Філософські ідеї Європейського Просвітництва та їх сучасне значення

Вступ

Епоха Просвітництва в Європі посідає унікальне місце в історії цивілізації завдяки своєму глобальному впливу та тривалому значенню. Німецький мислитель В. Віндельбанд окреслив хронологічні межі цієї доби як період між «славетною революцією» в Англії та Великою французькою революцією 1789 року. Просвітницька ідеологія та культура не виникли на порожньому місці в ланцюгу історичних подій — їхнє коріння сягає глибше, у попередні століття. К. Каутський називав Просвітництво другою формою цього явища, вважаючи Відродження першою, і підкреслював, що воно виросло з попередніх етапів розвитку європейської думки та цивілізації.

Ця доба залишила глибокий слід у філософії. Сучасні філософські течії досі несуть у собі відлуння ідей просвітителів, оскільки прагнення до пізнання та вдосконалення людини є вічним явищем.

Отже, саме в епоху Просвітництва завершилося формування сучасної науки з її ідеалами та нормами, що визначило подальший розвиток техногенної цивілізації.

1. Передумови і витоки європейського Просвітництва

Культура Просвітництва виникла на тлі соціально-економічних змін: кризи феодалізму та зародження капіталістичних відносин, які почали розвиватися в Західній Європі за три століття до того. Щоб зрозуміти суть цього явища у світовій історії, варто звернутися до визначення Ф. Броделя з його праці «Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV—XVIII ст.». Він описує капіталізм як «економічний і соціальний лад, де капітали, що є джерелом прибутку, загалом не належать тим, хто приводить їх у дію власною працею». Основними рушіями капіталістичного розвитку були технічний прогрес та ринкові товарно-грошові відносини. У пізньофеодальній Європі ці чинники були взаємопов'язані та залежали від соціально-політичної структури суспільства і природно-географічних умов (помірний клімат, різна родючість ґрунтів).

Схематично комплекс причин, що призвели до зародження капіталізму в Західній Європі, виглядає так. Децентралізація та плюралізм, характерні для західноєвропейського феодалізму, підтримували тенденцію до формування різноманітних соціальних структур. Це яскраво проявилося у створенні унікальної європейської форми організації — станової монархії. Її поліцентрична структура, заснована на балансі різних елементів, створила умови для переходу від традиційної розподільчої економіки до ринкової. В цих умовах торгівля та грошовий обіг стимулювали технічний прогрес, перетворюючи його на нову європейську традицію. Цей механізм не міг би працювати без впливу суто європейських культурних чинників, таких як християнство (особливо протестантська етика) та антична спадщина (зокрема, римське право). Таким чином, у Західній Європі розпочався перехід від статичних соціальних утворень до стабільних саморегульованих систем, аналогів яким не було в попередній історії, включно з греко-римською.

Культура Просвітництва виникла саме на хвилі загострення кризи феодалізму та громадського піднесення. Її витоки дослідники вбачають у гуманізмі Відродження, раціоналізмі Декарта, політичній філософії Локка, де, за словами В. Віндельбанда, «ідеї епохи Просвітництва вперше знайшли всебічне, чітке і глибоке об'єднання», а також в англійському деїзмі та досягненнях науки XVII століття [5, c. 234-236].

Походження Просвітництва є ключовою темою сучасної історіографії. Американський вчений П. Ген у своїй класичній праці «Просвітництво. Інтерпретація» називає період з 1300 по 1700 рік «передісторією Просвітництва». У ці чотири століття було відновлено зв'язок з античною філософією, яка стала попередницею просвітницької ідеології. Філософія Ренесансу значно збагатила Просвітництво. Хоча ренесансний період був переважно релігійним, мислителі наполегливо шукали «компромісну формулу», яка б дозволила поєднати «язичеську філософію з християнськими віруваннями», «світськість і благочестя» (П. Гей). Важливо відзначити провідну роль Англії у формуванні ідеології Просвітництва, але також не можна забувати про неоднорідність та специфіку цього явища в різних країнах. Загалом більшість дослідників сходяться на думці про існування «єдиного Просвітництва».

Європейське Просвітництво — це конкретний історичний комплекс ідей, що сформував певну систему культури. Порівняно з Відродженням, воно означало глибокий переворот не лише в умах вузького кола ідеологів, але й у свідомості широких мас, які, за словами Канта, вийшли «зі стану свого неповноліття» та були захоплені потоком нових ідей. Це призвело до появи специфічних рис культури Просвітництва. Новий характер культури усвідомлювали й сучасники. Наприклад, видавець «Енциклопедичного журналу» П. Руссо критикував прихильників традиційної концепції, що походить від гуманістів XVI ст., які не прагнули до поширення знань серед широкого загалу [1, c. 267-269].

2. Напрямки філософії Європейського Просвітництва

Матеріалістичний напрямок у філософії Просвітництва найяскравіше представлений французьким матеріалізмом XVIII століття. Його представники відстоювали ідеї просвітництва та гуманізму, наголошуючи на пізнанні природи як головному засобі утвердження гуманізму в суспільстві, на прогресі розуму та моральності, свободі та реалізації Царства Розуму.

Одним із яскравих представників цього напрямку був Жюльєн Офре де Ламетрі (1709—1751), який проголосив матеріалізм єдино правильною філософією, ворожою спіритуалізму та релігії. Свої погляди він виклав у працях «Трактат про душу» (1745), «Людина-машина» (1747), «Анти-Сенека, або роздуми про щастя». Ламетрі прагнув поєднати емпіризм та раціоналізм XVII ст., подолати суперечності цих методологій. Він стверджував, що пізнання починається з чуттєвого сприйняття, продовжується експериментальним дослідженням і завершується раціональним узагальненням. Розум, на його думку, є надійним провідником до істини, якщо він спирається на дані чуттєвого досвіду.

Першим кроком у філософських дослідженнях Ламетрі стало створення матеріалістичного вчення про душу. Він оголосив здатність відчувати атрибутом матерії. Матеріальною основою душі він вважав мозок, але підкреслював, що мозок є необхідною, проте недостатньою умовою свідомості. Для формування свідомості необхідні виховання та спілкування з іншими людьми.

Незважаючи на назву своєї головної праці «Людина-машина», Ламетрі наголошував на суттєвій відмінності людини від механізмів. По-перше, людина — це особлива машина, здатна відчувати, мислити та розрізняти добро і зло. По-друге, це машина, яка сама себе заводить завдяки надходженню в кров «хілусу» — поживного соку, що утворюється під час травлення. Ламетрі припускав, що перетворення «хілусу» в енергію має хімічну природу. По-третє, на відміну від годинникового механізму, з яким часто порівнювали людське тіло, воно продовжує функціонувати навіть після серйозних пошкоджень. Ламетрі першим у філософії Нового часу будував свої узагальнення не лише на основі механіки, але й з урахуванням біологічних та хімічних досліджень. Він також усвідомив, що походження людства не можна пояснити лише біологічними факторами, і висунув ідею про необхідність суспільного життя для формування людини та її свідомості. Ламетрі вважав, що людині від народження притаманний «природний закон», який полягає в умінні розрізняти добро і зло. Найважливішим виявом цього закону є почуття вдячності за добро та каяття за зло.

Важливе місце серед ідей Просвітництва займає атеїстична філософія Вольтера (Франсуа-Марі Аруе, 1694—1779). Його головні ідеї викладені у працях: «Філософські листи» (1734), «Метафізичний трактат» (1734), «Роздуми про людину» (1737), «Філософський словник» (1764), «Філософія історії» (1765), «Досвід про звичаї та дух народів» (1769).

Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачав у критиці релігійної догматики, яка, на його думку, заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво та фанатизм. Християнство він називав «сіткою, якою шахраї обплутують дурнів». Історію релігії та церкви він подавав як ланцюг злочинів та обману, вбачаючи їхнє джерело в сутності офіційної релігії, що підтримує феодальні порядки.

Проте Вольтер розглядав релігію і як засіб стримування бідняків від зазіхань на власність багатих. Його відома максима: «Коли б Бога не було, його слід було б вигадати» — мала на меті довести, що Бог потрібен для покарання того, що не може придушити людське правосуддя.

У своїх філософських поглядах Вольтер спирався на емпіризм Бекона, сенсуалізм Локка та фізику Ньютона, вбачаючи в експериментальному природознавстві єдиний надійний шлях пізнання. Він розглядав людську душу як здатність мислити та відчувати, що залежить від тілесної організації. Важливе місце в його філософії займають роздуми про людину як суспільну істоту. Він стверджував, що моральні норми та закони створюються людьми, а не Богом. Вольтер вірив в існування універсальних принципів моральності, які є результатом осмислення життєвого досвіду.

Так виникає «природний закон моральності», виражений у «золотому правилі»: чини з іншими так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою. Вольтер підкреслював земні мотивації поведінки людей, вважаючи їх достатніми та ефективними [6, c. 183-185].

У роздумах про суспільне буття Вольтер постійно звертався до історії. Він був видатним істориком, створив школу просвітницької історіографії, намагаючись будувати історичну науку на достовірних свідченнях. Він висунув ряд плідних ідей: по-перше, в центрі уваги істориків має бути історія життя народів, а не лише правителів; по-друге, варто досліджувати всю духовну культуру народів; по-третє, слід створити історію матеріальної культури; по-четверте, слід досліджувати всесвітню історію, включаючи цивілізації Індії, Китаю, арабських народів та Америки.

Вольтер відкинув ідею божественного промислу, стверджуючи, що історію творять самі люди на основі своїх поглядів. Ці погляди він ділив на істинні та хибні. Істинні ведуть до щасливого устрою життя, а хибні — до біди. До істинних він відносив ті, що просвіщають правителів щодо їхнього обов'язку забезпечувати народам свободу та соціальну справедливість. Хибні ж переконують правителів у їхній безвідповідальності перед народами.

Історію людства Вольтер вважав важливим засобом просвітницької діяльності. Він бачив в історії як темні, так і світлі моменти. Він виділяв чотири відносно щасливі епохи: розквіт афінської культури за Перікла, староримської — за Августа, ренесансної — за Медічі та новоєвропейської в XVII—XVIII ст. Вольтер вірив, що розум, вищим втіленням якого є філософія, дедалі більше впливатиме на організацію людського життя. Головну надію він покладав на те, що висновки філософського розуму стануть надбанням правителів. Він був переконаний у неминучості встановлення Царства Розуму, де буде ліквідовано соціальне зло. Суспільно-політичним ідеалом Вольтера була аристократична монархія на чолі з освіченим монархом [3, c. 209-211].

Видатним представником деїстичного напрямку був Жан-Жак Руссо (1712—1778). Свою концепцію історії та суспільного розвитку він виклав у працях: «Міркування про науки та мистецтва» (1750), «Міркування про походження та основи нерівності між людьми» (1755), «Юлія, або Нова Елоїза» (1761), «Про суспільний договір» (1762), «Еміль, або Про виховання» (1762).

Центральною проблемою творчості Руссо була проблема нерівності та шляхів її подолання. Він критикував сучасну йому цивілізацію, стверджуючи, що розвиток науки не сприяв удосконаленню моральності. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні потреби людей. Він одним із перших виявив, що розвиток культури створює «штучні» потреби, через які людина намагається «здаватися», а не «бути». Він також вважав, що культура та мистецтво належать панівним верствам і є чужими для більшості. Джерело суспільних конфліктів Руссо вбачав у соціальній нерівності, яку розумів передусім як майнову. На відміну від Вольтера, він вважав, що нерівність виникла не завжди, а на певному етапі розвитку людства.

Майнова нерівність, поділ на бідних та багатих, є першим щаблем нерівності. Другий щабель пов'язаний з виникненням держави. Багаті та бідні уклали договір, що привів до встановлення державної влади. Нерівність перетворюється на нерівність між володарями та підлеглими. Третій щабель — це результат перетворення законної влади на деспотизм. Деспот обманює і закони, і народ. Цей щабель створює нову рівність — усі стають рівними у своєму безправ'ї. Таким чином, Руссо намагався виправдати право народу на бунт проти деспота.

Отже, головну причину соціальної нерівності Руссо вбачав у майновій нерівності. Вона також укорінена у взаємній залежності людей, викликаній поділом праці. Тому він зосереджує увагу на критиці цивілізації. Природним станом він вважав такий, коли людина є самодостатньою та незалежною. У цьому стані всі були рівними, не знали приватної власності. Основною рисою цього стану була моральна досконалість, бо там, де немає власності, не може бути несправедливості.

Людину Руссо розумів як природну істоту, віддаючи перевагу почуттям, а не розуму. Людину звеличує моральна гідність, яка походить від серця. Голос совісті звучить в усіх серцях, але не всі його чують, бо забули мову природи. Причиною цього є протиріччя природи і цивілізації. Цивілізація та технічний прогрес руйнують природну цілісність людського буття. Руссо першим осягнув суперечливі тенденції цивілізації, зрозумівши, що розвиток виробництва має не лише користь, але й негативні наслідки. Велику надію він покладав на просвітництво та виховання. Він підкреслював, що у людей буде все, якщо вони виховають гідних громадян [7, c. 229-232].

Ще одним видатним філософом-матеріалістом був Дені Дідро (1713—1784). Його основні ідеї викладені у працях: «Думки про тлумачення природи» (1754), трилогії «Розмова Д'Аламбера з Дідро», «Сон Д'Аламбера», «Продовження розмови» (1769), «Філософські принципи відносно матерії та руху» (1770). Понад двадцять років Дідро працював над «Енциклопедією» (1751—1780), яка стала одним із величних культурних звершень того часу. У проспекті «Енциклопедії» він проводив думку, що в історії людства спостерігається прогрес у пізнанні природи. Він розумів, що через безкінечність Всесвіту вичерпне пізнання неможливе. Природу він уподібнював неосяжній книзі, в якій вчені прочитують нові сторінки, але ніхто не може перегорнути останню. У теорії пізнання Дідро поєднував емпіризм та раціоналізм, підкреслюючи необхідність їхньої органічної єдності. На його думку, адекватно тлумачити природу може лише мислитель, який поєднує «раціональну» філософію з «експериментальною».

Важливим досягненням Дідро було вчення про універсальну активність матерії. Рух він розумів не лише як механічне переміщення, а як будь-яку зміну. Рух, на його думку, є як у тілі, що переміщується, так і в тілі, яке перебуває в спокої.

Як і всі просвітителі, Дідро критикував релігію. Він вважав, що релігійна віра не веде до істини, а підкоряє свідомість забобонам. Він порівнював віру з тугою пов'язкою на очах, яка робить людей сліпими. Лише розум є єдиним дороговказом. Дідро висунув антиклерикальну програму: усунення впливу церкви на уряд, секуляризація церковного майна, знищення чернецтва. Він був прибічником повної ліквідації релігії. Проте атеїзм, на його думку, має базуватися на високих духовних цінностях. Дідро вважав, що соціальна справедливість є найважливішою передумовою для втілення моральних начал. Він був переконаний, що законодавчі заходи необхідно поєднувати з моральним вихованням та просвітою [2, c. 176-179].

Особливе місце в системі поглядів просвітників-матеріалістів посідає творчість Поля Гольбаха (Пауль Дітріх Тірі, 1723—1789). Його праці: «Система природи» (1770), «Універсальна мораль, або Права людини, основані на природі» (1776), «Етократія, або Правління, основане на моралі» (1776). Головна праця «Система природи» була своєрідним кредо французького матеріалізму.

Гольбах розглядав питання про відношення природи, матерії та духу як центральну філософську проблему. Він виділяв два протилежні напрямки — натуралістичний та спіритуалістичний. Він обґрунтовував вчення про субстанцію, наголошуючи, що субстанцією може бути лише матерія — вічна, безкінечна і самопричинна. У Гольбаха ми знаходимо одне з перших визначень матерії: матерія — це те, що, діючи на наші органи чуття, викликає відчуття. Він наголошував на єдності матерії і руху. Рух є способом існування матерії, який включає фізико-хімічні та біологічні зміни. Гольбах розрізняв зовнішній рух та внутрішній, прихований, залежний від енергії тіл. Цей «молекулярний» рух він розглядав як процес, що викликає якісні перетворення. Гольбах підкреслював, що в тілах діють внутрішні сили дії та протидії, тобто він близько підійшов до розуміння руху як саморуху.

Клод Андріан Гельвецій (1715—1771) у своїх працях «Про розум» (1758) та «Про людину» (1770) намагався застосувати матеріалістичні принципи до осмислення проблем людського буття та моралі.

Головне завдання своєї філософії Гельвецій вбачав у пошуку суспільного стану, який би забезпечив умови для втілення моральності та досягнення щастя. Найкращою формою суспільної організації він вважав таку, при якій закони забезпечують загальне благополуччя.

Людину Гельвецій розглядав як частину природи, але враховував, що її суттєві характеристики не можна пояснити лише природною організацією. Розглядаючи проблему походження свідомості, він наголошував на зв'язку її розвитку з трудовою діяльністю. Гельвецій підкреслював, що розум розвивався із чуттєвості завдяки наявності рук, які дозволяли виробляти знаряддя праці. Без цієї діяльності люди не змогли б створити цивілізацію. На відміну від інших просвітителів, Гельвецій заперечував вроджений характер моральних принципів. Людина не народжується ні доброю, ні злою. Всім тим, чим вона є, людина зобов'язана вихованню.

Вихідною характеристикою «людської природи» Гельвецій вважав «фізичну чуттєвість», внаслідок якої людина є чутливою до болю та задоволення. З цих почуттів формується любов до себе, яка є первинним мотивом усіх наших дій і може перетворюватись як у чесноти, так і в пороки.

Гельвецій виділяв три головні пружини людської діяльності: пристрасті, прагнення до щастя та інтереси. Вони мають таке ж значення в моралі, яке має рух у фізичному світі. Пристрасті та інтереси у Гельвеція наповнені соціально-культурним змістом. До них він відносив гордість, прагнення до слави, патріотизм, любов, дружбу. Вони є продуктом суспільства.

Отже, єдиний шлях до справедливого суспільства — це узгодження особистих та суспільних інтересів шляхом розумного законодавства. Доброчесна людина — це не та, яка жертвує своїми пристрастями заради спільного інтересу, а та, чия пристрасть узгоджується з суспільним інтересом.

На думку Гельвеція, це можливо реалізувати шляхом втілення розумного законодавства, просвітництва та виховання, що узгоджується з вірою у всемогутність Розуму [8, c. 231-233].

Висновки

Найбільш характерною рисою вчених середини XVIII ст., порівняно з попередніми поколіннями, було переконання в необхідності пояснювати всі явища природи виключно природними причинами. Як підкреслював В. І. Вернадський, «це зовсім не були емпірики з філософської точки зору, це були служники науки, яка остаточно увійшла в життя людини нарівні з філософією та релігією». Те, що раніше було доступно небагатьом, стало загальним надбанням, прикладом чого є знаменита французька Енциклопедія, де вперше на історичну арену вийшов самостійний науковий світогляд.

З «науковим духом» пов'язана така риса культури Просвітництва, як раціоналізм (недарма цю епоху називають «віком розуму»). Сам термін «Просвітництво», яким позначався розрив з минулим, насправді не означав повного розриву, але виявив цікаву мімікрію. Головні прихильники природної релігії (деїзму) хотіли проголосити нове Євангеліє — Євангеліє розуму. Стає зрозумілим, чому боротьба просвітителів з релігією сприяла продовженню релігійних воєн.

Саме з науки, особливо математики, на думку ряду вчених (Дж. Кларк та ін.), раціоналізм перекочував у світоглядні та політичні системи. Ідеологи Просвітництва вірили, що з допомогою розуму буде досягнуто істини про людину й природу. Раціоналізм — основоположна риса культури Просвітництва. Просвітителям притаманний «раціоналістичний індивідуалізм», який нерозривно пов'язаний з гуманізмом, адже останній виходив з уявлення про раціональну суверенність людини. Розум трактувався як джерело і двигун пізнання, етики й політики: людина може і повинна діяти розумно; суспільство може і повинне улаштуватися раціонально. Від ренесансного раціоналізму тягнуться нитки в минуле й майбутнє — від раціоналістичної рефлексії досократиків і до культу розуму просвітителів XVIII ст. Недивно, що Вольтер вважав його століттям розуму, що розповсюдилося Європою — від Петербурга до Кадісу.

Список використаної літератури

1. Ільїн В. Філософія : Підручник. В 2-х ч./ Володимир Васильович Ільїн. -К. : Альтерпрес. -2002. - Ч.1 : Історія розвитку філософської думки/ Авт.передм. А.А. Мазаракі. -2002. -463 с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник/ Юрій Білодід. -К.: Кондор, 2006. -355 с.

3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник/ Валентина Воронкова. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник/ В.Т.Кирильчук, О.О.Решетов, З.В.Стежко. -Кіровоград: КДТУ, 2000. -110 с.

5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів/ Віктор Петрушенко. -4-те вид., перероб. і доп.. -Львів: Новий Світ-2000, 2006. -503 с.

6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник/ Леонід Сморж. -К.: Кондор, 2004. -414 с.

7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін.. -2-е вид., стереотип.. -К.: Либідь, 2002. -405 с.

8. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти/ Віктор Петрушенко. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. -444 с.