Філософія та релігія

Вступ

Філософія та релігія є різними формами духовної діяльності, що мають відмінні завдання та сутність. Релігія — це життя у спілкуванні з Богом, спрямоване на задоволення особистої потреби людської душі в порятунку, пошуку міцності, спокою та радості. Філософія ж є незалежним від особистих інтересів вищим, завершальним осягненням буття через розсуд його абсолютної першооснови. Попри різнорідність, ці форми духовного життя збігаються в тому, що обидві реалізуються через спрямованість свідомості на Бога, через живий, досвідчений розсуд Бога. Абстрактно можна уявити й протилежне — розбіжність шляхів виконання обох завдань. Наприклад, у буддизмі, де особистий порятунок шукають не через спілкування з Богом, а розум намагається осягнути світ не з його абсолютної першооснови, між релігією та філософією немає нічого спільного; вони не суперечать, а просто не стикаються, як музика та хімічний аналіз. Однак такі розбіжні шляхи є мнимими для обох сфер, бо справжнє виконання їхніх завдань можливе лише на шляхах, що ведуть до Бога. Для релігії це твердження очевидне, а для філософії воно потребує доказу, який не вичерпується загальними міркуваннями.

1. Сутність релігійної філософії

Філософія релігії в широкому розумінні існує стільки ж, скільки й філософія загалом. Вона може використовувати різні філософські концепції: натуралізм, матеріалізм, екзистенціалізм, феноменологію, прагматизм, позитивізм, лінгвістичну філософію, психоаналіз тощо.

У вузькому розумінні філософія релігії — це автономне філософське міркування про Бога та релігію (Платон, Фома Аквінський, Б. Спіноза, І. Кант, Г. Гегель та ін.). Це зближує її з історією філософії.

Філософія релігії є базовим розділом релігієзнавства. Упродовж свого розвитку філософія завжди робила релігію предметом розгляду, хоча ступінь розробки цієї проблеми був різним у різних мислителів. Виокремлення філософії релігії як спеціальної предметної області відбулося в XVIII–XIX ст. завдяки працям Д. Юма (1711–1776), П.А. Гольбаха (1723–1789), І. Канта (1724–1804), Ф. Шлейермахера (1768–1834), І.Г. Фіхте (1762–1814), Ф.В.Й. Шеллінга (1775–1854), Г.В.Ф. Гегеля (1770–1831), Л.А. Фейєрбаха (1804–1872), К. Маркса (1818–1883), Ф. Енгельса (1820–1895), Е. Гартмана (1842–1906), К.П. Тіле (1830–1902), С. К'єркегора (1813–1855), В.С. Соловйова (1853–1900) та інших.

У XX ст. проблеми релігії розробляли видатні представники різних філософських напрямків. Зміст філософії релігії утворюють філософські поняття та концепції цього об'єкта, які інтерпретують релігію під кутом зору певного принципу: натуралізму, матеріалізму, екзистенціалізму, прагматизму, позитивізму, аналітичної філософії, філософської антропології, персоналізму, неотомізму тощо. Від філософії релігії слід відрізняти релігійну філософію, яку утворює сукупність уявлень, понять та ідей про Бога і світ (онтологія, метафізика), про людину (антропологія), про суспільство (соціологія, історіософія), про пізнання (гносеологія, епістемологія), про цінності (аксіологія), що виходять із принципів релігійного світогляду. Релігійна філософія також розглядає релігію, але на основі власного вирішення онтологічних, антропологічних та інших проблем.

Найважливішими проблемними областями філософії релігії є: 1) визначення статусу філософії релігії в системі релігієзнавчих знань, специфіки філософського осмислення релігії, методів осягнення об'єкта (метапроблеми); 2) вивчення сутності релігії, розробка її філософського поняття, принципів підходу до визначення; 3) дослідження онтологічних і гносеологічних основ та передумов релігії; 4) аналіз особливостей релігійного світогляду, онтології, гносеології, мислення й мови; 5) розкриття змісту теїстичних вчень про Бога, обґрунтувань його буття, співвіднесення з іншими субстанціальними парадигмами; 6) виявлення специфіки та змісту релігійної філософії [14, c. 294–296].

Дослідник Ю.А. Кимелев виокремлює дві основні форми філософії релігії:

1. Філософське релігієзнавство, головне завдання якого — філософське осмислення феномена релігії, релігійного відношення людини до дійсності, передусім до божественної реальності, проблем гносеології та релігійної мови (суб'єктивна сторона релігійного життя).

2. Філософська теологія, головне завдання якої — філософсько-релігійні концепції буття віруючого та волі, проблеми необхідності й випадковості, сутності й існування, атрибутів Бога (онтологічна сторона). Інші назви: "природна теологія", "релігійна філософія", "релігійна метафізика", "християнська філософія", "християнська метафізика", "раціональна теологія". Однак ці назви мають недоліки, тому переважніше вживати поняття "філософська теологія".

Деякі релігієзнавці вважають "філософську теологію" спірною формою філософії релігії. Чи може теолог бути філософом? Швидше за все, так. Багато філософів починали як теологи й були авторами як богословських, так і філософських творів. На ранніх етапах історії філософські, релігійні та міфологічні погляди перепліталися (наприклад, у Фалеса Мілетського). Специфіка міфологічних уявлень давніх греків зумовила розвиток давньогрецької філософії саме в тому вигляді, у якому вона представлена в роботах Платона та пізніших філософів. У середні віки теологічні побудови часто набували філософської форми ("філософія — служниця богослов'я"). Переплетення філософії та богослов'я спостерігається й у сучасних дослідників, наприклад, у представника екзистенціалізму, протестантського теолога Р. Бультмана.

Філософія релігії вивчається лише у світських вищих навчальних закладах [17, c. 326–328].

За останні півтора сторіччя у філософії релігії відбулися суттєві зміни. Вона стала самостійною філософською дисципліною, у якій можна виокремити такі основні тенденції:

• прагнення розкрити та описати сутність релігії в контексті загальної філософської картини світу;
• прагнення дати філософську критику або, навпаки, філософське обґрунтування тієї чи іншої релігійної позиції;
• прагнення до логічного аналізу релігійної мови.

Елементи філософії релігії часто включені в теологічні побудови. Прикладом є використання ідей філософського екзистенціалізму протестантським теологом Р. Бультманом. Класичний приклад — середньовічна формула схоластів "філософія — служниця богослов'я" та використання ідей Аристотеля Фомою Аквінським.

Усі три тенденції перебувають у нерозривній єдності. Другу зазвичай пов'язують з ідеєю розробки "природної теології" — знання про Бога, досягнутого розумом та інтуїцією незалежно від божественного одкровення. Метафізичні системи іноді функціонують як аналоги природної теології, стаючи інтелектуальною опорою релігійних уявлень, заснованих на одкровенні. Філософія релігії займається не стільки описом конкретних релігій, скільки проблемою істинності їхніх постулатів. Тому вона може перетворюватися на придаток теології або ставати на службу войовничого атеїзму. У цьому сенсі філософія не входить до дисциплін, що займаються дескриптивним вивченням релігії. Однак часто важко розділити дескриптивні проблеми та проблему істинності релігійного змісту. "Проекційна теорія походження релігії" Фейєрбаха, наприклад, мала метафізичне обрамлення, але містила й емпіричні ідеї про сутність релігії.

Вплив західної філософії на вивчення релігії був величезним. Східна думка також вплинула на сучасне релігієзнавство. Варто згадати неоадвайтистську філософію (нову версію Адвайти — індуського вчення про єдність), якої дотримувалися Свамі Вівекананда, що познайомив Захід з індійською релігією та культурою, і С. Радхакришнан. Обидва прагнули виявити внутрішню єдність великих релігій світу.

Американський філософ У. Хокінг намагався вирішити це завдання через створення "всесвітньої релігії", яка, на його думку, могла б виникнути в результаті взаємодії великих релігійних традицій. Подібні ідеї стимулювали інтерес до проблеми критеріїв істинності релігій.

Отже, за останні два сторіччя різні філософські напрямки вплинули на релігієзнавство. Хоча філософія релігії є скоріше нормативною, ніж дескриптивною дисципліною, вона є невід'ємною частиною комплексу наук про релігію та необхідним доповненням дескриптивних досліджень. Особливо велика її роль у вирішенні методологічних проблем релігієзнавства [8, c. 236–239].

2. Зв'язок між філософією та релігією

Говорячи про зв'язок східної філософії та релігії, можна стверджувати, що межі між ними практично відсутні. Вони взаємозалежні та майже єдині.

Щодо західної філософії та релігії, слід звернути увагу на релігійну філософію, для якої, як і для екзистенціальної філософії, головною проблемою є людське буття. Релігія, яка за тривалий період існування накопичила багато способів осмислення природних і соціальних явищ, є одним із фундаментальних джерел цінностей та орієнтирів для людини. Способи релігійного осмислення дійсності відрізняються від наукових методів і мають свою специфіку. Найпоширеніші серед них — "ілюзія позатілесності" та "містичне прозріння". Перший спосіб — це спроба умоглядно вийти зі свого індивідуального тіла, звільнитися від тілесності та побачити світ ніби збоку, відкриваючи причетність особистого буття до смислу всесвітньої цілісності. Другий — заглиблення у власне "Я", подолання межі із зовнішнім світом, злиття з потоком світових подій. Осмислення цих методів потребує спеціальної підготовки та відповідних умов. Проте помилково вважати релігію цілком самостійною у формуванні життєво важливих цінностей. Жодна форма суспільної свідомості не існує ізольовано. Релігія заповнює дефіцит інформації про смисл космосу, життя людини та суспільства. Ці ж питання є предметом дослідження й інших форм суспільної свідомості, зокрема філософії.

У теоретичному плані релігійні ідеї та принципи пояснює теологія — система обґрунтування та захисту релігійних вчень про Бога, його якості та властивості, а також комплекс доведень істинності догматики та релігійної моралі. Теологія як форма вираження релігійної свідомості має специфічні риси, що відрізняють її від філософії. Проблема співвідношення філософії та теології виникла в перші століття християнства й не втратила актуальності донині. Відмінність філософії від теології, на думку релігійних філософів, полягає в тому, що філософія не здатна осягнути істини одкровення, недосяжні для людського розуму. Тому всі релігійно-філософські течії вбачають своє завдання в доведенні необхідності, корисності та загальної значущості релігії для людини. Головне питання релігійної філософії — питання про ставлення Бога до створеного ним світу та до людини, а також ставлення людини до Бога. Релігійна філософія дає власне вирішення онтологічних, гносеологічних, космологічних, соціальних та інших проблем. В основі релігійно-філософської онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Для релігійно-філософської гносеології характерне роздвоєння об'єктів на природні та надприродні. Основою пізнання вважається одкровення, зафіксоване в системі догматів. Завдання філософії та науки — допомогти людині наблизитися до одкровення для укріплення віри.

У релігійній філософії яскраво виражене теологічне вирішення соціальних проблем. Система суспільних відносин тлумачиться з позицій провіденціалізму (теологічної концепції історії як промислу Божого) та зводиться до божественної доцільності. Релігійна філософія представлена різними течіями, що мають спільні риси. Проте різні церкви кладуть в основу своїх вчень різні філософські ідеї. Католицька філософія — це сукупність філософських течій у католицизмі: неотомізм, тейярдизм, неоавгустиніанство, "теологія звільнення" та інші. Найавторитетнішою течією є неотомізм — офіційна філософська доктрина Ватікану [5, c. 361–363].

Провідні представники цього напрямку: Е. Жільсон (1884–1978), Ж. Марітен (1882–1973) — у Франції; Е. Корет (нар. 1919) — в Австрії; Ю.М. Бохенський (нар. 1902) — у Швейцарії; К. Ранер (1904–1984) — у Німеччині; Ф. Ван-Стенберген (нар. 1904) — у Бельгії; К. Войтила (нар. 1920) — у Польщі (нинішній Папа Римський Іоанн-Павло II) та ін. Неотомізм базується на вченні Фоми Аквінського, центральним принципом якого є гармонія віри та розуму. Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності, намагаючись довести, що їхній доктрині притаманні універсальні можливості піднестися над полярністю матеріалізму та ідеалізму, сцієнтизму та антисцієнтизму. Е. Жільсон розмірковує: "Мати віру — це значить прийняти дещо, тому що воно явлене Богом. А тепер — що означає наука. Це значить приймати дещо, що сприймається як істинне в світлі природного розуму. Всім, хто займається відносинами Розуму та одкровення, ні в якому разі не слід випускати з уваги істотну різницю між цими двома типами прийняття істини. Я знаю завдяки розуму, що дещо істинне, тому що я бачу, що воно істинне, але я вірю, що дещо істинне, тому що Бог сказав, що воно істинне. В цих двох випадках причини мого прийняття істини різні, і, отже, науку та віру слід розглядати як два зовсім різних типи прийняття істини". Отже, неотомісти розрізняють два джерела пізнання — природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог відкрив людині через слово, і те, що вимовлене Богом, є істинним). Філософське вчення неотомізму втілене в системі дисциплін: метафізики, гносеології, натурфілософії. Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка розглядає співвідношення Бога і створеного ним буття. Загальна метафізика поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію (філософське вчення про Бога); прикладна метафізика — це філософське вчення про світ та людину. Онтологічне вчення неотомізму має вихід у сферу теорії цінностей, слугує обґрунтуванню гносеологічної, антропологічної, етичної, соціокультурної проблематики. Представники неотомізму демонструють прихильність до креаціоністського світорозуміння, стверджуючи, що основу всього існуючого становить тотальність чистого божественного буття, яке породжує багатоманітність творіння. Божественне буття фіксується лише трансценденталіями: "єдність", "істина", "благо", "краса". Ж. Марітен визначав одну з трансценденталій так: взяте в повному обсязі, Благо належить до трансценденталій. Благо трансцендентальне, як і Буття, і рівне Буттю за екстенсивністю. Все, що існує, — Благо, оскільки воно є Буттям. Тому що Благо, або Бажане, є повнотою буття. Бог, за основними положеннями метафізики неотомізму, є тотожністю сутності та існування. По-перше, він створив світ, отже, світ є проявом його сил і можливостей. По-друге, людина створена "за образом і подобою Бога", їй притаманні розум і вільна воля. По-третє, Бог не лише створив світ, а й постійно керує ним. Отже, між Богом і світом існують зв'язки, що характеризуються як подібність, аналогія. На цьому побудована неотомістська доктрина "аналогії буття", яка є фундаментом традиційних доведень буття Бога. Неотомісти вважають, що Бог, створивши світ із нічого, наповнює його власною екзистенціальною повнотою та будує за певним суттєвим зразком. Екзистенціальна інтерпретація зв'язку божественного буття та царства творіння відіграє роль засобу оновлення креаціоністських уявлень. З позицій неотомізму, важливими щаблями ієрархії творіння є: першоматерія, неорганічна природа, світ рослин і тварин, людина, царство "чистих духів", ангелів [2, c. 188–191].

Останнім часом традиційна релігійна філософія переживає кризу, викликану труднощами усвідомлення сучасною людиною богословських догматів, сформульованих понад тисячу років тому за інших соціальних та духовних умов. Розвиток науки та філософії створює нові умови для розвитку теології.

Підсумовуючи, виокремимо основні орієнтації сучасної релігійної філософії:

1. поворот від геоцентризму до антропоцентризму, визнання абсолютної цінності людини;
2. спроба скоригувати релігійну філософію та науку;
3. опора теорії пізнання на герменевтику, структуралізм та інші течії;
4. визнання важливості збереження гуманістичної орієнтації культури;
5. увага до проблем суспільного розвитку;
6. екуменістичне зближення релігій як засіб пом'якшення трагічних суперечностей сучасності.

Сучасна епоха породжує в теологів та релігійних філософів прагнення оновити традиційні ідеї, тому вони все активніше залучають до своїх філософських інтересів проблеми суспільства, людини, науки, культури, цивілізації [9, c. 341].

Висновки

Релігія є пізнішою та зрілішою формою світогляду людства, а тому й більш дослідженою. У релігійній свідомості чітко розділяються суб'єкт та об'єкт, долається характерна для міфу неподільність людини й природи, закладаються основи проблематики, специфічної для філософії. У релігії ідея відділяється від матерії та протиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний і тілесний, земний і небесний, природний і надприродний, причому земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі (а в пізніх міфах і боги) живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо). У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, тому в об'єкти надприродного світу треба вірити. Віра й виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що практично веде до обґрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих. Зв'язок із Богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм наявності релігійного світогляду та належності до певної конфесії.

Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. Віра в Бога та надприродний світ викликає своєрідний ентузіазм — життєву енергію, яка надає розумінню світу життєвого характеру. Релігію творить народ, він є і суб'єктом, і об'єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві. У релігії поряд зі світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яку обґрунтовують теологи. Особливість і привабливість релігійного світогляду полягає в тому, що ідея пройнята екзальтованим почуттям, вона переживається та підживлює віру.

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович Горлач (заг. ред.). — 2. вид., перероб. та доп. — Х.: Консум, 2000. — 672 с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид., перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2001. — 221 с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг. ред.), Микола Іванович Горлач (заг. ред.). — 3. вид., перероб. та доп. — Х.: Прапор, 2004. — 735 с.
4. Білодід Ю. Філософія: Український світоглядний акцент: Навчальний посібник / Юрій Білодід. — К.: Кондор, 2006. — 355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К.: Либідь, 2002. — 408 с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К.: Знання, 2000. — 724 с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315 с.
8. Воронкова В. Філософія: Навчальний посібник / Валентина Воронкова; М-во освіти і науки України. — Київ: ВД "Професіонал", 2004. — 460 с.
9. Губерський Л. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищих навч. закл. / І.Ф. Надольний (ред.). — 5. вид., стер. — К.: Вікар, 2005. — 516 с.
10. Ільїн В. Філософія: Підручник. В 2-х ч. / Володимир Васильович Ільїн. — К.: Альтерпрес. — 2002. — Ч. 1: Історія розвитку філософської думки / Авт. передм. А.А. Мазаракі. — 2002. — 463 с.
11. Кирильчук В.Т. Філософія: Навчально-метод. посібник / В.Т. Кирильчук, О.О. Решетов, З.В. Стежко; М-во освіти і науки України; КДТУ. — Кіровоград: КДТУ, 2000. — 110 с.
12. Кремень В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. — К.: Книга, 2005. — 525 с.
13. Петрушенко В. Філософія: Навчальний посібник для вузів / Віктор Петрушенко. — 4-те вид., перероб. і доп. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 503 с.
14. Сморж Л. Філософія: Навчальний посібник / Леонід Сморж. — К.: Кондор, 2004. — 414 с.
15. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти / Ігор Бичко, Іван Бойченко, Віталій Табачковський та ін. — 2-е вид., стереотип. — К.: Либідь, 2002. — 405 с.
16. Філософія: Курс лекцій. Навч. посіб. для студ. вищ. закл. освіти / Віктор Петрушенко. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 444 с.
17. Философия и религия // София. Проблемы духовной культуры и религиозной философии. Берлин, 1923. Т. 1. С. 5–20. Печатается по изданию: На переломе. Философия и мировоззрение. Философские дискуссии 20-х годов. М., 1990. С. 324–332.