Курсова робота

Філософія сенсу буття людини в поезіяї Б.Олійника

Борис Олійник — один із найвидатніших поетів, чия лірика присвячена вшануванню материнства та філософському осмисленню людської долі. В матеріалі розглянуто ключові теми творчості митця через призму вічних цінностей: любові, совісті та служіння народу. Пропонуються методичні рекомендації та конспекти уроків для вчителів гуманітарних класів щодо роботи з лірикою «Пісня про матір». Цей ресурс допоможе школярам краще зрозуміти глибинний філософський зміст української поезії другої половини XX століття.

Опубліковано 6 вересня 2026 р.Українська мова та література

Українська мова та література Курсова робота Коледж

Вступна частина.

Розділ 1. Філософське осмислення проблеми буття у творчості Б.Олійника.

1.1. Стан наукової розробки теми.

1.2. Інтелектуальна глибина філософського підходу до вічних людських питань у поезіях "Стою на землі", "Хлібові", "Говорили-балакали дві верби за селом".

1.3. Образ матері як утілення високих моральних цінностей. Краса й щирість материнської любові у збірці "Сива ластівка" та лірико-філософському циклі "Сиве сонце має".

1.4. Прославлення значущості творчої діяльності.

Розділ 2. Методичні підходи до вивчення лірики Бориса Олійника в загальноосвітній школі.

2.1. Специфіка опрацювання ліричних творів на уроках.

2.2. Опрацювання поезії Б.Олійника в гуманітарних класах (календарне планування, розподіл годин).

2.3. Вивчення поезії в 11 класі (конспект уроку відповідно до нової навчальної програми).

Підсумки.

Перелік використаної літератури.

Вступ

Коли постать митця й академіка набуває культового статусу, це свідчить про високий рівень розвитку суспільства та його усталені ціннісні орієнтири. Якщо ж академік і митець упродовж тривалого часу перебуває в культовій ролі, це засвідчує надзвичайну вагу й обдарованість цієї особистості. А коли ім’я митця-академіка в національній та суспільній свідомості огортається культовим ореолом, це є переконливим доказом великого майбутнього для такого суспільства й нації. Усі ці риси повною мірою притаманні творчій діяльності Бориса Олійника — поета, академіка, критика, журналіста, публіциста, есеїста, громадського діяча, політолога й політика. Він увійшов у духовний простір України на межі 50–60-х років ХХ століття, а вже з кінця 70-х — початку 80-х років для багатьох представників інтелектуально-творчої еліти став знаковою фігурою.

Борис Ілліч Олійник, чия мистецька та політична діяльність, безсумнівно, має міжнародний резонанс, став одним із духовних провідників України другої половини ХХ століття. У його свідомості, літературній творчості та публіцистиці втілився драматизм морально-філософських і культурно-політичних трансформацій цієї доби.

Борис Олійник належить до тих поетів, яким пощастило бути видаваними за життя — активно, охоче й майже щороку. Після дебютної збірки невдовзі з’явилася наступна — «Двадцятий вал» (1964), а далі розгорнувся справжній «поетичний серіал» (якщо оцінювати доробок поета крізь призму сучасних реалій). Серед його книжок вирізняються «Вибір» (1965), «Поезії» (1966), «Коло» (1968), «Відлуння» (1970), «На лінії тиші» (1972), «Рух» (1973), «Ми знаєм, для чого жить!» (1974), «Гора» (1975), «Істина» (1976), «Заклинання вогню» (1978), «Сива ластівка» (1979), «У дзеркалі слова» та «Доля» (обидві — 1981), «Поеми» (1983), «Міра» (1984). 1985 року вийшли «Вибрані твори» у двох томах, на межі гострополемічних 80–90-х років з’явилася не менш полемічна збірка віршів і поем «Поворотний круг» (1989), а на початку ХХІ століття — збірка «Стою на землі» (2003).

Як аналітик літературного процесу Борис Олійник опублікував книжку «Планета поезія» (1983), до якої увійшли його літературно-критичні статті різних років. У 70-ті роки, ставши офіційно визнаним поетом, митець отримав Державну премію СРСР та Державну премію УРСР ім. Т.Г. Шевченка. Його твори перекладалися багатьма мовами й виходили окремими виданнями: «Стою на земле» (1973), «Стихи» (1977), «Золотые ворота» (1982), «В зеркале слова» (1984), «Заклинання вогню» (словацькою, 1982) та іншими.

Актуальність. Основне коло поетичних мотивів Бориса Олійника зосереджене навколо феномена людини. Цілком закономірно, що мотиви «людина та її покликання», «високе і земне у людині», «людське начало і гідність», «людина та її честь» об’єднують і структурують твори поета різних історико-духовних періодів. Лірика Б. Олійника випромінює енергетику людиноцентризму й людиноутвердження, пронизана пафосом гуманістичних і людинознавчих начал.

У поезії Бориса Олійника яскраво простежуються засади української класичної художньої традиції, які виявляються в наснаженій трибунності й щемкій ліричності, аналітичному пророцтві та бунтівній прогностичності мислення. Водночас поет звертався й до модернізації поетичного стилю. Як зазначається у другій книзі «Історії української літератури ХХ століття», введення «у художній текст прозаїзмів, влучних висловів з народного побутового мовлення, прямої та діалогічної мови, зміна канонічної метрики за допомогою пауз, недомовленості» надавали його поезії «довірливих природних інтонацій», достеменної безпосередності й виразності звучання. Поетичні твори Бориса Олійника також органічно спираються на фольклорні та притчові композиційно-стильові прийоми. Серед жанрів, які митець розробляв і активно практикував, вирізняються притчі, пісні, балади, вальси, оди, послання, присвяти, ліричні цикли, поеми.

Тема: «Філософія сенсу буття людини в поезії Б. Олійника».

Мета: дослідити та проаналізувати поезію Б. І. Олійника з погляду філософії сенсу буття людини. Поставлена мета зумовила основні завдання дослідження:

Завдання:

розкрити філософію сенсу буття людини в поезії Бориса Олійника;
розробити методичні рекомендації до вивчення лірики Бориса Олійника в середній школі (2 конспекти уроків для 11 класу).

Об’єктом дослідження є вірші Бориса Олійника.

Структура роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (40 позицій) і має загальний обсяг 65 сторінок.

Розділ 1. Філософська заглибленість у сутність проблеми життя у поезіях Б.Олійника

1.1. Історія питання

У сучасному українському письменстві чимало яскравих постатей, жанрових і стильових різновидів. Проте не так багато митців, чия творчість вирізняється виразним громадянським звучанням. Одним із найактуальніших поетів і публічних діячів, для якого «муза і громадськість нероздільні», є, на наше переконання, Борис Ілліч Олійник.

Слушно, як нам видається, зауважував його побратим по перу Михайло Шевченко: «Борис Олійник, безперечно, один з найбільших поетів другої половини двадцятого століття... Дивовижний чародій інтимної лірики, соціальної поезії і видатний майстер поеми – він створив свій неповторний світ максимально чистих, високих почуттів і глибокої філософії, чітко означений ритмічним контуром, самобутньою мелодикою і оригінальним словниковим ландшафтом. Олійник, мабуть, єдиний із сучасних поетів, кого можна впізнати з одного-двох рядків. Мені думається, що в третьому тисячолітті з нашої півсотні літ лишиться двоє поетичних імен: Ліна Костенко і Борис Олійник» [23, с. 14].

Творчий доробок Б. Олійника вирізняється такими ключовими ознаками, як громадянська позиція, підвищена увага до морально-етичних питань сучасності, влучність слова. У своїх творах він органічно поєднав найкращі традиції попередників із прийомами асоціативно-метафоричного мислення та потужним фольклорним струменем. Борис Олійник утверджує високі загальнолюдські ідеали, зокрема переконаний, що кожна людина має жити насиченим духовним життям, бути відвертою й великодушною, відчувати красу й неповторність світу та кожної миті свого існування, адже це відповідає самій природі людини.

Борис Олійник належить до генерації поетів-шістдесятників. Справді, на початку 60-х років ХХ століття після Дмитра Павличка та Ліни Костенко його голос упевнено влився у злагоджений хор Івана Драча, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського та інших молодих і завзятих, які стали сіячами на ниві красного письменства.

«Тим-то попри певні суб’єктивні мотиви, що реалізувалися часом і не без формальних захоплень, основною темою в творчості молодих поетів була все-таки велич людини доброї волі, її розуму, почуттів і високих устремлінь. І водночас молоду поезію пронизували відчуття тривоги, яку таїв у собі атомний вік. То було планетарне, більше того – космічне возвеличення людини і таке ж планетарне, космічне відчуття тривоги, поєднане з утвердженням готовності молодого покоління самовіддано стати на захист людини і людства» [23, с. 16]. Саме в цьому полягає сенс багатьох творів шістдесятників, зокрема й поезій Б. Олійника.

На думку Олеся Гончара, Борисові Олійникові органічно чужі будь-яка поза чи манірність. «Крикливе “якання”, самозамилування – не для цього поета. У ставленні до своєї особи він не буває надміру самовпевненим, натужно величальним, скоріше в цих випадках, він вдається до самоіронії, і це викликає незмінну симпатію читача» [19, с. 120].

Посилення уваги літературознавчих кіл до лірики Олійника, яке спостерігається останнім часом, належить, як нам здається, до числа характерних і показових явищ сучасного літературного процесу.

Сьогодні, без сумніву, в Україні склалася вкрай несприятлива ситуація щодо духовності: знищується українська книжка, телебачення наполегливо пропагує культ насильства, сурогатну культуру, примітивне розуміння сенсу життя. Тому перед сучасною педагогікою постає надзавдання – віднайти нові засоби виховання молоді на основі високих загальнолюдських цінностей: ідеалів добра, любові, милосердя, справедливості. Це можливо, на наш погляд, через збереження і примноження духовного потенціалу українського народу. Творча спадщина українських письменників, особливо Бориса Олійника, має величезний потенціал для досягнення поставленої мети.

Недарма на літературно-мистецькому вечорі, присвяченому Б. Олійнику з нагоди присвоєння йому звання «Почесний громадянин Києва» за особистий внесок письменника, академіка НАНУ, народного депутата України, голови Українського фонду культури у соціальний та економічний розвиток Києва, збагачення національного інтелекту та культурної спадщини столиці, Михайло Шевченко окреслив основні риси творчої спадщини поета: «Його поеми, вірші – це глибокі роздуми про долю народу, наснажені любов’ю до рідного краю, ствердження Тарасової мрії про сім’ю вольну, нову по століттях поневолення» [19, с. 121].

Попри наявність низки ґрунтовних досліджень М. Ільницького, О. Сизоненка, В. Моренця, окремі аспекти творчої спадщини митця залишаються малодослідженими й потребують особливої уваги науковців. Літературознавча наука продовжує осягати природу, самобутність, магію слова Б. Олійника.

Заслуговує на увагу досить значна розвідка – роздуми над поезією Бориса Олійника «У гиблий час глобального безплоду» Михайла Кудрявцева, у якій аналізуються окремі поезії Б. Олійника – «принаймні лише деякі з тих, що є художнім документом нашої трагічної доби, що будять громадську совість…» [19, с. 122].

До 70-річчя від дня народження Бориса Олійника в російськомовній та україномовній періодиці з’явилося чимало статей про поета, його творчість і громадську діяльність: Миколи Шудрі «Мати сіяла сон», В. Кирилюка «З Україною в серці», «Слово непожате» та інші.

У 1983 році поетичні збірки Олійника отримали визнання на рівні національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Мабуть, ніхто інший з наших поетів так часто не бував у гарячих точках, як Б. Олійник. Згадаймо 1986 рік, коли він відвідав Чорнобиль. Він був одним з ініціаторів прийняття Закону України «Про мови» (1989 року). 1995 року вийшла його збірка «Шлях».

22 жовтня 2005 року Указом Президента України Борису Олійнику було присвоєно звання Герой України. З цієї нагоди митця вітали багато депутатів: Л. Кравчук, Н. Вітренко, Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, П. Шейко, І. Юхновський, В. Яворівський.

В одній із передмов до своєї книжки поет зізнався: «Мені випало бути й на верхах – аж до Кремлівських, і на низах – аж до червоної риси, за якою вже світилася “казенна дорога”». Але він нізащо не міняв світоглядних позицій на догоду кон’юнктурі, навіть тоді, коли безпечніше й зручніше було зректися свого «вірую».

Комсомол звинувачував поета в нехтуванні літературним досвідом старших письменників. За розвінчування партійного ідола з Москви йому погрожувало мало не вигнання з партії. Але все, що спізнав, витерпів. Адже не міг зректися права любити свій край, свою матір, свій народ. До цього схиляли його геніальні наставники, до речі, як і сам нині, поети-академіки Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан, чиє місце він заступив в одній особі (нагадаємо, що Борис Олійник – четвертий поет-академік за всю історію НАНУ). Зустрічі з ними та їхні уроки стали для нього щастям і заповітом. Так само, як і вони, він дорожив своїми виболеними ідеалами.

Поет гордо писав (це справді політична й поетична істина):

І вже коли ти похитнувсь у Слові,
Вважай, що похитнувся у собі.

«За Маланюковим пророчим приписом: “Як в нації вождя нема, тоді вожді її – поети”, Борис Олійник повсякденно виконував це стисле визначення роботи душі. В його партійному кабінеті прокльовувалися паростки народного руху. Водночас зі своїми побратимами Дмитром Павличком (а згодом і Павлом Мовчаном), які відновили історичну “Просвіту”, та Іваном Драчем, що став біля керма товариства “Україна”, Борис Олійник надійно, на тривалі часи, очолив Український фонд культури. І з першого скликання Верховної ради виборці видали йому народний мандат на державні повноваження. На цій посаді поет і служить вірою і правдою. Борис Олійник – український комуніст. Як поетові йому найбільше болять біди України. Проте не може він байдуже спостерігати, як ллється людська кров і на чужих землях: у Карабаху, Чечні, Косові, Іраку… Часом його погляди (а не дії) викликають роздратування не лише у щирих українців, а й у правовірних інтернаціоналістів-однопартійців, але не однодумців» [19, с. 123]. У Бориса Олійника вже з півсотні книжок. Серед них публіцистичні й літературно-критичні праці, які вирізняються філософською заглибленістю, ґрунтовністю дослідження та науковою обґрунтованістю.

Літературний критик Михайло Кудрявцев, характеризуючи поезію Б. І. Олійника, наголошує: «Насмілюсь зазначити: я не знаю поета ХХ ст., принаймні з когорти шістдесятників, у яких так сильно, як у Бориса Олійника, були б виражені (внутрішньо, а не задекларовано) моральний аспект, світогляд християнина-патріота, шевченківське розуміння краси, любові і співчуття до ближнього. Думаю, що якби поет заявив про себе лише циклом “Сива ластівка”, прекрасною інтимною лірикою, він цілком би заслугував цими шедеврами увійти в світові класики» [19, с. 123].

На думку багатьох дослідників творчості Б. Олійника, його поезія – народна. О. Сизоненко відзначає: «Я вже говорив про це, але треба ще раз підкреслити саме народність. Високу художність і філософську глибину цієї надзвичайно талановитої поезії, виразної, яскравої, самобутньої» [19, с. 124].

Основа цієї народності сягає корінням фольклору, віянням якого пронизана вся Олійникова поезія.

Про Бориса Ілліча можна говорити багато – вабить негучна його постать, це людина навдивовижу щира і скромна. Він побував чи не в усіх куточках землі, де біль людський, де ллється кров, за велінням свого людського обов’язку. І як сказав Голова Верховної Ради О. Мороз: «Україна без Олійника була б біднішою, і світ багато менше знав би про нас» [19, с. 125].

Отже, можна з упевненістю стверджувати, що в тій чи іншій формі життєвий шлях Б. Олійника позначається на тематиці й проблематиці його творів. В одних це видно більше, в інших – менше. Зрозуміло, що власні біографічні факти поет художньо переосмислює, типізує. Таким чином створюються яскраві образи, які змушують читача співпереживати, відчувати те, чим живе герой, що він переживає, радує й засмучує. І це, безперечно, має певне виховне значення.

1.2. Глибокий інтеліктуалізм філософського осмислення загальнолюдських проблем у віршах "Стою на землі", "Хлібові", "Говорили-балакали дві верби за селом"

Борис Олійник, безперечно, є однією з ключових постатей в українському письменстві другої половини ХХ – початку ХХІ століть. Його творчість, сповнена глибокого духовного та інтелектуального пошуку, суттєво збагачує гуманістичний дискурс сучасної доби.

У своїй статті «Речник духотворного слова» Ярослав Голобородько, аналізуючи доробок митця, слушно зауважує: «Основний спектр поетичних мотивів Бориса Олійника обертається навколо феномену людини, й цілком закономірно, що мотиви "людина та її покликання", "високе й земне у людині", "людське начало й гідність", "людина та її честь" об’єднують і виструнчують твори поета різних історико-духовних періодів» [3, с. 307].

Уся лірика Б. Олійника, поза сумнівом, пронизана пафосом людинолюбства та прагненням пізнати людську сутність. Саме цей аспект яскраво втілено у другому розділі збірки «Пісня про матір», що має назву «Освідчення».

Розділ містить 35 поезій, у яких автор порушує питання місця людини не лише на рідній землі, а й у світовому просторі («Мій борг», «Не озивайте», «Освідчення»). Поет осмислює та утверджує вічні загальнолюдські цінності: чесність, добро, відповідальність перед суспільством, вірність батьківським заповітам («Літа вже не мчать», «Ти гукай, не гукай», «Коли повернуся», «Ти зброєю світ…»). У збірці також представлені твори, де Б. Олійник філософськи переосмислює подвиг як визначальний життєвий вчинок («Останній», «Афганцеві»), аналізує реалії сьогодення, зокрема роль національної еліти у розбудові української держави («Гуляє панство», «Довго гризли», «Розмова з учителем»). Окремі поезії утверджують думку про Україну як рівноправну європейську країну з багатою історією та культурою, що заслуговують на визнання світової спільноти («Нічний візит», «Європі»). Важливе місце в розділі посідає поема «Таємна вечеря».

Слушним видається спостереження В. Бурбана про те, що «…у часі й просторі орбіти поетичної планети Бориса Олійника пролягають через макрокосм апокаліпсичних катаклізмів ХХ і нинішнього століть, які вибилися із логічних закономірностей історичного розвитку. У двох світах живе душа поета – у світі мрії, фантазії, замилування і у світі тверезого, холодного та об’єктивного аналізу».

На образ поета нерідко лягає тінь його активної політичної діяльності, що викликає чимало критичних стріл, особливо від тих, хто сам нещодавно був прихильником «ура-партійних» гасел. Сам Б. Олійник чітко формулює свою позицію: «Маючи досить досвіду в політичних баталіях, я міг би вельми вправно поміняти свої світоглядні позиції на догоду кон’юнктурі і таким чином убезпечити себе від наскоків розмаїтих опонентів і, зрештою, мати неабиякий зиск, моральний та й матеріальний. Дякувати Богові, я не скористався жодною з цих можливостей: не переступив друзів і недругів, не ухилився од громадського обов’язку, не витер чоботи об знамена, під якими наші прадіди, діди та батьки захистили нас від коричневої чуми» [3, с. 308].

Варто зазначити, що Борис Олійник — вельми неординарна постать серед комуністів. Колишня влада ставилася до нього з підозрою, вважаючи його чи не «внутрішнім дисидентом» через виразний націонал-комунізм («Я тим уже боржник, що українець зроду»). Не будемо судити, що думають про нього нинішні комуністи. Важливо інше: за будь-якої політичної погоди він залишався Поетом. Його поезія виходить далеко за межі будь-яких ідеологічних доктрин та раціональних схем.

Унікальність Б. Олійника полягає в органічному поєднанні соціального та поетичного. Навіть його найбільш ораторські твори сповнені ліризму та пісенності. Віддавши належне «бронзі декларацій» і «барабанам пафосу», поет створив власну багатогранну поетичну всесвіт, сповнену живих почуттів та яскравих художніх барв. У його творчості немає штучності чи фальшивої романтики, притаманної поверховим натурам. Справжній поет, звісно, не може оминути звичайних людських слабкостей і «серця заблудів палких» (О. Пушкін у перекладі М. Рильського). Саме це робить його близьким і зрозумілим читачам, які вважають його «своїм».

Томас Стірнс Еліот, американський поет і нобелівський лауреат, свого часу зазначав: «…по-справжньому важливо, щоб у поета була гідна його невелика аудиторія сучасників. Завжди повинен існувати невеликий авангард - люди, які розуміють поезію, незалежні від своєї епохи і в чомусь її випереджаючі, здатні швидко засвоювати нове» [3, с. 309].

Однак біда в тому, що поезія, орієнтована лише на вузьке коло поціновувачів, разом із цим колом і зникає. Натомість поетичне слово Б. Олійника здатне торкнутися кожного серця, і лише «пласкі лоби» деяких «сучасних українців» можуть залишитися байдужими.

Творчий доробок поета, публіциста, критика, кіносценариста та громадського діяча налічує понад 40 книг. Він є одним із небагатьох народних депутатів, чия поява на трибуні змушує затихнути навіть найбільш галасливий парламентський зал. У книзі «Стою на землі» (упорядкування Тетяни Майданович) зібрано твори Б. Олійника від перших збірок до поезій останніх років, опублікованих у різних часописах. Цей ошатний 700-сторінковий фоліант є справжнім ліро-епічним материком творчості одного з провідних поетів сучасності.

Чого ми варті в цьому світі грішнім?

Чому це в нас — побила б його тля! -

Усе якесь покручене й недійшле,

Немов у Бога вкрали ми теля?

(«Зустріч з Архістратигом»)

І в іншому вірші, «Прокинсь, нарешті…» (присвята О. Сизоненку):

Народе із трипільських запорогів,

Древніших за святий Єрусалим, -

Та скільки ж можна на чужих пророків

Молитися, не вірячи своїм?!

Ця тема є однією з найболючіших у філософській ліриці Б. Олійника, який свято дотримується Шевченкового заповіту: «В своїй хаті - своя правда». Адже ми вклоняємося Європі, хоча «ми тоді вже побілили хату», як та «іще не вийшла із печер». Атипова Україна, де ми скоро «балакатимем… через тлумачів», так забилася об брук «цивілізації», що от-от стане викиднем історії.

Мало хто з письменників зробив стільки для відродження національної ідеї та українського патріотизму, як Борис Олійник. Разом з Олесем Гончаром він стояв біля витоків Міжнародного Шевченківського свята, яке спочатку мало статус всесоюзного. Щоб «пробити» цю ідею, потрібні були і мужність, і дипломатичний хист, аби обійти партійні «запороги». Як згадує у своєму літописі «В сім’ї вольній, новій» поет і молодший побратим Михайло Шевченко, саме Борис Ілліч, очолюючи Комісію з проведення свята, разом із головою Спілки письменників України Юрієм Мушкетиком переконали тодішній уряд прийняти постанову про щорічне проведення Міжнародного Шевченківського свята в різних областях. Це мало глибокий сенс: кожна область, часто найбільш зрусифікована, приймаючи гостей, змушена була говорити українською мовою та з позицій Шевченка. Так уперше заговорили українською Запоріжжя, Харків, Луганськ, а згодом — і Севастополь…

Можна сказати, що українською заговорила й уся Україна, коли 28 жовтня 1989 р. було прийнято закон «Про мови в Українській РСР», одним із ініціаторів якого був Борис Олійник. Цей закон, звісно, застарів, але й досі не виконується. Ми ніяк не позбудемося одвічної біди — браку почуття гордості за свою мову, яка є другою за поширеністю серед слов’янських і чотирнадцятою серед світових, однією з найдосконаліших за мелодикою та семантико-морфологічними ознаками. Цією мовою створено найбагатший у світі фольклор, лише пісень — кількасот тисяч. На захист української мови має стати наш парламент, на часі — міжпартійна асамблея з мовних питань. І хочеться сподіватися, що Борис Ілліч, «використовуючи службове становище», змусить комуністів виконати давню, ще 1919 року, партійну резолюцію, яку, кажуть, писав сам В. Ленін:

«Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т. п.) протягом століть придушувалася царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП ставить в обов’язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури… Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіяти спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план, прагнути, навпаки, перетворити українську мову на знаряддя комуністичної освіти трудових мас» [39, с. 10].

Окрема сторінка діяльності Б. Олійника — його націєтворча робота на посаді голови правління Українського фонду культури (з 1987 р.), блискучі публіцистичні виступи на теми мови, духовності, екології, Чорнобиля (він одним із перших побував у зоні, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України), на захист сербів і чорногорців. Його голос одним із перших прозвучав із найвищих радянських трибун, розкриваючи трагедію голодомору 1932-1933 років.

Отже, орбіти поетичної планети Бориса Олійника пролягають через макрокосм апокаліпсичних катаклізмів ХХ і нинішнього століть. Душа поета живе у двох світах — світі мрії, фантазії, зачарування та світі тверезого, холодного й об’єктивного аналізу. Така роздвоєність могла б бути згубною для поезії, але, на щастя, поетичний ген Бориса Олійника не зазнав руйнівних мутацій. Можливо, тому, що його поезія просякнута «топографічним відчуттям» — він обожнює свою полтавську Зачепилівку, село з назвою, сповненою народного гумору. Він обожнює батька-матір, українське слово («Бо тільки Слово береже в основі Безсмертя української душі»), великого Тараса («Ти в моєму серці, Україно, Думою Тараса гомониш»).

Клімат поетичної планети Бориса Олійника не змінюється, їй не загрожує ерозія духу чи пустеля брехні. Його слову, філософічному й сповідальному, властиві і м’який ліризм, й іскристий гумор. Не обходиться й без ущипливої іронії та пронизливого сарказму, особливо коли йдеться про тих, кого поет називає «одноклітинними». Його поетичний дух — швидше раблеанський, ніж байронівський, хоча, як і кожному справжньому поетові, йому не чуже почуття нестерпної самотності («Заболю, затужу, заридаю…в собі закурличу, А про очі людські засміюсь, надломивши печаль»). А оскільки найкращий спосіб усамітнення — бути на людях, то й пішов до парламенту…

Не вигарцьовуючи на одрі конаючого соцреалізму, він узяв від Довженка, Тичини, Малишка й Олеся Гончара сонячний оптимізм, пристрасть до життя, світлий романтизм. Бо й «родивсь безнадійним романтиком - Дон Кіхот у масштабі села…» [19, с. 128].

Він вірить у високу місію художника у справі перебудови світу і не вірить у безперспективність громадянської позиції поета. Добутий з народного серця благородний метал віри, надії і любові з особливою силою видзвонює у поетичних творах Б. Олійника останнього періоду. Йдеться, зокрема, про полемічно гостру й політично пристрасну поему «Трубить Трубіж», про яку чомусь мовчать наші доморощені «апологети писаризму» (М. Хвильовий) та зоїли-критики. «А тим часом, — пише вже згадуваний вище Михайло Шевченко, — це перший масштабний поетичний твір у нашій літературі, де автор, проглядаючи глибоку історію, беручи уроки ще з татарської навали, в філософських параметрах осмислив національні, соціальні й духовні зрушення в Україні на зорі третього тисячоліття. Осмислив як вірний син її, як учасник цих подій, як людина, що в сумнівах своїх все-таки бачить "куди вона крутиться"».

Серед численних сатиричних «замальовок з натури» наведемо хоча б оцю:

Заїжджай до нас, вали

З негодящим крамом:

Ви не все ще продали,

Ми - не все докрали!

Ви нам - «Коку» із часів

«Бурі у пустелі».

Ми вам в шальку терезів -

Юнок до постелі.

Ви нам - прілий аспірин

Та інтим для злуки.

Ми вам щедро на замін -

Докторів науки.

Ви нам - сірий сурогат,

Допотопну каву.

Ми вам рідних немовлят

Здаємо, немов телят.

Заодне - й державу.

І на всю цю гидь і слизь

Вже нема загати.

Одне слово, брате:

Хай живе капіталізм

В українській хаті!

Тут можна було б одразу вступити в дискусію: куди хилить Борис Олійник, яку комуняцьку ідею проповідує, затуляючи нам вікно в Європу? Борис Олійник таки має свої політичні орієнтири. А ми? І які?

…Поет — камертон нації. Йому не обов’язково видзвонювати в унісон з більшістю чи меншістю. Давайте ж будемо дослухатися до кожного тривожного і щирого голосу!

1.3. Втілення в образі матері високих духовних начал. Краси і щирость материнської любві, відтворені у збірці "Сива ластівка", і лірико-філософському циклі "Сиве сонце має"

Образ матері, якій відведена справді божественна роль — продовжувати людський рід, прикрашати світ і робити його шляхетнішим, — оспіваний численними українськими митцями. Упродовж останніх двох століть нової української літератури важко знайти бодай одного скільки-небудь значного письменника, який не звертався б до теми матері. Від Терпилихи в “Наталці Полтавці” І. Котляревського та “Наймички” Т. Шевченка — до “Слова про рідну матір” М. Рильського, “Пісні про рушник” А. Малишка і творів наймолодших сучасних авторів — кожен творив свій неповторний образ найріднішої людини.

Українські поети створили величну й прекрасну симфонію святої любові до жінки, матері, берегині роду й народу.

Особливо виразний, чистий і світлий голос у цю симфонію вплів Борис Олійник. Він, мабуть, єдиний у сучасній українській поезії автор, який присвятив матері не окремі вірші чи цикли, а цілу книжку.

Книгу “Сива ластівка” (1979), що становить перший розділ нової збірки “Пісня про матір”, Борис Олійник присвятив світлій пам’яті Марфи Никонівни та Іллі Івановича. Як зазначає Микола Луків у передмові, ця “глибокомудра, людяна, сповідально-щира і художньо переконлива” книжка одразу посіла особливе місце і в доробку самого поета, і в усій тогочасній українській літературі. Складені з неї справжні ліричні шедеври сьогодні знає кожен, кому не байдужа національна культура та духовне життя народу [19, с. 130].

Досить згадати “Мати”, “Мати сіяла льон”, “Пісню про матір”, “Мамо, вечір догоря…”. Покладені на музику Іваном Карабицем, проспівані з душею Ніною Матвієнко та іншими виконавцями, вони стали воістину народними, величальними піснями нашим “сивим ластівкам”.

Літературний критик Михайло Кудрявцев, аналізуючи поезію Б. І. Олійника, наголошує: “Насмілюсь зазначити: я не знаю поета ХХ ст., принаймні з когорти шістдесятників, у яких так сильно, як у Бориса Олійника, були б виражені (внутрішньо, а не задекларовано) моральний аспект, світогляд християнина-патріота, шевченківське розуміння краси, любові і співчуття до ближнього. Думаю, що якби поет заявив про себе лише циклом “Сива ластівка”, прекрасною інтимною лірикою, він цілком би заслугував цими шедеврами увійти в світові класики” [19, с. 132].

Мати — це символ добра, людяності й любові на землі. Тож не випадково в першому вірші розділу “Сива ластівка” вона постає в образі Богородиці, яка в наш час, коли:

Отчі святині споганені,
Храми плюндровані вщерть.
Через віки заарканену
Мову рокують на смерть,

благословляє “юну державу” на добро, життя і процвітання:

Люди, всією родиною
Прошу: відкрийте з добром
Перед моєю Вкраїною,
Перед живлющим Дніпром! (“Благословення”)

В Олійника образ матері — це водночас і портрет конкретної жінки, і узагальнений образ матері-берегині.

У віршах “Мати”, “На березі вічності”, “Як упав же він…”, “Балада вірності” передано біль і тривогу жінки-матері, жінки-дружини за долю дітей і чоловіка. У поезії “Мати” автор звертається до поетів із проханням не поспішати писати “пафосні вірші і оклики в збірках”, “довгі романи й поеми, як ринви…” на честь загиблого сина, що не повернувся з чорного космосу. Бо надія лишається — “мати молиться в небо…. на рідного сина” [19, с. 133].

І тоді мати — вже не просто жінка, а вічний образ, уособлення Добра і Віри:

Мати дуже висока,
древніша од космосу,
На плечі у неї райдуга гнеться
коромислом.

Отже, Мати — “красива і сива, як доля” — стає мірилом цілої доби, а не генерали й корифеї, не світила науки й герої праці… Мати — це вибір, гора й міра Поета. Його філософський всесвіт.

Водночас вражає простота її дій: вона “мовчки ковтає просолені сльози”, “… йде за село, на околицю, і стає на коліна, і небові молиться”.

Ніжністю й любов’ю пройняті рядки вірша “Як упав же він…”. Відчуваючи загибель сина, материнське серце сповнюється тугою:

Похитнулася, мов колос,
Без ридання і молитв,
Тільки сивим квітам коси
Материні зацвіли.

І хоч виросли інші “сини біляві”, вона пам’ятає того, що “тільки ж він русявим був”, і кожен спогад про померлого завдає болю. Тому автор і просить не тривожити стомлене серце:

Не питайте її, милі,
Не будіть далекі сни…
Він колись упав
на білий,
На останній сніг весни.

Усім удовам Великої Вітчизняної війни Б. Олійник присвятив поезію “Балада вірності”. Уже сам жанр твору визначає головну думку — це гімн безмежній жіночій вірності, яка витримала тяжкі часи, допомогла зростити дітей, а “онуки, як соколи, розлетілися у світ”. В останні хвилини земного життя мати, “чи сова, чи вдова”, лине душею до “судженого”:

На причасті отерплими
Прошептала душа:
- Я до тебе хоч… мертвою,
Мій єдиний, прийшла.

Духовна краса й безмежна любов розкриваються в турботах про сина, про родину. Матерям доводиться проводжати дітей у дорогу, де все переплелося, як на їхніх сорочках, за висловом А. Малишка, “червоними і чорними нитками”.

У вірші “Ніхто не забутий” поет наголошує: поки існує пам’ять, доти існуватимуть загиблі:

І доки є пам’ять в людей
і живуть матері,
Допоти й сини, що спіткнулись об кулі,
Живуть.

Слушно зауважував М. Кудрявцев про лірику Б. І. Олійника: “справжні поетичні шедеври, що змушують кожного заглянути у власну душу, розібратись в особистісному, послухати музику чужих і своїх сердець” [19, с. 134].

Образ матері в Олійника нерозривно пов’язаний з образом дитинства та рідного краю.

Ведучи уявну дискусію з глобусом про місце Зачепилівки, малої батьківщини поета, на Землі, ліричний герой згадує пацанів, з якими “хвацько катався на соняшничині”, ті дні, коли

… мазали баба наші
До Великодня около
І корови несли із паші
Вим’я, сповнені молоком,
Коли сонце кружком макухи
В сорок шостім котило в полин
І ми землю, як жорна, рухали,
А як рухали — отже, й жили.

Отже, є і була Зачепилівка.

Мати — невід’ємна частина рідної землі, на якій невтомно працюють натруджені руки:

- А хіба це дрібниця, коли
Моя мати побожно надвечір
Дістає з голубої печі
Повновидий, як місяць, хліб!
А коли вона ранком гожим
Із тітками іде на пар,
І незмінна її сапа
На ручний кулемет похожа!

По-філософськи осмислюючи перебіг життєвих подій, зокрема героїчний подвиг зачепилівських хлопців, які віддали молоде життя і “в сіру землю пішли — не в мармур”, автор поєднує в одне ціле матір, односельців і саме село. Він вірить у майбутнє:

Вірю в пам’ять і серце людське:
Десь на теплих його півкулях
Є село моє —
Зачепилівка!

Рідна земля очищує душу й розум. Шалені часи віку, який “скажений, шалений, шосейний, атоми й гени ловлять генії, — одне слово, двадцятий…”, призводять до руйнації людяності. Зустріч ліричного героя з матір’ю повертає його до соборності душі:

Нарешті Зачепилівка.
Вийшов на Бабенковій. І одразу:
- Синочку!!! —
Мати…
- Здрастуйте, мамо. Оце ж і я.
(Ти диви: заговорив нормально!)
(“Стою на своїй землі”)

Ліричний герой поезії “Мати сіяла сон” оспівує працьовитість і душевність рідної мами, яка приносить синові стільки радості. Мати — як сонце: зігріте її теплом і старанням, усе дозріває, обдаровує людину достатком. Доброта материнства світить синові. Романтично забарвлений у поезії образ соняшника, який також невичерпний у щедрості. Цим образом вірш починається і завершується: “Я несу його в світ, щоб не тільки мені, щоб і вам сонячно”. Вирощений матір’ю соняшник, який продовжує світити людям і після її смерті, — це уособлення всього найкращого:

Тільки квітам своїм
при моєму вікні
Не опав соняшник.
Я несу його в світ,
щоб не тільки мені,
Щоб і вам сонячно…

Отже, для поета мати — насамперед невтомна трудівниця, самозречена охоронниця родинного вогнища, чудодійниця планети. Цікавим, на наш погляд, є пояснення М. Шудрі окремих слів поезії: “Досі всі сушили голову над “сном”: хтось гадав, то народна назва якоїсь трави; комусь здавалося — мрія; інші думали, ніби то щось примарне, але неодмінно пов’язане з людським щастям. Насправді ж, за Борисом Грінченком, це “семечки подсолнуха” — соняшникове насіння. І от поет у потаємному значенні українського слова висловлює поетичну сутність образу” [3, с. 316].

Мати, насправді, постійно зайнята справами: “сіяла льон”, “сіяла хміль”, “вибрала льон”, вона сама в праці — і вчить цього ж дітей. Тому праця і мати — єдині. Серед прекрасних моральних якостей, притаманних матері, поет особливо цінує працьовитість.

Ми всі із хліба виростали, сину,
Із праці себто — чуда із чудес.
Вона ж і народила в нас Людину,
Піднявши з чотирьох до піднебесь,

стверджує Б. Олійник у поезії “В оборону хліба”. Праця для матері — це не лише фізична робота, а й очищення, духовна потреба, сенс усього її життя. Тому не випадковим, на нашу думку, є включення в розділ “Сива ластівка” вірша “В оборону хліба”.

Відбувається відверта й серйозна розмова ліричного героя твору — людини дорослої, статечної — з юнаком, “чиєїсь мами сином, зодягненим на джинсовий мотив”. А приводом до бесіди став неетичний, по суті жорстокий вчинок молодика: за браком м’яча він “півхлібини “в дев’ятку” натреновано вгатив”. “Натреновано” — значить не вперше чинив таке блюзнірство. Як же на це зреагував літній чоловік — герой вірша? Він не лається, не повчає. Поет створює низку обраних означень: “весела кеда” футболіста-невдахи “під серце влучила носком”. Футболити хлібом — це означає ображати найсвятіший витвір людської праці, принижувати саму честь людини, адже в хлібові “народна світиться душа”. Від удару у фронтовиків відкрилися старі солдатські рани, “потемніло в оці” тим, що пухли з голоду.

І в матерів, коли ти через луки
Котив хлібину, як футбольний м’яч —
Так застогнали, затужили руки,
Немов по них ти потоптавсь навскач…

Як бачимо, низку яскравих, влучних образів створив поет, щоб переконливо виступити “в оборону хліба”, захистити його від тих, що не розуміють народного звичаю:

Нас кликав хліб на добре, чесне діло…
До братнього, трудящого коша.

Разом з тим можемо провести паралель: не поважаючи хліб, працю рідної матері, яка зрощує пшеницю, зневажаєш усе добре, чому навчає ненька, зневажаєш народ.

Матері хочеться оберегти дитину від нещастя, злигоднів, лихих людей, виростити її доброю людиною. І за це їй вічна вдячність. Б. І. Олійник створив цілий цикл поезій “Сиве сонце моє”, присвячений матері — хранительці роду, ніжній і чутній жінці, мудрій порадниці. Увесь світ відповідальний перед матір’ю, заборгував їй. І розумієш це тільки тоді, коли втрачаєш найдорожчу людину.

Мотив любові до матері, неповторного болю втрати, вірності її світлій пам’яті високохудожньо розкрито в циклі “Сиве сонце моє”. У дев’яти його невеличких віршах постає ліричний образ трудівниці, відданої чесній хліборобській праці, образ людини, для якої віками утверджені принципи народної моралі були непорушним законом. Від матері син успадкував її трудний життєвий урок, який тепер має учити безсонно до віку.

Перед читачем постає ліричний герой, у якого горе — померла мати. Автор порівнює це з апокаліпсисом:

Дивний той день. Безликий.
Ні праведний, ані грішний.
Апокаліпсис. День паузи…
Під зодіаком нуля.

Син у цей “вирваний день. Мінус. Зворотного відрахунку” відчуває, що втратив найдорожчу людину. Він нарешті розуміє, ким йому була мати, що вона значила в його житті:

О, я тепер відчуваю на власнім горбі,
Як ти покірно тримала за себе і за мене,
Як ти несла оцей всесвіт важкий на собі!

Тепер він залишився сам на сам — “тепер уже — крайній”. Душу охоплює не просто сум-печаль, а холод, який пронизує все людське єство:

Як мені холодно…
Боже, як холодно, мамо!
Холодно, мамо… холодно, мамо…
Холодно ма-а!!!
(Нема… зима… німа… Нема)

Так, лише втрачаючи найсокровенніше, розумієш, що воно для тебе значить. Світлана Антонишин у статті “Поезія Бориса Олійника на роковій межі” писала: “Зізнаюся, коли вперше прочитала “Сьогочасну елегію”, довго не могла прийти до тями. Пригадую, схожий настрій був тоді, коли перегорнула останню сторінку циклу “Сиве сонце моє”. Але там відчуття світопаду (“Апокаліпсис. День паузи… під знаком нуля”) зумовлювалося особистою трагедією сина. І вихід із трагедії був запрограмований правічим колективним досвідом, самою суттю життєвого колобігу (“Умирають матері, та не вмре ніколи Мати…”)” [3, с. 321].

Б. І. Олійник ототожнює образ матері з народом, для нього мати і народ — єдині:

Рід наш — з кореня верби.
Не шукай древніше знаті:
На фамільному гербі
Ми карбуєм вічне:
“Мати”.
В чорнім горі і журі
Віру нашу не підтяти:
Умирають матері,
Та не вмре ніколи Мати!

Згадуються слова Ю. Яновського з новели “Подвійне коло” роману “Вершники”, де лунають рядки: “Тому роду не буде переводу, в якому брати милують згоду”. У зв’язку з Олійниковою поезією хочеться дещо переосмислити їх: “Тому роду не буде переводу, в якому діти шанують материну вроду”. Маємо на увазі не зовнішню красу, а все прекрасне, що є в цьому світі.

Яскраві метафоричні образи вживає поет, щоб оспівати безсмертя матері, а відтак і безсмертя всього роду. Останній вірш циклу “Мамо, вечір догоря…” — це звертання до незабутньої, що стала “вічною зорею”. Синові лишилася пам’ять про “сиву ластівку, сиве сонечко”.

Мотив синівської вдячності матері лунає і в поезії “Пісня про матір”. З п’яти строф цього твору три являють собою діалог матері й бабусі з дітьми та онуками. Старенька відчула наближення неминучого… Відходить “за межу” людина, котра “навчила дітей, як на світі по совісті жити: ввела в чарівний світ казок своїх онучат… Вона свідома всього того, що створила на цьому світі, лишила всі райдуги із журавлями, і срібло на травах, і золото на колосках” [3, с. 325]. Ці метафоричні образи, щирі й теплі слова свідчать про мудрість і доброту, щедру вдячність найдорожчої людини — трудівниці й хранительки роду. Марними виявилися благання залишитися, не йти туди, звідки вороття ніколи й нікому не було…

Благородство української жінки поет підкреслює і такими поетичними деталями:

Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
Махнула рукою —
Злетіли увись, рушники.
“Лишайтесь щасливі”, —
і стала замисленим полем
на цілу планету, на всі покоління й віки.

У поезію Б. Олійника, як нам здається, приходить космос, але не як факт науково-технічного прогресу, а як стан душі, як вияв зв’язку людини зі світом природи, приходить “фольклорна космічна символіка”:

Посіяла людям
літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу.

“З появою поезії “Пісня про матір” “на наших очах сталося диво: з цим віршем Борис Олійник перейшов на правий фланг чільної шеренги поезії! Розступившись, дали місце поміж собою як рівному його вчителі Рильський, Сосюра, Малишко”.

У вірші “А все було… ніколи” Б. Олійник засуджує тих дітей, яким ніколи було завітати до материної оселі через тисячу причин: “нема ж коли: машина вже під ворітьми”, “Потім, мамо. Ну, ви ж бачите: ніколи”. Саркастично описує поет цих “вірних синів і дочок”, які, дізнавшись про смерть матері, “на грудях рвуть сорочку” [32, с. 260]

І невістка в жалобній хустині,
якось так… модно пов’язаній,
тягне за ручку підпарубка
крізь поховальне велелюддя,
шепочучи з притиском — до сичання:
“Та йди вже — люди ж дивляться!”
А на увесь загал — розпачливо:
“Синочку!!! Оце ж твоя… бабуся…” —
і розмазує по щоках фарбу.

А онук уперше знайомиться з рідною бабусею, що вже склала руки в домовині. Гнівно засуджуючи таких лицемірів, блюзнірів, поет наголошує на тому, що ставлення до власної матері повернеться до тебе тим самим з боку синів твоїх.

Надзвичайно трагічну картину уявляємо в наступних рядках вірша, коли “у сусідній занедбаній кімнаті, у давно несвіжій постелі повільно згасає батько — колишній поет”. Він другий день просить, щоб син подав йому води. А той лише у відповідь гуде: “Нема ж коли”. А далі, як у тій легенді, в якій мати віддала своє серце синові, щоб той у спокої жив з коханою, Олійникова мати з іншого світу відчуває трагедію сина. Чи то прощання, чи то горе, чи докір звучать у тому “Сину-у”, що явилося на сільському цвинтарі:

Ворухнулася забута могила і опала.
Та ще над нею осика
затремтіла, зашелестіла осінньо.
І в тому шелесті причулося:
“Сину-у…”
І витихло. Амінь.

Мотивом синівської невдячності, зради материнських ідеалів пройнятий вірш “Та було у матері чотири сини…”

Та було у матері чотири сини.
(Люлі-люлі. Гойда-хить).
Колисала їх, поки мала силу.
Виросли — пустила у світ.

Пішли сини, прощаючись, обіцяли “і любов довічну, і вірну пісню у своєму серці принесем”. Роки летіли, мов сиві коні… Мати чекала, “ждала — виглядала” дітей. Ті лише через двадцять років згадали, “зрештою, на карті… село відшукали”, рушили. Приїхали. Та пісню рідну проспівати не змогли:

Перший зашарівся, наче ружа,
Другий прикусив губу.
Третій наполохано: “А чи зручно?”
А четвертий каже: “Забув”.

Таким чином, поет, на нашу думку, наголошує на тому, що діти, забуваючи про матір, нехтуючи її заповітами, піснею, перетворюються на перевертнів, зрадників рідної землі. Хоча для матері вони все одно залишаються синами.

Звернення до народнопісенної образності, фольклорної символіки загалом викликає, без сумніву, прагнення поетів зміцнити філософські підмурки творів, опертися на тривкі основи народного світосприймання і світорозуміння, поєднати їх з подихом сучасних проблем.

Лексика й фразеологія поезії Бориса Ілліча закорінені в пісенну народну творчість. Перечитуючи рядки знаменитого вірша “Говорили-балакали дві верби за селом”, дивуємося “органічності й глибині Олійникової поезії, її дивовижній простоті, якомусь нібито побутовізму, за яким криється така поетичність, що в ній дихає, вгадується ота сива замрія наших безсмертних дум про далекі й близькі часи гіркої й печальної історії України та її згорьованого народу” [32, с. 263].

Фольклорна символіка в поезії “Говорили — балакали дві верби за селом” надає ніжності й ліризму текстові. Прості, на перший погляд, за змістом факти: “говорили — балакали дві верби за селом”, “говорили — балакали дві вдови за селом”, а потім “говорили — шепталися дві топольки гінкі”, “говорили — шепталися дві дівчини в порі”.

Разом з тим повторювальні риторичні запитання: “А за чим говорили — балакали, потім тихо поплакали дві верби за селом?”, “І чому говорили — шепталися, потім тихо сміялися дві топольки гінкі?”. Паралелізм “верба — вдова”, “тополька — дівчина” нагадують народну пісню, в якій ідеться про долю жінки, дівчини. Шукаючи відповіді на питання, читач і сам замислюється, чому ж одні плачуть, а інші — сміються, уявляє картини життя, радощі й горе. Автор же, на нашу думку, підводить до висновку:

Мабуть, знають о тім лише дві
стежини малі,
Що одна — тільки топчеться, а
друга заростає вже,
Що одна лиш вибрунькує, а друга
усихає вже,
Як листок на гіллі.

Так буття лише вгадується, воно не виставляється напоказ, а пробивається крізь художню тканину текстів, а фольклорний елемент мислиться у контексті загальнокультурної традиції.

О.Сизоненко називає цей вірш “дивом із див!”. На його переконання, тут можна вловити і ту саму “нашу думу, нашу пісню”, що не вмирає й не гине, і звичайну розмовно-побутову інтонацію. Водночас відчувається й невблаганний плин часу, сповнений печалі та невідворотності. Саме в цьому, ймовірно, й прихована та дивовижна складність і багатогранність Бориса Олійника — поета, людини, мислителя [32, с. 265].

Неймовірно зворушливо й по-людськи тепло звучать рядки з уривка поеми “Дорога”, який у книзі подано під назвою “Дорога баби Катерини”. М.Шудря так відгукнувся про цей твір: “Авторові видається, ніби земна куля втратила свою вісь, і її тримає дядько на вилах. А згорьована мати із заплаканими очима — це живе втілення вічного смутку та світового очікування. Вона ніби вгрузла в землю разом із хатою, а її рідні розгубилися на вселенських роздоріжжях” [32, с. 266].

Аж чотири дороги течуть :

Перша – Іванова,

Друга – синова,

Третя – синова,

І четверта – доччина.

Багато дослідників творчості Б.Олійника сходяться на думці, що його поезія є глибоко народною. О.Сизоненко наголошує: “Я вже згадував про це, але варто ще раз підкреслити саме народність. Високу художність і філософську глибину цієї надзвичайно талановитої поезії, виразної, яскравої, самобутньої” [19, с. 135].

Джерело цієї народності сягає фольклору, чиїм духом пронизана вся поезія Олійника.

Вірш “Мати наша сивая горлиця” є виявом найніжніших синівських почуттів, оспівуванням матері як ідеалу. Поет акцентує на високій духовності простої жінки-трудівниці, до якої все тягнеться:

Мати наша – сивая горлиця.

Все до її серденька горнеться:

Золота бджола – намистиною,

Небо – празниковою хустиною,

Сивий дуб – прокуреним прадідом,

Білочка – мальованим пряником,

Жура-журавель над криницею –

Чистою сльозою водицею,

А земля – пшеницею ярою,

А літа – замисленим явором,

Що із сорок першого журиться :

“Де ж це, молодице, твій суджений ?”

Місяць – непоколотим золотом,

А береза – вранішнім солодом,

Хата – ластівками над стріхою,

А туман – вдовиною втіхою.

Крашанкою – сонечко в миснику…

А вона до всіх до них – піснею.

Усе, що мати дає своїм дітям, є чистим і вічним. Тому всі ми назавжди залишаємось боржниками перед матір’ю й маємо повчатися в неї висоті духу, палкій вірі в добро, чесність і справедливість.

Узагальнюючи викладене, зазначимо: тема матері та материнства належить до так званих вічних тем. У поезії Б.Олійника вона має глибоко біографічне підґрунтя. Мотивом любові до найріднішої людини пройняті вірші розділу “Сива ластівка”. У своєму ідеалі, яким для поета є мати, він втілює всі найкращі людські риси. Борис Ілліч Олійник підкреслює високу духовність простої жінки-трудівниці. Образи матері й рідної землі, зливаючись воєдино, завжди постають у поета в конкретних рисах українського світобачення, у реаліях, притаманних українському народу. У поезіях також реалізується мотив синівської вдячності, нашого обов’язку перед матір’ю. Тож слушною є думка Олеся Гончара, що “мотив синівської вірності, кревного обов’язку перед отчою землею, перед близькими людьми, зрештою, перед самим народом – один із найсильніших у творчості Бориса Олійника. Тут поет дивовижно розмаїтий, багатовимірний, щедрий у своєму невичерпному почутті”. Закономірно й те, що, вітаючи Б.Олійника з 70-річчям, Голова Верховної Ради України Володимир Литвин зауважив: “Ваші «Пісня про матір” і “Сива ластівка” облетіли увесь світ, явивши вибагливій читацькій аудиторії взірець ліризму, поетичної довершеності, вишуканості та мелодійності української мови” [19, с. 138].

Таким чином, можна впевнено стверджувати: вірші, вміщені в першому розділі книги “Пісня про матір”, мають значний потенціал, сприяючи формуванню найкращих морально-етичних якостей, вихованню духовно багатої людини-громадянина, нерозривно пов’язаної з українською землею та всім світом.

1.4. Оспівування важливості творчої праці

У роздумах про духовність як філософську категорію Леонід Скуратівський наголошує на необхідності свідомого й відповідального ставлення кожної особистості до власного внутрішнього світу. Він застерігає, що «кожен з нас повсякчас ризикує втратити людяність, що не лише від великого до смішного – один крок, але й така ж відстань від людяного до тваринного і нижче тваринного рівня, що наша життєдіяльність – це рух по лезу бритви, постійне розв’язування проблем, які за нас ніхто не розв’яже, це постійний вибір між різними моделями людини» [17, с. 118].

Тема життєвого покликання та вибору шляху проходить крізь поезії всіх трьох розділів «Книги про матір».

«Я — Всесвіту боржник, бо українець зроду!» — це гасло, проголошене на початку 60-х років молодим Борисом Олійником, стало одкровенням для всіх поціновувачів справжньої Поезії. Згідно з цією формулою, українець не є відлюдником на узбіччі світу — він розкритий назустріч усьому людству, простягає руку братерства для добрих справ, свідомо приймаючи на себе відповідальність перед ближніми й далекими народами:

Це щастя – мати у вселенськім домі

Свої борги і місце у строю...

Я всесвіту боржник!

Але комусь одному –

Не був. Не є. Й не буду.

І на тім стою!

У «Диптиху» (розділ «Сива ластівка») поет, осмислюючи життєвий шлях, пропонує рецепт здобуття безсмертя:

Зумій-но надароване віддати:

Себе пізнати. Народити матір.

Углиб розбудувати отчу хату.

В космічний колобіг синів послати...

А ти гадав: безсмертя – річ проста?

Покликання людини митець вбачає у продовженні роду, збереженні пам’яті для нащадків («До землі»), а також у дотриманні незаперечного закону: «З усіх – два слова: “Мати” і “Вітчизна” – Існують звіку тільки в однині» («У дзеркалі слова»).

Серед духовних чеснот особливе місце належить совісті — внутрішньому контролеру, що визначає відповідальне ставлення до буття. Б.І. Олійник постійно звертається до цієї моральної категорії, з тривогою зауважуючи, що сьогодні «наша совість спить собі, німа». Тому його слова звучать як заповіт:

... Не озивайте ім’я Бога всує,

Коли в душі давно його нема.

Саме совість, яка спонукає до розширення горизонтів людських можливостей і картає за скоєні помилки, допомагає опанувати «мистецтво жити», а не пристосовуватися до обставин. Через це здійснюється духовне зростання, що завершується народженням людини-громадянина, яка суворо звертається до кожного:

... Не озивай ім’я Народу всує,

Коли ти пам’ять Роду розгубив.

... Не озивайте всує Україну,

Аби не всохли ваші язики. («Не озивайте»)

Ключова ідея поета про призначення людини — стати і залишитися Людиною, тобто досягти просвітлення. Л. Скуратівський трактує просвітлення як внутрішнє переродження особистості, що виявляється у подоланні рутини, відмові від жадоби багатства, влади чи слави. Натомість приходять творча самовідданість і потреба єднання з Істинною реальністю. У такому стані людиною керують не інстинкти, а цінності: чесність, добро, милосердя, відповідальність, усвідомлення себе частиною людства, вірність заповітам предків і обов’язок перед майбутніми поколіннями. Саме ці орієнтири пропонує Б.І. Олійник у своїй ліриці.

Ліричний герой віршів «Літа вже не мчать...» та «Ти гукай не гукай...», опинившись в осінній період життя, глибше осягає сутність буття, адже «...вже починаєш не час цінувати, а мить, холодний аналіз чуття затискає в лещата, “Все легше чийсь відступ од юних замрій зрозуміть, все важче і важче той відступ прощати”». На цьому етапі усвідомлюється справжня вартість кожного вчинку: «Все нижча відсоток, рокований на помилки. І так неймовірно зроста їхня вартість!». Розуміючи, що літа спливають невблаганно, «хоч співай чи ридай», людина мимоволі оцінює свій життєвий шлях: чи був він гідним? Перш ніж почути відповідь Олійника, варто згадати слова В. Бурбана: «Борис Олійник створив багатокольорову і сповнену живим життям поетичну планету з її сяючою та здатною до постійних змін ноосферою високих почуттів, райдугою соковитих художніх фарб. У нього немає нічого картинно-діланого - тої фальшивої романтики, яка властива характерам поверхневим, легковірним і легкодушним. Поет, розуміється, не поет, якщо він не віддав данину звичайним людським слабкостям і заблудним серцям. І цим він імпонує читачам, які вважають його “своїм”» [17, с. 119].

Ця цитата є доречною, оскільки у вірші «Ти гукай не гукай» справді простежується думка про те, що кожен — звичайна людина зі своїми чеснотами й вадами: «І дарма, що не всі ми орли», — зазначає Борис Олійник. Однак перед Всевишнім та історією доведеться відповідати.

Інша справа – сини. Чи не наважиться кожен

З нас воскреснуть,

Коли зажадають сини?

Попри всю зовнішню несхожість, людей єднає те, що всі вони рівні перед «непідкупною» — так Б. Олійник називає смерть. Поезія «Похвала непідкупній» починається гнівним викриттям сучасності, де панує «всепродажництво»:

Коли, здалось, що все пішло за доляр –

Земля і честь, могили й вівтарі,

Коли вже навіть провіщати долю

Взялись не звіздарі, а крамарі;

Коли, здається, що саме повітря

Настаяне на лжі, немов одвар,

Коли поет, як сутенер –

Повію,

Кладе під владу Аполлонів дар.

Коли ... коли... Та приходить смерть, яка «не загляда у табель рангів на суднім рубежі». І душу охоплює дивне щастя від усвідомлення, що існує справедливість, що «... варто жить і прагнути безсмертя, коли є смерть, яку не підкупить» [17, с. 120].

Філософське осмислення буття завершує останній вірш «Коли повернуся» з розділу «Освідчення». У ньому ліричний герой звертає погляд до нас уже «одягнутий в камінь». Він відкриває розуміння Істинної Реальності, де втрачають сенс «виляски “слава-неслава”, Порожній двобій язиків ні про що і про все». Вічними ж залишаються цінності, за які можна віддати все:

Я все віддаю за одне

Недоспіване: “мамо”,

За те, що долоню мою

Освятила бджола.

... Я все віддаю за хустину у синій горошок

З далекої пісні про ту, що любив та не взяв.

Як заповіт звучать священні слова:

Але не прощу і пилинки

на образ Шевченка

І зламану гілку калини повік не прощу!

... І хай мене судить по правді і совісті Канів

Єдино Верховний мій

І Повноважний Суддя!

Поет і сьогодні вдивляється у слов’янське обличчя країни, з болем переживає її долю-недолю, занурюється у тривожні глибини щойно відродженої державності, яка, за його словами, поки що здебільшого декоративна й декларативна. Цими роздумами й почуттями сповнені останні книжки та вірші, зокрема розділ «Освідчення» книги «Пісня про матір».

Розділ 2. Методичні засади вивчення лірики Бориса Олійника у середній школі

2.1. Особливості вивчення лірики у школі

Серед усіх видів мистецтва художня література вирізняється найбільшою доступністю та популярністю. Вона здатна дарувати людині радість і сприяти її духовному зростанню. Вплив художнього слова у видатних творах зумовлений не лише правдивим образним відтворенням різноманітних аспектів дійсності, а й глибокою гуманістичною сутністю. У школі літературу вивчають із подвійною метою — освітньою та виховною, оскільки саме через мистецтво слова формується любов до рідного краю, повага до мови, історії, традицій і звичаїв народу. Особливо вагомою є роль української літератури у моральному та естетичному вихованні молодого покоління.

Літературна освіта, як і будь-який інший навчальний предмет, має бути спрямована передусім на формування національно свідомої, духовно багатої особистості, готової до творчої діяльності.

Оновлення освітнього змісту потребує застосування нових підходів до навчання. Практика засвідчує: учнів необхідно навчити самостійно опановувати знання, щоб вони могли адаптуватися в суспільстві та ефективно й творчо працювати. Для цього на уроках літератури варто формувати в школярів такі навички:

після прочитання твору вміти виокремлювати порушену в ньому проблему (або проблеми);
самостійно та критично аналізувати ці проблеми;
усвідомлювати, де можна застосувати отримані знання та вміння;
працювати з текстом, добираючи факти й художні деталі, аналізуючи їх та формулюючи висновки й узагальнення;
взаємодіяти в колективі під час розв'язання проблем, запропонованих однокласниками;
використовувати знання, здобуті поза школою (через радіо, телебачення, Інтернет, самостійне читання художньої та критичної літератури).

Формування цих умінь вимагає від педагога ролі організатора, консультанта й помічника в усіх видах діяльності учнів.

Орієнтація на розвиток особистісного потенціалу школяра скеровує навчання на технологічний шлях, а технологія вивчення літератури визначає способи засвоєння конкретного матеріалу в межах предмета, теми чи розділу.

Оскільки на вивчення програмового матеріалу в кожному класі з нового навчального року відводиться по 2 години на тиждень, планування роботи потребує зміни технології навчання.

Мета читання в сучасній школі — закласти основи читацької культури учнів, виховати творче, національно свідоме покоління засобами художнього слова.

Сприймання художньої літератури є провідним у навчанні та вихованні учнів початкових класів. Через художні образи діти збагачують власні почуття й емоції, пізнають багатогранність навколишнього світу, а також розвивають мовлення. Правильне опрацювання художнього твору забезпечує єдність морального, розумового та естетичного виховання кожної дитини. Тому вкрай важливо навчати дітей сприймати літературні твори через активну естетичну діяльність.

Художній твір є основою сучасного уроку читання, і організація роботи з ним — непросте завдання для кожного вчителя. Це пояснюється тим, що протягом навчального року учні знайомляться з творами різних жанрів, обсягів і рівнів складності. Відповідно, педагог має творчо підходити до кожного уроку читання. Результат опрацювання твору та його позитивний вплив на всебічний, особливо мовленнєвий, розвиток дитини значною мірою залежить від того, наскільки вчитель ураховує вікові особливості сприймання жанру й змісту, а також уміє активізувати емоції та мислення учнів.

З огляду на жанр твору та вікові індивідуальні особливості його сприймання, учитель обирає такі види роботи з текстом, які допоможуть зрозуміти прочитане, уявити предмети, явища й картини в тому порядку та повноті, як задумав автор, подивитися на речі його очима, мислити його думками та переживати разом із ним. Важливо дати дитині змогу виявити власний емоційно-естетичний відгук на зображене, не перевантажуючи сприйняття позатекстовими асоціаціями, які можуть порушити авторську образно-емоційну структуру [22, с. 10].

Працюючи над віршем, не варто забувати, що об'єктом аналізу є поетичний твір. Він має особливу форму, що зумовлює застосування специфічних прийомів роботи. Поезії притаманні більша, ніж в оповіданнях, образність, своєрідна синтаксична будова речень, лаконічність у змалюванні образів. Це вимагає від учителя особливої уваги до пояснення окремих слів і виразів, а також тлумачення смислу речень.

На відміну від епічних творів, у ліричних поезіях відсутній сюжетний розвиток. У них відтворено переживання поета або почуття, властиві не лише автору, а й усім людям. Авторські переживання можуть передаватися через змалювання картин природи або через розкриття політичних подій.

У читанках представлені віршовані твори громадянської та пейзажної лірики.

Під час роботи над творами громадянської лірики важливо якомога повніше розкрити головну думку поезії, виявити складові ідейного задуму та висновки, що випливають з описуваного. Як і при опрацюванні інших творів, аналіз громадянської поезії потребує заключного слова вчителя, яке має стати закликом чи порадою, виразом гордості за Батьківщину та свободолюбивий український народ.

Твори пейзажної лірики потребують особливого підходу до вивчення. Це зумовлено тим, що такі вірші зазвичай невеликі за розміром, і в них передаються не події з життя людей, а почуття, пов'язані зі змалюванням явищ природи та переживань. Така поезія сприяє емоційному пізнанню дійсності. Звідси випливає методична вимога: читанням ліричних віршів уводити дітей у світ художніх образів через почуття, а далі вести від почуттів до думок і висновків.

Сучасна методика опрацювання ліричного вірша наголошує на умовах, за яких можливе повноцінне сприймання молодшими школярами пейзажної лірики:

активне збагачення тезауруса учнів (тезаурус від грецького «запас» — сукупність понять, словник), розвиток поетичної спостережливості;
наявність настроєності на сприймання;
формування поетичного слуху, асоціативної та творчої уяви;
уміння аналізувати образно-емоційний зміст твору;
здатність давати естетичну оцінку поезії та відображеній у ній дійсності;
активізація творчої думки учнів.

Забезпечення цих умов і знання вчителем особливостей сприймання лірики молодшими школярами сприяє формуванню в них повноцінного естетичного сприймання пейзажної лірики.

Розглянемо роботу над ліричним віршем, кінцевим результатом якої буде не лише виразне декламування, а й естетичне сприйняття твору.

Спочатку вирішуємо конкретні навчальні завдання: налаштувати учнів на сприймання тексту, викликати в їхній свідомості та уяві образи й картини, близькі до тих, що є в центрі уваги вірша; ознайомити з автором, пояснити значення слів, без розуміння яких сприймання буде ускладнене. Для цього використовуємо бесіду з опорою на власні спостереження та досвід дітей, елементи розповіді, а також музику й живопис.
Після цього вперше читаємо ліричний вірш. Конкретизуємо завдання: донести до учнів зміст твору та, головне, викликати емоційний відгук на прослухане. Читати слід так, щоб у дітей з'явився пізнавальний та емоційний інтерес до подальшої роботи з текстом.
Наступний етап — розмова про враження, які виникли в дітей після ознайомлення з твором, виявлення рівня їхнього сприймання. Використовуємо бесіду на основі вражень учнів.

Наприклад: Чи сподобався вам вірш? Чим саме? Що найбільше запам'яталося? Які картини ви уявили? Як ви думаєте, з яким почуттям поет змальовує ці картини?

Самостійна робота учнів із текстом вірша. Вона необхідна для того, щоб школярі уважніше вчиталися у зміст і підготувалися до аналізу. Для цього пропонуємо прочитати твір ще раз про себе та позначити олівцем малозрозумілі слова й вислови.
Мета аналізу ліричного вірша — поглибити й розширити образні уявлення, що склалися в учнів.

Головне — не зруйнувати той емоційний стан класу, який виник після першого читання. Аналіз проводимо так, щоб поступово зростало захоплення дітей майстерністю поета, щоб за кожним словом і рядком вони бачили яскраву картину та раділи цьому відкриттю. Тому використовуємо вибіркове читання окремих рядків, строф, слів.

Наприклад: Як автор описує...? З чим порівнює...? Прочитайте. За допомогою яких слів автор змальовує...? Звертаємо увагу на образні засоби мови: епітети, метафори, порівняння тощо.

Вибіркове читання супроводжуємо бесідою-роздумом та елементами лінгвістичного аналізу тексту. Наприклад: Який настрій виникає у вас під час читання цих рядків? Які слова допомагають автору створити такий настрій? Чому автор порівнює...? Як ви думаєте, з якою метою автор використовує цей засіб...?

Доцільно застосовувати метод стилістичного експерименту (штучна заміна авторського слова або словосполучення іншим, близьким за змістом), що вчить дітей розуміти мовні засоби вираження змісту, отримувати естетичну насолоду від вдало дібраного автором слова та сприймати зображення як витвір мистецтва.

Розвиваючи уяву дітей, учитель використовує прийом ілюстрування тексту (розглядання готових ілюстрацій, словесне та музичне ілюстрування).

Наприклад:

Уявіть, що ви художники. Яку картину ви намалюєте до першої строфи? Які фарби використаєте? Чим цей малюнок відрізнятиметься від малюнка до другої строфи? Що домалюєте? тощо.
Уявіть, що ви композитори. Яку музику ви написали б до цього вірша? Які музичні інструменти оберете для виконання?

Виразне читання вірша — своєрідний підсумок роботи.

Важливим є також формування читацької культури молодого покоління, розвиток естетичного смаку, уміння розрізняти явища класичної (як високого, справжнього мистецтва) та масової (як імітації, сурогату) культури. Вивчення української літератури має на меті розвиток творчих і комунікативних здібностей учнів, їхнього самостійного й критичного мислення, культури полеміки, уміння формулювати та аргументовано доводити власну думку, а також вироблення навичок самоосвіти, бажання і здатності вчитися впродовж усього життя, осягаючи явища культури.

Зосередивши в собі найважливішу інформацію про світ моральних уявлень і цінностей українського народу, його естетичні погляди та принципи, складники світогляду й світосприймання, вершинні здобутки національного письменства, література є чи не найкращим засобом виховання молоді, прилучення її до багатих пластів рідної культури, духовності, моралі, а також потужно впливає на становлення й розвиток юної особистості на засадах добра, гуманізму, справедливості.

Реалізація цих завдань здійснюється через увесь комплекс роботи вчителя-словесника, виявляється в різних формах урочної та позаурочної діяльності й потребує від нього переосмислення професійних функцій та переорієнтування в пріоритетах фахової роботи.

2.2. Вивчення поезії Б.Олійника у класах з гуманітарним ухилом (календарний план, години)

У 10–12 класах українську літературу вивчають у хронологічному порядку, поділяючи матеріал на жанрові блоки (в 11 класі це, зокрема, «Поезія», «Проза», «Драматургія», «Українська література за межами України»). Літературна освіта на цьому етапі передбачає знайомство з творчим доробком видатних письменників, насамперед із тими художніми творами, що відображають різні періоди розвитку літератури в Україні та її культурні традиції. Тому аналіз текстів відбувається в історико-літературному контексті, а головна увага приділяється найхарактернішим зразкам, які є показовими як для автора, так і для певного жанрово-стилістичного напряму. Варто підкреслити: у сучасній загальноосвітній школі опановують не академічну історію літератури чи її спрощену модель, а саме українську літературу, що відкриває ширші можливості для формування морально-етичних паралелей і суспільних орієнтирів через естетичні та літературознавчі поняття. Це допомагає зацікавити учнів творами, близькими їхньому світосприйняттю, і змінити застарілий стереотипний образ української літератури на світовій літературній мапі.

У профільних класах старшої школи вивчення української літератури відбувається за спеціальними програмами. Для класів філологічного профілю (2 (+1) години щотижня) призначено програму «Українська література. 10–11 класи: Навчальна програма для середньої загальноосвітньої школи з гуманітарним профілем» (укладачі Г. Ф. Семенюк, В. І. Цимбалюк; опублікована у виданні: Книга вчителя української мови та літератури. – Х.: Торсінг плюс, 2005. С. 191–267.) [22, с. 12].

Ці самі програми можуть застосовуватися в гімназіях і ліцеях, де школярі мають вищий рівень підготовки та навчальних можливостей порівняно з учнями звичайних шкіл. Там є змога виділити більше годин на українську літературу, а вчителі завдяки своїй кваліфікації здатні забезпечити викладання предмета на належному високому рівні (хоча такі класи формально вважаються універсальними).

В 11 класі на українську літературу передбачено 70 годин, із яких 52 години відводиться на текстуальне опрацювання творів. Тижневе навантаження становить 2 години, а для класів із гуманітарним ухилом додається ще 1 година.

Для вивчення біографії та творчості Бориса Олійника вчителю рекомендовано 2 години, ще 1 година — на підсумкове заняття.

Пропонуємо два конспекти уроків.

Урок № 1

Тема. Борис Олійник. Становлення особистості поета, розвиток його таланту.

Мета: розкрити мотиви лірики Б. Олійника; формувати в учнів навички слухання й осмислення поезії, виховувати любов до художнього слова.

Обладнання: портрет письменника, збірки його творів, аудіозапис «Пісні про матір».

Коли вже народився ти поетом, -

За все відповідай у цім житті.

Б. Олійник

ХІД УРОКУ

I. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ, МЕТИ ТА ЗАВДАНЬ УРОКУ

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Перевірка домашнього завдання.
Учні розповідають про відомих їм поетів-шістдесятників.

III. СПРИЙНЯТТЯ Й ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Лекція вчителя.

У багатоголоссі талановитих митців-шістдесятників виразно звучить і голос Бориса Олійника.

(Учні прослуховують запис «Пісні про матір».)

Вслухаймося в рядки цієї пісні. Іде з життя людина, яка «навчила дітей і онуків як на світі по совісті жити». Мати вже виконала своє земне призначення: «посіяла людям літа свої літечка житом, прибрала планету, послала стежками споришу». Існує думка, що тому, хто чесно прожив життя, легше вмирати. Такий фінал — немов винагорода за добро, яке жінка, мати, бабуся встигла зробити.

Борис Олійник — поет зі своїм колом улюблених тем, які він щоразу розкриває з нового боку. Так у його віршах і поемах з'являються наскрізні образи-ідеї: людська гідність, чесність, пам'ять, мати, жінка, кохання. Ці теми йому особливо близькі, адже вони — саме життя.

Дитинство Бориса Ілліча Олійника пройшло на Полтавщині. Родина жила в нужді: батько загинув на війні, тож матері доводилося багато працювати, щоб прогодувати дітей. Саме від неї майбутній поет успадкував світлу вдачу, доброту та щиру любов до людей.

(Учень читає вірш «Мати сіяла сон під моїм вікном».)

Після закінчення школи в 1953 році Олійник вступив на факультет журналістики Київського державного університету. У цей період він активно пише й публікує свої вірші в періодиці. У творах автор зображує звичайних людей, які живуть поруч, чиї мрії та сподівання йому добре знайомі. Саме такою увагою до сучасників вирізняється збірка «Б'ють у крицю ковалі» (1962 р.).

(Учень виразно читає вірш «Б'ють у крицю ковалі».)

Після університету Б. Олійник працював у редакціях молодіжних газет і журналів, а також у журналі «Вітчизна» та видавництві «Дніпро».

1964 року виходить друга збірка — «Двадцятий вал», яка закріпила за Борисом Олійником статус поета. Для цієї книги характерне поєднання тонкого ліризму з громадянським пафосом. Автор розмірковує про непросту долю людини XX століття, розкриває складний внутрішній світ своїх сучасників. Збірку відзначено республіканською літературною премією імені М. Островського.

Кожна наступна книжка засвідчує зростання поетичної майстерності Б. Олійника. Для збірок «Вибір» (1965 р.), «Коло» (1968 р.), «Відлуння» (1970 р.), «Рух» (1973 р.), «Сива ластівка» (1979 р.), «Поворотний круг» (1989 р.) характерні своєрідна притчевість, багатозначність художнього слова та поетичне новаторство. Книга «Стою на землі» (1975 р.) отримала Державну премію СРСР.

Інтимна лірика поета позначена пошуками поетичного ідеалу та оригінальним осмисленням «вічних тем». Ось як оцінив твір «Я спокійно б лежав під вагою століть» відомий критик М. Ільницький: «У вірші виразно виявляється два плани. Перший — вічне прямування до ідеалу жінки, туга за ним і пошук цього ідеалу... Другий план — це ідеал у широкому історичному і соціальному аспектах, втілення поступу, та незглибима й незбагненна таємничість душі народу, яку не вичерпати до дна, яка манитиме вічно... Вірш «Я спокійно б лежав під вагою століть» переконливо показує, що вищий рівень лірики про любов — це лірика глибоко філософська, здатна піднести ліричного героя на осягнення вищих істин людського буття, історії, великого «осяяння» особистості».

Справді, багата уява поета відтворила неосяжний світ людських переживань. Далека минувшина в його творах тісно переплітається із сучасністю, де вічно «гуде Дніпрельстан», встановлюються олімпійські рекорди й ніколи не згасає прагнення людини віднайти свій ідеал.

(Учень читає вірш «Я спокійно б лежав під вагою століть».)

2. Гра «Хто більше?»

Завдання: віднайти у творах Б. Олійника приклади самобутніх тропів і крилатих висловів. Записати їх у зошити та пояснити значення (усно).

IV. ЗАКРІПЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО

Запитання до учнів:

Яку професію здобув Б. Олійник у Київському університеті?
Як критика сприйняла перші збірки поета?
Які основні теми творів Б. Олійника?
Визначте жанрові особливості лірики Б. Олійника.
Що вам відомо про політичну та громадську діяльність Бориса Олійника в наш час?

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Законспектувати статтю підручника про творчість Б. Олійника (с. 512–519); перечитати твори «Пісня про матір», «В оборону хліба», «Крило».

Урок № 2

Тема: Борис Олійник. «В оборону хліба», «Пісня про матір», «Крило».

Мета: розкрити народні уявлення про головні життєві цінності, добро і справедливість; розвивати в учнів здатність відчувати драматизм і конфліктність ліричного твору; виховувати чуйність, сердечність і любов до поезії.

Обладнання: портрет поета, його твори, публікації про нього в періодиці.

З народом загравать не треба.

Він добре бачить з-під брови:

І що ви корчите із себе,

І хто єсте насправді ви.

Б. Олійник

ХІД УРОКУ

I. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ, МЕТИ ТА ЗАВДАНЬ УРОКУ

II. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ УЧНІВ

Розповіді учнів (біографія поета, основні теми його творчості).
Аналіз вірша «Пісня про матір» двома-трьома учнями.
Слово вчителя.

Звернімо увагу на епіграф до сьогоднішнього уроку. Це перша строфа частини II диптиху Б. Олійника «Шевченко і народ». Послухаймо продовження цього твору.

Коли світили в нього ребра,

Коли товкли пророки злі:

Мовляв, куди йому до неба,

Як він по вуха у землі.

Життям і канчуками вчений,

Він, загнаний під самий низ,

Останній гривеник Шевченку

На перший пам'ятник приніс!..

Народ не візьмеш на макуху,

Він зоддаля розрізнить чин:

І хто є син його по духу,

І хто — по духу! — сучий син.

Такі рядки міг створити лише поет, який щиро любить свій народ і свято вірить у його мудрість. Справді, час і люди все розставлять по своїх місцях і дадуть належну оцінку кожному вчинку.

III. СПРИЙНЯТТЯ Й ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Слово вчителя.

Ми вже слухали «Пісню про матір». Однак я хочу, щоб ви ще раз уважно вслухалися в її слова й усвідомили всю велич і святість слова «мама».

(Учні читають вірш за ролями.)

Усі ми чиїсь діти. Інколи молодь не прислухається до порад старших, не замислюючись, що легковажні вчинки можуть завдати болю іншим. Йдеться про звичайний, на перший погляд, факт: модно одягнений хлопець використав замість м'яча півхлібини для гри у футбол. І вагомі слова Олійника, людини, яка пережила голод і війну, навчають юнь цінувати працю, що «кас охрестила на Людину, піднявши з чотирьох до піднебесь».

(Учень виразно читає вірш «В оборону хліба».)

Доречно згадати близький за тематикою вірш Д. Павличка, який також закликає шанувати пшеничний колосок і хліб.

(Учні читають вірш Д. Павличка «Коли ми йшли удвох з тобою».)

Борис Олійник у своїй творчості звертається до стародавнього літературного жанру — притчі. У поемі-казці «Крило» висновок має зробити сам читач: що таке добро і зло, чуйність і жорстокість.

2. Бесіда з учнями за планом.

План:

Споконвіку журавель в Україні — птиця-тотем, священна й недоторканна.
Тема взаємовідносин між людиною і природою.
Духовний світ персонажів із чистим сумлінням.
Ницість людини, що посягнула на світлу людську мрію.
Той, хто посягає на людську мрію, здіймає, зрештою, руку на самого себе.

3. Самостійна робота.

Завдання: дати письмову відповідь на запитання: «Чим мене схвилювала поема-казка «Крило»?»

(Два-три учні зачитують свої роботи.)

IV. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Прочитати твори Б. Олійника; підготуватися до класного твору.

Висновки

Минуле століття, позначене трагічними подіями, соціальними потрясіннями, утопічними ідеями та експериментами над людською сутністю, маніпуляціями з масовою свідомістю, залишилося в історії. На зміну одним цінностям, зокрема й високоморальним, приходять інші, які, однак, не сприяють порятунку ані окремої особистості, ані людства в цілому.

У світовому культурному просторі українське письменство виступає свідченням глибокої духовності нашого народу, його освіченості та моральних чеснот, відображає його етичні й естетичні ідеали, творчий потенціал і обдарованість. Як мистецтво слова, воно несе потужний позитивний енергетичний заряд, здатне формувати та передавати як загальнолюдські, так і національні цінності крізь покоління, виховувати їх у душах людей. Через художнє слово національна література сприяє збагаченню внутрішнього світу дитини, позитивно впливає на її свідомість та підсвідомість, скеровує морально-етичний потенціал у конструктивне русло, розвиває інтелект, креативність та естетичний смак.

Сучасна українська література вирізняється розмаїттям імен, жанрів і стилів. Проте митців, чия творчість сповнена гострого громадянського звучання, нині не так багато. Одним із найбільш актуальних поетів і публічних діячів, для якого «поняття музи і громадськості нерозривні», на нашу думку, є Борис Ілліч Олійник.

Борис Олійник увійшов у літературу, маючи за плечима значний життєвий досвід, і вирізняється насамперед своєю несхожістю на інших, оригінальним баченням народної душі, здатністю у звичайних життєвих ситуаціях розгледіти справжню людську драму з її радощами й горем, великодушністю та щирістю, вірністю й зрадою, чесністю й лицемірством. Його творчість — «це майстерність, якої не видно», справжня загадка неабиякого таланту митця, глибоко національного за своєю суттю, чиї твори можна з упевненістю назвати епопеєю народного життя — і в щасливі, і в гіркі часи.

2004 року в Києві побачила світ нова збірка Бориса Ілліча Олійника — «Пісня про матір». До неї увійшли справжні ліричні перлини — вірші про матір, які вже стали класикою. Окрім того, книга містить соціально-філософські роздуми про долю українського народу, зв'язок поколінь, історію та майбутнє України. Завершують збірку витончені, піднесені та поліфонічні зразки інтимної лірики.

Помітне останнім часом зростання уваги літературознавців до лірики Олійника, як нам здається, належить до характерних і показових явищ сучасного літературного процесу.

Сьогодні, без жодного сумніву, в Україні склалася вкрай несприятлива ситуація у сфері духовності: українська книга занепадає, телебачення нав'язує культ насильства, сурогатну культуру та примітивне розуміння сенсу життя. Тому перед сучасною педагогікою постає надважливе завдання — віднайти нові підходи до виховання молоді на основі високих загальнолюдських ідеалів: добра, любові, милосердя та справедливості. Це можливо, на наш погляд, через збереження й примноження духовного потенціалу українського народу. Творча спадщина вітчизняних письменників, особливо Бориса Олійника, має значний потенціал для досягнення цієї мети.

Ключові поетичні мотиви Бориса Олійника зосереджені навколо феномену людини, тому цілком закономірно, що теми «людина та її покликання», «високе і земне в людині», «людська гідність», «честь» об'єднують твори поета різних історико-духовних епох. Його лірика випромінює енергію людиноцентризму та людинотворення, пронизана пафосом гуманізму й людинознавства.

Б. І. Олійник — один із тих письменників, хто художньо осмислює психологію особистості, розкриває духовні та моральні цінності. Він звертається до проблеми виховання духовно зрілої особистості, яка є центральною для педагогічної науки та соціальної практики.

Поет постійно розмірковує над значенням моральних чинників, без яких навіть найвищий матеріальний достаток не дає відчуття повноцінного життя. Олійникова любов до людей і рідної землі відлунює в роздумах про те, як боляче батькам на старості бачити, що їхні діти виросли егоїстами, духовно збіднілими людьми, для яких сенс життя зводиться лише до накопичення багатства.

У своїх творах Б. Олійник відстоює право кожної людини на природний розвиток, виступає проти руйнування духовного світу, бореться за чистоту свого героя, вирваного новим ладом із рідного ґрунту й кинутого, мов перекотиполе, у вир незахищеності та відчуження. Його герої прагнуть залишатися собою: дітьми природи, людьми щирими й добрими.

Підсумовуючи, можна впевнено стверджувати, що Б. Олійника найбільше турбує проблема морального здоров'я суспільства, духовних основ життя народу, збереження його самоідентичності, історичної пам'яті та совісті як своєрідної історичної енергії багатьох поколінь. Естетична цінність його творів нерозривно пов'язана з етичною сутністю таких вічних категорій, як чуйність, доброта, ввічливість, громадянська гідність, милосердя. Як один із найсвітліших художників, він утверджує кожну окрему людину як найвищу цінність буття. Кожен рядок Бориса Олійника пронизаний щемливим болем за понівечені людські долі та невільні душі. Уся його творчість — це відчайдушний крик, біль душі, яка не приймає жорстокості, фарисейства, бездуховності й аморальності своєї доби. Отже, з повною впевненістю можна стверджувати, що поезія Бориса Олійника має величезний виховний потенціал.

Список використаних джерел

1. Антонишин С. Поезія Бориса Олійника на рокової межі // Слово. – 2005. – С. 158-163.

2. Буран В. Поэтическая планета Бориса Олийныка. В пространстве и времени // Зеркало недели. – 2004. – № 15. – С. 13.

3. Вибрані твори: В 2-х т. / Передм. О. Гончара. – К.: Дніпро, 1985.

4. Відлуння десятиліть. Українська література другої половини ХХ ст.: Навчальний посібник (серія «Шкільна бібліотека») / Упорядник М.О. Сорока. – К.: Грамота, 2001. – С. 307-309.

5. Гарячі точки Бориса Ілліча // Голос України. – 2005. – № 201. – С. 4.

6. Голобородько Я. Речник духотворного слова. До 70-ліття Бориса Олійника // Слово Просвіти. – 2005. – Ч. 42 (1315). – С. 8.

7. Гунько О. «Наче вічність судилась мені...» // Дивослово. – 2001. – № 5. – С. 10-13.

8. Гурець М. Виховні можливості Василя Стуса // Дивослово. – 2004. – № 5. – С. 8-10.

9. Дзюба І. Духовні спустошення й трансформації в українському суспільстві ХХ ст. // Дивослово. – 2001. – № 3. – С. 9-11.

10. Дума про місто: Поема / Б. Олійник. – К.: Веселка, 1982. – 47 с.

11. Заклинання вогню: Поезії / Б. Олійник. – К.: Молодь, 1982. – 47 с.

12. Івчина М., Олійник М., Сонюк В. Борис Олійник – «человек-партия» // День. – 2003. – № 181. – С. 4-5.

13. Ізоткіна К. Борис Олійник. Перша лінія оборони // Дзеркало тижня. – 2002. – № 22. – С. 13.

14. Ільницький М. Висока хвиля в серце заплива // УМЛШ. – 1982. – № 9. – С. 8-15.

15. Кирилюк В. Борис Олійник – Почесний громадянин Києва // Голос України. – 2005. – № 202. – С. 2.

16. Кирилюк В. З Україною в серці // Урядовий кур’єр. – 2005. – № 2002. – С. 8.

17. Кирилюк В. Слово непожате // Дзеркало тижня. – 2005. – № 25. – С. 12.

18. Клочек Г. Синівський пам'ятник матері: Про поезію Б. Олійника // Дніпро. – 1987. – № 6. – С. 115-123.

19. Кудрявцев М. «У гиблий час глобального безплоду...» // Дніпро. – 2004. – № 5-6. – С. 120-140.

20. Кудрявцев М. «У гиблий час глобального бесплоду...» Роздуми над поезією Б. Олійника // Дніпро. – 2004. – № 5/6. – С. 120-141.

21. Лесин В.М. Літературознавчі терміни. – К.: Рад. шк., 1985. – 252 с.

22. Луків М. Стоїть на видноколі світла мати // Олійник Б. Пісня про матір. – К.: КП «Редакція журналу “Дніпро”», 2004. – С. 5-7.

23. Мовчан Р. Засадничі основи вивчення української літератури в 12-річній школі // Дивослово. – 2004. – № 8. – С. 10-12.

24. Моренець В.П. Борис Олійник. Нарис творчості. – К., 1987.

25. Надурак С., Слоньовська О. Вивчення української літератури. 11 кл. Інтегровані уроки. – Х.: Веста: Видавництво «Ранок», 2005. – С. 206-209.

26. Непорожній О., Семенчук І. Українська література: Підручник для 11 кл. – К.: Освіта, 1995. – С. 512-519.

27. Олійник Б.І. Вибрані твори: В 2-х т. / Передм. О. Гончара. – К.: Дніпро, 1985.

28. Поеми / Передм. М. Ільницького / Б. Олійник. – К.: Дніпро, 1983. – 183 с.

29. Сива ластівка: Поезії про матір. – 2-е вид., доп. / Б. Олійник. – К.: Веселка, 1984. – 102 с.

30. Сивоконь І. Філософізація методики викладання літератури та критерії оцінювання знань старшокласників // Дивослово. – 2001. – № 3. – С. 9-11.

31. Сизоненко О. «Таємна вечеря» Бориса Олійника очима старого письменника // Голос України. – 2001. – № 64. – С. 15.

32. Сизоненко О. «Я – Всесвіту боржник...» // Голос України. – 2005. – № 200. – С. 6-7.

33. Сизоненко О. Не вбиваймо своїх пророків. – К., 2003. – С. 255-317.

34. Скуратівський Л. Питання духовності як філософська і методична проблема // УМЛШ. – 2004. – № 5. – С. 5-7.

35. Стою на землі: Вірші та поеми / Б. Олійник. – К.: Криниця, 2003. – 696 с.

36. Там, де ми відбули, там, де наше відтьохкало літо, забіліли сніги... Колеги про Бориса Олійника // Голос України. – 2005. – № 200. – С. 1.

37. Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття. Кн. ІІІ / Упорядник В. Яременко. – К.: Видавництво «Аконіт», 2003. – С. 472-473.

38. Франко І. Література, її завдання і найважливіші ціхи // Історія української літератури критики та літературознавства. Хрестоматія. Книга друга: Навчальний посібник / Упоряд. П.М. Федченко. – К.: Либідь, 1998. – С. 77-85.

39. Шудря М. Мати сіяла сон // Урядовий кур’єр. – 2005. – № 201. – С. 9.

40. Янченко А. Жага і талант поетичного пізнання // УМЛШ. – 1982. – № 9. – С. 8-15.