Фінансові інвестиції в господарствах України

1. Актуальні напрями залучення та застосування фінансових інвестицій у сучасній господарській системі України.

2. Напрями підвищення ефективності застосування основного капіталу підприємств у поточних умовах.

3. Напрями зростання конкурентоспроможності продукції підприємств.

Перелік використаної літератури.

1. Актуальні напрями залучення та застосування фінансових інвестицій у сучасній господарській системі України

Розвиток та підвищення результативності діяльності виробничих підприємств України значною мірою визначаються загальнодержавним інвестиційним потенціалом, що формується з різноманітних фінансових джерел, зокрема й за рахунок іноземного капіталу. В умовах кризового становища багатьох вітчизняних підприємств, дефіциту власних інвестиційних ресурсів та активної інтернаціоналізації виробничих систем, дедалі актуальнішим стає розширення залучення іноземних інвестицій. Такі інвестиції спрямовуються на фінансову підтримку національних виробників та інших суб'єктів господарювання, впровадження інноваційних технологій, нарощення експортного потенціалу та структурну перебудову економіки.

Іноземне інвестування може набувати різних форм, що залежать від типу інвестора, його цілей та рівня прийнятного ризику. До основних типів прямих іноземних інвестицій зазвичай відносять: а) створення спільних підприємств; б) відкриття дочірніх компаній або філій; в) укладання ліцензійних угод із місцевими фірмами; г) придбання міноритарних пакетів акцій вітчизняних емітентів; д) купівлю контрольних пакетів акцій підприємств-емітентів.

Для іноземних інвесторів ключовим питанням є оцінка привабливості інвестування в місцеві компанії. Ухвалюючи рішення про доцільність вкладень у певну країну, потенційні інвестори аналізують наявність відповідних ознак інвестиційної привабливості, серед яких:

• стан місцевого ринку (його ємність, купівельна спроможність населення, перспективи зростання);
• доступність ринку з огляду на сприятливе законодавче поле;
• наявність достатньої кількості кваліфікованих кадрів, їх вартість та продуктивність;
• рівень валютного ризику (курс національної валюти має забезпечувати економічну стабільність та довіру зарубіжних інвесторів);
• можливість репатріації капіталу (передусім відсутність законодавчих обмежень на вивезення інвестованого капіталу та прибутків);
• рівень захисту інтелектуальної власності (особливо важливий для динамічних галузей, таких як виробництво комп'ютерів, засобів зв'язку, фармацевтика);
• торгова політика, що суттєво впливає на вартість та обсяги експорту й імпорту продукції;
• ступінь державного регулювання економіки, що важливо для захисту інтересів виробників і споживачів та стимулювання припливу інвестицій;
• наявність або можливість запровадження податкових та інших пільг для залучення іноземного капіталу;
• політична стабільність, яка є визначальним чинником для інвестиційних рішень, оскільки інвестори уникають ризикувати капіталом у нестабільному політичному середовищі;
• сприятливий економічний клімат, підтримання низького та прогнозованого рівня інфляції;
• розвинена виробнича та ринкова інфраструктура, наявність або можливість створення зон вільної торгівлі.

За останні роки галузева структура іноземних інвестицій в Україні зазнала помітних змін. Якщо у 1999 році їхня частка у виробничих галузях становила 92,9% від загального обсягу, то у 2003 році — приблизно 80%. При цьому в промисловості цей показник знизився з 52,5% до 35%. Інвестиції в чорну та кольорову металургію скоротилися втричі (з 7,5% до 2,5%); у легку промисловість — у 2,5 раза (з 5,6% до 2,2%); у машинобудування та металообробку — у 1,7 раза (з 17,3% до 10,0%). Водночас обсяг прямих іноземних інвестицій зріс у торгівлю (з 22,2% до 34,8%), у невиробничу сферу загалом (з 7,1% до 20%), зокрема в охорону здоров'я — більш ніж у 50 разів.

Ефективність іноземних інвестицій оцінюється насамперед через розмір дивідендів або дохідність вкладених коштів та термін їх окупності. В Україні ці показники демонструють досить високі значення, що підтверджує результативність іноземного інвестування.

Варто зазначити, що іноземні інвестиції, залучені вітчизняними підприємствами, сприяють освоєнню нових видів продукції, суттєвому збільшенню обсягів виробництва та вирішенню проблеми неплатежів.

2. Напрями підвищення ефективності використання основного капіталу підприємств у поточних умовах

Показники, що відображають рівень ефективності використання основних фондів, групуються за ознаками узагальнення та охоплення елементів засобів праці. Економічний зміст більшості з них зрозумілий із назви, проте деякі потребують пояснення:

• коефіцієнт змінності роботи устаткування — співвідношення загальної кількості відпрацьованих машино-змін за добу до кількості встановленого обладнання;
• напруженість використання устаткування (виробничих площ) — обсяг випуску продукції на одиницю обладнання або площі;
• коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування — відношення фактичної кількості виробів за одиницю часу до технічної (паспортної) продуктивності обладнання.

Серед показників використання обладнання та виробничих площ найпоширенішим є коефіцієнт змінності. Однак існуючий метод його розрахунку не є досконалим, оскільки не враховує внутрішньозмінних втрат робочого часу. Тому методологічно правильніше обчислювати цей коефіцієнт, виходячи з коефіцієнта використання календарного фонду часу та максимальної змінності (трьох змін по вісім годин). Наприклад, за коефіцієнта використання календарного фонду 0,6 коефіцієнт змінності становитиме 1,8 (3,0 × 0,6).

Основним показником підвищення ефективності використання основних фондів є зростання обсягів виробництва. Кількість випущеної продукції за наявного виробничого апарату залежить, з одного боку, від фонду часу продуктивної роботи машин (екстенсивне завантаження), а з іншого — від ступеня використання знарядь праці за одиницю часу (інтенсивне навантаження). Відповідно, усі технічні, організаційні та економічні заходи можна поділити на дві групи:

1. збільшення екстенсивного завантаження;
2. підвищення інтенсивного навантаження.

Слід звернути увагу на дві важливі обставини.

По-перше, екстенсивне завантаження обмежується лише календарним фондом часу, тоді як можливості підвищення інтенсивного навантаження та продуктивності обладнання практично необмежені.

По-друге, заходи екстенсивного характеру зазвичай не потребують капітальних витрат, тоді як підвищення інтенсивного використання виробничого апарату пов'язане зі значними інвестиціями, які, однак, швидко окупаються завдяки додатковому економічному ефекту.

Значним резервом збільшення продуктивної роботи обладнання є мінімізація його простоїв. На підприємствах із дискретним виробництвом частка невикористовуваного протягом доби обладнання нерідко сягає 15–20% загального парку, а внутрішньозмінні простої становлять 10–15% робочого часу. Причинами цього є: неузгодженість пропускної спроможності цехів і дільниць; незадовільна організація технічного обслуговування та ремонту; брак робітників окремих професій; перебої з постачанням матеріалів, електроенергії, комплектуючих, оснащення та транспортних засобів.

Для багатьох галузей промисловості, особливо машинобудування, надзвичайно актуальною є проблема підвищення коефіцієнта змінності роботи обладнання. В Україні цей показник залишається невиправдано низьким, що свідчить про наявність значних резервів. Доведення реальної змінності металообробного обладнання до раціонального рівня (1,7–1,8) дозволило б збільшити випуск машинобудівної продукції більш ніж на 30%.

Поліпшенню екстенсивного завантаження сприяє зниження частки недіючого обладнання, яка на промислових підприємствах України є досить значною (кілька десятків тисяч одиниць), а також виведення з експлуатації зайвого та неефективного обладнання й організація повноцінної двозмінної роботи. За розрахунками, такі заходи дозволили б підвищити фондовіддачу на підприємствах різних галузей на 10–15% і більше.

Вирішальне значення для підвищення інтенсивного використання основних фондів має своєчасна заміна та модернізація фізично зношеного й технічно застарілого обладнання. Для підтримання високого технічного рівня виробництва необхідно щорічно замінювати 4–6% та модернізувати 6–8% діючого парку обладнання.

Важливими факторами зростання продуктивності обладнання є також впровадження нових технологій та інтенсифікація виробничих процесів. Для різних галузей характерні специфічні методи інтенсифікації (наприклад, киснево-конвертерний метод виплавлення сталі в металургії; використання каталізаторів, високих температур і тиску в хімічній промисловості; обробка металу тиском і точні методи литва в машинобудуванні). Застосування природного газу та кисню разом із підвищенням температури дуття й тиску під колошником домни забезпечує зростання виробництва чавуну майже на третину.

Значного підвищення інтенсивного навантаження можна досягти завдяки застосуванню прогресивних форм організації виробництва (концентрації, спеціалізації, кооперування, комбінування; гнучких, потокових і роторно-конвеєрних ліній), що дозволяє використовувати високопродуктивне автоматизоване обладнання. Дослідження показують, що виготовлення конструктивно однорідних деталей на потокових лініях у машинобудуванні підвищує навантаження обладнання на 20–30%.

Істотні резерви ефективнішого використання основних фондів можна реалізувати через прискорене освоєння проектних показників нових технологічних агрегатів та ліній. За даними вибіркових обстежень, середній фактичний період освоєння виробничих об'єктів становить 5–6 років. Проте технічно обґрунтовані розрахунки свідчать про можливість досягнення проектних показників на підприємствах добувної промисловості за 1,5–2 роки, а обробної — за один рік і навіть швидше.

В умовах ринкової економіки процес господарювання має передбачати дієві економічні стимули для ефективного використання основних фондів. В Україні система таких колективних та індивідуальних стимулів перебуває лише на стадії формування.

Її швидкому впровадженню сприятимуть: реалізація програми роздержавлення та приватизації; широке акціонування підприємств; удосконалення системи оподаткування; оплата праці залежно від кінцевих результатів; гнучка амортизаційна та інвестиційна політика; державна підтримка великих інвестиційних проектів і підприємницької діяльності.

3. Напрями зростання конкурентоспроможності продукції підприємств

Соціально-економічне значення підвищення якості та конкурентоспроможності продукції полягає в тому, що відповідні заходи сприяють формуванню ефективнішої системи господарювання в ринкових умовах. Ефективність таких заходів виявляється в наступному:

1. високоякісна та конкурентоспроможна продукція повніше задовольняє суспільні потреби;
2. підвищення якості є формою вияву закону економії робочого часу: сукупні витрати праці на виготовлення та використання якіснішої продукції, навіть із додатковими витратами, суттєво зменшуються;
3. конкурентоспроможна продукція забезпечує фінансову стійкість підприємства та максимально можливий прибуток;
4. підвищення якості впливає не лише на виробництво, а й на імідж та конкурентоспроможність підприємства загалом.

На рівень якості та конкурентоспроможності впливає багато чинників. Досягти необхідного рівня можна різними способами, скоординованими в часі та просторі. Сукупність найважливіших способів підвищення якості зображено на рис. 1. За змістом їх можна об'єднати в чотири групи: технічні, організаційні, економічні та соціальні.

Серед технічних чинників визначальне місце належить удосконаленню проектування та техніко-технологічної бази підприємства. Саме на стадії проектування формуються основи технічного рівня та якості виробів. Показовим є той факт, що понад 50% відмов технічних пристроїв спричинені дефектами, допущеними під час проектування. Досягнення запроектованого рівня якості можливе лише за умови високої технічної оснащеності виробництва, застосування новітніх технологій і суворого дотримання технологічної дисципліни.

Важливим способом підвищення якості та конкурентоспроможності є вдосконалення стандартизації як головного інструменту фіксації та забезпечення заданого рівня якості. Саме стандарти й технічні умови відображають сучасні вимоги споживачів і тенденції розвитку науки та техніки.

Ринкові умови передбачають активне використання організаційних чинників підвищення якості. До пріоритетних належать: впровадження сучасних форм і методів організації виробництва та управління, що дозволяють ефективно застосовувати високоточну техніку й прогресивну технологію; удосконалення методів технічного контролю та розвиток масового самоконтролю на всіх стадіях виробництва.

Нагальною потребою є розробка та застосування різноманітних форм соціально-економічного впливу на процеси формування й забезпечення виробництва високоякісної продукції. Економічними методами впливу є узгоджена система прогнозування та планування якості, встановлення прийнятних цін на товари, потужна мотивація праці. Соціальними формами впливу є активізація людського чинника, ефективна кадрова політика, створення належних умов праці та життєдіяльності.

Перелік використаної літератури

1. Бойчик І.М. Економіка підприємств: Навчальний посібник. — Львів: Вид-во «Сполом», 1999. — 211 с.

2. Денисенко М. Економіка підприємства: пошук шляхів розвитку: Посібник. — К.: МАУП, 2002. — 78 с.

3. Економіка підприємства: Навчальний посібник для студ. вузів / Ред. А.В. Шегда; Київський нац. ун-т ім. Т.Г. Шевченка. — К.: Знання-Прес, 2001. — 334 с.

4. Економіка підприємства: Навчальний посібник / М-во освіти України, КНЕУ; За ред. С.Ф. Покропивного. — 2-е вид., перероб. та доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 526 с.

5. Макаровська Т. Економіка підприємства: Навчальний посібник. — К.: МАУП, 2003. — 298 с.

6. Примак Т. Економіка підприємств: Навчальний посібник. — К.: МАУП, 1999. — 107 с.

7. Сідун В. Економіка підприємства: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 435 с.

8. Харів П. Економіка підприємств: Навчальний посібник. — К.: Знання-Прес, 2001. — 301 с.

9. Шаповал В.М. Економіка підприємства: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 286 с.