1983.
3. Кодзасов С.В., Кривнова О.Ф. Современная американская фонология. — М., 1981.
4. Коструба П.П. Фонетика, фонологія і морфологія // Методологічні питання мовознавства. — К., 1966.
5. Коструба П.П. Основні поняття фонології // Укр. мова і літ. в школі. — 1965. — №7.
6. Общее языкознание / Под общ. ред. А.В. Супруна. — Минск, 1983. — С. 287—317.
7. Общее языкознание: Внутренняя структура языка / Отв. ред. В.А. Серебренников. — М., 1970. — С. 120—199.
8. Панов М.В. Русская фонетика. — М., 1967. — С. 65—169.
9. Перебийніс В.С. Кількісні та якісні характеристики фонем сучасної української літературної мови. — К., 1970.
10. Реформатский А.А. Фонологические этюды. — М., 1975.
11. Семчинський С. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 73—98.
12. Степанов Ю.С. Основы общего языкознания. — М., 1975. — С. 72—87.
13. Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика. — К., 1969. — С. 218—260.
14. Трубецкой Н.С. Основы фонологии. — М., 1960.