Філософія епохи Відродження

Зміст

1. Антропоцентричний характер філософії епохи Відродження.
2. Гуманізм як світоглядний феномен Ренесансу.
3. Протестантизм як ренесансний феномен.

Список використаної літератури.

1. Антропоцентричний характер філософії епохи Відродження

Період XV–XVI століть в історії філософії заведено називати епохою Відродження, або Ренесансом (від фр. renaissance — відродження). Цим терміном позначають час відновлення античної культури, зумовлений глибокими змінами в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Однак було б надто спрощено вважати, що поняття Відродження відображає лише суть тієї доби, а в духовній сфері відбулося просте перенесення культурних надбань античності на новий ґрунт.

Ренесанс — одна з найважливіших віх в історії людської цивілізації. Сам термін "Renaissance" запровадив Джорджо Вазарі (1511–1574), відомий італійський живописець, архітектор та історик мистецтва XVI століття.

Хронологічно європейське Відродження як цілісний культурний рух охопило період з XIV до початку XVII століття, поширившись на Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію та північну Хорватію. Проте в різних країнах цей процес відбувався нерівномірно.

Найраніше Відродження заявило про себе в Італії, де в XIV — першій половині XV століття воно розвивалося виключно, а вже з середини XVI століття почало згасати. У Німеччині стрімкий злет ренесансного руху припав на кінець XV — першу третину XVI століття, після чого так само швидко сповільнився. У Франції цей процес охопив XVI століття, а в Англії та Іспанії — кінець XV — початок XVII століття.

Найбільш повно та послідовно еволюція Відродження проявилася в Італії. Це був потужний культурний рух, що тривав з XIV до початку XVII століття, у ході якого вдалося подолати духовну диктатуру церкви, сформувати нову культуру, орієнтовану на земні справи та прагнення людей до щасливого життя, а також створити нові національні літератури, філософію й науку. У цю пору небаченого розквіту досягло мистецтво. Основними рисами ренесансної культури були:

• Світський, нецерковний характер культури, що став наслідком секуляризації (звільнення) суспільного життя.
• Повернення інтересу до античної спадщини, яка в середньовіччі була майже повністю забута.
• Формування естетично-художньої спрямованості культури, що протистояла релігійній домінанті середньовіччя.
• Звернення у філософських дослідженнях до античної філософії та пов'язана з цим антисхоластична спрямованість ренесансних учень.
• Активне застосування теорії "подвійної істини" для обґрунтування незалежності науки й розуму від релігії та церкви.
• Висунення людини як головної цінності в центр світу, філософії, літератури, мистецтва та науки [2, c. 56-58].

Відродження виникло, по-перше, на основі досягнень середньовічної цивілізації, особливо періоду пізнього середньовіччя, коли феодальне суспільство сягнуло найвищого розвитку та зазнало значних змін. У XIV–XV століттях спостерігалося швидке зростання економіки й культури міст, з'явилися нові технічні винаходи (друкарський верстат, компас, артилерія), розвинулися кораблебудування та мореплавство, були здійснені великі географічні відкриття. Саме на цей період припадає початок інтенсивного книгодрукування. У культурній сфері посилюється боротьба за звільнення філософської думки від церковних догматів, з'являються нові знання та течії, що не вписувалися в середньовічну філософсько-богословську систему.

Усі ці явища створювали підґрунтя для прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Однак цей переворот не був універсальним: він не зачіпав соціально-економічних чинників і не змінював суттєво основ феодального ладу.

Другим важливим чинником, що відіграв величезну роль у становленні культури Відродження, була античність. Саме звідси походить назва доби. Діячі культури зуміли відродити античну спадщину та надати їй великого практичного значення.

Варто зазначити, що середньовіччя також зверталося до античності, особливо з XII століття, але запозичувало лише окремі елементи. У добу Ренесансу засвоєння античності мало зовсім інший характер: її відродження стало метою та суттю нової культури. Античність сприймалася як найвищий авторитет, ідеал людської досконалості, у світлі якого оцінювалася сучасність. Найсильніше античний вплив позначився на освіті, філософії, образотворчому мистецтві та літературі.

Філософія Відродження ставила й намагалася розв'язати важливі філософські проблеми. Загалом філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, оскільки в центрі його уваги перебувала людина. Для порівняння: античність зосереджувалася на природно-космічному житті, а середньовіччя брало за основу Бога та ідею спасіння. Звідси — характерна риса світогляду Відродження: орієнтація на мистецтво [4, c. 96-98].

2. Гуманізм як світоглядний феномен Ренесансу

У ренесансному неоплатонізмі на перший план виступає його гуманістичний зміст.

Античність вплинула на формування провідної ідейної течії доби Відродження — ренесансного гуманізму. Його сутність можна визначити як вияв палкого інтересу до земного життя.

Між гуманізмом і неоплатонізмом Ренесансу існувала не лише єдність, а й тотожність. Зачинателем гуманістичного руху вважається італійський громадський діяч і демократ Колюччо Салютаті (1331–1404).

У новій культурі, окрім відродження античності, значною мірою відображається соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У філософській сфері спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надзвичайно важко визначити певну систему поглядів, усталені напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих мислителів подекуди відзначаються двоїстістю та браком визначеності. Загалом філософія Відродження не є повторенням чи копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоч і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури та має риси, не властиві античності.

Пояснюється це, по-перше, нестабільністю соціально-економічного устрою в провідних країнах Західної Європи. То був перехідний період від феодальної формації до нових, буржуазних виробничих відносин. Він характеризувався невизначеністю соціально-класової структури, а звідси — неоднорідністю ідеологічних настанов. По-друге, теоретичні джерела філософії Відродження надто різноманітні й не обмежуються лише античною культурою.

Поняття "гуманізм" (лат. humanus — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. У широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність; у вужчому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей [7, c. 85-87].

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети та художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси й назва цих діячів — гуманісти.

Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме через мистецтво змальовується розмаїтий світ людських почуттів та їхня величезна цінність. Саме людина з її тілесністю та почуттями вперше в епоху Відродження усвідомлюється й зображується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а вищою цінністю й онтологічною реальністю.

Розвиток виробництва та нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям і суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, якої не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила та влада над усім існуючим і над самою собою не потребує жодних зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

В античну епоху людина вважалася природною істотою, оскільки її сутність і поведінка визначалися її природою, а активність залежала лише від того, наскільки вона йде за природою чи відхиляється від неї. У середні віки стверджувалося не лише творення людини Богом, а й визначення її подальшої долі. Характерною була впевненість у гріховності людини та зіпсованості людської природи, а як наслідок — потреба в божій благодаті для спасіння [1, c. 53-54].

Саме так розумів людину визначний мислитель епохи Відродження Піко делла Мірандола (1463–1494). Бог, створивши людину та зробивши її центром світу, звернувся до неї з такими словами: "Не даємо ми тобі, Адаме, ні певного місця, ні власного образу, ні особливого обов'язку, щоб і місце, і лице, і обов'язок ти мав за власним бажанням, згідно з твоєю волею та твоїми рішеннями. Образ решти творінь визначений у межах законів, які ми встановили. Ти ж без перешкод визначиш свій образ за своїм рішенням, під владу якого я тебе віддаю".

Отже, Бог дарував людині свободу волі, і вона сама має вирішити свою долю та визначити своє місце у світі. Людина — не просто природна істота, вона творець самої себе, і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи завдяки усвідомленню себе творцем власного життя та волі. Такої сили й такої влади над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Значну роль в утвердженні нового погляду на людину відіграла соціальна група, яку в Італії називали гуманістами. Основним смислом свого життя вони вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів. Своїм способом життя та діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Згідно з нею в суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства та власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси — проповідь гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури.

Філософія українських гуманістів мала яскраво виражені риси антропоцентризму. Так, С. Оріховський, на відміну від томістської точки зору, вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, і від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на тварину. Розмірковуючи над вічним питанням про сенс людського життя, Оріховський зазначав, що шлях до безсмертного життя треба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі. Однією з основних чеснот людини він вважав самопізнання, що допомагає досягнути внутрішнього, духовного оновлення та морального вдосконалення.

Оригінальною є позиція С. Оріховського в поглядах на державу. Він одним із перших у європейській філософській думці почав заперечувати божественне походження влади й держави, виступав проти підкорення світської влади релігійній, стверджував, що королівська влада дана не Богом, а виникла внаслідок договору між людьми.

С. Оріховський пропагував і розвивав ідеї природного права. Він вважав, що природне право стоїть вище від людських законів, тому останні в разі необхідності можна змінювати. Мир, злагода й спокій у державі будуть тоді, коли люди житимуть у згоді з законами природи. Мислителі-гуманісти виявляли живий інтерес до світової історії та історичного минулого українського народу. Вони вважали історію вчителькою життя й радили вчитися на історичних прикладах, особливо на діяннях великих особистостей, діячів, полководців. Українські мислителі-гуманісти розглядали історію як засіб пробудження гордості народу за своє минуле, розвитку патріотичних почуттів та любові до Вітчизни. На основі патріотичного пафосу та громадянськості розвивалися патріотичні почуття, національна свідомість та історична традиція. Наприкінці XVI століття починається новий етап у розвитку духовної думки в Україні, що позначається становленням нової характерології на ґрунті формування української версії реформаційної ідеології та ренесансного гуманізму.

Гуманісти пішли далеко вперед від філософських і моральних переконань феодально-церковної культури. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: у центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їхня критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі (вимога аскетизму тощо). Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, зокрема Папи римські, ставали меценатами. Багато творів мистецтва надихалося біблійними сюжетами. Нерідко художники та архітектори працювали на замовлення римського двору, збільшуючи вплив католицької церкви (Сікстинська капела, собор Св. Петра). Внутрішнє розкріпачення та вільнодумство цілком поєднувалося в гуманістів із вірою в Бога, і конфлікту з католицькою церквою дуже довго не виникало [5, c. 63-65].

3. Протестантизм як ренесансний феномен

Протестантизм — найбільш гнучка й витончена форма християнства. Особливості ідеології та орієнтації сучасного протестантизму зумовлені історією його виникнення та подальшого розвитку.

Християнство ніколи не було однорідним, у ньому постійно виникали ворожі одна одній церкви та групи. Відбувалося це тому, що християнські ідеї неоднаково проникали в різні соціальні верстви, виступаючи як ідеологічне оформлення їхніх класових та політичних позицій. Починаючи з XVI століття, дрібні прояви опозиції католицькій церкві злилися в могутній потік, який охопив Європу, що зумовило появу нового напряму християнства — протестантизму.

Це сталося в XVI столітті — епоху Реформації, коли на арену боротьби виходив новий клас буржуазії, для якого рамки феодального ладу стали надто тісними. У той час римсько-католицька церква була великим центром феодальної системи, догмати якої відігравали роль священного запона феодалізму та феодальних виробничих відносин. Католицька церква була й найзаможнішим землевласником: їй належало не менше трьох частин усіх земельних володінь у католицьких країнах. Буржуазія, піднімаючись на боротьбу проти феодалізму, неминуче повинна була виступити й проти католицької церкви. Перший акт буржуазної революції було розіграно у формі релігійної війни, оскільки почуття та свідомість мас були вигодувані духовною їжею, яку пропонувала церква. Тому історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, повинен був набути релігійного забарвлення. Саме в цей період розвинулася "протестантська єресь" на противагу феодальному католицизму.

Виступаючи проти церкви як невід'ємного інституту феодалізму, ідеологи протестантизму заперечували богослужбову практику католицької церкви та ті догматичні положення, на яких вона ґрунтувалася. Свої ж реформи протестанти обґрунтували "дійсним прочитанням священного писання" (Біблії), яке вони оголосили єдиним авторитетом у питаннях віри.

Людина для протестантизму — уже не ланка в ланцюзі надособистісної спільності. Індивідуалізація, характерна для буржуазної епохи, є перебудовою релігійних уявлень, у якій людина зі своєю індивідуальною своєрідністю змогла б включитися в ситуацію релігійного переживання.

Зазнала змін у протестантизмі й сама ідея Бога. З погляду протестантської ідеології, Бог існує тому, що він потрібен людині, котра в нього вірить. "У що віриш, те й маєш" — ось формула протестантів. Найбільш значними напрямами в протестантизмі, що виникли в XVI столітті, були лютеранство та кальвінізм.

Лютеранство. Одним із перших кроків реформаторського руху був виступ у 1517 році німецького ченця Мартіна Лютера (1483–1546) проти влади римських пап і торгівлі індульгенціями. Одним із центральних догматів протестантизму стало вчення Лютера про спасіння душі за допомогою віри у спокутну жертву Христа. Лютер твердив, що людина може врятувати душу тільки завдяки особистій вірі, яка безпосередньо дарується їй Богом. Таким чином, він виступав проти претензій католицького духовенства щодо контролю віри й совісті на правах посередника між людьми та Богом. Було висунуто вимогу скасування відособленого стану священиків, усунення чернецтва, римської курії, тобто всієї ієрархії, яка дорого коштує. Було відкинуто й авторитет папських декретів та послань, рішень соборів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було визнано "священне писання", право тлумачити яке надавалося кожному віруючому [7, c. 79-81].

Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Філософія: Підруч. / Микола Іванович... Горлач (заг.ред.). — 2.вид., перероб. та доп. — Х. : Консум, 2000. — 672с.
2. Арутюнов В. Філософія: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — 2-е вид., перероб. і доп. — К. : КНЕУ, 2001. — 221с.
3. Афанасенко В. Філософія: Підруч. для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). — 3.вид., перероб. та доп. — Х. : Прапор, 2004. — 735с.
4. Білодід Ю. Філософія : Український світоглядний акцент: Навчальний посібник / Юрій Білодід. — К.: Кондор, 2006. — 355 с.
5. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
6. Бойченко І. Філософія історії: Підручник для студ. вищ. навч. закладів. — К. : Знання, 2000. — 724с.
7. Буслинський В. Філософія: Навч. посібник для студ. і аспірантів вищ. навч. закладів / Київський славістичний ун-т / Володимир Андрійович Буслинський (ред.). — К., 2002. — 315с.