Вступ.

1. Зародження філософської традиції Давнього Китаю.

2. Конфуціанське вчення.

3. Світоглядні засади даосизму.

4. Вчення моїстів.

5. Філософські основи легізму.

Висновки.

Перелік використаних джерел.

Вступ

Витоки китайської філософії сягають початку І тисячоліття до нашої ери. Головну увагу мислителі того часу приділяли питанням морально-етичної сутності людини, а також пошукам моделі ідеального суспільства та ефективного державного управління. Власне філософські проблеми, як-от онтологія чи гносеологія, відходили на другий план, хоча й тут спостерігалися певні здобутки. Ключову роль у тогочасній картині світу відігравало поняття неба. Мислителі аналізували єдність світу, закономірності його розвитку та першопричини природи. Першоосновою всього сущого визнавали матеріальне начало "ці" та п'ять стихій: воду, вогонь, метал, дерево і землю. Значне місце посідали категорії "інь" та "ян", "дао" і "де", "буття" та "небуття", а також концепція "Великої межі". Питання пізнання та логіки розроблялися менш інтенсивно, проте й тут були напрацювання: послідовники Мо-цзи досліджували джерела знань, а школа імен зосередилася на співвідношенні назви та реальності. На відміну від індійської чи давньогрецької думки, китайська філософія майже повністю позбавлена міфологічного підґрунтя.

Розглянемо стисло основні школи давньокитайської філософії.

1. Зародження філософської традиції Давнього Китаю

Становлення філософії як систематизованого знання у Стародавньому Китаї припадає на період правління династії Чжоу, зокрема на епохи Весни та Осені (770–476 рр. до н. е.) і Воюючих царств (475–221 рр. до н. е.). Цей час часто називають добою розквіту китайської мудрості або суперництва всіх шкіл. Загалом сформувалося десять напрямів, із яких шість стали визначальними для подальшого розвитку: школа служилих людей (жу цзя), відома як конфуціанство; школа моїстів (мо цзя); школа даосистів (дао цзя); школа законників (фа цзя), яку в Європі називають легізмом; школа номіналістів (мін цзя), або софістів; та школа прихильників вчення про Інь і Ян (Іньян цзя). Конфуціанство та даосизм, а згодом і буддизм, що проник у Китай пізніше, стали найглибшими й найвпливовішими течіями в усій історії китайської думки.

Найпотужнішим ідеалістичним напрямом, що виник у VI–V ст. до н. е. і зберіг значення до сьогодні, стало вчення Конфуція (551–479 рр. до н. е.), відоме як конфуціанство. Вирішальну роль у його формуванні відіграв сам мислитель. У його трактуванні конфуціанство постало як етико-політична доктрина, у центрі якої перебували питання людської природи, моралі, сімейного життя та державного устрою. Космогонія, онтологія, гносеологія та логіка лише започатковувалися. Визначною ознакою вчення Конфуція є антропоцентризм: у фокусі його уваги — людина. Він формує образ ідеальної особистості — благородного мужа, який стає таким не за правом народження, а завдяки вихованню високих моральних чеснот і культури. Фундаментальним поняттям цього вчення виступає "жень" — гуманність.

"Жень" регулює стосунки між людьми, утверджуючи любов до ближнього, повагу до старших за віком чи соціальним статусом. Відповідно до цього принципу, правителі мають бути мудрими, демонструвати підданим приклад високоморальної поведінки та піклуватися про них, як батьки про дітей. Особливе місце посідає концепція "сяо" — синівської шанобливості до батьків. Значну увагу Конфуцій приділяв "юе" — музиці, яку вважав найкращим засобом удосконалення особистості, але найважливішу роль відводив "лі" — етикету, тобто правилам благопристойності, що покликані впорядковувати поведінку людини в різних життєвих обставинах. Важливе місце у конфуціанстві займає концепція "чжен мін" — "виправлення імен", що передбачає приведення речей у відповідність до їхніх назв [2, c. 56–57].

На думку Конфуція, життя і смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. "Небо" — це прабатько світу і найвища духовна сила, що визначає сутність природи та людини.

Першою матеріалістичною філософією Китаю став даосизм.

Його засновником уважають Лао-цзи. Однак, прагнучи підвищити авторитет даосизму в суперництві з конфуціанством, послідовники оголосили засновником легендарного Хуанді (697–598 рр. до н. е.). Даосизм спирається на діалектичну ідею загальної рухливості та мінливості світу. Дао — це шлях, надбуття, єдине, вічне й безіменне, безтілесне й безформне, невичерпне й безкінечне у своєму русі; воно є основою всього існуючого.

Життя природи й людини підпорядковане не волі неба, як у конфуціанстві, а всезагальному закону "Дао". Згідно з цим законом, будь-яка річ, досягнувши певної стадії розвитку, перетворюється на свою протилежність.

Даоси навчали безумовного підпорядкування всього життя людини закону "дао" та неможливості (моральної й фізичної) діяти всупереч йому. Виходячи з космоцентричного бачення взаємозв'язку людини й природи, китайська філософія виступала на захист природи, проголошуючи принцип "ву вей" — невтручання в її розвиток і наслідування її законів.

Аналіз розвитку філософських уявлень стародавніх цивілізацій свідчить про тривалість цього процесу. Філософська думка поступово звільнялася від міфологічних уявлень. Із самого початку виникнення філософії матеріалізм та ідеалізм заявляють про себе одночасно. Пізнавальне ставлення до світу підпорядковується життєвій практиці: в Індії — звільненню душі від кола перевтілень, у Китаї — завданню вдосконалення людської поведінки [6, c. 34–36].

2. Конфуціанське вчення

Конфуціанство — це етико-політична доктрина, яка суттєво вплинула на розвиток китайської філософії, хоча власне філософські проблеми в ній перебували в зародковому стані. Навіть у вченні про небо та небесне веління Конфуцій спирався на натурфілософські уявлення попередніх епох. Головне місце в конфуціанстві займали питання природи людини, її моралі, сімейного життя та державного управління. Конфуцій стверджував, що поведінка людей та їхній суспільний статус залежать від неба — вищої духовної сили, яка водночас є частиною природи. Моральні норми, на його думку, також визначаються небом.

Центральне поняття конфуціанства — "жень" (гуманність), яке виступає як закон і сукупність соціальних та етичних взаємин між людьми. Припис жень звучить так: "Чого не бажаєш собі — того не роби людям". Важливе місце посідав етикет "лі" — норми суспільної поведінки, звичаї, ритуали. Конфуціанці вважали, що суворе дотримання "лі" сприяє осягненню "жень". Дотримуватися "лі" означає знати своє місце в суспільстві та діяти відповідно до свого становища. Ці норми, на їхню думку, діють у всіх сферах суспільного життя. Соціальний регламент ґрунтувався на правилах, визначених тогочасною аристократією. Теоретичним підґрунтям цієї концепції стало вчення Конфуція про "виправлення імен", згідно з яким титул людини має відповідати її суспільному становищу. Керувати — означало ставити кожного на своє місце. Конфуцій надавав великого значення вихованню та навчанню, зводячи їх до засвоєння етико-політичних норм. Державна влада, на його думку, має користуватися довірою народу, а правителі — повчати підданих особистим прикладом.

Глибока повага до давніх традицій та їхніх хранителів сформувала в Конфуція ідею правильного державного устрою, у якому за наявності духовно-піднесеного, але фактично бездіяльного управління реальна влада належала б чиновникам-інтелектуалам, тобто жу. Так жу стало символом і назвою всієї конфуціанської філософії. Конфуцій уважав писемність і культуру — вень — носієм давньої традиції, що підлягає збереженню, передаванню та спадкуванню. До культури віднесено й найдавніші книги, які пізніше увійшли до конфуціанського канону й стали основою китайської філософії: «Ши цзин» («Книга пісень»), «Шу цзин» («Книга історії»), «І цзин» («Книга змін»), «І Лі» («Зразкові церемонії і правила благопристойності»), а також «Чжоу Лі» («Етико-ритуальні норми епохи Чжоу»). Спочатку ці джерела складали п'ятиканоння, а згодом перелік було доповнено. Вень — носій давньої традиції — став символом усіх культурних уявлень Китаю, відбитих у письмових джерелах, включно з самою писемністю як невід'ємним елементом культури [1, c. 39–40].

Розглядаючи діяння давніх правителів і культурних героїв, Конфуцій та його послідовники змогли не лише відтворити цілісну картину історичного минулого Китаю, а й запропонували оригінальне філософське трактування історії, використовуючи весь арсенал мовної, писемної та міфологічної спадщини. Уявлення про історію в конфуціанстві пов'язане з найдавнішим поняттям дао — шлях, а також метод, принцип, мораль, абсолют. Культурність і правильний суспільний устрій, який підтримують чиновники-інтелектуали, трактувалися як дві сторони одного сущого — різні прояви Дао [7, c. 23–24].

3. Світоглядні засади даосизму

Даосизм — поряд із конфуціанством — одна з двох головних течій давньокитайської філософії, хоча їхні ідеї іноді суттєво розходяться. В основі даосизму (Лао-цзи) лежало вчення про дао — закон, природний шлях речей. Теоретик даосизму Ян Чжу проголошував принцип себелюбства ("все для себе"), високо цінував земне життя, визнавав природність пристрастей і насолод, заперечував віру в безсмертя. Пізній даосизм відмовився від елементів матеріалізму й перетворився на третю (поряд із конфуціанством і буддизмом) релігію. Тепер дао розглядалося як надприродна божественна сила.

Основами даосизму, як і всієї класичної китайської філософії, виступають поняття доброчесності — благодаті (дао і де). Дао і де співвідносяться як принципи, що породжують і плекають породження. Але на відміну від конфуціанців, даосизм говорить про існування двох Дао: безіменного (у мін), що породжує небуття, і такого, що має назву (ю мін), яке породжує буття речей. Дао, що має назву, трактується подібно до конфуціанського осмислення: всеохоплююче, всепроникаюче, як вода, змінюється разом зі світом. Дао — благочестя і благодать, дійове, доступне сприйманню й пізнанню, виражається в імені, знаках, понятті та символі, породжує наявне буття, тобто буття речей. Дао — предок темряви речей, але тільки частина, а не власне дао. Дао безіменне — це самітнє й відокремлене від усього начало світу, яке даоси називали також предком, коренем, матір'ю всього. Благодать постійна, бездіяльна й перебуває у спокої. Вона не доступна сприйманню й пізнанню. Благодать дає початок Небу і Землі, породжує відсутність-небуття, щось на кшталт порожнистого простору, де згодом з'являються речі. Безіменна благодать (дао) передує всьому світу, зокрема й Верховному Імператору, вищому божеству.

Згідно з класичним даосизмом, дао — це невидимий всюдисущий об'єктивний закон руху й зміни природи, людського суспільства, поведінки та мислення окремої людини (тому дао традиційно порівнюють із логосом Геракліта). Цей закон не залежить ні від бога, ні від людини. Осягнути дао означає пізнати цей закон і рахуватися з ним. Даосизм часто критикують за принцип бездіяльності, не враховуючи його раціональний зміст: суспільство розвивається за об'єктивними законами, і свавільне втручання правителів у хід історії призводить до згубних наслідків. Про це свідчать експерименти Мао та інших. Ідеї даосизму справили величезний вплив на розвиток китайської культури та філософії [5, c. 43].

У релігії даосів виділяли два аспекти: удосконалення тіла (гімнастичні та дихальні вправи) і вдосконалення духу (релігійне споглядання). Даоська алхімія підкріплювала дослідами теоретичну модель — відому систему гуа з «Книги змін», що демонструє єдність Людини і Всесвіту, людського та світового організму. Алхімічні експерименти, які часто призводили до отруєння важкими металами, дозволили накопичити багатий матеріал у хімії та медицині. Даоси розглядали практику набуття безсмертя як стратегію крадійського походу на Небо: даос ніби крав природні сили, використовуючи їх для досягнення мети. Ідея крадіжки поширилася в даосизмі. Ще в лаоському трактаті «Канон таємних знаків» (перша згадка про нього датується II ст. до н. е.) розповідалося, що все у світі взаємозв'язане, і тому кожна річ може існувати тільки за рахунок цілого, ніби обкрадаючи його. Так, п'ять елементів, що виникають у поступовому русі світобудови — вода, вогонь, метал, дерево, ґрунт — називаються п'ятьма крадіями. З ними порівнюється і лаоський мудрець, який осягає взаємозв'язок усього в світі й використовує його для реалізації своєї мети, удосконалюючись і стаючи безсмертним [10, c. 19–20].

4. Вчення моїстів

Моїзм — це вчення, що набуло поширення в Китаї у V–III ст. до н. е. Його автором є Мо-цзи. Збереглася значна частина трактату "Мо-цзи", написаного учнями засновника школи. Ось назви деяких розділів: "Шанування мудрості", "Шанування єдності", "Всезагальна любов", "Проти нападів", "Про економію у витратах", "Воля неба".

Критикуючи конфуціанство, Мо-цзи виходив із принципів взаємодопомоги, поваги до талантів, економії, ненападу та загальної любові. Останній принцип уважався основним, оскільки, керуючись ним, можна уникнути політичного хаосу в суспільстві та розв'язати всі соціальні й політичні конфлікти. Звертаючись до традиційного поняття "воля неба", Мо-цзи вчив, що небо карає тих, хто не виявляє любові до ближнього. Водночас він не поділяв думки, ніби воля неба наперед визначає долю людини. Життя людини, на його думку, визначається її діями. Якщо люди повірять у свою долю, вони перестануть боротися за свій добробут. Виходячи з цих принципів, Мо-цзи виступав проти ієрархічної етики, агресивних війн та аристократичних розколів. Він уперше висунув категорії причини й роду, аналізував проблеми пізнання. На його думку, знання має не вроджений характер, а набувається в ході практичного життя. Істиною є те, що ґрунтується на позитивному досвіді минулого та корисне народу. На цій основі пізні моїсти розробили власну логіку та гносеологію [8, c. 36–37].

5. Філософські основи легізму

Легізм — це етико-політичне вчення про управління людиною, суспільством і державою, яке виникло та сформувалося у VI–III ст. до н. е. Як і конфуціанці, легісти прагнули створити вчення про могутню, оптимально керовану державу. Але якщо конфуціанці на перший план висували моральні якості людей, то прибічники легізму понад усе ставили закон. "Закони — батько і мати народу", — учив один із головних творців легізму Гуань-Чжун. Він спробував поставити закон вище за всіх, навіть над правителем. "Правитель і чиновники, вищі й нижчі, знатні й підлі — всі повинні дотримуватися закону. Це і називається великим мистецтвом управління". Проте ця думка не була підтримана його послідовниками. Легісти, створивши концепцію деспотичної держави, що ґрунтувалася б на рівності всіх перед законом, за винятком правителя — єдиного творця законів, відіграли важливу роль у формуванні імператорсько-бюрократичної системи управління, яка без істотних змін проіснувала в Китаї до початку XX століття.

У цілому вся концепція управління, запропонована Шан Яном, пронизана ворожістю до людей і впевненістю, що за допомогою насильницьких заходів (або жорстоких законів) їх можна підпорядкувати бажаному порядку. Причому під "порядком" малася на увазі повна безвольність підданих, що дозволяло деспотичній центральній владі безперешкодно маніпулювати ними у справах внутрішньої та зовнішньої політики.

Цьому ідеалу "законницької" держави зовсім чужим було уявлення про будь-які права підданих за законом, про обов'язковість закону для всіх (зокрема й для тих, хто їх видає), про відповідність покарання тяжкості скоєного, про відповідальність лише за вину тощо. Насправді закон виступав тут лише як гола приказна форма, яку можна заповнити будь-яким довільним змістом і наділити будь-якою санкцією. Причому законодавець, за вченням Шан Яна, не тільки не зв'язаний законами (старими чи новими, своїми), але навіть вихвалявся цим: "Мудрець творить закони, а дурень обмежений ними".

Легізм, або "школа закону", є теоретичним обґрунтуванням тоталітарно-деспотичного управління державою та суспільством, що сформувалося в IV–III ст. до н. е. Він першим у китайській теорії досяг статусу єдиної офіційної ідеології в першій централізованій імперії Цинь. Легістське вчення викладено в автентичних трактатах IV–III ст. до н. е.: Гуань-цзи, Шан цзюнь шу, Шень-цзи, Хань Фей-цзи, а також у менш значущих через сумніви в автентичності та змістовній недиференційованості щодо "школи імен" і даосизму Ден Си-цзи та Шень-цзи [3, c. 21–22].

Висновки

Підсумовуючи розгляд філософії Стародавнього Китаю, можна зробити висновок. У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, тісно пов'язана з проблемами життєвої мудрості, моралі, пізнання природи та соціального управління. Хоча ця філософія була малосистемною, а її зв'язок навіть із тогочасними науками виявився слабким, за формою та методами постановки проблем вона є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених питань — ціннісно значущим і гуманістичним.

Завдяки потужним соціальним і духовним санкціям (офіційно-державній, раціонально-філософській, емоційно-психологічній, релігійній) конфуціанські та конфуціанізовані етико-ритуальні норми й цінності стали незаперечно обов'язковими для всіх членів суспільства — від імператора до простолюдина.

У конфуціанстві поняття лі ("етика-ритуал", що охоплює споріднені поняття "правила поведінки", "обряд", "звичай", "благопристойність" та ін.) стало вищим символом ритуалізованої етики й перетворилося на найзагальнішу характеристику правильного, навіть ідеалізованого соціального устрою та поведінки людини: "Правитель керує підданими за допомогою лі", "Подолання себе та звернення до лі є гуманністю. У той день, коли переборюють себе і звертаються до лі, Піднебесся повернеться до гуманності..."

У політичній історії Китаю, розвитку китайської державності та функціонуванні політичної культури імператорського Китаю значну роль відіграли легізм і конфуціанство. Легісти були головною силою, що протистояла конфуціанству саме у сфері соціальної політики та етики. Доктрини легізму, його теорія й практика в ряді важливих пунктів кардинально протилежні тому, що пропонувало конфуціанство.

Список використаної літератури

1. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник / Юрій Білодід. — К.: Кондор, 2006. — 355 с.

3. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.

4. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.

5. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.

6. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник / Валентина Воронкова; М-во освіти і науки України. — Київ: ВД "Професіонал", 2004. — 460 с.

7. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К. : Вікар, 2005. — 516с.

8. Ільїн В. Філософія : Підручник. В 2-х ч. / Володимир Васильович Ільїн. — К. : Альтерпрес. — 2002. — Ч.1 : Історія розвитку філософської думки / Авт.передм. А.А. Мазаракі. — 2002. — 463 с.

9. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. — К. : Книга, 2005. — 525с.

10. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів / Віктор Петрушенко. — 4-те вид., перероб. і доп. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 503 с.

11. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник / Леонід Сморж. — К.: Кондор, 2004. — 414 с.