Фінансова стабілізація: суть, проблеми, заходи

Вступ

Актуальність теми зумовлена тим, що динаміка національної економіки у 2007 році засвідчила перехід від економічного зростання до фази уповільнення темпів, а можливо, й депресії. Така ситуація породжує занепокоєння щодо збереження попередніх здобутків економічної стабільності та розвитку, а також вимагає ретельного й критичного осмислення передумов, сутності та ймовірних наслідків процесів, що відбуваються в економіці країни.

Проведений аналіз свідчить про те, що чинна модель соціально-економічного розвитку значною мірою вичерпала свій потенціал. В Україні спостерігається криза економічної політики, за якої, попри розуміння потреби у впровадженні нових важелів впливу на економіку та досягненні нових цілей, державні органи не мають у своєму розпорядженні необхідних практичних і дієвих інструментів.

Отже, надзвичайно актуальним є поглиблене дослідження особливостей сучасного стану української економіки та, передусім, визначення напрямів державної економічної політики, орієнтованих на забезпечення довгострокової макроекономічної стабільності, що базуватиметься на сталому економічному зростанні.

Вагомий внесок у розробку ефективної моделі соціально орієнтованої ринкової економіки та формування фінансового механізму її функціонування в Україні зробили такі провідні вчені-економісти, як В. Геєць, А. Гриценко, І. Лукінов, С. Мочерний, А. Покритан, В. Черняк, А. Чухно, а також фінансисти І. О. Бланк, О. Д. Василик, В. І. Міщенко, А. П. Поддєрьогін, Г. О. П’ятаченко, В. С. Савчук, О. Й. Саврук, І. В. Сало, В. М. Суторміна, В. М. Федосов, С. І. Юрій та інші.

1. Сутність та становлення фінансової стабілізації Україні

1.1. Фінансова стабілізація як фактор економічного зростання

Стабільне фінансове становище держави є необхідною передумовою її економічного розвитку та підвищення суспільного добробуту. Це твердження сьогодні є очевидним як для більшості науковців, політиків і громадських діячів, так і для широких верств населення.

Тривала відсутність фінансової стабільності в державі призводить до деградації виробничих відносин та суспільної свідомості, а майбутнє стає невизначеним. Відсутність фінансової стабілізації та пов’язані з нею кризові явища найболючіше позначаються на добробуті населення, оскільки втрати від прорахунків у фінансовій політиці несуть широкі маси, особливо найменш захищені верстви. Людина, яка збідніла внаслідок інфляції, стає поганим працівником і недобросовісним громадянином.

Ключова проблема полягає в тому, що більшість факторів, які дестабілізують фінансове становище, є наслідком дій державних структур на макрорівні, тобто залежать від основних засад фінансової політики, що її проводять законодавча та виконавча влада. Лише згодом ці прорахунки відтворюються та посилюються на мікрорівні — на рівні підприємницьких структур і фізичних осіб.

На сьогодні законодавча влада не має чіткого бачення шляхів забезпечення фінансової стабільності, зокрема щодо того, які положення чинного законодавства перешкоджають їй і які нові законодавчі акти необхідно ухвалити. Натомість спостерігається лише нищівна, переважно емоційна та необ’єктивна критика дій у сфері фінансів і банківської діяльності. Найгірше те, що вона позбавлена конструктивних пропозицій. Складається враження, що народні обранці не досягли рівня розуміння складних процесів у фінансовій сфері, що викликає гіркоту та невизначеність серед населення.

В таких умовах виконавча влада діє невпевнено, без чіткої програми, кидаючись у різні боки під час здійснення заходів щодо мобілізації та витрачання фінансових ресурсів, посилення відповідальності за порушення фінансової дисципліни та зменшення заборгованості із соціальних виплат [18, c. 85-87].

Фінансове становище держави визначається двома ключовими показниками: виконанням бюджету та стабільністю національної грошової одиниці. Після грошової реформи в Україні вдавалося підтримувати стабільність гривні, однак ціною значних заборгованостей із бюджетних виплат населенню (заробітної плати, допомог, пенсій), зростання заборгованості бюджетних установ за комунальні послуги, а також постійного збільшення зовнішнього та внутрішнього боргу, витрат на його обслуговування та завищеної дохідності облігацій внутрішньої державної позики.

Саме в цьому були закладені основи майбутніх кризових явищ. Розміщення ОВДП для покриття дефіциту бюджету робить інфляційні процеси контрольованими, але таке джерело фінансових ресурсів має межі та економічний сенс. Залучення коштів через ОВДП можливе лише на короткостроковий період, і ці кошти мають бути спрямовані на цілі з високою окупністю, оскільки вже на третій рік виникає фінансова піраміда, що робить таке джерело недоцільним. Якщо ж мобілізовані кошти спрямовуються на споживання, це є відстроченою інфляцією.

Мобілізація коштів через ОВДП в Україні мала додатковий недолік: 60% облігацій на суму понад 5 млрд грн були розміщені серед нерезидентів, що спричинило відплив капіталів з України під час викупу облігацій та сплати процентів на загальну суму понад 8 млрд грн, завдавши значної шкоди економіці.

Якщо не вжити рішучих заходів для запобігання знеціненню грошової одиниці, у майбутньому держава може зіткнутися з фінансовою, а згодом і загальноекономічною небезпекою. Потенційно зберігаються фактори, без локалізації яких ситуація може вийти з-під контролю уряду [9, c. 10-11].

Насамперед необхідно створити ефективний механізм страхування банківських депозитів. Для цього слід ухвалити закон «Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб», який передбачав би не лише гарантію повернення вкладів, а й компенсацію втрат від знецінення. Це дозволить щорічно залучати вільні кошти населення на суму понад 10 млрд грн і використовувати їх як кредитні ресурси.

Виплата процентів за вкладами населення навіть у половинному розмірі від того, що держава сплачує за ОВДП, по-перше, забезпечила б зростання реальних доходів населення, а по-друге, позитивно вплинула б на стабілізацію грошової одиниці. Існують й інші форми залучення коштів населення, які виправдали себе в багатьох зарубіжних країнах і є важливим стабілізатором національної валюти.

Житлове будівництво є однією з провідних галузей економіки всіх розвинутих країн. Капітальні вкладення в цю сферу становлять у середньому третину загального обсягу інвестицій.

Сьогодні житлове будівництво в Україні перебуває в кризовому стані: обсяги будівництва за останні сім років знизилися майже в 3,5 раза, а підприємства житлово-будівельного комплексу завантажені лише на 30-40%.

Держава найближчими роками не зможе виділяти кошти з бюджету для безоплатного надання житла всім нужденним. Тому необхідний пошук альтернативних шляхів фінансового забезпечення житлового будівництва.

На нашу думку, вирішити питання фінансування житлового будівництва можна шляхом запровадження системи житлових заощаджень і пільгового кредитування будівництва та придбання житла. Такі системи успішно діють в економічно розвинутих країнах протягом багатьох десятиліть і практично розв’язали там житлову проблему.

Крім того, світова практика знає чимало прикладів, коли зростання житлового будівництва ставало початком загальноекономічного піднесення, як це було в повоєнній Німеччині, Франції та інших країнах.

Нині в Україні є умови для впровадження ефективних систем житлових заощаджень і пільгового кредитування: значна кількість готівки на руках у населення, певний досвід кредитування житла Ощадним банком України, наявність зарубіжних організацій (наприклад, німецький банк «Шватім-Халл»), які мають досвід у цій сфері та готові до співпраці.

Система житлових заощаджень громадян і пільгового кредитування житла в Україні має включати такі елементи:

• запровадження житлово-будівельних вкладів населення з подальшим цільовим використанням на будівництво та придбання житла. Такі вклади дозволили б громадянину протягом п’яти років накопичити на рахунку в спеціальному банку до 15 000 гривень рівномірними щорічними внесками;
• можливість отримання процентів за зберігання коштів на рахунку, а також премії від держави в розмірі до 20% вкладу, що гарантує захист від інфляційного знецінення. Після закінчення п’ятирічного терміну громадянин може отримати суму вкладу з процентами та преміями, а також кредит, що дорівнює сумі його заощаджень, на будівництво чи придбання житла під контролем банку. Кредит надається строком на 20 років під 3% річних;
• надання державою податкових пільг банкам для підвищення їх зацікавленості в такому кредитуванні: зменшення ставки податку на суму прибутку, отриманого від процентів за надані на таких умовах позики [3, c. 8-9].

1.2. Історія фінансової стабілізації в Україні

Шлях до фінансової стабілізації Україна розпочала із заходів валютно-курсової політики. Одним із перших економічних указів Президента восени 1994 року валютний курс було уніфіковано (ліквідовано множинність курсів) і лібералізовано. Указ «Про вдосконалення валютного регулювання» передбачав перехід від фіксації курсу до його визначення через біржові торги. Фактично з 1995 року розпочалася цінова та грошова стабілізація, і поступово почала готуватися грошова реформа.

Водночас на найвищому рівні наголошувалося, що оздоровлення грошей не є самоціллю. Важливо, щоб гроші посилили попит населення та фінансові можливості виробничих структур. Сама по собі монетарна політика дає обмежені результати. Необхідна адекватна фінансово-бюджетна політика та розширення інструментарію фінансової стабілізації — тоді вона стане незворотною чи принаймні довготривалою.

Деяке гальмування активності у нарощуванні рестриктивної монетарної політики передбачалося як тимчасовий захід на період, коли посилення монетизації економіки відбудеться за рахунок скорочення державного споживання. Грошові ресурси мали вивільнитися з видаткової частини бюджету, щоб підживити споживчий попит та фінанси підприємств за рахунок прискорення приватизації та відповідного скорочення бюджетного фінансування для стимулювання споживчого попиту.

Сьогодні варто запитати: чи правильним був вибір логіки руху до фінансової стабілізації? Існували дві основні моделі: 1) стабільна валюта — здорові фінанси — повнокровні інвестиції — багаторічне зростання — підвищення рівня життя; 2) відновлення зростання — зміцнення фінансів, розширення фінансової бази, введення та утримання стабільної гривні, посилення інвестиційного попиту, перехід до довготривалого піднесення, зростання добробуту.

Із цих двох можливих моделей було обрано першу. Звичайно, усвідомлювалося, що міцною гривню, як і будь-яку національну валюту, робить економіка, зростання продуктивності та конкурентоспроможності виробництва. Проте існує й зворотний вплив: стабільна валюта — це низькі процентні ставки — потужні інвестиції та економічне піднесення.

Напередодні проведення у 1996 році грошової реформи, яка мала зафіксувати первинну фінансову стабілізацію, в Україні усвідомлювали, що первинна стабільність нової валюти може бути короткотерміновою, оскільки її введенню не передували глибинні структурні реформи, зокрема модернізація бюджетної політики. Без доповнення монетарної політики адекватною бюджетною фінансова стабільність довго не втримається на ефекті початкової довіри до нової грошової одиниці [7, c. 45-47].

Сьогодні очевидними є два висновки. По-перше, грошову реформу слід було провести раніше — у 1995 році. Цього не вдалося зробити через збіг різних, зокрема політичних, обставин. По-друге, проміжок часу між введенням гривні та реформою бюджетної політики виявився неприйнятно тривалим, що в кінцевому підсумку призвело до втрати гривнею ознак стабільності та її серйозної девальвації у 1998 та 1999 роках.

Ідея утримати національну валюту в режимі первинної стабільності та за відносно короткий час підтягнути фіскальну політику, розвинути податкову, комунальну, адміністративну, пенсійну та інші структурні реформи, щоб закласти підвалини переходу від короткотермінової до довготермінової стабільності гривні, мала реальний шанс на втілення. З політичних причин цього не вдалося зробити. Змагання гілок влади у довиборній та виборній стадіях політичного процесу, затягування з післявиборним становленням ефективної взаємодії законодавчої та виконавчої влади ускладнило корекцію. Виявилося нове відставання у структурних реформах. Тому вікно, відкрите первісною фінансовою стабілізацією для прискорення структурних реформ, використати повною мірою не вдалося.

У 1998 році спостерігався найбільш помітний рух у напрямі подолання гострої фіскальної незбалансованості, яка викликала необхідність фінансувати дефіцит бюджету через монетизацію. Настрої на рішуче скорочення дефіциту бюджету та бюджетних зобов’язань виникли після розвіяння наприкінці 1997 — у першій половині 1998 років ілюзій щодо можливості фінансувати бюджетний дефіцит за рахунок запозичень без інфляційного ефекту. Саме тоді видатки бюджету були секвестровані, і бюджет виконувався в касовому варіанті. Дефіцит консолідованого бюджету був скорочений утричі порівняно з 1997 роком — з 6,6% до 2,2%, а у 1999 році — до 1,53%. Проте прихований дефіцит був значно більшим, якщо врахувати зростання бюджетної заборгованості. У 1997 році вперше відмовилися від такого джерела фінансування дефіциту бюджету, як кредити Національного банку, і 79,8% дефіциту склали кошти, залучені від державних позик, а 24,2% — зовнішніх джерел (104,0% залучено коштів до дефіциту). У 1998 році — відповідно 59,7% та 40,3%, а у 1999 році — відповідно 104,2%, а також -4,2% (погашення зобов’язань).

Проте фінансова дестабілізація сталася. У 1997 році відбувся короткотерміновий притік, а у 1998 році — втеча капіталу з фінансового ринку. Це вплинуло на валютні резерви і спричинило до 80% девальвації гривні. Хоча ситуацію досить швидко було нормалізовано, її негативні наслідки були б більшими без превентивних дій 1998 року з фіскальної консолідації, яка розпочалася з лютневого Указу Президента щодо жорстких заходів у сфері бюджетної дисципліни та наступного секвестру бюджету. Проте грошова дестабілізація виявилася достатньою, щоб зупинити відновлення економічного зростання, яке спостерігалося до вересня 1998 року (0,2% зростання ВВП, 0,3% — промисловості).

Такою була ціна короткострокових орієнтацій у бюджетній політиці 1997-1998 років. У 1999 році відбулося подальше скорочення дефіциту бюджету — до 1,5% ВВП. Проте наслідки 1998 року далися взнаки, і після лібералізації валютного ринку в першій половині року та відмови від валютного коридору наприкінці року гривня знецінилася ще на 50% [13, c. 71-73].

Все ж, рішучі дії 1998 року, спрямовані на фіскальну консолідацію, виявилися правильними. Звичайно, вони не були повноцінною заміною всеосяжної податково-бюджетної реформи. Разом із тим слід визнати, що, по-перше, відбулося помірковане, хоча й недостатнє, скорочення податкового навантаження на економіку та вилучення фінансових ресурсів через бюджет. Так, податки по відношенню до консолідованого бюджету у 1997 році складали 21,3%, у 2000 році — 18,2% ВВП, за першу половину 2001 року — 18,8% ВВП.

По-друге, ще більшою мірою скоротилися видатки державного бюджету. Про це свідчить суттєве скорочення його дефіциту. Якщо у 1997 році дефіцит державного бюджету становив 6,8% ВВП, то у 1999 році — 1,6% ВВП. У 2000-2001 роках бюджети формувалися бездефіцитні, а виконувалися з профіцитом.

Скорочення видатків та дефіциту бюджету, які активізувалися в останні 4 роки, відбувалися швидше, ніж реформування бюджетного сектора. Тому в ці роки спостерігалося збільшення прихованого дефіциту, про що свідчить наявність значної бюджетної заборгованості, помітне скорочення якої розпочалося лише з 2000 року. Це означає, що самою лише фіскальною консолідацією можна досягти відносно обмежених результатів, які відсувають нагальність, але не усувають необхідність фіскальної реформи за всієї соціальної гостроти цього структурного заходу. Без нього короткостроковими залишаться й ефекти модернізації монетарної політики та банківської реформи в цілому.

У 2000 році нарешті закінчилася Велика українська депресія. Розпочавшись із незначної рецесії на початку 90-х років, вона набула форми глибокого та багаторічного спаду, який затягнувся на десять років. Розвиток депресивних процесів в українській економіці не обмежувався простими спадами, а набув радикальної кризової форми. Стиснення виробництва оцінювалося 60-відсотковим скороченням ВВП, 50-відсотковим — промислової продукції. Те, що ми спостерігаємо в Україні сьогодні, є зростанням з ознаками буму. Разом із промисловістю, динаміка якої визначалася торік двозначною цифрою, в зону буму увійшла макроекономіка в цілому.

Такі ніким не очікувані макроекономічні тренди свідчать про те, що в процесі виснажливої депресії багаторічне стиснення виробництва ВВП було настільки потужним, що вивільнена «пружина» економічного піднесення розправляється швидше, ніж будь-хто прогнозував. Зазначимо, що потенціал такого прискореного зростання не вичерпаний, адже й сьогодні, після 2,5-річного підйому в промисловості, галузеве виробництво складає лише 65,6% обсягу 1990 року. Темпи відновлювального процесу свідчать про те, що уявлення про масштаби ерозії основного капіталу та якісний стан людського фактора виявилися надмірно песимістичними. Падіння виробництва було більшим, ніж зношення потужностей і деградація трудового потенціалу. Проте слід рахуватися з тим, що проблема пропозиції існує. Потужності мають модернізуватися. Інакше вони стануть гальмом у підтриманні багаторічної динаміки ВВП — доходів — валової доданої вартості, які розподіляються між факторами виробництва (праця, капітал) та державою, резидентами та нерезидентами [4, c. 12-14].

Зростаюча економіка зміцнює національну валюту. Хоча слід визнати, що одним із провідних чинників відхилення в минулому році темпів динаміки основних макроекономічних та галузевих показників у позитивний бік від прогнозів стало те, що гривня виявилася міцнішою, ніж передбачалося: її номінальна ревальвація сягнула 2,5%, а реальна — 8,11% (у 2000 році, відповідно, номінальна девальвація — 4,18% та реальна ревальвація — 17,18%). Важливо й те, що прискорився грошовий потік в економіку. Монетизація зросла на 2,48% і досягла 18,40%. При цьому зберігається довіра до міцніючої гривні — швидкість обігу скоротилася на 0,96% (в 1,8 раза динамічніше, ніж у 2000 році).

Це багато в чому пояснює той факт, що темпи зростання ВВП у 2,5 раза вищі від прогнозованих, експорту — майже у 2 рази. Водночас рівень інфляції вдвічі нижчий від прогнозованого. У 2001 році вона була у 4,2 раза нижчою, ніж у 2000 році. Вперше в Україні спостерігалася ситуація, коли зростання ВВП перевищувало інфляцію. Економічне зростання при низькій інфляції дозволяє не лише збільшувати його соціальну віддачу, але й здешевлювати кредити.

На 45,4% зросли обсяги кредитування суб’єктів господарювання. Цьому сприяло й зниження ставки рефінансування до 12,5% із 27% на початку року. Середньозважена ставка рефінансування склала 19,5%, тоді як кращий за всі роки незалежності показник до того складав 25,2% у 1997 році. Низькоінфляційний розвиток дозволяв успішніше протидіяти надмірній реальній ревальвації гривні. За рік це дозволило знизити реальну ревальвацію до 8,11% (у 2000 році — 17,2%). На закиди експортерів щодо необхідності підтримки їхньої конкурентоспроможності штучним зниженням курсу гривні Центральний банк відповідає побажанням посилювати позиції на світових ринках — підняттям продуктивності праці. Тільки в цьому випадку поєднаються дві речі: країна не буде втрачати конкурентоспроможність на світових ринках, а інфляція не «з’їдатиме» зарплату. Щодо курсової підтримки експортерів, Центральний банк знижує реальну ревальвацію шляхом поєднання валютних інтервенцій на купівлю та активної антиінфляційної політики. Послаблення надмірної ревальваційної тенденції переважно за рахунок антиінфляційних заходів, пов’язаних зі стерилізацією надлишкової гривневої ліквідності, поєднується зі стимулюванням економічного росту [12, c. 104-107].

Розширюючи грошову пропозицію в масштабах, які не ставлять під загрозу досягнення антиінфляційної мети, Національний банк виходить із того, що зростання ВВП потребує більшої монетизації. Таке збільшення грошової пропозиції в цьому році здійснюється дещо своєрідно: здебільшого не через пряме рефінансування банків, а через закупівлю валютної виручки від експорту. Проблемою є певне прискорення інфляції, яке супроводжує процес зростання закупівель валюти. Тому необхідні особливі зусилля щодо антиінфляційної «зачистки», починаючи від норм резервування, процентної ставки і закінчуючи збільшенням профіциту бюджету з метою дострокового погашення як зовнішнього, так і внутрішнього боргу. Це, звичайно, крайні заходи. Все ще існують резерви підвищення ефективності поточних «репо»- та «депо»-стерилізаційних заходів, хоча й обмежені. Низький рівень інфляції дозволяв проводити оголошену Президентом політику соціального зростання. Необхідно й надалі утримувати низький рівень інфляції, дотримуватися визначених параметрів грошової бази, зберігати позитивне торговельне і бюджетне сальдо, а також співпрацювати з міжнародними фінансовими організаціями. Не менш важливим, ніж скорочення інфляції, для процесу підвищення соціальної результативності економічного зростання є підтримка стабільного курсу національної валюти. Сьогодні ми маємо курс рівноваги, який сприяє експорту, інвестиційному імпорту, посиленню ролі внутрішніх факторів зростання. Його невелике коливання, яке склалося за 2 роки — від 4,2% номінальної девальвації у 2000 році до 2,5% номінальної ревальвації в минулому році — означає, що в цілому за цей період він залишається стабільним. До нього пристосувалися всі сегменти економіки, до нього адаптувалися бізнес, банки, населення [5, c. 38-39].

2. Сучасний стан фінансової стабілізації в Україні

Центральною проблемою теперішнього часу і майбутнього фінансової стабілізації в Україні залишається інфляція. Негативні соціальні та економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн проводити політику, спрямовану на зміцнення національної валюти. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика нараховує багатий арсенал найрізноманітніших грошово-кредитних, бюджетних, податкових заходів, програм стабілізації та дій із регулювання й розподілу прибутків.

Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальні підходи. У рамках першого (що пропонується прихильниками сучасного кейнсіанства) передбачається активна бюджетна політика — маневрування державними витратами та податками з метою впливу на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати та підвищує податки. У результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак одночасно може статися спад інвестицій і виробництва, що може призвести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставленим цілям, і зростання безробіття.

Бюджетна політика проводиться також для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень та інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширюється попит на споживчі товари та послуги.

Однак стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн у 60-70-ті роки, може посилювати інфляцію. До того ж великий бюджетний дефіцит обмежує урядові можливості маневрувати податками та витратами.

Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, яке непрямо та гнучко впливає на економічну ситуацію. Цей вид регулювання проводиться непідконтрольним уряду центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в обігу та ставки позичкового процента. Прихильники цього підходу вважають, що держава має провести дефляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання та штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.

Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і прибутків, головна задача якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати — третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.

Необхідно зазначити, що комбінація різних способів придушення інфляції залежить від конкретних економічних умов тієї чи іншої країни. Становлення ринку в Україні значною мірою залежить від інтенсивності інфляційних процесів. Боротьба ж з інфляцією методами тотального або значного адміністративного контролю над цінами та прибутками, як це практикувалося раніше, без усунення її причин, негативно позначається на розвитку ринкових відносин і стабільності економіки [1, c. 6-9].

Введення державного замовлення, інвестування промисловості та сільського господарства (за рахунок бюджетного дефіциту), встановлення жорсткого курсу валюти та взагалі твердих цін на всі товари — подібні заходи практикуються й зараз в Україні. У будь-якому випадку, це наочний приклад неефективного державного регулювання.

Необхідні серйозні та комплексні антиінфляційні заходи. Складність ситуації полягає в тому, що антиінфляційну політику в Україні зараз не можна звести лише до непрямих економічних важелів. Справа в тому, що в Україні, нарівні із загальними закономірностями, найважливішою причиною інфляції можна вважати унікальну диспропорційність в економіці, що виникла як наслідок командно-адміністративної системи. Радянській економіці були властиві тривалий розвиток у режимі військового часу, і, як наслідок, надмірна частка військових витрат у ВНП, найвищий ступінь монополізації виробництва, розподілу та грошово-кредитної системи та інші особливості.

Очевидно, що порушення народногосподарських пропорцій неможливо усунути без певної структурної політики держави, здійснюваної навіть прямими адміністративними заходами, зокрема скороченням військового виробництва та витрат, а також раціоналізацією виробничих капіталовкладень, рясним фінансуванням за рахунок акціонерних і приватних капіталів, широким залученням іноземних інвестицій та скороченням бюджетного фінансування. Необхідно зламати монополістичну структуру економіки. Все це важливо доповнювати заходами, які обмежать грошову масу, усунуть дефіцит державного бюджету, стабілізують співвідношення валют, а також створенням умов для здорової конкуренції. У такому випадку успіх буде досягнутий [10, c. 22-24].

3. Фінансова стабілізація і перспективи її розвитку

3.1. Проблеми фінансової стабілізації та шляхи їх вирішення в Україні

В Україні здійснюються заходи щодо подальшого становлення нової фінансової системи. Слід насамперед відзначити, що проведена робота сприяла перелому негативної тенденції у фінансовій сфері, за короткий період вдалося досягти певної фінансової стабілізації в проведенні ринкових реформ. Відбулося зниження темпів інфляції, зміцнення національної грошової одиниці, гальмування темпів спаду промислового виробництва, загалом — оздоровлення державного бюджету.

Вплив інфляції на бюджетну систему України є багатофакторним, тому програма боротьби з нею повинна включати комплекс дій, спрямованих на оздоровлення фінансової ситуації в країні. Без зниження рівня інфляції не можуть бути успішно використані витрати бюджету, спрямовані на соціальні потреби (становлять 2/3 бюджету). Як показує світовий досвід, бюджетний дефіцит не повинен перевищувати 3% валового національного продукту, інакше не буде нормально функціонувати фінансово-кредитна система, а отже, не можна перейти до ринкових відносин [6, c. 49-52].

Однак досягти істотних зрушень у вирішенні головного завдання — оживити виробництво, стабілізувати економіку — не вдалося. Нерозв’язаних проблем залишилося багато. Недостатніми були зусилля органів фінансової системи всіх рівнів, спрямовані на пом’якшення впливу неминучих негативних факторів при проведенні реформ на соціально-економічну ситуацію, на якість виконання бюджетів. Однозначно слід констатувати: цього поки що не сталося, і не останньою з причин є відсутність необхідної волі, ініціативи й активності. У вирішенні поставлених завдань нерідко перешкоджають нерозуміння сучасних проблем, консерватизм, застарілі підходи та методи роботи, що є характерним для багатьох керівників структурних підрозділів як місцевих, так і центральних органів фінансової системи.

В Україні досі не прийнято законодавчого акта, яким було б окреслено дії, взаємозв’язок, узгодженість і розвиток бюджетної, податкової та валютної політики як підсистем єдиної фінансової політики. Формування бюджетної, податкової та валютної політики відбувається як окремо взятих підсистем. Відповідно до цього розробляються окремі законодавчі акти та механізми їх реалізації, які нерідко суперечать один одному, що не сприяє загальному фінансово-економічному піднесенню. Реалізацією окремих підсистем фінансової політики займаються практично відособлені підрозділи та структури органів управління діючої фінансової системи. Управління фінансовими ресурсами дуже складне, зокрема на рівні районів, міст та областей, і потребує радикальних змін у структурі фінансової системи та державній фінансовій політиці.

Фінансова політика повинна мати імперативний, обов’язковий характер, що зумовлюється змістом фінансів та їх місцем у системі суспільно-економічних відносин. Законодавчі та нормативні акти з питань реалізації фінансової політики треба виконувати своєчасно, якісно та в повному обсязі. В іншому разі досягти фінансової стабілізації та прогресу в економічному розвитку неможливо [17, c. 158-161].

3.2. Основні напрями вирішення проблем фінансової стабілізації

Основними напрямками фінансової політики, вважаємо, мають бути:

• жорстка економія бюджетних витрат шляхом посилення постатейного контролю за витрачанням коштів бюджетів усіх рівнів;
• впровадження укрупнених фінансових норм витрат на фінансування освіти, охорони здоров’я, культури, підготовки кадрів та інших витрат;
• фінансування з бюджету тільки під державні програми та державне замовлення;
• розробка та обґрунтування принципів державної політики доходів для бюджетів різних рівнів;
• розширення кола учасників ринку державних цінних паперів з метою збільшення неемісійних джерел покриття дефіциту бюджету;
• розв’язання питання погашення заборгованості із заробітної плати в бюджетній сфері та інших соціальних виплатах;
• завершення процесу доведення рівня оплати житлово-комунальних та інших послуг населенню до їх фактичної вартості.

Необхідно зазначити, що бюджетний дефіцит і державний борг тісно пов’язані, адже державна позика є важливим джерелом покриття бюджетного дефіциту. Крім цього, з’ясувати, наскільки небезпечним є той чи інший обсяг дефіциту, неможливо без аналізу величини державного боргу. Водночас для оцінки цієї величини необхідно визначити фактори росту бюджетного дефіциту [21, c. 78-80].

Висновки

Головна увага має бути приділена прискоренню структурних, у тому числі банківської, реформ, які забезпечують стале економічне зростання, що нейтралізує таким чином деяке зростання курсу гривні при діючому режимі обов’язкового продажу валюти. Національний банк вбачає перспективним підвищувати свій внесок у розширення доходної бази бюджету не за рахунок інфляційного роздмухування номінальної величини ВВП, а за рахунок забезпечення сталого зростання його реальної величини. Для цього потрібно посилити увагу до:

• подальшого збільшення рівня монетизації економіки;
• підвищення кредитної активності;
• мобілізації платоспроможного попиту через подальше залучення депозитів населення і підприємств;
• збільшення попиту на стабільну гривню.

Минулорічний і цьогорічний досвід свідчить про більшу результативність такого підходу, ніж накачування економіки знеціненою девальвацією гривнею, яка провокує зменшення соціальних результатів економічного зростання.

Економіка все ще перебуває у фазі зростання. Вона поки що успішно поглинає зростаючу грошову пропозицію. Але ми пам’ятаємо: якщо зростання ВВП призупиниться, то грошова хмара проллється на країну інфляційним дощем. Тому антиінфляційна політика буде неухильною, так само як і політика «стабільної гривні» при вільному курсоутворенні.

Важливим результатом фінансової політики та впливу на неї законодавства є виконання доходної частини бюджетів усіх рівнів. Центральне місце бюджету у фінансовій системі пояснюється передусім тим, що з його допомогою перерозподіляється значна частина національного доходу. Україна з розвиненою ринковою економікою, наприклад, через бюджет перерозподіляє майже половину цього доходу.

Список використаної літератури

1. Василик О. Фінансова стабілізація як фактор економічного зростання // Фінанси України. — 2004. — № 12. — C. 5-11.
2. Від стабілізації — до економічного поступу: 100 днів діяльності уряду // Урядовий кур’єр. — 2006. — 10 листопада. — C. 9.
3. Геєць В. Макроекономічна стабілізація і криза пропозиції у перехідній економіці // Банківська справа. — 2004. — № 6. — C. 7-14.
4. Геєць В. Питання теорії і практики макроекономічної стабілізації в аспекті переходу від економічної кризи до зростання // Вісник Національного банку України. — 2004. — № 9. — C. 10-17.
5. Іванух Р. Фінансова політика держави на шляху до стабілізації економіки // Фінанси України. — 2003. — № 5. — C. 36-42.
6. Корецька В. О. Фінанси: Навчально-методичний посібник / В. О. Корецька; М-во освіти і науки України, Кіровоградський державний педагогічний університет ім. В. Винниченка. — Кіровоград: КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. — 141 с.
7. Косолапов А. Грошово-кредитна політика — гарант стабілізації економіки України // Фінанси України. — 2005. — № 7. — C. 45-47.
8. Кудряшов В. Фінанси: Навчальний посібник / Василь Кудряшов; М-во освіти і науки України, Український фінансово-економічний ін-т. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 356 с.
9. Мозер Г. Економічна стабілізація у процесі ринкової трансформації економіки України // Легка промисловість. — 2004. — № 1. — C. 10-11.
10. Наумова Л. Бюджетний механізм фінансової стабілізації економіки // Фінанси України. — 2003. — № 4. — С. 19-28.
11. Опарін В. Фінанси: (Загальна теорія): Навч. посібник / Валерій Опарін; М-во освіти України; Київ. нац. економічний ун-т. — 2-е вид., доп. і перероб. — К.: КНЕУ, 2003. — 238 с.
12. Основи економічної теорії: Навч. посібник / Авт. кол.: В’ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.
13. Отрошко О. В. Фіскальна політика як засіб стабілізації економіки // Фінанси України. — 2005. — № 6. — С. 69-75.
14. Петровська І. Фінанси: (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник / Ірина Петровська, Дмитро Клиновий. — 2-е вид., перероб. і доп. — К.: ЦУЛ, 2004. — 299 с.
15. Романенко О. Фінанси: Підручник / Олена Романенко; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. — 2-ге вид., стереотип. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 310 с.
16. Савлук М. Грошово-кредитна політика як фактор економічної стабілізації в Україні // Вісник Національного банку України. — 2005. — № 8. — C. 50-56.
17. Стеців Л. Фінанси: Навчальний посібник / Леся Стеців, Оксана Копилюк. — К.: Знання, 2007. — 235 с.
18. Фещенко Л. Фінанси: Навчальний посібник / Лариса Фещенко, Павел Проноза, Любов Меренкова; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2003. — 209 с.
19. Фінанси: Навчальний посібник / Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Благун та ін. — К.: Знання, 2006. — 247 с.
20. Фінанси: Навчальний посібник / Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; За ред. В. І. Оспіщева. — К.: Знання, 2006. — 415 с.
21. Шевченко А. Альтернативні теоретичні концепції стабілізації національної економіки // Економіка України. — 2005. — № 4. — C. 75-85.