Фінансовий ринок та його роль в ринковій економіці

Вступ

Актуальність теми. Останніми роками фінансовий ринок України демонструє активну динаміку зростання. Сукупні активи фінансових посередників за п'ять років зросли вп'ятеро, досягнувши приблизно 50% ВВП, а обсяги торгів на організованому фондовому ринку збільшилися більш ніж удвічі, становлячи 4.2% ВВП.

Водночас загальний рівень розвитку фінансового ринку залишається доволі низьким. Найрозвиненішою його складовою є комерційні банки, тоді як інші інститути та ринки суттєво відстають. Така ситуація характерна для перехідних економік і зумовлена незавершеністю законодавчого регулювання діяльності фінансових інститутів, а також непослідовністю економічної політики у сферах приватизації, валютного регулювання та підтримання низької інфляції.

Унаслідок цього невеликий і фрагментований фінансовий ринок не виконує властивих йому функцій, зокрема мобілізації капіталу для реального сектору, ефективного розподілу ресурсів, диверсифікації інвестиційних портфелів і хеджування ризиків. Саме через реалізацію цих функцій фінансовий ринок у розвинених країнах сприяє економічному зростанню.

Досі фінансовий ринок відігравав незначну роль у зростанні вітчизняної економіки. Однак із подальшою лібералізацією економічної політики та поглибленням світової інтеграції потреба в розвиненому фінансовому ринку ставатиме дедалі відчутнішою. За таких умов слабкий фінансовий сектор може стати перешкодою для довгострокового економічного зростання.

Очевидно, що майбутній розвиток фінансового сектору України неможливий без реформування більшості складових ринку. Це мають бути суттєві кроки, спрямовані на розвиток інституційної структури, підвищення прозорості та впровадження ефективної й відкритої регуляторної політики та нагляду.

Головною метою роботи є дослідження та узагальнення особливостей, тенденцій і перспектив розвитку національних фінансових ринків, а також розробка загальних рекомендацій щодо державної політики України в умовах інтеграції до світової економіки та глобалізаційних процесів.

Для досягнення поставленої мети визначено такі завдання:

• визначити особливості фінансових ринків і проаналізувати сучасні тенденції фінансової глобалізації;
• систематизувати сучасні фінансові інструменти, що використовуються на фінансовому ринку;
• дослідити особливості функціонування та оцінити перспективи розвитку національних фінансових ринків;
• проаналізувати фінансовий ринок України та надати практичні рекомендації щодо законодавчих і фіскальних заходів державної політики.

Об'єктом дослідження є фінансові відносини в Україні.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні аспекти функціонування й розвитку фінансового ринку України.

Розділ 1. Основи функціонування фінансових ринків

1.1. Сутність і значення фінансового ринку

Ринкова економіка базується на функціонуванні різноманітних ринків, які можна об'єднати у два основні класи: ринки виробленої продукції (товарів і послуг) та ринки трудових і фінансових ресурсів. На ринку фінансових ресурсів зустрічаються суб'єкти, які потребують коштів для розширення діяльності, та ті, у кого накопичуються заощадження, придатні для інвестування. Саме на цьому ринку відбувається переміщення коштів від тих, хто має їх надлишок, до тих, хто потребує інвестицій. Як правило, ресурси спрямовуються від тих, хто не може їх ефективно використати, до тих, хто використовує їх продуктивно. Це сприяє підвищенню продуктивності та ефективності економіки загалом, а також поліпшенню добробуту кожного члена суспільства.

На фінансовому ринку власники вільних фінансових ресурсів передають їх на різних умовах іншим учасникам, які використовують залучені кошти для фінансування галузей економіки, забезпечення потреб населення та державного бюджету. Ресурси надаються на умовах позики або співвласності, коли інвестор набуває прав власності на придбані активи.

Позика оформляється борговими цінними паперами, банківським, комерційним чи державним кредитом. Платою за користування позиковим капіталом є процент, який залежить від попиту та пропозиції на позиковий капітал і може коригуватися, забезпечуючи інвестору вищий або нижчий рівень прибутку. З одного боку, процентна ставка має бути нижчою від ставки прибутку від використання залучених ресурсів, щоб позичальник міг погасити позику та забезпечити зростання власного капіталу. З іншого боку, вона має забезпечити інвестору прибуток від надання коштів у позику, а також компенсувати втрати від інфляції та ризики конкретних інвестицій. Реальна ставка прибутку на позиковий капітал відповідає середнім темпам зростання економіки з поправкою на ризик. Чим ефективніше функціонує ринок позикового капіталу, тим більшою мірою процентна ставка відповідає ризику інвестицій та ефективності галузі й економіки загалом.

Рівень прибутку на інвестиції в акціонерний капітал визначається рентабельністю конкретного виробництва та ринковою кон'юнктурою, що впливає на ринкову капіталізацію корпорації. Він значною мірою відповідає ефективності виробництва, і в разі неефективної діяльності може забезпечити інвестору нульову або від'ємну ставку прибутку. Власник акції поділяє ризик інвестицій з іншими акціонерами, тому прибуток на акції може коливатися в значних межах. На відміну від цього, процент на позиковий капітал менш пов'язаний із поточною діяльністю конкретного суб'єкта і визначається переважно кон'юнктурою ринку.

Передача фінансових ресурсів на фінансовому ринку оформляється відповідним фінансовим інструментом. При передачі на умовах позики використовуються боргові цінні папери (облігації, векселі, ощадні сертифікати тощо) або кредитні інструменти. При вкладенні в акціонерний капітал операція оформляється інструментами власності — акціями. Платою за позику є процент, а при безстроковому інвестуванні — дивіденди та капіталізований прибуток, що спрямовується на збільшення власного капіталу корпорації.

Оскільки передача капіталу відбувається через продаж фінансових активів, які відображають права на отримання доходу, фінансовий ринок можна визначити як ринок, на якому випускають, продають і купують фінансові активи. Він являє собою систему економічних та правових відносин, пов'язаних із купівлею-продажем або випуском та обігом фінансових активів. Суб'єктами цих відносин є держава, власники вільних ресурсів, ті, хто потребує інвестицій, та фінансові посередники, які забезпечують перерозподіл ресурсів серед учасників ринку.

Осіб, які інвестують кошти, купуючи фінансові активи, називають інвесторами та власниками фінансових активів. Тих, хто залучає ресурси через випуск і продаж фінансових активів, називають емітентами. Кожен фінансовий актив є активом інвестора та зобов'язанням емітента [21, c. 135-138].

Торгівля фінансовими активами відбувається за посередництвом фінансових інститутів, які забезпечують неперервне функціонування ринку, розміщення нових та обіг раніше емітованих активів. Велика кількість фінансових посередників сприяє загостренню конкуренції та зниженню цін на фінансові послуги. Чим розвиненіший і конкурентніший ринок, тим менша винагорода посередників. Вони забезпечують інвесторам оперативне вкладення та вилучення коштів, а позичальникам допомагають залучити ресурси за відповідну плату. Чим вища конкурентна позиція позичальника, тим нижча плата за користування ресурсами.

Фінансові ринки виконують ряд важливих функцій.

1. Забезпечують взаємодію покупців і продавців фінансових активів, у результаті якої встановлюються ціни, що зрівноважують попит і пропозицію.

Кожен інвестор має власні міркування щодо дохідності та ризиковості вкладень, враховуючи існуючу ситуацію на ринку: мінімальні процентні ставки та рівні, що відповідають різним ступеням ризику. Емітенти, щоб бути конкурентоспроможними, прагнуть забезпечити інвесторам необхідний рівень дохідності. Таким чином на ефективному ринку формується рівноважна ціна, яка задовольняє всіх учасників.

2. Фінансові ринки запроваджують механізм викупу в інвесторів належних їм фінансових активів, підвищуючи їх ліквідність.

Викуп забезпечують фінансові посередники — дилери ринку, які готові викупити активи в будь-який момент. Чим ефективніше функціонує ринок, тим вищу ліквідність він забезпечує, оскільки інвестор може швидко та без значних втрат перетворити активи на готівку. Посередники також готові продати активи інвесторам, що стабілізує ринок і протидіє значним коливанням цін, не пов'язаним із реальною вартістю активів.

3. Фінансові ринки сприяють знаходженню для кожного кредитора (позичальника) контрагента угоди та зменшують витрати на проведення операцій та інформаційні витрати.

Фінансові посередники, здійснюючи великі обсяги операцій, зменшують витрати та ризики учасників ринку. Як на ринку акцій та облігацій, так і на кредитному ринку посередники відіграють вирішальну роль у переміщенні капіталів, особливо при фінансуванні корпорацій із не найвищим кредитним рейтингом. Вони зменшують витрати через економію на масштабі операцій і вдосконалення процедур оцінювання [5, c. 3-6].

У країнах із розвиненою ринковою економікою функціонують високоефективні фінансові ринки, які забезпечують перерозподіл ресурсів та ефективне розміщення заощаджень. В Україні та країнах, що стали на шлях ринкових перетворень, фінансові ринки перебувають на різних стадіях формування. Їх розвитку сприяють масова приватизація, подолання кризових явищ та позитивні зрушення в економіці, а також формування відповідної законодавчої бази [4, c. 65].

1.2. Структура фінансового ринку

На фінансовому ринку постійно відбуваються процеси акумуляції, розподілу та перерозподілу вільних фінансових ресурсів. Передача ресурсів відбувається через різні фінансові інструменти, які для інвесторів є фінансовими активами, а для емітентів — зобов'язаннями.

На фінансовому ринку здійснюється як пряме, так і непряме фінансування. При прямому фінансуванні інвестори беруть на себе значну частину ризиків і несуть витрати з оцінювання активів та емітентів. При непрямому фінансуванні визначальну роль відіграють фінансові посередники, які забезпечують переміщення коштів від кредиторів до позичальників та зменшують ризики й витрати. Саме непряме фінансування відіграє провідну роль на ринку запозичень, оскільки основним джерелом ресурсів для корпорацій виступають кредитні ресурси, що надаються комерційними банками.

Структуру фінансового ринку подано на рис. 1.1. Основними суб'єктами ринку є інститути позафінансової сфери, держава, населення, професійні учасники — фінансові інститути та інститути інфраструктури, а також іноземні учасники.

Інститути позафінансової сфери — це юридичні особи, резиденти певної держави, які займаються виробництвом товарів і наданням послуг, виключаючи фінансові. До них належать промислові та сільськогосподарські підприємства, корпорації, установи, організації. Разом з іноземними учасниками вони виступають інвесторами або емітують і розміщують на ринку власні фінансові активи [5, c. 6-8].

Основним джерелом фінансування для нефінансових інститутів виступають банківські кредити, інші види позичок, облігації та акції. Акції є важливим, але не основним джерелом ресурсів, якщо мати на увазі первинний ринок. Основою формування корпоративних ресурсів є фінансування за рахунок кредитів, яке належить до непрямого фінансування.

Корпорації з високим кредитним рейтингом залучають кошти як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, надаючи перевагу ринку з меншою вартістю капіталу. Вітчизняні підприємницькі структури мають обмежені можливості щодо залучення коштів на міжнародному ринку. На національному ринку вони виступають переважно як позичальники на кредитному ринку та емітенти акцій і векселів, не використовуючи корпоративні облігації.

Населення виконує роль інвестора, придбаваючи цінні папери або запозичуючи кошти на кредитному ринку. У країнах із розвиненою економікою до 70% населення вкладає кошти в фінансові активи. Значна частина отримує довгострокові кредити на придбання житла. В Україні лише незначна частина населення інвестує в цінні папери, а довгострокове кредитування населення практично відсутнє, що є ознакою перехідного періоду.

Представниками фінансових інститутів є комерційні банки, кредитні спілки, інвестиційні банківські фірми, пенсійні фонди, страхові та інвестиційні компанії. Основними видами їх діяльності є:

• придбання одних фінансових активів і перетворення їх на інші (трансформація активів);
• торгівля фінансовими активами за свій рахунок;
• купівля-продаж фінансових активів від імені клієнтів;
• допомога в створенні й розміщенні нових фінансових активів;
• консультації учасникам ринку щодо інвестування;
• управління активами інших учасників ринку.

Трансформація активів, що здійснюється фінансовими посередниками, виконує щонайменше одну з таких економічних функцій:

• узгодження термінів інвестицій;
• скорочення ризику через диверсифікацію;
• скорочення витрат при проведенні операцій;
• забезпечення платіжного механізму [10, c. 188-189].

1.3. Класифікація фінансових ринків

Існування багатьох типів фінансових ринків пов'язане з різними підходами до їх класифікації. Розглянемо основні з них.

1. За умовами передачі фінансових ресурсів фінансовий ринок поділяють на ринок позикового та ринок акціонерного капіталу. На ринку позикового капіталу ресурси передаються на умовах позики на визначений термін під процент за допомогою боргових цінних паперів або кредитних інструментів. На ринку акціонерного капіталу кошти вкладаються на невизначений термін, інвестор отримує право на частину прибутку у вигляді дивіденду, право співвласності на активи та поділяє підприємницькі ризики з іншими акціонерами.

2. За терміном обігу фінансових активів фінансовий ринок поділяють на грошовий ринок та ринок капіталів (рис. 1.2).

На грошовому ринку здійснюється короткострокове інвестування коштів. В обігу перебувають активи з терміном обігу до одного року: короткострокові казначейські зобов'язання, ощадні та депозитні сертифікати, векселі, короткострокові облігації. Корпорації залучають кошти для підтримки оборотного капіталу, фінансові інститути — для надання позичок та підтримки ліквідності. Короткострокові цінні папери більш ліквідні та характеризуються меншим коливанням цін, тому інвестиції на грошовому ринку менш ризикові.

Ринок капіталів призначений для довгострокового інвестування в основний капітал. На ньому надаються середньо- та довгострокові кредити, перебувають в обігу середньо- та довгострокові боргові цінні папери та інструменти власності — акції. Емітуючи акції та облігації, залучаючи банківські кредити, корпорації формують ресурси для модернізації виробництва, впровадження нових технологій. Фізичні особи та будівельні організації залучають кошти для придбання та будівництва нерухомості. Фінансові інститути формують власні ресурси, що забезпечують їх економічне зростання та стабільність [6, c. 68-70].

На ринку довгострокових запозичень держава, підприємницькі структури та населення отримують у довгострокове або безстрокове користування фінансові ресурси. Ринок капіталів розвивається переважно в країнах зі сприятливими економічними перспективами, що передбачає невисокі темпи інфляції та стабільність політичної й економічної ситуації.

3. Залежно від того, чи нові фінансові активи пропонуються для продажу, чи емітовані раніше, фінансовий ринок поділяють на первинний та вторинний. Первинний ринок є ринком перших та повторних емісій, на якому здійснюється початкове розміщення активів серед інвесторів. Обов'язковими учасниками є емітенти та інвестори.

На вторинному ринку мають обіг емітовані раніше активи. Операції на ньому не збільшують загальної кількості активів та обсягу інвестицій. Важливі риси вторинного ринку — ліквідність, можливість поглинати значні обсяги активів у короткий час. Основну частину операцій становлять операції з перерозподілу сфер впливу та спекулятивні операції. Як правило, вторинний ринок визначає ціни на первинному.

Вторинний ринок для деяких типів активів є обмеженим або практично відсутнім. Для акцій, ф'ючерсів та опціонів характерним є розвинений вторинний ринок і наявність спеціалізованих бірж. Вторинного ринку кредитів в Україні практично немає. У розвинених країнах він розвивається за рахунок сек'юритизації активів.

4. Залежно від місця торгівлі розрізняють біржовий та позабіржовий ринки. Біржовий ринок пов'язують із поняттям біржі як особливим чином організованого ринку, що сприяє мобільності капіталу та виявленню реальних ринкових цін. Він є переважно вторинним ринком. На позабіржовому ринку діють торгово-інформаційні системи, учасники яких можуть ознайомитися з попитом і пропозицією та укласти угоди [16, c. 122-123].

На різних сегментах ринку біржовий та позабіржовий ринки відіграють різну роль. На валютному ринку торгівля зосереджується на позабіржовому міжбанківському ринку. На ринку цінних паперів обидва мають велике значення. Організаторами біржової торгівлі виступають фондові та спеціалізовані біржі. На позабіржовому ринку торгівля здійснюється через торговельно-інформаційні системи. Торгівля акціями відбувається переважно на біржовому ринку, а облігаціями — на позабіржовому.

5. За ознакою глобальності фінансові ринки поділяють на міжнародний та національні. Останні можуть бути поділені на ринки резидентів та нерезидентів (рис. 1.3).

Внутрішній ринок є ринком фінансових активів, емітованих резидентами певної країни, які перебувають в обігу в межах цієї країни. Прикладом є акції, облігації та векселі, емітовані вітчизняними підприємствами, облігації місцевих позик.

Зовнішній ринок — це ринок, на якому нерезиденти пропонують свої цінні папери резидентам певної країни. Такі цінні папери називаються іноземними. Ринок нерезидентів в Японії називають "самурайським", в Іспанії — "матадорським". Ринки іноземних цінних паперів розвинені лише в окремих країнах, де державне регулювання сприяє їх розвитку.

На міжнародному фінансовому ринку активи, емітовані поза юрисдикцією будь-якої однієї країни, пропонуються інвесторам багатьох країн. Учасниками виступають уряди, центральні банки, фінансові інститути, великі промислові корпорації, міжнародні фінансові інститути. Основними інструментами є єврокредити, єврооблігації, євроакції та похідні інструменти — ф'ючерси, форварди, опціони, свопи.

Постійний розвиток міжнародних ринків та інтеграційні процеси сприяють розвитку світової економіки, оскільки дають можливість кращого розподілу ресурсів у світовому масштабі. Водночас вони роблять економіки різних країн більш взаємозалежними та зменшують можливості урядів у регулюванні національних ринків [15, c. 77-81].

6. Остання класифікація (рис. 1.4) не має чітко визначеної ознаки. Оскільки окремі сегменти вітчизняного ринку мають специфічну структуру та механізми функціонування, доцільно виділити ринок цінних паперів (фондовий ринок), валютний та кредитний ринки.

Вітчизняний валютний ринок відокремлений і жорстко регульований, його функціонування пов'язане з великою кількістю законодавчих актів щодо валютного регулювання та контролю. Фондовий та кредитний ринки також функціонують за своїми законами. Фінансовий ринок України досить відокремлений від інших ринків, і сьогодні лише розпочинається його інтеграція в систему міжнародних фінансових ринків.

На розвинених фінансових ринках валютний ринок не виділяється окремо як складова фінансового ринку. Кредитний ринок виступає як специфічна складова ринку інструментів позики.

Фінансовий ринок може бути повністю сегментований або повністю інтегрований. Якщо ринок сегментований, інвестор з однієї країни не може вкласти кошти в цінні папери в іншій. При цьому цінні папери одного ступеня ризику на різних ринках мають різну ставку доходу. У повністю інтегрованому ринку інвестор може інвестувати кошти будь-де, і цінні папери одного ступеня ризику забезпечують однаковий рівень доходу. Сьогодні фінансові ринки різною мірою інтегровані. Емітенти мають обмежені можливості щодо залучення дешевшого капіталу поза місцевим ринком, а інвестори — щодо вкладення коштів на ринках інших країн [22, c. 116-119].

Процес інтеграції фінансових ринків пов'язаний із багатьма процесами, серед яких найважливішу роль відіграють:

• розвиток новітніх технологій, що робить високоефективними інформаційну інфраструктуру та систему розрахунків;
• концентрація діяльності учасників ринку в світових фінансових центрах;
• інституціалізація фінансових ринків, тобто збільшення частки інституційних учасників;
• лібералізація фінансових ринків, тобто створення законодавства, що сприяє проникненню учасників на ринки різних рівнів [18, c. 49].

Розділ 2. Сучасний стан фінансового ринку в Україні та проблеми його функціонування

2.1. Модель фінансового ринку України

Фінансовий ринок є однією зі складових фінансової системи України. Це механізм перерозподілу капіталу між кредиторами та позичальниками за допомогою посередників і фінансових інститутів.

Фінансовий ринок є цілісною системою, що складається із взаємопов'язаних та взаємодоповнюючих елементів, кожний з яких здатен окремо впливати на розвиток цієї системи.

Отже, фінансовий ринок обов'язково має становити цілісну та прозору систему, в якій активно взаємодіють найрізноманітніші фінансові активи. Вилучення з обігу будь-якого елемента системи негайно призведе до її руйнування та занепаду.

Крім того, існують й інші схеми поділу фінансового ринку як системи. Він може діяти на міжнаціональному (світовому), національному (рівні держави), регіональному чи місцевому рівнях.

Провідну роль у фінансовій системі України відіграють банки. Проте фінансовий ринок нашої країни ще перебуває в стадії формування, хоч окремі його сегменти розвиваються досить активно. Сектор небанківських фінансових установ став серйозним джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів, вважає колишній голова Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг В. Суслов. 2004 р. він назвав "роком вибухоподібного зростання та розширення ринку". До Державного реєстру фінансових установ станом на початок 2005 р. було внесено 387 страхових компаній, 610 кредитних спілок, 221 ломбард, 45 фінансових компаній, 24 недержавні пенсійні фонди та 28 адміністраторів НПФ. Тривало зростання кількості страхових компаній, особливо компаній зі страхування життя (їх уже 45). "Справжнє страхування починається тоді, коли розвивається довгострокове страхування життя", — вважає В. Суслов. Це пов'язано з високою рентабельністю цього різновиду страхової діяльності.

2004 р. різко збільшилося збирання валових премій — до 19,431 млрд. грн., що на 10 млрд. більше, ніж 2003 р. Частка валових страхових премій у ВВП України 2004 р. становила 5,62 %, тоді як 2003 р. — 3,42 %. Позитивні процеси відбуваються в перестрахуванні: вперше за десять років частка внутрішнього перестрахування (50,3 %) перевищила частку перестрахування у нерезидентів (9,8 %). Це означає, що величезні обсяги капіталу залишилися всередині країни — вони або інвестуються, або беруть участь у розвитку економіки. Комісії вдалося перекрити канали виведення коштів за межі України через схеми псевдоперестрахування ризиків у Литві й Латвії: кількість українських компаній, що працюють із контрагентами в цих країнах, скоротилася з 22 до 3 [14, c. 21-23].

Експерти визнають, що вартість ліцензій на страхову діяльність є досить високою, однак це відповідає міжнародному досвіду: у країнах, де не оподатковується прибуток, ліцензії, як правило, дорогі.

Керівництво Державного департаменту фінансового моніторингу (Держфінмоніторингу) акцентує увагу на тому, що найближчим часом страхові компанії стануть одним з інвесторів житлового будівництва. Таким чином довгострокові ресурси компаній зі страхування життя реально використовуватимуться для інвестування економіки.

Становлення контрактних відносин під час розвитку економічних, у тому числі фінансових, систем може відбуватися за трьома моделями: американською (або англосаксонською), романо-германською (інші назви — євроконтинентальна, німецько-японська) та ісламською. Перші дві вважаються основними.

Принципова відмінність цих двох моделей полягає в тому, що романо-германська уособлює домінування кредитної форми фінансування з використанням інструментів боргу, тоді як англосаксонська використовує ринок цінних паперів, особливо ринок акцій і пайових сертифікатів, як пріоритетний інструментарій. Реалізація англосаксонської моделі потребує розвинутішої мережі посередницьких структур, зокрема небанківських, пропозиції та споживання масових послуг дрібними учасниками ринку.

Фінансовий ринок України еволюціонує шляхом модифікації кількісних і якісних характеристик свого розвитку — насамперед шляхом упровадження нових інструментів, операцій і послуг. Разом із наявними проблемами (незадовільні оцінки капіталізації, ліквідності та прозорості, слабкий захист прав власності) спостерігаються очікувані ознаки інституціоналізації ринку: переважання інституційних учасників — інвесторів, кредиторів і реципієнтів капіталу над індивідуальними, що свідчить про зрілість корпоративних варіантів розміщення активів та професійне використання коштів; поширення організованих форм установлення і реалізації фінансових відносин, що означає легітимність та прозорість намірів учасників-контракторів при здійсненні угод [13, c. 76-78].

Доцільно визначити особливості розвитку вітчизняного фінансового ринку, проаналізувавши використання тих чи інших фінансових інструментів. У табл. 2.1 міститься інформація, що характеризує співвідношення використання пайових і боргових фінансових інструментів на фінансовому ринку України.

Дані таблиці спонукають експертів до однозначного висновку про перевагу інструментів боргу в сукупності засобів фінансування розвитку інституційних одиниць. Попри поступальне зростання вартісного виміру використовуваних фінансових інструментів обох видів (у 8,7 раза щодо інструментів власності та у 4,4 раза щодо інструментів боргу), помітні змінні відносні оцінки їх частки. Використання інструментів боргу переважає над інструментами власності, і різниця між ними досить значна.

Чинники, що зумовлюють борговий характер фінансового ринку України, а також особливості переважного застосування фінансових інструментів із фіксованою дохідністю виокремив і аргументував доктор економічних наук В.В. Корнєєв [13, c. 80-81].

1. Тенденція до посилення інсайдерської структури власності з переважанням великих корпоративних власників.

За поступової концентрації капіталу мажоритарні власники підприємств не зацікавлені в розмиванні власності в акціонерних капіталах і тому схиляються до використання засобів боргового фінансування.

Побудова інсайдерського типу корпоративного управління, за якого зменшується частка власності держави і працівників як дрібних інвесторів, з одного боку, і підвищується роль адміністрації (менеджменту) та зовнішніх великих інвесторів — з іншого, є визначальною тенденцією постприватизаційного перерозподілу капіталу на ринках України, Росії та інших держав. Тому фінансовий ринок України можна схарактеризувати як stakeholder capitalism — капіталізм власників великих пакетів, в основі якого виокремлюється німецько-японська модель.

2. Стабільно висока частка банківського кредиту в сукупності засобів фінансування.

Обсяги кредитного портфеля вітчизняної банківської системи постійно зростали впродовж останніх років як стосовно ВВП країни (більш ніж двократне зростання від 11,5 % у 2000 р. до 25,6 % на початок 2004 р.), так і у вартісному вираженні (досягли 67,8 млрд. грн. на початок 2004 р. і майже 88 млрд. грн. наприкінці жовтня 2004 р.). У структурі кредитів комерційних банків найбільшу частку (майже 80 %) мають кредити, надані суб'єктам господарювання.

3. Фізичні особи (домогосподарства) як потенційно масовий інвестор є консервативними і обмеженими у виборі фінансових продуктів.

Пропозиції щодо розміщення вільних коштів домогосподарств залишаються недостатньо диверсифікованими внаслідок обмеженого переліку наявних фінансових інструментів. Новаторські пропозиції від банківських і небанківських посередників трапляються епізодично. Переважна частка заощаджень населення має депозитний характер з використанням відповідних банківських інструментів або тезаврується як скарб в іноземну валюту. Вкладення домогосподарств у цінні папери вкрай незначні.

За оцінкою керівника групи радників голови Національного банку В. Литвицького, 2005 р. кількість депозитів зросла на 90 % проти 17 % у 2004 р. Крім цих грошей, за його оцінками, на руках у населення залишалися ще 50 млрд. грн., для яких була пряма дорога на споживчі ринки. Проте цей шлях має певні наслідки. Причому не лише для ринку, який не має достатнього товарного покриття, а й для самих громадян — попит, що різко підвищився, автоматично підвищує ціну пропозиції, а отже, може інтенсивно підживлювати інфляцію.

В. Литвицький упевнений, що в країні настав час вводити додаткові інструменти, які абсорбують надмірні гроші, що є в населення [19, c. 125-127].

Відомо, що в Україні діють високі ставки депозитів, тому цінні папери внаслідок своєї ризикованості не такі привабливі. Разом із тим люди, поступово розуміючи, що на депозитах багато не заробиш, починають виявляти інтерес до цінних паперів (як із фіксованим, так і з нефіксованим прибутком, тобто облігацій і акцій).

Найпопулярніші зараз відкриті диверсифіковані пайові фонди — інструменти спільного інвестування, що дають змогу отримати близько 80 % прибутку на вкладення. Ризикованіші, але й дохідніші (рентабельність понад 100 %) закриті диверсифіковані фонди, які вкладають гроші лише в акції. Відмінність між ними полягає в тому, що з перших вкладник може вийти зі своїми грішми в будь-який момент, а з других лише тоді, коли фонд припинить свою діяльність. Тому популярність таких фондів дещо нижча.

Також громадянам у жодному разі не можна забувати про інститут недержавних пенсійних фондів, що зароджується в Україні. Перевага таких вкладень — можливість отримувати додаткові пенсійні виплати.

Крім усіх цих способів чесно заробити на своїх заощадженнях, є ще один — гра на різниці курсів на міжнародному валютному ринку "Форекс". Щоправда, призначений він в основному для любителів гострих відчуттів, але і їм варто братися за цю справу лише закінчивши спеціалізовані курси.

4. Спорідненість галузевої структури економіки і галузевої характеристики цінних паперів.

У межах вітчизняного фондового ринку домінують активи підприємств сфери паливно-енергетичного комплексу. Але оскільки їх акціонування здебільшого вже відбулося чи в окремих випадках зберігаються обмеження на приватизацію, то насамперед із метою фінансування розвитку такі підприємства використовують емісії корпоративних облігацій та інструменти банківського кредитування.

Отже, загальні й специфічні риси вітчизняної економіки, що відображаються в особливостях становлення інститутів фінансового ринку, тяжіють до німецько-японського типу господарювання з переважним використанням боргових інструментів для фінансування потреб економічного розвитку.

Багато проблем на фінансовому ринку нашої країни виникає тому, що в Україні досі не створено повноцінної депозитарної системи.

Навколо депозитарної системи в країні є безліч суперечностей. Тим часом у світі основні принципи побудови як систем обліку прав власності, так і систем виконання операцій на ринку цінних паперів уже давно визначені. Та й Закон "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні", який регулює цю сферу діяльності, на думку експертів, своїми принципами відповідає загальносвітовим тенденціям.

В Україні сьогодні вже сформувалася думка (як учасників фондового ринку, так і регулюючих державних органів) про доцільність реалізації централізованої дворівневої депозитарної системи: центральний депозитарій — хранителі цінних паперів. Її центральною ланкою став депозитарій "Міжрегіональний фондовий союз", акціонерами та учасниками якого є всі ліцензовані в Україні зберігачі (у тому числі якась частка фонду належить державі). Втім, на підставі досить спірного трактування положення закону про те, що держава в міру своїх фінансових можливостей створює центральний депозитарій, було прийнято рішення про створення Національного депозитарію України. У результаті виникла необґрунтована і, на думку більшості учасників фондового ринку, непотрібна конкуренція [11, c. 93-96].

2.2. Аналіз сучасного стану фінансового ринку України

Банківський сектор є найбільшою складовою фінансового ринку України з активами, що складають майже 90% активів усіх фінансових посередників. Протягом останніх п'яти років загальні банківські активи збільшилися в п'ять разів і стали співрозмірними з банківськими секторами більш успішних перехідних економік.

Вкладення банків у цінні папери протягом 2001-2005 рр. зростали співрозмірно до росту активів, а основні цінні папери в портфелях банків — ОВДП.

01.01.2001: Загальні активи: 39.9 млрд. грн. 1.01.2006: Загальні активи: 223.0 млрд. грн.

У цілому, банківський сектор України розвивається співрозмірно до банківських секторів країн центральної і східної Європи. Більшість проблем, що обговорювалися вище, пов'язані скоріше з невизначеністю економічного середовища та нерозвиненістю фондового ринку. Два найголовніші наслідки малого фондового ринку для банківської системи — обмежені можливості для залучення капіталу та дефіцит інструментів для хеджування ризиків [1, c. 50].

Набагато більше структурних і інституційних проблем існує в діяльності небанківських фінансових посередників і в функціонуванні фондового ринку.

Протягом останніх кількох років страхові компанії розвиваються стрімкими темпами (Таблиця 3.2), проте про якість цього розвитку важко робити висновки, бо значна частина страхових угод укладається підприємствами для уникнення оподаткування прибутку. Свідченням цього може бути, наприклад, дуже низьке співвідношення страхових виплат до зібраних страхових премій, що зараз складає близько 20,75% (14,08% - I кв.2003). Окрім того, поширеними були і схеми виведення коштів за кордон через операції перестрахування. Після введення вимог до компанії-перестрахувальника практикування таких схем зменшилося, хоча таке рішення не вирішує фундаментальних проблем, що породжують стимули використовувати страхові компанії для транзакцій, що по суті не є страховими.

Такими проблемами є:

• Обтяжливість норм і високі ставки податку на прибуток підприємств, що створюють стимули укладати псевдо-страхові угоди з афілійованими страховими компаніями і зменшувати податкові зобов'язання.
• Проблеми в оподаткуванні самих страхових компаній — ефективна ставка оподаткування є низькою, порівнюючи, наприклад, з оподаткуванням прибутку підприємства. Знову ж таки, стимул для угод з псевдо-страхування.
• Низькі стандарти розкриття інформації страховими компаніями, нерозвиненість системи пруденційного нагляду за страховими компаніями [17, c. 61-62].

Тенденції останнього року — скорочення активів страхових компаній може бути наслідком більш суворих вимог до страхових компаній. Скорочення активів відбулося за рахунок зменшення отриманих страхових премій: обсяг отриманих страхових премій скоротився майже на третину порівняно з попереднім роком. Це відбулося, в основному, за рахунок суттєвого скорочення страхування фінансових ризиків (більше, ніж удвічі) та відповідальності (більше, ніж втричі).

Кредитні союзи є наступними за розмірами небанківськими посередниками, проте їх загальні активи є досить малими — 0.3% від ВВП.

Недержавні пенсійні фонди, хоча і представлені на ринку, проте також є дуже малими із загальною кількістю учасників близько 69 тисяч — 0.3% працездатного населення України. Недержавні пенсійні фонди, схоже, протягом найближчого часу будуть розвиватися повільно через відсутність послідовної пенсійної реформи та низьку довіру населення до системи пенсійного накопичення в цілому.

Протягом останніх декількох років фондовий ринок України постійно зростає, проте все ще залишається невеликим за своїми розмірами та неефективним з точки зору виконання притаманних йому функцій.

На кінець 2006 року в Україні функціонує 8 бірж та 2 ТІС. Основна торгівля сконцентрована на Першій Фондовій Торговельній Системі (ПФТС) — близько 90% всіх торгів на організованому ринку [20, c. 92].

Розділ 3. Основні напрямки реформування ринку фінансових послуг в Україні

Метою реформування ринків капіталу має бути створення ліквідного та конкурентоздатного ринку, що виконуватиме економічні функції, притаманні фінансовим посередникам країн із розвиненою економікою, а саме:

1. Мобілізація капіталу інвесторів.
2. Диверсифікація капіталу та забезпечення інструментів для ефективного управління ризиками.
3. Надання учасникам ринку інформації про ціни фінансових інструментів, що сприятиме більш ефективному розподілу ресурсів.
4. Сприяння кращому корпоративному управлінню.
5. Забезпечення ефективної системи розрахунків та клірингу.
6. Зменшення проблеми несиметричності інформації між учасниками ринку.

Як уже зазначалося вище, зараз фінансовий ринок України (включаючи фондовий ринок) не виконує більшість із цих функцій. Окрім цього, нерозвиненість українського фондового ринку створює ряд перешкод для проведення економічної політики і є фактором стримування подальшого економічного розвитку. Через практичну відсутність високоліквідних інструментів із низькими ризиками суттєво обмежені наявні інструменти монетарної політики. Центральний банк здебільшого покладається на використання резервних вимог, що не є гнучким і ефективним інструментом. Проблема ще більше загостриться на початку переходу до таргетування інфляції. Середньо- і довгострокова бюджетна політика також сильно залежить від розвитку фондового ринку — пенсійна реформа неможлива без розвинених пенсійних фондів, як приватних, так і державних. Уже зараз нестача надійних інструментів на внутрішньому фондовому ринку є серйозним стримуючим фактором для розвитку пенсійних фондів (а недорозвиненість пенсійних фондів та інших інституційних учасників гальмує розвиток фондового ринку через недостатність попиту). Рудиментарність фондового ринку стримує можливості інвестиційної та інноваційної діяльності в Україні — при тому, що спостерігається ріст у промисловості, виникає попит на фінансування інвестицій та інновацій. Банківський сектор, навіть у високорозвинених фінансових системах, має обмежені можливості кредитувати великі та/або довготермінові капіталовкладення. Тому, попри успішну динаміку в банківському секторі, значна потреба в довготермінових інвестиціях залишатиметься нереалізованою, якщо інституційні вади та перешкоди для розвитку фондового ринку триватимуть. Наведені вище системні наслідки нерозвиненого фондового ринку є серйозними аргументами на користь того, що активна політика розвитку ринків капіталу має бути пріоритетом на найближчі кілька років і на середньострокову перспективу [17, c. 63-64].

Виходячи з досвіду країн, де фондовий ринок успішно розвивається, уже в короткотерміновому періоді (1-2 роки) можна здійснити ряд заходів, що можуть дати поштовх до швидкого зростання фондового ринку. Такими є заходи, що спрямовані на підвищення ліквідності ринку та зростання пропозиції і попиту на ринку. Зокрема, проведення точкової приватизації через первинне розміщення великих пакетів акцій на організованому ринку, спрямування іпотечних сертифікатів на організований ринок, початок лібералізації руху капіталу.

Однак згадані кроки, навіть даючи певний позитивний імпульс у короткостроковій перспективі, не здатні забезпечити ефективний фінансовий ринок та його стабільний розвиток у середньо- та довгостроковій перспективі. Одночасно потрібно готувати рішення для прийняття в середньостроковій перспективі, що зменшать більш системні перешкоди та забезпечать захист прав акціонерів, принципи і стандарти розкриття інформації, реформування регулювання і нагляду за учасниками ринку, розвиток інфраструктури ринку (Етап 2).

Послідовність реформування ринку фінансових послуг України

Етап 1. Поштовх до швидкого розвитку (1-2 роки)

1. Сприяння ліквідності організованого ринку.
2. Запровадження жорсткіших норм проходження лістингу на біржах та ТІС у термінах розкриття інформації.
3. Проведення приватизації через первинне розміщення великих пакетів акцій на організованому ринку.
4. Початок лібералізації капітального рахунку.

Етап 2. Приведення нормативної бази та регулювання ринку фінансових послуг у відповідність до світових стандартів (2-5 років)

1. Прийняття Закону „Про акціонерні товариства”.
2. Врегулювання на законодавчому рівні випуску та обігу різних видів фінансових інструментів, зокрема похідних цінних паперів.
3. Створення централізованої депозитарної системи з уніфікованими правилами обліку, зберігання і клірингу.
4. Забезпечення на законодавчому рівні жорстких стандартів розкриття інформації емітентами, фінансовими посередниками та регуляторами.
5. Скоординованість дій регуляторів, їх незалежність, адекватність ресурсів.
6. Подальші заходи, пов'язані з лібералізацією капітального рахунку.

Етап 3. Досягнення стратегічних цілей (10-15 років)

1. Створення системи регулювання і нагляду, що відповідає Базельським принципам.
2. Інтеграція внутрішнього фондового ринку до європейського ринку.
3. Запровадження повно функціонуючої реформованої пенсійної системи.

За такої схеми встановлення стратегічних цілей реформ є ключовим моментом і має стати певним орієнтиром для учасників ринку. Одночасно досягнення таких цілей є середньо- та довгостроковою перспективою. По-перше, реалізація певних заходів за даних зовнішніх (по відношенню до фінансового сектору) умов не може бути здійснена миттєво. З однієї сторони, це просто неможливо через відсутність відповідних для цього умов (наприклад, це стосується інтеграції до міжнародних фінансових структур чи повномасштабної пенсійної реформи). З іншої ж сторони, форсування деяких кроків (наприклад, повної лібералізації капітального рахунку, переходу до регулювання за функціональною ознакою та ін.) може мати більше негативних, аніж позитивних наслідків [20, c. 90-92].

Висновки

Розвиток фінансового ринку неможливий без підвищення рівня довіри до фінансових посередників. Неврегульованість окремих аспектів їх діяльності призводить до порушення прав та інтересів як їх самих, так і інших суб'єктів ринку. Пріоритетними для посередників мають бути стратегії інвестиційного спрямування, що забезпечують реалізацію сукупності реального й фінансового інвестування, досягнення високої рентабельності вкладень, збереження реальної вартості вкладених коштів протягом терміну інвестування, можливість швидкої реалізації фінансових активів. Підвищенню довіри до фінансових посередників сприятимуть: удосконалення корпоративного управління з метою забезпечення ефективності планування, контролю та оптимізації управління ризиками; розкриття інформації про фінансово-господарську діяльність, структуру власності, емісію та укладені угоди з купівлі-продажу цінних паперів на вторинному ринку. Формуванню попиту у фінансовому секторі сприятиме розвиток пенсійних систем і переорієнтація страхових послуг у бік накопичувальних видів страхування. Вибір пріоритетів розвитку страхового ринку має бути безпосередньо пов'язаним із ринком фінансового капіталу, що дасть змогу комбінувати різні фінансові інструменти, зокрема використовувати цінні папери для безпечного та прибуткового розміщення страхових резервів; розвивати систему взаємодії банківського і страхового секторів економіки, вторинного ринку страхових послуг, допоміжної та обслуговуючої інфраструктури ринку особистого страхування; забезпечувати належний рівень поінформованості споживачів послуг про стан і можливості ринку страхування. Державні регуляторні органи особливу увагу мають приділяти: забезпеченню дієвого нагляду за фінансовими посередниками на основі консолідованого обліку ризиків відповідно до міжнародних стандартів; узгодженню механізму надання податкових пільг для небанківських установ з метою обмеження диспропорційного розвитку одних установ за рахунок інших; стимулюванню розвитку механізмів гарантування безпеки внесків юридичних та фізичних осіб, зокрема шляхом введення обов'язкового страхування таких банківських ризиків, як страхування великих депозитів і професійної відповідальності банкірів.

Список використаної літератури

1. Андрушків Т. Банки як суб'єкти фінансових ринків України: роль і перспективи //Банківська справа. - 1998. - № 2. - C. 50-53

2. Береславська О. Тенденції розвитку фінансових ринків у 2002 році та їх вплив на економіку України//Вісник Національного банку України. - 2003. - № 2. - C. 54-57

3. Бойко В. Посилення державного регулювання фінансового ринку: аргументи "за" і "проти //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 2. - C. 61-64

4. Дмитрієва О. Поняття та характеристика ринку фінансових послуг //Банківська справа. - 2004. - № 3. - C. 61-65

5. Задоя А. Структура та функції сучасного фінансового ринку //Фінанси України. - 1999. - № 5. - C. 3-17

6. Іваницька О. Взаємодія фінансових ринків і економічне піднесення //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 4. - C. 68-72.

7. Іваницька О. До проблеми оцінки ефективності фінансових ринків //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2001. - № 3. - C. 75-80.

8. Іваницька О. Значення наукової інфраструктури у розвитку фінансового ринку //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2004. - № 2. - C. 228-234.

9. Іваницька О. Фінансовий ринок і корпоративне управління //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2002. - № 4. - C. 104-110

10. Іваницька О. Фінансова інфраструктура та її вплив на ефективність фінансових ринків //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2003. - № 4. - C. 188-194.

11. Ільченко-Сюйва Л. Ринок фінансових послуг в Україні: проблеми і перспективи розвитку //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2007. - № 4. - C. 93-100

12. Клименко В. Забезпечення конкурентоспроможності фондового ринку України як головна передумова фінансової безпеки держави //Актуальні проблеми економіки. - 2003. - № 10. - С.18-24.

13. Корнєєв В. В. Модель та інструментарій фінансового ринку України //Фінанси України. - 2005. - № 6. - С.76-81.

14. Корнєєв В. Еволюція і перспективи фінансового ринку України //Економіка України. - 2007. - № 9. - C. 21-29

15. Курило О. Глобалізація фінансових ринків/ Олена Курило //Політика і час. - 2005. - № 4. - C. 77-81.

16. Любкіна О. В. Фінансові ринки у контексті глобалізації //Фінанси України. - 2005. - № 9. - С.122-128.

17. Масляєва К. Необхідність розроблення цілісної стратегії розвитку ринку фінансових послуг в Україні та її основних напрямів //Право України. - 2007 . - № 7 . - С. 61- 64

18. Масляєва К. Стратегічні напрями розвитку ринку фінансових послуг //Юридична Україна. - 2007. - № 7. - C. 49-53

19. Невмержицький В.В. Стан та розвиток ринку фінансових послуг в Україні //Фінанси України. - 2004. - № 10. - С.123-130

20. Остафіль О.В. Проблеми та перспективи розвитку ринку фінансових послуг в Україні/ О.В Остафіль //Фінанси України. - 2004. - № 12. - С.89-92.

21. Стоян В. Фінансовий ринок України : проблеми і перспективи //Фінанси України. - 2000. - № 12. - C. 135-140

22. Токмакова І. Сутність і структура фінансового ринку //Фінанси України. - 2001. - № 12. - C. 112-120