Філософія в системі культури

1. Етноментальні характеристики філософського знання

Людині притаманне прагнення до цілісного сприйняття світу. Як зазначав С.Н. Булгаков, вона не може відкласти задоволення цієї потреби до того часу, поки наука накопичить достатньо матеріалу. Людині необхідні відповіді на питання, що виходять за межі позитивного знання, які наука навіть не здатна поставити. Вона не може ігнорувати ці питання або вдавати, що їх не існує. Для розумної істоти важливіше за будь-яку спеціальну теорію з'ясувати, що являє собою світ у цілому, яка його першооснова, чи має він сенс і розумну мету, яка цінність людського життя та діянь, що таке добро і зло. Людина запитує не лише «як», але й «що», «чому» та «навіщо». На ці питання наука не дає відповідей — вони належать до царини філософського мислення.

Кожна окрема наука є фрагментом знання, а їх проста сукупність — лише сумою таких фрагментів. Філософія ж пропонує системне знання про світ як цілісність. Вона не механічно підсумовує наукові дані, а інтегрує їх у найзагальнішому вигляді, створюючи на цій основі систему знань про світ, про ставлення людини до нього, про розум, пізнання, моральність. Її завдання — осягнути не окрему сторону буття, а весь всесвіт у повноті його змісту, зрозуміти внутрішній зв'язок і єдність частин світу, а не визначати їх точні межі та зовнішні взаємодії.

Філософія охоплює вчення про загальні принципи буття (онтологію, або метафізику), про сутність і розвиток суспільства (соціальну філософію та філософію історії), про людину та її буття (філософську антропологію), теорію пізнання (гносеологію), а також проблеми творчості, етику, естетику, теорію культури та історію самої філософії. Історія філософії є невід'ємною частиною її предмета. Такий розподіл на розділи значною мірою умовний, адже всі вони тісно переплетені й утворюють єдине ціле. Предмет філософії — не окрема сторона сущого, а все суще в повноті його змісту, з розумінням внутрішнього зв'язку й єдності його частин.

Отже, основні зусилля філософської думки, починаючи від Сократа, спрямовані на пошук вищого начала та сенсу буття. Унікальність людського буття, ставлення до Бога, проблеми свідомості, душі, її смерті та безсмертя, питання пізнання, моралі, естетики, соціальна філософія, філософія історії та історія самої філософії — ось фундаментальні проблеми, що визначають предметне самовизначення філософської науки.

2. Проблема внутрішньої автономії особистості в античній філософії доби еллінізму

Антисфен, Діоген та їхні учні, як зазначав В. Соловйов, проголошували верховенство природи й розуму, єдність усього сущого та незначущість штучних історичних меж, обстоюючи космополітизм. Людина від природи має вищу гідність і призначення, що полягають у свободі від зовнішніх залежностей, оман і пристрастей — у непохитній мужності духу.

Звідси їхнє засудження влади, приватної власності, шлюбу та рабства, а також зневага до умовностей у поведінці, одязі та їжі. Їхня програма будувалася «від протилежного»: світ недосконалий, тому слід навчитися жити незалежно від нього; блага життя минущі — тому не варто до них прагнути. Моральна воля полягає у звільненні від бажань, а ідеал мудреця — у спрощенні та смиренності.

Діоген власним життям доводив можливість практичного втілення цього кредо.

Гедонізм (епікурейці). У повсякденній свідомості епікуреїзм часто зводять до насолоди будь-якою ціною, ігноруючи його розумність і моральність. Таке уявлення справедливе лише щодо вульгарних послідовників цієї школи.

Справді, основою епікурейського вчення є задоволення — принцип гедонізму, а щастя й блаженство — вищі цілі життя (принцип евдемонізму). Однак питання в тому, що саме вважати щастям і як його досягти. Епікур та його послідовники вбачали щасливе життя в розумності, моральності та справедливості, що дарують безтурботність духу й здоров'я тіла. Засобами досягнення такого життя вони вважали пізнання Всесвіту, його законів, а також людини й суспільства. Справжнім епікурейцям притаманні споглядальність, благочестя та шанування богів. Ані боги, ані суспільство не можуть дарувати людині щастя — воно в ній самій, у духовних насолодах і незалежності від суєтного.

У своїй афінській школі «Сад Епікура» засновник викладав не лише етику. Він створив цілісну систему, що включала фізику (онтологію), логіку (гносеологію) та етику з ученням про мораль і державу.

Ідеї Епікура не зникли з його смертю. Через століття в Стародавньому Римі їх по-своєму інтерпретував і пропагував поет і філософ Тит Лукрецій Кар.

Скептицизм. Відчуття непізнаваності світу, усвідомлення відносності навіть найстійкіших уявлень, соціальні потрясіння — усе це спричинило виникнення скептицизму. На його засновника Піррона значний вплив мала філософія Демокрита. Основний життєвий принцип Піррона — безтурботність (атараксія). Філософ прагне щастя, яке полягає в незворушності та відсутності страждань.

Оскільки сутність речей пізнати неможливо, ми не можемо стверджувати ні про прекрасне чи потворне, ні про справедливе чи несправедливе. Будь-якому твердженню можна з рівною силою протиставити протилежне. Звідси висновок: слід утримуватися від суджень. Це й веде до атараксії — єдино доступного філософу щастя.

Стоїцизм. Це вчення існувало понад шість століть, що свідчить про його затребуваність в античності. Найвідоміші пізні стоїки Риму (3-й етап), але засновником уважається Зенон Кітіонський (ІІІ ст. до н.е.). Другий етап (кінець ІІ — середина ІІ ст. до н.е.) представляють Посідоній і Панецій.

Стоїки вважали, що людина створена не для насолод. Життя сповнене страждань, і людина має бути до них готова. Мудрецю властиві помірність, мужність, розважливість і справедливість — основні чесноти перед лицем Долі.

Особливу увагу стоїки приділяли волі, з якої випливають усі чесноти. Їх слід дотримуватися, оскільки все у світі визначено пануючим принципом доцільності: доцільні як добро, так і зло. Покірність, витривалість і стійке перенесення негараздів — вищий прояв волі: якщо нічого змінити не можна, то гідність людини полягає в стійкості та непротивленні злу.

Важливою рисою стоїцизму, особливо пізнього, є визнання природної рівності всіх людей. Це означало заперечення станових привілеїв і оцінку особистості лише за її достоїнствами. Звідси думка, що філософський початок корениться в самій людині. Стоїки намагалися втілювати свої погляди на практиці: за Марка Аврелія покращилося становище жінок і рабів. Учення стоїків стало однією з основ раннього християнства, а їхні ідеї актуальні й сьогодні.

3. Натурфілософія Високого Відродження. Пізнє Відродження

Епоха Відродження — нове явище у світовій філософії. Це нова система цінностей, де на першому місці людина й природа, а релігія, хоч і не заперечується, відходить на другий план. Нові орієнтири вимагали звільнення розуму від схоластичних догм і переходу від логічних вправ до природничо-наукового пізнання світу й людини. Мислителі Ренесансу не заглиблюються в схоластичні тонкощі, а прагнуть пізнавати реальні явища природи, суспільства й людини.

Народжується гуманізм — прославлення людини, її культ. Людина розглядається як центр світу, вінець творіння й творець земного буття. На передній план виходять людські можливості, передусім пізнавальні, її гідність, сила, гармонія, зокрема тілесна. Людина заслуговує на насолоду життям — провідний принцип епохи. Цей час становлення капіталізму народжує титанів думки, почуття й справи — цільних, універсальних, масштабних особистостей.

Відродження проголосило нове народження античних ідей, передусім їхньої спрямованості до людини. Релігія не заперечувалася повністю, а відійшла на другий план. Деякі мислителі, критикуючи церкву за мирські пристрасті, закликали до відродження чистого первісного християнства.

Однак людина — істота недосконала, що визнавали й самі гуманісти. У середньовіччі перед нею стояв ідеал досконалості — Бог, до якого можна було прагнути. Ренесанс поставив на місце Бога людину, заклавши основи культу людинобога й започаткувавши обезбоження світу.

Філософія цього періоду — новий етап у розвитку світової думки. Вона спиралася на античність, але ввібрала й усе краще з середньовіччя. Уся культура Відродження підготувала інтенсивний розвиток філософії Нового часу.

На основі великих відкриттів і технічного прогресу в епоху Відродження розвивається натурфілософія (філософія природи), що вплинула на філософію й природознавство Нового часу. Вона часто мала пантеїстичний характер: не заперечуючи Бога, ототожнювала його з природою. Таку натурфілософію розвивали Бернардино Телезіо (1509–1588), засновник академії в Неаполі для дослідного вивчення природи, і кардинал Микола Кузанський (1401–1464).

4. Проблема раціонального та ірраціонального у філософії ХІХ–ХХ ст. (Шопенгауер, Ніцше, Бергсон)

Артур Шопенгауер — німецький філософ-ірраціоналіст, близький до романтизму й містики. Він заперечував розум як сферу усвідомленої діяльності, увівши в нього несвідомі, ірраціональні моменти. Несвідоме в нього — універсальна ірраціональна стихія, непідвладна раціональним методам. Інтелект, не усвідомлюючи цього, діє не за власним планом, а за вказівками волі, яка є єдиною енергетичною основою всіх воль і об'єктивного світу. Інтелект — лише знаряддя волі до життя, як пазурі звіра. Інтелект стомлюється, а воля невтомна. Реальна лише космічна воля, що проявляється в усіх подіях Всесвіту: світ — лише дзеркало цієї волі, що виступає як уявлення.

Світ, за Шопенгауером, безглуздий, а історія — це безглузда флуктуація вольових іскор, де воля пожирає саму себе, бо крім неї нічого немає. Прояви волі — бажання, мотиви, спонукання — значною мірою визначають характер дій та їхні результати. Однак Шопенгауер абсолютизував волю, перетворивши її зі складової духу на самодостатній початок, корінь усього сущого. Світ мислився як воля й уявлення. Волюнтаризм — основний принцип його філософії.

На противагу Канту Шопенгауер стверджував пізнаванність «речі в собі». Перший факт свідомості — уявлення. Пізнання буває інтуїтивним або абстрактним (рефлективним). Інтуїція — перший і найважливіший вид знання, на якому ґрунтується вся рефлексія. Істинне пізнання — це споглядання, вільне від практики та інтересів волі.

Етика Шопенгауера песимістична. Страждання неминуче властиве життю. Щастя має негативний характер — це лише звільнення від страждань, за якими слідують нові страждання чи нудьга. З визнання домінуючої ролі страждання випливає жаль як етичний принцип. Протиборчий стан — повна відсутність бажання, що веде до аскетизму.

Фрідріх Ніцше — німецький філософ, представник філософії життя, проповідник індивідуалізму, волюнтаризму й ірраціоналізму.

Ніцше не будував філософських систем. Світ — постійне становлення й безцільність, що виражається в ідеї «вічного повернення». Слідом за Шопенгауером він уважав волею рушійну силу становлення, порив, «волю до влади», до розширення свого Я. Ніцше переносив дарвінівську боротьбу за існування на людське суспільство. Центральне поняття — ідея життя. Він підкреслював тілесність і біологічний початок, а інтелект уважав лише вищим шаром, необхідним для збереження інстинктів. Кожна людина конструює світ, виходячи зі своїх особливостей: у кожного — своя індивідуальна міфологія.

Ніцше відкидає демократію й історичний прогрес, протиставляючи їм amor fati — любов до долі. Він відкидає ідеї рівності й справедливості як такі, що розкладають цілісність людської природи. Будучи прихильником соціальної ієрархії, він розвиває елітарну концепцію панування «вищої касти», яка має право втілювати щастя, красу й добро, панувати над більшістю, що нібито призначена бути «суспільною користю».

Образ «надлюдини» втілює його критику моралі. Мораль, за Ніцше, відіграє розкладницьку роль, припускаючи слухняність, терпіння, совісність, що розслаблюють волю. «Надлюдина» — це культ «сильної особистості», одержимої жагою влади. Критерії моралі довільні, а всі форми поведінки маскують «волю до влади».

Бергсон стверджував субстанцією життя як цілісність, відмінну від матерії й духу: життя спрямоване «вгору», а матерія — «вниз». Матерія, що ототожнюється з переривчастістю, простором і світом «твердих тіл», чинить опір життю. Сутність життя збагненна лише інтуїцією, яка розумілася як самозбагнення життя. Тому Бергсон не протиставляв об'єкт суб'єктові.

Бергсон закликав звернутися до життя свідомості, даної нам безпосередньо в самосвідомості. Воно показує, що найтонша тканина психічного життя — тривалість, тобто безперервна мінливість станів. Ідея тривалості — центральна категорія його філософії. Тривалість — атрибут часу, трактованого як «живий» час з особливою енергією спонтанного пориву.

У гносеології Бергсон протиставляє інтелект інтуїції: інтелект — знаряддя оперування матеріальними об'єктами, а інтуїція дає змогу схоплювати суть «живої цілісності» речей. Він трактував життя як метафізично-космічний процес, «життєвий порив», могутній потік творчого формування. З ослабленням напруги пориву життя в'яне й розпадається, перетворюючись на матерію — неживу масу. Людина — творча істота, через яку проходить шлях «життєвого пориву».

5. Джерела та національні особливості філософії України

Теоретичне осмислення української національної ідеї відбулося в ХІХ ст., але її джерела сягають часів формування українського народу, його менталітету й етнічної самосвідомості. Більшість дослідників пов'язує утвердження українського етносу з Київською Руссю [2, с. 32]. Проте є й інші думки. М. Юрій зазначає, що ще в переддержавний період слов'янські племена на теренах України, які стали фундаментом українського етносу, «…внутрішньо усвідомлювали етнічну спільність насамперед через єдину мову, яка відрізняла їх від народів, що їх оточували, … свої етнографічні особливості» [2, с. 38]. Автор посилається на «Повість временних літ», де зафіксовано, що племена, об'єднані назвою Русь, мали «словінську мову», а інші племена, що платили данину, — «свою мову». Різними були й побут, традиції, звичаї: «…Всі мають звичаї свої, і батьківські закони, і перекази, кожен норов свій» [3, с. 19–21]. Отже, крім племінної самосвідомості, існувало усвідомлення належності до «руського народу», «русичів». Етнічну самосвідомість слід розглядати як процес, ураховуючи різні етапи її становлення й форми вияву.

Громадянський гуманізм, центральною ідеєю якого було спільне благо, культивував «народну користь», служіння народові. Його представники — Ю. Дрогобич, С. Оріховський, Ю. Рогатинець та інші — усвідомлювали належність до нації «русинів» («рутенців», «роксолан») і сприяли розвиткові рідної культури. С. Оріховський заявляв: «…Я з племені скіфського, народності руської… Русь є моєю батьківщиною» [7, с. 198], а у зверненні до польського короля писав: «…Я українець (русин), пишаюся цим і про це говорю прямо» [8, с. 195].

Розробка української національної ідеї мала багатоаспектний характер: філософський, історичний, лінгвістичний, психологічний, етнографічний, культурологічний, політологічний. У контексті відношення «народ і мова» її поставив О. Потебня — мовознавець, представник філософії українського романтизму. Він обґрунтував роль національної мови в долі народу, її етноінтегративну функцію. Мова, згідно з його вченням, — головна ознака єдності народу, знаряддя національної свідомості; вона продукт «народного духа», у ній виражена національна специфіка народу, його світосприйняття. Убачаючи головну причину денаціоналізації в політичних умовах, учений уважав, що цей процес прискорюється з відривом поколінь від рідної мови. Він припускав, що двомовність перешкоджатиме збереженню національної ідентичності. О. Потебні належить думка, що «ідея національності» може слугувати прогресові, коли стверджує взаємоповагу й право народів на самостійне існування, або регресу, коли стверджує зверхність одного народу над іншим.

Теоретичне осмислення української національної ідеї в період преромантизму та романтизму мало просвітницький характер і відбувалося в контексті питання: «Хто ми є?» Українські інтелектуали підходили до відповіді по-різному, але змальованому образові України бракувало історіософського обґрунтування. Його дав М. Грушевський своєю історичною концепцією в праці «Хто такі українці й чого вони хочуть?» У дослідженні «Історія України – Руси» він довів самобутність, автохтонність і окремішність історичного розвитку української нації.

Найбільший внесок у розробку філософії української національної ідеї здійснив Іван Франко. Він провів глибоку філософську рефлексію над поняттям нації, чинниками націотворення й консолідації, обґрунтував роль національного ідеалу й завдання інтелігенції, місце національного фактора в суспільному житті. Нація, у тлумаченні І. Франка, — це «…суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя» [5, с. 404]. Перед інтелігенцією він ставив завдання «…витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю», тобто націю новітнього типу, здатну протистояти асиміляції та готову до опанування «…в якнайбільшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків» [5, с. 404]. Це завдання вона може виконати, вносячи національну ідеологію в маси, формуючи почуття національної єдності, щоб «…навчитися чути себе українцями» [5, с. 405]. І. Франко обґрунтував потребу класти в основу суспільно-політичного й культурного життя національний чинник: «…здорові органічні парості можуть у кожнім краю виростати тільки з виразного національного ґрунту» [6, с. 25]. Він уважав неприпустимим виходити «поза рами нації» в «ідеальних змаганнях» заради прогресу нації.

6. Філософія національного радикалізму в Україні (Д. Донцов, М. Міхновський)

Якщо слідувати вченню Платона про ідею як мисленнєвий образ предмета, то національну ідею можна визначити як ідеальний образ буття нації, спосіб її самовдосконалення. Національна ідея — це філософія національного життя, його теорія й практика, особлива форма світобачення крізь призму національних цінностей та ідеалів. Вона включає мету існування етнічної спільності (на різних рівнях — від емоційних до науково обґрунтованих), з'ясування її історичного призначення, систему ціннісних орієнтирів, стійких прагнень, визначення свого місця серед інших народів. У національній ідеї концентруються відповіді на питання: для чого живе нація? Як вона реалізує себе серед інших спільнот? Вона формує особливий погляд на світ крізь призму національних цінностей і цілей.

Українська національна ідея — теоретичний вираз самоусвідомлення українським народом своєї самобутності, самоцінності, права на самовизначення, самостійний розвиток і національну незалежність. Осмислення її сутності, зародження та функціонування становить зміст філософії української ідеї.

Якщо в період преромантизму (кінець ХVІІІ — початок ХІХ ст.) національна ідея осмислювалася на етнографічно-фольклорному рівні, у добу романтизму (друга половина ХІХ ст.) — на науково-просвітницькому, то в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. вона виступає на політично-державницькому рівні у формі національно-політичних вимог і програм, головним змістом яких є політично-етатичне самовизначення української нації. Цей етап підготувало покоління І. Франка та «Молодої України», а репрезентують його ідеологи національного радикалізму М. Міхновський, Дм. Донцов та інші, які трансформували національну ідею у вимогу «самостійної України» (під такою назвою у 1900 р. у Львові вийшла праця М. Міхновського, що стала програмою Революційної Української Партії), реалізовану в утворенні Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки та їхньою Злукою актом від 22 січня 1919 року. Поразка української національної революції 1917–1921 років та подальші історичні колізії України у складі СРСР не заглушили національну ідею. Як вияв самоцінності українського народу, його окремішності й права на вільне національно-політичне життя, вона була ідейним підґрунтям «розстріляного відродження» 20–30-х років ХХ ст., діяльності УВО – ОУН, визвольної боротьби 40–50-х років ХХ ст., самопожертви В. Стуса та дисидентів-«шістдесятників». У нинішній незалежній Україні національна ідея стала одним із державотворчих чинників, засобом консолідації української нації, національного відродження, побудови цивілізованого суспільства.

7. Людинотворчі можливості практики

Говорячи про життєтворчу специфіку людського способу буття, ми маємо на увазі, що вона не обмежується лише сферою свідомості. Подвоєння світу на наявний та уявний, бажаний, такий, що відповідає людським прагненням, відбувається також у реальній предметно-матеріальній діяльності людей, мета якої — привести навколишній світ у відповідність до людських потреб. Завдяки перетворюючому впливові людини на світ виникає так звана друга природа, культура: предметний світ олюдненої природи.

Серед розмаїття усвідомлюваних людських дій, що впливають на довкілля, можна виокремити особливу групу предметних дій, суб'єкт яких реально, а не в уяві перетворює середовище: змінює структуру або форму предметів, матеріальні аспекти міжлюдських відносин, творить нові речі чи суспільні інститути. Людина змінює фізичну будову природи або об'єктивовані форми колективного життя, економічні та політичні структури. Саме такі свідомі цілеспрямовані дії з предметною, матеріальною специфікою репрезентують власне практику на відміну від діяльності загалом, яка охоплює всі способи освоєння світу людиною.

Слід зазначити, що поняття діяльності спочатку інтенсивно розвивалося не в тих філософських ученнях, які тяжіли до матеріалізму. Ці вчення, надмірно протиставляючи матерію та свідомість, акцентували на первинності матеріального та вторинності ідеального, залишаючи поза увагою, що багато чого в людському світі не вкладається в таку жорстку дихотомію.

Можливості саморозвитку людини тісно пов'язані з універсалізуючою здатністю практики. Разом з історичним становленням людини (процесом антропосоціогенезу) з'являється нова форма об'єктивного процесу, яка вбирає в себе всю природну передісторію людини. Завдяки цій формі людина здатна організовувати весь навколишній світ у предметну сферу власного саморозвитку (згадаймо концепцію людиномірності світу М. Шелера). Саме в цьому полягає універсальність практики як здатності освоювати всю природу. Будь-яка долюдська жива істота активна лише стосовно тих властивостей світу, які адекватні її біологічно-видовим потребам. Людина ж підіймається над своїми безпосередніми видовими потребами, вона здатна діяти «за мірками всякого виду» (Маркс), тобто й за мірками істини, краси, добра.

Універсалізуюча здатність практики (ширше — людського світовідношення) невіддільна від суспільної специфіки людини. Кожна окрема людина немовби уособлює людство. Кожна людська дія виноситься в «стихію всезагальності» (Гегель). Відповідно кожна дія, всякий окремий вчинок містять націленість на реальне узагальнення суб'єктом діяльності навколишньої дійсності. Таке узагальнення виявляється в предметах, з якими взаємодіє людина. Наприклад, корисна властивість певного предмета може переноситися на інший матеріал: форма посудини, відкрита спочатку в дереві, переноситься на посудини з глини, скла, втілюючись, зрештою, у синтетичному матеріалі, створеному саме для того, щоб бути носієм даної властивості.

8. Політична сфера життя суспільства

Політичне життя суспільства регулюється його політичною системою. Її виникнення пов'язане з поділом суспільства на класи та з виникненням держави.

Політична система — це складна, взаємозалежна, розгалужена сукупність різних політичних інститутів, соціально-політичних спільнот, форм взаємодій та взаємовідносин між ними, у яких реалізується політична влада. Водночас це стійка форма людських відносин, за допомогою якої приймаються й запроваджуються в життя владні рішення для даного суспільства й поширюються на всіх його членів. Вона взаємодіє з іншими підсистемами: економічною, соціальною, духовною, правовою тощо. Політична система тісно пов'язана з особливою формою діяльності людей — політикою.

Політика — це напрямок і засоби діяльності соціальних груп у відстоюванні своїх інтересів і задоволенні своїх потреб з допомогою різних засобів. Політика втілюється в життя суспільства засобами влади. Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною в політичній владі є влада державна, специфіка якої полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється соціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також на втілення їх у життя та застосування в разі необхідності засобів примусу.

Політична система являє собою соціально-політичний механізм, який регулює основні суспільні інтереси і має свої особливості: вона володіє монополією на здійснення влади в масштабах усього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку загалом і економічну, соціальну, культурну та зовнішню політику зокрема; визначає і представляє інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на державному рівні; забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами; сприяє стабілізації або дестабілізації суспільного життя; формує правову систему і функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля; має спеціальний прошарок людей, які професійно зайняті в сфері управління.

Політична система має свою структуру, основними компонентами якої є: політичні інститути й політичні організації, політичні відносини між класами, між державою і особою стосовно влади, політичні і правові норми, засоби масової інформації, політична свідомість, політична культура.

9. Проблема людини в історії філософської думки

Перші відомості про людину виникають задовго до самої філософії. На початкових етапах історії людям властиві міфологічні й релігійні форми самосвідомості. У переказах, сказаннях, міфах розкривається розуміння природи, призначення й змісту людини та її буття. Кристалізація філософського розуміння людини відбувається саме на базі закладених у них уявлень, ідей, образів і понять і в діалозі між філософією, що формується, і міфологією. Саме в такий спосіб і виникають перші вчення про людину в державах Древнього Сходу.

Давньоіндійська філософія людини представлена насамперед у пам'ятнику давньоіндійської літератури — Ведах, у яких виражений одночасно міфологічний, релігійний і філософський світогляд. Підвищений інтерес до людини спостерігається в текстах, що примикають до Вед, — Упанішадах. У них розкриваються проблеми моральності людини, а також шляхи й способи звільнення її від миру об'єктів і страстей. Людина вважається тим досконалішою, чим більше вона досягає успіху в справі такого звільнення. Останнє, у свою чергу, здійснюється за допомогою розчинення індивідуальної душі (атмана) у світовій душі, в універсальному принципі миру (брахмані). Упанішади сповнені таких питань, як: «звідки ми відбулися?», «де ми живемо?», «куди ми рухаємося?» і т.д.

Антична Греція поклала початок західноєвропейській філософській традиції взагалі й філософській антропології зокрема. У давньогрецькій філософії спочатку людини не існує самої по собі, а лише в системі певних відносин, сприйманих як абсолютний порядок і космос. З усім своїм природним і соціальним середовищем, сусідами й полісом, неживими й одушевленими предметами, тваринами й богами вона живе в єдиному, нероздільному світі. Навіть боги, що також перебувають усередині космосу, є для людей реальними діючими особами. Саме поняття космосу має тут людський зміст, разом з тим людина мислиться як частина космосу, як мікрокосм, що є відбиттям макрокосмосу, який розуміється як живий організм.

На закінчення відзначимо, що давньогрецька філософська антропологія, як і старосхідна, несе на собі печатку міфології й релігії й розвивається в безпосередньому діалозі з ними. Але філософія людини в Древній Греції є більш різнорідною за своїми школами, напрямками й позиціями. Одне з основних відмінностей її від східної філософії полягає також у тому, що людина тут більшою мірою відкрита світу й займає більш активну позицію стосовно суспільства та його зміни. А типовим способом мислення й психіки є екстравертивна орієнтація індивіда, пов'язана з прагненням до його об'єктивізації. Крім того, у філософському антропологізмі тут більш, ніж у східній філософії, виявляється принцип раціоналізму.

Так само як старосхідна філософія людини вплинула на весь наступний її розвиток у рамках східної традиції, давньогрецька філософська антропологія є початком і джерелом західноєвропейської традиції у філософії людини.

У середні століття людина розглядається насамперед як частина світового порядку, установленого Богом. А уявлення про неї саму, як воно виражене в християнстві, зводиться до того, що людина є «образ і подоба Бога». Але, відповідно до даної точки зору, у реальності ця людина внутрішньо роздвоєна внаслідок гріхопадіння, тому вона розглядається як єдність божественної й людської природи, що знаходить своє вираження в особистості Христа. Оскільки кожен споконвічно має божественну природу, він має можливість внутрішньо прилучитися до божественної «благодаті» і тим самим зробитися «надлюдиною». У цьому сенсі концепція надлюдини часто розвивається й у російській релігійній філософії.

Філософська антропологія Нового часу формується під впливом капіталістичних відносин, що зароджуються, наукового знання й нової культури, що одержала назву гуманізм. Якщо релігійна філософія середньовіччя вирішувала проблему людини в містичному плані, то філософія епохи Відродження (Ренесансу) ставить людину на земну основу й на цьому ґрунті намагається вирішити її проблеми. На противагу вченню про споконвічну гріховність людини, вона стверджує природне прагнення її до добра, щастя й гармонії. Їй органічно властиві гуманізм і антропоцентризм. У філософії цього періоду Бог не заперечується повністю. Але незважаючи на пантеїзм, філософи роблять своїм прапором не його, а людину. Уся філософія виявляється перейнятою пафосом гуманізму, автономії людини, вірою в її безмежні можливості.

На закінчення теми слід зазначити, що були розглянуті, звичайно, далеко не всі напрямки й школи філософської антропології. Але ціль полягала в тому, щоб показати характер і основні напрямки історичного розвитку філософії людини, результати якого підготували проблематику сучасної філософської антропології.

Список використаної літератури

1. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник/ Юрій Білодід. -К.: Кондор, 2006. -355 с.
2. Борисенко В. Зародження української національної ідеї // Київська старовина. – 1996. - № 1 – 2.
3. Воронкова В. Філософія: Навчальний посібник/ Валентина Воронкова. -Київ: ВД "Професіонал, 2004. -460 с.
4. Горський В.С. Історія української філософії. – К., 1996.
5. Касьян В. Філософія: Відповіді на питання екзаменаційних білетів: Навчальний посібник/ Володимир Касьян. -К.: Вікар, 2003. -374 с.
6. Кириленко В. Українська філософія національного радикалізму ХХ століття: історичне становлення та змістовне формування: Дис. канд. філол. наук: 09.00.05 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 1997. – 148 с.
7. Сморж Л. Філософія: Навчальний посібник/ Леонід Сморж. -К.: Кондор, 2004. -414 с.
8. Філософія : Підручник для студентів вищих закладів освіти/ Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін. -2-е вид., стереотип. -К.: Либідь, 2002. -405 с.