1. Рівновага на грошовому ринку та фактори, що її визначають. Рівноважна процентна ставка

1.1. Сутність рівноваги на грошовому ринку

Грошовий ринок, як і будь-який інший, функціонує під впливом попиту та пропозиції. Між цими двома величинами завжди існує певне співвідношення. Ідеальним станом для цього ринку є рівновага, за якої попит на гроші (Md) дорівнює їх пропозиції (Мз), тобто Md = Мз. Саме така збалансованість створює передумови для стабільного розвитку економіки. Якщо ж рівновага порушується, це призводить до дестабілізації грошового обігу та виникнення труднощів у виробничій сфері. Тому в умовах ринкової економіки держава через банківську систему прагне підтримувати на грошовому ринку стан, близький до стійкої рівноваги.

Рівновагу на грошовому ринку можна представити графічно. Однак важливо розуміти, що вигляд моделі та характер відображених у ній взаємозв'язків залежить від теоретичної концепції, яка є основою аналізу.

Зокрема, згідно з кейнсіанським підходом, норма відсотка є екзогенною величиною по відношенню до попиту і пропозиції грошей. Відповідно, графічна модель взаємодії цих чинників матиме такий вигляд (рис. 1).

На вертикальній осі відображається норма відсотка, на горизонтальній — кількість грошей. У точці r1 норма відсотка визначає рівень попиту на гроші, який відповідає кількості М1. У цій моделі норма відсотка також визначає і рівень пропозиції грошей.

Однак це лише загальні положення. Наприклад, попит, що базується на боргових зобов'язаннях суб'єктів господарювання, може змінюватися залежно від фази економічного циклу, переходячи в положення Мd2 (при зменшенні попиту) або Мd1 (при збільшенні попиту). Відповідно, точка рівноваги (Е) зміщуватиметься до Е2 або Е1, що супроводжується зміною норми відсотка. Це демонструє діалектичний зв'язок: екзогенно задана норма відсотка не лише визначає попит на гроші, але й сама залежить від нього.

Розглянута модель, заснована на кейнсіанській теорії, дозволяє аналізувати рівновагу на певному рівні. Проте вона поступається моделі, побудованій на монетаристських засадах. Ключова відмінність полягає в тому, що пропозиція грошей є екзогенною і контролюється центральним емісійним центром. Центральний банк підтримує пропозицію грошей на заздалегідь визначеному рівні. Ця визначеність не є абсолютною: обсяг пропозиції може змінюватися, але в передбачуваних межах, наприклад, відповідно до приросту доданої вартості. У цій моделі норма відсотка також не є екзогенною величиною. Графічну модель монетаристського підходу представлено на рис. 2.

На осі абсцис позначено кількість грошей, на осі ординат — відсоток. Попит на гроші (крива Md) перебуває в оберненій залежності від норми банківського відсотка: чим нижчий відсоток, тим вищий попит. Пряма М3 відображає пропозицію грошей, яка є екзогенною.

Точка перетину кривих попиту та пропозиції (точка Е) є точкою рівноваги. Вона показує, що за норми відсотка r1 попит на гроші дорівнює п2. Ця ж норма відсотка відповідає певній масі пропозиції грошей.

Отже, точка Е відображає як стан рівноваги на грошовому ринку, так і величину рівноважного відсотка.

Якщо центральний банк вирішує скоротити пропозицію грошей (наприклад, продаючи державні боргові зобов'язання на відкритому ринку), то попит на гроші за відсотка r1 не буде задоволений, що призведе до зростання відсотка до рівня r2. Це, своєю чергою, спричинить зменшення попиту на гроші та встановлення нової рівноваги в точці Е1.

У випадку купівлі центральним банком цінних паперів пропозиція грошей зростає, що веде до зниження норми відсотка. Лінія пропозиції зміщується праворуч у положення М2, а нова точка рівноваги — Е2[2, c. 59-62].

Рівновага на грошовому ринку може порушуватися під впливом різних чинників. Найчастіше це відбувається через зміну попиту. Наприклад, попит зростає при збільшенні обсягів виробництва, що зміщує криву попиту в положення Md1. За незмінної пропозиції (пряма Мз) рівноважна ставка відсотка зросте (точка Е3).

Попит на гроші також зростає при підвищенні цін, оскільки суб'єктам господарювання потрібно більше грошей для обслуговування операцій на попередньому рівні. Графічно це відображається зміщенням кривої Мd угору праворуч та зростанням рівноважної ставки відсотка.

Зниження попиту на гроші, наприклад, через зменшення обсягів виробництва, призводить до зміщення кривої попиту вниз та зменшення рівноважної ставки відсотка. На рис. 2 це відповідає кривій Md2.

Тут розглянуто лише найбільш типові зміни попиту. У реальності на рівновагу впливає значно більше чинників, які діють не ізольовано, а в комплексі. Наприклад, зменшення обсягів виробництва може супроводжуватися зростанням цін, що збільшує попит на гроші. Водночас прискорення швидкості обігу грошей, характерне для інфляції, навпаки, зменшує попит на гроші[5, c. 82-84].

1.2. Саморегулювання рівноваги на грошовому ринку

Серед вітчизняних дослідників грошового ринку поширена думка про його здатність до саморегулювання. Це саморегулювання вважається основою функціонування ринку, хоча він і є більш чутливим до зовнішніх впливів порівняно з іншими ринками.

До власних важелів саморегулювання, які автоматично забезпечують рівновагу між попитом і пропозицією, відносять так званий ціновий стабілізатор. Його дія полягає в тому, що надлишкова пропозиція грошей призводить до їх знецінення, що відновлює рівновагу.

Кредитний мультиплікатор діє в іншому напрямку. Він дозволяє автоматично збільшувати пропозицію грошей, коли попит її випереджає. Депозитно-чекова емісія підвищує еластичність пропозиції, сприяючи встановленню рівноваги.

Швидкість обігу грошей також вважається автоматичним стабілізатором. При появі надлишкової пропозиції грошей швидкість їх обігу зменшується, що вирівнює співвідношення між пропозицією та попитом.

Ці автоматичні стабілізатори, безсумнівно, існують, але їх дія має межі як у просторі, так і в часі. Автоматичне регулювання ефективне лише у відносно невеликих масштабах, оскільки грошовий ринок чутливий до великої кількості факторів, комбінація яких може призвести до непередбачуваних наслідків. Дія стабілізаторів у часі також обмежена: вони зазвичай дають позитивний ефект лише в короткостроковому періоді.

Наприклад, збільшення пропозиції грошей може не одразу порушити рівновагу. Надлишок грошової маси може збільшити розрахунки готівкою, що зменшує швидкість обігу грошей і сприяє рівновазі. Крім того, на початковому етапі суб'єкти господарювання можуть не усвідомлювати ситуації, і частина надлишкових грошей піде на заощадження. Це можливо лише в умовах розвиненої ринкової економіки з широкими можливостями для ефективного використання грошей та великою пропозицією якісних товарів і послуг[4, c. 160-162].

Проте при значних порушеннях рівноваги дія автоматичних стабілізаторів стає малоефективною. В умовах значного зростання пропозиції грошей швидкість їх обігу не зменшується, а навпаки, зростає. Прикладом є досвід України 1992—1993 рр., коли грошова маса (МІ) зросла з 25,22 до 481,5 млн. грн. (більш ніж у 19 разів). Це, разом із спадом виробництва, призвело до величезної інфляції та прискорення швидкості обігу грошей, оскільки населення намагалося швидше позбутися знецінених грошей.

Аналогічно, якщо зростання пропозиції грошей не корелюється зі зростанням ВВП, дія цінового стабілізатора стає миттєвою та неприйнятною для економіки, оскільки неможливо спрогнозувати зміну цін. Цей важіль саморегулювання спрацьовує в умовах, які не несуть позитивних наслідків для економічних суб'єктів.

Рівновага на грошовому ринку дуже вразлива до зовнішніх чинників, оскільки пропозиція грошей є екзогенною і залежить від багатьох факторів: ступеня незалежності центрального банку, рівня наукової обґрунтованості кредитно-грошової політики, стану платіжного балансу, дефіциту державного бюджету, політичних чинників тощо.

Хоча аксіоматичним для визначення динаміки пропозиції грошей є приріст доданої вартості у ВВП, реальні розміри пропозиції можуть суттєво відрізнятися від обумовлених першопричиною. Це пов'язано саме з дією зовнішніх чинників.

У короткостроковому періоді, коли автоматичні стабілізатори не можуть забезпечити рівновагу, центральний банк може вжити заходів для нормалізації ситуації. В його арсеналі є широкий спектр інструментів: регулювання облікової ставки, операції на відкритому ринку, політика щодо норми банківського відсотка.

Таким чином, неодмінною умовою сталого розвитку суспільного виробництва є досягнення рівноваги між попитом на гроші та їх пропозицією. Ця рівновага є умовною, оскільки формується як наслідок постійного її порушення. Реакція на ці порушення та цільові дії центрального банку стають головним способом реалізації політики монетаризму та забезпечення ефективного функціонування суспільного виробництва[3, c. 49-52].

1.3. Рівноважна процентна ставка

Якщо накласти криві попиту та пропозиції в одній системі координат, отримаємо завершену графічну модель грошового ринку. Вона показує взаємодію попиту та пропозиції, визначаючи рівень їх урівноваження та відповідну норму рівноважної ставки процента (рис. 3).

Криві попиту (МД) і пропозиції (М1) перетинаються в точці А, якій відповідають маса грошей в обороті 4,0 млрд грн. та ставка очікуваного доходу (номінального процента) на рівні 8%. Це означає, що економічні суб'єкти бажають мати у своєму розпорядженні грошей на суму 4,0 млрд грн., а банківська система може забезпечити пропозицію на цьому ж рівні. За цієї умови ставка процента стабілізується на рівні 8%, який є рівноважною ставкою, що задовольняє обидві сторони ринку: покупці зможуть сформувати потрібний запас грошей, а продавці — розмістити наявний запас за прийнятною ставкою.

За жодної іншої ставки процента така зрівноваженість неможлива. Припустимо, що вдалося встановити ставку на рівні 6%, нижчому від рівноважної. Це призведе до зниження альтернативної вартості зберігання грошей і зростання попиту на них — точка попиту зміститься по кривій вправо в положення A1 (точка пропозиції залишиться в положенні А). Збільшення попиту виявиться в посиленні вимог до банків надати позички. Проте банки не зможуть задовольнити цих вимог, оскільки їхні резерви незмінні. Банки спробують закупити додаткові резерви на міжбанківському ринку, що посилить конкуренцію за ресурси. Наслідком стане зростання процентної ставки доти, доки вона не досягне рівноважного рівня. У міру наближення ставки до цього рівня буде зростати альтернативна вартість грошей і скорочуватися попит. Як тільки ставка досягне 8%, додатковий попит зникне, і всі показники займуть рівноважне положення: попит і пропозиція — 4 млрд грн., ставка процента — 8%.

Порушену рівновагу можна було відновити й іншим способом — збільшенням пропозиції грошей до нового рівня попиту. Для цього центральний банк повинен збільшити резерви комерційних банків, купивши у них цінні папери або збільшивши рефінансування. За рахунок додаткових резервів банки задовольнили б додатковий попит, і рівновага відновилась би, але на іншому рівні: обсяг грошової маси зросте до 5 млн грн., а ставка процента знизиться до 6%. Проте така рівновага може мати негативні наслідки для реальної економіки, насамперед для товарних ринків, де значно зросте платоспроможний попит[7, c. 134-137].

Порушення рівноваги може обумовлюватися також чинниками, що діють на боці пропозиції або попиту на гроші. У цих випадках рівновага може відновитися тільки на інших рівнях процента та грошової маси.

Центральний банк може прийняти рішення про зменшення пропозиції грошей для вирішення макроекономічних завдань. Цього можна досягти продажем цінних паперів на відкритому ринку, що призведе до скорочення надлишкових резервів комерційних банків і зменшення їхніх можливостей надавати позички. За умови збереження попиту на гроші на попередньому рівні, скорочення кредитних ресурсів призведе до ужорсточення банківського кредитування та підвищення позичкового процента. Конкуренція між економічними суб'єктами за позички надасть цьому процесу тривалого характеру, поки процент не досягне нового рівноважного рівня. Крива пропозиції зміститься вліво, а точка рівноваги — вліво і вверх по кривій попиту, зайнявши позицію А (див. рис. 4).

Вплив на ринок змін у попиті на гроші. На відміну від пропозиції, попит на гроші не може змінитися за бажанням банківської системи. Для цього потрібні передумови в реальній економіці. Одним із таких чинників може бути зростання ВНП і національного доходу. У цьому випадку неминуче зросте попит на гроші, насамперед збільшиться потреба в трансакційних запасах. У графічній моделі це виявиться в зміщенні кривої попиту з позиції МД у позицію М1Д1 (див. рис. 4).

За незмінної пропозиції грошей точка рівноваги зміститься вверх у положення А2 (див. рис. 4). Це значить, що рівновага при масі грошей в обороті 4,0 млрд. грн. настане за ставки процента 10%.

У реальній дійсності цим змінам відповідатиме збільшення попиту на банківські позички. Для їх надання банкам потрібні додаткові резерви, і вони збільшать попит на ресурси на міжбанківському ринку. Проте задовольнити всі додаткові потреби банки не зможуть, оскільки загальна пропозиція грошей залишається незмінною — 4,0 млрд грн. Між банками розпочнеться конкуренція за ресурси, що спричинить зростання ставки процента. У міру зростання рівня процента зростатиме альтернативна вартість зберігання грошей, і бажання економічних суб'єктів накопичувати запаси грошей зменшуватиметься. При досягненні ставкою процента 10% бажання збільшувати запаси грошей стабілізується, і відновиться рівновага, однак за значно вищого рівня процента.

Можуть з'явитися фактори, що зумовлять зниження попиту на гроші. Тоді всі розглянуті процеси будуть запущені в протилежному напрямку. Рівновага відновиться на нижчому рівні. Лінія попиту зміститься вліво і вниз, а точка рівноваги зміститься вниз від точки AZ по лінії пропозиції грошей.

У реальній дійсності може бути багато варіантів зміни попиту та пропозиції грошей і багато точок рівноваги. Проте в усіх випадках зміна ставки процента є механізмом урівноваження попиту і пропозиції, а кожний новий рівень процентної ставки є наслідком зміни попиту і пропозиції. З цього погляду рух процента підкоряється тим же ринковим силам, що й рух ціни на товарних ринках, що дає підстави розглядати процент як ціну грошей, що формується на грошовому ринку[4, c. 93-95].

Список використаної літератури

1. Артус М. Гроші та кредит : Навчальний посібник/ Мирослав Артус,; Європейський ун-т. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2004. -161 с.

2. Гриньова В. Гроші і кредит : Навчальний посібник/ Валентина Гриньова, Олена Проскура,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. економічний ун-ет. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. -207 с.

3. Гроші та кредит : Підручник/ За ред. Богдана Івасіва,; М-во освіти і науки України, НБУ, Терноп. акад. нар. госп.. -Тернопіль: Карт-бланш, 2000. -510 с.

4. Гроші та кредит : Підручник/ За заг. ред. М.І. Савлука,; М-во освіти України. Київський нац. економ. ун-т. -К.: КНЕУ, 2001. -602 с.

5. Демківський А. Гроші та кредит : Навчальний посібник/ Анатолій Демківський,. -К.: Дакор: ВИРА-Р, 2003,2005. -527 с.

6. Колодізєв О. Гроші та кредит : Навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Олег Колодізєв, Оксана Яременко,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2004. -153 с.

7. Щетинін А. І. Гроші та кредит : Підручник/ А. І. Щетинін; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -429 с.

2. Фінансові посередники, позиково-ощадні асоціації; фінансові компанії; кредитні спілки; ломбарди.

2.1. Фінансові посередники і їх місце у структурі фінансового ринку

У сучасних умовах фінансові посередники займають одне з центральних місць на фінансовому ринку.

Фінансові посередники — це сукупність фінансових установ (банки, страхові компанії, кредитні спілки, пенсійні фонди тощо), функції яких полягають в акумулюванні коштів громадян та юридичних осіб і подальшому їх наданні на комерційних засадах у розпорядження позичальників [6, с.150].

Отже, фінансове посередництво полягає в залученні фінансових ресурсів з метою їх подальшого розміщення у фінансові активи. В економічній літературі визначення терміна "фінансові посередники", як правило, збігається з визначенням терміна "фінансові інститути" — фінансові установи, що опосередковують рух коштів від індивідуальних інвесторів (як правило, власників заощаджень) до їх кінцевих користувачів, тобто залучаючи та розміщуючи кошти від власного імені. Проаналізуємо різні підходи щодо класифікації фінансового посередництва.

В американській економічній літературі прийнято класифікувати фінансових посередників на три основні групи: депозитні інститути; договірні ощадні інститути та інвестиційні посередники [7, с 5].

В європейському законодавстві банк трактується значно ширше, ніж в американському. Тому деякі з інституцій, які за європейським законодавством належать до спеціалізованих банків, наприклад інвестиційні банки, за американським законодавством не є такими, і в літературі їх відносять до спеціалізованих небанківських інституцій (інвестиційних посередників).

Критерій достовірності відносин з клієнтами теж є недостатньо чітким для класифікації, оскільки на договірних засадах працюють сьогодні, по суті, всі фінансові посередники. Більше того, виділення трьох груп посередників в американській літературі зроблено за трьома критеріями, що видається не досить коректним.

На нашу думку, більш правомірним є розгляд фінансового посередництва як фінансово-кредитної системи, яка залучає фінансові ресурси з метою їх подальшого розміщення у фінансові активи[2, c. 38-40].

За цим критерієм фінансових посередників доцільно класифікувати так:

Як вже зазначалося, передача коштів від "заощаджувачів" до "позичальників" провадиться завдяки прямому та опосередкованому фінансуванню. Розглянемо тепер процес опосередкованого фінансування, тобто передачу коштів за допомогою фінансових посередників.

До складу фінансових посередників входять такі типи кредитно-фінансових установ: депозиторські установи (комерційні банки та ощадні установи, взаємоощадні банки, позико-ощадні асоціації та кредитні спілки); ощадні установи контрактного типу (страхові компанії — компанії з страхування життя, компанії, що забезпечують інші види страхування, пенсійні фонди); інвестиційні посередники (інвестиційні та іпотечні банки, фінансові компанії).

Основна їхня функція — допомога в передачі коштів від потенційних заощаджувачів до потенційних інвесторів і навпаки. Фінансові посередники створюють свої фонди, беручи кошти в борг у заощаджувачів, за що останнім виплачується процентний дохід. Акумулюючи так кошти, вони надають їх під вищі проценти інвесторам. Різниця між отриманим і виплаченим процентним доходом спрямовується на покриття витрат фінансового посередника та на його прибуток.

Ефект масштабу помітний завдяки зростанню ефективності використання коштів за рахунок їхньої акумуляції. Він проявляється у вартості оформлення фінансових операцій, збирання інформації про економічне становище клієнтів і вартості моніторингу (контролю за виконанням угоди) використання наданих позик.

Як вже зазначалося, є досить різні види фінансових посередників. Розглянемо їх докладніше.

1. Депозиторські установи — кредитно-фінансові установи, що мають право залучати внески на депозитні рахунки. До складу таких установ входять:

а) комерційні банки — кредитні установи, що надають клієнтам універсальні банківські послуги. Джерелом залучення коштів є внески клієнтів на депозитні рахунки. Кошти позичкового фонду, що є у кожному комерційному банку, використовуються для надання банківського та споживчого кредиту, для придбання державних і муніципальних облігацій;

б) ощадні установи, що розподіляються на:

— позиково-ощадні асоціації — кредитно-фінансові установи, що акумулюють кошти, які зберігаються на ощадних, термінових і чекових депозитах. Кошти, що зберігаються у цих установах, використовуються для надання кредиту під заставу нерухомості;

— кредитні спілки — невеликі фінансові установи, що утворюються на кооперативних засадах певною соціальною групою для надання кредитів членам цієї групи. Джерелами залучення коштів є внески учасників спілки, а використовуються вони для надання споживчого кредиту.

2. Ощадні установи контрактного типу — це кредитно-фінансові установи, які залучають довготермінові заощадження на контрактних засадах. Фонди свої формують завдяки періодичним внескам згідно з контрактами. Ощадні установи поділяються на:

а) компанії із страхування життя, страхування від пожеж і нещасних випадків. Кошти цих компаній формуються за рахунок внесків юридичних і фізичних осіб, а використовуються для довготермінового кредитування і фінансування, завдяки купівлі державних облігацій, акцій та облігацій корпорацій.

б) пенсійні фонди створюються фірмами для сплати пенсій робітникам і службовцям. Створення таких фондів дозволяє знизити податкові платежі фірм і використати їхні кошти для придбання акцій та облігацій корпорацій.

3. Інвестиційні посередники, до складу яких долучаються:

а) інвестиційний банк, який провадить довготермінове кредитування, завдяки чому можливе втілення великих науково-технічних проектів. Розподіл функцій між комерційними та інвестиційними банками, наприклад в США, стався після кризи 1929 - 1933 років. Спеціалізація у сфері довготермінового кредитування має сенс, тому що впровадження великих інвестиційних проектів пов'язане із значним ризиком. Інвестиційний банк мобілізує довгостроковий позичковий капітал і передає його позичальникам завдяки випуску та розміщенню облігацій або інших боргових зобов'язань;

б) іпотечний банк — банк, що спеціалізується на видачі довготермінової позики під іпотеки (тобто, ресурси за рахунок випуску та розміщення іпотечних облігацій);

в) фінансова компанія — отримує фонди шляхом продажу комерційних паперів, випуску акцій та облігацій. Залучені кошти надає споживачам у вигляді позик або кредитів на придбання споживчих товарів довготермінового користування, для ремонту будинків, на потреби малого бізнесу.

Наведена класифікація фінансових посередників характерна для кредитно-фінансової системи США, але значна кількість фінансових посередників уже працює на українському фінансовому ринку[4, c. 46-47].

До фінансових посередників контрактно-ощадного типу належать компанії страхування життя і майна, різноманітні пенсійні фонди. Усі вони залучають кошти на основі вкладів відповідно до довгострокових контрактів, що укладаються між клієнтами і фінансовою організацією. Кошти, що залучаються, такі компанії вкладають у заставні кредити, акції та облігації корпорацій, казначейські зобов'язання. Структура портфеля активів залежить від ступеня надійності пасивів. Компанії страхування життя можуть дозволити собі мати низьколіквідні, але дохідні активи. Найліквіднішу структуру активів змушені мати компанії страхування майна. Принципово важливо, що джерелом прибутку таких компаній є не так перевищення суми вкладів над сумою виплат, як прибуток від вкладення залучених коштів у цінні папери.

До фінансових посередників інвестиційного типу належать взаємні фонди, інвестиційні компанії і траст-фонди. Усі вони реалізують механізм, який дає можливість відносно малопотужним інвесторам володіти диверсифікованим портфелем акцій.

Взаємні фонди — це компанії, що залучають кошти за рахунок випуску акцій і продажу їх населенню. Виручені кошти взаємні фонди вкладають у придбання акцій корпорацій бізнесу, забезпечуючи з огляду на високий професіоналізм своїх працівників широку диверсифікацію активів компанії і низьку вартість обслуговування операцій. На відміну від звичайних корпорацій взаємні фонди скуповують випущені ними акції на вимогу власників. Тому їх акції по суті є паями учасників, а самі вони називаються фондами. Орієнтація ділової активності взаємних фондів дуже різноманітна. Вони спеціалізуються на зберіганні інвестицій, купуючи заставні заставних кредитів, орієнтуються на високу прибутковість, збільшення капіталів.

Інвестиційні компанії закритого типу дещо відрізняються від взаємних фондів. Вони звичайно випускають великий пакет акцій під час утворення компанії, а крім того, — набір боргових зобов'язань (облігацій). Залучені кошти інвестиційні компанії вкладають в акції корпорацій. Якщо дохід від придбаних компанією акцій перевищує виплати за випущеними борговими зобов'язаннями (зобов'язаннями з фіксованим відсотком), то власники акцій компанії мають вищий прибуток на свої капітали. Тому ці компанії більшою мірою схильні до ризику, ніж взаємні фонди.

Траст-фонди історично створювалися з метою управління за дорученням майном і цінними паперами окремих осіб або організацій. Оскільки довірителі часто є недосвідченими в тонкощах фінансового бізнесу, вони укладають контрактну угоду з траст-компанією, якій доручають управляти своїми активами за життя довірителів і на користь спадкоємців після їхньої смерті. Нині траст-компанії управляють не тільки активами підприємців і безприбуткових організацій, а й цінними паперами корпорацій. Наприклад, корпорація регулярно переказує траст-компанії кошти для створення так званого відкладеного фонду, за допомогою якого траст-компанія погашає облігації корпорації після закінчення строку їх дії. Траст-компанії можуть управляти добродійними і пенсійними фондами. Готівкові кошти траст-компанія вкладає, як правило, у такі консервативні цінні папери, як заставні заставного кредиту. Траст-фондами керують звичайно трастові відділи комерційних банків, що дає можливість банкам активно займатися не тільки кредитною, а й інвестиційною діяльністю[5, c. 54-57].

2.2. Функції фінансового посередництва

Фінансовими посередниками є: спеціалізовані інвестиційні компанії, банки, трастові компанії, кредитні спілки, страхові компанії, пенсійні фонди та ін. Вони трансформують прямі вимоги в посередні шляхом придбання первинних цінних паперів та випуску своїх власних. Наприклад, трастова компанія надає позичку корпорації під заставну, котра є первинним цінним папером. Одночасно термінові вклади та депозитні сертифікати, що є свідченням зобов'язань трастової компанії перед клієнтами, — посередні вимоги. Страхові компанії та пенсійні фонди, купуючи облігації промислових корпорацій, здійснюють емісію страхових полісів.

Основна їхня функція — допомога в передачі коштів від потенційних заощаджувачів до потенційних інвесторів і навпаки. Фінансові посередники створюють свої фонди, беручи кошти в борг у заощаджувачів, за що останнім виплачується процентний дохід. Акумулюючи так кошти, вони надають їх під вищі проценти інвесторам. Різниця між отриманим і виплаченим процентним доходом спрямовується на покриття витрат фінансового посередника та на його прибуток.

Роль фінансових посередників досить важлива і вигідна як для заощаджувачів, так і для позичальників, оскільки відповідає потребам щодо взаємного пошуку, зменшує ризик неповернення позики, що впливає на зростання процентного доходу заощаджувача. Дрібні заощаджувачі отримують можливість брати участь у бізнесі тощо. Діяльності фінансових посередників притаманний так званий ефект масштабу — маючи велику кількість клієнтів, фінансовий посередник може залучити найкваліфікованіших спеціалістів для розробки типових форм фінансових угод. Причому, за великих витрат на таку розробку якість її буде високою, а ціна в розрахунку на одного клієнта — низькою.

Фінансові посередники надають багато корисних послуг учасникам фінансового ринку. По-перше, сприяють зниженню вартості операцій при одночасному зростанні їхньої кількості (ефект масштабу). По-друге, об'єднують заощадження своїх клієнтів для здійснення великих інвестицій на первинному ринку. Адже окремо взяті невеликі заощадження недостатні для масштабних інвестицій. Але, вклавши невеликі кошти, їхні власники посередньо можуть реалізувати досить великі інвестиції. По-третє, диверсифікують ризик, що досить важко зробити окремим власникам заощаджень самостійно. По-четверте, трансформують термін первинного цінного паперу в різні терміни погашення посередніх зобов'язань. Останні можуть бути привабливішими для кінцевого кредитора.

Найбільш повно й точно розглянуто функції фінансових посередників у працях українських економістів В.В. Замовця та С.П. Зубика [7].

Функції фінансового посередництва, як зовнішній прояв його властивостей у системі економічних відносин, випливають з унікальної ролі, яку покликано виконувати фінансове посередництво в економічному розвитку [3, c. 93-95].

Суть та роль фінансового посередництва в економіці держави найбільш повно розкривається в його функціях.

Аналіз ряду економічних досліджень надав змогу розглянути функції фінансового посередництва за такою схемою (рис. 1).

Дамо характеристику основних трьох груп функцій фінансових посередників.

1. Функції, що характеризують роль і значення фінансового посередництва в економіці, полягають у зростанні обсягів інвестицій, поліпшенні їх структури та зниженні вартості:

· активізація механізмів трансформації заощаджень в інвестиції шляхом підвищення інвестиційної активності індивідуальних інвесторів. Ця функція виконує завдання забезпечення додаткового обсягу інвестицій у виробництво національного продукту;

· активізація процесів перерозподілу та мобільності капіталів шляхом фінансового забезпечення нових та ефективних видів економічної діяльності за рахунок вилучення капіталів із традиційних сфер застосування;

· зниження процентних ставок шляхом збільшення надходження ресурсів на фінансові ринки через фінансових посередників, що спричиняє зниження вартості залучення капіталів для реального сектора економіки.

2. Функції як специфічні завдання, що виконуються фінансовими посередниками в рамках конкретного виду економічної діяльності:

· подолання бар'єрів невизначеності, у зв'язку з тим, що з погляду індивідуального інвестора фінансові посередники — це відносно відкриті установи, вірогідність шахрайства яких є набагато нижчою, ніж підприємств реального сектора. У рамках цієї функції фінансові посередники забезпечують подолання психологічних бар'єрів, залучаючи не схильних до ризику інвесторів до інвестиційних процесів;

· професійний вибір об'єктів інвестування шляхом проведення аналізу інформації про об'єкти інвестування на предмет потенційної прибутковості й ризику вкладання коштів та професійний вибір найпривабливіших об'єктів інвестування;

· економія на масштабах операцій — кожен окремо взятий індивідуальний інвестор у разі ведення ним операцій на фінансових ринках самостійно (наприклад, надання позик), змушений зазнавати значних трансакційних витрат у процентному відношенні до отриманих доходів (оплачуючи послуги брокерів, нотаріусів, оцінювачів та ін.). Фінансові посередники роблять ці витрати для індивідуальних інвесторів несуттєвими по відношенню до отриманих доходів;

· диверсифікація активів та уникнення ризиків інвестування — інвестування у велику кількість фінансових активів (надання кредитів великій кількості позичальників або придбання цінних паперів багатьох клієнтів) забезпечує суттєве зниження ризиків інвестування для індивідуальних інвесторів;

· моніторинг та управління ризиками інвестування — функція, яка полягає в постійному моніторингу фінансового стану об'єктів інвестування й оперативному регулюванні зростання інвестиційних ризиків. Ця функція є логічним продовженням функції відбору об'єктів інвестування;

· контроль за діяльністю позичальників — ця функція тісно переплітається з функцією моніторингу та управління ризиками.

3. Функції інформаційного посередництва:

· інформаційне посередництво в прямій формі — консультації індивідуальних інвесторів з питань інвестування, різні види економічного аналізу можливих напрямків інвестування, видання різноманітних бюлетенів економічної інформації;

· інформаційне посередництво в непрямій (опосередкованій) формі, під якою розуміють управління капіталом. Непряме інформаційне посередництво пов'язане із специфічною формою оплати інформації власником капіталу, яка полягає в передачі власником капіталу своїх ресурсів фінансовому посереднику.

Розподіл інвестиційного доходу між власниками факторів інвестування фінансових та інформаційних ресурсів, на наш погляд, можна розглядати за схемою, запропонованою В.В. Замовець та С.П. Зубик [7, с.26].

Виконання наведених вище функцій фінансового посередництва є обов'язковим для фінансових посередників різного типу. Реалізація цих функцій фінансовими посередниками різного типу визначається певними законодавчими обмеженнями щодо окремих сторін їх діяльності (щодо формування інвестиційного портфеля, залучення коштів, участі в операціях на фондовому ринку). Крім того, окремі групи фінансових посередників виконують і додаткові операції, притаманні лише їм функції.

Фінансові посередники формують ціну та тип зобов'язань (цінних паперів), котрі випускаються ними для потреб власників заощаджень. Мета посередників — одержання прибутку шляхом придбання первинних цінних паперів, які дають більший доход, ніж той, котрий посередник має надати за випущеними ним посередніми зобов'язаннями та його накладними витратами.

Поняття «фінансовий ринок» охоплює різноманітні ринки, котрі складаються з багатьох інститутів. Кожний ринок має справу з певним типом зобов'язань (цінних паперів), обслуговує різних клієнтів, діє в різних регіонах. Розвинута ринкова економіка взагалі передбачає існування багатьох типів різноманітних ринків. Метою фінансового ринку є акумулювання та ефективне розміщення заощаджень в економіці.

Посередники спрямовують кошти від кінцевого кредитора до кінцевого позичальника за нижчою ціною та з меншими перешкодами, ніж якби це було б при прямій купівлі первинних цінних паперів кінцевими кредиторами.

На закінчення зазначимо, що навіть такий короткий перелік і опис функцій різноманітних фінансових посередників та інструментів показує надзвичайно складну структуру фінансового ринку, без якої неможливо ефективно управляти сучасною економікою. При цьому найважливішу роль відіграють ринки урядових цінних паперів і банківська система[1, c. 68-69].

Список використаної літератури

1. Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси. – К.: Атіка, 2002. – 368с.

2. Василик О.Д., Павлюк К.В. Державні фінанси України. – К.: НІОС, 2002. – 606с.

3. Василик О.Д. Теорія фінансів. К.: НІОС, 2002. – 416с.

4. Кудряшов В.П. Фінанси. – Херсон: Олді –плюс, 2002. – 352с.

5. Луніна І.О. Державні фінанси України у перехідний період. –Харків: Форт, 2000. – 296с.

6. Опарін В.М. Фінанси (Загальна теорія). –К.:КНЕУ, 2001. – 240с.

7. Суторміна В.М., Федоров В.М., Рєзанова Н.С. Фінанси зарубіжних корпорацій.–К.: Либідь, 1998. – 247с.

8. Чернявський О.П., Мельник П.В., Мельник В.М. Теорія фінансів. – К.: ДІЯ, 2000. – 235с.

3. Суть міжнародних валютних відносин

3.1. Сутність міжнародних валютних відносин

Валютні відносини як сукупність зв'язків, що спорадично виникали між різними країнами та окремими суб'єктами міжнародного обміну, з'явилися давно і були зумовлені двома головними причинами. По-перше, запровадження і використання грошей та грошових систем різних країн і регіонів. По-друге, розвитком товарного виробництва, суттєвим розширенням обміну, що опосередковувався грошима різної державної приналежності. Грошова економіка, торговий капітал, що почали бурхливо розвиватися, починаючи з ХІІІ ст., були тією рушійною силою, яка спонукала до формування валютних відносин між країнами.

У міжнародних валютних відносинах оперують такими поняттями, як валютний паритет, валютний курс, конвертованість валют та ін. Валютний паритет є відносно стійкою величиною і визначається співвідношенням між валютами різних країн або економічних угрупувань. В умовах функціонування золота як загального еквівалента визначальним був золотий паритет, за яким оцінювалася купівельна спроможність тієї чи іншої грошової одиниці залежно від вмісту золота в ній. У даний час паритет окремих валют, насамперед наднаціональних (колективних), що відображає новітні процеси в міжнародних валютних відносинах, формується на основі кошика кількох валют.

Під валютним обмінним курсом розуміють ціну грошової одиниці однієї країни, виражену в грошовій одиниці іншої країни. Встановлення валютного курсу називається котируванням. Як правило, здійснюється пряме котирування, тобто одна одиниця іноземної валюти оцінюється в національній валюті. Лише у Великобританії використовується обернене котирування: фунт стерлінгів оцінюється в іноземній валюті.

Валютна конвертованість означає можливість вільного і необмеженого обміну однієї валюти на інші іноземні валюти. Конверсія може бути повною, коли обмін здійснюється на будь-яку іноземну валюту при поточних операціях та операціях, пов'язаних з рухом капіталу, та частковою, якщо валюта даної країни обмінюється лише на деякі валюти і при окремих видах операцій з валютно-фінансовими ресурсами.

Валютні відносини виникають на національному та на міжнародному рівнях. На національно-державному рівні вони формують національну валютну систему, яка включає в себе валютні відносини країни, їх інституціональні форми, що визначаються валютним та іншим законодавством, розгалужену сукупність інфраструктурних підрозділів, що забезпечують функціонування національної валютної системи. Таким чином, національну валютну систему формують головні компоненти:

• національна грошова (валютна) одиниця;

• офіційні золотовалютні резерви;

• паритет національної валюти та механізм формування валютного (обмінного) курсу;

• умови конвертованості валюти;

• наявність чи відсутність валютних обмежень;

• банківські та кредитно-фінансові установи, валютні біржі;

• порядок здійснення зовнішньоторговельних розрахунків;

• система валютного регулювання і валютного контролю та ін.

Регіональні валютні системи створюються в межах міжнародних інтеграційних угрупувань та валютних блоків. Вони характеризуються, як правило, наявністю власної міждержавної або наднаціональної (колективної) валюти, механізму взаємної валютної координації та регулювання (європейська змія) та інших важливих атрибутів, які виокремлюють їх у відносно відособлені ланки міжнародних валютно-кредитних відносин[5, c. 84-86].

Міжнародна валютна система охоплює усю світову економіку. ЇЇ розвиток пов'язаний з формуванням світового ринку, єдиної системи світового господарства внаслідок поглиблення і диверсифікації міжнародного поділу праці, інтернаціоналізацією економічного життя та глобалізацією усіх аспектів господарської діяльності. Головними елементами сучасної міжнародної валютної системи є:

• національні резервні та колективні (наднаціональні) валютні одиниці;

• склад і структура інших міжнародних платіжних активів (засобів);

• механізм валютних паритетів та обмінних (валютних) курсів;

• умови взаємної конвертованості валют;

• форми міжнародних розрахунків;

• умови функціонування міжнародних валютних ринків та ринків золота;

• статус міждержавних валютно-кредитних організацій.

Міжнародна валютна система регулюється нормами національного та міжнародного права, інструментами і положеннями, що випливають із спільно розроблених і прийнятих країнами документів і угод.

Таким чином, міжнародні валютно-фінансові і кредитні відносини – це сукупність відносин у сфері грошей і кредиту, які опосередковують рух товарів, капіталів і послуг між країнами, регіонами, фірмами, банками, установами, фізичними особами.

Ці відносини, що охоплюють досить широке коло економічних зв'язків, виникають і функціонують на об'єктивній основі міжнародного поділу і кооперації праці, міжнародного обміну діяльності, глобалізації і диверсифікації світогосподарських стосунків.

Концентрований вираз вони дістають у таких категоріях, як валютні курси, платіжний та розрахунковий баланси, платежі за грошовими вимогами та зобов'язаннями, кредитні операції, валютні ризики.

Система валютних відносин є значною мірою субстанціональною структурою сучасного світового господарства, його функціональних зв'язків. Перспективи його стабільного розвитку, досягнення глобальної рівноваги вирішальним чином визначаються життєздатністю, гнучкістю і мобільністю насамперед цієї системи.

Водночас слід мати на увазі, що валютна система є однією з найскладніших за своєю внутрішньою будовою та найвпливовішою за своїм функціональним призначенням ланкою світогосподарських зв'язків[3, c. 71-73].

Міжнародна валютна система складається з двох головних грошових блоків:

• резервні національні валюти;

• наднаціональні валюти.

Світові гроші – головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального застосування. Першими світовими грошима, що виконували усі відповідні функції, були дорогоцінні метали, головним чином золото і срібло. Однак поступово вони витіснялися із внутрішнього і міжнародного обміну і замінювалися національними валютами, що виконують роль міжнародних грошей. Тенденції до розширення використання національних грошових одиниць у міжнародних економічних відносинах є віддзеркаленням процесів міжнародного поділу праці, дедалі більшої відмови від ідей автаркії та ізоляціонізму, фактом визнання кожної національно-державної господарської системи органічною частиною світового господарства.

Зростаюча інтернаціоналізація виробництва усіх сфер господарського життя викликає потребу в більш тісній, адекватній вищеназваним процесам, міжнародній валютній координації.

Прийнято розрізняти міжнародну торгову та міжнародну резервну валюту, функції яких виконують деякі національні гроші.

Міжнародна торгова валюта слугує для оцінки та опосередкування міжнародних торгових операцій, яким є експорт і імпорт товарів, послуг, капіталів тощо. У даному випадку вона виконує ті ж самі функції, що й національна валюта, тобто міри вартості і масштабу цін, засобу платежу і нагромадження.

Крім того, на міжнародних валютних ринках торгова валюта виступає як товар, є предметом купівлі-продажу. Її ціна (валютний курс) змінюється залежно від попиту та пропозиції. Йдеться про операції переважно приватного характеру. На даному рівні державні органи використовують міжнародні гроші у тому випадку, якщо вони здійснюють подібні операції саме як приватні організації.

Таким чином, головна функція міжнародної валютної системи – ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва і поділу праці, поглиблення міжнародної торгівлі та міжнародної інвестиційної діяльності[1, c. 46-47].

3.2. Розвиток міжнародних валютних відносин

Валюта і гроші часом уявляються як поняття ідентичні, хоча всередині країни частіше використовується термін "гроші", а термін "валюта" — зовні.

При вживанні поняття "гроші" питання про їх "національність" практично не виникає, однак у міжнародних трансакціях національна належність валюти відіграє першочергову роль.

Термінологічна різниця між грошима і валютою існує і в багатьох мовах. Наприклад, monеу і currency — в англійській, geld і valjuta (wahrung) — у німецькій. Що стосується російського слова "деньги", то його можна вважати "приємною" спадщиною татаро-монгольського іга. Український термін "гривня" походить ще з Київської Русі; термін "валюта", що має сьогодні міжнародне поширення, прийшов із Франції.

Випуск грошей тісно пов'язаний з національним суверенітетом та символізує владу держави, що виражається в її здатності примусити своїх громадян приймати видрукувані державою гроші. Проте держава не може нав'язувати свої гроші за межами своїх кордонів. Тому використання національних грошей у міжнародних розрахунках передбачає домовленість сторін і пов'язане з необхідністю обміну валют.

Перетворюючись на валюту, гроші беруть на себе додаткову функцію — стають товаром, продаються і купляються, мають ціну в грошових одиницях іншої країни. Звідси випливає, що валюта як грошовий товар повинна мати не тільки внутрішнє, а й міжнародне визнання. В світовому співтоваристві має бути довіра до валюти того чи іншого учасника міжнародних зв'язків, тобто переконаність у тому, що її можна обміняти на інші валюти. На практиці валюти вільно перетинають кордони і повертаються назад.

По суті справи тут криється сутність здібності національних платіжних засобів бути обміняними на іноземні гроші, властивість, яка гарантується, як правило, центральним банком країни походження грошей.

З одного боку, якщо залишатися в рамках внутрішніх проблем, то виявляється, що операції з валютою являють собою складову частину грошово-кредитної сфери, активно впливаючи на стан державного бюджету й економічного зростання.

З другого боку, оскільки ізольованих національних економік не існує, а національні господарства пов'язані між собою ланцюгом взаємних зобов'язань, то в цьому плані валютні відносини постають перед нами як ключова форма міжнародних економічних зв'язків. Товарообіг і рух факторів виробництва, науково-технічне і гуманітарне співробітництво, культурний обмін і туризм обслуговуються через валютні операції.

Найбільш простим визначенням валюти є визнання такою банкнот, чеків, монет іноземних держав, між тим як вітчизняні гроші можуть стати валютою на зовнішніх ринках.

Отже, валюта, в широкому розумінні, означає грошову одиницю будь-якої країни (долар, фунт стерлінгів, марка, франк тощо).

Поняття валюта використовують в таких значеннях:

• національна валюта — грошова одиниця певної країни або той чи інший її тип (золота, срібна, паперова);

• іноземна валюта — грошові знаки іноземних держав, кредитні та платіжні засоби, виражені в іноземних грошових одиницях і які використовуються в міжнародних розрахунках;

• міжнародна (регіональна) валюта — міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця, засіб платежу: СДР (спеціальні права запозичення), ЕКЮ[3, c. 116-118].

Міжнародні валютні відносини — це сукупність валютно-грошових і розрахунково-кредитних зв'язків у світогосподарській сфері, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств.

Міжнародні валютні відносини складаються і розвиваються на основі експорту товарів, капіталів, робочої сили та новітньої технології, спільного підприємництва. Основною цільовою функцією цих відносин є забезпечення необхідних умов для процесу відтворення у рамках світового господарства та обслуговування світогосподарських зв'язків. Сам процес міжнародних валютних розрахунків належить до сфери розподілу та обміну, проте разом з тим тісно пов'язаний з процесом відтворення в сфері матеріального виробництва. Причому між процесом відтворення і валютними відносинами існує як прямий, так і зворотний зв'язок. Адже, з одного боку, розвиток процесу відтворення виступає об'єктивною основою валютних відносин, оскільки породжує експорт капіталу, міжнародний обмін товарами та послугами, передачу технології та ін. і відповідно визначає весь комплекс валютних відносин, що пов'язані з міжнародним оборотом останніх. З другого боку, хоча валютна сфера — вторинна щодо сфери матеріального виробництва, вона не лише пасивно відбиває перебіг виробничих процесів, а й активно на них впливає.

Отже, міжнародні валютні відносини — одна з головних складових міжнародних економічних відносин. Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система. Розрізняють національну та світову валютні системи. Світова валютна система розвивається на регіональному та глобально-світовому рівнях. У свою чергу регіональні, світові та національні валютні системи активно взаємодіють між собою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних валютних відносин.

Валютні відносини тісно пов'язані з внутрішніми грошовими відносинами. Тому еволюція міжнародних валютних відносин у специфічному вигляді повторює, як ми побачимо нижче, розвиток внутрішнього грошового обігу країн. Разом з тим валютні відносини не виключають національного характеру грошового механізму окремих країн. У процесі поглиблення міжнародного поділу праці та розвитку економічних зв'язків відбувається інтеграція систем національних грошових та світових валютних відносин і функціональні відмінності між ними практично нівелюються.

Національна валютна система — це форма організації економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави. Основні елементи національної валютної системи визначаються національним законодавством.

Її структурними елементами є:

• національна валюта — грошова одиниця країни;

• валютний паритет як основа валютного курсу;

• режим курсу національної валюти;

• організація валютного ринку;

• національні органи, що обслуговують та регулюють валютні відносини країни;

• умови обміну національної валюти на золото та інші валюти — конвертованість валюти.

Національна валютна система є органічною частиною системи грошових відносин окремих держав. Її функціонування регулюється національним законодавством кожної країни. На основі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, рейтинг та регулювання валютних курсів, формування та використання міжнародної ліквідності, золотовалютного запасу, кредитних ресурсів та ін. До складу національних валютних систем входять відповідні інфраструктурні ланки — банківські та кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватні інститути[1, c. 52-54].

Світова валютна система — це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю. Це сукупність способів, інструментів і міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у рамках світового господарства.

Світова валютна система включає ряд конструктивних елементів — світовий грошовий товар, валютний курс, валютні ринки та міжнародні валютно-фінансові організації.

Світовий грошовий товар є першим елементом валютної системи, виступає носієм міжнародних валютно-грошових відносин і приймається кожною країною як еквівалент вивезеного з неї багатства. Історично першим міжнародним грошовим товаром було золото, пізніше в міжнародних розрахунках стали використовувати кредитні гроші (векселі, банкноти, чеки та депозити). В 70-х роках з'являються спеціальні міжнародні та регіональні платіжні одиниці — СДР та ЕКЮ.

Сукупність усіх платіжних інструментів, які можуть бути використані в міжнародних розрахунках, називають міжнародною ліквідністю. Це золото, вільно оборотні валютні запаси держав та міжнародні гроші.

Другим елементом світової валютної системи є валютний курс. Це мінова вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Існують фіксовані (тверді) та плаваючі (гнучкі) валютні курси. В основу фіксованого валютного курсу покладено монетний паритет (ваговий вміст золота в національних грошових одиницях), плаваючі валютні курси не зв'язані з монетними паритетами, а визначаються через зіставлення паритетів купівельної спроможності валют, тобто оцінки в національних грошах вартості однойменного "кошика" товарів.

Третім елементом світової валютної системи виступають валютні ринки. Першим таким ринком був ринок золота як грошового товару, де золото продавалось на основі офіційної ціни, що була закріплена міжнародним договором. Сьогодні ціна на золото складається під впливом попиту і пропозиції, а ринок золота функціонує як звичайний товарний ринок.

Розширення кредитних відносин привело до необхідності формування власне валютних ринків, які існують на основі розгалуженої системи банківських взаємозв'язків провідних країн розвинутої ринкової економіки та міжнародних і регіональних валютно-фінансових установ. У своїх функціях продавця та покупця іноземної валюти, з одного боку, та органів, які здійснюють розрахунки з закордонними контрагентами, — з другого, банки та інші валютно-фінансові установи в своїй сукупності складають міжнародний валютний ринок. Поряд з ним функціонує євровалютний ринок, який виник на основі транснаціоналізації спеціальних рахунків приватних банків провідних країн світу.

Четвертий елемент світової валютної системи — це міжнародні валютно-фінансові організації: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який разом із своїми філіями — Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК), Міжнародною асоціацією розвитку (МАР), Багатостороннім агентством з гарантій інвестицій (БАГІ) та Міжнародним центром із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС) — створюють групу Світового банку, Банк міжнародних розрахунків у Базелі, регіональні банки розвитку та ін.

Світова валютна система базується на функціональних формах світових грошей. Світовими називають гроші, які обслуговують міжнародні економічні, політичні та культурні відносини, а грошова операція, завдяки якій в даній країні можна придбати платіжні засоби, що є дійсними і можуть бути використані за кордоном, є операцією валютною.

Еволюція функціональних форм світових грошей повторює з певним відставанням шлях розвитку національних грошей — від золотих до кредитних грошей. Підтвердженням цього є той факт, що в умовах, коли золото виконувало всі функції грошей, грошова і валютна системи — національна і світова — були тотожні з тією лише різницею, що монети, виходячи на світовий ринок, скидали, за висловом К. Маркса, "національні мундири" і приймались до оплати на вагу. Іншим прикладом дії такої закономірності є базування світової валютної системи в XX ст. на одній або кількох валютах провідних країн світу.

Головне завдання світової валютної системи полягає в ефективному опосередкуванні платежів за експорт і імпорт товарів, капіталу, послуг та інших видів міждержавної господарської діяльності, створенні сприятливих умов для розвитку виробництва та міжнародного поділу праці, забезпечення безперебійного функціонування економічної системи вільного підприємництва. Через світову валютну систему здійснюється перелив економічних ресурсів з однієї країни в іншу або блокується цей процес, розширюється чи звужується ступінь національної самостійності країни, а також переміщуються економічні труднощі (інфляція, безробіття) із одних країн до інших.

Отже, світова валютна система виступає однією з головних рушійних сил, які можуть або сприяти розширенню міжнародних економічних відносин, або, навпаки, — обмежувати їх інтенсивність. Тому розвиток міжнародних економічних відносин значною мірою залежить від характеру світової валютної системи і дієвості функціонування її інститутів[2, c. 146-148].

3.3. Міжнародні валютні відносини як форма МЕВ

На основі різноманітних форм міжнародних економічних відносин у світовій системі господарства складаються й розвиваються валютні відносини, що обслуговують світові ринки товарів, послуг, капіталів, робочої сили, науково-технічних досягнень. Їх еволюція пов'язана із зростанням міжнародного поділу праці, обсягів світового виробництва і обміну, а також із змінами у внутрішніх фінансово-грошових системах провідних країн світового ринкового господарства.

У своєму розвитку світова валютна система пройшла ряд етапів, серед яких основними є три.

Завершення становлення першого етапу безпосередньо пов'язане з утворенням світового господарства. Наприкінці XIX на початку XX ст. основою міжнародної валютної системи був золотий стандарт, що забезпечував необмежений обмін національних валют, здійснення багатосторонніх розрахунків, вільний перелив капіталів між країнами, міжнародні платежі, стійкість грошового обігу.

Розвиток світового ринкового господарства і зростання його суперечностей призвели до відміни (спочатку в період після першої світової війни, а потім остаточно в середині 30-х років XX ст.) золотого стандарту, який не міг уже повною мірою обслуговувати світогосподарські зв'язки. Проте золото, продовжуючи виконувати функції міри вартості, засобу утворення скарбів та світових грошей, залишалося головним засобом кінцевого врегулювання взаємних грошових вимог і зобов'язань різних країн. Для міжнародних розрахунків і як резерви платіжних коштів поряд із золотом почали використовувати деякі паперові національні валюти, головним чином долари США і англійські фунти стерлінгів. Цю систему називають золотовалютним стандартом, формування якого було завершено на основі Бреттон-Вудської угоди 1944 р., за якою долар США було прирівняно до золота у функції світових грошей.

Нині відповідно до Ямайської (Кінгстонської) угоди 1976 р. формується нова міжнародна валютна система — валютний стандарт на основі "демонетизації" золота, відміни золотих паритетів і офіційної ціни золота. Хоч формально основою валютної системи були визначені спеціально записані права (SDR), що гарантуються МВФ, але на практиці долар США все ще залишається основою паритетів і валютних курсів, міжнародним платіжним засобом.

Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн, формально він встановлюється через визначення паритетів співвідношень між грошовими одиницями різних країн офіційними органами (національними банками чи іншими виділеними для цього фінансовими установами). Реально на валютних ринках обмін валют здійснюється не за їх офіційним валютним курсом, а за валютним курсом, який відхиляється від паритету залежно від дійсних попиту і пропозиції на певну валюту.

В Україні валютний курс встановлюється НБУ. Найважливішою валютною проблемою в країні та однією з найгостріших проблем в цілому, що постали перед молодою державою, є розвиток національної валютної системи, яка має відповідати інтересам як розвитку національної економіки, так і участі її в МЕВ[4, c. 64-67].

Список використаної літератури

1. Боринець С. Міжнародні фінанси: Підручник для вузів/ Станіслав Боринець,. - К.: Знання-Прес, 2002. - 311 с.

2. Міжнародні фінанси: Навчальний посібник/ Олег Мозговий, Тетяна Оболенська, Тетяна Мусієць, Юрій Руденко та ін.. - К.: КНЕУ, 2005. - 502 с.

3. Міжнародні фінанси: Підручник для студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів/ О. І. Рогач, Н. Д. Амалян, С. Я Боринець, А. Бузлє та ін.; За ред. О. І. Рогача. - К.: Либідь, 2003. - 777 с.

4. Романенко О. Фінанси: Підручник/ Олена Романенко,; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. - 2-ге вид., стереотип.. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 310 с.

5. Софіщенко І. Міжнародні фінанси: Навчальний посібник/ Ірина Софіщенко,; Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2005. - 198 с.