Фінансові ризики

1. Дисперсія результатів

Ринкові зміни в Україні спричинили загострення низки проблем, що потребують нагального аналізу та розв'язання. Особливо важливою серед них є проблема управління фінансовими ризиками, які виникають у діяльності багатьох суб'єктів господарювання різних форм власності.

Політичні та соціально-економічні процеси, що супроводжують ринкові перетворення в Україні, характеризуються економічною нестабільністю, породжують невизначеність, часті зміни в податковому, валютному та зовнішньоекономічному законодавстві. Вплив факторів ризику посилюється через інфляцію, яка спричиняє зниження курсу національної валюти та подорожчання кредитів, що, своєю чергою, впливає на економічну поведінку людей через зростання невпевненості в досягненні очікуваних результатів. Недостатнє дослідження проблеми фінансових ризиків у перехідний період стає перешкодою для проведення радикальних економічних реформ.

Фінансові ризики є вартісним вираженням ймовірної події, що може призвести до збитків. Вони завжди пов'язані із загрозою втрати грошових коштів. Однак у ринкових умовах настання ризикової події може мати як позитивний наслідок (виграш, прибуток), так і негативний (програш, збиток, додаткові витрати).

Виникнення фінансових ризиків зумовлене, по-перше, розвитком товарно-грошових відносин, а по-друге, невизначеністю та непередбачуваністю багатьох економічних явищ, їхньою багатокритеріальністю та конфліктністю.

Фінансові ризики є невід'ємною складовою фінансових рішень, тому одним із завдань банківської системи є зменшення негативних інфляційних тенденцій та розподіл ризику між учасниками (що залежить від коливань валютних курсів, відсоткових ставок, цін на товари та акції).

У визначенні ступеня ризику важливу роль відіграють методи математичної статистики. Оцінка ризику передбачає, по-перше, розрахунок середнього очікуваного значення результату (прибутку), а по-друге, врахування коливань можливого результату (прибутку) відносно середнього значення.

Для цього застосовують показники варіації — дисперсію та середнє квадратичне відхилення. Дисперсія — це середня арифметична квадратів відхилень кожного значення ознаки від загальної середньої:

• дисперсія проста (незважена);
• дисперсія зважена.

Узагальнюючим показником абсолютних розмірів варіації очікуваного прибутку є середнє квадратичне відхилення:

• середнє квадратичне відхилення незважене;
• середнє квадратичне відхилення зважене,

де х — очікуване значення прибутку (доходу), х — середнє значення прибутку, п (f) — число (частість) спостережень, а — середнє квадратичне відхилення (стандартне відхилення).

Якщо відомі значення ймовірності отримання доходів, формула середньоквадратичного відхилення (стандартного відхилення) набуває іншого вигляду: де p — значення ймовірностей прибутків.

Варто зазначити, що в економічній літературі термін «середнє квадратичне відхилення» іноді замінюють на «стандартне відхилення від середнього або сподіваного доходу», яке вважається мірою ризику. Співвідношення ризику та доходу визначається коефіцієнтом варіації (розраховується як відношення стандартного відхилення доходів до сподіваного (або середнього) доходу):

• коефіцієнт варіації.

Коефіцієнт варіації показує відносне коливання очікуваного прибутку від середньої величини. Зазвичай він коливається від 0 до 100%. Коливання до 10% вважається слабким, 10–25% — помірним. Якщо коефіцієнт варіації перевищує 25%, це свідчить про надмірно високе коливання очікуваного результату, що вказує на дуже високий рівень ризику. Отже, чим більше значення коефіцієнта варіації, тим вищий ризик.

2. Способи зниження ризиків

У ринковій економіці уникнути фінансових ризиків практично неможливо, однак на основі оцінки ризику можна впроваджувати систему заходів для зменшення ймовірності втрати прибутку. Стратегія управління фінансовими ризиками передбачає дотримання таких принципів:

• максимум виграшу;
• оптимальна ймовірність результату;
• оптимальне коливання результату;
• оптимальне поєднання виграшу та величини ризику.

Реалізація цих принципів потребує, по-перше, вимірювання фінансового ризику; по-друге, врахування необхідності отримати найменшу величину дисперсії, стандартного відхилення та коефіцієнта варіації; по-третє, надання переваги тому проекту (рішенню), який забезпечує найбільший економічний ефект та відповідає інтересам інвестора; по-четверте, вибір оптимального напрямку для страхування (зниження) ризику.

Найпоширенішими шляхами зниження фінансового ризику фінансові менеджери вважають такі:

• диверсифікація — розподіл капіталу між різними, не пов'язаними між собою напрямками діяльності та об'єктами інвестування;

Стратегія диверсифікації передбачає освоєння виробництва нових товарів, вихід на нові товарні ринки та розширення видів послуг. Вона охоплює не лише диверсифікацію товарних груп, а й поширення підприємницької діяльності на нові, не пов'язані з основними видами діяльності фірми сфери. Це система заходів, що допомагає підприємству уникнути надмірної залежності від одного стратегічного господарського підрозділу чи однієї асортиментної групи. Стратегія диверсифікації передбачає розробку нових видів продукції одночасно з освоєнням нових ринків. Товари можуть бути новими для всіх підприємств, що працюють на цільовому ринку, або лише для даного підприємства. Така стратегія забезпечує прибуток, стабільність і стійкість фірми у довгостроковій перспективі, проте вона є найбільш ризикованою та потребує значних витрат. До диверсифікації підприємства спонукають різні причини, серед яких головними є прагнення зменшити або розподілити ризик, а також бажання піти з ринків, що стагнують, та отримати фінансові вигоди від роботи в нових сферах. Останні два чинники — стагнуючий ринок і прагнення освоїти нові області діяльності — є основними причинами диверсифікації українських підприємств. Диверсифікація передбачає виявлення саме того виду діяльності, в якому можна найефективніше реалізувати конкурентні переваги підприємства.

Диверсифікація має як позитивні, так і негативні сторони. Головна небезпека пов'язана з розпиленням сил та проблемами управління диверсифікованими підприємствами. Це призвело до розвитку методів портфельного аналізу. Стратегія диверсифікації реалізується, коли фірма не може далі розвиватися на даному ринку в межах даної галузі. Основними факторами, що зумовлюють вибір стратегії диверсифікації, є:

1. ринки для здійснюваного бізнесу перебувають у стані насичення або спостерігається скорочення попиту на продукцію, оскільки продукт перебуває на стадії «вмирання»;
2. поточний бізнес дає надходження грошей, що перевищують потреби, які можуть бути прибутково вкладені в інші сфери бізнесу;
3. новий бізнес може викликати синергічний ефект, наприклад, за рахунок кращого використання устаткування, сировини тощо;
4. антимонопольне регулювання не дозволяє подальшого розширення бізнесу в межах даної галузі;
5. можуть бути скорочені втрати від податків;
6. може бути полегшений вихід на світові ринки;
7. можуть бути залучені нові кваліфіковані службовці або краще використаний потенціал наявних менеджерів.

Основними стратегіями диверсифікації є:

1. стратегія концентрованої диверсифікації, що базується на пошуку та використанні додаткових можливостей виробництва нових продуктів, закладених в існуючому бізнесі; існуюче виробництво залишається в центрі бізнесу, а нове виникає на основі можливостей освоєного ринку, використаної технології або інших сильних сторін функціонування фірми;
2. стратегія горизонтальної диверсифікації передбачає пошук можливостей зростання на існуючому ринку за рахунок нової продукції, що потребує нової технології, відмінної від використаної; фірма має орієнтуватися на виробництво технологічно не зв'язаних продуктів, які б використовували наявні можливості фірми; новий продукт має бути орієнтований на споживача основного продукту і за своїми якостями бути супутнім продуктам, що вже виробляються;
3. стратегія конгломеративної диверсифікації полягає в тому, що фірма розширюється за рахунок виробництва технологічно не пов'язаних товарів, що реалізуються на нових ринках; це одна з найскладніших для реалізації стратегій розвитку; часто вона реалізується шляхом придбання підприємств, а не створення нових для роботи на незнайомому ринку.

Диверсифікація — це одночасний розвиток багатьох напрямків діяльності, видів виробництва, розширення кількості об'єктів інвестування, асортименту виробів тощо.

Вона є одним із найуніверсальніших і найдешевших способів мінімізації ризику. Поки існує можливість розподіляти кошти за різними напрямками діяльності, результативність яких не тісно пов'язана між собою, доти існує можливість певною мірою уникати ризику.

Найповніше принцип диверсифікації втілюється в теорії портфеля.

• лімітування ризику — встановлення ліміту, тобто граничних меж у витратах, продажу, кредитуванні, наявності готівкових коштів у касі тощо;

Лімітування є важливим засобом зниження рівня ризику, що базується на даних попереднього аналізу кредитоспроможності, який, своєю чергою, є корисним методом оцінки ризику. Ліміт — це попередньо встановлена гранична сума кредиту, яку може отримати позичальник. Прикладом такого методу мінімізації кредитного ризику є ліміти за кредитними лініями, при видачі кредитів під заставу векселів тощо.

Деякі науковці трактують лімітування ширше. На їхню думку, ліміти можуть стосуватися не лише сум кредитів. Банки можуть самостійно встановлювати додаткові (до законодавчо визначених) обмеження, які здебільшого можна визначити як ліміти країн, галузі, безпосереднього позичальника, видів забезпечення, валют. Ефект від упровадження лімітування досягається через обмеження конкретних ризиків, що характеризують даного клієнта і є складовими елементами кредитного ризику. Крім того, встановлення таких лімітів, у межах яких мають діяти молодші та середні кредитні менеджери, зводить до мінімуму ризик втрат від індивідуальних помилок персоналу та ризик, пов'язаний із концентрацією кредитних ресурсів.

• самострахування — створення резервних та страхових фондів безпосередньо на підприємстві (у натуральній або грошовій формі) на випадок необхідності покриття кредиторської заборгованості або непередбачених витрат;

Самострахування передбачає створення певних фондів коштів для фінансового покриття потенційних збитків (а також негативних фінансових результатів, додаткових витрат фінансових, матеріальних та інших ресурсів) суб'єкта господарювання — страхового відшкодування. Для цього абсолютна величина фінансових ресурсів для покриття фінансових ризиків, прийнятих на утримання безпосередньо суб'єктом господарювання, розподіляється у просторі та часі, і за рахунок певних відрахувань створюється спеціалізований фонд (або кілька фондів) коштів. Типовими варіантами таких фондів є: (1) резервний капітал як складова власного капіталу підприємства (див. 1-ий розділ балансу); (2) забезпечення наступних витрат та платежів (див. 2-ий розділ балансу); (3) резервні фонди.

Джерелом формування фінансових ресурсів для покриття потенційних збитків є виключно внутрішні ресурси суб'єкта господарювання. Страхування фінансових ризиків із залученням страхової компанії передбачає передачу всього фінансового ризику суб'єкта господарювання або його частини за певну плату (страхову премію) на утримання спеціалізованій фінансовій установі — страховій компанії. У такому разі джерелом покриття збитків суб'єкта господарювання в результаті настання несприятливих умов (страхового випадку) є фінансові ресурси страхової компанії.

• страхування — передача ризику шляхом укладення страхового договору та сплати страхових внесків з метою відшкодування збитків у разі настання ризикової події;

Законом України «Про страхування» передбачено такі види страхування:

1. страхування майна;
2. страхування продукції на період перевезень;
3. страхування транспортних засобів;
4. компенсаційне страхування;
5. медичне страхування;
6. страхування призупинення діяльності підприємства;
7. соціальне страхування.

Прийняття суб'єктом господарювання певної величини фінансового ризику на утримання як форми нейтралізації таких ризиків порушує проблему попередження ймовірних негативних наслідків для операційної, інвестиційної та фінансової діяльності — реалізації активної стратегії нейтралізації фінансових ризиків. Активна стратегія нейтралізації, на противагу пасивній (стратегії уникнення ризиків), реалізується на основі сукупності спеціальних методів та фінансових технологій, зокрема: диверсифікація фінансових ризиків; хеджування фінансових ризиків та, безпосередньо, страхування фінансових ризиків, у межах чого можна виділити (1) самострахування та (2) комерційне страхування (страхування фінансових ризиків із залученням страхових компаній).

Резервний капітал підприємства є однією з форм створення фонду, цільовим призначенням якого є покриття можливих у майбутньому потенційних збитків від операційної, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства, викликаних дією сукупності об'єктивних та суб'єктивних факторів. Відповідно до чинного законодавства України (див. стаття 14 Закону України «Про господарські товариства»), формування резервного капіталу є обов'язковим для всіх видів господарських товариств, при цьому джерелом його створення визначено чистий прибуток суб'єкта підприємницької діяльності. Особливості формування та використання резервного капіталу визначаються статутними документами суб'єкта господарювання з урахуванням відповідних обмежень, зафіксованих у нормативно-правових актах України. Так, розмір резервного капіталу господарського товариства має становити не менше 25% статутного капіталу і формуватися за рахунок щорічних відрахувань від чистого прибутку підприємства у розмірі не менше 5% його абсолютної величини. Резервний капітал має виключно цільовий характер і може використовуватися для таких цілей: (1) покриття збитків від господарської діяльності; (2) виплата боргів при ліквідації підприємства; (3) виплата дивідендів за корпоративними правами; (4) інші цілі, визначені статутними документами та нормативно-правовими актами.

На ринку страхових послуг пропонуються такі види страхування фінансових ризиків: (1) страхування кредитів (товарних, експортних тощо); (2) страхування інноваційних ризиків; (3) страхування депозитних ризиків; (4) страхування відповідальності; (5) страхування на випадок недосягнення планового рівня рентабельності та інші (див. курс «Страхові послуги»).

• придбання додаткової інформації про вибір оптимального варіанту та очікувані результати;
• одержання контролю над діяльністю у суміжних областях;
• хеджування — фінансові операції, що дозволяють повністю або частково уникнути ризику збитку у майбутньому або отримати спекулятивний прибуток;

Одним із загальноприйнятих на світовому фінансовому ринку та найпоширеніших методів мінімізації фінансових ризиків є хеджування. Цей метод широко використовується в країнах із розвинутою ринковою економікою у процесі управління грошовими потоками в часі та здійснення оптимальної інвестиційної політики.

Застосування методу хеджування ризиків можливе лише на основі глибокого розуміння його сутності та змісту, критеріїв і принципів вибору інструментів здійснення. Проблема ефективного управління фінансовими ризиками в Україні без методів хеджування не може бути вирішена, тому актуальним є висвітлення суті цього процесу.

У виборі будь-якої стратегії зменшення ризиків слід керуватися принципами максимальної оптимальності обраних методів. Саме цією особливістю хеджування вирізняється серед інших методів у системі мінімізації ризиків. Необхідність виокремлення хеджування як напрямку в системі мінімізації ризиків зумовлена специфікою інструментів його реалізації, які передбачають необхідність виконання чітко визначених умов поставки базового активу в майбутньому, а також право вибору залежно від ситуації на ринку. В основу хеджування покладено принцип фіксації умов шляхом створення позабалансової позиції, що за строковим контрактом є обов'язковою до реалізації в майбутньому, а також принцип страхування. Інструменти хеджування — деривативи, які, концентруючись на строковому ринку, мають властивість не тільки нейтралізувати ризик, а й передбачати ціноутворення на касовому ринку і, як наслідок, прогнозувати розвиток економіки в цілому, стимулювати ділову активність підприємців, зміцнюючи їхню кредитоспроможність та конкурентоспроможність, надаючи їм можливість стратегічного планування.

Використання методики хеджування фінансових ризиків пропонує широкий діапазон інструментів, які дозволяють зменшити ризик або здійснити перерозподіл недиференційованої його частини між учасниками ринку.

Інструментами хеджування є похідні контракти — деривативи. Використання деривативів оптимізує функціональність фінансової системи завдяки якісному впливу на фінансовий результат діяльності шляхом створення можливості ефективного управління фінансовим ризиком, покращення планування фінансових потоків, а також забезпечує поширення інформації про стан ринків та очікування учасників.

• страхування ризиків валютних операцій від несприятливої зміни валютних курсів у майбутньому;
• створення запасів і резервів.

Одним з основних способів мінімізації ризику є створення запасів і резервів.

Мета — уникнення ризику призупинення діяльності господарюючого суб'єкта внаслідок нестачі матеріальних та інших ресурсів.

До запасів, крім предметів та продуктів праці, належать запаси виробничих потужностей, обігових коштів, незавершеного виробництва, кваліфікації кадрів тощо.

Матеріальні запаси можна поділити на три види:

• страховий запас готової продукції на складі;
• страховий виробничий запас;
• динамічний страховий запас.

Створення резерву грошових коштів здійснюється з метою покриття випадкових затрат, при цьому виділяють два види резервів:

1. загальний резерв грошових коштів, покликаний покривати будь-які зміни в кошторисі, спричинені впливом факторів ризику;
2. спеціальний резерв, що складається з надбавок на покриття зростання цін і різних затрат за окремими позиціями.

Створення запасів і резервів на підприємстві є досить дієвим способом захисту від ризику, але відносно «дорогим», оскільки вимагає вилучення грошових коштів із господарського обороту.

Список використаної літератури

1. Вітлінський В. Фінансовий ризик і методи його вимірювання // Фінанси України. — 2000. — № 5. — C. 13–23.
2. Васюренко О. В. Ризик як складова економічних процесів // Фінанси України. — 2005. — № 7. — С. 68–74.
3. Винокуров В. Страхування комерційних (фінансових) ризиків // Податки та бухгалтерський облік. — 2002. — 3 жовтня. — C. 35–39.
4. Грачов В. Класифікація ризиків та управління ними // Фінанси України. — 2002. — № 10. — C. 56–60.
5. Гришова І. Ю. Економічна сутність фінансових ризиків у підприємстві // Економіка АПК. — 2005. — № 7. — С. 83–86.
6. Клапків М. Методи ідентифікації фінансових ризиків // Фінанси України. — 2000. — № 1. — C. 39–46.
7. Мізюк Б. М. Фінансовий механізм управління ризиками підприємств // Фінанси України. — 2003. — № 11. — C. 66–72.
8. Мізюк Б. Фінансові ризики інвестиційних проектів // Фінанси України. — 1999. — № 10. — C. 122–129.
9. Примостка Л. Управління фінансовими ризиками // Економіка. Фінанси. Право. — 1999. — № 2. — C. 10–13.
10. Роговий А. В. Фінансові ризики в системі стратегічного фінансового планування // Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 5. — C. 34–38.
11. Харко А. Ризики в управлінні фінансовою діяльністю // Фінанси України. — 2002. — № 7. — C. 79–84.
12. Циба Т. Финансовые риски: суть, контроль // Регіональні перспективи. — 1997. — № 1. — C. 51–55.