Феодальне місто, його виникнення та економічна роль

Вступ

У середині першого тисячоліття нашої ери в економіці тогочасних суспільств сталися глибокі перетворення, викликані зародженням нових суспільних відносин, що в науці отримали назву феодалізм, або аграрне суспільство. Ці відносини формувалися практично одночасно в більшості країн Євразії.

В історичній науці феодальне господарство описують через такі спільні риси: суперечність між дрібним селянським виробництвом та великим землеволодінням; монополія феодалів на землю, що виражалася у формулі "немає землі без сеньйора"; умовний характер земельної власності, яка надавалася за військову службу, та існування васально-сеньйоріальної ієрархії; позаекономічний примус, тобто особиста залежність селянина від власника землі; стягнення ренти (натуральної, відробіткової або грошової); переважання натурального господарства, коли продукти праці призначалися для власного споживання, а обмін відігравав другорядну роль. Основними формами господарювання були феодальний маєток, ремісничий цех та купецька гільдія. Класичним прикладом феодального устрою вважається французька модель, однак у кожній країні феодалізація мала свої особливості та відмінні риси.

У 1968 році відбулися наукові дискусії щодо походження середньовічних міст, у яких взяли участь провідні медієвісти. Відправною точкою стала доповідь М.Я. Сюзюмова. Дослідників хвилювало питання спадковості між античним та середньовічним містом. Чому ж виникали міста в епоху Середньовіччя? Чи були вони лише поселеннями ремісників? Така версія видається непереконливою, оскільки ремісники збували свої товари селянам. Водночас багато античних міст пережили перехід до Середньовіччя без занепаду. У "Салічній правді" немає жодних згадок про місто, а варварське право взагалі не знало цього поняття. Для Григорія Турського, який володів єпископським містом, воно було військовим та адміністративним центром, резиденцією королів, єпископа та знаті. Отже, питання континуітету (спадковості) у розвитку міст від античності залишалося дискусійним.

1. Виникнення і розвиток феодальних відносин у Західній Європі

У країнах Західної Європи феодалізм пройшов три етапи розвитку. Перший етап (V — X ст.) — це період генези (становлення) феодалізму, коли виникали феодальне землеволодіння та держави феодального типу. Другий етап (XI — XV ст.) — час утвердження феодальних відносин, розквіту феодальних міст, зародження товарного виробництва, епоха феодальної роздробленості та формування абсолютистських монархій. Третій етап (кінець XV — перша половина XVII ст.) — період розкладу феодальних відносин, бурхливого розвитку товарного виробництва, посилення економічних зв'язків між регіонами та країнами, появи мануфактур.

Процес становлення феодального господарства добре видно на прикладі Франкського королівства (VI — X ст.). Франки, які були племінним союзом германських племен, поділялися на дві групи: салічних франків, що мешкали в нижній течії Рейну, та рипуарських франків, які жили південніше, на берегах Рейну та Маасу.

Міста Північної та Середньої Італії — Венеція, Генуя, Сієна, Флоренція, Лукка, Равенна, Болонья — у IX — XI ст. перетворилися на міста-держави. Показовою була боротьба Мілана. У XI ст. влада графа там перейшла до архієпископа. Боротьба з сеньйором об'єднала і популярів, і нобілітет. З 50-х років рух городян переріс у громадянську війну, яка переплелася з єретичними рухами вальденсів та катарів. Зрештою, у XI ст. місто отримало статус комуни, на чолі якої стала рада консулів, обрана з привілейованих громадян — представників купецько-феодальних кіл.

У Німеччині існували імперські міста, які підкорялися імператору, але фактично були республіками — Любек, Нюрнберг, Франкфурт-на-Майні. Їх очолювали міські ради, вони карбували власну монету.

Багато міст Північної Франції — Лем'єн, Сен-Кантен, Нуайон, Бове, Суассон, Лан — та Фландрії — Гент, Брюгге, Іпр, Лілль, Дуе, Сент-Омер, Аррас — стали містами-комунами після тривалої та кривавої боротьби з сеньйорами. Вони обирали раду та мера. Сеньйору такі міста сплачували невелику ренту, а під час війни виставляли збройний загін. Міста-комуни самі виступали як сеньйори щодо навколишніх селян.

200 років тривала боротьба за незалежність міста Лана. Сеньйор — єпископ Годрі — встановив важкі побори та судив городян, аж до вбивств. Жителі Лана купили у єпископа хартію, але той вирішив, що вона невигідна, дав хабар королю та скасував її. У 1129 році в Лані спалахнуло повстання, під час якого Годрі було вбито. Лише у 1331 році король взяв Лан під своє управління.

В Англії комун не було, але за допомогою викупів англійські міста у XII — XIII ст. домоглися для себе вольностей. 18 міст мали право "поверненого указу", за яким навіть шериф не мав права втручатися у міські справи. Діяло правило: "Міське повітря робить людину вільною". Дрібні міста залежали від сеньйорів, несли панщину, шлюбну повинність, смертний збір.

В Європі сформувалася верства міщан. Бюргери — від слова "бург" (місто) — спочатку всі жителі міст. У XII — XIII ст. — лише заможні, що брали участь в управлінні [5, c. 102-104].

2. Процес становлення та розвитку феодальних міст

З XI ст. в економіці Західної Європи розпочався період урбанізації — відродження римських міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Бонн) та заснування нових (Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург), зростання їхнього господарського значення. Головною причиною стало економічне піднесення та руйнування натурально-господарських форм виробництва. Вотчинне ремесло вичерпало себе, а феодальний маєток не міг вирішити свої промислові проблеми. Успіхи сільського господарства дозволили існувати населенню, яке не займалося аграрною працею. Вотчинні ремісники переводилися на оброк. Вони йшли з маєтків і селилися на перехрестях доріг, у торгових містечках, біля стін замків і монастирів. Поступово ці поселення перетворювалися на міста.

Окрім старих римських центрів, середньовічні торгово-промислові міста перебували під владою феодалів, які були зацікавлені в їх появі на своїх землях, оскільки міста та податки з них приносили значні прибутки. Система феодальної земельної власності міцно прив'язувала торгово-промислові центри до землевласника, а самі міста певною мірою повторювали структуру феодального маєтку. Значну частину території міста займав замок з господарськими та громадськими будівлями. Феодал постійно жив у місті. При ньому перебувала значна кількість воїнів і слуг, яким роздавали земельні ділянки. Решта землі, як правило, належала церкві. Феодал ставився до міських жителів як до сільських ремісників, які переселилися в місто, тому вони відбували всі феодальні повинності. У дещо кращому становищі були купці, хоч також виконували повинності.

На феодалові лежали нові обов'язки. Він повинен був захищати місто та його жителів від зазіхань інших сеньйорів або зовнішніх ворогів. У X ст. це було нелегко. Набіги норманів, арабів, угорців спустошували землі Європи. Лише добре укріплене місто могло протистояти загарбникам. У XI ст. зовнішня небезпека майже повністю зникає, і феодали втрачають своє значення захисників міст. Таке становище надзвичайно загострило суперечності між міщанами та феодалами. У країнах Заходу вони вирішувалися протягом XI — XIII ст. у ході так званих комунальних революцій. В Італії великі торговельні міста добилися повного визволення вже в XI ст. Дещо пізніше на шлях боротьби за визволення стали міста Північної Франції та Німеччини. У XII — XIII ст. у багатьох містах Західної Європи утворилося чимало міст-комун або міських республік, що цілком звільнилися від сеньйорів і отримали повне самоврядування. До відання міст переходили управління й суд, збирання податків, військова повинність, догляд за міською торгівлею тощо. Серед таких республік особливо виділялися італійські міста, насамперед Венеція, Генуя та Флоренція, які захопили багато земель і стали великими купецькими державами.

Там, де феодали зберігали свою могутність, боротьба міст набувала надзвичайної гостроти й тривала іноді впродовж десятиріч. Далеко не всім містам Західної Європи вдалося звільнитися з-під руки феодалів. Більшість міст певною мірою залишалася їм підвладною і в кращому разі діставала грамоту, що визначала розмір виплат сеньйору та гарантувала громадянам особисту свободу. Такі міста називалися "вільними містами". Вони ніколи не досягали прав міста-комуни; управління й суд там залишалися в руках сеньйора, проте права та обов'язки їхніх представників — так зване "прево" — точно визначалися, щоб уберегти міське населення від зловживань [8, c. 127-128].

У XIII ст. сформувалося феодальне міське "магдебурзьке право", яке встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, успадкування тощо.

Економічно розвинуті міста Англії, Франції та Німеччини в XI — XII ст. досягли значного розвитку. Зросло міське населення, розвиваються ремесла і торгівля. Панівне місце посідає виробництво вовняних тканин, збут яких забезпечував піднесення ремесла і торгівлі. Збагачуються купці, посилюється їхній вплив.

У XII — XIII ст. у містах сформувалися ремісничі об'єднання — цехи. Середньовічний цех співзвучний із сучасним тільки за назвою. У ті часи він створювався за професійними ознаками (шевський, ковальський, кравецький, ювелірний та ін.). Цехи складалися з майстерень певного профілю. Кожний цех мав свій статут — цей документ узаконював і регламентував не тільки виробничий і духовний, а й моральний спосіб життя ремісничого колективу. У них було записано, зокрема, таке: у майстернях дозволялося працювати майстру, підмайстру, одному або двом учням. Як правило, вони жили та харчувалися в невеличкому приміщенні майстра. Використовувалася тільки ручна праця. Заборонялося майстрам та їхнім помічникам застосовувати будь-які вдосконалення чи винаходи. Такі суворі заходи вживалися для того, щоб не збагачувалися одні й не біднішали інші. Статути всіх цехів установлювали зразкові вироби, шедеври, на які й орієнтувалися ремісники. Заборонялося випускати товар гіршим або кращим від шедевра. Ніхто з членів цеху не мав права укладати договори чи вступати в спілку на шкоду свого об'єднання. Члени цеху були водночас і воїнами, захищаючи певну ділянку оборонного муру або вежі.

Разом з купцями та іншими станами ремісники демократично управляли містом. Тисячі селян-кріпаків, тікаючи від феодальної неволі, знаходили за фортечними мурами надійний притулок. Хто з них прожив у місті один рік і один день, ставав повноправним городянином. Феодали неодноразово за допомогою військ робили спроби повернути своїх підданих, але безрезультатно.

У містах склалася ієрархія на зразок сільської общини. Майстри гнобили підмайстрів та ремісників. Щоб стати повноправним членом цеху (майстром), необхідно було пройти стаж учнівства (3-7 років) та скласти складний іспит.

Цехи мали сувору регламентацію: переслідували позацехових ремісників (партачів), обмежували виробництво, щоб уникнути конкуренції за різних умов. Наприклад, виготовляти вироби дозволялося тільки при денному світлі; продукція мала бути певних параметрів [6, c. 114-115].

3. Середньовічне місто, його основні риси. Розвиток ремесла і торгівлі

Оскільки феодальне господарство у своєму розвитку пройшло три стадії — ранню, розвинену і пізню, то й відповідно відбувалося поетапне піднесення ремесла. На ранній стадії панувало натуральне господарство. Виробники в основному задовольняли власні потреби та потреби свого феодала. Економічна діяльність людей виявлялася в синтезі ремесла та сільського господарства, причому останньому належала провідна роль.

Досягнення промислового виробництва практично не були успадковані "варварськими" народами. Виготовлення зброї і заліза, посуду, одягу тощо при аграрному виробництві мало допоміжне значення. Поступово сформувалася домашня промисловість — систематичне виробництво певними групами сільського населення товарів на замовлення та продаж. До перших галузей ремісничої діяльності належать: залізодобувна, гончарство, ювелірна справа. З'явилися ремісники-професіонали, спеціалісти. Вони мали земельні наділи, за які платили феодалу чинш або виконували певні повинності. Однак основним засобом існування для них залишалася реміснича діяльність.

Відомі три організаційно-виробничі центри селянського ремесла: замок сеньйора, село, господарства окремих селян, у яких виготовлялася більша частина продукції. Ремісників-професіоналів було небагато, а тому левову частку промислових товарів залежні селяни продукували для себе і своїх сеньйорів. Внаслідок аграризації та натуралізації економіки європейські міста занепали. Вони залишилися адміністративними, політичними та культурними центрами. У VIII — X ст. торгові та ремісничі функції міст почали зростати.

З XI ст. в економічному житті Західної Європи почався період урбанізації — відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Бонн) і утворення нових міст (Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург), зростання їхнього господарського значення. Головною причиною цього було економічне піднесення, що призвело до занепаду натурально-господарських форм виробництва. Сеньйоріальне ремесло вичерпало себе, і феодальне помістя не могло розв'язати свої промислові проблеми.

Успіхи сільського господарства зробили можливим існування частини населення, яке могло не займатися сільськогосподарським виробництвом. Ремісники переводилися на оброк. Вони покидали помістя і селилися на перехресті доріг у торгових містечках біля стін замків і монастирів. Поступово ці поселення перетворювалися на міста. Отже, відокремлення ремесла від сільського господарства, розвиток товарних відносин стимулювали виникнення міст як центрів ремесла і торгівлі. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню їх сприяли хрестові походи, які активізували розвиток західноєвропейської торгівлі.

Крім старих римських центрів, середньовічні торговопромислові міста перебували під владою феодалів, які були зацікавлені в їхньому виникненні на своїх землях, через те що мита і податки з них приносили немалі прибутки. Система феодальної земельної власності міцно прив'язувала торгово-промислові центри до землевласника, а самі міста певною мірою повторювали структуру феодального помістя. Значну частину площі міста займав замок з господарськими і громадськими будівлями. Феодал постійно перебував у місті. При ньому перебувала значна кількість воїнів і слуг, яким роздавали земельні ділянки. Решта землі, як правило, належала церкві. Багато міських жителів працювали в сільськогосподарському виробництві. Як сільські ремісники, вони відбували всі феодальні повинності. У дещо кращому становищі були купці, хоч і не звільнені від повинностей [4, c. 93-95].

Феодали мали певні обов'язки. Вони повинні були захищати місто та його жителів від посягань інших сеньйорів або зовнішніх ворогів. У X ст. це було нелегко. Набіги норманів, арабів, угорців спустошували землі Європи. Лише добре укріплене місто могло протистояти загарбникам. У XI ст. зовнішня небезпека майже повністю зникає, і феодали втрачають своє значення як захисники міст. Це призвело до надзвичайного загострення протиріч між міщанами і феодалами. У країнах Заходу вони вирішувалися наприкінці XI — XIII ст. у ході так званих комунальних революцій, внаслідок яких міста добилися незалежності та самоврядування. Утворювалися міста-комуни або міста-держави, які мали власне управління (виборний муніципалітет на чолі з мером), суд, фінанси, військове ополчення. Виникли міське і ринкове право. Всі повноправні міщани були вільними, користувалися майновими і політичними правами. Міста мали різні пільги та привілеї. Існували гарантії купецької власності, встановлювалися ярмаркові правила.

Західноєвропейські міста були невеликими за розміром та населенням, оточені високими мурами, валами, ровами, наповненими водою. У центрі міста на ринковій площі знаходилася ратуша — адміністративний осередок. Тут проходили ярмарки, святкування, забави, всеміські збори, а також публічні страти злочинців. Від центральної площі на всі сторони розходилися головні дороги. Місто не мало каналізаційних споруд, нечистоти виливали прямо на вулиці. Все це призводило до спалахів епідемій чуми, холери, які часто спустошували міста. Набагато більше мешканців жило за мурами і валами у передмістях. У випадку ворожого нападу населення рятувалося за фортечними мурами і разом з гарнізоном обороняло місто. У містах жили ремісники, купці, люди вільних професій (художники, лікарі, аптекарі, друкарі).

Економічно розвинені міста Англії, Франції та Німеччини в XI — XII ст. досягли значного розквіту. Збільшилася чисельність міського населення, розвивалися ремесла і торгівля. Панівне місце займало виробництво бавовняних тканин, збут яких забезпечував піднесення ремесла і торгівлі. Збагачувалося купецтво.

Інтенсивний розвиток ремесла в XII — XIII ст. сформував цеховий лад у містах. Ремісничі об'єднання зростали в запеклій боротьбі з феодалами. Хоча головна функція цеху виробнича, але важливе значення вони мали у військовій, оборонній справі. Середньовічний цех організовувався лише за професійними ознаками (шевський, ковальський, кравецький, ювелірний тощо). Цехи складалися з майстерень певного профілю, які розташовувалися по всьому місту. Час від часу члени цеху збиралися в церкві або ратуші, вирішуючи життєво важливі проблеми. Кожний цех мав свій статут. Документ узаконював, регламентував не тільки виробничі, духовні, а й моральні засади життя ремісничого колективу.

Члени цеху були і воїнами, які захищали ділянку оборонного муру або вежі. Разом з купцями та іншими станами ремісники демократично управляли містом. Адміністрація мала відкрите антифеодальне спрямування. Тисячі селян-кріпаків, тікаючи від феодальної неволі, знаходили за фортечними мурами надійний притулок. Ті з них, хто пробув у місті один рік і один день, ставали повноправними жителями міста. Герцоги часто робили спроби повернути своїх підданих з допомогою війська, але безрезультатно. Міста успішно протистояли таким авантюрам феодалів, ревно зберігаючи свої права і вольності.

У містах склалася ієрархія на зразок сільської общини. Майстри пригнічували підмайстрів та ремісників. Для того щоб стати повноправним членом цеху (майстром), треба було пройти стаж учнівства (3 — 7 років) та скласти складний іспит.

Цехи мали сувору регламентацію: переслідували позацехових ремісників (партачів), обмежували виробництво, щоб уникнути будь-якої конкуренції. Наприклад, виробництво продукції дозволялося лише при денному світлі, продукція повинна була мати певні параметри. Для запобігання конкуренції інших міст треба було заповнити міський ринок доброякісними товарами. Тому за неякісні вироби паризьких пекарів, наприклад, ставили до ганебного стовпа.

Цехова регламентація була економічно раціональною в XIII — XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку міського ремесла. Вона сприяла виробництву якісної продукції, але згодом почала стримувати піднесення продуктивних сил. Зусилля цехів увіковічити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові умови гальмувало технічний прогрес. До винахідників застосовувалася смертна кара, що призвело до застою в розвитку науки і техніки [7, c. 68-69].

Розвиток ремесла набув бурхливого розвитку в XIII ст. Так, у Парижі в той час налічувалося до 300 різних ремісничих спеціальностей. В інших містах Франції та Німеччини їх було значно менше.

Якщо до XII ст. міста з округами були самостійними економічними районами і не залежали від ввезення сировини чи продуктів харчування, то в XII ст. розпочинається процес обміну між окремими районами. У кожній країні поділ праці призводить до спеціалізації (виробництво вина, олії, вовни, прикрас тощо). Пожвавлення внутрішнього обміну свідчило про зародження єдиного ринку. Цьому сприяли багаточисельні ярмарки, що відбувалися в містах. Вони носили обмежений і місцевий характер. Як правило, на них продавалися певні групи товарів — худоба, зерно, коні, вироби ремісників тощо. Кількість ярмарків на рік у тому чи іншому місті залежала від місцерозташування, попиту на певні товари. Багато з таких ярмарок переросли місцеві масштаби і стали центрами міжнародної торгівлі. Так, уже в середині XII ст. ярмарки в Шампані (південь Франції) відбувалися 6 разів на рік. Сюди приїжджали купці з Північної і Центральної Франції, Італії. На початку XII ст. вони перетворилися на важливі пункти європейської міжнародної торгівлі.

У Німеччині міста досягли найбільшого розвитку в XIV — XV ст. Наприкінці XIII ст. тут нараховувалося більше 3500 міст, у яких проживала п'ята частина всього населення. В основному це були малі містечка до тисячі жителів, які об'єднували селянські округи в радіусі 10 — 30 км. Були в Німеччині й великі міста з чисельністю більше 20 тис. чоловік. Через ці міста проходили торгові шляхи між Південною і Північною Європою.

В умовах свавілля феодалів міста змушені були об'єднуватися в союзи. У другій половині XIV ст. виникають Швабський і Рейнський союзи міст.

З середини V і до другої половини IX ст. візантійські міста, так само як і західноєвропейські, переживали занепад. Набіги слов'ян, болгар, арабів значно поглибили труднощі перехідного періоду від античності до Середньовіччя. Однак міста не зникли.

З другої половини IX ст. розпочалося економічне піднесення візантійських міст. Цьому сприяла зростаюча потреба в предметах розкоші не тільки серед місцевої, а й серед романс-германської та слов'янської знаті. Візантія залишалася чи не єдиним постачальником цих товарів для всієї Європи.

У зміцненні та розвитку міст були зацікавлені імператори. Їхня політика була спрямована на отримання податкових платежів з торгівлі та ремесла, які дуже часто становили єдину статтю доходів центральної влади, визначали силу і могутність Візантії. Ця політика знаходила підтримку серед місцевої знаті, яка значну частку своїх прибутків отримувала з державної скарбниці.

Піднесення міст збіглося зі сприятливими внутрішніми і зовнішніми умовами: припинилися місцеві смути, набіги слов'ян, розпався Багдадський халіфат. Правда, великою перепоною для успішного розвитку морської торгівлі залишалося арабське піратство.

Найбільшими містами Візантійської імперії були Константинополь і Фесалоніки. У X ст. ремесло і торгівля в цих містах переживали бурхливе піднесення. Особлива роль в економічному житті тогочасного світу належала Константинополю. Він був не тільки столицею Візантійської імперії, а й ремісничим, торговим і фінансовим центром тогочасної цивілізації. Завдяки своєму сприятливому місцерозташуванню на перехресті найважливіших торгових морських і сухопутних шляхів Константинополь міцно утримував лідерство в міжнародній торгівлі. Сюди приїжджали купці з віддалених країн Сходу і Заходу, придунайських країн, Балканського півострова, Північної Африки і Русі. У містах та їхніх околицях розташовувалися цілі колонії іноземних купців: італійців, арабів, євреїв, сирійців, русинів і багатьох інших [1, c. 44-45].

Якщо в Західній Європі більшість майстерень перебувала в приватній власності вільних ремісників, то в Константинополі були також державні майстерні: монетний двір, зброярні, майстерні з виготовлення предметів розкоші, дорогих тканин тощо. Вироби константинопольських майстрів славилися далеко за межами Візантії. Ремісники самі виготовляли і продавали свої вироби.

Головним виробником у візантійському місті залишався дрібний самостійний ремісник, який мав невелику майстерню, що одночасно слугувала крамницею для продажу виготовлених у ній товарів. Він працював з 2 — 3 помічниками. У великих державних, церковних і феодальних майстернях працювало багато ремісників. У них, як правило, існував поділ праці. Державні майстерні виробляли продукцію не на ринок, а на потреби імператорського двору та армії.

Значна частина візантійських ремісників і купців була об'єднана в корпорації. Поза корпораціями залишалися майстри, що були не в змозі придбати майстерні й змушені були працювати просто на вулиці. Корпорації беруть свій початок з пізньоримських часів, але в епоху Середньовіччя вони зазнали значних змін. У X ст., з піднесенням економічного життя, вступ до них був значно обмежений. На відміну від цехів у Західній Європі, корпорації скоріше захищали інтереси не ремісників, а держави. Керівники цих організацій не вибиралися, а призначалися державними посадовими особами.

Корпорації перебували під пильним контролем держави. Регламентувалася навіть господарська діяльність. Ремісник чи купець могли займатися лише одним видом виробництва чи торгівлі. Ціни на хліб, рибу і м'ясо були суворо фіксовані, заборонялося створювати запаси товарів з метою спекуляції. Обмежувалася діяльність іноземних купців, їм дозволялося зупинятися в спеціально відведених місцях не більше ніж 3 міс. Контроль держави за виробництвом і торгівлею гальмував їхній розвиток.

Значних втрат візантійське ремесло і торгівля зазнали під час хрестових походів. Було зруйновано і пограбовано багато міст, а після взяття хрестоносцями в 1204 р. Константинополя економічне життя в ньому занепало. Візантійські феодали заохочували італійських купців до завезення товарів з Європи і вивезення сільськогосподарської продукції зі своїх маєтків. Це підірвало економічну могутність Візантії та було однією з причин загибелі Візантійської імперії.

У XIV — XV ст. в Європі виникла нова, вища форма виробництва — мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам прийшли більш організовані великі робітничі майстерні. Хоча там усе виконувалося вручну (мануфактура — латинського походження, означає ручна праця), але в процесі виробництва було застосовано поділ праці. Якщо кустар сам виконує всі операції з виготовлення товару, то в мануфактурі над цим самим завданням працюють десятки робітників. Поділ праці у виробництві дав змогу значно збільшити випуск товарів, поліпшилася їхня якість. Головною фігурою виробництва стає найманий робітник. Перші текстильні мануфактури відомі в містах Північної Італії та Нідерландів. Усі операції з виготовлення суконних тканин (очищення, прядіння, ткацтво, фарбування вовни) виконувалися в майстернях або вдома. Такими були так звані розсіяні капіталістичні мануфактури. Їхні власники, закупивши сировину, віддавали її найманим робітникам. Готову продукцію вигідно продавали на світових ринках.

Як бачимо, ремесло в Західній Європі розвивалося поступово. Спочатку воно зародилося у феодальному сільському господарстві. Лише у VIII — XI ст. воно стає самостійною галуззю суспільного виробництва. Найбільший розвиток міського ремесла припадає на XII — XIII ст., у Німеччині — XIV — XV ст. Головною організаційною формою ремесла був цех [4, c. 97-99].

Висновки

Ще в XIX ст. історики намагалися відповісти на питання про походження міст. "Романістична" теорія, яку підтримували Савіньї, Т'єррі, Гізо, Ренуар, базувалася на матеріалі романізованих територій Європи і вважала середньовічні міста прямим продовженням пізніх античних міст. Історики, які вивчали матеріали Північної, Центральної Європи, схилялися до "вотчинної" теорії — Ейхгорн, Ніч, згідно з якою міста розвинулися з феодальної вотчини, її управління.

"Маркова" теорія (Мауер, Гірке, Белов) виводила міста з общини-марки. "Бургова" теорія — з фортець-бурге і на бурговому праві. "Ринкова" теорія виводила міське право з ринкового, що діяло в місцях, де велася торгівля. Німецький історик Рітшель наприкінці XIX ст. намагався об'єднати "бургову" і "ринкову" теорії, стверджуючи, що міста починалися з поселень купців навколо укріплень.

Піренн основну роль відводив купецтву — "торгова" теорія. Згідно з нею міста виникали навколо факторій.

Найраніше — у IX ст. — виникли міста в Італії — Венеція, Генуя, Піза, Флоренція, Барі, Неаполь, у X ст. — на півдні Франції — Марсель, Арль, Нарбон, Монпельє, Тулуза. У X — XI ст. — у Північній Франції, у Нідерландах, Англії, Німеччині. Фландрські міста Брюгге, Іпр, Гент, Лілль, Дуе, Аррас славилися тонким сукном.

У XII — XIII ст. виникли феодальні міста на північних околицях і за Рейном.

Міста мали 1 — 5 тис. жителів. 80 — 100 тис. мали Константинополь, Париж, Мілан, Венеція, Флоренція, Кордова, Севілья.

Центр міста — бург, сіті, град.

Ознаки міст: ратуша, стіни, радіальна забудова. Вулиці — не ширші від довжини списа. У будинках другий поверх виступав над першим.

Список використаної літератури

1. Боєв Ю. Економічна історія: Західна Європа, Японія, США : Навч. посібник для екон. спец. вузів / Юрій Боєв, Світлана Боєва ; Ред. І. В. Туз. — К. : Вища шк., 2004. — 173 с.

2. Економічна історія України : Навчальний посібник / М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін. ; За ред. М. О. Уперенка ; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. — Харків : Одіссей, 2004. — 494 с.

3. Економічна історія України : Навчальний посібник / М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін. ; За ред. М. О. Уперенка ; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. — 2-е вид. — Харків : Одіссей, 2005. — 494 с.

4. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів / Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко ; За ред. Б. Д. Лановика. — 6-те вид., перероб. і доп. — К. : Вікар, 2004. — 486 с.

5. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник / Петро Леоненко, Петро Юхименко. — К. : Знання-Прес, 2004. — 499 с.

6. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів / Олександр Царенко, Андрій Захарчук. — Суми : Університетська книга, 2001. — 308 с.

7. Черкашина, Ніна Костянтинівна. Економічна історія : Навчальний посібник / Ніна Черкашина. — К. : ЦУЛ, 2003. — 192 с.

8. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник / Петро Юхименко. — К. : Вікар, 2004. — 341 с.