Еволюція рікардіанської школи. Соціалісти - рікардіанці

Еволюція рікардіанської школи. Соціалісти-рікардіанці

Вступ

Соціал-демократичні ідеї виникали під впливом багатьох наукових течій політичної економії. Важливо розуміти, що вони є своєрідним поєднанням різних доктрин, включно з такими полярними, як марксистська та ліберальна.

У процесі розвитку ліберальної економічної думки дедалі частіше звучала думка, що економічний поступ суспільства значною мірою залежить від умов його перебігу, особливо соціальних.

Згадаймо, що про важливість соціальної стабільності як чинника економічної рівноваги писали класики Дж. С. Мілль та Н. Сеніор; як основу сталого ефективного попиту — І. Фішер, А. Пігу, Є. Слуцький, Дж. М. Кейнс, Я. Тінберген та інші. У XX столітті цю тезу визнавав практично кожен економіст, навіть якщо соціальна сфера не була предметом його досліджень.

Багато науковців, які усвідомлювали необхідність покращення соціальних відносин, почали шукати шляхи поступової, еволюційної зміни суспільства через реформування його економічних основ. Згодом їхні ідеї зблизилися з поглядами ревізіоністів, що на початку XX століття призвело до формування соціал-демократичного вчення.

1. Умови виникнення та концепції рікардіанської школи

Соціалісти-рікардіанці — це радикальні мислителі 1820–1830-х років, які прагнули довести, що за капіталізму робітники несправедливо втрачають те, що їм належить. Оскільки самі дослідники не використовували цей термін для самоідентифікації, його доречність викликає багато запитань. Дискутуються три взаємопов'язані проблеми: кого саме зараховувати до цієї групи, у якому сенсі вони були рікардіанцями, і чи були вони соціалістами, а якщо так, то в якому розумінні. Термін уперше з'явився у книзі Е. Ловенталя 1911 року, а джерелом для нього став «Вступ» Г. С. Фоксвелла (1899) до праці Ентона Менгера «Право на весь продукт праці».

Популяризації терміна сприяли ці два джерела, хоча ще раніше, у 1895 році, його використав Ноель Томпсон у книзі про Мальтуса. Перші згадки терміна ґрунтувалися на тому, що деякі дослідники використовували ідеї, пов'язані з політичною економією Рікардо (див. Класична політична економія), особливо щодо визначення вартості, критики капіталізму та захисту інтересів робітників. Саме антикапіталістична спрямованість давала підстави називати їх соціалістами, а джерело їхніх ідей — рікардіанцями.

Проте пізніші дослідження знову порушили ці сумніви. По-перше, неможливо точно визначити склад групи через відсутність самоідентифікації — термін застосовували історики, а не самі мислителі. На початку XIX століття було багато авторів, які критикували тогочасні економічні інституції та їхній вплив на робітничий клас і бідних [2, c. 86-87].

Маркс у «Убозтві філософії» (1847) зазначав, що за таким критерієм можна скласти дуже довгий перелік. Томпсон застосував додатковий фільтр — аналітичну значущість праць — і на цій основі включив до групи чотирьох мислителів: Джона Брея, Джона Грея, Вільяма Томпсона та Томаса Гадгскіна.

Ця четвірка зазвичай вважається ядром групи. Однак Беркітт у дослідженні радикальної політичної економії додав до найвидатніших соціалістів-рікардіанців Персі Равенстоуна. Енгельс, повертаючись до «Убозтва філософії», писав: «...вся література, яка в двадцятих роках обернула теорію вартості і додаткової вартості Рікардо проти капіталістичного виробництва в інтересах пролетаріату, боролася з буржуазією її власною зброєю. Весь комунізм Оуена тією мірою, якою він включається в полеміку з приводу економічних питань, базується на Рікардо. Поряд з ним залишається ще чимало інших дослідників, на декого з них, таких як Едмондс, Томпсон, Гадгскін та ін., Маркс посилався ще в 1847 році, полемізуючи з Прудоном» («Introduction to «The capital», vol. ІІ, р. 13). Беркітт зауважує, що якщо критерієм включення є вплив Рікардо, то до групи слід зарахувати і самого Маркса. Томпсон же доводить, що Маркс — єдиний справжній соціаліст-рікардіанець, оскільки він, на відміну від інших, подібно до Адама Сміта, взяв теорію вартості Рікардо за відправну точку [6, c. 112-114].

Це підводить до другого питання: хто з цих мислителів насправді сприймав чи переробляв доктрини Рікардо? Якщо розглядати теорії експлуатації, то Дуглас і Томпсон дійшли висновку, що їх точніше було б називати соціалістами-смітеанцями. Вони наполягали, що модель раннього суспільства Адама Сміта, де обмін відбувається пропорційно до вкладеної праці, можна застосувати до сучасного суспільства, хоча й не уявляли чітко, як це зробити.

Деякі з них критикували погляди, які приписували Рікардо. Історики XIX століття асоціювали цих мислителів із Рікардо через його видатну трудову теорію вартості, але самі вони частіше посилалися на Сміта. Навіть якщо визначити найвпливовіших членів групи, їхнє рікардіанство залишається під питанням. Те саме стосується і ступеня їхнього соціалізму.

В. Старк протиставляв егалітарний лібералізм Томаса Гадгскіна лібертаріанському комунізму Вільяма Томпсона. Обидва критикували економічну систему, але Гадгскін наголошував на виправленні недоліків ринкової системи та прав власності: він не вимагав скасування власності на засоби виробництва, окрім випадків, коли капітал належав тому, хто його не використовував і не примножував.

Томпсон, натомість, мріяв про громади без обміну. Зосередження на спільних рисах цих дослідників, природне для визначення їхньої групової належності, призвело до недостатньої уваги до їхніх розбіжностей. Вважається, що їхній вплив на масову свідомість припинився в середині 1830-х років. Однак вони цікаві для істориків політичної економії та політичних теоретиків через спроби поставити в центр економічної системи причини страждань робітників (хоча Гадгскін зрештою звинуватив дефектну політичну систему, яка гарантує права власності, що порушують природні права). Навіть без чітко сформульованої теорії експлуатації, їхні труднощі та підходи є показовими. Сучасна теорія ринкового соціалізму певною мірою намагається виправити їхні упущення [4, c. 208-209].

2. Основні постулати представників рікардіанської школи

Томас Гадскін — англійський економіст, соціаліст-утопіст. У працях «Захист праці від домагань капіталу» та «Популярна політична економія» він критикував капіталізм. Продовжуючи традиції класичної політичної економії, Гадскін стверджував, що єдиним джерелом вартості є праця, а капіталіст привласнює частину праці робітника. Капітал він розумів не як річ, а як суспільні відносини виробників, як засіб влади над працею. К. Маркс відзначив, що в Гадскіна «...правильно схоплена природа капіталу» [5, c. 64].

Джон Брей Френсіс (1809-1895) — англійський економіст, соціаліст-утопіст, послідовник Р. Оуена. Народився у Вашингтоні в родині емігранта з Англії. У 1822 році переїхав до Англії, працював складачем. З 30-х років брав участь у робітничому русі, був близький до чартистів. Автор праці «Несправедливості відносно праці й засобу до їхнього усунення» (1839), яку Маркс назвав «чудовим добутком». У цій роботі Брей зосередився на теорії та програмі соціально-економічних перетворень, спрямованих на повне усунення приватної власності. Розвиваючи трудову теорію вартості Рікардо, він стверджував, що оскільки праця — єдине джерело багатства, робітники мають право на повний продукт своєї праці, а прибуток підприємців — це результат експлуатації. Шлях до усунення експлуатації Брей бачив в організації робочих акціонерних товариств, які мали купувати за власні банкноти (забезпечені майбутньою продукцією) засоби виробництва й землю, а продавати продукцію на «базарах справедливого обміну» відповідно до витраченої праці. Він вважав, що так робітники зможуть уникнути обміну своєї праці на капітал, а отже, й експлуатації, отримуючи повний еквівалент праці. Зрештою, праця стане загальною, а засоби виробництва й земля перейдуть у спільне володіння.

Отже, у його роботі головна увага приділена теорії та програмі економічного перетворення буржуазного суспільства. Брей вважав, що усунення приватної власності та системи найманої праці можливе через перебудову товарно-грошових відносин (створення трудових грошей-банкнот, забезпечених майбутньою працею), точне дотримання еквівалентності обміну та витіснення капіталістичних форм господарства робочими акціонерними товариствами. Відображаючи нерозвинений етап робітничого руху, Брей не розумів необхідності пролетарської революції як вирішальної умови усунення експлуатації. Утопічні ідеї Брея лягли в основу дрібнобуржуазної концепції соціалізму П. Ж. Прудона [3, c. 128-129].

Джон Грей (1798-1850) — англійський дрібнобуржуазний економіст і соціаліст-утопіст, послідовник Р. Оуена. У брошурі «Лекції про людське щастя» (1825) та основній праці «Соціальна система. Трактат про принципи обміну» (1831) він викривав капіталістичну експлуатацію, стверджуючи, що продуктивні класи отримують лише незначну частину (1/5) своєї праці, а решту привласнюють непродуктивні класи.

Грей захищав дрібну приватну власність, засновану на особистій праці. Розв'язання соціальних проблем він бачив в усуспільненні обміну, що відрізняло його від Оуена, який вимагав усуспільнення виробництва й розподілу. На думку Грея, експлуатацію можна знищити через створення національного банку, що випускає так звані робочі гроші, які нібито забезпечують еквівалентний обмін і право трудящих на повний продукт їхньої праці. Неспроможність цих ідей та їхній дрібнобуржуазний характер розкрив К. Маркс у роботі «До критики політичної економії» [7, c. 241-242].

Вільям Томпсон (близько 1785, Карбери — 28.3.1833, Клоунксен) — ірландський соціолог та економіст, соціаліст-утопіст, послідовник Р. Оуена.

Дотримуючись теорії трудової вартості Д. Рікардо, він різко критикував капіталізм. Протиставляючи існуючому суспільству гуманістичний ідеал, Томпсон визначав капіталізм як «систему незабезпеченості», засновану на пануванні капіталу, експлуатації, соціальній приниженості й залежності пролетаріату. «Чим вище прибуток з капіталу, тим нижче — за інших рівних умов — повинна бути заробітна плата», — писав він, розглядаючи рівень експлуатації як результат боротьби між власниками й виробниками («Untersuchung uber die Grundsatze der fur das menschliche Gluck gunstigen Verteilung des Reichtums», t. 1, B., 1903, S. 407).

На противагу Т.Р. Мальтусу він висунув закон народонаселення, згідно з яким в економічному розвитку розмноження людей дедалі більше підкоряється контролю розуму, а абсолютне зростання населення супроводжується відносним скороченням порівняно з масою засобів існування. Томпсон виявив конфлікт капіталістичного нагромадження й розподілу з продуктивними силами, що визначає історичні межі капіталістичного виробництва. Підкреслюючи неминучість переходу «суспільного капіталу» у руки робітників, він помилково вважав, що цей процес можна здійснити мирним шляхом без ліквідації приватної власності [1, c. 57-58].

Висновки

Існували школи та напрями, які безпосередньо досліджували проблеми соціальної справедливості: утопісти, соціалісти-утопісти, соціалісти-рікардіанці, марксисти тощо.

Найґрунтовнішим (і найпопулярнішим) серед цих учень стало марксистське. По-перше, воно базувалося на певній економічній доктрині; по-друге, виникло на основі аналізу капіталізму, було актуальним, оскільки визначало причини його суперечностей та їхні соціальні наслідки; по-третє, пропонувало способи боротьби з проблемами, породжуваними капіталізмом.

За своєю сутністю марксистська доктрина була надто радикальною. Тому зрозумілий розкол у марксистському русі наприкінці XIX століття: частина прихильників поставила під сумнів найрадикальніші аспекти вчення, розуміючи, що його впровадження супроводжуватиметься не лише соціальною нестабільністю, а й великим кровопролиттям.

Найчастіше заперечувалися такі постулати марксизму:

• усуспільнення власності через примусову націоналізацію;
• революційний спосіб побудови справедливого суспільства як єдино можливий;
• установлення диктатури пролетаріату (тобто тоталітарного державного устрою) як необхідної умови соціалістичних перетворень.

Отже, усередині марксизму виникають дві течії — ревізіонізм та ортодоксальний марксизм (російський більшовизм).

Список використаної літератури

1. Білоконенко О.В. Історія економічних вчень : Конспект лекцій/ О.Білоконенко; М-во фінансів України. -К.: Укр.-фінський ін-т менеджменту і бізнесу, 1998. -189 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень : Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. -Тернопіль: Астон, 1999. -126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях : Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. -2-ге вид., стереотип.. -К.: Знання, 2006. -477 с.

5. Реверчук, Сергій Корнійович Історія економічних вчень: тести і вправи : Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Ка-федра банківського і страхового бізнесу. -К.: Атіка, 2002. -95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. -Кіровоград: КДТУ, 2003. -134 с.

7. Юхименко П. Історія економічних учень : Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. -К.: Знання, 2005. -583 с.