Фінанси підприємства: питання теорії та практики

Вступ.

1. Організаційно-правові форми підприємств.

2. Вексельна форма розрахунків та її використання на підприємствах.

3. Внутрішні грошові надходження на підприємствах та їх характеристика.

4. Види цін та порядок ціноутворення.

5. Характеристика непрямих податків, що їх сплачує підприємство.

6. Класифікація та принципи організації оборотних коштів.

7. Класифікація кредитів, що надаються підприємствам.

8. Ремонт основних засобів та його фінансове забезпечення.

9. Оцінка ділової активності підприємства.

10. Фінансова стратегія підприємства.

11. Реорганізація підприємств та форми її проведення.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Фінанси підприємств посідають ключове місце у фінансовій системі держави, виступаючи її невід'ємною складовою. Їхнє функціонування відбувається у сфері суспільного виробництва, де формуються валовий внутрішній продукт, матеріальні й нематеріальні блага та національний дохід, що є головними джерелами фінансових ресурсів. Саме тому рівень розвитку фінансів підприємств визначає спроможність країни задовольняти суспільні потреби та забезпечувати власну фінансову стабільність.

Фінансам підприємств, як і фінансовій системі загалом, притаманні як спільні, так і особливі риси. Важливо враховувати й специфіку, що виникає через діяльність фінансів у різних галузях економіки. Спільною ознакою є вираження сукупності економічних (грошових) відносин, пов'язаних із розподілом вартості ВВП. Специфічні ж ознаки відображають грошові відносини, що виникають у процесі первинного розподілу вартості ВВП, формування та використання грошових доходів і децентралізованих фондів. Особливості, зумовлені функціонуванням фінансів підприємств у різних секторах економіки, будуть розглянуті нижче.

У межах цієї роботи будуть висвітлені наступні теми.

Організаційно-правові форми підприємств. Вони визначаються передусім формою власності: державною, приватною, колективною чи змішаною. Відповідно, розрізняють державні, приватні, колективні та спільні підприємства.

Вексельна форма розрахунків та її використання на підприємствах. Ефективність економіки загалом і кожного підприємства зокрема значною мірою залежить від налагодженої системи розрахунків.

1. Організаційно-правові форми підприємств

Серед ключових чинників, що впливають на вибір організаційно-правової форми підприємства як основного суб'єкта господарювання, можна виділити:

• цілі, які ставить перед собою підприємець (або група підприємців), та способи їх досягнення в конкретному соціально-економічному контексті;

• механізм формування початкового капіталу;

• методи ведення виробничо-господарської діяльності;

• організаційну структуру та підходи до управління;

• законодавчу та нормативну базу, що регулює створення, діяльність та ліквідацію суб'єкта господарювання;

• форми власності на майно, яке використовується;

• форму організації виробництва тощо.

Такі підприємства створюються через об'єднання майна фізичних та юридичних осіб. Майно може перебувати у спільній власності (пайовій або спільній) кількох осіб незалежно від форми власності, що призводить до утворення різноманітних господарських товариств. Вони можуть базуватися на спільному володінні майном (кооператив, товариство, партнерство) або на колективній власності (акціонерне товариство, колективне підприємство, спільне підприємство, орендне підприємство тощо). Залежно від форми організації господарської діяльності розрізняють окремі підприємства та їх об'єднання.

Об'єднання — це цілісний виробничо-господарський комплекс, що складається зі спеціалізованих суб'єктів господарювання (підприємств, науково-дослідних, проектно-конструкторських, монтажних та інших організацій), створений на основі технологічної єдності виробничих процесів, однорідності продукції, територіальної близькості, а також для розвитку спеціалізації, кооперування, комбінування та централізації управління [9, c. 45-46].

Існує два основні типи таких об'єднань:

Перший тип — договірні об'єднання, що ґрунтуються на міжфірмовій угоді. У таких об'єднаннях (господарських товариствах) учасники не створюють нової юридичної особи спільного володіння та не перерозподіляють акції існуючих підприємств.

Другий тип — об'єднання у формі спільного підприємства. У цьому випадку об'єднання кількох підприємств призводить до створення нового суб'єкта господарювання. Право власності на новостворене об'єднання розподіляється між учасниками пропорційно до вкладеного капіталу.

Прикладами договірних об'єднань є консорціум, акціонерне товариство, корпорація.

Мотивами для об'єднання можуть бути:

1) диверсифікація виробництва;

2) придбання виробничої бази або джерел сировини;

3) зменшення капітальних витрат та ризиків при створенні нових потужностей;

4) вихід на нові ринки збуту;

5) освоєння нових напрямків діяльності;

6) розширення існуючого виробництва;

7) отримання нових каналів збуту товарів або послуг;

8) підвищення ефективності маркетингової діяльності;

9) прагнення знизити вплив сезонних або циклічних коливань;

10) комплексне використання сировини, матеріалів та відходів;

11) реалізація складних інвестиційних та інноваційних проектів;

12) зниження виробничих витрат за рахунок партнерства тощо [6, c. 59-60].

2. Вексельна форма розрахунків та її використання на підприємствах

Вексельна форма розрахунків передбачає здійснення платежів між постачальником (отримувачем коштів) та покупцем (платником) із відстрочкою, що оформлюється векселем.

Вексель — це письмове безумовне зобов'язання, боргова розписка стандартної форми, яка надає її власнику право вимагати від особи, що видала вексель, сплати зазначеної суми у визначений термін та у вказаному місці.

Правову основу вексельного обігу в Україні становлять законодавчі та нормативні акти, розроблені відповідно до положень Єдиного вексельного закону, прийнятого Женевською вексельною конвенцією 1930 року.

Першим кроком до відродження векселя в Україні стало прийняття Верховною Радою України 18 червня 1991 року Закону "Про цінні папери та фондову біржу". У 1992 році було прийнято Постанову "Про застосування векселів в господарчому обороті України".

Ці два нормативні акти значно розширили можливості правового регулювання вексельного обігу.

Паралельно зі створенням нормативної бази видаються акти, спрямовані на стимулювання розвитку цієї форми розрахунків.

Наступним етапом впровадження векселя як інструмента фінансово-господарської діяльності став Указ Президента України "Про випуск та обіг векселів для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності" від 14.09.94 р.

Цим Указом у господарську практику було введено простий товарний вексель, який можна було використовувати для оформлення взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності.

Процедура проведення заліку взаємної заборгованості з використанням векселів складається з чотирьох етапів:

- оформлення та облік платіжних документів;

- проведення заліку взаємної заборгованості;

- вексельне оформлення прострочених заборгованостей;

- подальші операції з векселями.

Проте окремі аспекти вексельного обігу в Україні досі залишаються недостатньо врегульованими.

З метою розширення сфери застосування векселів 26 липня 1995 року було видано Указ Президента України "Про розширення сфери обігу векселів", який скасував обмеження щодо суми зобов'язань на один вексель. Розмір зобов'язань встановлювався за домовленістю сторін.

Отже, в Україні вже створено законодавчі передумови для використання векселів у розрахунках між постачальниками та покупцями.

За своєю природою вексель є абстрактним борговим зобов'язанням. Його абстрактність полягає в тому, що він не пов'язаний із попереднім виконанням будь-яких договірних умов [8, c. 284-285].

3. Внутрішні грошові надходження на підприємствах та їх характеристика

Забезпечення грошових надходжень, необхідних для відшкодування витрат виробництва та обігу, своєчасне виконання фінансових зобов'язань перед державою, банками та іншими суб'єктами господарювання, а також формування доходів і прибутку є найважливішим аспектом діяльності підприємств.

Вхідні грошові потоки підприємств за джерелами походження поділяються на внутрішні та зовнішні. Якщо кошти надходять із джерел, що знаходяться на самому підприємстві, вони вважаються внутрішніми. Надходження коштів за рахунок ресурсів, мобілізованих на фінансовому ринку, свідчить про використання зовнішніх джерел. Структура вхідних грошових потоків залежить від сфери діяльності та організаційно-правової форми підприємства. У країнах із розвинутою ринковою економікою 60-70% фінансових ресурсів надходить на підприємства саме з внутрішніх джерел.

Внутрішні грошові надходження, згідно з чинною практикою обліку та звітності, включали:

1) виручку від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг;

2) виручку від іншої реалізації;

3) доходи від фінансових інвестицій;

4) доходи від інших позареалізаційних операцій.

За командно-адміністративної економіки, коли реального фінансового ринку не існувало, включення доходів від позареалізаційних операцій до класифікації грошових надходжень було цілком виправданим. Тоді підприємства майже не мали доходів від цінних паперів, окрім державних облігацій, які займали незначну частку в загальних надходженнях.

Здебільшого доходи від позареалізаційних надходжень формувалися за рахунок штрафів і пені, прибутку минулих років, виявленого у звітному році, а також списаної раніше дебіторської заборгованості, яка вважалася безнадійною, але була погашена у звітному періоді. Однак в умовах ринкової економіки, коли функціонує фінансовий ринок, а підприємства здійснюють фінансові інвестиції, стало доцільним виокремити "Доходи від фінансово-інвестиційної діяльності" в окрему категорію, відділивши їх від "Доходів від позареалізаційних операцій".

Трансформація ринкових відносин потребує створення відповідної інфраструктури. Розвивається фінансово-кредитна система, формується фінансовий ринок. За таких умов багато підприємств поряд із основною діяльністю займаються фінансово-інвестиційною: купівлею та продажем цінних паперів, розміщенням тимчасово вільних коштів на депозитних рахунках, лізингом, валютними та іншими операціями з метою отримання додаткових доходів.

Доходи від такої діяльності займають значну частку у вхідних грошових потоках підприємств і є показником розвитку ринкової інфраструктури, особливо фінансового ринку. Ці доходи матимуть тенденцію до зростання. Доходи від фінансових операцій безпосередньо впливають на формування загального прибутку [3, c. 312-314].

4. Види цін та порядок ціноутворення

Залежно від способу встановлення, суб'єктів ціноутворення, сфери застосування та відповідно до чинного законодавства України використовуються різні види цін і тарифів. За способом встановлення ціни та тарифи поділяються на:

вільні ціни і тарифи, які, своєю чергою, поділяються на договірні та встановлені самостійно підприємствами й організаціями. Вільні ціни застосовуються до всіх видів продукції, товарів і послуг, за винятком тих, що підлягають державному регулюванню;

державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи. Державне регулювання здійснюється шляхом встановлення: а) державних фіксованих цін (тарифів); б) граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від фіксованих цін. Державні ціни встановлюються на ресурси, що суттєво впливають на загальний рівень і динаміку цін, на соціально значущі товари та послуги, а також на продукцію підприємств-монополістів.

Державні ціни мають враховувати середньогалузеву собівартість продукції та забезпечувати мінімальний рівень рентабельності. Якщо цей рівень не забезпечується державними цінами, держава повинна надати дотацію за умови, що продукція підприємства є суспільно необхідною [2, c. 157-158].

Крім зазначених методів, Кабінет Міністрів України може запроваджувати й інші методи державного регулювання цін.

Індикативні ціни — це ціни на товари, що відповідають цінам, які склалися або складаються на відповідний товар на ринку експорту чи імпорту на момент здійснення операції, з урахуванням умов поставки та розрахунків, визначених згідно із законодавством України.

Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України може запроваджувати індикативні ціни на товари:

• щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами;
• щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процедури відповідно до ст. 19 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність";
• щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцензування;
• щодо експорту яких встановлено спеціальні режими;
• експорт яких здійснюється у порядку, передбаченому ст. 20 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність";
• в інших випадках на виконання міжнародних зобов'язань України.

Індикативні ціни розробляються Міністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України та уповноваженими ним організаціями на основі аналізу інформації, отриманої від митних, фінансових, статистичних органів, банківських, інформаційних та інших установ, за відповідними методиками. При цьому враховуються стандарти якості товарів, умови поставки та розрахунків, стан кон'юнктури зовнішніх і внутрішніх ринків, цінова інформація та прогнози щодо можливих цінових коливань, контрактна практика та інша інформація кон'юнктурно-цінового характеру.

Рішення про запровадження індикативних цін приймає та переліки індикативних цін затверджує Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України.

Залежно від того, коли і кому реалізуються продукція та товари, всі ціни (і вільні, і державні) поділяються на оптові та роздрібні.

Оптові (відпускні) ціни застосовуються при розрахунках між підприємствами-товаровиробниками та споживачами (покупцями) продукції. Оптова ціна включає собівартість, прибуток (норматив прибутку) та податок на додану вартість. Якщо продукцію віднесено до підакцизної, до ціни включається акцизний збір — непрямий податок на високорентабельні та монопольні товари. У такому разі ПДВ обчислюється з урахуванням суми акцизного збору.

У разі реалізації продукції через посередників за вільними цінами до ціни включаються також постачальницько-збутові надбавки (націнки), граничний розмір яких може обмежуватися державою.

Роздрібні ціни формуються на основі оптової ціни шляхом додавання торговельної надбавки (націнки). Ці ціни застосовуються у відносинах між підприємствами торгівлі та населенням.

При розрахунках за сільськогосподарську продукцію, продану сільськогосподарськими товаровиробниками, застосовуються закупівельні ціни [5, c. 246-247].

5. Характеристика непрямих податків, що їх сплачує підприємство

Податкова практика використовує кілька видів непрямих податків — універсальні та специфічні акцизи, а також мито. Специфічні акцизи встановлюються на обмежений перелік товарів із застосуванням диференційованих ставок за окремими групами та видами товарів.

Універсальні акцизи виникли на початку XX століття. Вони мають ширшу базу оподаткування та використовують уніфіковані ставки на всі товари. У податковій практиці застосовуються три форми універсальних акцизів.

Податок із продажу — застосовується у сфері оптової та роздрібної торгівлі.

Об'єктом оподаткування є реалізація товарів на кінцевому етапі. Оподаткування відбувається один раз. Ця форма використовувалася нетривалий час в останній період існування Радянського Союзу.

Податок з обороту — стягується з валового обороту на всіх стадіях руху товарів. При цьому допускається подвійне оподаткування, оскільки до валового обороту включаються раніше сплачені податки. Ставки податку з обороту диференційовані за видами товарів. Цей податок широко використовувався в Радянському Союзі протягом тривалого періоду (з початку 30-х до початку 90-х років).

Податок на додану вартість — сплачується на всіх етапах руху товарів, робіт, послуг. Об'єктом оподаткування є не валовий оборот, а додана вартість. Застосовуються уніфіковані ставки.

Це полегшує обчислення податку та контроль за його надходженням. При обчисленні ПДВ необхідне чітке визначення об'єкта оподаткування — доданої вартості. Можливі два методи визначення доданої вартості: заробітна плата + прибуток; виторг від реалізації - матеріальні витрати.

Цей податок набув широкого поширення в країнах Західної Європи.

В Україні використовуються три види непрямих податків:

· акцизний збір (специфічний акциз),

· податок на додану вартість (універсальний акциз),

· ввізне (імпортне) мито.

Непрямі податки включаються в ціни реалізованих товарів, робіт, послуг. Таким чином, вони є ціноутворюючим елементом і можуть суттєво впливати на загальний рівень цін [10, c. 167-169].

6. Класифікація та принципи організації оборотних коштів

Оборотні кошти підприємств класифікуються за трьома ознаками: 1) залежно від участі в кругообігу коштів; 2) за методами планування, принципами організації та регулювання; 3) за джерелами формування. Відповідно до першої ознаки оборотні кошти поділяються на кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди, та кошти, авансовані у фонди обігу. Такий розподіл зумовлений наявністю двох самостійних сфер у кругообігу коштів — сфери виробництва та сфери обігу. Що більша питома вага оборотних коштів у сфері виробництва, то ефективніше використовується оборотний капітал. Залежно від методів планування оборотні кошти поділяються на нормовані та ненормовані. Необхідність такого розподілу випливає з економічної доцільності досягнення найкращих результатів за найменших витрат. Установлення нормативів за окремими статтями оборотних коштів забезпечує безперервну діяльність підприємства за умови оптимальних виробничих запасів, розмірів незавершеного виробництва та залишків готової продукції. До нормованих оборотних коштів належать кошти у виробничих запасах, незавершеному виробництві, витратах майбутніх періодів та залишках готової продукції на складах. Ненормовані оборотні фонди включають фонди обігу, за винятком готової продукції на складі. За джерелами формування оборотні кошти поділяються на: 1) власні та прирівняні до власних; 2) залучені; 3) інші. Класифікація оборотних коштів має важливе значення, оскільки дозволяє підприємству визначити оптимальний склад і структуру, потребу та джерела формування оборотних коштів. Від цього значною мірою залежить фінансовий стан підприємства.

Система організації оборотних коштів базується на певних принципах. По-перше, надання підприємствам самостійності щодо розпорядження та управління оборотними коштами, що означає оперативну самостійність у їх використанні. По-друге, визначення планової потреби та розміщення оборотних коштів за окремими елементами й підрозділами, тобто розрахунок оптимальної потреби, яка б забезпечила безперервність виробництва та виконання планових завдань за ритмічної роботи (розробка норм тривалої дії та щорічних нормативів). По-третє, коригування розрахованих і чинних нормативів з урахуванням змінних вимог господарювання: обсягів виробництва, цін на сировину та матеріали, постачальників і споживачів, форм розрахунків. По-четверте, раціональна система фінансування оборотних коштів, що означає формування їх за рахунок власних ресурсів і залучених коштів у розмірах, які забезпечують нормальний фінансовий стан підприємства. По-п'яте, контроль за раціональним розміщенням і використанням оборотних коштів, тобто проведення аналізу ефективності кругообороту коштів з метою прискорення їхнього обертання [12, c. 97-99].

7. Класифікація кредитів, що надаються підприємствам

Кредити, які можуть отримати підприємства, класифікуються за такими ознаками:

- за кредиторами;

- за формами та видами;

- за метою використання;

- за терміном надання;

- за забезпеченням;

- за порядком надання.

Кредиторами підприємств можуть бути:

- банки та спеціалізовані фінансово-кредитні інститути (банківський, лізинговий кредити);

- підприємства (комерційний кредит);

- держава (державний кредит, який надається через уповноважені банки);

- міжнародні фінансово-кредитні установи (відкриття кредитних ліній через уповноважені банки).

До видів кредитів належать:

- банківський;

- комерційний;

- державний;

- лізинговий.

Банківський кредит — це економічні відносини між кредитором та позичальником щодо надання коштів банком підприємству на умовах терміновості, платності, повернення та матеріального забезпечення. Банківський кредит надається суб'єктам господарювання всіх форм власності на умовах, передбачених кредитним договором.

Комерційний кредит — це економічні, кредитні відносини, які виникають між окремими підприємствами.

Державний кредит — це економічні, кредитні відносини між державою та суб'єктами господарювання.

Лізинговий кредит — це відносини між суб'єктами господарювання, які виникають при оренді майна (майновий кредит або лізинг-кредит).

Банківський та державний кредити надаються підприємствам у грошовій формі, лізинговий та комерційний — у товарній. Банківський та державний кредити погашаються у грошовій формі. Комерційний кредит також повертається переважно в грошовій формі. У період становлення ринкових відносин можлива його сплата як у товарній, так і у змішаній формах (товарній і грошовій одночасно). Лізинговий кредит може погашатися в грошовій, товарній та змішаній формах.

Слід зазначити, що традиційно в країнах із розвинутою ринковою економікою факторингові та лізингові кредитні послуги підприємствам надаються переважно спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами — факторинговими та лізинговими компаніями.

В Україні кредитні послуги у вигляді факторингу надають тільки комерційні банки. Лізингові послуги надають переважно лізингові компанії. У зв'язку з цим лізинговий кредит умовно віднесений до групи небанківських кредитів.

Залежно від мети використання розрізняють кредити, що спрямовані на фінансування:

- оборотних коштів;

- основних засобів.

Підприємство має можливість отримувати кредити на придбання товарно-матеріальних запасів, обладнання, інших активів, розширення та модернізацію виробничих потужностей, викуп окремих виробничих комплексів або цілих підприємств.

За терміном надання розрізняють короткострокові, середньострокові та довгострокові кредити [9, c. 241-243].

8. Ремонт основних засобів та його фінансове забезпечення

Основні виробничі засоби в процесі експлуатації піддаються фізичному зносу та втрачають свої експлуатаційні якості. Тому ремонт основних засобів є необхідною умовою виробничого процесу. Від своєчасності та якості ремонту залежить ефективність використання основних виробничих засобів на підприємстві.

Своєчасний ремонт запобігає передчасному зносу та вибуттю основних засобів, продовжує строк їх служби, підвищує виробничу потужність та скорочує потребу в нових капітальних вкладеннях.

Поточний ремонт здійснюється для забезпечення роботи основних виробничих засобів і полягає в усуненні окремих поломок та заміні або поновленні окремих частин.

Середній ремонт проводиться для часткового поновлення основних засобів із заміною деталей та вузлів обмеженої номенклатури, яка визначається технічною документацією.

Капітальний ремонт машин та устаткування проводиться для відновлення їх виробничого ресурсу. При цьому здійснюється, як правило, повне розбирання машини або верстата, виявлення дефектів, контроль технічного стану, власне ремонт, складання, регулювання та випробування.

Витрати на всі види ремонтів визначаються підприємствами самостійно, виходячи з технічного рівня, фізичного зносу основних виробничих засобів та забезпечення ремонтних робіт матеріально-технічними ресурсами.

Економічна доцільність капітального ремонту визначається порівнянням витрат на ремонт об'єкта з вартістю аналогічного нового устаткування. Якщо вартість капітального ремонту перевищує вартість нового устаткування, такий ремонт робити недоцільно.

Фінансування капітального ремонту здійснюється згідно з планом капітального ремонту. План складається на підставі кошторисно-фінансових розрахунків щодо ремонту окремих об'єктів з урахуванням чинних норм, цін та тарифів. Затверджує план керівник підприємства.

До складу витрат на капітальний ремонт включаються проектно-кошторисні витрати; оплата ремонтних робіт; вартість придбання нових деталей, вузлів, агрегатів; вартість заміни зношених конструкцій і деталей у будівлях і спорудах.

Порядок фінансування капітального ремонту залежить від способу його проведення. У разі здійснення капітального ремонту підрядним способом на основі договорів розрахунки проводяться за актами приймання повністю відремонтованих вузлів, агрегатів тощо. Розрахунки щодо ремонту, який здійснюється господарським способом, проводяться, як правило, за окремими елементами витрат: виплата заробітної плати, оплата рахунків за матеріальні цінності, деталі, використані в період проведення ремонту, тощо [4, c. 168-169].

9. Оцінка ділової активності підприємства

Фінансова діяльність підприємства має бути спрямована на забезпечення систематичного надходження та ефективного використання фінансових ресурсів, дотримання розрахункової та кредитної дисципліни, досягнення раціонального співвідношення власних і залучених коштів, фінансової стійкості з метою ефективного функціонування підприємства.

Саме цим зумовлюється необхідність і практична значущість систематичної оцінки фінансового стану підприємства, якій належить суттєва роль у забезпеченні його стабільного фінансового стану.

Отже, фінансовий стан — це одна з найважливіших характеристик діяльності кожного підприємства.

Метою оцінки фінансового стану підприємства є пошук резервів підвищення рентабельності виробництва та зміцнення комерційного розрахунку як основи стабільної роботи підприємства та виконання ним зобов'язань перед бюджетом, банком та іншими установами.

Фінансовий стан підприємства необхідно систематично та всебічно оцінювати з використанням різних методів, прийомів та методик аналізу. Це дозволить критично оцінити фінансові результати діяльності підприємства як у статиці за певний період, так і в динаміці — за ряд періодів, дасть змогу визначити "больові точки" у фінансовій діяльності та способи ефективнішого використання фінансових ресурсів, їх раціонального розміщення.

Неефективне використання фінансових ресурсів призводить до низької платоспроможності підприємства і, як наслідок, до можливих перебоїв у постачанні, виробництві та реалізації продукції; до невиконання плану прибутку, зниження рентабельності підприємства, до загрози економічних санкцій [2, c. 218-219].

Основними завданнями аналізу фінансового стану є:

- дослідження рентабельності та фінансової стійкості підприємства;

- дослідження ефективності використання майна (капіталу) підприємства, забезпечення підприємства власними оборотними коштами;

- об'єктивна оцінка динаміки та стану ліквідності, платоспроможності та фінансової стійкості підприємства;

- оцінка становища суб'єкта господарювання на фінансовому ринку та кількісна оцінка його конкурентоспроможності;

- аналіз ділової активності підприємства та його становища на ринку цінних паперів;

- визначення ефективності використання фінансових ресурсів.

Аналіз фінансового стану підприємства є необхідним етапом для розробки планів і прогнозів фінансового оздоровлення підприємств.

Кредитори та інвестори аналізують фінансовий стан підприємств, щоб мінімізувати свої ризики за позиками та внесками, а також для необхідного диференціювання відсоткових ставок.

У результаті фінансового аналізу менеджер отримує певну кількість основних, найбільш інформативних параметрів, які дають об'єктивну та точну картину фінансового стану підприємства.

При цьому в ході аналізу менеджер може ставити перед собою різні цілі: аналіз поточного фінансового стану або оцінку фінансової перспективи підприємства.

Аналіз фінансового стану — це частина загального аналізу господарської діяльності підприємства, який складається з двох взаємозв'язаних розділів: фінансового та управлінського аналізу [6, c. 131-133].

10. Фінансова стратегія підприємства

Перспективне фінансове планування визначає найважливіші показники, пропорції та темпи розширеного відтворення і є основною формою реалізації головних цілей підприємства. Перспективне планування включає розробку фінансової стратегії підприємства та прогнозування його фінансової діяльності.

В умовах ринкової економіки, самостійності підприємств та їхньої відповідальності за результати діяльності виникає об'єктивна необхідність визначення тенденцій розвитку фінансового стану та перспективних фінансових можливостей. На вирішення таких питань і спрямована фінансова стратегія підприємства. Розробка фінансової стратегії — це галузь фінансового планування. Як складова частина загальної стратегії економічного розвитку, вона має узгоджуватися з цілями та напрямками останньої. У свою чергу, фінансова стратегія справляє суттєвий вплив на загальну економічну стратегію підприємства. Зміна ситуації на макрорівні та на фінансовому ринку спричиняє коригування як фінансової, так і загальної стратегії розвитку підприємства.

Теорія фінансової стратегії, досліджуючи об'єктивні економічні закономірності ринкових відносин, розробляє форми та способи виживання й розвитку за нових умов. Фінансова стратегія включає методи та практику формування фінансових ресурсів, їх планування та забезпечення фінансової стійкості підприємства за ринкових умов господарювання. Фінансова стратегія охоплює всі форми фінансової діяльності підприємства: оптимізацію основних та оборотних засобів, формування та розподіл прибутку, грошові розрахунки, інвестиційну політику.

Всебічно враховуючи фінансові можливості підприємств, об'єктивно оцінюючи характер внутрішніх та зовнішніх факторів, фінансова стратегія забезпечує відповідність фінансово-економічних можливостей підприємства умовам, які склалися на ринку товарів та фінансовому ринку. Фінансова стратегія передбачає визначення довгострокових цілей фінансової діяльності та вибір найефективніших способів їх досягнення. Цілі фінансової стратегії мають підпорядковуватися загальній стратегії економічного розвитку та спрямовуватися на максимізацію прибутку та ринкової вартості підприємства. За розробки фінансової стратегії слід ураховувати динаміку макроекономічних процесів, тенденції розвитку вітчизняних фінансових ринків, можливості диверсифікації діяльності підприємства. Фінансова стратегія підприємства забезпечує:

* формування та ефективне використання фінансових ресурсів;

* виявлення найефективніших напрямків інвестування та зосередження фінансових ресурсів на цих напрямках;

* відповідність фінансових дій економічному стану та матеріальним можливостям підприємства;

* визначення головної загрози з боку конкурентів, правильний вибір напрямків фінансових дій та маневрування для досягнення вирішальної переваги над конкурентами.

Завданнями фінансової стратегії є:

- визначення способів проведення успішної фінансової стратегії та використання фінансових можливостей;

- визначення перспективних фінансових взаємовідносин із суб'єктами господарювання, бюджетом, банками та іншими фінансовими інститутами;

- фінансове забезпечення операційної та інвестиційної діяльності на перспективу;

- вивчення економічних та фінансових можливостей імовірних конкурентів, розробка та здійснення заходів щодо забезпечення фінансової стійкості;

- розробка способів виходу із кризового стану та методів управління за умов кризового стану підприємств.

На підставі фінансової стратегії визначається фінансова політика підприємства за основними напрямками фінансової діяльності: податкова, цінова, амортизаційна, дивідендна, інвестиційна [11, c. 117-119].

11. Реорганізація підприємств та форми її проведення

Реорганізація передбачає виникнення на основі діючого підприємства одного або більше нових підприємств як суб'єктів права. У разі реорганізації підприємства всі його права та обов'язки переходять до правонаступника (правонаступників). Законодавство визначає п'ять правових способів реорганізації підприємства: злиття, приєднання, поділ, виділ та перетворення. З юридичної точки зору ці способи різняться залежно від того, до якого суб'єкта права переходять усі майнові права та обов'язки підприємства, що реорганізується. Злиття двох і більше підприємств в одне означає перехід прав та обов'язків кожного з них до підприємства, що виникло внаслідок правового акту злиття. У цьому випадку виникає нове підприємство.

Відповідно до Закону України "Про господарські товариства" реорганізація (reorganization) — одна з форм припинення діяльності юридичної особи внаслідок укладання різних видів корпоративних угод. Різноманітність та багатоаспектність можливих реорганізаційних процесів обумовлює доцільність їх системної класифікації. Основними класифікаційними ознаками, на думку автора, є сутність корпоративних угод, що укладаються, напрям реорганізаційних процесів, характер прийняття відповідних рішень. Залежно від суті корпоративних угод, що укладаються, українське законодавство виокремлює форми реорганізації, а саме:

• злиття;

• приєднання;

• виділення;

• поділ;

• реорганізацію. Внутрішня реорганізація підприємства може бути обумовлена різними мотивами або стратегічними завданнями, які вирішуються завдяки її проведенню. Узагальнення спеціальної літератури, що присвячена цій проблемі, надало можливість авторові визначити такі типові мотиви та задачі: Захисний мотив. Стимулюючий мотив. Інвестиційний мотив. Податковий мотив. Інноваційний мотив. Економічний мотив. Фінансовий мотив. Залежно від суті реорганізаційного процесу пропонується виділяти такі типи поділу (виділу), як:

• Фінансовий розподіл,
• Територіальний розподіл,
• Продуктовий розподіл,
• Функціональний (операційний) розподіл.

Проведення внутрішньої реорганізації потребує значної підготовчої роботи, яка може бути за змістом структурована на декілька відносно самостійних етапів [5, c. 237-239].

Висновки

Фінанси підприємств безпосередньо пов'язані з рухом грошових коштів. Саме тому досить часто поняття "фінанси підприємств" ототожнюється з грошовими коштами, наявними фінансовими ресурсами. Однак самі кошти чи фінансові ресурси не розкривають поняття "фінанси", якщо не з'ясувати суті економічної природи останніх. Такими суттєвими/загальними властивостями, які лежать в основі фінансів, є закономірності відтворювального процесу та грошові відносини, що виникають між учасниками суспільного виробництва на всіх стадіях процесу відтворення, на всіх рівнях господарювання, у всіх сферах суспільної діяльності.

Отже, грошові надходження підприємств відіграють значну роль у процесі кругообігу коштів. Відшкодовуючи авансовані у виробництво вкладення, формуючи доходи і грошові фонди, вони створюють економічні умови для нового циклу виробництва і реалізації продукції, удосконалення та розширення власного господарства, збільшення власного капіталу.

У процесі виробничо-господарської діяльності підприємств постійно здійснюється кругообіг коштів. Укладання коштів у виробництво з метою виготовлення товарів і отримання виручки від їх продажу характеризує кругообіг коштів підприємств.

Список використаної літератури

1. Ізмайлова К. Фінансовий аналіз: Навчальний посібник/ Катерина Ізмайлова,; Мін-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т будівництва і архітектури. - К.: Кондор, 2007. - 237 с.

2. Богоявленська Ю. Фінансовий аналіз: Навч. посібник/ Юлія Богоявленська, Олександр Загородніх,; Мін-во освіти України, Європейський ун-т фінансів, інформаційних систем, менеджменту і бізнесу. - К.: Кондор, 2006. - 335 с.

3. Гриньова В. Фінанси підприємств: Навчальний посібник / Валентина Гриньова, Віра Коюда,; М-во освіти і науки України, ХДЕУ. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2004. - 431 с.

4. Економіка та організація виробництва: Підручник/ Василь Герасимчук, Альфред Розенплентер, Віталій Кривда та ін.. - К.: Знання, 2007. – 677 с.

5. Зятковський І. Фінанси підприємств: Навч. посібник для студ. економічн. спец. вузів/ Ігор Зятковський,. - 2-е вид., перероб. та доп.. - К.: Кондор, 2003. - 362 с.

6. Партин Г. Фінанси підприємств: Навчальний посібник/ Галина Партин, Анатолій Загородній,; М-во освіти і науки України, Нац. банк України, ЛБІ. - Львів: ЛБІ НБУ, 2003. - 265 с.

7. Подольська В. Фінансовий аналіз: Навчальний посібник/ Валентина Подольська, Олена Яріш,; Мін-во освіти і науки України, Полтавський ун-т споживчої кооперації України. - К.: Центр навчальної літератури, 2007. – 487 с.

8. Слав'юк Р. Фінанси підприємств: Навчальний посібник / Ростислав Слав'юк,; М-во освіти і науки України. - 3-є вид., переробл. і доп.. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 459 с.

9. Філімоненков О. Фінанси підприємств: Навч. посібник / Олександр Філімоненков,. - 2-ге, вид., перероб. та доп.. - К.: Кондор, 2005. – 397 с.

10. Фінанси підприємств: Підручник/ Авт. кол.: А.М. Поддєрьогін (керівн.), Л.Д. Буряк, Г.Г. Нам та ін.; М-во освіти і науки України; КНЕУ. - 3-є вид., перероб. та доп.. - К.: КНЕУ, 2000. - 458 с.

11. Фролова Т. Фінансовий аналіз: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення і практичних завдань/ Тетяна Фролова,; Європ. ун-т. - К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2005. - 252 с.

12. Шиян Д. Фінансовий аналіз: Навчальний посібник/ Дмитро Шиян, Наталія Строченко,. - К.: А.С.К., 2003. - 229 с.