Фінанси корпорацій

1. Інвестиції та фінансування, їхній взаємозв'язок.

2. Ризик як категорія фінансового менеджменту.

3. Менеджмент виробничих запасів.

4. Політика розподілу дивідендів.

Перелік використаних джерел.

1. Інвестиції та фінансування, їхній взаємозв'язок

Під інвестиціями розуміють вкладення капіталу у грошовій, матеріальній або нематеріальній формі в об'єкти підприємницької діяльності з метою отримання поточного доходу чи зростання вартості капіталу в майбутньому.

Інвестиції виступають ключовим інструментом реалізації економічної та фінансової стратегії підприємства, орієнтованої на підвищення ефективності, розширення діяльності, зміцнення конкурентних позицій та збільшення ринкової вартості бізнесу.

Капітальні вкладення — це витрати, що спрямовуються на будівництво нових об'єктів, реконструкцію та технічне переоснащення діючих основних фондів.

"Реальні" інвестиції охоплюють капітальні вкладення, вкладення в інноваційні нематеріальні активи, приріст товарно-матеріальних запасів та інші об'єкти, безпосередньо пов'язані з операційною діяльністю підприємства.

У ринкових умовах підприємства можуть розширювати свою дохідну базу, вкладаючи кошти в цінні папери. Такі вкладення називають "портфельними" або фінансовими інвестиціями.

Згідно з чинним законодавством, інвестиційна діяльність — це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб та держави, спрямованих на реалізацію інвестицій.

Інвестиціями визнаються всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, результатом якої є отримання прибутку (доходу) або досягнення соціального ефекту.

До таких цінностей належать: кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; рухоме та нерухоме майно (будівлі, споруди, обладнання тощо); майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок та виробничого досвіду, необхідних для організації виробництва, але не запатентованих ("ноу-хау"); права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права; інші цінності.

Інвестиції у відтворення основних фондів та приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень [6, c. 86-88].

Інвестиційна діяльність базується на:

• інвестуванні, що здійснюється громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками, товариствами, громадськими та релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності;
• державному інвестуванні, що здійснюється органами влади та управління України, місцевими Радами народних депутатів за рахунок бюджетних коштів, позабюджетних фондів та позичкових коштів, а також державними підприємствами й установами за рахунок власних та позичкових коштів;
• іноземному інвестуванні, що здійснюється іноземними громадянами, юридичними особами та державами;
• спільному інвестуванні, що здійснюється громадянами та юридичними особами України та іноземних держав.

Об'єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, зокрема основні фонди та оборотні кошти в усіх галузях народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Інвестор самостійно визначає цілі, напрями, види та обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, зокрема через організацію конкурсів і торгів.

Структура джерел фінансування інвестиційної діяльності підприємства формується під впливом багатьох чинників, зокрема:

• оподаткування доходів підприємства;
• темпів зростання реалізації товарної продукції та їх стабільності;
• структури активів підприємства;
• стану ринку капіталу;
• відсоткової політики комерційних банків;
• рівня управління фінансовими ресурсами підприємства;
• суті стратегічних цільових фінансових рішень підприємства тощо.

Фінансові інвестиції мають певні особливості, головними з яких є:

1. використання у двох напрямах: перший — отримання додаткового інвестиційного доходу при використанні вільних грошових активів; другий — їх протиінфляційний захист;
2. надання суб'єкту підприємницької діяльності можливості вибору широкого діапазону інструментів інвестування за шкалою «дохідність — ризик» та «дохідність — ліквідність»;
3. з огляду на багатогранну інфраструктуру фінансового ринку, необхідність пильнішого та змістовнішого моніторингу в процесі фінансового інвестування.

Джерелами фінансування можуть бути: кошти державного бюджету, банківські кредити, цільове фінансування та цільові надходження, прибуток підприємства, позикові кошти, вклади засновників до статутного капіталу, кошти від продажу акцій під розширення виробництва, реконструкцію або модернізацію, інші джерела [9, c. 119-121].

2. Категорія ризику у фінансовому менеджменті

Для фінансового менеджера ризик — це ймовірність несприятливого результату, тобто виникнення збитків або недоотримання доходів порівняно з прогнозованим варіантом. Різні інвестиційні проекти мають різний ступінь ризику, і найбільш високоприбутковий варіант вкладення капіталу може виявитися надто ризикованим.

Уникнути ризику можна, відмовившись від заходу, пов'язаного з ризиком, однак для підприємця уникнення ризику найчастіше означає відмову від можливого прибутку.

Ризиком можна управляти, тобто застосовувати різні заходи, що дозволяють певною мірою прогнозувати настання ризикової події та вживати заходів для зниження ступеня ризику.

Ступінь ризику — це ймовірність настання випадку втрат, а також розмір можливого збитку від нього. Ризик підприємця кількісно характеризується суб'єктивною оцінкою ймовірної, тобто очікуваної, величини максимального та мінімального доходу (збитку) від даного вкладення капіталу. При цьому чим більший діапазон між максимальним і мінімальним доходом (збитком) при рівній імовірності їх отримання, тим вищий ступінь ризику.

Фінансовий ризик підприємства — це ймовірність виникнення несприятливих фінансових наслідків у формі втрати доходу або капіталу в ситуації невизначеності умов здійснення його фінансової діяльності.

Ризик є фінансовою категорією. Тому на міру та величину ризику можна впливати через фінансовий механізм. Такий вплив здійснюється за допомогою прийомів фінансового менеджменту та особливої стратегії. У сукупності стратегія і прийоми утворюють своєрідний механізм управління ризиком, або ризик-менеджмент.

В основі ризик-менеджменту лежать цілеспрямований пошук та організація роботи зі зниження міри ризику, мистецтво отримання і збільшення доходу (виграшу, прибутку) в невизначеній господарській ситуації.

Кінцева мета ризик-менеджменту відповідає цільовій функції підприємництва. Вона полягає в отриманні найбільшого прибутку при прийнятному для підприємця співвідношенні прибутку і ризику. Ризик-менеджмент являє собою систему управління ризиком та економічними відносинами, які виникають у процесі цього управління.

Ризик-менеджмент включає стратегію і тактику управління. Під стратегією управління розуміють напрям і спосіб використання коштів для досягнення поставленої мети. Цьому способу відповідає певний набір правил і обмежень для прийняття рішення. Стратегія дозволяє сконцентрувати зусилля на варіантах рішення, які не суперечать прийнятій стратегії. Після досягнення поставленої мети стратегія як напрям і засіб її досягнення припиняє своє існування. Нові цілі ставлять задачу розробки нової стратегії [4, c. 71-73].

Фінансові ризики підприємства характеризуються великим різноманіттям, і з метою ефективного управління ними їх класифікують за такими основними ознаками:

1. За видами:

• ризик зниження фінансової стійкості (або ризик порушення рівноваги фінансового розвитку) підприємства;
• ризик неплатоспроможності (або ризик незбалансованої ліквідності) підприємства;
• інвестиційний ризик;
• інфляційний ризик;
• процентний ризик;
• валютний ризик;
• депозитний ризик;
• кредитний ризик;
• податковий ризик;
• структурний ризик (генерується неефективним фінансуванням поточних витрат підприємства, що обумовлює високу питому вагу постійних витрат у загальній їх сумі);
• криміногенний ризик;
• інші види ризиків.

2. За об'єктом, що характеризується, виділяють такі групи фінансових ризиків:

• ризик окремої фінансової операції;
• ризик різних видів фінансової діяльності;
• ризик фінансової діяльності підприємства в цілому.

3. За сукупністю досліджуваних інструментів фінансові ризики поділяються на:

• індивідуальний фінансовий ризик;
• портфельний фінансовий ризик.

4. За комплексністю дослідження виділяють:

• простий фінансовий ризик;
• складний фінансовий ризик.

5. За джерелами виникнення виділяють:

• зовнішній, систематичний або ринковий ризик;
• внутрішній, несистематичний або специфічний ризик.

6. За фінансовими наслідками всі ризики поділяються на:

• ризик, що спричиняє тільки економічні втрати;
• ризик, що спричиняє упущену вигоду;
• ризик, що спричиняє як економічні втрати, так і додаткові доходи.

7. За характером прояву в часі виділяють:

• постійний фінансовий ризик;
• тимчасовий фінансовий ризик.

8. За рівнем фінансових втрат ризики поділяються на:

• припустимий фінансовий ризик;
• критичний фінансовий ризик;
• катастрофічний фінансовий ризик.

9. За можливістю передбачення фінансові ризики поділяються на:

• прогнозований фінансовий ризик;
• непрогнозований фінансовий ризик.

10. За можливістю страхування фінансові ризики поділяються на:

• страхуємий фінансовий ризик.

Політика управління фінансовими ризиками є частиною загальної фінансової стратегії підприємства, що полягає в розробці системи заходів щодо нейтралізації можливих негативних фінансових наслідків ризиків, пов'язаних зі здійсненням різних аспектів фінансової діяльності.

Формування та реалізація політики управління фінансовими ризиками передбачає здійснення таких основних заходів:

1. ідентифікація окремих видів ризиків, пов'язаних з фінансовою діяльністю підприємства;
2. оцінка широти та вірогідності інформації, необхідної для визначення рівня фінансових ризиків;
3. вибір і використання відповідних методів оцінки ймовірності настання ризикової події за окремими видами фінансових ризиків;
4. визначення розміру можливих фінансових втрат при настанні ризикової події за окремими видами фінансових ризиків;
5. дослідження факторів, що впливають на рівень фінансових ризиків підприємства;
6. встановлення гранично припустимого рівня фінансових ризиків за окремими фінансовими операціями та видами фінансової діяльності;
7. вибір і використання внутрішніх механізмів нейтралізації негативних наслідків окремих видів фінансових ризиків;
8. вибір форм і видів страхування («передачі») окремих фінансових ризиків підприємства;
9. оцінка результативності нейтралізації та організація моніторингу фінансових ризиків [3, c. 176-179].

3. Управління виробничими запасами

Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 9 «Запаси» поняття «виробничі запаси» не визначається, але зазначено, що для цілей бухгалтерського обліку запаси включають: сировину, основні та допоміжні матеріали, комплектуючі вироби та інші матеріальні цінності, що призначені для виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, обслуговування виробництва й адміністративних потреб.

Виробничі запаси — це засоби виробництва, які надійшли на склади підприємства, але ще не вступили у виробничий процес. Створення таких запасів дозволяє забезпечити відпуск матеріалів у цехи та на робочі місця відповідно до вимог технологічного процесу. Слід зазначити, що на створення запасів відволікається значна кількість матеріальних ресурсів.

Зменшення запасів скорочує витрати на їх утримання, знижує витрати, прискорює обертання обігових коштів, що в кінцевому результаті підвищує прибуток і рентабельність виробництва. Тому дуже важливо оптимізувати величину запасів.

Управління виробничими запасами виконує такі функції:

• розробка норм запасів по всій номенклатурі матеріалів, які використовуються на підприємстві;
• правильне розміщення запасів на складах;
• організація діючого оперативного контролю за рівнем запасів і прийняття заходів для підтримки їх стану;
• створення необхідної матеріальної бази для розміщення запасів і забезпечення кількісного та якісного зберігання.

Нормування виробничих запасів — це визначення їх мінімального розміру за видами матеріальних ресурсів для безперебійного забезпечення виробництва. При нормуванні виробничих запасів спочатку визначається норма виробничих запасів у днях, а потім у натуральному та грошовому виразі.

Норма запасу в днях встановлюється на основі таких даних:

• знаходження матеріалів у дорозі (транспортний запас) визначається як різниця між часом проходження вантажу від постачальника до споживача і часом обороту платіжних документів (Нтр);
• приймання, розвантаження, складування та аналіз якості матеріалів, що надійшли, — підготовчий запас. Визначається на основі розрахункового або фактичного часу за звітний період, скоригованого з урахуванням організаційно-технічних заходів з механізації вантажно-розвантажувальних робіт (Нп);
• технологічна підготовка матеріалів до виробництва — технологічний запас утворюється в тому випадку, якщо до початку виробництва потрібна попередня обробка матеріалу, визначається на основі нормативів часу для даних операцій (Нт);
• перебування матеріалів на складі — поточний запас, який задовольняє поточну потребу виробництва, забезпечує ритмічну роботу між поставками. Визначається множенням середньодобової норми потреби в матеріалах на плановий інтервал між двома поставками (Нпот);
• резерв на випадок перебоїв у забезпеченні та збільшенні випуску продукції (страховий або гарантійний запас). Характеризує відносно постійну величину і відновлюється після наступної поставки матеріалів. Норматив страхового запасу визначається за інтервалом відставання поставок або фактичними даними про надходження матеріалів (Нс).

Ндн = Нтр + Нп + Нт + Нпот + Нс

Норматив виробничих запасів у натуральному виразі за кожним видом матеріальних ресурсів визначається:

Ннат = Ндн ∙ Мдн

де Мдн — одноденний розхід у натуральному виразі.

Норматив у вартісному виразі, або норматив власних обігових коштів на сировину та матеріали, визначається [2, c. 145-147]:

Нст = Нд ∙ См = Ндн ∙ Мдн ∙ Ц

На сучасному етапі спостерігається тенденція до прискорення оборотності запасів на підприємстві, а отже, і до зниження розмірів запасів, аж до роботи «з коліс». Проте запаси, як і раніше, відіграють головну роль у забезпеченні підприємства нормальними ритмічними умовами роботи.

На рівні підприємств запаси належать до об'єктів, що вимагають великих капіталовкладень, і тому є одним із факторів, що визначають політику підприємства та впливають на рівень логістичного обслуговування в цілому. Однак багато фірм не приділяють цьому належної уваги і постійно недооцінюють свої майбутні потреби в наявних запасах. У результаті фірми зазвичай зіштовхуються з тим, що їм доводиться вкладати в запаси більший капітал, ніж передбачалося.

Таким чином, щоденна потреба в предметах праці на функціонуючому підприємстві дозволяє зарахувати їх до складу матеріальних оборотних коштів підприємства і розглядати як поточні активи.

До складу предметів праці входять:

• паливо;
• напівфабрикати;
• сировина;
• матеріали;
• енергія.

Їх придбання, збереження і використання мають певні відмінності. Деякі предмети праці не мають речовинної форми і не можуть зберігатися на складі. Деякі предмети, що мають речовинну форму, не зберігаються за умов їх постачання: магістральний газ, вода.

Ті виробничі запаси, що підлягають збереженню, повинні бути запасені в розмірі мінімальних потреб. Тобто підприємство повинне прагнути працювати «з коліс».

Збереження предметів праці у вигляді запасів на складі пов'язане з додатковими витратами. Придбання матеріалів у запас приводить до іммобілізації оборотних коштів.

Таким чином, наявність на підприємствах виробничих запасів у межах норм позитивно впливає на ефективність використання засобів виробництва і трудових ресурсів, сприяє:

а) зростанню продуктивності праці, зниженню собівартості продукції і підвищенню рентабельності підприємства;

б) вилученню обігових коштів;

в) збільшенню витрат на їх зберігання;

г) перетворенню виробничих запасів у непридатні за фізичним та хімічним станом [1, с. 88-91].

Якщо зайві запаси призводять до «заморожування» обігових коштів, збільшення оборотних засобів у виробничих запасах, сповільнення їх оборотності й зниження рентабельності підприємства, то зменшення запасів нижче нормативу зумовлює перебої у процесі виробництва, що призводить до збитків, пов'язаних із простоями, недотриманням або порушенням термінів виконання виробничих програм.

Отже, величина запасів конкретного виду виробничих запасів повинна бути чітко визначена, достатня для забезпечення безперервного виробничого процесу і ритмічної роботи підприємства.

4. Дивідендна політика

Дивідендна політика — це складова загальної фінансової політики акціонерного товариства, спрямована на зростання ринкової вартості акцій. Вона полягає в оптимізації пропорцій між тією частиною отриманого прибутку, що йде на споживання, і тією, яку капіталізують.

Отже, дивідендна політика означає прийняття рішень керівництвом підприємства щодо виплати прибутку у вигляді дивідендів або утримання його для інвестування.

Дивідендну політику підприємство проводить згідно з його статутом та економічними завданнями певного періоду.

На дивідендну політику впливає низка факторів. Найтиповішими з них є:

• різноманітні кредитні та фінансові обмеження;
• диференційні податкові ставки на дивіденди і доходи з приросту капіталу;
• сприятливі форми інвестування у певні періоди;
• бажання акціонерів отримувати доходи в поточному періоді, а не в майбутньому (або навпаки).

У сумі ці та інші фактори визначають оптимальну дивідендну політику.

Оптимальна дивідендна політика — це така політика, яка максимізує ціну акцій підприємства.

Знаходження цього оптимуму є надзвичайно складним завданням, і неможливо створити ідеальну модель дивідендної політики. Але можна виділити основні моменти, які враховують при виробленні такої політики.

Під час прийняття рішень щодо дивідендної політики керівництво підприємства повинно враховувати:

• заборгованість за раніше випущені облігації;
• виплату дивідендів по привілейованих акціях, оскільки вона здійснюється до виплати по звичайних акціях;
• достатність грошових коштів підприємства для виплати дивідендів;
• норми податкового законодавства.

Дуже часто на практиці використовують дивідендну політику, що називається залишковою.

Відправна точка залишкової теорії дивідендів полягає в тому, що інвестори віддають перевагу утриманню та реінвестуванню прибутку, а не виплаті його у вигляді дивідендів у тому разі, якщо прибуток від реінвестування перевищує норму прибутку, яку середній інвестор міг би отримати за іншими інвестиціями порівняно з ризиком.

Якщо підприємство може реінвестувати нерозподілений прибуток при нормі 20%, а найвища норма, яку акціонери можуть отримати з інших альтернативних джерел, становить 10%, то акціонери захочуть, щоб підприємство утримало їх прибутки.

Залишкова дивідендна політика передбачає чотири послідовні кроки у прийнятті рішень про виплату дивідендів:

1. складання оптимального бюджету інвестицій;
2. визначення частини інвестування за рахунок боргових зобов'язань згідно з оптимальною структурою капіталу підприємства;
3. визначення частки інвестування за рахунок нерозподіленого прибутку;
4. прийняття рішення про виплату або невиплату дивідендів.

Слово «залишковий» означає «залишковий понад» (відкладений), і тому залишкова політика полягає в тому, що дивіденди виплачують після вичерпання сприятливих можливостей вигідного внутрішнього інвестування для розширення виробництва [1, c. 112-115].

Більшість українських інвесторів вважає дивіденди одним із найважливіших індикаторів ефективності функціонування бізнесу. Проте, не применшуючи ролі дивідендів та дивідендної політики, зазначимо, що це не зовсім так.

Справа в тому, що дохід акціонера (інвестора) традиційно складається з двох важливих складових: власне дивідендних виплат та прибутків чи збитків, пов'язаних зі зміною капіталізаційної вартості фірми. Таким чином, дохідність вкладеного акціонером капіталу може бути обчислена у вигляді відносного прибутку періоду володіння акціями:

де r — відносний прибуток за весь період володіння цінними паперами (виміряний у сотих долях від вкладеного капіталу);

Р0 — ціна купівлі цінного паперу, гр. од.;

P1 — ціна продажу цінного паперу, гр. од.;

D — дивіденди, виплачені за період володіння цінними паперами, гр. од.

Таким чином, із наведеної вище формули видно, що в цілому дохід інвестора складається не лише з дивідендних виплат D, але й з капіталізаційних прибутків чи збитків, які виявляються в різниці цін акцій Р1 — Р0. Останні можуть становити значну величину в практиці ведення корпоративного бізнесу, чим власне і пояснюється більша стурбованість корпоративного менеджменту курсом власних акцій замість дивідендної політики. Оскільки зміни в капіталізації можуть бути як позитивними, так і негативними, крім того, значно перевищувати найщедріші дивідендні виплати, то стурбованість менеджерів курсом власних акцій виглядає абсолютно виправданою. Вони розглядають курс власних акцій як барометр, що індикує ефективність менеджменту компанії. Барометр, по суті, недосконалий, оскільки існують випадкові коливання (флуктуації) на ринку, проте кращого ніхто ще не придумав.

Важлива властивість даних коливань — часткове їх реагування на зміну капіталу, реінвестованого у фірму. Деякі менеджери, розуміючи це, взагалі не виплачують дивідендів. Прикладом може слугувати всесвітньо відома корпорація «Microsoft».

Для більшості акціонерних товариств України характерне функціонування в умовах закритості стосовно вторинного ринку. Таким чином, закриті акціонерні товариства не можуть скористатися перевагами ринкового регулювання курсу, а їхні акціонери свідомо чи несвідомо відмовляються від отримання можливих капіталізаційних прибутків. У таких умовах ставка робиться виключно на дивіденди, значення дивідендної політики суттєво зростає [3, c. 163-165].

Отже, залежно від власних стратегічних цілей, акціонерна корпорація може застосовувати такі види дивідендної політики.

1. Політика «нульового» дивіденду

Політика «нульового» дивіденду полягає в невиплаті дивідендів взагалі. Це означає, що компанія свідомо попереджає акціонерів про «нульову» дивідендну політику, а акціонери підтверджують свою згоду (чи незгоду) з даною політикою, голосуючи за це фактами купівлі (чи продажу) акцій компанії. Керівництво такої корпорації фактично будує свою дивідендну концепцію на припущеннях Міллера-Модільяні. Як зазначалося вище, прикладом такої дивідендної політики може слугувати корпорація «Microsoft», яка взагалі не виплачує дивідендів. Така політика виправдана у випадку корпорації «Microsoft», оскільки ринкова ціна акцій даної компанії понад 10 разів перевищує балансову ціну, тобто ту кількість власного капіталу, яка еквівалентна одній акції. За такого співвідношення менеджмент компанії фактично вирішує, чи скерувати, наприклад, грошовий потік чистого прибутку на дивіденди, чи поповнити ним власний капітал компанії за рахунок нерозподіленого прибутку. Кожен скерований таким чином долар чистого прибутку означає: у першому випадку збагачення акціонерів рівно на $1.00, а у другому випадку — утворення з одного долара бази потенційного зростання курсу акцій на $10.00 і більше. Зрозуміло, який варіант у цьому випадку обирає менеджмент. Зазначимо, що це можливо лише в тому випадку, коли акціонери пов'язують свої очікування зі значним зростанням акцій компанії, довіряють її менеджменту, або якщо їхнього сукупного корпоративного впливу недостатньо для того, щоб змінити цю політику.

2. Політика «100%» дивіденду

Ця політика відносно рідко трапляється у практиці діяльності підприємств. Її сутність полягає у виділенні 100 відсотків нерозподіленого прибутку на виплату дивідендів. Таким чином, дана політика фактично є антиподом «нульової» дивідендної політики. Виділення 100 відсотків чистого прибутку на виплату дивідендів фактично означає, що в розпорядження компанії не надходить нерозподілений прибуток, отриманий у даному обліковому періоді. Таким чином, за даної облікової політики не відбувається збільшення власного капіталу компанії, а отже, і не закладається фінансова база для наступного зростання курсу акцій. Така політика може бути виправдана виключно для підприємств, які обмежені у зростанні специфікою своєї діяльності. Наприклад, підприємства, що займаються видобутком корисних копалин. У будь-якому випадку даний тип політики не можна відносити до особливо раціонального.

3. Політика фіксованого дивіденду

Цей вид дивідендної політики досить часто застосовується в практиці акціонерних корпорацій. Вона полягає у виділенні однієї і тієї самої абсолютної величини дивідендів із розрахунку на одну акцію. Оскільки чистий прибуток корпорації має тенденцію становити різну величину в різних облікових періодах, то для збереження фіксованої абсолютної величини дивіденду на одну акцію виділяють адекватну та завжди різну частину на виплату дивідендів. Коли немає чистого прибутку компанії в даному обліковому періоді, на виплату дивідендів можуть скерувати навіть резервний фонд компанії. Політика фіксованого дивіденду зазвичай характерна для привілейованих акцій, проте деякі корпорації можуть застосовувати її і до звичайних акцій. Позитивний аспект такого застосування — наближення звичайних акцій за своїми характеристиками ризику до привілейованих акцій при збереженні в них, як і в усіх інших звичайних акцій, права на участь в управлінні компанією. Оскільки за даними акціями виплачуються фіксовані дивіденди, то для таких цінних паперів відносно легко побудувати модель їх оцінки, базуючись на дисконтних грошових потоках.

4. Політика фіксованого дивіденду з преміальними виплатами

Такий тип дивідендної політики дуже подібний до попередньо наведеного. Проте політика фіксованого дивіденду з преміальними виплатами передбачає на додаток до фіксованої (гарантованої) частини дивідендів ще й додаткові преміальні виплати в ті періоди, коли керівництво компанії вирішить їх виплатити. Преміальні кошти виплачуються тоді, коли компанія досягає особливо позитивних фінансових результатів. Такі преміальні виплати, як правило, є позитивним чинником для курсу цінних паперів корпорації, оскільки відповідно до деяких теорій поведінки інвесторів на фондовому ринку останні очікують позитивних змін у дивідендній політиці.

5. Політика виділення на дивіденди фіксованого відсотка з прибутку

Політику виділення на дивіденди фіксованого відсотка з чистого прибутку традиційно вважають найпоширенішою. Метод вирахування суми дивідендів, що належать виплаті з розрахунку на одну акцію за цієї дивідендної політики, відносять до класичних, оскільки його наводять у більшості підручників із корпоративного управління та фінансів. Сутність даної дивідендної політики визначається саме методом обчислення дивідендів із розрахунку на одну акцію. Для такого обчислення спочатку вирішують, яку частку (відсоток) чистого прибутку може бути виділено на виплату дивідендів. Потім знаходять абсолютне значення даної частки чистого прибутку. Це і буде сума, виділена на виплату дивідендів за акціями. Для того, щоб знайти суму дивідендів, яка припадає на одну акцію, потрібно суму, виділену на виплату дивідендів за акціями, поділити на кількість звичайних акцій, що перебувають в обігу.

До позитивних моментів даної дивідендної політики варто віднести її простоту та зрозумілість у застосуванні. Ще однією перевагою можна вважати прозорість механізму нарахування. Акціонери корпорації, яка використовує цю дивідендну політику, розуміють, що величина їхніх персональних дивідендних доходів залежить не від мінливих (та часом волюнтаристських) рішень менеджменту компанії, а від об'єктивних фінансових характеристик корпорації, перш за все величини отриманого в даному обліковому періоді чистого прибутку. Зважаючи на те, що чистий прибуток корпорації переважно має тенденцію до зростання в часі, акціонери часто очікують і зростання дивідендних виплат із розрахунку на одну акцію.

Один із важливих моментів даної дивідендної політики, який визначає його специфіку, — наявність сезонних аномалій у прибутках корпорацій залежно від специфіки їхньої операційної діяльності. Це пов'язано, перш за все, із сезонністю їхнього продажу. Чистий прибуток та сума, призначена для дивідендних виплат, виступають тісно пов'язаними величинами з продажами компанії, тобто вони переважно коливаються відповідно до сезонності продажу. Як результат, сезонні аномалії продажу відображаються в сезонних аномаліях дивідендів, коли здійснюється політика виділення на дивіденди фіксованого відсотка з прибутку.

6. Прогресивна дивідендна політика

Прогресивна дивідендна політика — одна з найпопулярніших серед акціонерів. Перш за все тому, що вона передбачає поступове постійне збільшення дивідендних виплат із розрахунку на одну акцію. Дуже часто це поступове збільшення дивідендів проявляється постійним темпом приросту дивідендних виплат. Практика країн із розвинутими ринковими економічними системами показує, що більшість акціонерних корпорацій здійснюють поквартальну виплату дивідендів. Із причин, наведених вище, квартальні дивідендні виплати відображають сезонні аномалії продажу корпорації. Отже, для запровадження прогресивної дивідендної політики треба забезпечувати приріст стосовно дивідендних виплат аналогічного кварталу попереднього року. Отже, якщо акціонерна корпорація дотримується прогресивної дивідендної політики, то, перш за все, у процесі визначення величини поточних дивідендних виплат варто:

• встановити величину дивідендних виплат на одну акцію в аналогічному кварталі минулого року;
• прийняти рішення стосовно темпу приросту поточних дивідендних виплат порівняно з аналогічним кварталом минулого року;
• на основі встановленого темпу приросту визначити поточні дивідендні виплати на одну акцію;
• визначити, яка сума грошей потрібна для забезпечення даних поточних дивідендних виплат, для цього треба поточні дивідендні виплати на одну акцію перемножити на кількість звичайних акцій в обігу;
• визначити, який відсоток чистого прибутку становить сума, потрібна для забезпечення поточних дивідендних виплат;
• вирішити остаточно, чи може акціонерна корпорація виділити цю частину прибутку на дивідендні виплати.

Якщо дана частина чистого прибутку може бути виділена на дивідендні виплати, то переходять до реалізації дивідендної політики, а якщо ні, то зменшують темп приросту поточних дивідендних виплат та повторюють наведену вище послідовність дій, або навіть відмовляються від прогресивної дивідендної політики.

7. Регресивна дивідендна політика

Регресивна дивідендна політика — фактично антипод прогресивної дивідендної політики, оскільки передбачає стале та поступове зменшення дивідендних виплат, що еквівалентно їх приросту з від'ємним темпом. Це найменш популярний вид дивідендної політики серед акціонерів. Застосування даної політики часто приводить до того, що акціонери вирішують продати акції даної корпорації. Якщо прогресивна дивідендна політика часто приводить до зростання курсу акцій, то регресивна — до падіння. Тим не менше акціонерні товариства часто бувають змушені застосовувати дану дивідендну політику в силу об'єктивних обставин. Зростання конкуренції часто приводить до зменшення величини чистого прибутку. На початку ринкових перетворень в Україні деякі вітчизняні акціонерні товариства отримували значні прибутки, викликані низьким рівнем конкуренції та неефективністю вітчизняного ринку. У ті часи вони встановлювали невиправдано великі дивідендні виплати за своїми акціями. З часом рівень конкуренції суттєво вплинув на прибутки таких компаній, проте, задавши значний темп високих дивідендних виплат, тепер ці акціонерні товариства змушені запровадити непопулярну регресивну дивідендну політику.

8. Політика негрошових виплат

Деколи, за браком потрібних фінансових ресурсів, акціонерні корпорації вдаються до політики негрошових дивідендних виплат. У цьому випадку замість прямих грошових дивідендних виплат використовують, як правило, найближчі грошові замінники. Заслуговує на увагу політика виплати дивідендів випуском нових цінних паперів, наприклад, акцій чи облігацій. Оскільки цінні папери володіють цілим спектром специфічних фінансових характеристик, то політика негрошових виплат може далеко виходити за рамки даного дослідження та звестися до пояснення характеристик цінних паперів взагалі.

9. Політика нагромаджених кумулятивних дивідендів

Деколи, не бажаючи застосовувати політику негрошових виплат та не маючи достатніх фінансових ресурсів для грошових дивідендних виплат, корпорація вирішує застосувати політику нагромаджених грошових дивідендів. У цьому випадку дивіденди оголошуються, проте їх виплата відкладається до кращих часів.

Практика та теорія реалізації дивідендної політики знають багато прикладів реалізації дивідендних виплат, відмінних від зазначених вище політик, чи навіть відповідно до певних специфічних обставин, у яких перебуває дана корпорація. Науковці роблять спроби розкласифікувати теоретичні засади, відповідно до яких здійснюється на практиці та чи інша дивідендна політика. Так, відповідно до класифікації, наведеної І.О. Бланком, теорії, що намагаються пояснити, як «правильно» застосовувати дивідендну політику, висувають гіпотези стосовно поведінки інвесторів залежно від дивідендної політики. Це перш за все теорії: про незалежність дивідендів, про надання переваги дивідендам, про мінімізацію дивідендів, сигнальна теорія дивідендів (теорія сигналізування), теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів (теорія клієнтури) [5, c. 226-231].

Список використаної літератури

1. Грідчіна М. Корпоративні фінанси (зарубіжний досвід і вітчизняна практика): Навч. посіб. / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2002. — 232с.

2. Петровська І. Фінанси : (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник / Ірина Петровська, Дмитро Клиновий. - 2-е вид., перероб. і доп. - К.: ЦУЛ, 2002. - 299 с.

3. Романенко О. Фінанси: Підручник / Олена Романенко; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. - 2-ге вид., стереотип. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 310 с.

4. Стеців Л. Фінанси: Навчальний посібник / Леся Стеців, Оксана Копилюк. - К.: Знання, 2007. - 235 с.

5. Суторміна В. Фінанси зарубіжних корпорацій: Підручник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2004. — 566с.

6. Фещенко Л. Фінанси: Навчальний посібник / Лариса Фещенко, Павел Проноза, Любов Меренкова; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. - Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. - 209 с.

7. Фінанси: Вишкіл студії / Мін-во освіти і науки України, Тернопільська акад. народ. гос-ва, Ін-т фінансів; Ред. С.І. Юрій, Укл.: Т.О. Кізима, Н.П. Злепко, М.М. Тріпак. - Тернопіль: Карт-бланш, 2002. - 357 с.

8. Фінанси: Навчальний посібник / Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Благун, та ін. - К.: Знання, 2006. - 247 с.

9. Фінанси: Навчальний посібник / Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; За ред. В. І. Оспіщева. - К.: Знання, 2006. - 415 с.