Філософія як пізнавально - культурний феномен

1. Функції філософії

Філософія у перекладі з грецької означає «любов до мудрості». Попри значний вік (вона виникла близько 2500 років тому), досі не існує єдиного тлумачення цього поняття. Засновником філософії як науки прийнято вважати Ф. Бекона. Становлення науки відбулося у XVII столітті, тобто вже в епоху сучасної цивілізації. Предметом філософії є вчення про взаємозв'язок людини та світу, а також про місце, яке людина посідає у світі.

Питання співвідношення філософії та окремих наук викликало й, очевидно, викликатиме чимало дискусій. Одні вважають філософію наукою, інші — особливим типом світогляду, треті — їхнім поєднанням тощо.

Виступаючи особливою формою пізнання та перетворення світу, філософія сформувала уявлення про те, що таке світ і природа, а також про те, як людина має до них ставитися. У сучасній філософській та соціологічній літературі дедалі більше утверджується розуміння науки як галузі духовного виробництва, особливого виду людської діяльності та соціального інституту суспільства.

Основними функціями філософії як науки є:

• пізнавальна функція випливає із самої сутності науки, головне призначення якої — пізнання природи, суспільства та людини, раціонально-теоретичне осмислення світу, відкриття його законів і закономірностей, пояснення різноманітних явищ і процесів, здійснення прогностичної діяльності, тобто продукування нового наукового знання;
• світоглядна функція тісно пов'язана з попередньою, її основна мета — формування наукового світогляду та наукової картини світу, дослідження аспектів ставлення людини до світу, обґрунтування наукового світорозуміння;
• виробнича, техніко-технологічна функція спрямована на раціоналізацію сфери матеріального виробництва, забезпечення його стабільного функціонування та розвитку, технічний і технологічний прогрес, впровадження інновацій, нових технологій та форм організації;
• управлінсько-регулятивна функція полягає в розробці ідейно-теоретичних і методологічних засад управління та регуляції, передусім соціальних явищ і процесів;
• культурно-виховна, освітня функція полягає в тому, що наука є феноменом культури та вагомим чинником культурного розвитку людей і суспільства;
• методологічна функція покликана досліджувати проблеми методології науки, розробляти способи, засоби та методи наукового пізнання, «озброювати» вчених надійним і ефективним дослідницьким інструментарієм; варто зазначити, що прогрес науки оцінюється не лише багатством нових ідей, а й потужністю дослідницького арсеналу.

2. Антична філософія Давнього Риму. Матеріалізм Лукреція Кара

Подібно до того, як величезна Римська держава складалася з багатьох різнорідних частин, що були механічно поєднані між собою й не злилися в органічну цілісність, римська культура пізньореспубліканської доби являла собою поєднання багатьох начал — етруського, римського, італійського та грецького. Саме складний характер римської культури зумовлює еклектизм багатьох її аспектів.

Для античних рабовласницьких полісів було характерне прагнення до відособленості та замкнутості. Відмінною рисою римського мислення був практицизм, схильність не до теоретичних, а до прикладних наук. На формування та розвиток римської філософії й літератури значний вплив мали не лише народна творчість і поширення писемності, але, особливо, грецька література.

Лукрецію Кару (95–51 рр. до н. е.) належить видатна поема «Про природу речей» у шести книгах. Це філософський твір, у якому викладається вчення елліністичного філософа Епікура: про атомістичну теорію світобудови, природу богів, матеріальність душі, походження землі, неба, моря, небесних тіл і живих істот, а також про розвиток людства та людської культури від первісного стану до часів Лукреція.

Головна мета поеми Лукреція — дати матеріалістичне пояснення всього сущого, звільнити розум і почуття людини від страху, марновірства, містики та релігії, показати любов і насолоду життям. Лукрецій викладає складні філософські поняття у захопливій поетичній формі; його описи сповнені звучних епітетів, влучних порівнянь і дивовижних поетичних образів. Поема Лукреція — твір водночас глибоко філософський та істинно поетичний. Як справедливо зазначав Цицерон, «у ній багато блиску природного дарування, але разом з тим і мистецтва».

У поемі Лукреція латинська мова досягла нової вершини: мова хліборобів і воїнів, коротка, уривчаста й бідна, в майстерних руках Лукреція стала ємною, багатою, сповненою відтінків, придатною для передачі найтонших людських почуттів і глибоких філософських категорій.

3. Основні риси філософської парадигми Нового часу. Проблема методу пізнання. Емпіризм Бекона та раціоналізм Декарта

Початок Нового часу ознаменувався значними змінами в житті Європи. Зрушення у способі життя, системі цінностей, духовному світовідчутті — усе це знайшло відображення в новій проблематиці та стилі філософії.

XVII століття в Західній Європі характеризується інтенсивним розвитком буржуазних суспільних відносин. Важливою подією, що визначила характер і спрямованість філософської думки, стала наукова революція. Її початок був покладений відкриттями М. Коперника, Й. Кеплера, Тихо Браге, Г. Галілея, а завершення випало на І. Ньютона.

Потреби капіталістичного виробництва докорінно змінили ставлення людей до науки, цілей і значення людського пізнання. «Філософія повинна була усвідомити зміст і масштаб змін, що відбуваються, і, відповідаючи ходу подій, ввести сучасників у новий світ — світ з іншим розташуванням самої людини в її відношенні до природи, суспільства, самої себе й Бога»[1].

На початку нової європейської філософії постає колоритна постать Френсіса Бекона. І за своїми намірами, і насправді Бекон відіграв у філософії роль реформатора. Проголосивши принципово нову орієнтацію та значущість філософії, Бекон у розумінні, якщо не завдань, то обсягу її компетенції, примикав до класичної античної традиції, водночас надаючи цьому поняттю того широкого значення наукового знання взагалі, яке надовго вкорениться в англосаксонському побуті. Він включав у філософію майже всю сукупність наук і бачив її завдання у вивченні як природи, так і людини з деякої методологічно єдиної точки зору. Натурфілософія Відродження разом із міцною традицією англійського номіналізму та емпіризму підготувала ґрунт для беконівської філософської реформації. Його філософія була продовженням натуралізму Відродження, але водночас він звільняв її від пантеїзму, містицизму та різних марновірств, будучи її продовженням і разом з тим завершенням.

Представником ще однієї течії у філософії Нового часу — раціоналізму — був французький філософ Рене Декарт. Він стверджував, що наукове знання, яке володіє логічними властивостями, досяжне за допомогою розуму, що виступає як його джерелом, так і критерієм істинності. Звернення до розуму як до єдиного наукового джерела знання привело раціоналіста Декарта до висновку про існування вроджених ідей. Декарт, будучи одним із основоположників «нової філософії» та засновником картезіанства, був глибоко переконаний, що на істину «...натрапить скоріше окрема людина, ніж цілий народ». При цьому він відштовхувався від «принципу очевидності», згідно з яким усяке знання мало перевірятися за допомогою природного «світла розуму». Це передбачало відмову від усіх суджень, прийнятих на віру (наприклад, звичаїв, прикладів як традиційних форм передачі знань).

4. Герменевтика Ф. Шлейєрмахера, В. Дільтея, М. Гайдеггера, Г. Гадамера

Назва «герменевтика» походить від давньогрецького «hermeneia» — «тлумачення» і символічно пов'язана з олімпійським богом Гермесом, який увійшов у міфологію як винахідник мови й писемності, а також як вісник богів. Традиції герменевтики були закладені ще в середні віки при тлумаченні біблійних текстів; вони сприяли роз'ясненню та тлумаченню текстів і лежали в основі перекладу текстів з мови однієї епохи на мову іншої.

Основи герменевтики як загальної теорії розуміння були закладені Ф. Шлейєрмахером (1768–1834), який виділив у тексті предметно-змістовний та індивідуально-особистісний аспекти. Зміст тексту, тобто те, що описувалося, було протиставлено вираженню тексту, тобто тому, як описувалася подія, особливостям стилю викладу, розстановці акцентів у тексті тощо. Головне в герменевтиці, як вважав Шлейєрмахер, — зрозуміти не предметний зміст, виражений у думці, а самих мислячих індивідів, які створили той чи інший текст. Змістонаслідування, або змістоформування, кваліфікується як реалізація змісту людського життя й діяльності в конкретних ситуаціях і подіях, особистісних актах або міжособистісних відносинах.

Теза М. Гайдеггера про герменевтичність буття сприяла розгляду герменевтичних феноменів не як другорядних фактів людського життя чи тла діяльності, а як фундаментальних підстав буття. Виділення філософської герменевтики в особливу галузь наукового дослідження, що стало можливим завдяки роботам Ф. Д. Е. Шлейєрмахера, В. Дільтея, М. Гайдеггера та особливо Х.-Г. Гадамера — класика герменевтики ХХ століття, дозволило підійти до розв'язання проблем наукового моделювання поведінки й діяльності людини, ігрових способів організації дій, побудови типології комунікативних зв'язків і відносин, соціокультурної реальності загалом. Герменевтичні феномени розглядаються як «органи розуміння», «організатори» життя й діяльності людини, підстави аксіоматизації власного життя. Гадамер, спираючись у своїх поглядах на Гайдеггера, пропонує розглядати герменевтику не як учення про метод і механізми розуміння, а як учення про буття, тобто як онтологію.

Позиція Гадамера в герменевтиці полягає в онтологічному прочитанні суб'єкта пізнання. М. Гайдеггер розпочав спробу перетворення герменевтики на особливу філософію — філософію розуміння тексту, де слово «текст» означає будь-яку інформацію між двома суб'єктами розуміння: письмовий текст, усний текст (мовлення), інтонацію, погляд, жест, мовчання.

Гадамер, як учень Гайдеггера, здійснює онтологічне прочитання попередніх герменевтиків — від Ф. Шлейєрмахера до В. Дільтея та М. Шелера, а як філолог цікавиться проблемою розробки методів і методик процедури розуміння, що не заважає йому проводити власну герменевтичну лінію — формування власного змісту чужого тексту. Як становлення власне філософської герменевтики, що втілює полеміку із зазначеними інтерпретаціями, написана робота «Істина й метод», у якій Гадамер виклав основні риси своєї світоглядно орієнтованої — філософської — герменевтики.

5. Філософська думка Київської Русі — ідейний фундамент філософської традиції української філософії

Культура Київської Русі формувалася в тісному зв'язку з культурами Візантії, південних і західних слов'ян, скандинавських і тюркських народів. Усвідомлення цього зв'язку та водночас власної неповторності й своєрідності визначало характер втілення думки в духовній культурі середньовічної Русі — це були послання, моління, сказання, політична публіцистика, повчання — жанри нетрадиційні, вільні від сліпого наслідування книжковим канонам, тому пов'язані з народною свідомістю, самосвідомістю, язичницькими віруваннями та фольклором.

Відповідно й мораль, і мистецтво, і знання про природу, і філософія тією чи іншою мірою наділялися в релігійну форму.

Основну роль у залученні Київської Русі до філософських ідеалів античної цивілізації відіграла візантійська література. Твори отців східно-християнської церкви, так звана святоотецька література, незважаючи на свою прихильність догмам і недовіру до розуму, усе-таки зберегли й донесли не лише до самої Візантії, а й до всіх народів, що прийняли православ'я, багато ідей, категорій, підходів і висловів давньогрецької філософії.

Після прийняття християнства — хрещення Русі в 988 році — у Київській Русі почали поширюватися грецькі твори з Візантії, копіюватися переклади візантійських авторів, здійснені в сусідніх болгарських землях, і з'явилися перші самобутні переклади з грецької. Таким чином, Київська Русь познайомилася з творами візантійських богословів — отців церкви — Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Афанасія Олександрійського, Григорія Богослова, Василія Великого.

Нова офіційна релігія утверджувалася на Русі з трудом, і немає жодних підстав представляти процес християнізації Київської Русі безконфліктним і несуперечливим. «Спираючись на складний симбіоз візантійських ідей, що перепліталися з традиціями слов'янського язичництва й болгарської книжності в домонгольський період розвитку духовної культури Київської Русі, складалася оригінальна, самобутня філософська думка».

6. Філософія України в ХХ ст.

У XX столітті філософська думка отримала подальший розвиток. Вона перебувала під впливом суперечливого й навіть драматичного існування людської цивілізації. Суперечливість нашого часу, ситуація одночасного падіння й підйому зумовили розкол і в сучасній філософській думці. У ній найбільш чітко виявилися й існують дві великі течії — ірраціоналізм (філософія життя) і раціоналізм (філософія техніки). Для першого характерне звернення до нераціонального (воля, інтуїція, відчуття), відмова від культу людського розуму та підміна його іншими формами духовного. Навпаки, філософський раціоналізм XX століття продовжив тривалу традицію культу розуму й навіть підсилив її на хвилі величезних досягнень сучасної науково-технічної революції. Зрозуміло, у філософії XX століття існує велика розмаїтість течій і шкіл найрізноманітнішої ідейної спрямованості.

Позитивізм як форма філософії ХХ ст. проходить ряд етапів — позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але основні ідеї залишаються. Неопозитивізм (20-ті рр. ХХ ст.) — головна увага звертається на вироблення такої методики, за допомогою якої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл, від безсмислових.

У 1960–1970 рр. склалася течія постпозитивізму. Характерними є проблеми фальсифікації, правдоподібності наукових теорій, раціональності розуміння. Впливовою частиною постпозитивізму є критичний раціоналізм: наукові теорії й закони не мають описових характеристик, виражають прагнення відділити сферу раціональності (науку) від псевдонауки.

Найяскравішим представником української філософії є Іван Франко (1856–1916). У центрі розробленої ним концепції Франко ставить людину, формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Але жити лише для праці неможливо: крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня. Пісня й праця, дух і матерія, книжка й хліб володіють істотою людини й природою суспільства. Духовний світ людини — її найдорожче надбання. «Дух, що тіло рве до бою», дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливе майбутнє — це дух франківський, каменярський і переможний. Загалом можна відзначити, що стрижневою ідеєю філософського та естетичного пошуку Франка є ідея особистості, індивідуальності, вільної в громаді, але не вільної від соціуму.

7. Філософія і методологія соціального та економічного пізнання

Специфіка соціально-економічного пізнання випливає з його двоїстої природи. Досліджуючи господарську діяльність, економічна наука подібна до природознавства, оскільки її предметом виступає матеріальна реальність, що володіє природною об'єктивною логікою свого існування. Однак, з іншого боку, це все-таки діяльність соціального суб'єкта, що пов'язує економічну науку з гуманітарними дисциплінами, які досліджують духовну діяльність людини в різноманітних її проявах. Теоретичною мовою це позначається як діалектика суб'єктивного й об'єктивного факторів, актуальність дослідження якої зростає в результаті промислового перевороту рубежу XVIII–XIX століть. Коли потужність людської діяльності стає порівнянною з потужністю самих природних стихій, на зміну споглядальному приходить діяльний тип світогляду, сутність якого полягає в прийнятті суб'єктом усієї міри відповідальності за результати своєї діяльності.

Суб'єктивний фактор — це заснована на функціонуванні свідомості вільна цілеспрямована діяльність соціального суб'єкта, що поєднує теоретичну й практичну сторони суспільного розвитку. Об'єктивний фактор — це закони природи й суспільства та умови, що не залежать від волі й свідомості соціального суб'єкта й визначають спрямованість і рамки його діяльності.

Методологія передбачає теоретичне обґрунтування оптимального алгоритму діяльності — як наукової, так і практичної. Вироблення ефективної стратегії пізнання й розвитку економіки в сучасних умовах здійснюється на основі діалектики суб'єктивного й об'єктивного факторів, що зумовлює міру економічної волі, а отже, і відповідальності соціального суб'єкта.

Послідовне використання діалектики як методу пізнання відіграє велику роль і в розвитку сучасної науки, і в практичній діяльності людей, у науковому управлінні суспільством. Вивчаючи загальні форми буття, загальні закони об'єктивної дійсності й пізнання, діалектика виконує ряд функцій: світоглядну, гносеологічну й методологічну.

Методологічна функція діалектики реалізується шляхом розробки на основі загальних теорій буття, загальних законів діалектики, закономірностей функціонування й розвитку пізнання відповідних принципів, що орієнтують мислячого суб'єкта в пізнавальній діяльності. Закономірності дійсності відбиваються в законах і категоріях діалектики, у взаємозв'язках і взаємопереходах останніх.

Закон міри, як й інші закони діалектики, є універсальною формою руху пізнання від одних (нижчих) щаблів до інших (вищих) і, разом з тим, — від однієї категорії до іншої, що представляє вищий щабель (вищий рівень) розвитку пізнання. Закони діалектики, будучи загальними законами, що діють у всіх формах руху матерії, мають свій особливий зміст, що дозволяє відрізняти їх від інших, менш загальних законів, але самостійно не діють, а проявляються через інші закони, що є стосовно них специфічними. Наприклад, закон переходу кількісних змін у якісні (закон міри) не існує (не проявляється) крім часткових, конкретних закономірностей взаємозв'язку якісних і кількісних змін, властивих конкретним формам руху матерії й конкретним явищам, а діє тільки через них.

Не є винятком і методи стандартизації, широко використовувані зараз у процесі управління якістю життя людей та його поліпшенням. Підвищення якості життя громадян є одним із головних завдань і пріоритетом розвитку суспільства й держави.

8. Духовна сфера життя суспільства

У духовному житті виділяються структурні елементи, що володіють специфічними властивостями й у силу цього по-різному спрямовують соціальне життя. Будь-яка повноцінна соціокультурна система містить у собі й спеціальну сферу, виділену в часі або в просторі, де допускається й навіть заохочується афективна поведінка, що порушує норми й цінності, які вважаються загальноприйнятими й нормальними, але повсякденними. Разом з тим, регулятивна роль культури полягає в тому, що вона ставить межі, обмежує природні прояви людської натури або соціальної групи, що не вміщуються в нормативні рамки.

Звільнення людини від репресивної культури обмежене певними соціокультурними рамками. Афективна поведінка, що відхиляється від нормативної, може набути характеру девіантної з різним ступенем асоціальності або навіть кримінальності.

Термін «звичай» може ототожнюватися з термінами «традиція», «обряд», «ритуал», «вдача». Однак традиція стосується все-таки ширшого кола явищ і застосовується до більш диференційованих форм регуляції діяльності, хоча й отримує при цьому семантичне перевантаження. Термін «вдача» зазвичай виражає сформовані форми регуляції масової поведінки. Соціально визнані зразки складаються у звичаї, за якими накопичений досвід передається з покоління в покоління й від індивіда до індивіда. Звичаї відіграють чималу роль у вихованні, сприяючи залученню до культури дитини або ж дорослої людини в інокультурному середовищі.

На відміну від звичаю, норма охоплює не весь відрізок діяльності, а якийсь принцип, параметр діяльності, що становить певну міру варіативності поведінки та її ускладнення. Будь-яке суспільство або окремий соціальний осередок і група повинні впорядковувати відносини у своєму середовищі, послаблювати тенденції, що ведуть до розладу й свавілля, усувати вплив стихійних настроїв. Також мають узгоджуватися дії окремих особистостей і груп, приводитися у відповідність зі спільними інтересами даного осередку або суспільства.

Наведення порядку може бути досягнуте через насильство й примус, через політичне, ідеологічне й психологічне маніпулювання суспільством, що, власне, виходить за рамки культури й спричиняє відповідну психологічну реакцію відторгнення джерела такого примушення. Функція норми полягає в тому, щоб виключити вплив випадкових, чисто суб'єктивних мотивів і обставин, психологічних станів, забезпечити надійність, передбачуваність, стандартність і загальнозрозумілість поведінки. Норма формує очікувану поведінку, зрозумілу навколишньому середовищу.

Доцільно звернутися до класифікації норм поведінки, даної Т. Парсонсом:

• норми, що підтримують формалізований порядок як у суспільстві в цілому, так і в групах, що його складають;
• економічні норми, що дають прийнятні критерії господарської діяльності, доцільності й професіоналізму, практичності й ефективності;
• політичні норми, що фіксують обов'язок підтримувати загальні принципи політичної системи своєї країни, вести боротьбу «за правилами», дотримуючись законів і конституції;
• культурні норми, що підтримують стійкі принципи комунікації, взаємодії між індивідами й різними групами.

У тих випадках, коли спільна діяльність різних груп вимагає дотримання соціальної дистанції — як у відносинах між старшими й молодшими, чоловіками й жінками, начальниками й підлеглими, рядовими й командним складом, студентами й викладачами, — існують особливі норми поведінки, звертання, ритуали, вітання, етикет, через які формалізуються вимоги до учасників спілкування, що виділяється з масової й повсякденної діяльності.

На більш просунутому рівні культурна регуляція людської діяльності здійснюється через систему цінностей. Цінності допомагають суспільству й людині відокремити гарне й погане, ідеальне, істину й оману, красу або неподобство, справедливе й несправедливе, припустиме й заборонне, істотне й несуттєве тощо.

Важливим засобом зняття розриву між цінністю й поведінкою є воля, що усуває коливання й непевність і примушує людину діяти. Воля може проявлятися і як внутрішнє спонукання, і як зовнішня сильна мотивація у формі наказу.

9. Біологічне і соціальне людини

Людина, як і всі інші живі істоти, — частина природи й продукт природної, біологічної еволюції. Як і будь-яка жива істота, людина є своєрідною метаболічною системою, що існує за рахунок обміну речовин із навколишнім середовищем. Вона дихає, споживає різні природні продукти, існує як біологічне тіло в межах певних фізико-хімічних, органічних та інших умов навколишнього середовища. Як природна, біологічна істота, людина народжується, росте, дорослішає, старіє й умирає. Людині, як і тварині, властиві інстинкти, життєві (первинні) потреби. Існують також і біологічно запрограмовані протосоціальні (досоціальні) схеми поведінки людини як специфічного біологічного виду. Усе це характеризує людину як біологічну істоту, визначає її біологічну природу. Але разом із цим вона відрізняється від будь-якої тварини, насамперед, такими рисами:

• створює власне навколишнє середовище (житло, одяг, знаряддя праці), а тварина не створює, лише використовує те, що є в наявності;
• змінює навколишній світ не тільки за мірою своєї утилітарної потреби, а й за законами пізнання цього світу, так само як і за законами моральності й краси; тварина ж може змінювати свій світ тільки за потребою свого виду;
• може діяти не тільки за потребою, а й згідно зі своєю волею та фантазією; дія тварини ж орієнтується винятково на задоволення фізичної потреби (голод, інстинкт продовження роду, групові, видові інстинкти тощо);
• здатна діяти універсально, тварина ж — лише стосовно конкретних обставин;
• свою життєдіяльність робить предметом (осмислено до неї ставиться, цілеспрямовано змінює, планує), тварина ж живе тотожно своїй життєдіяльності й не відрізняє її від себе.

Вищевказані відмінності людини від тварини характеризують її природу; вона, будучи біологічною, не полягає в одній лише природній життєдіяльності людини. Людина ніби виходить за межі своєї біологічної природи й здатна на такі дії, які не приносять їй жодної користі; їй властивий альтруїзм, вона розрізняє добро й зло, справедливість і несправедливість, здатна до самопожертви й до постановки таких питань, як «Хто я?», «Для чого я живу?», «Що я повинен робити?» та інших. Людина — не тільки природна, а й суспільна істота, що живе в особливому світі — у суспільстві, яке соціалізує людину. Вона народжується з набором біологічних рис, властивих їй як деякому біологічному виду. Людиною ж розумною стає під дією суспільства. Вона навчається мови, сприймає суспільні норми поведінки, переймається суспільно значущими цінностями, що регулюють суспільні відносини, виконує певні суспільні функції й грає специфічно соціальні ролі. Усі разом ці якості, як природжені, так і набуті в соціумі, характеризують біологічну й соціальну природу людини.

Список використаної літератури

1. Радугин А.А. Философия. Москва. Центр. 2001.
2. Замалеева А.Ф. Курс истории русской философии. – М.: Наука, 1995г. с. 31
3. Александров А. Д. Проблема науки и познания ученого – Л., 1988.
4. Асмус В.Ф. «Античная философия», Москва, «Высшая школа», 1999г.
5. Антология мировой философии в 4-х томах. М., 1972.
6. Климов А. Я. "Диалектика и практика познания" – М., 1991.
7. Маслобаева О. Философия для студентов экономических вузов. Краткий курс – М: 1998 г.
8. Мир философии: Книга для чтения. В 2-х частях. – М.: Политиздат, 1991.
9. Нарский И.С. Западноевропейская философия XVII века. Москва. Высшая школа. 1974.
10. Новиков А.И. История русской философии X – XX вв.1999 год
11. Основы философии. Ч. 2. Социальная философия: Учеб. пособие. – Изд-во Том. ун-та. Перм. отд-ние, 1991. – 276 с
12. Спиркин А.Г. Основы философии. Москва. Политиздат. 1988. Политиздат. 1990.
13. Становление человечества. Ж.Карбонье. М., Прогресс, 1986.
14. Фролов И.Т. Введение в философию, Москва, Издательство политической литературы, 1989г.