Фактори інфляційного процесу в ринковій економіці

Вступ

Актуальність теми. Інфляція є складним і багатоаспектним явищем, що віддзеркалює ключові економічні проблеми та протиріччя. Найяскравіше вона виявляється у перенасиченні грошового обігу надлишковою масою грошей, що спричиняє їхнє знецінення та перерозподіл національного доходу й багатства, завдаючи шкоди переважній більшості населення.

Сучасна економічна думка та практика суттєво переглянули усталену до середини 1970-х років парадигму щодо ролі інфляції в економічному зростанні. Якщо раніше вважалося, що помірне зростання цін може стимулювати розвиток, то тепер теоретично та практично доведено: тривале позитивне економічне зростання можливе лише за умови низької та стабільної інфляції. Це зумовило перегляд ролі центральних банків, які разом із урядами тепер зосереджуються на підтримці невеликих і передбачуваних темпів зростання цін. В Україні, однак, періодично лунають сумніви щодо доцільності такої політики, тривають дискусії про оптимальний рівень інфляції, а сама концепція цінової стабільності інколи ставиться під сумнів.

Мета: дослідити механізм інфляції.

Об'єктом дослідження є інфляційний механізм.

Предметом дослідження є сучасні підходи до розв'язання проблем, пов'язаних із механізмом інфляції.

Завдання роботи: 1. розкрити механізм функціонування інфляційного процесу, його регулювання та наслідки; 2. окреслити проблеми, ризики та перспективи інфляції в Україні.

1. Основні фактори інфляційного процесу

Термін "інфляція" (від лат. Inflatio) перекладається як "здуття". Історично фінансування державних видатків (зокрема, під час війн чи революцій) через надмірну емісію паперових грошей, що супроводжувалася припиненням їх розміну на золото, призводило до розширення грошової маси та знецінення грошових знаків.

Приклади інфляції відомі з історії грошового обігу багатьох країн: Росії (з 1769 по 1895 рр., за винятком 1843-1853 рр.), США (під час війни за незалежність 1775-1783 рр. та громадянської війни 1861-1865 рр.), Англії (у період наполеонівських війн на початку XIX ст.), Франції (під час революції 1789-1791 рр.). Особливо руйнівних масштабів інфляція набула в Німеччині після Першої світової війни: восени 1923 року грошова маса сягнула 396 квінтильйонів марок, а грошова одиниця знецінилася в трильйон разів. Ці історичні факти свідчать, що інфляція — не явище сучасності, вона існувала й раніше.

Сучасна інфляція має свої відмінні риси. Якщо раніше вона була локальною та періодичною, то тепер набула всеохоплюючого та хронічного характеру. Крім того, на неї впливають не лише монетарні, а й немонетарні чинники.

Отже, сучасна інфляція зумовлена дією комплексу різноманітних факторів.

Прийнято розрізняти внутрішні та зовнішні причини інфляції. Внутрішні фактори, своєю чергою, поділяються на грошові (монетарні) та негрошові. До негрошових належать: порушення пропорцій у господарстві, циклічний розвиток економіки, монополізація виробництва, незбалансованість інвестицій, державно-монополістичне ціноутворення, кредитна експансія, а також надзвичайні соціально-політичні обставини. Грошові фактори пов'язані з кризою державних фінансів, а саме: дефіцитом бюджету, зростанням державного боргу, емісією грошей, збільшенням кредитних знарядь обігу через розширення кредитної системи та прискоренням обігу грошей.

Зовнішніми факторами інфляції виступають світові структурні кризи (сировинна, енергетична, валютна), валютна політика держав, спрямована на перенесення інфляції в інші країни, а також нелегальний вивіз золота та валюти.

Таким чином, інфляція як багатофакторне явище є проявом диспропорцій у суспільному відтворенні, що виникають через порушення закону грошового обігу. Глибинні причини інфляції криються як у сфері обігу, так і у сфері виробництва, і часто зумовлені економічними та політичними відносинами в країні [10, c. 2-4].

Під час інфляції капітал перетікає з виробництва у сферу обігу, де швидкість обороту вища, що забезпечує більші прибутки, але водночас посилює інфляційні процеси. Це створює самовідтворюваний механізм: зростає дефіцит заощаджень, скорочуються обсяги кредитів та інвестицій у виробництво, зменшується пропозиція товарів.

Отже, фактори інфляції діють як у сфері виробництва та реалізації товарів, так і у сфері обігу грошей, впливаючи на їх масу та швидкість.

В економіці України інфляційні процеси виникли ще за часів СРСР у 50-60-х роках XX століття через різке падіння ефективності суспільного виробництва. Тоді вона мала прихований характер, виявляючись у товарному дефіциті та значному розриві між низькими цінами на кінцеву продукцію та високими на сировину. Відкритий інфляційний сплеск стався у січні 1992 року після лібералізації цін, після чого інфляція почала стрімко розвиватися.

Основними негрошовими факторами інфляції в Україні є:

- криза планової господарської системи, що виявляється у падінні виробництва, незбалансованості та диспропорційності економіки;

- витратний характер виробництва, низька продуктивність праці та якість продукції.

До ключових грошових факторів інфляції відносять:

- лібералізацію цін без належного розвитку ринку та конкуренції, що дозволило монополістичним структурам контролювати реалізацію товарної маси та диктувати ціни;

- дефіцит державного бюджету;

- кредитну експансію банків, яка мала переважно невиробничий характер;

- доларизацію грошового обігу (значний приплив іноземної валюти сприяв зростанню цін);

- розпад "рубльової зони";

- відплив валютної виручки підприємств та доходів громадян за кордон та інші чинники.

Отже, інфляція в Україні має свою специфіку, зумовлену перехідним періодом від планово-адміністративної до ринкової економіки та високими темпами зростання цін.

Розрізняють відкриту та подавлену інфляцію. Відкрита інфляція проявляється у зростанні цін, тоді як подавлена — у виникненні дефіциту товарів та погіршенні їх якості. За умов подавленої інфляції держава контролює ціни, тому підвищений попит призводить до розриву між попитом та пропозицією, а адміністративно-регульована ціна відхиляється від рівноважної. Оскільки державна ціна нижча за рівноважну, зникають стимули для збільшення виробництва та підвищення якості товарів, що веде до дефіциту та зростання негрошових витрат споживачів.

Відкрита інфляція може набувати різних форм: повзучої (зростання цін до 10% на рік), галопуючої (стрімке зростання цін) та гіперінфляції (зазвичай понад 1000% на рік), яка призводить до повного розладу грошового обігу.

Гіперінфляція вражала економіки багатьох країн. Зокрема, Німеччина пережила її у 1920-х роках, багато країн Латинської Америки — у 1950-1970-х, Югославія та Ізраїль — у 1980-х, а на початку 1990-х — Росія, Україна та інші пострадянські держави [8, c. 219-221].

Залежно від причин виникнення розрізняють інфляцію попиту та інфляцію витрат виробництва.

Інфляція попиту. Традиційно вона виникає, коли сукупний попит перевищує пропозицію, оскільки виробничий сектор не може задовольнити потреби населення. Це призводить до зростання цін: в економіці спостерігається велика кількість грошей при малій кількості товарів.

Інфляція попиту може бути зумовлена:

• мілітаризацією економіки та збільшенням військових витрат. Військова продукція не надходить на ринок, її купує держава та направляє у запас, тому гроші на її обслуговування фактично не потрібні;
• дефіцитом бюджету та зростанням державного боргу. Покриття дефіциту через державні позики або емісію банкнот надає державі додаткові кошти, що збільшує попит;
• кредитною експансією банків. Розширення кредитних операцій призводить до збільшення кредитних знарядь обігу, які створюють додаткові вимоги на товари та послуги;
• припливом іноземної валюти, яка при обміні на національну валюту збільшує обсяг грошової маси та надлишковий попит.

Отже, інфляція попиту виникає, коли зростання цін відбувається під впливом збільшення сукупного попиту.

Інфляція витрат виробництва. Цей тип інфляції розглядається з позиції зростання цін під впливом збільшення витрат виробництва, насамперед на заробітну плату.

Причинами такої інфляції є:

• зниження темпів зростання продуктивності праці, викликане циклічними коливаннями або структурними змінами, що призводить до збільшення витрат на одиницю продукції та зменшення прибутку. Це веде до скорочення виробництва, зменшення пропозиції та зростання цін;
• розширення сфери послуг, де питома вага зарплати вища, а продуктивність праці нижча порівняно з виробництвом, що спричиняє загальне зростання цін на послуги;
• підвищення оплати праці під впливом активної діяльності профспілок. Компанії відповідають на це інфляційною спіраллю: зростання зарплати викликає ріст цін, що веде до нового підвищення зарплати;
• високі непрямі податки, що включаються до ціни товарів;
• загальне зростання рівня витрат.

Інфляція витрат та інфляція попиту тісно взаємопов'язані та взаємообумовлені, їх важко чітко розмежувати. Надлишкова грошова маса породжує підвищений попит, що порушує рівновагу ринків і викликає зростання цін. Інфляція попиту, поширюючись, вражає виробництво та споживання, деформує споживчий попит, посилює диспропорції в економіці та зрештою призводить до інфляції витрат.

Будь-яка сучасна економічна система є інфляційною, і в ній діють фактори, що викликають як інфляцію попиту, так і інфляцію витрат.

Для оцінки та вимірювання інфляції використовується індекс цін, який показує співвідношення між купівельною ціною певного набору товарів та послуг ("споживчий кошик") у поточному періоді та сукупною ціною ідентичної групи товарів і послуг у базовому періоді [7, c. 8-14].

2. Типи інфляційного процесу

Залежно від темпів зростання цін та характеру перебігу розрізняють три типи інфляції:

1. Повзуча інфляція. Характеризується плавним щорічним зростанням цін до 10%. У розвинутих країнах щорічне зростання цін на 3-4% вважається корисним для точнішого збалансування товарно-грошової маси та слугує додатковим стимулом для керованого зростання виробництва й удосконалення його структури.

2. Галопуюча інфляція. Темпи зростання цін становлять 10-15% на рік, інколи до 100%. Взаємодія темпів галопуючої інфляції з цінами контрактів досягається шляхом включення прогнозованих індексів зростання цін до вартості контрактів. Рух грошей прискорюється через їх швидку матеріалізацію у товари. Небезпека галопуючої інфляції полягає в тому, що вона може швидко деформувати структуру виробництва та реалізації товарів і вийти з-під контролю суспільства.

3. Гіперінфляція. Характеризується стрибкоподібним зростанням цін понад 100% на рік та значним відривом від заробітної плати, що руйнує добробут навіть забезпечених верств населення. Гіперінфляція стимулює наближення економічного краху. Підприємствам вигідніше нагромаджувати сировину та готову продукцію, що збільшує попит і посилює інфляційний тиск. Виробники та населення, прагнучи компенсувати втрати, нагромаджують величезні невиробничі матеріальні цінності та ювелірні вироби. Гіперінфляцію переживають переважно країни, які здійснюють докорінну ломку своїх економічних структур. Одним із проявів гіперінфляції є надшвидке зростання товарних цін, знецінення грошової одиниці, розлад платіжного обороту, порушення нормальних господарських зв'язків. Гроші втрачають здатність виконувати свої функції, а господарські зв'язки набувають натурально-речової форми — бартеру. Зростання цін, що перевищує 50% щомісячно, класифікують як супергіперінфляцію. На цій стадії знецінення грошей набуває самопоновлюваного характеру: зростання цін вимагає збільшення емісії, а зростання пропозиції грошей спричиняє новий виток зростання цін.

Залежно від зростання цін на різні товарні групи виділяють збалансовану та незбалансовану інфляцію. Перша викликає пропорційну зміну цін на різні товари, друга — неоднакову. З позиції передбачення розвитку розрізняють очікувану та неочікувану інфляцію. Врахування просторових меж поширення дозволяє класифікувати локальну інфляцію (в рамках окремих країн) та світову (охоплює групу країн або цілі регіони). Для країн, залежних від зовнішньої торгівлі, існує загроза імпортної інфляції. Наприклад, зростання цін на паливно-енергетичні ресурси та матеріали робить загрозу імпортної інфляції в Україні реальністю.

Стан економіки, що характеризується загальним застоєм виробництва, високим рівнем безробіття та одночасним підвищенням цін, називають стагфляцією. Рівень інтенсивності інфляційного процесу можна виміряти за допомогою індексу цін за певний період: рік, квартал, місяць. Найчастіше для вимірювання інфляції застосовується індекс цін споживчих товарів (ІСЦ).

де р1 q0 - ринкова вартість фіксованого кошика товарів у поточному році; ро q0 - ринкова вартість фіксованого кошика товарів у базовому році.

Цей показник характеризує зміни в часі загального рівня цін на товари, які купує населення для особистого споживання [6, c. 63-67].

Зміни в часі загального рівня цін на засоби виробництва, які купують юридичні особи для виробничого споживання, характеризуються показником індексу цін на засоби виробництва (ІВЦ). Він визначається за формулою агрегатного індексу Ласпейреса:

Індекс цін виробника використовується для характеристики інфляції витрат, особливо коли оптові ціни зростають першими, тобто до зростання роздрібних цін.

Загальний індекс інфляції визначається за формулою:

де Iінф - індекс інфляції; І1 - індекс зростання цін у досліджуваному році; І0 - індекс цін базового року.

Для прогнозного визначення кількості років, за які даний щорічний індекс інфляції здатен подвоїти ціни, застосовують так зване правило числа 70. Його розрахунок переважно використовують для визначення часу подвоєння реального ВНП або особистих заощаджень. Але й у розрахунках потужності інфляційного процесу число 70 поділяють на щорічний індекс інфляції і отримують число років, необхідних для подвоєння цін. Наприклад, за умов інфляції у 12% показник цін подвоїться через 6 років (70:12 ≈ 6).

Якщо щорічний індекс інфляції знизиться до 9% на рік, то ціни подвояться приблизно через (70:9) вісім років.

Економічними та соціальними наслідками інфляції стають:

1. Зниження життєвого рівня населення через падіння реальної вартості особистих заощаджень, скорочення реальних поточних доходів, перерозподіл доходів найманих працівників на користь підприємців. Поточні реальні доходи населення знижуються навіть за умов індексації, оскільки компенсації відстають від темпів зростання цін.

2. Діє ефект інфляційного оподаткування доходів. Наприклад, в Україні зниження реальної вартості щомісячних доходів в умовах гіперінфляції сягало 30%.

3. Падіння виробництва як результат зниження стимулів до праці та розширення виробництва. Інфляція посилює диспропорції виробництва, торгівлі, кредитної та грошової систем, державних фінансів, валютної системи та платіжного балансу країни. Тому на ринках може виникати затоварювання за умов абсолютного падіння виробництва та скорочення особистого споживання.

4. Некерована інфляція порушує управління економікою та підриває устої держави. Реальна вартість державних доходів постійно зменшується, тому, незважаючи на нетоварну емісію, держава зменшує свої витрати, передусім на соціальні потреби, що посилює соціально-політичну нестабільність.

Важливо розуміти, що інфляція не виникає раптово, а розвивається як загальноекономічний процес, який нагромаджує дисбаланс та протиріччя у всіх сферах суспільно-економічного життя. Він охоплює грошовий обіг, кредитну систему та фінанси, виробниче та особисте споживання. Стадії інтенсивності інфляційного процесу суттєво відрізняються одна від одної, насамперед індексом щорічного зростання цін, темпами спаду рівня виробництва та продуктивності суспільної праці, неконтрольованим перерозподілом національного доходу та національного багатства на шкоду абсолютній більшості населення. Кожна стадія розрізняється також співвідношенням темпів зростання емісії паперових грошей та темпів знецінення грошової одиниці [4, c. 7-10].

3. Механізм функціонування інфляційного процесу, його регулювання та наслідки

Розвиток інфляційного процесу, як правило, проходить два етапи. На першому етапі темпи знецінення паперових грошей відстають від темпів зростання паперової маси, а дезорганізуючий вплив інфляції на виробництво, торгівлю, кредит та грошовий обіг ще не виявляється повною мірою. Тимчасово може навіть створюватися специфічно висока кон'юнктура, основою якої насправді є інфляція. Це пояснюється, з одного боку, зростанням товарної маси, внаслідок чого частина додаткових паперових грошей заміщує в каналах обігу необхідну кількість повноцінних грошей, а з іншого — необхідністю задовольнити потребу в готівкових грошах, оскільки вже починає скорочуватися обсяг кредиту та уповільнюється швидкість обертання грошової маси [7, с. 6].

Таким чином, на першому етапі розвитку інфляційного процесу його згубна дія ще не повною мірою проявляється. Економіка та фінансова система ще мають ряд резервів та ефективних засобів регулювання, тому є можливість не тільки обмежувати негативні наслідки інфляції, а й приховувати її, коли потрібно — приглушувати, направляти на досягнення певних політичних цілей.

На другому (вищому) етапі свого розвитку інфляційний процес різко прискорюється, темпи зростання суспільного виробництва починають відставати від знецінення паперових грошей, а інфляційне переповнення каналів грошового обігу стає вже очевидним. Таке випередження темпів збільшення паперово-грошової маси спричинюється, по-перше, занепадом виробництва, зростаючим відставанням у науково-технічному прогресі, уповільненням підвищення, а потім і зниженням суспільної продуктивності праці; по-друге, зменшенням товарообігу, зумовленого зниженням якості та скороченням асортименту товарів, які тепер виробники почали поділяти на "вигідні" й "невигідні", скороченням закупок імпортних товарів; по-третє, зростанням дефіцитності товарів; по-четверте, від'ємним платіжним балансом країни, коли збитки від зовнішньоекономічної діяльності вже не покривалися потоком доходів.

Світовий досвід країн ринкової економіки знає два основних способи регулювання інфляційного процесу: кейнсіанський і монетаристський. Кейнсіанський метод передбачає розширення впливу держави на економіку, підвищення її регулюючої ролі в кредитно-відсотковій політиці, а монетаристський, проти якого виступають усі прихильники унітарної держави, — впровадження таких дій, як самоусунення держави з економічного життя, відмова від дотацій на соціальні та інші потреби. Звичайно, в країнах, де такі дотації не мають істотного значення, монетаристські дії дають значний позитивний ефект [2, с. 311]. Однак очевидно, що застосування цього методу в Україні нині неможливо, бо неможливо раптово припинити субсидії на культуру, сільське господарство чи багатодітним сім'ям.

Отже, про пряме запозичення того чи іншого методу нашою економікою не йдеться. Водночас деякі елементи цих напрямів, зокрема встановлення економічно обґрунтованої ставки відсотків за кредит, регулювання зайнятості, валютного та грошового обігу, необхідно негайно використати.

Кредитна політика держави має бути обов'язково вигідною як для боржника, так і для кредитора, щоб забезпечити останньому кошти на покриття витрат і дотацій, прибуток для вдосконалення матеріально-технічної бази кредитного закладу. Економічно обґрунтована ставка кредиту негайно дала б позитивні результати, тому що підвищення плати за кредит на кожен відсоток, як свідчить світовий досвід, веде до зменшення кількості грошей в обігу відповідно на 4%, а грошей — готівки на руках громадян — на 2%. Ще сильніший ефект у здійсненні контролю над інфляцією дало б встановлення норми відсотка вищого інфляційного індексу на 2-4% [2, с. 312].

В Україні, щоб оволодіти ситуацією в грошовому обігу та кредитуванні, необхідно в найкоротший час вдатися до регулювання обсягу сукупної грошової маси, застосувавши для цього такі спеціальні інструменти та методи: резервні вимоги, тобто норматив депонування частини вкладів комерційних банків на безвідсоткових рахунках Національного банку України (він становить 15% статутного фонду комерційного банку); квоти і форми рефінансування банків; гнучку відсоткову політику; нормативи ліквідних коштів комерційних банків та обов'язкових інвестицій у державні папери тощо [2, с. 314].

Змінюючи нормативи резервів та ставки операцій рефінансування, Національний банк зможе збільшувати (зменшувати) величину ліквідності комерційних банків і тим активно впливати на інфляційний процес. При цьому основою регулювання грошової системи України має стати насамперед ліквідація штучного поділу готівкового й безготівкового обігу та перехід до цивілізованого регулювання сукупного грошового обігу. Гривня мусить мати однакову купівельну силу в будь-якій формі і в будь-яких операціях. Світова практика свідчить, що для цього потрібно зняти всі необґрунтовані обмеження з безготівкових платежів та розрахунків і паралельно ввести граничні межі загального зростання грошової маси в обігу.

4. Проблеми, ризики та перспективи інфляції в Україні

Раніше вважалося, що помірна інфляція стимулює економічний розвиток. Нині ж уже теоретично обґрунтовано і практично підтверджено, що будь-яка країна може добитися довготривалої позитивної економічної динаміки лише за умови забезпечення стабільної і низької інфляції. З огляду на це переглядається і роль центральних банків як основних державних інституцій, котрі разом з урядами опікуються цінами, тобто ставлять перед собою мету підтримувати невеликі і стабільні рівні інфляції. Але, на жаль, в Україні періодично висловлюються сумніви щодо доцільності практичного впровадження концепції цінової стабільності, ведуться дискусії щодо оптимально помірного рівня інфляції, ставиться під сумнів твердження про те, що інфляція має бути лише низькою і стабільною.

Чому висока і нестабільна інфляція є неприйнятною для економіки?

Насамперед тому, що унеможливлюється забезпечення високої довгострокової економічної динаміки, адже нестабільна, висока, а тим більше зростаюча інфляція разом із непрозорим та недосконалим законодавством спричиняється до невизначеності з боку всіх учасників економічного процесу щодо прийняття рішень (передусім про кредитування та інвестування на тривалу перспективу) [7, с. 18]. І як наслідок скорочуються темпи зростання інвестицій у реальний сектор економіки та знижується кредитна активність, орієнтована на довгі строки погашення кредитів. Якщо ж узяти до уваги, що в Україні структура інвестицій в основний капітал за джерелами фінансування є традиційно недосконалою, то ситуацію можна оцінити ще критичніше.

Посудіть самі: українські інвестиції в основний капітал фінансуються переважно за рахунок власних коштів підприємств, однак їх можливості щодо самофінансування зменшуються. Незважаючи на те, що обсяги банківських кредитів доволі швидко зростають (так, за останні шість років їх частка у загальному обсязі фінансування інвестицій в основний капітал подвоїлася, сягнувши 14,8%), вони ще не відіграють належної ролі. Адже недостатня норма прибутку багатьох підприємств не дає їм змоги активніше звертатися до послуг банків, особливо за довгостроковими кредитами. Мало того, аналіз структури вітчизняного кредитування доводить, що збільшення обсягів довгострокових позик в основному викликане суттєвою активізацією банків у наданні кредитів населенню на купівлю нерухомості, автомобілів, інших товарів тривалого користування. Це, звичайно, свідчить про поліпшення умов для задоволення споживчих потреб населення, однак не є визначальним чинником сталого економічного зростання, до того ж є додатковим потенційним фактором ризику для банківської і фінансової системи загалом.

Водночас унаслідок серйозних ризиків, у тому числі й через значну невизначеність із майбутніми рівнями інфляції, не відбувається суттєвих зрушень у нарощуванні обсягів інвестиційних та інноваційних кредитів.

Нестабільне макроекономічне середовище та непевність щодо того, в якому напрямі змінюватиметься інфляція у тривалій перспективі, позначаються і на структурі банківських кредитів за видами економічної діяльності як в Україні, так і в інших державах із перехідними економіками. Так, якщо у нас попит на кредитні кошти значною мірою генерується галузями швидкого обігу, а саме підприємствами оптової і роздрібної торгівлі, то в країнах, де інфляцію знижено до 3-4% за рік та створено стабільну законодавчу базу для захисту прав кредиторів, запит на кредитні ресурси більшою мірою формують сфери, відповідальні за розвиток і основного капіталу, і так званого людського (освіта, охорона здоров'я, комунікації) [7, с. 20]. Певною мірою завдяки цьому забезпечуються стабільні темпи зростання у довгостроковій перспективі.

Стосовно зовнішніх інвестицій, то поки що вони не можуть стати істотним фактором високої довгострокової економічної динаміки в Україні. Незважаючи на те, що останнім часом суттєво (скажімо, за 2005 рік — на 8 млрд. доларів США) збільшилися обсяги прямих іноземних інвестицій, залучених у країну, їх обсяг на душу населення (приблизно 350 доларів США) на порядок менший, ніж у країнах — нових членах ЄС. Детально не зупиняючись на причинах такої ситуації, зауважу, що разом із прозорою та сталою законодавчою базою макроекономічна стабільність (зокрема низька інфляція) є основною передумовою для залучення прямих іноземних інвестицій. Порівняльний аналіз економік країн, що розвиваються, та країн із перехідною економікою доводить, що від чверті до третини економічного зростання у цих державах забезпечується саме за рахунок прямих іноземних інвестицій. Вони здійснюються як безпосередньо через внески у відтворення основного капіталу, так і працюють опосередковано завдяки підвищенню продуктивності у зв'язку із залученням нових технологій, управлінських ноу-хау тощо. Тому інвестори потребують визначеності щодо інфляційного розвитку на десятиріччя наперед [7, с.21].

Другим, і, до речі, тісно пов'язаним із першим, комплексним аргументом на користь необхідності підтримки в Україні стабільних і низьких рівнів інфляції є такий: висока й особливо нестабільна інфляція не дає змоги знижувати рівень відсоткових ставок комерційних банків. Унаслідок цього не лише підвищується вартість грошових/фінансових ресурсів, а й виникають додаткові витрати бюджету на обслуговування боргу, зростають валютні ризики для економіки. Чому?

Передусім нагадаємо, що номінальна відсоткова ставка є сумою реальної ставки, очікуваної інфляції та премії за ризик. Отже, для того, щоб знизити процентні ставки, слід добитися зменшення очікуваної інфляції і премії за ризик, яка також більшою мірою визначається рівнем інфляційних очікувань. Це добре ілюструється економічною ситуацією 2002 року, коли в країні спостерігалася навіть дефляція споживчих цін на рівні – 0,6% в розрахунку грудень до грудня, а відсоткові ставки (внаслідок непевності економічних агентів у збереженні цих тенденцій у подальшому) знизилися протягом року лише на 4,4 відсоткового пункту, загальний же їх рівень залишився високим [5, с.72].

Якщо незважаючи на проголошення майбутнього зниження індексу цін інфляційні очікування суспільства значні, уряд потрапляє у своєрідну пастку, намагаючись розмістити свої цінні папери за ставками, що відповідають поточним рівням або нижчим рівням, визначеним в урядових програмах на майбутнє. Адже внаслідок високих інфляційних очікувань макроекономічні агенти не зацікавлені у придбанні державних паперів за цією дохідністю. З іншого боку, підвищення дохідності за державними цінними паперами буде дуже витратним для бюджету, якщо уряд та НБУ справді мають намір досягати нижчих рівнів інфляції в майбутньому. Тому питання довіри до політики влади, зокрема і щодо зниження інфляції, стає визначальним.

Ситуація може ускладнюватися тим, що у зв'язку зі значною різницею у ставках запозичень на внутрішньому і зовнішньому ринках стрімко збільшується приватний борг в іноземній валюті, а в підсумку підвищуються валютні ризики для економіки. До речі, саме цей фактор спричинив фінансові кризи у Мексиці, країнах Азії, Бразилії та Росії [5, с.73].

Третій аргумент — це загроза втрати цінової конкурентоспроможності держави. Як відомо, значною мірою вона визначається динамікою реального ефективного обмінного курсу (РЕОК), котрий, у свою чергу, розраховується шляхом порівняння із номінальними обмінними курсами гривні щодо валют країн — торговельних партнерів, а також рівнів інфляції в Україні та в цих державах. І якщо інфляція в Україні вища за середньозважений її рівень у наших партнерів, то за інших однакових умов навіть за незмінного номінального обмінного курсу це є втратою цінової конкурентоспроможності економіки [5, с. 73].

Починаючи з 2003 року РЕОК в Україні майже на 10% зміцнився переважно за рахунок вищої порівняно з іншими країнами інфляції. Серед усіх наших торговельних партнерів лише в Росії вона була більшою за українську. І нарешті, четвертий аргумент — висока інфляція вкрай несправедлива із соціальної точки зору, оскільки є додатковим податком на тих, чиї доходи або активи деноміновані у національній валюті [5, с.73]. Як правило — це найбідніші люди, котрі найменш захищені від зниження купівельної спроможності національної валюти.

Висока інфляція не дає більшій частині населення повною мірою користуватися плодами зростання національного доходу, який "з'їдає" інфляція. Лише невелика група населення зі значними доходами здатна хеджувати доходи від зростання цін, вкладаючи кошти в інші активи, що захищають від інфляції (нерухомість, валюта, дорогоцінні метали).

Висока інфляція стимулює зниження норми заощаджень серед населення і, природно, потенційні масштаби коштів, що могли б бути залучені банками для здійснення їх кредитної діяльності. Крім того, внаслідок високої інфляції активізуються процеси доларизації економіки.

Перелік аргументів можна продовжити. Однак, на нашу думку, і наведених вище достатньо, щоб переконатись у необхідності для економіки і населення саме низької і стабільної інфляції. І тут постає логічне запитання: яким же чином цього можна досягти?

Як досягти низької і стабільної інфляції?

На жаль, універсальних рецептів економічна теорія і практика ще не виробили. Однак починаючи з 1989 року дедалі більше країн (і, що важливо, в тому числі — з транзитними економіками) розв'язує проблему забезпечення низької і стабільної інфляції, застосовуючи систему інфляційного таргетування [3, с. 8].

Висновки

Виходячи з нинішнього стану грошового обігу в Україні, Національному банку варто терміново розробити надзвичайну програму розвитку безготівкових платежів і водночас можливого обмеження питомої ваги готівки, яка найбільше піддається інфляційному знеціненню. Напевно, доречним були б також запровадження "електронних грошей", карток споживача, обмеження максимальних готівкових платежів, формування такої відсоткової політики, коли зберігання готівки поза банком стає невигідним. Чіткішим має бути розмежування сфер діяльності Національного банку та державного бюджету; без цього грошова система будь-якої країни ніколи не стане безінфляційною. Необхідно законодавчо заборонити пряме фінансування державного бюджету з коштів Національного банку, а також купівлю за його кошти державних облігацій Міністерства фінансів, тому що це рівнозначно емісії, порушує нормальне регулювання грошового обігу й неухильно веде до інфляції.

Виникнувши не за часів незалежності України, інфляція настільки деформувала всі фази відтворення сукупного суспільного продукту, що нині стала найнебезпечнішою загрозою для збереження державності. Будучи наслідком багатофакторного процесу, вона може бути приборкана лише в результаті оперативного застосування взаємоузгодженого комплексу заходів в усіх сферах господарського і суспільного життя.

Важливу роль в стабілізації економічної ситуації та приборканні інфляційних процесів в економіках перехідного періоду відіграє держава. Серед основних стабілізуючих заходів мають бути:

• регулювання системи оподаткування (зниження податків і стимулювання виробництва)
• розвиток ринку цінних паперів
• обмеження бартерних операцій
• відмова НБ від прямого кредитування бюджетного дефіциту та неперспективних підприємств (підприємств-банкрутів)
• запровадження комерційних платіжних інструментів (чеки, векселя)
• виплата заборгованостей по зарплатам, ін.

Саме від реалізації цих та інших заходів залежить успішний розвиток тієї чи іншої країни та її інтеграції в світове суспільство в якості рівноправного члена.

Список використаної літератури

1. Андрианов В. Инфляция и методы ее регулирования // Маркетинг. -2006. -№ 4. - С. 3-18
2. Базилевич В. Д. Макроекономіка: Підручник. -К.: Знання , 2005. -851 с.
3. Горегляд В. Инфляция - форма нарушения рыночного равновесия // Проблемы теории и практики управления. -2006. -№ 7. - С. 8-14
4. Жирчков Н.В. Інфляція як макроекономічне явище // Економіка в школах України. -2007. -№ 4. - С. 7-10
5. Инфляция //Бизнес. -2005. -№ 42. - С. 72-73
6. Литвицький В. Інфляція // Банківська справа. -2004. -№ 4. - С. 63-71
7. Мельник О. М. Інфляція: Теорія і практика регулювання: Монографія. -К.: Знання, 1999. -291 с.
8. Основи економічної теорії : Підручник/ В. Г. Федоренко, Ю. М. Ніколенко, О. М. Діденко и др.; За наук. ред. В. Г. Федоренка; М-во освіти і науки України. -К.: Алерта, 2005. -510 с.
9. Основи економічної теорії : Підручник/ О. О. Мамалуй, О. А. Гриценко, Л. В. Гриценко та ін., За заг. ред. О. О. Мамалуя; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -478 с.
10. Петрик О. Інфляція в Україні: проблеми, ризики, перспективи // Вісник Національного банку України. -2007. -№ 3. - С. 2-8
11. Рудавка С. І. Основи економічної теорії : Навчальний посібник/ С. І. Рудавка, Л. Б. Ольшевський; За ред. С. І. Рудавки. -3-є вид. перероб. і доп.. -Вінниця: Тезис, 2003. -340 с.
12. Уразов А. Основи економічної теорії : Навчальний посібник/ Анатолій Уразов, Петро Маслак, Ірина Саух,; Міжрегіон. академія управління персоналом, Житомирський ін-т МАУП . -К.: МАУП, 2005. -323 с.