Філософія

1. Основні підходи до розуміння суспільства

У філософській традиції поняття "суспільство" не має єдиного тлумачення. Воно визначається як "найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності"; як історично конкретний тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне); а також як особлива форма соціальної організації, що формується в ході історичного розвитку певної країни (10, с. 678).

Е. Дюркгейм у роботі "Соціологія та теорія пізнання" описує суспільство як "найбільш могутній фокус фізичних і моральних сил, який тільки існує у світі". На його думку, в природі немає такого багатства різноманітних матеріалів, сконцентрованих настільки сильно. Тому з суспільства виникає своєрідне життя, яке, впливаючи на складові його елементи, перетворює їх і підносить до найвищої форми існування (12, с. 5).

П. Сорокін пропонує власне бачення: "Суспільство означає не тільки сукупність декількох одиниць (осіб, індивідів тощо), але припускає, що ці одиниці не ізольовані одна від одної, а знаходяться між собою в процесі взаємодії, тобто впливають одна на одну тим, чи іншим чином, стикаються одна з одною і мають між собою той чи інший зв’язок" (5, с. 28).

Н. Смелзер у праці "Соціологія" виокремлює умови, за яких соціальне об’єднання можна вважати суспільством: "(а) певна територія; (б) поповнення суспільства головним чином за рахунок дітонародження; (в) розвинута культура і (г) "політична" незалежність" (12, с. 6).

Соціальна філософія як галузь філософського знання досліджує специфіку та тенденції розвитку людського суспільства, механізми його виникнення, закони існування, місце людини в ньому, соціальну структуру, рівні та форми організації, спрямованість і сенс історії, а також духовні засади суспільного життя.

Суспільство є надзвичайно складною системою, що формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія виокремлює три основні групи факторів, що зумовлюють розвиток людського суспільства:

• праця (специфічно людська доцільна діяльність);
• спілкування (колективний характер діяльності і життя);
• свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності).

Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність усіх форм і способів взаємодії та об'єднання людей. У такому широкому розумінні воно охоплює все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, і дозволяє розглядати створену людиною реальність як особливу форму руху матерії. Як система взаємодії людей, суспільство характеризується внутрішніми суперечностями — між природою і суспільством, між різними соціальними спільнотами, між суспільством і особистістю. Ці зв'язки стали підґрунтям для розробки різноманітних соціологічних концепцій. Одні теорії ігнорують якісну різницю між суспільством і природою (натуралістичні), інші — абсолютизують її (ідеалістичні). У Новий час, особливо в XVII–XVIII ст., поширення набула натуралістична концепція. Натуралізм (від natura — природа) як філософський принцип пояснює соціальні явища виключно дією природних закономірностей: фізичних, географічних, біологічних тощо. Ш. Фур'є намагався побудувати "соціальну науку" на основі всесвітнього тяжіння, тобто вчення Ньютона. Натуралізм зводив вищі форми буття до нижчих, а людину — до рівня лише природної істоти. Головний його недолік — ігнорування якісної своєрідності людини, приниження людської активності та заперечення свободи. Наприклад, у філософії Томаса Гоббса свободі відводиться скромне місце; вона є чимось неістотним, випадковим. Інший недолік натуралістичного підходу — уподібнення людини соціальному атому, а суспільства — механічному агрегату індивідів, замкнених на власних інтересах. Таким чином, натуралізм надто матеріалістично трактує людину, виділяючи в ній лише природну субстанцію. Людські зв'язки набувають винятково природного характеру. Суспільство визнається, але як цементуюче начало виступає або користь (просвітителі XVII–XVIII ст.), або статева любов (Л. Фейєрбах). Попри постійні згадки про індивіда, справжнього розуміння індивіда і суспільства бракує.

Ідеалістичні вчення, на відміну від натуралістичних, відривають людину від природи, перетворюючи духовну сферу суспільного життя на самостійну субстанцію. Ідеалістичне розуміння історії виникає внаслідок абсолютизації духовного фактора в людському бутті. На практиці це означає дотримання просвітницького принципу: "Думки правлять світом".

Ідеалізм не заперечує об'єктивного чинника історії, але якщо натуралізм визначає розвиток суспільства дією законів природи, то в ідеалізмі функцію творчого начала, соціального ватажка виконує або світовий розум (об'єктивний ідеалізм), або нічим не детермінована людська, насамперед духовно-вольова, активність (суб'єктивний ідеалізм). Ідеалістичне розуміння історії часто небезпечне тим, що породжує соціальну міфологію і прирікає соціальні суб'єкти, які опинилися під владою ілюзій, на гонитву за міражами.

Отже, і натуралізм, який значною мірою розчиняє людину в природі, занадто заземляє її, і ідеалізм, який відриває людину від природи і перетворює духовне начало на самодостатню сутність, орієнтують на однобічне розуміння суспільства.

У певних теоріях визначається первинність індивідного начала в суспільстві (М. Вебер, Т. Парсонс, П. Сорокін), в інших — вихідними є надіндивідуальні соціальні структури (Е. Дюркгейм, К. Маркс).

Зіммель писав: "Суспільство існує всюди, де декілька індивідів знаходяться у взаємодії, яким би не було останнє". А П. Сорокін у праці "Людина, цивілізація, суспільство" зазначав, що "соціальне явище є соціальний зв’язок, що має психічну природу і реалізується в свідомості індивідів, виступаючи в той же час по змісту і тривалості за його межи. Це те, що називають "соціальною душею", це те, що інші називають цивілізацією і культурою, це те, що треті визначають терміном "світ цінностей", в протилежність світу речей, що створюють об’єкт наук про природу. Будь-яка взаємодія, між ким би вона не відбувалася, якщо вона має психічний характер — буде соціальним явищем" (5, с. 39).

На противагу їм Е. Дюркгейм вважав, що соціальні структури "існують реально поза індивідами, які постійно до них пристосовуються. Це речі, що мають своє особисте існування. Індивід знаходить їх цілковито готовими і не може зробити так, щоб їх не було, або щоб вони були іншими, ніж вони є. Безперечно, індивід відіграє певну роль в їх виникненні. Проте, щоб існував соціальний факт, потрібно, щоб, по крайній мірі, декілька індивідів об’єднали свої дії і щоб ця комбінація породила будь-який новий результат. А оскільки цей синтез має місце поза кожного з нас (тому що він утворюється з множини свідомостей), то він обов’язково має наслідком закріплення, встановлення поза нами певних способів дій, суджень, які не залежать від кожної окремо взятої волі" (4, с. 405). Соціальні явища Е. Дюркгейм вважав зовнішніми по відношенню до індивіда. "Вони (соціальні явища), не будучи матеріальними, існують певним чином, вони мають постійний спосіб існування і особливу природу, не залежну від індивідуального свавілля; вони виникають з необхідних відносин" (4, с. 406).

К. Маркс вважав, що в суспільстві діють "свої особливі закони, що не мають ніякого відношення до осіб, які складають суспільство", а сам індивід "включається у "зовнішнє" спілкування "тільки як природній член будь-якого людського колективу" (1, с. 208).

У сучасній соціальній філософії осмислення поняття "суспільство" пов'язане з інформаційною революцією та новим баченням світу. "Інформаційно-комп’ютерна революція реалізується як процес інформатизації усіх сфер життя суспільства і життєдіяльності людини. В основі кожної соціотехнічної революції знаходяться свої особливі технологічні системи. Для інформаційної революції це інформаційні технології. Її кінцевим результатом повинно стати створення нової інформаційної цивілізації. При чому все радикально змінюється: матеріальне виробництво і світогляд, побут і освіта, спілкування і мистецтво змінюють не тільки свої зовнішні риси, але й внутрішні механізми — зміст діяльності..." — пише А.І. Ракітов у праці "Філософія комп’ютерної революції" (12, с. 273–274). Формується загальнопланетарна цивілізація на засадах, з одного боку, єдності і неподільності світового співтовариства, з другого — множинності, відносної незалежності і різноманітності народів, культур.

У розумінні поняття "суспільство" слід виокремлювати два аспекти, два виміри — індивідуальний і соціальний. По-перше, суспільство — це самі люди в їх суспільних відносинах. Усі суспільні явища є врешті-решт результатом дій індивідів, їхніх цілей, бажань, думок, вільного вибору. Причому діють ці індивіди не відокремлено один від одного, тому суспільство є не просто сукупністю індивідів, а відкритою системою їх спілкування, взаємозв'язків і взаємодій. По-друге, суспільство є такою системою, що здатна до саморегуляції. Процес упорядкування та організації суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов'язків, заборон і дозволів).

Саме така суперечлива особливість суспільної реальності — бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб'єктивності (цілей, інтересів, бажань) і разом з тим незалежним від них надіндивідним, об'єктивним утворенням — обумовлює специфіку соціальної закономірності (соціальної детермінації), що якісно відрізняється від закономірностей природи. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ складаються з зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності, продуктом конкретно-історичної форми відношення людей до природи. Проте саме цей результат стає об'єктивною умовою людського існування. Незважаючи на те, що люди самі творять свою історію і суспільне життя, форма "включення" їх в суспільно-історичний процес обумовлена не тільки ступенем освоєння ними культурної спадщини, не тільки їх суб'єктивними прагненнями, свободою вибору, але й об'єктивними умовами матеріального виробництва, досягнутим рівнем суспільного розвитку, в тому числі — рівнем суспільної свідомості. Отже, те, що має назву "соціальної детермінації", є фактором залежності людей від продуктів та результатів їх власної діяльності. Із сукупної діяльності індивідів розвиваються нові об'єктивні історичні обставини, які, в свою чергу, визначають наступний розвиток людей. Тим самим, не існує закономірних тенденцій історії без діяльності людей. Люди знаходяться в залежності від об'єктивних умов і обставин життя, але разом з тим створюють і змінюють ці обставини.

2. Релігія як явище духовної культури

У минулому релігія відігравала значну роль в економічному житті та побуті будь-якого народу. Наприклад, конфуціанство — одна з древніх релігійних течій — це і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів, тобто основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації.

Яскравим прикладом впливу первісної релігії на економічне життя суспільства є землеробські культи. Це переважно поклоніння двійникам тих факторів природи, які впливають на врожай. Основною рисою цієї релігійної системи є шанування землеробських духів як головних. Землеробський культ широко представлений у сучасних релігіях. Серед християнських святих є покровителі землеробства (Георгій) і повелитель дощу та грому (Ілля-пророк).

Для Дюркгейма релігія — це соціальне явище, однак вона ототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Релігійними він вважає всі колективні, суспільні уявлення і вірування, якщо вони мають обов'язковий для всіх членів суспільства характер і підкоряють собі діяльність індивіда.

У цій концепції в релігійних уявленнях та ритуалах персоніфікуються і символізуються всі соціальні явища. Для Дюркгейма релігійної віри як головної ознаки релігії не існує. Він фактично ототожнює форми релігійної і нерелігійної свідомості, а з іншого боку, релігійна свідомість ототожнюється з суспільною свідомістю взагалі. Дюркгейм доходить висновку, що існування релігії має вічний статус, вона є необхідним елементом у кожному суспільстві.

Таким чином, розглянувши обидва питання теми, можна пересвідчитися у важливості релігієзнавчої проблематики і констатувати, що в умовах демократизації суспільного життя значно зростає інтерес до релігії та її культури, знімаються ті штучні перепони, що відокремлювали віруючу особу від релігійних цінностей, а також протиставляли релігійні верстви населення атеїстично мислячим громадянам. Це викликає гуманістичну переорієнтацію суспільної свідомості, вносить нові акценти в правову політику держави. Українська незалежна держава може стати дійсно правовою лише тоді, коли її практична діяльність буде забезпечувати права людини, в т.ч. у галузі свободи совісті. Однак для того щоб даний процес відбувся, необхідно деідеологізувати ті соціальні науки, які нещодавно теоретично обґрунтовували "необхідність" і "доцільність" ліквідації такого суспільного інституту, як релігія з її церковними інституціями. Йдеться не про викриття окремих хибних, помилкових поглядів деяких науковців. Проблема ставиться значно ширше. Якщо за часів тоталітарного режиму релігієзнавча наука не мала ніякої самостійності і фактично виконувала соціальне замовлення, то на даному етапі демократичних перетворень наука, що займається релігійною проблематикою, має поступово відходити від ідеологізованих шаблонів недіалектичного мислення і подати релігійний феномен у науковому світлі. Така наука повинна слугувати громадянському суспільству як надійний та ефективний інструмент глибокого вивчення усіх тих процесів, що відбуваються в релігійно-світоглядній сфері й безпосередньо в релігійно-побутовому середовищі, аналізувати найважливіші сучасні тенденції в розвитку релігійної сфери для коригування практичної політики держави та її органів щодо релігії і церкви.

На сьогоднішній день релігія в нашій країні та в більшості цивілізованих країн менше впливає на способи діяльності в економічних системах, але в деяких напрямках простежується пряма історична залежність від релігійних поглядів та ідей.

Вплив релігії на духовне та матеріальне життя суспільства

Філософія свого часу розробила поняття "духовне виробництво" для характеристики виробництва ідей, знань, уявлень, художніх цінностей. Ймовірно, саме продукти духовного виробництва в широкому розумінні й складають елементи духовної культури.

Подібна точка зору існує в католицькій та протестантській культурології. Зокрема, в пастирській конституції, схваленій II Ватиканським собором (1962–1965 рр.), підкреслюється, що християнське віровчення обновлює і очищує духовну культуру, підносячи її розвиток на новий щабель. Протестантська теологія також розглядає релігію як субстанцію духовної діяльності людини, як форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей.

У свою чергу, мусульманські культурологи називають іслам "цивілізаторською релігією" і стверджують, що всім досягненням у науці, культурі мусульманський світ зобов'язаний ісламу.

Таким чином, наведені богословські системи вважають релігію тією єдиною основою, лише на ґрунті якої могла виникнути і досягти висот духовна культура.

З наукової точки зору, духовна культура виступає механізмом передачі нагромаджених суспільством різноманітних цінностей і традицій, охоплює сферу духовного виробництва, куди входять такі форми суспільної свідомості, як філософія, мистецтво, політика, право, етика, наука, в т.ч. релігія. Наукова концепція виходить з органічної єдності матеріальної і духовної культури. При цьому підході переважаюча роль надається матеріальним основам культури.

Духовній культурі властиві певні особливості: вона має історичну обумовленість, фіксує національні особливості, включає в себе загальнолюдські цінності. Все це є характерним для усіх феноменів духовної культури, в т.ч. для релігії, яка також створюється людством і служить людству.

Отже, релігія є складним духовним утворенням. Зазначимо, що до недавнього часу наша література надавала їй вкрай спрощену оцінку. Релігія визначалась як система "невіглаських" уявлень про світ і людину.

Як особлива система духовної діяльності людей, релігія має власну специфічну структуру. У ній можна виділити такі основні елементи, як релігійна свідомість, релігійні почуття, релігійний культ, релігійні організації. Релігійна свідомість включає два взаємопов'язаних і водночас відносно самостійних рівні: релігійну психологію та ідеологію.

Релігійна психологія — це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов'язаних із певною системою релігійних ідей.

Релігійна ідеологія — це більш чи менш струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу.

В історичному аспекті релігійні психологія та ідеологія стають сходинками розвитку релігії.

Релігійна ідеологія в сучасних релігіях включає в себе теологію, або богослов'я, богословські концепції економіки, політики, права, мистецтва, релігійну філософію тощо. Найважливішою частиною релігійної ідеології є теологія. Вона формулює докази ідеї Бога, дає систематизований виклад релігійних поглядів на світ, людину в світі, на сенс її буття.

Головною соціальною функцією релігії є функція ілюзорно-компенсаторна. Релігія для віруючого — насамперед компенсація (хай навіть ілюзорна) усіх тягот його земного буття. У свідомості релігійної людини відбувається перетворення тяжкої дійсності у бачення картин райського буття, ідеального світу, де панують рівність і свобода.

3. Філософські погляди П. Флоренського

В основі теологічних концепцій розуміння духовної культури лежить ідея щодо визначальної ролі релігії в розвитку цивілізації та культури. Стосовно православ'я цю ідею на початку XX ст. розвивав російський релігійний філософ П. Флоренський (1882–1937 рр.), який доводив, що саме релігія створює культуру, складає її зміст, виконує ті самі функції, що й мистецтво, наука, мораль. Похідним тут є етимологічне виведення ним поняття "культура" зі слова "культ". Оскільки слово "культура" має корінь "культ", вважав православний мислитель, то й сама культура, культурні цінності є лише похідними культу.

На дохристиянських етапах розвитку суспільства, на думку П. Флоренського, людина орієнтує власну діяльність на "матеріальні інтереси", розвиваючи лише матеріальну культуру. "Одухотворятися" душа людини починає лише після Ісуса Христа. Саме з "Богоявлення" особливого значення у духовно-історичному розвитку набуває Софія, Божественна Премудрість, яка виводить людину зі стану "духовного сну" і забезпечує розвиток духовної культури. П. Флоренський розробляє власну концепцію, яка здобула назву «софіологія», де намагається висвітлити духовність людини як результат дії Софії, що є проміжною ланкою між Богом і людиною, наближає першого до останньої і повертає останню до першого. Він певним чином заперечував творчу діяльність людини як справжнього творця культурних цінностей, не враховуючи динамізму історичного розвитку культури.

Сучасні православні богослови, йдучи за Флоренським, визначають духовну культуру як неземне, надприродне явище, обмежують її лише релігійними ідеями та морально-релігійними вимогами. При цьому не беруться до уваги матеріальна основа культури, її значення, нерозривна єдність матеріальної і духовної сторін культури.

Своє життєве завдання Флоренський розумів як продовження шляхів до майбутнього цільного світогляду, що синтезує віру й розум, інтуїцію й дискурсію, богослов'я й філософію, мистецтво й науку. Відвернені побудови були йому далекі, і сам він у "Мнимостях у геометрії" (1922) назвав свою філософію "конкретною метафізикою": "Побудова його — характеру органічного, а не логічного, і окремі формулювання не можуть відокремлюватися від конкретного матеріалу". Так Флоренський слідує традиції російської філософської думки, вираженої в назві кн. B.C. Соловйова "Критика відвернених початків".

Богословські праці Флоренського належать до області християнської філософської апологетики. Він розробив систему теодицеї й антроподіцеї. Теодицея вирішує питання, як погодити віру у всемогутнього й всеблагого Бога з наявністю світового зла.

Однією з основних характеристик буття в його нинішньому занепалому стані Флоренський уважав антиномічність. Відповідно, антиномічна й усяка дія розуму. Світ надколовся, і причина цього — гріх і зло. Шлях теодицеї Флоренський можливий не інакше як благодатною силою Божою, антиномічність переборюється подвигом віри й любові. У живому церковному досвіді люди розумом своїм досліджують Бога й знаходять, що воістину Він — Бог, Суща Правда, Рятівник. В остаточному підсумку теодицея заснована на "Стовпі й твердженні Істини", тобто на Церкві. Антроподіцея Флоренського розвинена ним у працях "Філософія культу" (1918–1922) і "У вододілів думки" (1915–1926).

Антроподіцея (виправдання людини) вирішує питання, як погодити віру в те, що людина створена по образу й подобі Божому, досконалим і розумним, з наявною його недосконалістю й гріховністю. Антроподіцея Флоренського пов'язана із проблемами філософської антропології. В основі антроподіцеї лежить ідея очищення й порятунку людини, освячення й обожнення людської істоти. Центральне питання антроподіцеї — христологічний: про втілення Бога Слова й з'єднанні людини із Христом у таїнствах церкви.

Особливість антроподіцеї Флоренського полягає в тому, що він розвивав її, опираючись на конкретний православний культ. Шлях антроподіцеї можливий не інакше як Силою Божою й відбувається: 1) у будові людини як образу Божого, 2) в освяченні людини, коли вона із грішного стає освяченим, святим, 3) у діяльності людини, коли релігійно-культова, літургічна діяльність є онтологічно первинною й визначає та освячує світогляд, господарство й мистецтво людини.

4. Типи світогляду

Вивчення філософії доцільно розпочати зі знайомства з таким духовним утворенням, як світогляд. Справа в тому, що філософія — одна з форм існування світогляду.

Світогляд — невід'ємна складова життєдіяльності як окремої людини, так і суспільства в цілому. Передумовою осягнення світогляду є увага до тих проблем, які визначають його специфіку. Головними серед них є такі: "Що таке людина?", "Що таке світ?", "Якими мають бути принципи стосунків людини зі світом?", "Наскільки вільною є людина у виборі способу ставлення до світу?". Коротко світогляд можна визначити як сукупність уявлень людини про саму себе та своє місце у світі. Предметом світогляду є відношення "людина — світ". Іншими словами, світогляд — своєрідний спосіб відтворення відношення "людина — світ".

Світогляд людини — форма регуляції її життєдіяльності. Проявом важливої ролі світогляду в житті людини є синонімічність виразів: "мати світогляд" та "бути особистістю".

Однією з умов осягнення світогляду є увага до шляхів його формування. Він може бути як результатом напружених духовних шукань, так і некритичним відтворенням домінуючих у суспільстві стереотипів стосовно способу бачення людини та світу.

Для більш повного та глибокого розуміння світогляду доцільно зосередити увагу на змістовній та рівневій структурах.

У змістовному плані основними компонентами світогляду є знання, цінності та переконання. У ході розгляду місця та ролі кожного з компонентів варто зосередити увагу на пошуку відповіді на питання: "Чому головним серед них є переконання?".

Коли ж мова йде про рівневі структури світогляду, то в основу покладені форми узагальнення світоглядного змісту. Основними серед них є світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння. На своєрідності кожної з них варто зосередити увагу в ході осмислення світогляду.

Якщо ми розглянемо в найзагальнішому вигляді існуючі в історії людства світоглядні позиції, то крім їх розмаїття можна також помітити і наявність спільних рис. Одним із варіантів класифікації їх є історичні типи світогляду. Це — міф, релігія та філософія. Всі вони є формами фіксації досвіду духовно-практичного освоєння світу.

Міф — найдавніший за часом виникнення тип світогляду. Специфічною його рисою є домінування в ньому першого рівня світогляду — світовідчуття. Приймаючи до уваги цей момент, період існування міфу називають дитинством людства. Проявом домінування в міфі світовідчуття є відсутність у ньому в загальнозначущій теоретичній формі відповідей на головні проблеми світогляду.

Формою прояву специфіки міфу як типу світогляду є такі його функції, як:

• забезпечення духовного зв'язку поколінь;
• фіксація прийнятої в суспільстві системи цінностей;
• спонукання до певних норм поведінки, традицій та звичок.

Релігія — другий історичний тип світогляду. Основою його є світорозуміння як рівень світогляду. Тут спостерігається формування певної картини світу. Спільним з міфом моментом є елементи віри. Відмінність же полягає в руйнації тієї безпосередньої єдності людини і світу, яка є основою міфу. На перший план у релігії виходить протиставлення людини і світу. Його передумовою є подолання всезагального одухотворення природи.

Подвоєння світу як специфічна риса релігії проявляється в тому, що буття виступає у двох формах: як світ природи, де людина — частина природи; як світ надприродний — світ безсмертного життя душі, тобто чисто духовний світ. На відміну від міфу, де світ природи є самодостатнім, у релігії природа є похідною від духовного начала як самодостатнього.

Філософія — найбільш зріла форма (історичний тип) світогляду, тобто форма розв'язання питань: Що є людина? Що є світ та на яких принципах має будуватись ставлення людини до світу? Істотна відмінність філософії від двох інших типів світогляду полягає в тому, що в ній як фундаментальна здатність людини постає здатність самоусвідомлення (рефлексія). У зв'язку з цим специфічну рису філософії справедливо вбачають у тому, що вона — теоретична форма розв'язання світоглядних проблем.

За способом свого існування філософія є перш за все засобом фіксації і формою існування глибинних життєвих смислів і поривань. Найперше це стосується поривання до свободи, що розглядається багатьма європейськими мислителями як смисловий стрижень самої людської сутності. Філософія завжди намагалася в той чи інший спосіб служити справі визволення людини чи з-під влади забобонів та невігластва, чи від страху смерті, чи з рабства власних інстинктів і тілесних потягів. Вільний і неупереджений розум, вільна добра воля, вільне у своїй невимушеності людське почуття, вільна від фанатизму й застиглості віра — ось що вічно відшукувала, звеличувала й стверджувала в людині філософія впродовж усієї своєї історії. Один із поширених хибних стереотипів стосовно природи філософського знання — зближення та ототожнення його з наукою. Для того щоб зрозуміти своєрідність філософського бачення світу, необхідно зосередити увагу на відмінності прояву в науці та філософії спільного для них обох моменту — спрямованості на пізнання загального. Науку воно цікавить як загальне в чистому вигляді, само по собі, безвідносно до людських оцінок та інтересів. Що ж стосується філософії, то вона обов'язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, тобто пізнає загальне, виходячи з надій, вірувань і цілей людини. Отже, на відміну від науки, філософія завжди є знанням "зацікавленим", "небайдужим", тобто — світоглядним. Демократична організація суспільства передбачає вільний вияв філософією властивого їй потенціалу як необхідну умову забезпечення духовної і соціальної різноманітності.

Демократія потребує розвиненої філософії й мусить культивувати філософську культуру, якщо прагне зберегти й посилити свою життєздатність.

Нормальним слід вважати такий стан речей, котрий передбачає запит суспільства до філософії, що йде не від верхніх ешелонів влади, а коли він пов'язаний зі світоглядними пошуками індивідуальності у світі, який відповідно влаштований.

Список використаної літератури

1. Ільїн В. Філософія : Підручник. В 2-х ч. / Володимир Васильович Ільїн. — К. : Альтерпрес. — 2002. — Ч. 1 : Історія розвитку філософської думки / Авт. передм. А.А. Мазаракі. — 2002. — 463 с.

2. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник / Юрій Білодід. — К. : Кондор, 2006. — 355 с.

3. Воронкова В. Філософія : Навчальний посібник / Валентина Воронкова; М-во освіти і науки України. — Київ : ВД "Професіонал", 2004. — 460 с.

4. Кирильчук В.Т. Філософія : Навчально-метод. посібник / В.Т. Кирильчук, О.О. Решетов, З.В. Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. — Кіровоград : КДТУ, 2000. — 110 с.

5. Петрушенко В. Філософія : Навчальний посібник для вузів / Віктор Петрушенко. — 4-те вид., перероб. і доп. — Львів : Новий Світ-2000, 2006. — 503 с.

6. Сморж Л. Філософія : Навчальний посібник / Леонід Сморж. — К. : Кондор, 2004. — 414 с.

7. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти / Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін. — 2-е вид., стереотип. — К. : Либідь, 2002. — 405 с.

8. Філософія : Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти / Віктор Петрушенко. — К. : Каравела; Львів : Новий Світ-2000, 2001. — 444 с.